НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

ПАШКОВ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 351.743

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ СУДОВОЇ МІЛІЦІЇ ПО ЗАБЕЗПЕЧЕННЮ БЕЗПЕКИ ОСІБ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ

У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Спеціальність 12.00.07. – адміністративне право і процес; фінансове право;

інформаційне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

ІРПІНЬ - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Національному університеті державної податкової служби України

Науковий керівник – | кандидат юридичних наук, професор

КОВАЛЬ Микола Васильович,

професор кафедри управління та адміністративної діяльності Національного університету державної податкової служби України

Офіційні опоненти: | доктор юридичних наук, професор

БЕРЛАЧ Анатолій Іванович,

Відкритий міжнародний університет

розвитку людини “Україна”,

завідувач кафедри конституційного, адміністративного та фінансового права

кандидат юридичних наук, доцент

ДОНЕНКО Валерій Вікторович,

перший проректор Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ МВС України

Захист відбудеться “31” травня 2008 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 27.855.02 Національного університету державної податкової служби України за адресою: 08201, Київська обл., м. Ірпінь, вул. Садова, 55

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Національного університету державної податкової служби України за адресою: 08201, Київська обл., м. Ірпінь, вул. Карла Маркса, 31.

Автореферат розісланий “24” квітня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради |

М.І. Ануфрієв

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Конституція України (ст. 3) проголосила людину, її життя, честь і гідність найвищою соціальною цінністю. Обов’язком держави є забезпечення безпеки людини у всіх галузях життя, зокрема, в сфері боротьби з правопорушеннями. Тому держава повинна створити надійний механізм, який би гарантував забезпечення безпеки осіб у всіх сферах життєдіяльності суспільства, держави, зокрема в кримінальному судочинстві. Створення такого механізму відбувається в декількох напрямках: удосконалення нормативно-правової основи, утворення спеціальних державних органів, залучення матеріально-фінансових ресурсів, міжнародна координація дій і заходів. Саме організаційно-правові аспекти діяльності одного з таких підрозділів (судової міліції) і стали предметом даного дослідження.

Недосконалість організаційно-правових форм і методів діяльності судової міліції несе в собі реальну загрозу безпеці учасників кримінального судочинства. Як би своєчасно і обгрунтовано не приймалися рішення про застосування заходів безпеки, які б органи їх не приймали, саме від працівників судової міліції залежить їх сумлінне і оперативне виконання і, отже, безпека і навіть життя захищуваної особи.

Проте сама судова міліція потребує не тільки належного матеріального, фінансового, але також і організаційно-правового забезпечення. Як складова частина системи МВС, вона переживає загальні проблеми і труднощі, пов’язані з реформуванням всієї системи органів внутрішніх справ. Як відносно нова структура в системі МВС, судова міліція переживає ще й труднощі становлення служби.

Недосконалість організаційно-штатної структури, правового статусу співробітників, перевантаженість невластивими службовими завданнями та показниками, невизначеність перспектив подальшого розвитку служби – ось головні фактори, які заважають нормальному становленню і функціонуванню судової міліції, тому необхідні науково обгрунтовані і зважені ідеї та підходи щодо подальшого функціонування судової міліції. На жаль, за весь час функціонування цих підрозділів наука адміністративного права не приділила достатньо уваги названим питанням. Наукові дослідження, присвячені проблемам функціонування судової міліції, тільки розпочинаються. Фундаментальною основою для даного дослідження стали праці таких вчених-адміністративістів: В.Б. Авер’янова, М.І. Ануфрієва, В.Т. Білоуса, А.І. Берлача, Ю.П. Битяка, С.В. Ківалова, В.В. Коваленка, М.В. Коваля, В.К. Колпакова, К.Б. Левченко, Г.А. Нечай, П.С. Пацурківського, В.П. Пєткова, В.М. Поповича, В.Й. Развадовського, В.К. Шкарупи та ін. Окремі питання щодо проблематики даного дослідження знайшли своє відображення у працях В.М. Тертишніка, В.С. Зеленецького, М.В. Куркіна. Управлінським аспектам вказаної сфери присвятили свої праці В.С. Венедіктов, І.В. Зозуля та ін.

Таким чином, недостатність теоретичних досліджень та практичних розробок із вказаної проблематики, наявність прогалин в законодавстві, незаперечне науково-теоретичне і практичне значення та актуальність теми обумовили необхідність її поглибленого дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям досліджень відповідає Концепції адміністративної реформи в Україні, затвердженої указом Президента України від 22.07. 1998 р. № 810/98, яка ставить за мету удосконалення системи і структури державних органів відповідно до сучасних вимог і умов. Дисертаційна робота виконана в межах плану науково-дослідної роботи кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету державної податкової служби України – “Організаційно-правові аспекти правоохоронної діяльності у сфері оподаткування” (номер державної реєстрації 0105U000657). Тема роботи затверджена Вченою радою Національного університету державної податкової служби України.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження - на основі аналізу наукових та нормативних джерел визначити поняття протиправного впливу та дослідити особливості адміністративно-правового регулювання діяльності судової міліції по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві, а також сформулювати пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства у вказаній сфері та практики його застосування.

Зазначена мета обумовила постановку та пошук оптимальних шляхів вирішення таких завдань:

- обгрунтувати поняття і сутність, класифікацію проявів протиправного впливу як однієї з тенденцій сучасної злочинності, що впливає на процес здійснення судочинства в Україні і є підставою для здійснення провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві;

- вивчити міжнародно-правові документи щодо захисту учасників кримінального судочинства адміністративно-правовими засобами;

- охарактеризувати правові підстави формування інституту захисту учасників кримінального судочинства;

- дослідити провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві як окремого виду адміністративного процесу;

- висвітлити організаційно-правові засади створення і функціонування підрозділів судової міліції;

- спрогнозувати перспективи подальшого розвитку судової міліції та її місця в системі МВС.

Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають у сфері діяльності судової міліції по забезпеченню безпеки учасників кримінального судочинства.

Предметом дослідження є теоретично-наукові джерела, нормативно-правові акти, що регламентують провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність загальнонаукових (діалектичний, історичний, логічний, метод системного аналізу тощо) та спеціальних (документальний, порівняльно-правового аналізу тощо) методів та прийомів наукового пізнання.

Діалектичний метод пізнання досліджуваних процесів дозволив розглянути їх у розвитку та взаємозв’язку, виявити усталені напрями та закономірності в цілому. Історично-правовий метод забезпечив вивчення адміністративно-правового регулювання у його розвитку, виявлення минулого і сьогодення.

Системно-структурний метод було використано як інструмент для з’ясування характеру і сутності адміністративної діяльності судової міліції. Системний підхід у цьому випадку є одним із інструментів дослідження об’єкта як складного явища, що містить елементи, взаємозв’язок між якими забезпечує їх цілісність (підрозділи 3.1., 3.3.)

За допомогою логіко-семантичного методу визначено окремі основні категорії та поняття (підрозділи 1.2, 2.2). Порівняльно-правовий метод дозволив виявити переваги та вади правового регулювання та практики застосування тих чи інших видів заходів безпеки підрозділами судової міліції (підрозділи 2.2, 3.1). Крім того, порівняльно-правовий метод дозволив виявити переваги і недоліки міжнародного досвіду у досліджуваній сфері, виробити рекомендації, спрямовані на удосконалення теоретико-правових засад і практики застосування заходів безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві (підрозділ 2.2).

Синтез як прийом наукового пізнання використовувався для узагальнення даних, отриманих у результаті аналізу властивостей та складових елементів застосування заходів забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві (підрозділи 3.2., 3.3). Метод статистичного аналізу дозволив відстежити в динаміці службові показники діяльності судової міліції (підрозділ 3.2).

Репрезентативність висновків досягнута за рахунок дослідження матеріалів практики застосування заходів безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві. Так, автором була досліджена правозастосовна діяльність підрозділів судової міліції; рішення у конкретних справах і керівні роз’яснення Верховного суду України; проведено вибіркове опитування працівників підрозділів судової міліції.

Науково-теоретичну базу дослідження склали наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених у галузі загальної теорії держави і права, теорії управління, адміністративного права і процесу.

Використання синергетичного наукового напряму та комплексне застосування методів наукового пізнання сприяло дослідженню організаційно-правових питань адміністративно-правового регулювання діяльності судової міліції по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві, що сприяло підвищенню наукового і практичного значення отриманих результатів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є одним із перших в Україні комплексних досліджень адміністративної діяльності судової міліції по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві, в результаті якого автором запропоновано теоретично та практично значущі наукові концептуальні положення, а саме:

уперше :

- обгрунтовується, що провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві, здійснюється в адміністративно-правовому порядку;

дістало подальшого розвитку :

- визначення основних тенденцій протиправного впливу як підстави, що зумовлює здійснення провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві, адміністративно-правовими заходами;

- класифікація проявів протиправного впливу;

визначено :

- основні недоліки в організаційно-правовому забезпеченні діяльності судової міліції та запропоновані заходи щодо їх усунення.

запропоновано :

- авторське бачення шляхів подальшого розвитку та функціонування судової міліції в контексті судової та адміністративної реформ;

- застосування захисних приписів щодо осіб, які здійснюють протиправний вплив на учасників кримінального судочинства.

сформульовано пропозиції щодо вдосконалення :

- провадження по забезпеченню безпеки учасників кримінального судочинства адміністративно-правовими заходами;

- організаційно-штатної структури підрозділів судової міліції;

- системи показників звітності судової міліції;

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що викладені в дисертації висновки і пропозиції можуть бути використані:

- у наукових дослідженнях – для подальшого опрацювання проблем адміністративно-правового регулювання діяльності судової міліції;

- у правотворчості – результати дослідження містять ряд пропозицій, які можуть бути використані при підготовці нових та вдосконаленні чинних нормативно-правових актів з питань організаційно-правового положення підрозділів судової міліції та провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

- у правозастосовній діяльності – запропоновані рекомендації можуть бути використані для підвищення ефективності діяльності практичних працівників підрозділів судової міліції;

- у навчальному процесі - при викладанні дисциплін і курсів “Адміністративне право”, “Адміністративна діяльність”, “Адміністративний процес” в Донецькому інституті Міжрегіональної академії управління персоналом (акт провадження від 05.02.07) Макіївському економіко-гуманітарному інституті (акт провадження від 10.09.07); при підготовці підручників і навчальних посібників; на курсах підвищення кваліфікації практичних працівників.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконано самостійно, усі сформульовані в ньому положення та висновки обгрунтовані на підставі самостійно проведених досліджень. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам, у дисертації не використовувались.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету державної податкової служби України.

Основні положення, висновки і практичні рекомендації, що містяться у роботі, були оприлюднені на науково-практичних конференціях: “Проблеми вдосконалення законодавства та практика його застосування з урахуванням прогнозу злочинності” (м. Луганськ, 20-21 травня 1999 р.); “Актуальні проблеми захисту прав, свобод та законних інтересів громадян України в процесі здійснення правоохоронної діяльності в сучасних умовах” (матеріали круглого столу) (м. Донецьк, 26 грудня 2006 р.); “Простір і час сучасної науки” (друга Всеукраїнська науково-практична інтернет-конференція (м. Київ, 25-27 квітня 2007 р.); “Соціум. Наука. Культура” (третя Всеукраїнська науково-практична інтернет-конференція (м. Київ, 29-31 січня 2008 р.)

Публікації автора. Основні положення і висновки дисертації знайшли відображення у дев’яти друкованих працях, а саме: трьох статтях, які опубліковані в наукових фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, монографії, навчальному посібнику, чотирьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура та обсяг дисертації зумовлені метою та поставленими завданнями. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять сім підрозділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 228 сторінок, з яких 183 сторінки – основний текст, додатки - 25 сторінок, список використаних джерел складається з 234 найменувань і становить 20 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується вибір теми, її актуальність та ступінь дослідження; наголошено на зв’язку роботи з науковими планами та програмами; окреслено мету та основні завдання дослідження; вказано на його наукову новизну, теоретичне та практичне значення; визначено основні методологічні засади роботи, наведено інформацію про апробацію її результатів, а також висвітлено положення, що виносяться на захист.

Розділ перший “Протиправний вплив як підстава для здійснення провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві” складається з двох підрозділів, присвячених розкриттю особливостей сучасної злочинності, тенденцій її розвитку; аналізу перспектив протиправного впливу як фактора, який істотно ускладнює кримінальне судочинство і потребує вжиття законодавчих (в тому числі адміністративно-правових) та інших заходів для його нейтралізації.

Підрозділ 1.1. “Тенденції сучасної злочинності, які обумовлюють феномен протиправного впливу” присвячений дослідженню загальних тенденцій, що обумовлюють зростання протиправного впливу. З відкриттям кордонів, переходом до ринкової економіки на початку 90-х років ХХ століття злочинність в Україні почала еволюціонувати за світовими законами. Це викликано комплексом економічних, соціальних і інших причин, усунення яких на сучасному етапі поки що не під силу суспільству. Проаналізувавши праці вітчизняних та зарубіжних авторів, дисертант виділив декілька тенденцій, які, на його думку, обумовлюють зростання випадків протиправного впливу.

Перша тенденція, яка є загальною для більшості країн, полягає в абсолютному та відносному зростанні вчинених правопорушень. Очевидно, що існує пряма залежність кількості вчинених правопорушень і фактів протиправного впливу. Статистичні показники свідчать про певну стабілізацію та навіть зниження рівня вчинених правопорушень, наприклад, після 2004 року. Але експертами висловлюються критичні думки, щодо оцінки реального стану злочинності.

Друга тенденція вчинених правопорушень, що обумовлює поширення протиправного впливу - ріст їх організованих форм. Сучасна організована злочинність в Україні перетворилася в істотний фактор, стримуючий реформи в державі. І треба враховувати, що поліпшення економічного становища країни не спричинить зменшення організованої злочинності, а приведе лише (це показав зарубіжний досвід) до ослаблення її насильницької спрямованості і появи нових форм і видів злочинної діяльності.

Враховуючи, що по 80% кримінальних справ не встановлюються всі учасники злочинних груп, не притягуються до кримінальної відповідальності від 30 до 70% членів організованих злочинних угруповань (насамперед їх керівники), злочинці, які залишилися поза полем зору правоохоронних органів, мають у своєму розпорядженні всі можливості для протиправного впливу як під час кримінального судочинства (з метою змусити його учасників відмовитися від співробітництва з правоохоронними і судовими органами), так і по його закінченні (з помсти зазначеним особам).

Третя тенденція – правопорушення в цілому стають все більше професійними. Саме професійними злочинцями культивується протидія правоохоронним органам, у тому числі в найбільш жорстоких формах. За період 1990-1999 років в Україні загинуло 690 і поранено 4589 працівників ОВС, з яких 250 віддали життя і 3052 отримали поранення безпосередньо в боротьбі зі злочинністю. В останні роки ситуація не покращалась. Так, в 2005 році потерпіло від злочинів 1225 працівників ОВС (загинуло – 29), а в 2006 році відповідно 1161 та 42, тобто динаміка загибелі склала аж 44,8% !

Четверта тенденція – загальне посилення (як у професійному злочинному середовищі, так і в соціумі в цілому) жорстокості діянь. Дане явище призвело до того, що протиправний вплив нерідко став застосовуватися і при розслідуванні хабарництва, необережних злочинів, зокрема, пов’язаних з порушенням правил дорожнього руху, при розслідуванні злочинів неповнолітніх, причому останні, як показують сучасні дослідження, не менш дорослих схильні до такого впливу.

П’ята тенденція – протиправний вплив буде поширюватись і завдяки реалізації в кримінально-процесуальному законодавстві тенденції розширення прав жертв злочинів, а саме - збільшення переліку кримінальних справ, які порушуються за скаргою потерпілого і припиняються у випадку його примирення з обвинувачуваним. Очевидно, що чим більше буде в потерпілих легітимних можливостей впливати на результат процесу, тим частіше вони будуть зазнавати впливу з метою примусити використовувати (або не використовувати) ці права в інтересах тих, хто протидіє кримінальному судочинству.

Закінчуючи розгляд обставин, що сприяють поширенню протиправного впливу, автором констатовано: протиправний вплив детермінований кількісними і якісними змінами самої злочинності, серед яких головним фактором є розвиток її організованих форм. Загальносвітові тенденції в розвитку злочинності, її генезіс в Україні (яка знаходиться в руслі цих тенденцій), свідчать про те, що протидія правоохоронним і судовим органам у вигляді протиправного впливу буде застосовуватися все частіше, а методи впливу будуть відрізнятися більшою жорстокістю.

У підрозділі 1.2. “Характеристика протиправного впливу як підстави здійснення провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві” досліджуються основні характеристики цього явища.

На основі проведеного аналізу автор вважає можливим класифікувати прояви протиправного впливу за такими підставами:

- за суб’єктами, які зазнають впливу: а) безпосередні учасники кримінального процесу (підозрювані, обвинувачуваний, свідки, потерпіли, поняті, адвокат, експерт, фахівець, корумповані співробітники правоохоронних органів та ін.); б) особи, безпосередньо не пов’язані з розслідуваною подією (працівники засобів масової інформації, представники виконавчої або законодавчої влади, політики та ін.); в) особи, які пов'язані з розслідуваною подією, але не є учасниками кримінального процесу (знайомі, родичі);

- за тривалістю здійснення: а) тимчасовий (припускає одержання тільки виграшу в часі); б) постійний (розрахований на те, що злочин або окремі його обставини не будуть установлені розслідуванням протягом тривалого часу, після закінчення якого особа, винна у здійсненні злочину не може бути, відповідно до закону, притягнута до кримінальної відповідальності і покарання);

- за формою поведінки суб’єкта впливу: а) здійснюваний в активній формі; б) реалізований в пасивній формі; в) здійснюваний в опосередкованій формі;

- за кількістю суб’єктів впливу: а) здійснюваний однією особою; б) здійснюваний групою осіб;

- за структурою: а) складний (система взаємозалежних дій, операцій і прийомів); б) простий (поодинокі дії, прийоми);

- стосовно етапів кримінального судочинства: а) до початку судочинства; б) у період судочинства; в) після його завершення.

Наведені класифікації сприятимуть більш глибокому вивченню проблеми протиправного впливу і мають потребу в подальшій доробці та систематизації за іншими підставами. Крім того, дисертант зауважує, що з метою усунення або ж мінімізації негативних чинників такого впливу необхідно удосконалювати адміністративно-правові засоби протидії цьому явищу.

Розділ другий “Правові засади забезпечення безпеки осіб, які приймають участь у кримінальному судочинстві” складається з двох підрозділів, присвячених дослідженню нормативно-правових актів (міжнародних і внутрішньодержавних), які складають сучасну нормативну базу забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства.

У підрозділі 2.1. “Міжнародно-правові стандарти забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” проаналізовано міжнародні документи, що охоплюють ключові питання кримінального правосуддя і складають звід його міжнародних стандартів. У руслі глобального процесу правової інтеграції, учасником якого є Україна, наближення українського законодавства до цих стандартів є природним і необхідним. Визнання примату міжнародного права також сприяє подальшому розвитку національних правових систем на основі міжнародних стандартів, що обумовило включення до предмету дослідження відповідних міжнародних документів, які умовно можна розділити на три групи: 1) документи ООН та інші документи універсального характеру; 2) документи Ради Європи та інших європейських структур; 3) документи Співдружності Незалежних Держав.

Автором вперше зроблений аналіз проблеми забезпечення безпеки осіб, які приймають участь в кримінальному судочинстві, в рамках Співдружності Незалежних Держав. Дана проблема стала предметом постійної уваги структур Співдружності, насамперед Міжпарламентської асамблеї та Ради міністрів внутрішніх справ держав-учасниць СНД. Досить сказати, що серед документів, прийнятих за час існування Співдружності, правові акти з питань правоохоронної сфери становлять близько 10% всіх підписаних в рамках СНД документів.

Проведений порівняльний аналіз модельних законодавчих актів СНД та українського законодавства дозволив зробити обгрунтований висновок про те, що українське законодавство в сфері забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства розвивається не тільки в руслі “права СНД”, але й значною мірою випереджає його.

У підрозділі 2.2. “Національне законодавство про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” обгрунтовується обов’язок держави гарантувати особі безпеку і захист у всіх сферах життя. Участь особи в кримінальному судочинстві не повинна приводити до зниження рівня її безпеки. Виходячи з презумпції взаємної відповідальності особи і держави, особа вправі вимагати, а держава зобов’язана створити безпечні умови для участі особи в кримінальному судочинстві. Інакше відмова особи від участі в судочинстві є цілком виправданою.

На підставі порівняльного аналізу Законів України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” та “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” дисертантом зроблено висновок про неприпустимість надання необгрунтованих переваг окремим категоріям учасників кримінального судочинства, зокрема, родичам працівників суду і правоохоронних органів, що порушує конституційний принцип рівності громадян.

Вивчення законодавства, спеціальної літератури дозволило дисертанту обгрунтувати висновок, що на сьогодні в Україні тільки закладені мінімальні правові засади інституту забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві. Подальший розвиток цього, без сумніву міжгалузевого, інституту потребує удосконалення і адміністративно-правових процедур.

Розділ третій “Діяльність судової міліції по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” складається з трьох підрозділів, в яких досліджуються окремі проблемні питання провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві; загальні організаційно-правові засади діяльності, недоліки в організації служби підрозділів судової міліції; аналізуються перспективи подальшого розвитку цих підрозділів в контексті судово-правової та адміністративної реформи.

У підрозділі 3.1. “Провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” констатується думка про те, що провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві – складне комплексне явище, яке недостатньо досліджувалось наукою адміністративного права.

На основі узагальнення чинного законодавства та у результаті осмислення праць вчених-адміністративістів зроблено висновок про адміністративно-правовий характер цього провадження.

Потребує теоретичного обгрунтування місце цього провадження в системі адміністративних проваджень. Водночас це провадження носить багатоплановий характер, оскільки рішення, які приймаються в ході даного провадження, одночасно є підставами для відкриття інших проваджень.

Адміністративно-правовий характер даного провадження проявляється в тому, що судова міліція може самостійно визначати перелік заходів безпеки, засоби та методи їх застосування, в разі необхідності — змінювати і доповнювати ці заходи (Ст. 6 п. 2. Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”; ст. 18 п. 2. Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”).

Повною мірою адміністративно-правовий характер діяльності судової міліції проявляється при здійсненні нею спеціальних заходів безпеки згідно Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”. Адже відповідно до ст. 2 цього Закону захисту підлягають особи (працівники суду і правоохоронних органів), які беруть безпосередню участь не тільки в кримінальному судочинстві, але і в: а) розгляді судових справ у всіх інстанціях; б) провадженні у справах про адміністративні правопорушення; г) охороні громадського порядку і громадської безпеки; д) виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і досудового слідства та прокурорів; е) контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України; є) нагляді і контролі за виконанням законів.

Самостійний (насамперед адміністративно-правовий) характер даного провадження вбачається і в строках його застосування та порядку скасування заходів безпеки. Не випадково і в Законі України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” (ст. 21) і в Законі України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” (ст. 20) строк провадження по забезпеченню безпеки не пов’язується зі строками кримінального судочинства. Для судової міліції принципове значення мають: а) закінчення строку конкретного заходу безпеки; б) усунення загрози життю, здоров’ю, житлу і майну осіб, взятих під захист.

В ході здійснення даного провадження існують певні процесуальні проблеми, які нечітко врегульовані законодавством і потребують удосконалення.

Так, в законодавстві відсутня можливість продовження терміну застосування заходів безпеки. В Законах України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” та “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” нічого не говориться про процесуальний порядок продовження застосування заходів безпеки. Але може виникнути ситуація, коли термін застосування заходів безпеки закінчився, але загроза особі все ще існує. До того ж відомчими актами МВС встановлений місячний термін дії постанови про забезпечення безпеки.

Така правова невизначеність ситуації має негативну сторону: дає можливість штучно покращити статистичні показники роботи органів, що забезпечують безпеку осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві. Кожен з цих органів буде звітувати згідно своїх відомчих інструкцій про ще одну винесену постанову або ухвалу. І службові показники судової міліції теж зростатимуть – буде виконана ще одна постанова про забезпечення безпеки.

Тому, на думку автора, ч. 2 ст. 22 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” повинна виглядати наступним чином: “Орган, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, дізнання, слідчий, прокурор, суд, одержавши заяву або повідомлення про загрозу безпеці особи, зазначеної у статті 2 цього Закону, зобов’язані перевірити цю заяву (повідомлення) і в строк не більше трьох діб, а у невідкладних випадках — негайно прийняти рішення про застосування, продовження терміну застосування або про відмову у застосуванні заходів безпеки. На своє рішення вони приймають мотивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання органу, на який покладено здійснення заходів безпеки”.

Автор акцентує увагу, що законодавство про забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства ніяк не регламентує захист поручителя. Але ж у випадку обрання цього запобіжного заходу (ст. 152 КПК України) особа поручителя (правильніше було б сказати “поручителів”, тому що число поручителів визначає слідчий, але їх не може бути менше двох) набуває важливого значення, тому що він зобов’язаний в разі необхідності доставити обвинуваченого в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу.

Аналогічна правова ситуація склалася стосовно особи заставодавця. Ні в Законі України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”, ні в діючому КПК України, ні проекті нового КПК (ст. 67) взагалі нічого не сказано про право заставодавця на забезпечення безпеки.

На думку автора, причини цієї колізії в тім, що обидва запобіжні заходи не так часто застосовуються в наші дні. Кількість поручительств і застав в кримінальному судочинстві буде поступово зростати. Відповідно поширяться і випадки протиправного впливу на осіб з метою змусити їх відмовитися від поручительства або внесення застави. Тому і питання безпеки поручителів і заставодавців загостряться.

Доцільним було внести в п. “в” ст. 2 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” відповідні доповнення і викласти її в такій редакції: “Право на забезпечення безпеки...за наявності відповідних підстав мають: в) підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники; поручителі і заставодавці;”

Для підвищення ефективності роботи судової міліції при охороні громадського порядку під час судових засідань доцільно було б надати судовій міліції право видання захисних приписів. Для цього існують як відповідні передумови, так і відповідні можливості.

За даними дослідників, протиправний вплив здійснюється: за місцем проживання потерпілих і свідків – у 46,8 % випадків; у будинках правоохоронних органів, судів і поблизу них – у 25,4% випадків; на вулицях, у громадських місцях – у 20% випадків; за місцем роботи або навчання потерпілих і свідків – у 6,3% випадків; в інших місцях – у 1,5% випадків. Парадоксально, але факт: захищеність учасників кримінального судочинства в приміщеннях судів і на вулицях майже однакова! Наведені дані свідчать, що навіть в будинках судів учасники кримінального судочинства не позбавлені загрози протиправного впливу, не можуть почуватися у безпеці.

Для підтримання порядку під час судових засідань суд може застосовувати норми ст. 185-3 КУпАП. Детальний аналіз норм цієї статті свідчить про низьку ефективність її застосування щодо осіб, які здійснюють тиск на учасників кримінального судочинства. Зокрема, особі, притягнутій до відповідальності згідно ст. 185-3 КУпАП, не можна заборонити доступ до наступних судових засідань, що дозволяє їй продовжувати тиск на учасників судочинства.

Дисертант вважає, що ефективним заходом протидії цим проявам може стати захисний припис. Цей захід вже використовується для попередження насильства в сім’ї. Закон України “Про попередження насильства в сім’ї” містить детально розроблений механізм застосування такого припису, а також передбачає відповідальність за його порушення. На думку автора, це провадження потребує законодавчого закріплення з урахуванням специфіки діяльності судів та судової міліції і може успішно застосовуватись при забезпеченні громадського порядку під час судових засідань.

У підрозділі 3.2. “Адміністративно-правовий статус підрозділів судової міліції” йдеться про правовий статус, завдання та функції судової міліції; організаційні, економічні, правові чинники, які у своїй взаємодії негативно впливають на рівень ефективності службової діяльності її підрозділів.

На основі узагальнення матеріалів практичної діяльності, спеціальної літератури та інших офіційних даних автор дійшов висновку, що негативними чинниками, які стримують подальший розвиток судової міліції, є недосконале законодавство, неефективний механізм його реалізації, умови матеріально-технічного забезпечення та соціального захисту працівників судової міліції, що не відповідають рівню покладеної на них відповідальності.

Сформульовано думку про те, що судова міліція не повинна охороняти установи судово-психіатричних експертиз МОЗ України, що суперечить меті і змісту законодавства про забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства.

Згідно законодавства, судова міліція “забезпечує безпеку” особи, узятої під захист на підставі відповідної постанови, тобто виконує постанову про застосування заходів безпеки. А до установ судово-психіатричних експертиз особи потрапляють зовсім з інших причин.

Під час судових засідань судова міліція здійснює “забезпечення громадського порядку”. В установах судових експертиз немає “громадського порядку”, замість цього там існує “режим тримання”, встановлений “Інструкцією про порядок організації охорони приміщень і територій відділень судово-психіатричної експертизи та режиму тримання осіб, які перебувають під вартою і направлені на судово-психіатричну експертизу”. Тобто судова міліція змушена виконувати не притаманну їй “режимну” функцію. Запропоновано п. 2.5. Положення про спеціальний підрозділ судової міліції “Грифон”, затвердженого наказом МВС України № 1390 від 19.11.2003 скасувати.

Доведено неприпустимість охорони приміщень судів приватними охоронними структурами, але на жаль, така практика існує в багатьох регіонах країни. Це прямо порушує вимоги “Правил пропуску осіб до приміщень судів та на їх територію транспортних засобів” затверджених наказом Державної судової адміністрації України та Міністерства внутрішніх справ України від 12.09.2005 № 102/765.

У висновках до підрозділу дисертантом наголошено на невизначеності службової перспективи, правова незахищеність, напружені умови роботи та інші фактори роблять службу в підрозділах судової міліції непривабливою, зокрема для молоді, призводять до відтоку з підрозділів значної частини досвідчених працівників.

У підрозділі 3.3. “Особливості вдосконалення правового та організаційного регулювання діяльності судової міліції по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві” викладено положення, які характеризують особливості і тенденції вдосконалення чинного законодавства про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві з метою підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання діяльності судової міліції.

Автором розглядаються стан та проблемні питання адміністративно-правового регулювання захисту учасників кримінального судочинства, звернено увагу на недоліки, які ускладнюють вказану діяльність. Обгрунтовано положення про необхідність вдосконалити механізм адміністративно-правового регулювання, а саме:

1) Законодавчо визначити і узгодити між собою поняття “державний захист” та “забезпечення безпеки”. Фахівцями обгрунтовано доведено, що це різні поняття. Поняття “державний захист” включає і заходи соціального захисту. Поняття “забезпечення безпеки” більш вузьке, воно не передбачає надання соціальної підтримки. Законодавча неузгодженість цих понять значною мірою ускладнює адміністративно-правове регулювання діяльності судової міліції.

Доведено, що удосконалення захисту учасників кримінального судочинства тільки правовими заходами недостатнє. Необхідні також організаційні, управлінські заходи, основним з яких автор бачить розробку і прийняття державної міжвідомчої програми забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві.

2) Скорегувати місце судової міліції в системі МВС. На підставі аналізу понять “реформування”, “трансформація”, “модернізація” дисертант дійшов висновку, що Концепція розвитку системи Міністерства внутрішніх справ не тільки має системні протиріччя, але й не вирішує основного організаційно-правового питання – місця судової міліції в системі МВС.

Автор обгрунтовує висновок, що правова природа діяльності судової міліції є унікальною, комплексною. Сьогодні судова міліція здійснює декілька функцій: 1) охорони громадської безпеки (громадського порядку під час судових засідань); 2) охоронну (особистої охорони фізичних осіб); 3) оперативно-розшукову; 4) режимну (забезпечення режиму тримання в установах судово-психіатричних експертиз МОЗ); 5) інформаційно-координаційну (координації дій та обміну інформацією з іншими органами, які здійснюють заходи безпеки щодо учасників кримінального судочинства).

Нині судова міліція (як складова частина міліції громадської безпеки) ефективно здійснювати ці абсолютно різні за своєю природою функції не здатна. Зволікання з прийняттям Закону України “Про судову міліцію”, (інакше кажучи, пряме невиконання п. 2 ст. 133 Закону України “Про судоустрій”) також негативно впливає на подальший розвиток судової міліції.

В процесі вивчення декількох протилежних концепцій щодо подальшого функціонування судової міліції дисертантом досліджені як позитивні, так і негативні риси кожної з них. Закінчується підрозділ висновком про необхідність створення окремого департаменту судової міліції з прямим підпорядкуванням міністру внутрішніх справ України, з відповідним статусом та забезпеченням.

ВИСНОВКИ

У результаті дослідження, проведеного на основі аналізу чинного законодавства України та практики його реалізації, теоретичного осмислення ряду наукових праць у різних галузях знань, автором здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у розвитку розуміння сутності адміністративно-правового регулювання та його особливостей, зокрема в діяльності судової міліції по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві.

Сформульовано ряд висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на вирішення окресленого завдання. До основних з них можна віднести такі:

1. Визначено поняття “протиправний вплив”. Аналіз поняття, класифікація його форм і проявів дозволив виявити сутність та особливості останнього.

2. Констатовано, що формування інституту забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві в українському законодавстві відбувається шляхом системної імплементації основних міжнародно-правових стандартів, які містяться в величезному масиві міжнародних документів.

Відзначено випереджальний характер вітчизняного законодавства в цій сфері порівняно із модельним законодавством СНД.

3. На підставі аналізу теоретичних джерел і поточного законодавства доведено, що провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві відповідає всім ознакам адміністративних проваджень. Адміністративно-правова природа цього провадження складна і багаторівнева. Дисертант стверджує, що єдиного провадження по забезпеченню безпеки не існує. Є сукупність різних проваджень адміністративно-правового характера, об’єднаних єдиною метою – забезпечити безпеку особи, яка бере участь в кримінальному судочинстві. Кількість таких проваджень залежить від кількості заходів безпеки, обраних судовою міліцією для захисту конкретної особи.

4. З метою удосконалення провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві, треба надати судовій міліції виключне право визначати перелік і порядок застосування заходів безпеки, позбавивши такого права органи, які приймають рішення про забезпечення безпеки.

Для цього необхідно з ч. 1 ст. 16 Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” доцільно виключити слова “з зазначенням конкретних заходів щодо забезпечення безпеки і строків їх здійснення”.

5. При здійсненні заходів безпеки не повинні порушуватись права осіб, взятих під захист. З метою гарантування дотримання прав зазначених осіб необхідне обов’язкове укладання договору між громадянином і підрозділом судової міліції.

Тому п. 4 ст. 22 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві” треба викласти в такій редакції:

“Орган, який здійснює заходи безпеки, і особа, яка береться під захист, укладають договір про умови застосування цих заходів та відповідальність сторін”.

6. Для посилення відповідальності працівників судової міліції ст. 24 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві” викласти таким чином:

“Неприйняття, несвоєчасне прийняття рішення, необгрунтоване скасування, невжиття, несвоєчасне вжиття або невжиття достатніх заходів щодо безпеки осіб, зазначених у статті 2 цього Закону, працівниками суду і правоохоронних органів тягне за собою дисциплінарну або кримінальну відповідальність.”

7. Одним із важливих аспектів державного впливу на забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві має стати щорічне включення до Закону України про Державний бюджет на наступний рік видатків за окремою статтею “Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві”.

8. Складовою частиною провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві є підтримання громадського порядку під час судових засідань. Сьогодні судова міліція не має ефективних важелів впливу на осіб, які порушують громадський порядок в судових засіданнях, погрожують учасникам судочинства. Дисертантом обгрунтовано доцільність запровадження процедури захисного припису як заходу превентивного, спрямованого на недопущення взагалі подібних проявів.

9. Державні зусилля щодо забезпечення безпеки осіб,