НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

ПРОТАСОВА ВІКТОРІЯ ЄВГЕНІВНА

УДК 340.12:342.384

ПАРЛАМЕНТСЬКО-ПРЕЗИДЕНТСЬКА РЕСПУБЛІКА:

СУТНІСТЬ, ОСОБЛИВОСТІ, РІЗНОВИДИ

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2008

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України Петришин Олександр Віталійович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри теорії держави і права.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор Колодій Анатолій Миколайович, Київський національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри конституційного та міжнародного права;

кандидат юридичних наук, доцент Шевчук Станіслав Володимирович, Міжнародний Соломонів Університет, професор кафедри публічного права юридичного факультету.

Захист відбудеться 27 березня 2008 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розіслано 25 лютого 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Л. Яроцький

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Відгуком на зміни політико-правових реалій, що відбуваються протягом останніх десятиліть, виявляється тенденція до конституціоналізації різновидів змішаної республіканської форми державного правління, виокремлення нової форми організації державної влади – парламентсько-президентської республіки, яка не вміщується в усталені межі звичних класифікацій, проте відповідає міжнародно-правовим стандартам, ідеям демократії й пріоритету прав людини. Для сучасної України, яка перебуває на етапі становлення й удосконалення національної державності, питання щодо юридичної природи змішаної республіканської форми державного правління, її різновидів, їх недоліків та переваг набувають особливої актуальності й гостроти, свідченням чого є процеси конституційного реформування.

На відміну від “чистих” республік ? президентської й парламентської ? змішана республіка трактується сучасною наукою неоднозначно. Одні вчені ставлять під сумнів сам факт її існування, інші ? по-різному інтерпретують її сутність. Як результат ? немає й уніфікованого підходу до визначення загальних правових ознак такої республіки. З огляду на це підходи до виділення її різновидів, їх сутності й правових ознак набувають ще більшої різноманітності. Так, виокремлення президентсько-парламентського різновиду змішаної республіки зумовлено історичним досвідом ХХ ст. (V Республіка у Франції), а функціонування другого її різновиду ? парламентсько-президентського ? припадає здебільшого на кінець ХХ – початок ХХІ ст. Тому за традицією вчені зводять змішану республіку тільки до одного з її різновидів ? президентсько-парламентського.

Виходячи з цього, своєчасним і необхідним є науковий аналіз сутності, особливостей, визначення правових ознак парламентсько-президентської форми державного правління, акцентування уваги на її модифікаціях у конституційній практиці, на шляхах ефективного правового закріплення цієї моделі на українському ґрунті.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в межах державної комплексної цільової програми “Загальнотеоретичні проблеми правотворення та правозастосування в умовах формування правової держави” (державна реєстрація ? № 0106u002283).

Мета й завдання дослідження. Основна мета дисертаційної роботи полягає в комплексному теоретичному дослідженні парламентсько-президентської республіки як самостійної форми державного правління, яке передбачає виявлення сутності, особливостей, правових ознак, різновидів останньої, а також у формулюванні рекомендацій, спрямованих на оптимальне застосування здійснених теоретичних розробок у процесі конституційного реформування в Україні. Відповідно до поставленої мети в дисертації передбачається вирішення низки наукових завдань:

? провести аналіз різноманітних підходів до розуміння форми державного правління, виявити критерії класифікації республік;

? з’ясувати моделі поділу державної влади й відповідні системи стримувань і противаг в президентській, парламентській і змішаній республіках;

? розглянути модель організації державної влади в президентсько-парламентській республіці, виявити її специфіку й особливості;

? визначити сутність, особливості, правові ознаки й різновиди парламентсько-президентської республіки;

? дослідити становлення моделі організації державної влади в рамках конституційного процесу за роки незалежності в України, її відповідність теоретичній моделі парламентсько-президентської республіки.

Об'єктом дослідження виступають закономірності організації державної влади у змішаній республіці, її різновиди та правові ознаки.

Предметом дослідження є сутність, особливості й різновиди організації державної влади в парламентсько-президентській республіці, аналіз її правових ознак і практики її правового закріплення й реалізації в різних країнах світу

Методи дослідження. Підґрунтя методології дослідження становить комплексний підхід до аналізу парламентсько-президентської форми державного правління, зумовлений специфікою теми роботи й пов’язаний із застосуванням філософських підходів, загальнонаукових і спеціально-наукових методів. Методологічну основу дисертації являє діалектичний підхід, який використовувався на всіх етапах дослідження з метою з’ясування сутності парламентсько-президентської республіки, закономірностей та особливостей її становлення, функціонування й розвитку, взаємодії з іншими державно-правовими явищами. На окремих стадіях роботи застосовувалися різноманітні методи: системний і структурно-функціональний – при дослідженні форми державного правління й визначенні її елементів, поділу державної влади, з’ясуванні її складників, їх функціонального взаємовпливу; тлумачення норм права – для визначення змісту норм, які закріплюють організацію державно-владних інститутів; історико-правовий – у процесі звернення до генезису предмета дослідження; порівняльно-правовий – при аналізі республіканських форм державного правління. Особливе місце в методології дослідження займає метод теоретичного моделювання: в роботі через призму класичних моделей організації державної влади – президентської й парламентської ? конструюється третя, самостійна теоретична модель, характерна для змішаної республіки. Широкого застосування отримали категорії та прийоми формальної логіки: поняття, визначення, доказ і спростування, судження, аналіз, синтез, порівняння, узагальнення тощо.

Робота виконувалася на загальних методологічних орієнтирах, закріплених у Конституції України: пріоритеті загальнолюдських цінностей, побудові демократичної, соціальної, правової держави, поділі державної влади, принципах гуманізму, поваги до людської гідності, свободи, прав людини і громадянина. Вона має характер теоретичного дослідження, яке базується на працях і висновках українських і зарубіжних учених різних історичних періодів у сфері філософії, теорії та історії держави і права, історії політичних і правових учень, конституційного права України і зарубіжних країн, інших галузей наук. Емпіричну базу дослідження становить конституційне національне й зарубіжне законодавство, законопроекти, практика Конституційного Суду України, довідкова література, аналітичні і статистичні матеріали.

Наукова новизна дисертації визначається передусім тим, що ця робота є першим у вітчизняній юридичній літературі монографічним дослідженням загальнотеоретичних аспектів моделі організації державної влади у змішаній республіці та її різновидів – президентсько-парламентської й парламентсько-президентської республік.

Наукова новизна одержаних результатів знаходить свій прояв у таких теоретичних положеннях і висновках, які виносяться на захист:

? по-новому проаналізовано модель поділу державної влади в президентській і парламентській республіках, виявлено особливості їх функціонального аспекту;

? уточнюється розуміння сутності змішаної республіки як самостійної форми державного правління;

? визначено правові ознаки, які в сукупності характеризують узагальнену теоретико-правову модель змішаної республіки;

? дістало подальшого розвитку твердження, що однією з основоположних ознак змішаної республіки є біцефальна, дуалістична організація виконавчої влади;

? уперше формулюються основні правові критерії розрізнення президентсько-парламентської й парламентсько-президентської республік;

? обґрунтовано модель поділу державної влади в президентсько-парламентській республіці й визначено, що її головною правовою ознакою є можливість конкурування між президентом і парламентом за право формування уряду;

? уперше проаналізовано модель поділу державної влади в парламентсько-президентській республіці, розкрито її особливості;

? аргументується висновок, що рівновага, збалансованість поділу державної влади досяжні саме в парламентсько-президентській республіці за будь-якого співвідношення політичних сил і в період “співіснування влади” в президентсько-парламентській республіці;

? уперше сформульовано правові ознаки парламентсько-президентської республіки;

? наголошено на тому, що нинішня конституційна форма державного правління, зумовлена внесеними змінами до Конституції України 1996 р., в основному відповідає парламентсько-президентській моделі. Метою її подальшого вдосконалення є усунення компетенційних суперечностей і досягнення більш високого рівня взаємодії уряду, парламенту і Президента.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали, положення, висновки, запропоновані рекомендації дослідження можуть бути використані:

1) у науково-дослідницькій сфері – для подальшої розробки концепції як змішаної республіки в цілому, так і парламентсько-президентської, зокрема;

2) у правотворчій сфері – як теоретичне підґрунтя при опрацюванні законодавчих новел в рамках як реформування окремих державно-владних інститутів, так і кардинальної зміни різновиду республіканської форми державного правління в державі;

3) у навчальному процесі – при підготовці підручників, навчальних посібників з курсів “Загальна теорія держави і права”, “Порівняльне правознавство”, “Конституційне право України”, при викладанні відповідних навчальних дисциплін;

4) у правовиховній роботі – для підвищення правової й політичної культури населення, державних службовців, формування демократичного світогляду у сфері політико-правових відносин.

Апробація результатів дисертації. Теоретичні висновки, сформульовані в роботі, розглядалися й обговорювалися на засіданнях кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Положення дисертації доповідалися й були предметом обговорення на всеукраїнських, міжнародних, регіональних наукових і науково-практичних конференціях та політологічних читаннях: “Юридичні читання молодих вчених” (НПУ ім. М.П. Драгоманова, м. Київ, 2004 р.); “Правовая система и вызовы современности” (Башкирський державний університет, м. Уфа, 2004 р.); “Конституційно-політичний процес в Україні: ідеї, досвід, проблеми” (м. Харків, 2006 р.); “Актуальні проблеми правознавства” (НЮАУ, м. Харків, 2006 рік); “Конституція України – основа побудови правової держави і громадянського суспільства” (НЮАУ, м. Харків, 2006 р.); “Проблеми глобалізації та геополітичний вектор розвитку України” (м. Харків, 2007 р.); “Правова культура і громадянське суспільство в Україні: стан і перспективи розвитку” (м. Харків, 2007 р.); “Сучасні проблеми розвитку юридичної науки” (НЮАУ, м. Харків, 2007 р.); а також на засіданні “круглого столу”, проведеному НЮАУ імені Ярослава Мудрого разом з АПрНУ в рамках Фестивалю науки (м. Харків, 2007 р.). Результати дослідження використовувалися авторкою під час проведення семінарських занять, засідань наукового гуртка з теорії держави і права в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого.

Публікації. Основні результати дисертації, висновки та пропозиції знайшли відбиття у 12 наукових публікаціях, зокрема, в 4-х статтях, опублікованих у провідних наукових фахових періодичних виданнях, затверджених ВАК України, а також у 8-ми тезах доповідей та наукових повідомлень на наукових і науково-практичних конференціях.

Структура дисертації зумовлена метою і предметом дослідження. Робота складається зі вступу, 2-х розділів, що містять 6 підрозділів, висновків і списку використаних джерел (324 найменування). Загальний обсяг дисертації – 222 сторінки, з яких основного тексту – 190 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації, встановлюються мета й завдання дослідження, його об’єкт і предмет, зазначаються методи, за допомогою яких досягається поставлена мета, характеризуються теоретична й емпірична бази, формулюється наукова новизна роботи, з’ясовується науково-теоретичне і практичне застосування основних її положень та одержаних результатів, указуються ступінь їх апробації, наявність публікацій за темою дисертації та структура наукової роботи.

Розділ 1. “Форма державного правління й поділ державної влади: питання співвідношення” складається із 3-х підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Форма державного правління: поняття і класифікація” досліджено й критично проаналізовано погляди вітчизняних і зарубіжних науковців на поняття “форма державного правління”. Відзначається, що розвиток суспільних відносин у політичній сфері, еволюція владних інститутів призводять до того, що зміст і сутність існуючої в країні організації державної влади не вміщуються в традиційні, звичні форми. Це виявляє потребу встановлення нової форми державного правління, формулювання відповідної їй теоретичної конструкції. Життєздатність нової форми державного правління підтверджується політичною практикою, її поширенням, правовим закріпленням не тільки в новостворених державах, а й у тих, які мають значний історично зумовлений політико-правовий досвід функціонування вищих органів державної влади. Виходячи з цього, визначення нових сучасних форм державного правління, виявлення їх правових ознак та особливостей здійснюються через призму історичного, теоретичного й практичного аспектів.

Поняття “форма державного правління” формувалось у процесі суспільно-політичного розвитку й було втілено в результатах пізнавальної діяльності багатьох поколінь державознавців, тому їх комплексне дослідження створило підґрунтя для дефінування й термінологічного позначення розглядуваного державно-правового явища. Через те, що форма правління розглядається в контексті дослідження саме як політико-правова категорія, а її елементами виступають органи державної влади, то доречно застосовувати термін “форма державного правління”. Оскільки за формою завжди стоїть цілісне явище, найбільш влучним є вживання саме терміна “форма державного правління”, а не “державне правління”, яким іноді оперують. Робиться висновок, що форма державного правління є способом і порядком формування вищих органів державної влади в країні й механізмом їх компетенційних взаємовідносин. Аргументується, що спосіб формування вищих державних органів відбиває ступінь участі громадян (або підданих) у їх утворенні (спадкуванні, обранні, призначенні) й указує на способи легітимації державної влади та її підстави. Порядок формування передбачає наявність або відсутність повноважень цих органів щодо взаємоутворення й зумовлює їх конституційну відповідальність.

Обґрунтовується, що традиційно вживаний при класифікації форм державного правління критерій ? порядок заміщення поста глави держави ? на сучасному етапі втратив пріоритетність. Підставою класифікації республіканських форм державного правління є сукупність юридичних критеріїв, як-то: (а) поділ державної влади; (б) модель компетенційної взаємодії, врівноваження й обмеження між вищими органами законодавчої, виконавчої влади і главою держави, яка, зокрема, передбачає певний ступінь впливу останнього й законодавчої влади через засоби й порядок формування й відповідальності на виконавчу владу; (в) спосіб обрання глави держави (парламентський або позапарламентський). Зміст другого критерію відбиває поняття “система (механізм) стримувань і противаг”, яке традиційно вважається складником теорії поділу державної влади. Оскільки ця система іноді розуміється як окремий принцип організації державно-владних інститутів, вважаємо за доцільне визначити її як окремий класифікаційний критерій.

Підсумовується, що для сучасних демократичних правових держав характерні 3 республіканські форми державного правління – президентська, парламентська і змішана. Остання втілюється у 2-х різновидах ? парламентсько-президентській і президентсько-парламентській республіках. Ця класифікація відповідає політико-правовим реаліям і рівню розвитку правової науки за умови функціонування демократичного політичного режиму.

У підрозділі 1.2. “Поділ державної влади: історична ретроспектива і сучасні підходи” обґрунтовується, що дослідження історії розвитку ідеї поділу влади й оформлення її як теорії, призводить до висновку, що вчення про поділ державної влади як систему розподілу її функцій між різними органами (“поділ праці”) зародилося ще в античності й поступово вдосконалюється в епоху середньовіччя, а як політичний принцип устрою й організації влади в суспільстві формується в період боротьби буржуазії проти феодальної державності. У завершеному вигляді теорія поділу державної влади як самостійна та цілісна політична й державно-правова доктрина сформувалась у період буржуазних революцій XVII-XVIII ст.

Відзначається відсутність уніфікованого розуміння й навіть заперечення поділу державної влади на сучасному етапі, що виявляється в її інтерпретації як поділ праці, поділ компетенції, а також поділ функцій у державно-владному механізмі. Підкреслюється, що метою такого поділу є насамперед унеможливлення узурпації державної влади, а метою поділу праці – підвищення ефективності діяльності державного апарату. Розмежування компетенції органів державної влади є організаційним вираженням її поділу. Розуміння змісту цієї теорії як поділу функцій ставить під сумнів можливість віднесення тієї чи іншої владної функції до виключного відання спеціалізованого державного інституту або органу. Теорію поділу державної влади, на думку дисертантки, слід доповнити новаціями, головною серед яких є розгляд гілок державної влади (особливо законодавчої і виконавчої) в процесі їх компетенційної взаємодії. За традицією називають три гілки державної влади ? законодавчу, виконавчу й судову; водночас розглядаються модифікації цієї концепції.

Поділ державної влади як юридичний принцип у практичному втіленні означає структурно-функціональну визначеність, самостійність кожного з вищих органів державної влади, ступінь якої залежить від розмежування їх компетенції. Проте незалежність і самостійність гілок державної влади є відносною, оскільки реальне функціонування єдиного державно-владного механізму на основі принципу її поділу передбачає наявність системи (механізму) стримувань і противаг. Підсумовується, що принцип поділу влади як елемент теорії – це ідеальна конструкція, а як складник практики конституціоналізму – динамічне явище, що демонструє різноманітні варіанти її реалізації.

Виділяються наступні аспекти розуміння принципу поділу державної влади: (а) поділ єдиної держаної влади на гілки, представлені відповідними видами державних органів – носіями законодавчої, виконавчої й судової влади, які є незалежними й самостійними в межах своєї компетенції; (б) відсутність органу, в якому концентрувалася б уся повнота державної влади; (в) функціонування механізму взаємних стримувань і противаг, який передбачає тісну компетенційну взаємодію й урівноваження гілок державної влади для оперативного вирішення проблем державного функціонування й обмеження влади кожного органу держави з метою запобігання її зосередженню в межах будь-якої гілки на шкоду іншим.

Підрозділ 1.3. “Поділ державної влади щодо різних республіканських форм державного правління” складається із 3-х пунктів.

У пункті 1.3.1. “Поділ державної влади в умовах президентської республіки” визначається, що в основі організації державно-владних інститутів президентської республіки лежить “жорстка” модель поділу державної влади, яка характеризується наявністю 2-х аспектів: а) інституціонального ? існують три гілки влади ? законодавча, здійснювана парламентом, виконавча ? президентом і судова – судом; б) функціонального, який виявляється в незалежності гілок державної влади одна від одної, але в той же час у їх взаємному контролі і стримуванні. Реалізація законодавчої й виконавчої влади здійснюється максимально самостійно й автономно, оскільки очолює останню глава держави, який одноособово формує уряд.

Теорія і практика державотворення дозволяють виокремити головні правові ознаки президентської республіки: 1) глава держави ? президент ? одночасно є главою виконавчої влади; 2) обрання глави держави позапарламентським способом; 3) формування уряду президентом; 4) несумісність депутатського мандата з посадою члена уряду; 5) відповідальність уряду тільки перед президентом; 6) наявність у президента права відкладального вето на законопроекти парламенту; 7) відсутність у президента права розпуску парламенту.

У пункті 1.3.2. “Поділ державної влади в умовах парламентської республіки” аналізується “м'який” (“гнучкий” або “частковий”) поділ державної влади, характерний для парламентських республік. Зазначається, що він має переважно інституціональний характер: парламент є інститутом законодавчої, а уряд ? виконавчої влади. Функціональний аспект менш чітко виражений, оскільки, по-перше, уряд формується парламентським способом; по-друге, прем’єр-міністр і члени уряду, здебільшого, є депутатами парламенту; по-третє, існує конституційно закріплений механізм тісного співробітництва законодавчої й виконавчої влади.

Формулюються головні правові ознаки парламентської республіки, а саме: 1) формування уряду парламентом; 2) посади голови уряду та члена уряду є сумісними з депутатським мандатом; 3) відповідальність уряду виключно перед парламентом; 4) належність виконавчої влади уряду; 5) визнання статусу глави виконавчої влади за главою уряду – прем’єр-міністром; 6) парламентський спосіб обрання глави держави – президента (парламентом або спеціальним органом, створеним на його основі); 7) представницький характер повноважень глави держави.

У пункті 1.3.3. “Поділ державної влади в умовах змішаної республіканської форми державного правління” розкривається, що сутність змішаної республіки полягає не тільки в синтезі деяких елементів “чистих” форм державного правління. Він є настільки специфічним, що видозмінює модель організації державної влади. Ця форма державного правління досить стійка, в тому числі для подолання політичних криз, що не дозволяє її вважати перехідною формою до однієї з “чистих” форм. Тому під поняттям “змішана республіка” (“змішана республіканська форма державного правління”, “республіка зі змішаною формою державного правління”) слід розуміти цілком самостійну форму державного правління, якій притаманні тільки їй властиві правові ознаки. Загальними правовими ознаками, які в сукупності характеризують теоретико-правову модель змішаної республіканської форми державного правління, є: 1) формування уряду за участю глави держави (президента) й парламенту; 2) відповідальність уряду перед главою держави й перед парламентом; 3) біцефальність, дуалізм виконавчої влади; 4) відсутність конституційного визначення президента ані як глави виконавчої влади, ані як глави уряду; 5) статус президента як арбітра або (та) гаранта у певних сферах державної діяльності; 6) заміщення поста (посади) президента шляхом загальних прямих виборів.

Однією з основоположних ознак змішаної республіки є біцефальний (існування 2-х керівних центрів виконавчої влади – президента і глави уряду) й дуалістичний (вона здійснюється урядом за одночасної наявності певних виконавчих за своєю юридичною природою повноважень у президента) характер виконавчої влади. Конституції змішаних республік містять визначення уряду як суб’єкта виконавчої влади. Проте юридична природа виконавчих повноважень президента (поряд з представницькими, арбітражними тощо) випливає з конституційних положень, а їх обсяг залежить від різновиду змішаної республіки. При цьому значення уряду обумовлюється його становищем як самодостатнього колегіального органу виконавчої влади. Відповідно, й досить вагомим є становище прем'єр-міністра, який виступає главою уряду й має значний обсяг владних повноважень.

Класифікація різновидів змішаної республіки ґрунтується на відповідних моделях поділу державної влади й системи стримувань і противаг, у яких визначальним є компетенційні взаємозв’язки в такому державно-владному трикутнику, як парламент – уряд ? президент. Основними правовими критеріями розрізнення президентсько-парламентської й парламентсько-президентської республік є: а) співвідношення обсягу повноважень глави держави й парламенту в механізмі формування й відповідальності уряду; б) відсутність або наявність підстав розпуску парламенту президентом; в) обсяг інших повноважень президента (представницьких, виконавчих, арбітражних, у нормотворчій сфері тощо).

Своєрідність моделі поділу державної влади в президентсько-парламентській республіці полягає в тому, що її функціональний аспект залежить від співвідношення політичних сил у парламенті. У разі перемоги на парламентських виборах політичної партії, яка підтримує президента, уряд фактично формується президентом. Коли на парламентських виборах перемагає опозиційна президенту політична партія ? парламентом. Це, відповідно, зумовлює два можливі періоди (цикли) функціонування державного механізму ? президентський та парламентський (“співіснування влади”).

Розкриваються особливості функціонального аспекту поділу державної влади в парламентсько-президентській республіці: як арбітр глава держави зазвичай забезпечує узгоджене функціонування державних органів, виступає гарантом додержання конституції, незалежності й територіальної цілісності. На допомогу йому в прийнятті найважливіших державних рішень може створюватися консультативний орган, до складу якого можуть входити представники різних гілок державної влади й органів самоврядування, знані державні діячі, що сприяє прийняттю главою держави більш виважених рішень.

Гнучкість моделей президентсько-парламентської й парламентсько-президентської республік, які реалізуються в конституційних положеннях, залежно від наповнення їх політичним змістом, від конкретної політичної практики певної держави, дозволяє долати політичні кризи на підставі конституційних норм, не змінюючи їх змісту.

Розділ 2. “Особливості й різновиди змішаної республіканської форми державного правління” складається із 3-х підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Юридична природа й особливості президентсько-парламентської республіки” визначається, що особливістю президентсько-парламентської моделі є можливість конкурування за право формування уряду між президентом і парламентом, які мають однакове джерело владних повноважень, а значить, несуть однакову відповідальність перед народом. Обґрунтовується, що президентові дозволяє вступати в конкуренцію за право формування уряду обсяг його повноважень. Основою цієї конкуренції є право глави держави розпуску парламенту. При цьому президент вільний у прийнятті рішення з цього питання (враховуючи часові й кількісні обмеження на такі дії): він не зв’язаний ані попередньою контрасигнатурою прем'єр-міністра, ані підставами розпуску парламенту. Тому відмінною ознакою такої республіки є те, що розпуск парламенту в ній може бути здійснено навіть у ситуації, коли цей крок не зумовлено самим парламентом.

Оскільки виконавча влада розподіляється між двома інститутами ? президентом і урядом, їх співвідношення як між собою, так і з законодавчою владою структуруються в такий спосіб, щоб президент через: (а) вплив на уряд (участь у його формуванні, роботі, відставці, підписанні регламентарних актів), (б) предмет свого відання (підвідомчості) ? низку важливих напрямків у сфері діяльності виконавчої влади (зовнішня політика, оборона, безпека держави), (в) противагу й стримування парламенту (участь у законодавчому процесі, право відкладального вето, розпуск парламенту) “захищав” би уряд як політично відповідального перед парламентом суб'єкта від можливої нестабільності (урядових криз), а тому і його послаблення. У той же час і парламент, впливаючи на президента й уряд (участь у формуванні й відставці останнього, контроль за його діяльністю, подолання вето президента, ратифікація й денонсація міжнародних договорів), не дає перетворити уряд на адміністративний апарат президента.

У підрозділі 2.2. “Парламентсько-президентська республіка й її юридичні ознаки” аргументується, що при визначенні парламентсько-президентської республіки конститутивним є: спосіб й процедура формування уряду, наявність або відсутність відповідних повноважень у президента, юридична інвеститура уряду, його відповідальність, підстави відставки уряду, підстави та обмеження розпуску парламенту президентом, відповідні повноваження щодо цього уряду та (або) його голови, наявність у президента права законодавчої ініціативи, використання президентом права відкладального вето, його подолання (можливість винесення цього питання на референдум), промульгування законів президентом, наявність інституту контрасигнатури (перелік актів, які підлягають контрасигнуванню), підстави і процедура імпічменту або відзиву президента шляхом всенародного референдуму, підстави проведення референдуму й повноваження з цього приводу президента.

Правовою ознакою парламентсько-президентської республіки є те, що визначення кандидатури голови уряду й формування персонального складу останнього відбувається за визначальної ролі лідера партії (коаліції), яка має в парламенті більшість, і номінальної участі президента. Сформований уряд у встановлений конституцією строк має подати на затвердження парламенту програму дій (юридична інвеститура). У разі прийняття програми парламентом уряд і його голова призначаються парламентом (при цьому можливе формальне призначення президентом), а в разі відхилення — уряд має піти у відставку.

У парламентсько-президентській республіці уряд несе колективну й індивідуальну відповідальність перед парламентом, який через прийняття резолюції осуду може висловити недовіру його главі, уряду в цілому або його окремим членам. Стосовно глави уряду використовується як конструктивний, так і неконструктивний вотуми недовіри. Питання про довіру може бути ініційовано й самим урядом, у тому числі й пов’язано з прийняттям парламентом урядового законопроекту. Якщо уряд такої довіри не отримує, він іде у відставку.

У парламентсько-президентських республіках президентові надається право розпуску парламенту. Проте, на відміну від парламентських республік, де за поданням прем'єр-міністра парламент може бути розпущено в будь-яких випадках, і президентсько-парламентських, де президент не обмежений ані підставами розпуску, ані думкою будь-якого іншого державного органу чи посадової особи, у парламентсько-президентській моделі ці випадки чітко визначені конституцією.

Президент зазвичай має право відкладального вето з можливістю його подолання парламентом (нижньою палатою), якщо при повторному розгляді за нього проголосувало не менше двох третин від загальної чисельності парламентаріїв. За чітко закріпленим у конституції переліком найбільш важливі закони, які подолали вето президента, можуть бути винесені ним на всенародне голосування.

У системі президентсько-урядових компетенційних взаємозв'язків застосовується контрасигнатура. Проте випадки її використання стосовно актів президента чітко конституційно визначені. Загальним принципом використання контрасигнатури є такий, за яким підписом прем'єр-міністра або ж відповідного міністра мають бути скріплені акти президента, реалізація яких залежить від уряду.

Формулюються такі правові ознаки парламентсько-президентської республіки:

по-перше, компетенційна перевага парламенту у формуванні уряду, що зумовлено здебільшого використанням юридичної інвеститури при формуванні вищого органу виконавчої влади. Формування уряду, яке не передбачає юридичної інвеститури, відбувається за характерною для парламентських країн процедурою. Роль президента при цьому зазвичай зводиться до пропозиції кандидатури прем'єр-міністра, підбір якої має ним здійснюватися з урахуванням партійного співвідношення сил у парламенті;

по-друге, юридична відповідальність уряду перед парламентом і складання повноважень перед новообраним парламентом. Наявність конституційних положень про підзвітність уряду президентові для першого не має значимих юридичних наслідків, оскільки його відставка або окремих його членів може статися виключно за рішенням парламенту (відмова в довірі, висловлення недовіри, відставка прем'єр-міністра). Президент тільки затверджує цей факт або вносить зміни до складу уряду, зазвичай, за пропозицією прем'єр-міністра. Як форма парламентського контролю в цих країнах широко використовується інтерпеляція;

по-третє, наділення глави держави правом розпуску парламенту за певних конституційно визначених підстав (з урахуванням часових і кількісних обмежень). Ці підстави переважно пов'язані з процесом формування уряду;

по-четверте, наділення президента суттєвими повноваженнями: у внутрішній і зовнішній політиці, функціонально поєднаними зі сферою виконавчої влади, пов'язаними з його можливістю втручатися в нормотворчий процес (право законодавчої ініціативи, відкладального вето й видання актів, які мають силу закону). При цьому відсутність у глави держави права законодавчої ініціативи зменшує його можливість впливати на законодавчий процес. Складники правового статусу президента близькі до глави держави з парламентською формою державного правління: він представляє державу всередині країни й за кордоном; укладає договори самостійно або за згодою парламенту; акредитує і приймає послів; звертається до парламенту та його комітетів; ініціює питання щодо проведення референдуму; а найголовніше ? президент звільнений від безпосереднього впливу на виконавчу владу. Контрасигнуванню з боку уряду або відповідного міністра підлягають не всі акти глави держави, а тільки їх конституційно визначена частина.

Парламентсько-президентська республіка завдяки збалансованій системі стримувань і противаг у владному трикутнику не тільки запобігає політичним конфліктам, але й усуває загрозу узурпації влади за умов президентського періоду в президентсько-парламентських республіках, оскільки президент, навіть у випадку збігу його партійної приналежності й парламентської більшості, не має вагомих конституційних повноважень впливу на формування уряду й надмірних повноважень у сфері виконавчої влади.

Оптимально поєднуючи президентські й парламентські елементи, організація державної влади в парламентсько-президентській республіці здатна здійснювати ефективне державне правління. Це забезпечується: (а) її стабільністю, зумовленою, з одного боку, збереженням за президентом значних владних повноважень, а з другого — наявністю істотних важелів впливу на уряд з боку парламенту; (б) її гнучкістю, що пояснюється правом парламенту на усунення в будь-який час прем'єр-міністра й уряду, що створює можливість своєчасного коригування політичного курсу відповідно до настроїв електорату, чим значно зменшує небезпеку конфліктів між виконавчою владою й парламентом. Право ж президента у чітко визначених конституцією випадках розпускати парламент і призначати нові вибори стає могутньою зброєю проти виникнення частих урядових і парламентських криз.

У підрозділі 2.3. “Проблеми оптимізації моделі організації державної влади в Україні” зазначається, що конституційне реформування в Україні має об’єктивні передумови, спрямовано на підвищення ролі й відповідальності виконавчої влади, сприяє наближенню системи державної влади до європейських стандартів. Конституційна модель, зумовлена внесеними змінами до Конституції України 1996 р., відповідає парламентсько-президентській формі державного правління. Аналіз Закону України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р., який набув чинності 1 січня 2006 р., дозволяє констатувати, що відбувся перерозподіл повноважень у трикутнику Президент ? Верховна Рада – Кабінет Міністрів на користь 2-х останніх, суттєво підвищився статус Прем’єр-міністра України, становище Кабінету Міністрів набуло більшої самостійності стосовно Президента, але він став більш залежним від парламенту, оскільки не наділений реальними важелями впливу на Верховну Раду, крім права законодавчої ініціативи.

Метою вдосконалення сучасної моделі форми державного правління в Україні має бути зміна розстановки сил у системі владних взаємовідносин. Це може бути досягнуто насамперед більш високим рівнем взаємодії уряду й парламенту. Президент, маючи статус арбітра, безпосередньо в процес здійснення виконавчої влади не втручається, а парламент, не блокуючи дій сформованого ним уряду, забезпечує останньому відповідне законодавче поле.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання, що полягає у визначенні загальнотеоретичних засад парламентсько-президентської республіки, її сутності, правових ознак та особливостей функціонування. Його вирішення ? одна з необхідних умов підвищення демократичності й ефективності функціонування вищих державно-владних інститутів в Україні.

Головними науковими і практичними результатами роботи є такі висновки:

1. Форма державного правління – це спосіб і порядок формування вищих органів державної влади в країні й механізм їх компетенційних взаємовідносин. Спосіб формування вищих органів державної влади відбиває ступінь участі громадян (або підданих) у їх утворенні (спадкуванні, обранні, призначенні) й указує на способи легітимації державної влади та її підстави. Порядок формування передбачає наявність або відсутність повноважень цих органів щодо взаємоутворення й зумовлює їх конституційну відповідальність.

2. Основними юридичними критеріями при класифікації республіканської форми державного правління є: (а) поділ державної влади; (б) модель компетенційної взаємодії, врівноваження й обмеження між вищими органами законодавчої, виконавчої влади і главою держави, яка, зокрема, передбачає певний ступінь впливу останнього й законодавчої влади через засоби й порядок формування й відповідальності на виконавчу владу; (в) спосіб обрання глави держави (парламентський або позапарламентський). Зміст другого критерію відбиває поняття “система (механізм) стримувань і противаг”, яке традиційно вважається складником теорії поділу державної влади. Оскільки ця система іноді розуміється як окремий принцип організації державно-владних інститутів, доцільно визначити її як окремий класифікаційний критерій.

3. Поділ державної влади має два аспекти: інституціональний (передбачає те, що кожна гілка державної влади – законодавча, виконавча, судова – представлена нормативно визначеними, організаційно відокремленими органами) і функціональний (відбиває рівень самостійності й автономності реалізації відповідними державними органами законодавчої й виконавчої влади залежно від компетенційних взаємозв’язків глави держави, парламенту й уряду).

4. В основі організації державно-владних інститутів президентської республіки лежить “жорстка” модель поділу державної влади. Особливістю її функціонального аспекту є те, що реалізація законодавчої та виконавчої влади здійснюється максимально самостійно й автономно, оскільки главою останньої є президент, який формує уряд одноособово.

5. Поділ державної влади (“м'який”, “гнучкий” або “частковий”) у парламентській республіці має переважно інституціональний характер: парламент є інститутом законодавчої, а уряд ? виконавчої влади. Функціональний аспект менш чітко виражений, оскільки, по-перше, уряд формується парламентським способом; по-друге, прем’єр-міністр і члени уряду, здебільшого, є депутатами парламенту; по-третє, існує конституційно закріплений механізм тісного співробітництва законодавчої й виконавчої влади.

6. Загальними правовими ознаками, які в сукупності характеризують теоретико-правову модель змішаної республіки, є: 1) формування уряду за участю глави держави (президента) й парламенту; 2) відповідальність уряду перед главою держави й перед парламентом; 3) біцефальність, дуалізм виконавчої влади; 4) відсутність конституційного визначення президента ані як глави виконавчої влади, ані як глави уряду; 5) статус президента як арбітра або (та) гаранта у певних сферах державної діяльності; 6) заміщення поста (посади) президента шляхом загальних прямих виборів.

7. Однією з основоположних ознак змішаної республіки є характер її виконавчої влади ? біцефальний (існування 2-х керівних центрів виконавчої влади – президента і глави уряду) і дуалістичний (вона здійснюється урядом за одночасної наявності певних виконавчих за своєю юридичною природою повноважень у президента). Юридична природа виконавчих повноважень президента (поряд з представницькими, арбітражними тощо) випливає з конституційних положень, а їх обсяг залежить від різновиду змішаної республіки. Значення уряду обумовлюється його становищем як самодостатнього колегіального органу виконавчої влади. Відповідно, й досить вагомим є становище прем'єр-міністра, який виступає главою уряду й має значний обсяг владних повноважень.

8. Основними правовими критеріями розрізнення президентсько-парламентської й парламентсько-президентської республік є: а) співвідношення обсягу повноважень глави держави й парламенту в механізмі формування й відповідальності уряду; б) відсутність або наявність підстав розпуску парламенту президентом; в) обсяг інших повноважень президента (представницьких, виконавчих, арбітражних, у нормотворчій сфері тощо).

9. Своєрідність моделі поділу державної влади в президентсько-парламентській республіці полягає в тому, що її функціональний аспект залежить від співвідношення політичних сил у парламенті. В разі перемоги на парламентських виборах політичної партії, яка підтримує президента, уряд фактично формується президентом. Коли на парламентських виборах перемагає опозиційна президенту політична партія ? парламентом. Це, відповідно, зумовлює два можливі періоди (цикли) функціонування державного механізму ? президентський та парламентський (“співіснування влади”).

10. Особливістю президентсько-парламентської моделі є можливість конкурування за право формування уряду між президентом і парламентом, які мають однакове джерело владних повноважень, а значить, несуть однакову відповідальність перед народом. Основою цієї владної конкуренції є право президента розпуску парламенту.

11. Особливістю функціонального аспекту поділу державної влади в парламентсько-президентській республіці є те, що як арбітр глава держави зазвичай забезпечує узгоджене функціонування державних органів, виступає гарантом додержання конституції, незалежності й територіальної цілісності.

12. Правові ознаки парламентсько-президентської республіки: 1) компетенційна перевага парламенту у формуванні уряду; 2) юридична відповідальність уряду перед парламентом і складання повноважень перед новообраним парламентом; 3) наділення глави держави правом розпуску парламенту за певних конституційно визначених підстав; 4) наділення президента суттєвими повноваженнями: у внутрішній і зовнішній політиці, функціонально поєднаними зі сферою виконавчої влади, пов'язаними з його можливістю втручатися в нормотворчий процес (право законодавчої ініціативи, відкладального вето й видання актів, які мають силу закону).

13. Рівновага, збалансованість компетенційних взаємозв’язків гілок державної влади найбільш досяжна в парламентсько-президентській республіці та в період “співіснування влади” в президентсько-парламентській республіці. За умов президентського періоду в