ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

РОМАНЮК Анатолій Семенович

УДК 321.01 (4-15)

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ: ІНСТИТУЦІЙНИЙ ВИМІР

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Львів - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України, м. Львів.

Науковий консультант: доктор політичних наук, професор

Денисенко Валерій Миколайович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка, завідувач кафедри

теорії та історії політичної науки

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Горбатенко Володимир Павлович,

заступник директора Інституту держави

і права ім. В.М.Корецького НАН України

доктор політичних наук

Долженков Олег Олександрович,

начальник управління міжнародних відносин,

європейської інтеграції та зв’язків

з одеською діаспорою Одеської міської ради

доктор політичних наук, професор

Чемшит Олександр Олександрович,

Севастопольський національний технічний

університет, завідувач кафедри

філософських і соціальних наук

Захист відбудеться “3” квітня 2008 р. о 14 00 годині на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д 35.051.17 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул.Університетська, 1, ауд.301

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м.Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий “28” лютого 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої Вченої ради,

кандидат політичних наук, доцент О.Б.Шурко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Кінець ХХ і початок ХХІ століть знаменувався цілою низкою якісних змін у політичному житті багатьох європейських країн. На нашу думку, головні чинники цих змін такі: по-перше, крах Радянського Союзу та соціалістичної моделі суспільного розвитку, яка протягом значного періоду після Другої світової війни, відчутно впливала на суспільно-політичні процеси не лише в Європі, а й у цілому світі; по-друге, якісні зміни в суспільно-економічній конструкції розвинених країн світу, які в науковій літературі означають у форматі переходу до постматеріального суспільства. Цей перехід не є остаточним розривом зі “старою” конструкцією, але він призвів до суттєвих змін у соціальній і політичній сферах; по-третє, помітне пришвидшення інтеграційних процесів на європейському континенті, коли Європейський Союз як самостійний інститут невпинно розширює і поглиблює рівень власної компетенції та самодостатності. На Лісабонському саміті 18-19 жовтня 2007 р. було прийнято рішення про обрання в найближчому майбутньому голови Європейського Союзу на загальноєвропейських виборах та суттєве посилення повноважень Ради Європи як “брюссельського європейського уряду” та Європейського Трибуналу Справедливості (судова складова тріумвірату європейської влади). Інтеграційні процеси в Європі вже сьогодні призвели до суттєвих змін у широкому спектрі внутрішньополітичних процесів національних країн. Зокрема, йдеться про зміни формату національного суверенітету, розширення (в контексті охоплення кількості країн) і прискорення (в контексті інтенсивності) процесів регіоналізації тощо. Подальший розвиток процесів формування наднаціональних інститутів здатен якісно змінити існуючі виміри національного політичного процесу європейських країн. Нові явища та виклики, які визначилися на початку нового століття/тисячоліття, зумовили значною мірою необхідність порівняльного аналізу політичних систем країн Західної Європи та вивчення основних тенденцій, які сформувалися в них після Другої світової війни. Власне закінчення цієї світової війни сприяло формуванню сучасних національних політичних систем у країнах Західної Європи.

Обрання країн цього регіону об’єктом дослідження зумовлено тим, що вони забезпечили оптимальні умови для розвитку власних громадян. Економічні, політичні та соціальні характеристики цих країн трактуються багатьма, враховуючи й Україну, як найбільш успішні з сукупності існуючих у світі практик. Необхідність вивчення політичних систем країн Західної Європи зумовлюється також тим, що вони загалом є Великим сусідом України. По-друге, абсолютна більшість громадян та основних акторів української політичної сцени, попри гострі взаємні протиріччя, розглядають Європейський Союз, до якого входить абсолютна більшість цих країн, як мету нашого соціально-економічного та політичного розвитку. Відповідно, планування перспектив власного розвитку неможливе без знання стану та основних тенденцій політичного розвитку цих країн.

З двадцяти трьох держав, які формально належать до Західної Європи, ми свідомо виділили лише шістнадцять: Австрію, Бельгію, Грецію, Данію, Ірландію, Іспанію, Італію, Нідерланди, Німеччину, Норвегію, Сполучене Королівство, Португалію, Фінляндію, Францію, Швейцарію та Швецію. По-перше, ці держави найбільші серед існуючих у Європі, вони уособлюють головні політичні тенденції та процеси, які властиві державам Західної Європи. По-друге, вони вичерпно відтворюють широке розмаїття політичних практик в інституційному та функціональному планах, яке ми можемо знаходити серед решти країн світу. По-третє, дослідження політичних систем протягом певного періоду потребує значної кількості різноманітної інформації, вимагає звернень до досліджень, які стосувалися не лише подій сьогодення, а й попередніх етапів історичного розвитку. На жаль, лише щодо обмеженої кількості країн світу політична наука має коректну статистичну та аналітичну інформацію за останні 40-50 років. Визначені нами країни Західної Європи належать до цих країн.

Мета і завдання дисертаційного дослідження – розробити напрям порівняльного аналізу політичних систем країн Західної Європи в площині їхніх основних політичних інститутів з подальшою його верифікацією та апробацією на аналогічні дослідження. Враховуючи це, завданнями дисертаційної роботи є:

· сформулювати сутність та основні характеристики порівняльного методу і на цій базі опрацювати специфіку його застосування щодо дослідження політичних інститутів країн Західної Європи;

· обґрунтувати зміст та основні характеристики неоінституціоналізму в політичній компаративістиці і на цій підставі визначити інструментарій вимірювання політичних інститутів;

· на підставі аналізу базових характеристик теорії соціополітичних поділів, розробленої С.Ліпсетом та С.Рокканом, провести тестування її актуальності на рубежі ХХ – ХХІ століть і верифікувати сучасні лінії поділів, які здатні призвести до формування нових соціополітичних поділів;

· виявити існуючий стан та інструментарій оцінки сили позицій глав держав та прем’єр-міністрів і на цій підставі провести заміри та окреслити тенденції їхніх змін;

· з’ясувати сутність та існуючі різновиди урядів у країнах Західної Європи, що допоможе дослідити рівень їхньої стабільності та чинники, які зумовлюють її зростання/послаблення;

· переглянути спільні та особливі характеристики виборчих систем, які застосовують у країнах Західної Європи для з’ясування політичних наслідків для національних політичних систем;

· проаналізувати стан і зміни, які властиві діючим в країнах Західної Європи лівим, центристським та правим політичним партіям, протягом визначеного періоду для окреслення основних тенденцій у розвитку партійних систем;

· окреслити основні форми участі громадян країн Західної Європи в політичному житті та можливості, які надають їм демократичні політичні системи власних країн;

· напрацювати механізми оцінки національних політичних інститутів.

Об’єктом дослідження є політичні системи країн Західної Європи в сукупності основних політичних інститутів.

Предметом наукового дослідження є тенденції розвитку політичних інститутів і національних політичних систем країн Західної Європи та механізми й інструменти їхнього компаративного аналізу.

Робоча гіпотеза дослідження – внаслідок переходу до постматеріального етапу суспільного розвитку та дії сучасних інтеграційних процесів відбувається поступове зменшення традиційних відмінностей, властивих національним політичним системам країн Західної Європи. Результатом цього повинно стати збільшення подібних характеристик, вирівнювання статусів і функцій національних політичних інститутів європейських країн, які традиційно відрізняються між собою формами правління, формами територіального устрою, виборчими та партійними системами тощо. Тобто, домінуючою тенденцією буде процес уніфікації політичних інститутів європейських країн.

Методологічна основа. Дисертаційна робота ґрунтується на використанні підходів і методів політичної науки та соціології і історії. Головний метод, який одночасно став іманентною складовою дослідження, – метод порівняльного аналізу, в межах якого застосували: “case-study” дослідження, регіональні порівняння та порівняння контрастних і подібних країн. Для аналізу політичних систем традиційно використовують системний, функціональний, інституційний і кібернетичний методи. В нашому дослідженні теоретико-методологічною основою ми обрали концепцію неоінституціоналізму. Значна увага в роботі приділена соціологічним методам щодо збору інформації та її аналізу. Зокрема, щодо обробки емпіричного матеріалу використано статистичні групування, ранжування, різноманітні спеціалізовані системи індексів, з’ясування якісних залежностей між досліджуваними змінними. Щоб з’ясувати генезис і тенденції, властиві політичним інститутам європейських країн протягом періоду після Другої світової війни, використано історичний метод. У роботі також застосовували метод екстраполяції та міждисциплінарний підхід, що уможливило забезпечити комплексне, всебічне розкриття предмета дослідження.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в наступному:

Вперше в українській політичній науці сформовано напрям порівняльного аналізу політичних систем та їхнього стрижневого складника – політичних інститутів, а також проведено його апробацію за допомогою компаративного аналізу політичних інститутів країн Західної Європи. Складовими цього концепту є:

· ієрархізація чинників, які зумовили становлення та розвиток порівняльної політології;

· типологізація/структуризація етапів розвитку порівняльної політології;

· переозначення основних рядоутворюючих і похідних понять порівняльного методу, які застосовують у дослідженнях політичних систем;

· визначення формату трьох площин порівняльного аналізу політичних інститутів.

Обґрунтовано специфіку неоінституціоналізму як однієї з провідних парадигм компаративного аналізу, яка полягає в такому: інститути є центральним елементом наукового аналізу; структурним утворенням, яке задає параметри для взаємовідносин у суспільстві, регламентуючи політичну діяльність; вони забезпечують стабільність політичної системи; одночасно є стійким утворенням і конструкцією, що постійно змінюється, маючи відповідний коридор нормативних меж/можливостей.

Доведено коректність застосування методології соціополітичних поділів щодо аналізу політичних систем на сучасному етапі. Внаслідок аплікації цього підходу на порівняльний аналіз політичних систем та інститутів було:

· обґрунтовано помітне послаблення значення соціополітичного поділу на економічній основі;

· визначено, що соціополітичний поділ на етнічній основі трансформувався в поділ на етномовній та етнічній основі, головною особливістю цього поділу є накладення його в багатьох європейських країнах на інші поділи, зокрема, релігійний і регіональний;

· з’ясовано, що соціополітичний поділ на територіальній основі, який мав у середині минулого століття численні форми виявлення (відмінності між містом і селом, між центром і периферією тощо) втратив свою актуальність і трансформувався в поділ на регіональній основі у форматі: регіон-центр, регіон-регіон. Новий формат цього поділу властивий сьогодні Бельгії, Іспанії, Італії та Сполученому Королівству, зумовлює високий рівень сепаратистських стремлінь частини регіонів у визначених країнах;

· виявлено, що перехід до постматеріалістичного етапу соціально-економічного розвитку призвів до появи “нових” суспільних груп, виділення “нових” проблем і цінностей та протиставлення “старої” і “нової” політики. Логічним результатом цього стало виникнення “нових” лівих і правих партій, які завершили формування соціополітичного поділу “нової політики”;

· доведено, що швидке зростання кількості іммігрантів у загальному складі населення європейських країн призвело до появи значної сукупності ліній поділів між іммігрантами та окремими групами громадян у країнах їх перебування. Ці відмінності стали предметом політичного протистояння, що дає підстави говорити про формування в європейських країнах нового соціополітичного поділу на підставі процесів імміграції.

З позиції цих теоретичних положень і принципів виокремлено та розкрито комплекс основних і похідних тенденцій розвитку національних політичних систем країн Західної Європи за період часу після закінчення Другої світової війни:

· аргументовано, що попри суттєві відмінності в силі позицій президентів європейських країн за парламентської та напівпрезидентської/змішаної форм правління відбулася значна еволюція, яка призвела до відносного вирівнювання сили глав держав і суттєво зменшила дистанцію між “найпотужнішим” і “найслабшим” президентом в європейських країнах;

· виявлено наявність тенденції зростання і вирівнювання сили/політичної ваги прем’єр-міністрів всіх європейських країн незалежно від прийнятих і діючих політико-правових норм. Вирівнювання повноважень прем’єр-міністрів європейських країн відбувається на позиції високого/сильного рівня, коли прем’єр-міністри, яких у середині ХХ ст. трактували як слабких, посилюють свій вплив і наближаються до позиції “традиційно” сильних голів урядів;

· доведено тенденцію посилення значення урядів у політичному житті країн Західної Європи. Зазначена тенденція відбувається одночасно з тенденцією зростання ролі парламентів, особливо структурних компонентів всередині парламентів;

· обґрунтовано, що суттєві відмінності між основними виборчими системами, які були властиві європейським країнам після Другої світової війни і на підставі яких М.Дюверже сформулював свої закони і аксіоми, внаслідок тривалого політичного розвитку, перестали гостро відчуватися. Спільним у їхній еволюції є напрацювання механізмів, які б сприяли: покращенню можливостей громадян впливати на політичне життя національних країн через визначення пріоритетів та обрання авторитетних представників до національного парламенту; формування стабільних урядів і посилення політичної відповідальності партій/блоків перед виборцями;

· аналіз трансформації програмних документів і практичної позиції політичних партій країн Західної Європи дав підстави виділити такі тенденції: 1) відбулась якісна зміна структури лівих партій, коли комуністичні партії втратили свій вплив на політичне життя і виборців, або зазнали суттєвих змін і перейшли на позиції близькі до соціал-демократії; 2) в середовищі лівих партій домінуючу позицію займають соціал-демократичні партії; 3) другим типом у середовищі лівих за рівнем впливу стали партії зелених; 4) соціал-демократичні партії в ідейно-програмному плані змістилися в напрямі центру ліво-правого політичного спектра, активно запозичуючи програмні положення, традиційно властиві для правих партій; 5) партії зелених переважно займають ліво-центристську позицію, приділяючи у своїй діяльності значну увагу питанням захисту інтересів жінок і сексуальних меншин; 6) “традиційні” праві партії переважно займають позицію в центрі політичного спектра, активно запозичуючи програмні положення, властиві “традиційним” лівим партіям; 7) рух назустріч “традиційних” лівих і правих партій сприяє стабілізації політичних систем європейських країн та створює одночасно обмеження та сприятливі можливості для виникнення нових політичних партій; 8) праву нішу політичного спектра європейських країн на початку ХХІ ст. опанували крайні праві партії, які належать до категорії постматеріалістичних, представляють напрям “нової” політики і характеризуються антиіммігрантським та популістичним характером.

Верифіковано коректність застосування системи індексів для аналізу основних політичних інститутів – президента, глави уряду, уряду, політичних партій, виборчих систем тощо.

Теоретичне та практичне значення результатів дослідження полягає у можливості їх використання в теоретико-методологічному плані в порівняльних дослідженнях та при конституюванні порівняльної політології як самостійної галузі політичної науки, а також при вивченні політичних проблем розвитку країн Західної Європи і в порівняльному дискурсі щодо аналізу існуючого стану справ і перспектив розвитку політичних інститутів та політичної системи України вцілому.

Отримані результати можуть знайти застосування у подальших дослідженнях політичних інститутів і політичних систем країн Західної Європи, а також інших країн світу. Матеріали і висновки дисертації допоможуть при розробці курсів з порівняльної політології та порівняльного політичного аналізу, країнознавства, європеїстики, теорії міжнародних відносин, партології та державознавства.

Багато положень, висновків дисертаційного дослідження можуть бути використані політиками, науковцями щодо кращого розуміння сутності політичних процесів, які відбуваються в проаналізованих європейських країнах, та в Європейському Союзі як цілісності щодо верифікації існуючого стану політичної практики в Україні та стосовно вироблення напрямів можливих трансформацій українського суспільства.

Особистий внесок здобувача. Усі наукові результати, викладені в дисертаційному дослідженні, отримані автором особисто.

Апробація результатів. Матеріали дисертаційного дослідження, його основні положення та результати оприлюднювалися та обговорювалися на міжнародній науковій конференції “Майбутнє Східно-Центральної Європи” (Люблін, Республіка Польща, 1996); міжнародній науковій конференції “Україна і Центральна Європа: проблеми та перспективи інтеграції” (Львів, 1999); міжнародній конференції “Політичні фінанси: регулювання і практика” (Київ, 29.04.2002); міжнародній науково-практичній конференції “Політико-правові аспекти фінансування політичних партій України” (Львів, 2003); VIIІ міжнародній науковій конференції “Національна ідентичність і європейська інтеграція: Україна-Польща-Німеччина” (Львів, 2003); міжнародній науково-практичній конференції “Трансформація політичної системи України та Польщі в умовах європейської інтеграції” (Львів, 2003); науково-практичній конференції “Політичний процес в Україні у 2004 році: регіональні аспекти” (Львів, 2005); всеукраїнській науково-практичній конференції “Україна після президентських виборів: становлення демократії та розвиток громадянського суспільства” (Львів, 2005); міжнародній науковій конференції “Чехія. Польща. Україна. Партійні системи. Стан і перспективи” (Мензиздрой, Республіка Польща, 2006); міжрегіональній науково-практичній конференції “Дотримання демократичних стандартів виборчого процесу в Україні у 2006 році” (Львів, 2006); міжнародній науково-практичній конференції “Ціна свободи й незалежності: трансформація політичних систем в країнах Центральної та Південно-Східної Європи до і після 1989-1991 рр.” (Ужгород, 2006); міжнародній науковій конференції “Від Європейського Співтовариства до Європейської Унії. До 50-річчя підписання Римського Трактату” (Хелм, Республіка Польща, 2007); конференції “Політична наука в Україні: стан і перспективи” (Львів, 2007); міжнародній науковій конференції “Україна поза ЄС, Польща у ЄС: стосунки, проблеми, перспективи” (Львів, 2007); науковій міждисциплінарній конференції “Трансформація парадигм мислення та концепцій знання під впливом сучасних викликів у загальній, соціальній, практичній і прикладній філософії” (Львів, 2007).

Основні положення дисертаційного дослідження апробовані в рамках навчального курсу “Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Єропи” для студентів відділення політології філософського факультету та студентів факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка.

Автор спільно з аспірантом О.Шумельдою на підставі вивчення європейського досвіду фінансування політичних партій та практики фінансової діяльності політичних партій України розробив проект Закону України “Про фінансування політичних партій”. Романюк А., Шумельда О. Проект Закону “Про фінансування політичних партій” // Романюк А.С., Шведа Ю.Р., Шумельда О.Б. Політико-правові аспекти фінансування політичних партій: світовий досвід та Україна. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. – С.101 -134. Його було передано Лабораторії законодавчих ініціатив (м.Київ), яка готувала проект закону № 1349- IV “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з запровадженням державного фінансування політичних партій в Україні” (прийнятий Верховною Радою України 27.11.2003).

Структура дисертації. Специфіка проблем, які стали об’єктом дисертаційного дослідження, мета і завдання роботи зумовили її структуру. Робота складається зі вступу, вісьми розділів, поділених на параграфи, висновків, списків посилань та бібліографії. Текст дисертації становить 433 сторінок, список використаних джерел 495 позиції та 66 адрес в інтернеті.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її об’єкт та предмет, сформульовано мету і завдання, розкрито теоретичні та методологічні основи дисертаційного дослідження, визначено наукову новизну, практичне значення та апробацію одержаних результатів.

У першому розділі “Методологічні засади порівняльного аналізу
політичних систем” проаналізовано вихідні концептуальні засади порівняльного аналізу, в тім числі політичних інститутів і політичних систем. У першому параграфі “Становлення та основні етапи розвитку порівняльної політології” автор досліджує основні етапи в розвитку порівняльної політології, зазначаючи, що вона розвивалась одночасно зі становленням політичної науки і в своєму розвитку пройшла три етапи. Перетворення порівняльної політології в самостійну галузь політичної науки відбулося в межах другого етапу, який розпочався в 50-их роках ХХ ст. Цей етап характеризувався поступовою абсорбацією порівняльного методу більшістю галузей політичної науки. Третій етап бере початок з середини 70-их років і характеризується плюралізмом методологічних підходів, теорій та концепцій, які використовують для проведення порівняльних досліджень. У другому параграфі “Особливість методу порівняльного дослідження” простежується еволюція методу в межах окресленого періоду часу. Одночасно розглядаються основні підходи в структурі порівняльного методу, які застосовані у дослідженні: вивчення окремого випадку, бінарний аналіз, порівняння подібних і контрастних країн. Піднімається питання концептуальної правдивості, сутність якої полягає у тому, що будь-які теорії, або теоретичні конструкції дещо обмежені, тобто вони здебільшого мають валідність лише щодо певної кількості випадків і, в жодному разі, не щодо всіх без винятку прикладів політичного життя. Оскільки абсолютна більшість порівняльних досліджень передбачає аналіз емпіричних матеріалів, то в дисертації обґрунтовується, що порівняльні дослідження стосуються переважно трьох груп емпіричних явищ. Перша група – це явища, які безпосередньо вивчають і на підставі яких роблять узагальнення/висновки. Друга група – явища, які за своїми параметрами подібні з тими, які безпосередньо були предметом дослідження. Третя група – весь клас явищ, щодо яких існує принаймні певна подібність у характеристиках. Автор також наголошує на переважно вестернізованому характері порівняльного методу, пояснює чинники цього явища.

У параграфі “Сутність неоінституціоналізму” доводиться, що новий інституціоналізм, як самостійна теоретико-методологічна парадигма, став логічним підсумком і продовженням попереднього етапу розвитку політичної науки та порівняльної політології. Новий інституціоналізм або “критичний інституціоналізм” сприяв, на відміну від старого інституціоналізму, залученню до аналізу не лише найсуттєвіших інститутів – держава, уряд, парламент, партії та бюрократія, а й інститутів “другого порядку”, а також неформальних інститутів. Поняття критичний не є другорядним у цьому трактуванні. Воно засноване на постулаті, що відбувається не просте повернення до вивчення інститутів і протиставлення пріоритетності поведінки (що властиве біхевіоризму), а підкреслює, що звернення до категорії політичних інститутів відбувається одночасно з вивченням поведінки діючих політичних акторів, яка переважно вивчається у системі координат теорії раціонального вибору. Тобто, в цьому випадку не відбулося відкидання головних засад біхевіоризму, вони залишаються далі актуальними і потрібними. Загальною характеристикою, що об’єднує усі існуючі різновиди неоінституціоналізму у певну цілісність, є те, що вони вважають інститути центральним компонентом політичного життя. Відповідно аналіз політичного простору варто починати з інститутів, а не громадян, соціальних груп. Новий інституціоналізм наголошує на вирішальній ролі інститутів щодо детермінування поведінки індивідів, саме інститути зумовлюють регулярність політичної поведінки акторів.

Отже, загальним у зазначених визначеннях політичного інституту є те, що вони (інститути – А.Р.) є певним структурним утворенням, яке задає параметри для взаємовідносин у суспільстві, регламентуючи політичну діяльність. Як своєрідний механізм впорядкування та управління політичними процесами політичні інститути охоплюють структуру/ організацію; систему прийнятих в інституті норм, цінностей, або таких, які визнає цей інститут (це може бути також нехтування існуючими правовими нормами у країні); зразки поведінки/взаємовідносин, відповідно функції, які виконує цей інститут у суспільстві; засоби та механізми з допомогою яких інститут функціонує. Саме політичні інститути забезпечують стабільність політичної системи і можна розглядати їх як елементи цілої системи. У дисертації зазначається, коли йдеться про конкретні політичні інститути, то треба враховувати, що вони поєднують три площини. Перша – загально-методологічна – передбачає ті спільні характеристики, які властиві цьому інституту незалежно від дії різних чинників. Друга площина передбачатиме спільні характеристики цього інституту, які властиві групам країн із певними спільними характеристиками. Третя площина відображатиме національні особливості цього інституту.

Оскільки політичне життя надзвичайно динамічне і в ньому відчуваємо дію багатьох чинників, то це накладає відбиток і на самі інститути. Вони також перебувають у постійному стані змін – нові люди, новий характер відносин між людьми, нові проблеми тощо. Отже, інститути мають певний рівень постійності, тобто досить широкі межі, в яких відбуваються інституційні зміни: плановані та несподівані, які наперед не передбачені. На інститути впливають і зовнішні щодо них події/виклики. Зміни/події в оточенні щодо інституту визначають для нього набір можливостей і загроз. Відповіді на ці виклики передбачають внутрішньоінституційні зміни, сам розвиток або занепад інституту.

У параграфі “Інституційний компонент аналізу політичних систем держав Західної Європи” вивчаються методологічні проблеми політичної системи суспільства. Сьогодні головними підходами щодо концептуального трактування поняття політична система є: структурно-функціональний, кібернетичний та інституційний. Зазначається, що в дисертаційному дослідженні політична система розглядається у форматі неоінституціоналізму як цілісність, яка складається з формальних і неформальних інститутів, відрізняється від оточення і постійно з ним взаємодіє.

Політичні системи країн Західної Європи характеризуються значною різноманітністю, яка зумовлена відмінностями у формах правління, територіального устрою, історичних особливостях еволюції тощо. Відповідно, процес розвитку суспільства іманентно передбачає кількісні та якісні зміни в системі політичних інститутів, які на певному етапі здатні призводити до якісних змін у національній політичній системі. Внаслідок цього політичні інститути запропоновано розглядати в форматі індикаторів політичних змін національних політичних систем.

У параграфі “Ступінь вивчення проблеми “Порівняльний аналіз політичних систем держав Західної Європи” підкреслено, що незважаючи на те, що порівняльну політологію сьогодні викладають у багатьох українських університетах (на факультетах/відділеннях політології та міжнародних відносин), ця дисципліна не має ще достатньої власної науково-методичної інфраструктури. Серед українських авторів, які аналізують зазначені проблеми у своїх монографічних дослідженнях, варто назвати: І.В.Алексієнко, А.Білоуса, М.Кармазіну, В.Шаповала. Особливо треба виділити колективну працю за редакцією В.С.Багірова та М.І.Сазонова “Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира.” Важливу функцію в поширенні теоретико-методологічних напрацювань західної порівняльної політології відіграють перекладні праці, зокрема Ж.Зіллера та Дж.Сарторі.

Окремі проблеми порівняльного аналізу останнім часом активно почали досліджувати у кандидатських працях: Берези А.В., Калитчака Р.Г., ПоліщукаК.В., Теленко О.М., Батракова І.В., Вредій О.С., Ділковської І.О., Голишева В.М., Павленко Р.М., Малкіної Г.М.

Відчутно зросла у новому столітті кількість наукових статей, присвячених вивченню/аналізу політичних проблем в системі координат порівняльної політології: Нижник Н.Р., Серьогіна С.Г., Стешенко Т.В., Вінничук Н. та Павленко І., Малярчук В., Рябіка В. та Шведи Ю.Р.

Як науково-навчальна дисципліна порівняльна політологія значно розвинутіша в Росії, де у 1997 р. в системі Російської академії наук було створено Інститут порівняльної політології. Цьому сприяла наявність потужних академічних наукових установ ще з радянських часів, які спеціалізувалися на аналізі політичних процесів у визначальних країнах світу.

Свідомий курс на пріоритетний розвиток порівняльної політології виявляється в активному перекладі та публікуванні найкращих праць з цієї проблематики спеціалістів з різних країн світу: Р.Даля, М.Догана та Д.Пелассі, А.Лейпхарта, Р.Чілкота, Г.Алмонда, Дж.Пауєлла, К.Строма, Р.Далтона. Протягом існування самостійної російської держави вийшло в світ багато монографій, де опрацьовано методологічні питання порівняльного аналізу та конкретні питання розвитку політичних систем європейських країн: М.Г.Анохіна, А.М.Салміна, Л.В.Сморгунова та М.В.Ільїна.

Значного розвитку дослідження в галузі порівняльного аналізу досягнули в Республіці Польща. Це зумовлено тим, що ця країна належала до тих, де ще в період соціалізму політична наука існувала як самостійна наукова галузь. Найвагоміший доробок в напрямі порівняльного аналізу політичних систем країн Західної Європи мають професори Вроцлавського університету А.Антошевські та Р.Хербут.

Значного розвитку вивчення зазначеної проблеми знайшло в творчому доробку західних політологів. Проблематика соціополітичних поділів ґрунтовно розкрита у працях: А.Лейпхарта, С.Бартоліні, П.Майера, Ж.-Е.Лейна, С.Ерссона, О. Кнутсена, Д.Рея та М.Тейлора, М.Франкліна, Р.Інглехарта та ін. Діяльність інститутів влади європейських країн досліджувало багато науковців, найвагомішими можна вважати праці: Д.Блондела, М.Лейвера, К.Строма, Г.Люберта, Н.Шофільда, Дж.Лінца, С.Фінера. Проблеми виборів і їх впливу на політичну систему європейських країн ґрунтовно проаналізовано у працях Г.Коха, А.Лейпхарта, Дж.Сарторі. Проблеми політичних партій протягом другої половини ХХ ст. були, мабуть, однією з найбільш досліджуваних тем. Серед праць, які мали принциповий концептуальний вплив на вивчення місця, ролі та суспільного значення політичних партій треба виділити публікації: М.Дюверже, І.Баджа, Д.Робертсона, Д.Хеарлі, М.Лааксо і Р.Таагепери, М.Лейвера, А.Лейпхарта, Дж.Сарторі.

Аналіз основних соціополітичних поділів опрацьовано в другому розділі дисертаційного дослідження – “Основні соціополітичні поділи у державах Західної Європи.” У першому параграфі “Сутність та основні підходи щодо визначення соціополітичних поділів” проведено аналіз еволюції концепції соціополітичного поділу, яку вперше сформулював С.Ліпсет і С.Роккан. Дисертант дотримується визначення соціополітичного поділу, яке передбачає інтеграцію соціальної групи/груп і політичної партії/партій, коли ідентифікація індивіда зі своєю соціальною групою буде передбачати наступний партійний вибір та коли партія стає інституційним представником інтересів цієї соціальної групи на політичній арені. Головним індикатором, який свідчить про перетворення певного існуючого соціального поділу, представленого відповідними групами у соціополітичний поділ, є виникнення зв’язку між групою та політичною партією, або іншим політичним інститутом, який буде виступати представником інтересів цієї групи. Другим індикатором, на погляд автора, повинен бути часовий вимір – тривалість соціополітичного поділу. Отож, про наявність у суспільстві соціополітичного поділу можемо говорити лише тоді, коли означений зв’язок є тривалим у часі. Оскільки поняття тривалість досить відносне, то стосовно соціополітичного поділу мінімальним часом, на наш погляд, повинен бути період у два парламентські терміни. Тобто, цей період повинен засвідчити, що зв’язок певної політичної партії і відповідної/них соціальної групи/груп під час одних виборів не був випадковістю або кон’юнктурою. Формування соціополітичного поділу передбачає, що процес поєднання групової окремішності та відповідного політичного інституту повинен стосуватися більше ніж одного суб’єкта. В такому випадку для остаточного оформлення конструкції соціополітичного поділу треба, щоб сторонами були як мінімум два актори, які поєднують соціально-групові та політично-інституційні частини і які діють на національній арені. Процес трансформації соціально-групового поділу у соціально-політичний проходить три стадії: латентну, ідентифікаційну та інституційну.

У параграфі Соціально-економічна основа соціополітичних поділів” простежується еволюція поняття “класі розглядаються основні підходи до цього поняття на сучасному етапі. Дослідник аналізує зміни, які сталися щодо категорій занятого населення у сфері промисловості, сільского господарства та сервісу. Доводено, що суттєві зміни відбулися у кожній із названих категорій, зокрема соціальна група людей зайнятих у промисловості відчутно зменшилась і займає другу позицію серед зайнятого населення країн Західної Європи. Простежується також певна відмінність регіонального плану, оскільки кількісні показники частки зайнятого населення в промисловості у країнах Північної Європи нижчі, ніж у південних країнах. Об’єктивні економічні зміни в країнах Західної Європи і зростання рівня життя населення європейських країн дали змогу зняти з порядку денного низку традиційних “матеріальних” питань, які хвилювали працівників сфери промисловості протягом ХІХ – першої половини ХХ ст. За широким спектром характеристик – характер праці, умови праці, рівень доходів і соціальний захист, спосіб і рівень життя працівників промисловості з кінця ХХ ст. мало чим відрізняється від представників середнього класу. Внаслідок цього автор вважає, що поняття “соціально-економічна складова” коректніше відображає суть основи соціополітичного поділу, ніж термін “класова”.

Стан та еволюція змін кількісних параметрів зайнятого населення не є самодостатньою характеристикою. В роботі пропонується враховувати суб’єктивне сприйняття громадянином своєї позиції, положення власної професійної групи, цілого суспільства в системі координат суспільної рівності/нерівності. Для характеристики рівня суспільної нерівності в політичній науці традиційно використовують індекс Джіні (Gini) – статистичний показник, який виявляє рівень розшарування населення країни на підставі рівня річного доходу. Автор аналізує зв’язок між групами найманих працівників і лівими політичними партіями. Це дає змогу встановити, що соціополітичний поділ на соціально-економічній (класовій) основі властивий усім без винятку країнам Західної Європи. Важливою особливістю цього поділу є невпинне зменшення частки робітничого класу, але низка суспільних проблем, пов’язаних із становищем у західних суспільствах найманих працівників, буде ще досить довгий час сприяти актуалізації цього соціополітичного поділу. Наступна особливість цього поділу полягає у тому, що політичну складову сьогодні представляють лише соціал-демократичні партії. Простежуються також певні регіональні відмінності: в країнах Північної Європи порівняно з країнами Південної – значно менша частка населення зайнята в сфері промисловості і значно більша в сфері сервісу, також північним країнам властивий нижчий рівень суспільної нерівності.

У параграфі Етномовна основа соціополітичних поділів” розглянуто теоретико-методологічні особливості поняття етнічна група. Дисертант обґрунтовує доцільність використовувати поняття – етномовна та етнічна групи. В першому випадку соціальна група буде характеризуватися одночасно етнічними та мовними відмінностями щодо інших груп. В другому випадку розглядатимемо групи, які будуть мати етнічні відмінності, але не будуть передбачати відмінностей у мові (ірландці, шотландці, уельсці та англійці в Сполученому Королівстві).

На підставі аналізу змін показників індексу етномовної фрагментації автор класифікував країни Західної Європи на декілька умовних груп. Далі дисертант досліджує становище та відносини між етномовними та етнічними групами у Бельгії, Швейцарії, Іспанії, Сполученому Королівстві та Франції, які є найбільш гетерогенними в етномовному плані серед досліджуваних країн. Загальним алгоритмом дослідження є з’ясування статистичних даних, нормативних документів щодо положення етномовних/етнічних груп, співвідношення рівнів загальнонаціональної та етнічної ідентифікації та взаємозв’язок етномовних груп і політичних партій. Проведений аналіз дав змогу авторові констатувати, що попри присутність у всіх европейських країнах багатьох різноманітних етномовних груп, групові мовні та етнічні відмінності не призвели до формування та актуалізації етномовної ідентифікації і переростання її в площину політичного представництва в більшості країн. Сьогодні соціополітичні поділи на етномовній основі сформувалися лише в Бельгії, Сполученому Королівстві та Іспанії.

У параграфі “Феномен міграції до країн Західної Європи як підстава формування нового соціополітичного поділу” проаналізовано політичні проблеми/наслідки для європейських країн міграційних процесів. У дисертації вивчається сутність міграційних процесів в європейських країнах від завершення Другої світової війни. Констатується, що початок 90-их років став рубіжним у розвитку еміграційно-імміграційних процесів. Саме тоді в’їзд до країн Західної Європи став перевищувати виїзд з цих країн. Міграційні процеси властиві всім європейським країнам без винятку, проте вони мають різний характер і різну інтенсивність. Результатом активної імміграції стала присутність в європейських країнах постійно зростаючої частки представників інших країн, які відрізнялися цивілізаційно і мали суттєві проблеми з інтеграцією. На підставі аналізу статистичних даних показано, що в низці країн іммігранти, переважно з мусульманських країн, вийшли на перше місце серед етнічних груп, які належать до некорінного населення. Постійне збільшення частки іммігрантів, особливо нелегальних, спровокувало перетворення цього питання у важливу внутрішньополітичну проблему багатьох країн Західної Європи. Політичний аспект цієї проблеми полягає в тому, що з початку 90-их років минулого століття в європейських країнах, де були найбільш чутливими ці питання, почали виникати нові крайні праві політичні партії, яким властивий антиіммігрантський характер.

Проведений аналіз дав підстави говорити про формування нового соціополітичного поділу у таких країнах: Австрія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Франція та Швейцарія. Соціально-груповою основою цього поділу є наявність значної кількості іммігрантів у цих країнах. Вже сьогодні суттєві соціополітичні відмінності простежуються між тими, хто виступає проти присутності у власних країнах значних груп іммігрантів, і рештою населення, яке дотримується загальнодемократичних позицій з цього питання. Безумовно, ми не можемо ще стверджувати про остаточну сформованість нового соціополітичного поділу на підставі ставлення до іммігрантів, оскільки немає політичних партій, які б представляли інтереси етнічних груп імміграційного походження як цілого. Антиімміграційну складову на політичній сцені представляють партії крайньо правого популістського спрямування. Партії ліберально-демократичного спрямування, які їм протистоять, відстоюють, на нашу думку, не конкретні інтереси груп іммігрантів, а загальнодемократичні засади організації суспільного життя, плюралізм і мультикультурність в організації європейських суспільств. Однак протистояння між цими двома групами вже сьогодні має соціополітичний характер.

У параграфі “Релігійна основа соціополітичних поділів” вивчається місце релігійних конфесій та індивідуальної релігійності в політичному житті. Порівняння змін у конфесійному розподілі між державами Західної Європи засвідчує, що для більшості з них властиві такі тенденції: по-перше, зменшення в абсолютних показниках відсотка прихильників домінуючої/домінуючих конфесій; по-друге, поява і вихід в “лідери” представників мусульманської конфесії. В Бельгії, Греції та Франції вірні ісламу за кількістю прихильників вийшли на другу позицію серед конфесійних громад; по-третє, зростання частки тих, щодо кого не визначена конфесійна належність, або хто себе кваліфікує як “невіруючий”.

Аналіз країн з допомогою індексу релігійної фрагментаризації свідчить про суттєве зростання цього рівня. На підставі оцінки показника індексу в роботі виділено три групи країн. В Європі простежується наявність чіткої лінії конфесійного поділу країн, коли північ є протестантською, південь – католицьким, а лінія поділу між цими двома групами країн проходить через Нідерланди, Німеччину та Швейцарію, які найбільш гетерогенні у конфесійному плані. До “рубіжної” групи країн у географічному плані та за показниками індексу релігійної фрагментації можна зарахувати Сполучене Королівство та Францію. Аналізується розвиток партій християнського спрямування та їхній зв’язок із конфесійними групами. Комплексний аналіз цього питання допоміг зробити висновок, що соціально-політичний поділ на основі протистояння церкви і світської держави, який відзначали С.Роккан та С.Ліпсет в середині ХХ ст. для багатьох європейських країн, сьогодні став малопомітним. Християнські політичні партії перестали бути моноконфесійними, в своїх програмах вони головну увагу приділяють актуальним суспільним проблемам і внаслідок цього мало чим відрізняються від інших політичних партій. Водночас у суспільстві сформувалися додаткові групові поділи, які засновуються на різному ставленні громадян до цілої низки суспільних проблем: аборти, розлучення, одностатеві шлюби, адаптація гомосексуальними родинами дітей, проблема евтаназії. Ці питання набули політичного виміру внаслідок протистояння між правими/християнськими та лівими партіями. Додатковим питанням, яке сьогодні опинилося в площині протистояння і має відношення до конструкції поділів на релігійній основі, стало ставлення до послідовників ісламу, які постійно та тимчасово проживають на території національних країн. В дисертації доводиться, що означений поділ набуває характеру релігійно-культурного і близько пов’язаний з іншим типом соціополітичного поділу на етномовній основі.

У параграфі “Територіальна основа соціополітичних поділів” стверджується, що під територіальною основою соціополітичного поділу треба розуміти відмінності між групами людей, які склалися за територіальною ознакою і є базою для наступної політичної інституціоналізації. Тобто, ключовим індикатором поняття регіон є, по-перше, певна територія, яка географічно виокремлюється зі складу загальної території країни; по-друге, населення, що проживає на цій території та має певні спільні характеристики щодо решти населення цієї країни. Третім індикатором, на думку