Інститут мистецтвознавства, фольклористики

та етнології ім. М. Т. Рильського

ПОСВАЛЮК Валерій Терентійович

УДК: 788.1 (477)

ШЛЯХИ СТАНОВЛЕННЯ І ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ

УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ ВИКОНАВСТВА НА ТРУБІ: ІСТОРИЧНИЙ, ПРОФЕСІЙНО-ВИКОНАВСЬКИЙ, ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНИЙ АСПЕКТИ

Спеціальність 17.00.03 – музичне мистецтво

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора мистецтвознавства

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України.

Науковий консультант: |

доктор мистецтвознавста, професор

Муха Антон Іванович

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського

НАН України, провідний науковий співробітник відділу музикознавства, м. Київ.

Офіційні опоненти: |

член кореспондент АМУ,

доктор мистецтвознавства, професор,

народний артист України

Апатський Володимир Миколайович

Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського,

професор кафедри дерев’яних духових інструментів, м. Київ.

доктор мистецтвознавства, професор

Кияновська Любов Олександрівна

Львівська національна музична академія ім. М. В. Лисенка,

завідувач кафедри історії музики, м. Львів.

доктор мистецтвознавства, професор

Круль Петро Франкович

Прикарпатський національноий університет ім. Василя Стефаника,

завідувач кафедри академічного інструментального виконавства, м. Івано-Франківськ.

Захист відбудеться «__21__» _травня_____________ 2008 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.227.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора наук в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4.

Автореферат розісланий «_12____» квітня_2008 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.М.Сікорська

кандидат мистецтвознавства І. М. Сікорська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Духовно-творчий потенціал сучасного українського суспільства – один з найбільш цінних ресурсів країни, особливо в умовах становлення й розвитку України як незалежної суверенної держави. У цьому процесі надзвичайно актуальним є дослідження історії і сьогодення вітчизняної музичної культури. Особливого значення набуває вивчення самобутніх рис національного музичного мистецтва, виконавства, творчості, освіти з урахуванням усіх реальних передумов, тенденцій, факторів їх розвитку, зі збереженням суто наукового об’єктивного підходу.

На жаль, виконавство на духових інструментах в Україні й досі залишається найменш висвітленою ділянкою музичного мистецтвонавства. Щоправда, останнім часом з’являються дослідження науковців, присвячені розробці питань теорії гри і методики викладання відповідно до специфічної природи духових інструментів, зокрема, флейти, фагота, труби, тромбона. Водночас інтерес дослідників так чи інакше спрямовується до питань розвитку певних виконавських шкіл (наприклад, львівської школи гри на флейті, київської школи гри на трубі, київської школи гри на народних інструментах).

Однак слід зазначити, що в Україні ще немає навіть оглядових праць, які б узагальнювали історичний досвід розвитку всіх виконавських шкіл стосовно конкретних музичних духових спеціальностей. Відомі в цій галузі роботи російських і зарубіжних авторів (Західна Європа та США) спираються переважно на досягнення власної музичної культури. Прикладом можуть служити дослідження англійських авторів „Труба” (The Trumpet) К. Стилл-Перкінса, „Труба і тромбон” (The Trumpet and Trombone) Ф. Бейта, де йдеться про історичний розвиток та конструкції цих інструментів, „Трубна педагогіка: конспект сучасних навчальних технологій ” (Trumpet Pedagogy: a Compendium of Modern Teaching Techniques) американця Д. Хікмана, що аналізує сучасні американські педагогічні методи. Великий інтерес становить робота А. Шрайбера (Німеччина) “Від хору при дворі курфюрста до саксонської державної Дрезденської капели: біографічний вказівник членів капели з 1548 по 2003 роки” (Von der churfurstlichen Cantorey zur Sachsischen Staatskapelle Dresden: Ein biographisches Mitgliederverzeichnis von 1548 – 2003), що містить біографічну інформацію про всіх музикантів Дрезденського симфонічного оркестру (капели) з 1548 по 2003 роки. Серед зарубіжних видань, в яких уже наявна деяка інформація про українських трубачів, можна назвати «Схід зустрічає Захід» (East meets West) Е. Тарра (США) та «Гроссбух труби» (Das grosse Buch der Trompete) Ф. Кейма (Німеччина).

Що ж до видань, де висвітлюється діяльність виконавців з різних регіонів колишнього СРСР (С. Болотін, А. Черних та Л. Чумов), то вони носять довідковий характер і мають чимало недоліків різного характеру. На превеликий жаль, з прикладами неуважного ставлення до українських музикантів-духовиків ми зустрічаємося і в публікаціях вітчизняних авторів.

Сказане свідчить про нагальну потребу більш уважного підходу до висвітлення українських національних шкіл і регіональних традицій гри на духових інструментах, вивчення й узагальнення накопиченого досвіду їх тривалого існування. Не менш важливим кроком у цьому напрямі має бути популяризація таких досліджень серед громадськості та в системі музичної освіти.

Автором дисертаційного дослідження попередньо здійснено низку розробок, присвячених розвитку київської виконавської школи, що грунтуються, в основному, на вивченні викладацького досвіду й аналізі виконавських досягнень київських музикантів. Однак, поки що ніким не вивчено і не узагальнено досвід широко відомих одеської, львівської, харківської та донецької шкіл виконавства на трубі, численні представники яких працюють у кращих оркестрах не тільки України, а й близького та далекого зарубіжжя. Цим зумовлена поява нашої праці.

Пропоноване дослідження покликане висвітлити процес формування й розвитку української школи гри на трубі з урахуванням виконавських особливостей різних регіонів, наявність яких цілком природна в умовах такої великої держави, як Україна. Поняття школи, таким чином, виступає як складна ієрархічна система на різних, але взаємопов’язаних рівнях – загальному (українська, або національна школа), особливому (регіональні школи), окремому (школи певних видатних особистостей). До регіональних виконавських шкіл ми відносимо: київську (центральний регіон), львівську (західний регіон), одеську (південний регіон), харківську (північно-східний регіон); враховуються також окремі осередки розвитку духового виконавства і педагогіки в Донецьку, Луганську, Дніпропетровську тощо, які поки що не набули статусу виконавських шкіл і можуть умовно доповнювати відповідний південно-східний регіон.

Розглядаючи ці питання, передусім належить визначитися з самим поняттям «виконавська школа» і «школа» взагалі. Дефініцію останнього поняття знаходимо в різних джерелах. У найбільш широкому, узагальненому, енциклопедичному його трактуванні школа (у мистецтві) – це художній напрям, течія, представлена групою учнів і послідовників, об’єднаних спільними творчими принципами [БСЭ, т.48, с. 82.].

Своєрідне визначення поняття школи у музичному мистецтві дає сучасна дослідниця Ж. Дедусенко: школа – це «складний структурований організм (система), в якому формується та вдосконалюється професіоналізм, як культурна традиція виконавської ШКОЛИ».

Попри деяку недосконалість формулювання, таке тлумачення може вважатися задовільним по суті й поширюватись на поняття «регіональна виконавська школа» (київська, одеська, львівська, харківська), прийняте у даному дисертаційному дослідженні.

І, якщо йдеться про феномен школи у духовій педагогіці України, то варто звернутись до витоків формування й подальшого розвитку виконавських шкіл у різних регіонах України. Їх діяльність досліджена і представлена в дисертації на фоні загального процесу творчого розвитку музичної культури регіонів України в рамках духового виконавства безпосередньо концертною та педагогічною творчістю відомих українських трубачів минулого і сучасності – М. Подгорбунського, В. Яблонського, М. Бердиєва, І. Кобця та ін. (Київ); А. Жубра, В. Швеця, Я. Портного, Р. Наконечного та ін. (Львів); Л. Могилевського, М. Табакова, Г. Леонова, В. Луба (Одеса); Ф. Пархомова, Ф. Жогова, А. Родмана, Ю. Тарарака (Харків); Л. Степановського, М. Кормушина, В. Колесникова (Донецьк); В. Лисенка (Луганськ), П. Іванова (Дніпропетровськ).

Виконавська й педагогічна діяльність українських трубачів, а також діяльність вітчизняних навчальних музичних закладів (музичні училища та консерваторії, академії), що функціонують впродовж майже ста п’ятдесяти років, дає підстави для констатації факту існування даних шкіл (поряд з валторновою, тромбоновою та ін.) зі своїми творчими особливостями, видатними виконавцями, лауреатами національних та міжнародних конкурсів, науковцями.

Високий рівень сучасних українських шкіл неодноразово був підтверджений організацією і проведенням численних конкурсів та фестивалів, зокрема, конференції Євро-Міжнародної гільдії трубачів, що відбулася 1998 року у Києві вперше серед країн Східної Європи і викликала великий міжнародний резонанс. Одночасно, в рамках конференції був організований Міжнародний конкурс трубачів. Упродовж останніх років в Україні були також проведені: Київський відкритий конкурс юних трубачів (Київ, 2002), міжнародні конкурси “Мистецтво ХХІ століття” (Київ, 2002 – 2006), щорічний Всеукраїнський конкурс молодих трубачів ім. М. Старовецького (Тернопіль, 2000 – 2006), Всеукраїнський конкурс виконавців на духових інструментах (Львів, 2004, 2007), Всеукраїнський конкурс юних виконавців на духових інструментах ім. В. Старченка (Рівне, 2005, 2006, 2007) та ін.

Поряд із здобутками регіональних шкіл виявились і певні проблеми їх подальшого розвитку, що вимагають свого вивчення й своєчасного розв’язання. Серед них – навчально-методичні, як от: хибне уявлення про роботу дихання, постановку амбушура, манірність звуковедення (видування звуків); стильові: неправильне використання штрихів, відсутність знання стильових особливостей виконуваної музики тощо. Певні проблеми пов’язані з відсутністю видання й офіційного продажу нотних видань як сольного репертуару, так і оркестрового; фінансуванням і організацією конкурсів; доступністю і використанням сучасного інструментарію.

Сказане вище зумовило вибір теми цього дослідження, її актуальність як із науково-теоретичної, так і з практичної точок зору, отже, й необхідність ліквідувати деякі «білі плями» в історії вітчизняного виконавства на духових інструментах, а також розглянути в світлі відносин зі світовим музичним мистецтвом важливі процеси, пов'язані з розвитком таких сфер діяльності виконавців-трубачів, як аудіо-, відеозаписи, розширення й ускладнення оркестрового, сольного та ансамблевого репертуару, концертної діяльності, вирішення виконавської проблеми верхнього регістру, правильного співвідношення праці й відпочинку. Щодо цього доречними можуть бути й певні рекомендації, спрямовані на виправлення деяких вад, що зустрічаються у педагогічній практиці, знайомство з рецензіями музикознавців та видатних музикантів, надрукованими у вітчизняних та зарубіжних музичних виданнях стосовно виконавської діяльності відомих українських музикантів-духовиків.

Зв'язок роботи з плановими науковими дослідженнями, програмами, темами. Тема дисертації пов'язана з напрямом планових досліджень відділу музикознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України, а саме, з розробкою на базі комплексного підходу проблем історії і теорії української музики, створення багатотомної «Української музичної енциклопедії», підготовкою індивідуальних праць з цієї галузі. Тему дисертації затверджено рішенням Вченої ради Інституту (протокол № 11 від 23 листопада 2006 року).

Мета дисертації – дослідження проблем становлення й розвитку національної виконавської школи гри на трубі, позначеної якісними регіональними особливостями.

Згідно зі сформульованою метою, постають такі завдання: –

у послідовно-історичному плані розглянути процеси становлення й розвитку регіональних виконавських шкіл гри на трубі;–

виявити джерела, передумови і шляхи формування професійних виконавських і педагогічних традицій вищезазначених шкіл виконавства на трубі;–

охарактеризувати творче обличчя й особистий внесок у музично-виконавський процес провідних українських музикантів-духовиків, як академічного, так і джазового спрямування;–

здійснити послідовний аналіз вітчизняних і зарубіжних видань з точки зору їх ролі в розвитку регіональних виконавських шкіл в Україні; –

висвітлити напрями розв’язання проблем, найбільш поширених у виконавській та педагогічній практиці українських трубачів;–

узагальнити і розвинути теоретично-методичні засади відомих педагогів – представників регіональних виконавських шкіл гри на трубі; –

розглянути діяльність громадських організацій у розвитку й популяризації мистецтва гри на трубі;–

визначити міжнародний рівень української школи на сучасному етапі, її здобутки і проблеми.

Матеріали щодо розвитку київської виконавської школи, вміщені здобувачем у його кандидатській дисертаціїї заторкуються лише побіжно для створення загальної картини, отже, на захист не виносяться; водночас використовуються деякі новознайдені матеріали і враховуються зміни в діяльності київських навчальних закладів, що відбулися після 2001 року.

Об'єкт дослідження – процес зародження й розвитку професійного духового виконавства в Україні та її регіональних виконавських шкіл гри на трубі.

Предмет дослідження – діяльність визначних трубачів-виконавців і педагогів, представників регіональних шкіл України в світлі сучасних проблем мистецтва гри на трубі.

Методологічну основу дослідження складають загальнонаукові принципи історизму, діалектики, системного та комплексного підходів. Спеціальні методи дослідження (опис, класифікація і систематизація явищ, їх порівняльний генетичний і структурно-функціональний аналіз, визначення об’єктивних умов, теоретичних проблем і векторів прогресивного розвитку тощо) базуються на методологічних засадах сучасного історичного музикознавства, інструментознавства, музичної педагогіки, культурології.

Матеріал дослідження. В ході роботи над дисертацією автором охоплено різнопланові вітчизняні і зарубіжні музикознавчі джерела: праці історико-оглядового, науково-теоретичного, методико-практичного профілів, спеціальні розробки окремих питань, енциклопедично-довідкові та музично-наукові видання, збірники, монографії, архівні матеріали, мемуари визначних педагогів і виконавців-трубачів, професійні журнали музикантів-духовиків, рецензії та відгуки про творчість відомих музикантів, їх записи на компакт-дисках, відеокасетах.

Вагому частку джерел складають документальні дані з фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, Державного архіву м. Києва, Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, Кабінету-музею українського мистецтва Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського та ін.

Деякі матеріали та цінну інформацію у формі усних спогадів отримано під час особистого спілкування автора з відомими музикантами, солістами провідних симфонічних та оперних колективів, педагогами навчальних музичних закладів України та інших країн (Т. Докшицер, М. Юрченко, О. Добросердов, В. Луб, В. Швець, Р. Наконечний, І. Гишка, В. Лисенко, І. Борух, Е. Тарр, К. Данник, Ф. Міллз, Д. Девіс, Л. Канделярія, С. Шенетт, Дж. Пайпер та ін.). Важливим підгрунтям для теоретичних узагальнень став також багаторічний власний виконавський і педагогічний досвід дисертанта.

У додатках до основного тексту подаються програми та афіші відомих українських виконавців і колективів, які виступали впродовж останніх десятиліть, пропонуються списки лауреатів республіканських, національних та міжнародних конкурсів, в яких брали участь українські виконавці.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в дисертації вперше: –

розкрито своєрідність історичного шляху становлення й розвитку національної школи мистецтва гри на трубі в цілому та її регіональні особливості; –

послідовно простежено й узагальнено конкретні соціально-історичні умови і фактори формування даних шкіл з урахуванням показників еволюції інструментів;–

з максимальною повнотою висвітлено мистецький внесок визначних українських трубачів-виконавців і педагогів, починаючи з середини ХІХ ст. до сучасності; –

шляхом порівняння виявлено спільні й відмінні риси виконавських шкіл (методика викладання) вітчизняних і зарубіжних педагогів, розроблено актуальні питання;–

здійснено виконавський аналіз основних творів концертного та педагогічного репертуару для труби (звертається увага на відсутність оригінальних творів епохи бароко в репертуарі трубачів кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.), запропоновано відповідні методичні рекомендації;–

відзначено якісні відмінності між оркестровим та сольно-ансамблевим стилями виконавства;–

розглянуто динаміку розвитку аудіо- й відеозапису українських трубачів та інші засоби пропаганди їхнього мистецтва;–

досягнення і проблеми українських регіональних шкіл трубного виконавства розкрито й оцінено з точки зору сучасної світової практики і в контексті безпосередніх міжнародних творчо-організаційних зв’язків.

Практичне значення. Матеріали й висновки пропонованого дослідження можуть бути використані при вивченні курсів “Історія музики”, “Музична інтерпретація”, “Теорія та історія виконавства”, “Методика гри на духових інструментах” у вищих та середніх навчальних музичних закладах мистецтва і культури України.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалась на засіданні відділу музикознавства ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України. Ряд проблемних питань праці висвітлено у доповідях і виступах автора на науково-практичних конференціях різного рівня:

Міжнародній конференції Європейської гільдії трубачів (Вюрцбург, Німеччина, 2003 р.); Конференції Міжнародної асоціації «Мистецтво і освіта ХХІ ст.» (Київ, 2005 р.); Конференції Міжнародної асоціації «Мистецтво і освіта ХХІ ст.» (Київ, 2006 р.); Сьомій науково-практичній конференції Українського товариства Аналізу музики (Київ, 2006 р.); Семінарі викладачів музичних навчальних закладів у рамках Міжнародного конкурсу трубачів (Тернопіль, 2006 р.); Науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу КНУКіМ «Інститут мистецтв» (Київ,  р.); конференції «Історія розвитку і перспективи розвитку духової музики в Україні» (РНГУ, Рівне, 2006 р.); конференції «Історія розвитку і перспективи розвитку духової музики в Україні» (Рівне, 2007 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Теорія і практика духового виконавства в контексті розвитку музичної культури України» (Київ, 2007 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Українська музична культура: проблеми наукового осмислення» (Київ, 2008 р.).

Ряд положень дисертації вміщено у навчальних посібниках і статтях автора, апробовано в його безпосередній практичній діяльності як педагога, виконавця, музичного діяча.

Публікації. Основні положення роботи викладені в авторській монографії «Мистецтво гри на трубі в Україні» та у двадцяти двох статтях та публікаціях у наукових виданнях, затверджених ВАК.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (345 позицій), додатків. Обсяг основного тексту 366 с., списку використаних джерел – 29 с. Загальний обсяг дисертації з додатками – 457 с.

Огляд літератури. В роботі над дисертацією використовувалась і так чи інакше переосмислювалась література різного спрямування: адже історичні й методичні аспекти виконавства на трубі досліджувались багатьма відомими авторами – музикантами, педагогами, науковцями. Досить згадати праці XVII ст. італійців Ч. Бендінеллі (1614), Д. Фантіні (1638), німецького трубача й педагога Й. Е. Альтенбурга (1734-1801), англійця Д. Хайдса. Вдосконалення конструкцій інструментів на початку ХІХ ст. привело до появи нових методик. Так, 1835 р. побачили світ «Інструкції для труби» Т. Харпера, 1857 р. – «Метод для труби» професора Паризької консерваторії Ф. Доверне, 1864 р. – всесвітньо-відомий «Гран метод для корнет-а-пістона та саксгорна» Ж. Б. Арбана.

У Росії видання методичної та художньої літератури для духових інструментів, зокрема для труби, налагодилося пізніше. Одним з перших російських друкованих підручників стало «Лёгкое руководство к самоучению на корнет-а-пистоне» Г. Томсена (1879). Чимало музичної літератури для труби підготував та видав В. Вурм. Серед них – «Собрание 12 фронтовых пьес для вновь введеных рожков с клапанами» та «Школа для корнета с пистонами, альт-горна и баритона». Пізніше було видано «Сборник русских гвардейских полковых маршей», «Сборник нот пехотных сигналов, боев и маршей»; «50 этюдов для развития ритма и языка» А. Йогансона (1907); збірки п’єс та етюдів О. Бьоме, В. Брандта.

В інших публікаціях минулого і сьогодення висвітлювалися також історико-інформаційні аспекти музичного виконавства, а саме: історія музичного життя у сфері духового виконавства в Україні і за кордоном; історія духової музики; історія музичних закладів, зокрема, відділень духових інструментів; методично-педагогічні питання виконавства на духових інструментах (статті у журналах Міжнародної гільдії трубачів, збірки статей Київської та Московської консерваторій); загальні і спеціалізовані довідково-бібліографічні видання.

Серед новітніх вітчизняних і зарубіжних методичних розробок та історично-теоретичних досліджень дисертантом виділяються навчальний посібник «Основы теории и методики духового музыкально-исполнительского искусства» В. Апатського, “Методика формування та вдосконалення звукотворчих компонентів виконавського апарату трубача” І. Гишки, “Схід зустрічає Захід” Е. Тарра, “Історія духового музичного мистецтва України” В. Богданова, “Духова музика в Україні (ХVIII–XIX ст.)” Ю. Рудчука, дисертації Б. Мочурада “Концерт для труби з оркестром в аспекті жанрово-стильової еволюції”, Ф. Крижанівського “Український концерт для тромбона в аспекті становлення та розвитку жанру”, “Гроссбух труби” Ф. Кейма (Німеччина).

Питання, розглянуті у навчальному посібнику “Основы теории и методики духового музыкально-исполнительского искусства” В. Апатського, відповідають назві видання.

У посібнику “Методика формування та вдосконалення звукотворчих компонентів виконавського апарату трубача” І. Гишка торкається проблем виконавської і педагогічної практики.

У своїй різноплановій роботі “Схід зустрічає Захід (East meets West)” Е. Тарр на основі великої кількості архівних документів, нотних прикладів і видань, фотографій, свідчень видатних виконавців і викладачів висвітлює історію виконавства на духових інструментах у Росії та Україні, починаючи з часів Петра І до сьогодення (матеріали стосовно українських виконавців надав Е. Таррові автор дисертаційного дослідження).

У монографії В. Богданова “Історія духового музичного мистецтва України” досліджуються історія духового виконавства з давніх часів до початку ХХ ст., діяльність навчальних та концертних закладів багатьох регіонів України, подано програми навчальних закладів, названо видатних представників музичних спеціальностей, розглянуто використання духових інструментів у творчості композиторів XVIIІ – XIX ст.

Монографія Ю. Рудчука “Духова музика в Україні (ХVIII–XIX ст.)” певним чином перегукується з працею В. Богданова, але має свої особливості. В ній досліджено ряд питань еволюції та розвитку духового виконавства в Україні впродовж указаного періоду, в тому числі еволюція музичного інструментарію, розвиток виконавства на духових інструментах, проаналізовано сольний і оркестровий репертуар, подано список оркестрів тих часів тощо.

Робота Ф. Кейма “Гроссбух труби” (Das grosse Buch der Trompete) носить оглядово-довідковий характер, хоча вміщує деякі статті методичного характеру, наприклад „Секрет видобування верхніх звуків”. Але в основному це довідник імен відомих академічних і джазових виконавців, інструментарію (старовинного та сучасного), сурдин, мундштуків, цін на інструменти тощо. Позитивним є те, що тут подано імена і короткі біографічні дані знаних українських та російських трубачів.

Хоч у перерахованих працях повністю не вичерпано проблеми в галузі історії та розвитку українського виконавства на духових інструментах, усі вони вдало доповнюють одна одну, дозволяючи сподіватися, що в подальшому кількість «білих плям» дедалі зменшуватиметься. Велику допомогу щодо цього надало б ретельніше дослідження розвитку кожної музичної спеціальності, аби повніше і глибше дослідити загальне, комплексне становлення та розбудову українського інструментального мистецтва. Саме на це й спрямована дана праця.

Основний зміст дисертації

У Вступі аргументовано актуальність теми, її зв'язок з науковими програмами та планами відділу музикознавства ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, сформульовано мету та завдання дослідження. Визначено об’єкт, предмет та методологічну основу дисертації, а також розкриті наукова новизна та практичне значення роботи. Подано відомості про апробацію результатів праці та публікації автора.

У І розділі «Українська полірегіональна школа професійного виконавства на трубі: від витоків до сучасності» розглядаються історичні передумови та етапи формування професійного духового виконавства в Україні (ХVI – перша половина ХІХ ст.) в рамках якого еволюціонувало мистецтво гри на трубі, зокрема:

Пункт 1.1.1. присвячений висвітленню діяльністі музичних цехів, кріпацьких оркестрів, виникнення та функціонування рогових оркестрів, створення і утвердження основних функцій військово-оркестрової служби, появи нових військових ритуалів.

Пункт 1.1.2. простежує факти навчання інструментальної музики в навчальних закладах України середини XVII–XVIII ст., визначається роль оркестрів Києво-Могилянської академії та Харківського університету в розвитку музичної культури.

У підрозділі 1.2. «Регіональні виконавські школи гри на трубі в Україні: процес становлення, провідні представники, характерні ознаки» вперше подаються відомості про виконавські школи різних регіонів України, їх особливості.

Пункт 1.2.1. «Центральний регіон (київська виконавська школа)» представлений осередками виконавства та навчання (вищі та середні рівні навчання) міст Києва, Вінниці, Житомира, Умані, Чернігова. Зокрема, важливими складовими розвитку київської школи гри на трубі стали, з одного боку, самобутні історичні традиції духового виконавства в Україні, насамперед у її одвічному центрі — Києві, з другого, — традиції і здобутки німецької школи гри на трубі, успадковані й органічно розвинені В. Вурмом під впливом російської культури, а також традиції російської музичної школи. Його учень М. Подгорбунський з 1907 р. викладав гру на трубі, валторні і тромбоні у Київському музичному училищі. З класу М. Подгорбунського вийшов видатний музикант і педагог В. Яблонський, якому належить першочергова історична роль у становленні київської школи. Разом зі своїми учнями й послідовниками — С. Поповим, Н. Полонським, М. Бердиєвим, І. Бобровським, І. Кобцем, М. Рудим, Л. Степановським, М. Юрченком, колегами М. Карашевським та Д. Ямпольським В. Яблонський вивів сучасну київську школу на міжнародний рівень. Продовжувачами художніх принципів київської школи стали сучасні викладачі, відомі виконавці, учні визнаних майстрів – В. Посвалюк (учень проф. В. Яблонського), О. Чуприна (учень проф. М. Бердиєва).

До типових ознак виконавського напряму даної школи можна віднести: яскравість, силу (але без форсування), шляхетність та свободу звука в усіх регістрах, неприпустимість манірності (що проявляється у деяких виконавців у вигляді «видування» звуків), масштабність фразування, знання і відчуття стилю виконуваної музики, різноманітність штрихів, ритмічну точність. Характерною особливістю можна вважати яскраво-піднесену, “лідируючу” манеру виконання як концертних соло, так і фрагментів оркестрових партій. Такі риси київскої виконавської школи неодноразово відзначали видатні диригенти, композитори, музикознавці. “Київська школа трубачів завжди вирізнялась справжнім професіоналізмом і високою культурою звука” — неодноразово підкреслював доктор мистецтвознавства, професор Московської консерваторії Ю.О.Усов.

Велику роботу з підготовки кадрів для вищих навчальних закладів України проводять у цьому регіоні навчальні заклади середнього рівня – музичні училища й музичні коледжі.

Житомирське музичне училище ім. В. С. Косенка – один з найстаріших музичних навчальних закладів України, заснований 1905 року ІРМТ Волинської губернії. З перших днів його заснування тут функціонують класи духових інструментів. Першими викладачами відділу були В. Скленічка, П. Поперек, С. Григорьєв, А. Шухман, Р. Рабинович, М. Шнайдерман. Більшість із них викладали гру на декількох інструментах, як це було розповсюджено у ті часи.

З 1945 року на відділі почав працювати Й. Древецький. У 50–60-ті роки клас труби вели В. Паржицький та Т. Чумак. З 1965 року і дотепер у Житомирському училищі трубу викладає досвідчений педагог, заслужений працівник культури України Г. Бєлінський. Його учні після закінчення вищих навчальних закладів працюють у провідних оркестрах України, Росії, Європи і США. За їхньою участю і спонсорською підтримкою у Житомирі неодноразово проводилися крайові конкурси трубачів.

Уманське обласне музичне училище ім. П. Д. Демуцького завжди демонструвало якісний рівень підготовки кадрів до вищих навчальних закладів. У 60-ті роки клас труби очолював М. Бовкун, учень проф. В. Яблонського. Нині клас труби веде В. Безпоясний. Досконалу роботу демонструють педагоги класів валторни і тромбона.

Клас труби Чернігівського музичного училища представляють випускники Київської державної консерваторії В. Тихолаз та О. Журбін, а в останні роки – О. Вишнепольський, єдиний серед викладачів музичних училищ автор методичного посібника “ Труба. Ступені досконалості” (Київ, 2004).

Один з провідних середніх музичних навчальних закладів України – Вінницьке музичне училище. Його студенти отримують належні знання не тільки для подальшого навчання у вищих навчальних закладах, а й для професійної роботи в оркестрах і музичних театрах.

Клас труби впродовж останніх десятиріч очолюють В. Гуцал і В. Дербеньов. В. Гуцал – провідний педагог, учень проф. В. Яблонського. З його класу вийшли відомі виконавці, нагороджені почесними званнями України, які нині працюють солістами не тільки у знаних оркестрах Києва (А. Таращенко, Ю. Кафельников, М. Стойко), Тбілісі (М. Бондаревський), інших міст СНД, а й у далекому зарубіжжі: О. Гуцол – у Канаді, заслужений артист Росії В. Кафельников – у Франції.

Вихованці класу В. Дербеньова своєю діяльністю також підтверджують високу репутацію училища. Його учень М. Баланко після закінчення Одеської консерваторії працював в Одеському симфонічному оркестрі, а згодом – у симфонічному оркестрі Національної опери України ім. Т. Г. Шевченка, викладає у НМАУ ім. П. І. Чайковського.

Характеризуючи роботу навчальних закладів середнього рівня, що відносяться до центрального регіону України, не можна сказати, що всі учні, яких вони виховують, є представниками і носіями традицій саме київської школи. Об’єктивно цього й не може бути, бо викладацький склад відділів духових та ударних інструментів не завжди комплектується випускниками київських навчальних закладів. Вихованці консерваторій, академій та університетів культури різних регіонів України стають носіями традицій та особливостей (методичних, стильових) тих вищих навчальних закладів, де вони вчилися, і цей останній вирішальний етап їх навчання накладає найбільший відбиток на формування їх музичного світогляду. У даному випадку носіями традицій київської школи виступають численні випускники Уманського та Вінницького музичних училищ 80–90-х років ХХ ст., оскільки їх виховували викладачі, які закінчили Київську консерваторію.

Підсумовуючи сказане вище, слід ще раз підкреслити творчий і педагогічний вплив видатного українського музиканта проф. В. Яблонського на розвиток української виконавської школи гри на духових інструментах упродовж двох останніх третин ХХ ст. не лише в Києві, а й далеко за його межами (крім трубачів, він мав учнів і з інших спеціальностей: М. Юрченко, В. Антушевський – валторна, О. Безуглий, О. Козиненко – гобой, В. Гарань – тромбон та ін.). Його учні, які працювали і працюють у середніх та вищих навчальних закладах України і Росії (М. Бердиєв, І. Кобець, О. Бєлофастов, В. Посвалюк – Київ; Л. Степановський, М. Солонський – Донецьк, В. Гуцал – Вінниця, М. Бовкун – Умань, А. Жубр – Львів, Й. Бобровський – Новосибірськ) тривалий час – від середини 30-х років ХХ ст. й донині – були послідовниками його методики і творчої манери виконання, визнаної музичними критиками, диригентами, колегами.

Пункт 1.2.2. Південний регіон (одеська виконавська школа). Одеса від часу свого заснування була містом, де перетиналися різноманітні торговельні шляхи, що брали свій початок у багатьох портах Європи, Азії, Америки. З кінця
ХІХ ст. Одеса стала одним із музичних центрів Російської імперії. За нею міцно закріпився титул «Південної Пальміри». Майже всі значні музичні й театральні події, що відбувалися у столичних містах Росії, повторювалися потім в Одесі. Концерти проходили в залах Оперного театру, Одеської біржі, в музичних салонах та різних концертних аудиторіях. Вагомий внесок у концертне життя міста внесли, зокрема, виконавці на духових інструментах – як солісти-концертанти, так і оркестрові музиканти.

Активізація концертної діяльності музикантів-духовиків стала помітною ще на початку ХІХ ст. За свідченням преси, в Одесі у 1829 р. з сольними програмами виступали італійці – кларнетист Л. Філіпіні, у 1830 р. – валторніст А. Кредацці, німці – флейтисти Фріц і Фольц, трубач Вендт, француз – гобоїст оркестру Паризької опери Олів'є та багато інших. У 1850 р. в концерті, присвяченому вшануванню художника І. Айвазовського, чеський трубач А. Якеш, «з великим почуттям» виконав соло з оркестром – тірольську мелодію Г. Проха «Альпійській ріжок». Серед визначних подій в культурному житті Одеси 1871 року слід згадати концерти відомих музикантів, професорів Петербурзької консерваторії — корнетиста В. Вурма та віолончеліста К. Давидова. З-поміж інших творів тут звучали романси та арії з опер О. Даргомижського, музика А. Рубінштейна, Г. Доніцетті, Ф. Мендельсона, В. Белліні, Ф. Флотова, Фантазія на теми Ш. Гуно «Фауст».

У 1884 р. на базі «Общества любителей музыки» й «Общества изысканных искусств» було створене Одеське відділення Імператорського російського музичного товариства. У 1886 р. при ньому відкрилися музичні класи. Викладати гру на музичних інструментах запросили кращих одеських музикантів, у тому числі артистів оркестру Оперного театру. Більшість з них були іноземцями, отримали освіту у Празі, Відні, Неаполі. Керівництво класів, прагнучи надати їм статусу серйозного навчального закладу, ввело навчальні плани, програми, інструкції і правила вступу, аналогічні до вже існуючих у Київському музичному училищі (відкритому у 1863р.), а з 1889 р. — програму Санкт-Петербурзької консерваторії. На посаду директора й інспектора запросили видатного піаніста, диригента, музично-громадського діяча проф. Д. Климова. У 1887/1888 навчальному році класи духових інструментів нараховували тільки чотири спеціальності - гобой, кларнет, валторна і труба. Трубу викладав артист оркестру Оперного театру Д. Парпурін.

1897 р. музичні класи були реорганізовані в Одеське музичне училище. Клас труби впродовж першого півріччя очолював М. Адамов (1874–1946), згодом соліст оркестру Большого театру в Москві, професор Московської консерваторії. З другого півріччя його змінив А. Грабау, перший трубач Оперного театру, згодом – артист міського оркестру Р. Козловський. З 1909 р. посаду викладача класу труби обійняв Л. Могилевський (1886–1959) — відомий трубач, соліст міського оркестру.

Як навчально-методичний матеріал у ті часи в Одесі (як і в інших містах, де були музичні училища) широко використовувалися вправи і етюди Ж. Арбана і Г. Томсена; 20, 40, 60 етюдів В. Вурма; етюди Е. Троньє, В. Брандта. Концертний репертуар складався з п'єс салонного характеру – фантазій та варіацій на теми з опер та популярних мелодій в обробці Ж. Арбана (найвідомішими до наших днів залишилися Варіації та тему «Карнавал у Венеції»), фантазія «Перлина океану» Т. Гоха, Концерт і Тарантела О. Бьоме, концертні романси, польки та мазурки різних авторів, транскрипції для труби і фортепіано творів Ш. Гуно, В. Белліні, Дж. Верді, Ч. Пуні, Л. Мінкуса та ін.

Діяльність педагогів музичного училища дістала високу оцінку відомих композиторів і музикантів, і в березні 1913 року було прийнято рішення про реорганізацію Одеського музичного училища в консерваторію. ЇЇ урочисте відкриття відбулось 8 вересня того ж року.

Першими викладачами класів духових інструментів стали провідні педагоги музичного училища: Л. Роговий – флейта, В. Шамраєв – гобой, П. Фідлер – кларнет, Г. Гауер – фагот, В. Ріхтер – валторна, Л. Могилевський – труба, Г. Лоецца – тромбон.

З Одесою пов’язана діяльність видатних трубачів, які навчалися і працювали тут у ХІХ – на початку ХХ ст. Це відомі в музичному світі професори, засновники одеської школи М. Адамов, М. Табаков, Л. Могилевський, Г. Орвід, Г. Леонов, викладачі середньої ланки навчання Р. Свірський, Г. Белінський. Їхня гра приваблювала тембровим багатством звука, віртуозною технікою, витонченим смаком. Їх учні працюють в оркестрах Одеси та інших міст СНД. Традиції уславлених музикантів продовжили сучасні виконавці. Свіжий напрям у розвитку одеської виконавської школи пов’язаний з ім’ям В. Луба. Його методичні концепції щодо технології виконавства й використання сучасного інструментарію засвідчують зміни у виконавстві на духових інструментах у 70 – 90-х роках ХХ ст. Учні В. Луба – Г. Кисельников, заслужені артисти України Ю. Кафельников, М. Баланко, В. Подольчук, І. Борух – після закінчення Одеської консерваторії працюють у відомих творчих колективах та навчальних закладах.

Характерними ознаками, притаманними сучасній одеській школі виконавства на трубі, є невеликий зібраний звук, технічна рухливість, розвинутий діапазон. Манера гри більш наближається до корнетової, аніж до трубної – потужної і силової. Такі манерні і звукові властивості виробилися в одеських трубачів, мабуть, ще за часів роботи М. Адамова, який був корнетистом і закладав основи трубного і корнетового виконавства в Одесі ще в кінці ХІХ ст., і були продовжені його послідовниками.

Серед навчальних закладів середнього рівня південного регіону слід виділити Херсонське музичне училище (викладач класу труби Л. Лисенко). Його випускники успішно продовжують своє навчання у вищих навчальних закладах Украіни, зокрема Національній музичній академії України ім. П. І. Чайковського, працюють у провідних колективах України.

Пункт 1.2.3. Західний регіон (львівська виконавська школа). Виконавська школа гри на духових інструментах і музична освіта Львова з моменту виникнення в кінці ХVІ століття музичних “братств”, або цехів cформувалися під впливом кількох європейських музичних культур — української, чеської, німецької, польської. У другій половині ХVIII — першій половині ХІХ ст. культурне життя цього регіону пожвавилося, чому сприяло відкриття німецького театру (1776 р.), виникнення інших мистецьких колективів. Великого значення набула діяльність створеної у 1854 р. консерваторії Галицького музичного товариства. Таким чином, у Львові існували мистецькі школи, що охоплювали більш ніж півтора століття розвитку виконавства на духових інструментах.

Педагоги-духовики того часу були прихильниками академічного напрямку в навчанні. Вони виховували оркестрових музикантів та ансамблістів, здатних виконувати усі вказівки диригентів, а не яскравих музичних особистостей. У музичних закладах працювали німці, поляки, чехи, навчалися здебільшого поляки. Викладачі початку ХХ ст. почали застосовувати прогресивніші методи виховання студентів.

Після 2-ї світової війни, в кінці 40-х років, сформувалася секція духових інструментів Львівської державної консерваторії. Клас труби очолив А. Жубр, а згодом – В. Швець, з діяльністю якого пов’язаний подальший розвиток трубного виконавства західного регіону України. Якщо манера виконавства А. Жубра наближалася до яскраво піднесеної манери В. Яблонського, учнем якого він був, то до характерних ознак виконавства і педагогічного методу В. Швеця можна віднести, перш за все, неприпустимість надмірної емоційності й форсування динаміки. Тому розглядаючи звукові особливості львівської школи (а саме вони є вирішальними), поряд з зосередженням уваги на легкості звуковидобування, роботі дихання, уважності до штриха можна виділити такі властивості, як невеликий звук, відсутність екстатичності і яскравості в манері виконання, всіляке запобігання випадковостям, обережність.

Отже, львівська школа має багату історію формування й розвитку цієї галузі музичного мистецтва. Її визначні представники працювали в оркестрах і театрах Львова, починаючи з XVI ст. Варто назвати видатних трубачів, які навчалися і працювали у Львові в післявоєнний період. Це А. Жубр, В. Швець, Ю. Міхлін, П. Брільман, В. Чижик, Ю. Карпинський, В. Копоть, І. Гишка, Р. Наконечний. Традиції славних попередників продовжили сучасні музиканти М. Попович, І. Вар’янка, Є. Шелест. Значний внесок у розвиток львівської виконавської школи зробив кандидат мистецтвознавства, доцент І. Гишка. Його методичні концепції та використання сучасних технологій виразно засвідчують зміни у виконавстві на трубі на сучасному етапі розвитку мистецтва гри на духових інструментах.

Проведення низки всеукраїнських конкурсів музикантів-духовиків у регіоні (Львів, Тернопіль, Рівне та ін.) стало важливим кроком у справі розвитку й популяризації українського мистецтва гри на духових інструментах. Організація в рамках деяких конкурсів (Рівне) науково-практичних конференцій, присвячених вивченню історії й розвитку виконавства на духових інструментах в Україні – новий крок у педагогічній і науковій роботі вітчизняних музикантів-духовиків. Всі ці заходи підтверджують зростання інтересу до здобуття професії музиканта, підвищення престижності діяльності у музичній сфері. Музиканти-духовики західного регіону України приділяють нині більше уваги науковій роботі (за останній рік саме трубачами захищено три кандидатські дисертації). Проводиться наукова робота і в рамках національних конкурсів виконавців на духових інструментах. Це свідчить про бажання поглибити дослідження сучасних технологій виконавства і дає змогу краще зрозуміти та вдосконалювати на практиці всі тонкощі сучасного виконавства.

Пункт 1.2.4. Східний регіон (харківська виконавська школа). Перші осередки фахового духового виконавства, так звані музикантські цехи, у східних регіонах України утворилися значно пізніше, ніж на заході України. Так, виникнення музичного братства у Харкові датується 1780 роком. Та ще до його створення з 1773 року на базі Харківського колегіуму почали функціонувати класи вокальної та інструментальної музики. Як писав Г. Квітка-Основ’яненко «при класах з вихованців був повний оркестр музики і хор півчих, все під управлінням знаючого справу учителя Максима Прохоровича Концевича». Навчання музикантів-духовиків мало різні форми, але основним педагогічним принципом М. Концевича було не обтяжування учнів теоретичними знаннями, а досягнення результатів шляхом тривалих практичних вправ у грі на інструменті.

1805 року було відкрито Харківський університет. У програмах навчання в ньому передбачалося оволодіння грою на різних музичних інструментах. Заняття в