ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені В.Н. КАРАЗІНА

На правах рукопису

РЯБІНІНА ОЛЕНА КОСТЯНТИНІВНА

УДК 811.161.2’42

ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ

У ДИСКУРСІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРЕСИ:

ЛІНГВІСТИЧНИЙ АСПЕКТ

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна МОН України

Науковий керівник: докторр філологічних наук, професор

Калашник Володимир Семенович,

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, завідувач кафедри української мови

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Космеда Тетяна Анатоліївна,

Львівський державний університет внутрішніх справ,

професор кафедри філософії і політології

кандидат філологічних наук, доцент

Маленко Олена Олегівна,

Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди,

доцент кафедри української мови.

Захист відбудеться “14” травня 2008 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.20 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 2-37.

З дисертацією можна ознайомитися в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (61077,
м. Харків, пл. Свободи, 4).

Автореферат розісланий 11 квітня 2008 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.Г. Савченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасна лінгвістика характеризується розширенням об’єктів дослідження. Особливу увагу привертає вивчення дискурсу як соціолінгвального явища комунікативного простору. У поле дослідження потрапляють різні дискурси, особливої уваги потребує дискурс преси як різновид медіадискурсу. Дискурс сучасної преси містить соціокультурний досвід, що забезпечує розуміння журналістських текстів. Водночас твори періодики наразі втратили лінійність викладу, їх розуміння полягає у формуванні змісту відповідно не тільки до авторського задуму, а й до інформаційної обізнаності читачів.

Застосування теорії інтертекстуальності є особливо важливим в умовах стрімкого розвитку інформаційного простору в українському соціумі. Інтертекстуальність є засобом передачі інформації у вигляді „чужого слова”, яке розкодовується за умови спорідненості фонових знань автора та реципієнтів. Засоби інтертекстуальності визначають багаторівневу побудову текстів.

Над теорією інтертекстуальності працювали переважно закордонні філологи: Р. Барт, М. Грессе, Ж. Дерріда, Ю. Кристева, А. Леонтьєв, М. Фуко (культурологічний підхід); Р.–А. де Богранд, I. Гальперін, В. Дресслер, Ж. Женетт, I. Ільїн, Г. Лушникова, М. Ріффатер, В. Руднєв, Н. Фатєєва (формальний підхід); В. Красних, О. Кубрякова, О. Ревзіна, І. Смирнов, К. Філіппов (дискурсивний підхід). Інтертекстуальність описана здебільшого на матеріалах художнього (Г. Кремнєва, Н. Кузьміна, І. Смирнов, А. Юрин), політичного (В. Дем’янков, В. Чернявська) та газетного (В. Антропова, В. Гемсон, О. Ревзіна, С. Сметаніна) дискурсів. У вітчизняній філології інтертекстуальність вивчали переважно на матеріалі художньої літератури та публіцистики (Ю. Безхутрий, В. Галич). Лише в останні роки з’явилися праці, в яких зазначене явище проілюстровано текстами сучасної преси (розвідки Т. Ешназарової, Т. Космеди, Р. Трифонова, А. Тютенка).

Отже, інтертекстуальність та її засоби потребують детального вивчення, що зумовлює актуальність нашої дисертації.

Актуальність дослідження визначається також необхідністю подальшого теоретичного опрацювання дискурсу сучасної української преси з урахуванням інтертекстуальності як домінантної його ознаки; характеристики типів інтертекстів за їхніми структурно-синтаксичними та семантико-стилістичними ознаками; з’ясування особливостей функціонування різних видів інтертекстуальності та інтертекстів у текстах ЗМІ.

Зв’язок із науковими програмами, планами, темами. Дисертація підготовлена відповідно до плану науково-дослідницької роботи кафедри української мови філологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за програмою „Аналіз системи рівнів української мови ХVІІ–ХХІ століть”.

Мета дисертаційної роботи полягає у з’ясуванні лінгвістичних ознак і ролі інтертекстуальності в дискурсі сучасної української преси. Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

1) схарактеризувати поняття “дискурс”, з’ясувати сутнісні ознаки дискурсу преси;

2) систематизувати підходи у вивченні явища інтертекстуальності;

3) визначити засоби інтертекстуальності в дискурсі сучасної української преси;

4) класифікувати інтертекстуальність та її засоби;

5) установити функції інтертекстів у текстах періодики ХХІ ст.;

6) дослідити особливості творення різних видів інтертекстуальності.

Джерелом дослідження є тексти україномовних друкованих ЗМІ з  до року. Усього залучено 33 джерела, до складу яких належать найбільш репрезентативні для сучасного українського простору мас-медіа видання, у тому числі республіканські, зокрема „Газета по-українськи”, „Дніпро”, „Київ”, „Літературна Україна”, „Україна і світ сьогодні”, „Україна молода”, „Українське слово” тощо, та регіональні — „Високий замок”, „Галицький кореспондент”, „Експрес”, „Полтавський вісник”, „Слобідський край” та ін. Картотека інтертекстів налічує понад 500 одиниць.

Прагнучи всебічно розкрити сутність досліджуваного явища, ми намагалися дібрати фактичний матеріал із різноманітних періодичних видань та жанрів сучасних друкованих ЗМІ. Це забезпечує, на нашу думку, об’єктивність висвітлення проблеми інтертекстуальності в дискурсі преси. Аналізуючи тексти періодичних видань, зважаємо на позалінгвістичні фактори: художньолітературні, соціокультурні, суспільно-політичні, історичні тощо.

Об’єктом дослідження є дискурс преси, предметом — явище інтертекстуальності, її засоби та види. В основу дисертаційного дослідження покладена теза щодо інтертекстуальності як екстралінгвальної ознаки дискурсу, текстуальним вираженням якої є репрезентація в тексті-реципієнті елемента (або елементів) тексту-донора (або прототексту), що реалізується шляхом використання інтертекстів. Інтертексти є засобами інтертекстуальності й виявляються лише на текстовому рівні.

Інтегральний характер роботи зумовив комплексну теоретико-методологічну базу та методи дослідження. Теоретико-методологічною базою дисертації є розуміння дискурсу як соціолінгвального явища комунікативної дійсності. У праці застосовані такі методи: 1) історико-порівняльний аналіз, за допомогою якого визначено основні теоретичні засади дослідження; 2) дискурс-аналіз, що дозволяє виявити текстуальні й екстратекстуальні характеристики дискурсу преси; 3) описовий метод, що ґрунтується на спостереженні та класифікації інтертекстуальності; 4) комунікативно-прагматичний аналіз, завданням якого є визначення умов формування інтертекстуальності; 5) компонентний аналіз, який дає змогу схарактеризувати семантико-стилістичні та структурно-синтаксичні ознаки інтертекстів; 6) функціональний аналіз, що слугує для визначення ролі інтертекстуальності в дискурсі преси; 7) статистичний метод, застосований для визначення частоти вживання інтертекстів різного походження.

Наукова новизна роботи визначається тим, що вперше встановлено інтертекстуальну сутність фреймових репрезентантів та перифразів, подано аналіз семантико-стилістичних, стилістико-синтаксичних та функціональних особливостей інтертекстів дискурсу сучасної української преси, визначено лінгвістичний аспект пара–, мета– й гіпертекстуальності в текстах друкованих ЗМІ початку ХХІ століття.

Теоретична значущість дослідження полягає в уточненні термінів теорії інтертекстуальності, розробленні принципів виділення інтертекстів у текстах дискурсу преси, класифікації засобів інтертекстуальності, а також описі механізмів творення та функціонування пара–, мета– й гіпертекстуальності.

Практична цінність дисертації зумовлена тим, що її результати можуть бути застосовані в лекційних і семінарських курсах, а також спецкурсах з української мови, загального мовознавства, журналістики, дискурсивної лінгвістики, стилістики та лінгвістики тексту, основ комунікативної та когнітивної лінгвістики, лінгвокультурології.

Апробація роботи. Основні положення та результати дослідження апробовано на науковій конференції аспірантів філологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (Харків, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції „Харків і Харківський університет у розвитку української журналістики: від тижневика „Харьковские известия” до газети „Харківський університет” (до 190-річчя університетської преси)” (Харків, 2006), Всеукраїнській науковій конференції „Іван Ковалик і сучасне мовознавство (до 100-річчя від дня народження Івана Ковалика)” (Івано-Франківськ, 2007), Другій міжнародній науковій конференції „Мова, культура і соціум у гуманітарній парадигмі” (Кам’янець-Подільський, 2007).

Публікації. Основні результати дисертації викладено в  статтях у фахових наукових виданнях. Праці, опубліковані з теми дисертації, є одноосібними.

Мета й завдання зумовили структуру дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, бібліографії (277 позицій), списку використаних джерел (33 назви). Обсяг дисертації — 215 сторінок, з них основного тексту — 188 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, визначено об’єкт та предмет, сформульовано мету, завдання, наукову новизну, теоретичне й практичне значення, методи дослідження, подано відомості про апробацію наукового доробку.

Перший розділ „Теоретичні засади дослідження інтертекстуальності в дискурсі преси” містить аналітичне узагальнення матеріалу досліджень, пов’язаних із проблемами дискурсу й інтертекстуальності. До уваги взято роботи з суміжних наук (літературознавства, філософії мови, теорії комунікації тощо) та галузей мовознавства: комунікативної та когнітивної лінгвістики, психолінгвістики, лінгвокульторології тощо.

Дисертація виконана в руслі досліджень з дискурсивної лінгвістики. Дискурс преси визначено як вид медіадискурсу, як когнітивно-комунікативна одиниця, яка охоплює журналістські тексти в єдності з екстралінгвальними чинниками, що впливають на функціонування цих текстів. У роботі вивчено лінгвальні (або текстуальні) й екстралінгвальні (позатекстуальні) риси дискурсу преси. Серед текстуальних ознак дискурсу друкованих ЗМІ виділено такі:

Ш структурна єдність тексту, що спирається на когезію та когерентність і за допомогою якої реалізуються екстралінгвальні ознаки дискурсу;

Ш інформативність, що забезпечує відбір, поповнення й систематизацію фонових знань реципієнтів (дискурс як „колективна пам’ять”);

Ш інтерактивність як властивість текстуальності, що забезпечує взаємозв’язок автора та читача через текст.

Текстуальні ознаки беруть участь у формуванні дискурсу на першій стадії. У процесі функціонування він набуває вже екстралінгвальних характеристик, до яких належать:

Ш інтердискурсивність як здатність поєднувати в собі риси інших дискурсів, унаслідок чого відбувається взаємообмін не лише екстралінгвальними, але й мовними засобами, притаманними кожному з залучених до комунікативної дифузії дискурсів;

Ш контекстуальність, що є сукупністю соціально-культурних чинників, які зумовлюють виникнення й функціонування дискурсу, та виявляється у двох напрямах: з одного боку, дискурс преси існує в контексті інших дискурсів, а з другого — сам формує контекст;

Ш інтертекстуальність як екстралінгвальна ознака дискурсу, текстуальним вираженням якої є співіснування в одному тексті елементів двох або більше текстів. Інтертекстуальність є властивістю всього різноманіття дискурсів, різниця полягає в мірі її виявлення та особливостях функціонування. Обов’язковим компонентом механізму інтертекстуальності є інтерпретація як розуміння тексту учасниками комунікативної ситуації відповідно до рівня своїх фонових знань.

Лінгвістичний аспект дослідження базується на здатності інтертекстуальності до формального вираження у вигляді інтертекстів. Інтертекст — текстуальний засіб інтертекстуальності, який формально виявляє зв’язки з текстом-донором (прототекстом) і містить його смисловий потенціал; це „чуже слово” у „своєму” тексті. Інтертексти існують водночас у двох контекстах: екстралінгвальному (вказівка на який або міститься у фонових знаннях автора і реципієнта, або відновлюється з прототексту) та ситуативному (йдеться про текст, у якому зараз існує інтертекст).

Апеляція до екстралінгвальної інформації дозволяє простежити зв’язок мовних одиниць із соціокультурними умовами формування дискурсу й, відповідно, інтертекстуальності як його складової. Входження повного (цілого) тексту як вербального феномену в інший текст недоцільне з цілої низки міркувань (виняток становлять крилаті вислови, що є текстами), апеляція до нього відбувається шляхом виділення з тексту найсуттєвішого, того, що є репрезентантом певного концепту. Концепт являє собою лінгвокульторологічну одиницю, що репрезентується в тексті як лінгвістичний конструкт. У сучасній науці існує погляд, згідно з яким один із видів концептів формується прецедент ним текстом (Г. Слишкін). Отже, виходимо на проблему прецедентності. Для цього явища властиві концептуальність і семантична завершеність.

Прецедентні тексти репрезентують культурне надбання певної епохи та певного етносу. Виділення прецедентних текстів має бути об’єктивним і відбуватися на основі досвіду багатьох, оскільки це явище над-індивідуальне, „хрестоматійне”, бо „всі мовці знають їх” (за Ф. Бацевичем). Однак добір лінгвальних засобів прецедентних текстів є суб’єктивним, оскільки підпорядкований інтуїції автора, який сподівається бути „прочитаним” і зрозумілим. Прецедентні тексти належать до прецедентних феноменів, що є своєрідними еталонами культури.

Актуальною є потреба розроблення класифікації інтертекстуальності та її засобів у дискурсі сучасної української преси. Основну класифікацію інтертекстуальності розробив французький дослідник Ж. Женетт. На основі його виділення різновидів інтертекстуальності ми створили власний поділ. Інтертекстуальність у дискурсі сучасної української преси представлена такими видами:

Ш інтертекстуальність — “текст у тексті”;

Ш паратекстуальність — “заголовний комплекс як текст у тексті”;

Ш метатекстуальність — “текст про текст у тексті”;

Ш гіпертекстуальність — “текст над текстом у тексті”.

Відношення “текст у тексті” притаманне всім видам інтертекстуальності, тому ми висуваємо гіпотезу про те, що інтертекст є засобом усіх видів інтертекстуальності.

Зважаючи на матеріал дослідження, ми дійшли висновку, що архітекстуальність як жанровий зв’язок текстів не властива дискурсу сучасної української преси, оскільки для нього характерним є запозичення „чужого слова”, а не „чужої форми”. Новацією також є визначення гіпертекстуальності як візуалізованої інтертекстуальності, що формально виявляється у надтекстових структурах (гіпертекстах). Натомість пародію як вияв гіпертекстуальності (Ж. Женетт) ми не розглядаємо, бо вона літературним жанром, не властивим дискурсу сучасної періодики.

Аналіз теоретичної бази, особливо щодо систематизації притаманних цьому дискурсу інтертекстів показав відсутність спеціального поділу інтертекстів дискурсу преси. Ми класифікуємо інтертексти таким чином: цитати, алюзії, фреймові репрезентанти, перифрази.

Одностайність дослідників щодо виділення алюзій і цитат є переконливою, що дає нам підстави віднести їх до засобів інтертекстуальності дискурсу преси. Ми вважаємо перифрази та фреймові репрезентанти інтертекстами, оскільки вони репрезентують екстралінгвальні ознаки інтертекстуальності, тобто виокремлюються і функціонують на основі прецедентних феноменів та концептів.

У другому розділі „Лінгвістичні ознаки та джерела походження засобів інтертекстуальності в дискурсі преси” подано дві класифікації інтертекстів: за типами та за походженням.

Поділ інтертекстів за типами передбачає поглиблене їх вивчення в лінгвістичному аспекті. Це є актуальною проблемою сучасного мовознавства, оскільки досі немає праць, які б містили лінгвістичний аналіз засобів інтертекстуальності в дискурсі преси. Проаналізовано семантико-стилістичні та структурно-синтаксичні засоби інтертекстуальності. До уваги взято також графічне вираження засобів інтертекстуальності.

1. Цитати — це інтертексти, які передбачають дослівне введення частини прототексту до структури тексту. Цитата завжди впізнавана в тексті, що пов’язане з усталеною матеріальною формою її вираження. Цей інтертекст існує доти, доки є цілісною структура цитованого. Цитати поділяються на такі типи:

1) повні: „Правильна оцінка Голодомору, трагічних сторінок нашої історії є тестом на те, чи відбудеться українство як нація”, — Віктор Ющенко, Президент України [Україна молода. — 2007. — № . — С. ];

2) часткові (або редуковані): Знайшли її [Тарасову гору] інтуїтивно та за описом — „щоб лани широкополі...” [Україна молода. — 2006. — № 139. — С. ];

3) сегментні: Суцільний одобрямс чи інвективи „до основания” залишилися у минулому [Журналіст України. — 2007. — № . — С. 39].

Характеризуючи цитати за семантико-стилістичним забарвленням, слід зважати на їхню семантичну специфіку. Адже цей засіб інтертекстуальності, крім власного значення, містить у собі ще й змістову складову прототексту, дослівною частиною якого є цитата. За семантико-стилістичними характеристиками цитати поділяються на денотативні та конотативні. У новому тексті зміст і стилістика денотативних цитат лишаються без змін, на противагу конотативним, які максимально зазнають перетворень відповідно до авторського задуму.

2. Алюзії — це засоби інтертекстуальності, що базуються на подібності (але не ідентичності) до прототексту, тобто за своєю суттю є натяками. За структурно-синтаксичними та семантико-стилістичними ознаками алюзії поділяються на власне алюзії та трансформації.

Інтертекстуальність власне алюзій ґрунтується на ключових словах (висловах), які дозволяють відновити цілий текст. Дослідження фактичного матеріалу доводить, що власне алюзії містять натяки через вказівку на особу (предмет, явище), дію, а також особу та дію водночас. Отже, ми виділяємо алюзії:

1) субстантивні (особові): Не хотілося б виглядати отим куликом, але, здається, моя Луганщина тут перевищила всі рекорди за кількістю вихлюпнутого на екрани бруду [Україна молода. — 2002. — № 63. — С. 3];

2) вербальні (дієві): Коли приходить свято — треба його якось відмітити, хоч би й у попа пообідати, або написати кілька слів тим, кому належить свято святкувати [Літературна Україна. — 2003. — № . — С. 3];

3) субстантивно-вербальні (подієві): Нова мітла у столиці взагалі не мете — ні по-новому, ні по-старому [Україна і світ сьогодні. — 2006. — № . — С. 5].

Трансформації мають властивість відкривати “нове у старому”, тобто є зміненими висловами відповідно до функціональних потреб шляхом заміщення, прирощення або аплікації компонентів. Саме невідповідність першоджерелу є основним маркером цих інтертекстів: …не кожен депутат народний і не кожен навіть керівник дочитає до середини документа” [ПіК. — 2003. — № 8. — С. ]; Ати-бати, пішли в солдати [Слобідський край. — 2006. — № 118. — С. ].

3. Фреймові репрезентанти є своєрідними акумуляторами знань, оскільки ґрунтуються на мовних і позамовних відомостях, а також наділені стійким асоціативно-контекстуальним зв’язком із позамовними чинниками. За семантико-стилістичними ознаками виділяють репрезентанти лінгвістичних (Світле майбутнє народжується темним сьогоденням [Літературна Україна. — 2003. — № 7. — С.8]) та екзистенційних фреймів (Це опитування було проведено за два тижні до трагічної річниці „чорного вересня” [Українське слово. — 2006. — № 38. — С. 5]). Лаконічна форма фреймових репрезентантів дає змогу редукувати цілі ланки змістової інформації без витрачання зайвої енергії на опис і подальше розшифрування.

За синтаксичною структурою фреймові репрезентанти значно простіші, ніж попередні типи інтертекстів. Вони здебільшого виражені простим словосполученням, часто субстантивним.

4. Інтертекстуальність перифразів забезпечено відсиланням до джерела породження та фонових знань реципієнтів, і в результаті відбувається не лише „відгадування” референта (артистичні перифрази: Гоголівський коваль, який верхи на чорті літав до Петербурга по черевички для коханої [Україна молода. — 2007. — № . — С. ]), але й оцінювання його в контексті матеріалу (перифрази-ярлики: „Фурія Революції”, як розповідають, несподівано стала другом Росії... [Українське слово. — 2006. — № 13. — С. ]).

За структурно-синтаксичними характеристиками виділяють перифрази:

1) односкладні: Поділ на „котів Леопольдів” і „яструбів” відбувся ще тоді, на Майдані, і зараз продовжується [Україна молода. — 2006. — № 41. — С. 2];

2) складні: Чергова неудача ще більше розгнівала „джентельменів удачі” з великої дороги [Слобідський край. — 2006. — № 118. — С. 21].

У дискурсі сучасної української преси перифрази–інтертексти є оцінними описовими структурами, через які передається емоційне ставлення автора до референта.

5. Крім простих (одиничних) інтертекстів, існують цілі комплекси засобів інтертекстуальності. Такі структури інтертекстуальності мають назву центонні тексти: Між собою вони, як і за часів Шевченка, землячки з циновими ґудзиками на берегах Неви, тепер на берегах Дніпра “по-московській так і ріжуть” [Березіль. — 2002. — №7–8. — С. ]. Центонні тексти здатні уміщувати в невеликому обсязі більше інформації, конденсувати у собі значні структури свідомості, відсилаючи водночас до кількох прототекстів.

Важливим питанням у вивченні інтертекстів є їх маркування в текстах періодики. На „чужорідність” засобів інтертекстуальності вказують переважно лапки, а також порушення мовних норм (у тому числі графічних): Була, пам’ятаю, така жіночка, яка ламаною мовою намагалася щось довести: „Так, а шо ви хатітє, у мене стаж работи більше 15 лет в дитячом садкє. Шо ви думаєте, я не навчу вашу дитину балакать на українськам?” [Україна молода. — 2007. — № 134. — С. ].

Джерелами засобів інтертекстуальності сучасного українського дискурсу преси переважно є прецедентні феномени (прецеденті тексти й прецедентні ситуації), відповідно, інтертексти набувають ознак прецедентних висловів. Прототексти, наділені прецедентністю, поділяються на соціумно–прецедентні (Тьма накрила Єрусалим [ПіК. — 2003. — № 8. — С. ]), національно–прецедентні (Але в Україні мрія є. Для когось це „садок вишневий коло хати”, а для когось це Україна — як космічна держава [Губернія. — 2006. — № 11–12. — С. ]) й універсально–прецедентні (Знайти привід для війни — хіба це проблема для владців США?! Вони ж бо змогли виправдати навіть трагедію Хіросими й Нагасакі... [Слобідський край. — 2004. — № 10. — С. ]).

Джерело породження інтертекстуальності, тобто прототекст, може бути як експліцитним (виражатися раніше створеними текстами): „Бійтеся тих, хто вбиває душу, а не тіло!” — каже Святе Письмо [Дніпро. — 2006. — № 11–12. — С. 97], так й імпліцитним (позбавленим вербальної форми): Високий, проте не широкий міст через Дніпро виглядає як монументально-містичні споруди з фільму „Володар кілець” [Україна молода. — 2006. — № . — С. ]. Основною групою імпліцитних прототекстів є соціумно–прецедентні (типові) й національно–прецедентні ситуації.

Експліцитні прототексти популярніші за імпліцитні саме завдяки своїй текстовій оболонці. Невербальні сигнали, які неодноразово повторюються, відкладаються у свідомості реципієнтів, перетворюючись на фонові знання та концепти. Ці компоненти свідомості беруть участь у творенні та сприйманні текстів.

Класифікація прототекстів за формою вираження дозволяє виявити нюанси механізму творення явища інтертекстуальності на початковому етапі, коли важливим є спосіб передачі інформації (експліцитно чи імпліцитно).

За джерелом виникнення виділяємо такі інтертексти: фольклорні, суспільно-політичні, художньо-літературні, кінематографічні та пісенні. Фольклорні та суспільно-політичні інтертексти переважають і становлять понад половину загальної кількості інтертекстів. 20% складають інтертексти з художньої літератури. Трохи менше за чверть засобів інтертекстуальності посилаються в сукупності на кінематограф і пісні.

Головне завдання третього розділу „Функціональний аспект проблеми інтертекстуальності в дискурсі преси” — простежити вияви конструктивної ролі інтертекстів у дискурсі сучасної української преси, а також дослідити пара–, мета– та гіпертекстуальність у лінгвістичному аспекті.

Інформативна функція є основною для інтертекстів, оскільки за їх допомогою в текст уводяться нові знання. Найчастіше інформативність у дискурсі преси забезпечується використанням різного роду цитат, алюзій та трансформацій, а також гіпертекстів („Територія з її кліматом і природою є народотворчим чинником і одним із конструктивних елементів нації”, — стверджує англійський філософ Герберт [Київ. — 2002. — № 6. — C.4]).

Оцінна функція інтертекстів переважно є супровідною, однак постійною, тобто характерна для більшості засобів інтертекстуальності Вона полягає в експліцитному або імпліцитному оцінюванні адресантом подій, про які йдеться в статті. Інтертексти, що виконують оцінну функцію, й самі є стилістично забарвленими (Поему “Сон” наш поет написав майже 160 років тому, а малорос “какім бил — такім остался”, за одним винятком: тоді земляки чекали, що “німець покаже та до того й історію Нашу нам розкаже”, а тепер вчителя своєї історії шукають серед екс-“старшого брата” за хутором Михайлівським [Березіль. — 2002. — № –8. — С. ]).

Апеляційна функція передбачає звернення до фонових знань реципієнтів, що забезпечує розширення меж тексту. Апеляційну функцію виконують передусім перифрази та фреймові репрезентанти, рідше — сегментні цитати (Роман переносить нас у травень 1985 року — початок „перебудови”, „сухий закон”, гонка озброєнь... [Молодь України. — 2007. — № 51–52. — С. 5]).

Спільною для всіх видів та засобів інтертекстуальності є розважальна функція. Її реалізація полегшує сприйняття інформації, привертає увагу читачів до матеріалу, тобто посилює комунікативну привабливість тексту. Виконанню цієї функції нерідко сприяє мовна гра, причому в усіх видах інтертекстуальності. („Ето — мнє, ето — тожє мнє, ну-у-у, а єто ... тєбє”[Українське слово. — 2006. — № . — С. 5]).

Декоративна функція завжди є супровідною. Вона спрямована на пом’якшення стилю викладу та пожвавлення матеріалу. Її виконують переважно марковані інтертексти (У давнину цей місяць називали падолистом, напівзимником і вважали „вересню онуком, жовтню братом, а зимі рідним батьком” [Газета по-українськи. — 2007. — № . — С. ]).

Інтертексти є засобами й текстуальним утіленням усіх видів інтертекстуальності в дискурсі преси: паратекстуальності, метатекстуальності та гіпертекстуальності.

Паратекстуальність твориться за рахунок інтертекстуального відношення “заголовний комплекс — текст” (Заголовок: А якщо завтра війна? Вислів із тексту: „А якщо завтра війна, то я ж не знаю, що буду робити без військового квитка?!” — зазначив Луценко [Фортеця. — 2007. — № 12. — С. ]). До складу заголовного комплексу переважно входять заголовок тексту, підзаголовок та лід. Виділяємо два види паратекстуальності: просту (на основі простого (однокомпонентного) заголовного комплексу та тексту) та складну (загаловний комплекс містить два або три компоненти). Проста паратекстуальність часто є низхідною, тобто формується від заголовка до тексту. Такі назви самодостатні й здатні самостійно представляти текст. Паратекстуальність складного типу може мати і висхідний (коли розкриття теми відбувається від тексту до заголовного комплексу), і низхідний характер залежно від інформаційної складової заголовка.

Метатекстуальність наочно демонструє феномен єдиного текстового простору, в якому виявляються взаємозв’язок і взаємопроникнення компонентів текстів. Цей вид інтертекстуальності ґрунтується на відношеннях між присутнім у тексті коментованим елементом і коментарем, або метатекстом (Коментоване: У Святому Письмі є слова про те, що всяка влада — від Бога. Коментар: Як на мене, це абсолютно не означає, що треба любити і обожнювати ту владу. Вона людям дана такою, якою вони її заслуговують. Щось подібне казав Уїнстон Черчілль: „Кожен народ має такий уряд, якого вартий”. А відомий польський журналіст зауважив: „Владу не треба любити. Її треба поважати, якщо вона того заслуговує” [Журналіст України. — 2007. — № 2. — С. ]). Проаналізувавши фактичний матеріал, ми виявили коментарі таких функціональних типів: коментар-констатація, асоціативний коментар, критичний та іронічний коментарі.

Гіпертекстуальність є „текстом над текстом у тексті”. Ознаками надтекстового гіпертексту є відсутність спільних з основним текстом елементів. Гіпертексти існують у вигляді маркованих блоків, що містять додаткову до основного тексту інформацію, забезпечуючи йому ознаки відкритої структури (гіпертекст, виділений у тексті як довідка: Сардинія (самі мешканці вимовляють „Сарденья”) — окрема територія, і в тому, що сарди — це не італійці, тебе починають переконувати буквально з перших годин перебування на острові. Етнографи й етнологи також у більшості своїй вважають корінних мешканців Сардинії окремим народом [Україна молода. — 2007. — № . — С. ]). Залежно від способу репрезентації в тексті гіпертексти поділяються на такі різновиди: гіпертекст-маркер, гіпертекст-ілюстрація, гіпертекст-схема. Функціональні типи гіпертекстів визначаються відповідно до основних завдань інтертекстів.

ВИСНОВКИ

Дискурс преси ми визначаємо як вид медіадискурсу, як когнітивно-комунікативну одиницю, яка охоплює журналістські тексти в єдності з екстралінгвальними чинниками. Дискурс преси є дворівневою структурою, оскільки має текстуальні й екстратекстуальні ознаки.

Ми з’ясували текстуальні ознаки дискурсу (структурна єдність, інформативність, інтерактивність) та позатекстуальні його властивості: інтердискурсивність, контекстуальність, а передусім — інтертекстуальність. Виділення останньої зумовлене визначальною роллю інтертекстуальності в дискурсі преси та здатністю цього явища до текстової реалізації. Інтертекстуальність, на нашу думку, — екстралінгвальна ознака дискурсу, текстуальним вираженням якої є репрезентація в тексті-реципієнті елемента (або елементів) прототексту. Засобами інтертекстуальності є інтертексти, які формально виявляють зв’язок із прототекстом і містять його смисловий потенціал; це „чуже слово” у „своєму” тексті.

Механізм творення інтертекстів наочно демонструє зв’язок між текстуальними та позатекстуальними ознаками дискурсу преси. Засоби інтертекстуальності передбачають існування принаймні двох текстів, один із яких є донором, а інший — реципієнтом. Обов’язковим компонентом інтертекстуальності є інтерпретація. Апеляція до екстралінгвальної інформації дозволяє простежити зв’язок мовних одиниць із соціокультурними умовами формування дискурсу. Відповідно, екстралінгвальний характер інтертекстуальності як складової ознаки дискурсу забезпечують такі лінгвокультурологічні поняття, як фонові знання, концепти та прецедентні феномени.

За відсутності спеціальної класифікації інтертекстів дискурсу преси на підставі дослідження теоретичних набутків і фактичного матеріалу розроблено власний поділ засобів інтертекстуальності. До інтертекстів періодики належать цитати, алюзії, фреймові репрезентанти, перифрази та їхнє поєднання.

Інтертекстуальність створюється за участі експліцитних та імпліцитних компонентів. До формально виражених належать тексти, один з яких — донор, а другий — реципієнт. Перший, прототекст, проходить авторську інтерпретацію, результатом якої стає виокремлення вислову-інтертексту. Цей вислів також інтерпретується читачем. Така подвійна інтерпретація робить вислів „об’ємним”, забезпечує його існування одразу в двох змістових площинах, тобто наділяє його інтертекстуальністю. Такий прототекст є експліцитним, формально вираженим.

Джерела породження інтертекстуальності можуть і не мати текстової оболонки, а виступають як інформаційне тло для тексту. Інтертекстуальність при цьому набуває ознак імпліцитності. Важливим компонентом цього процесу є контекст. Контекст зумовлює авторське переосмислення інформації з подальшою її трансформацією відповідно до задуму. Відмінність полягає в тому, що інтертекст формується тільки після авторської інтерпретації вже в тексті, натомість експліцитний прототекст первісно містить засіб інтертекстуальності. Формально виражені прототексти полегшують дешифрацію інтертекстів, а тому популярніші за імпліцитні.

Функціональний аспект інтертекстів визначається їхнім типом та прототекстом. Аналіз фактичного матеріалу показав певні тенденції формування й функціонування інтертекстуальності. Найуніверсальнішим інтертекстом є цитата, оскільки вона може мати будь-яке джерело породження і при цьому виконувати будь-яку з основних функцій засобів інтертекстуальності: конститутивну, інформативну, апеляційну, оцінну, розважальну та декоративну. Цитати нерідко стають компонентами інших видів інтертекстуальності завдяки своїй здатності до скорочення форми: повна часткова сегментована.

Для алюзій не характерна інформативність, через те суспільно-політичні інтертексти зазначеного типу — велика рідкість. Натомість часто зустрічаються фольклорні та літературні алюзії. Трансформації як різновид алюзій здебільшого розважають читачів та „декорують” текст, тому широко використовуються в заголовках.

Фреймові репрезентанти пожвавлюють інформаційний обмін у дискурсі, виступають як акумулятори знань. Для них основною є апеляційна функція, адже цей інтертекст передбачає обов’язкове звернення до фонових знань реципієнтів. Зауважмо таку особливість репрезентантів фреймів: цей інтертекст, з одного боку, ґрунтується на фонових знаннях, а з іншого — сам виступає матеріалом для їхнього творення й поповнення. Основним джерелом породження відповідного типу інтертекстів є соціумно-прецедентні феномени. Про це свідчить те, що репрезентанти екзистенційних фреймів мають кількісну перевагу над лінгвістичними.

Перифрази-інтертексти, що є вторинними номінаціями, формуються на основі найвиразніших ознак об’єкта, а значить, їм притаманна оцінність та апеляція до фонових знань читачів. Ми простежили тенденцію: чим популярнішим є референт, тим більшу кількість варіантів перифразів він породжує. Перифрази є різними за характером прототексту, однак, зважаючи на „заполітизованість” дискурсу преси, переважають суспільно-політичні вторинні назви.

Конститутивна функція характерна для всіх інтертекстів. Найвиразніше вона виявляється у творенні пара–, мета– та гіпертекстуальності. При цьому вербальна складова поєднана з так званими медійними характеристиками, які виявляються у графічних (лапки, зміни шрифту, наявність рамки, тонування чи інші технічні засоби) та неграфічних (іншомовність, порушення мовних норм, анаграма тощо) ознаках.

Особливо ускладнена конструктивна функція в гіпертекстуальності. Так, попри наочність, гіпертекстуальність має імпліцитний характер вияву інтертекстуальності. Формальні зв’язки з основним текстом майже відсутні. Гіпертексти додатково інформують читача, розважають його, виконують декоративну функцію. Недоліком гіпертекстуальності є подекуди інформаційна переобтяженість тексту.

Якщо гіпертекстуальність повністю переносить джерело в текст, журналіст у межах метатекстуальності використовує прототекст як поштовх для творення власного тексту. Взаємозв’язок і взаємопроникнення компонентів текстів наочно демонструють явище єдиного текстового простору. У внутрішньотекстовому коментуванні беруть участь усі типи інтертекстів, що забезпечує різноплановість метатекстів.

Паратекстуальність виявляє всі ознаки дискурсу: інформативність та структурно-текстову зв’язність — через відношення „заголовок — текст”, інтерактивність та контекстуальність — у назвах зовнішньої реалізації.

Інтертекстуальність є універсальною ознакою дискурсу сучасної української преси й виявляється на всіх рівнях журналістського твору, зумовлюючи цим різноманітне функціональне забарвлення дискурсу періодики.

Основні положення й висновки дослідження викладені в таких публікаціях:

1. Рябініна О.К. Особливості дискурсу преси: інтертекстуальність та інтердискурсивність // Вісник Харків. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. — . — № : Сер. Філологія. — Вип. 44. — С. –107.

2. Рябініна О.К. Історія вивчення природи явища інтертекстуальність в сучасній філології // Вісник Харківськ. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. — 2006. — № 727: Сер. Філологія. –– Вип. 47. — С. –80.

3. Рябініна О.К. Метатекстуальність у дискурсі сучасної української преси // Вісник Харків. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. — 2006. — № : Сер. Філологія. –– Вип. 49. — С. 56–58.

4. Рябініна О.К. Паратекстуальні зв’язки у дискурсі преси сучасної української преси // Вісник Харків. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. — 2006. — № : Сер. Філологія. –– Вип. 51. — С. –256.

5. Рябініна О.К. Джерела виникнення інтертекстуальності в дискурсі сучасної преси // Вісник Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника. — 2007. — Сер. Філологія. — Вип. XV–XVIII. — С. –692.

6. Рябініна О.К. Суспільно-політичні інтертексти в дискурсі преси // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Філол. науки. — 2007. — Вип. 15, т. 2. — С. –159.

АНОТАЦІЯ

Рябініна О.К. Інтертекстуальність у дискурсі сучасної української преси: лінгвістичний аспект. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 — українська мова. — Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Харків, 2007.

Дисертація містить комплексне дослідження інтертекстуальності як екстралінгвальної ознаки дискурсу сучасної української преси. У роботі сформульовано основні положення теорії інтертекстуальності, визначено засоби інтертекстуальності в дискурсі преси (цитата, алюзія, фреймовий репрезентант, перифраз), подано аналіз їхніх семантико-стилістичних, структурно-синтаксичних та функціональних особливостей, розроблено класифікацію засобів інтертекстуальності за основними джерелами породження (фольклорні, суспільно-політичні, художньо-літературні, кінематографічні, пісенні інтертексти), визначено лінгвістичний аспект пара-, мета- й гіпертекстуальності в текстах друкованих засобів масової інформації початку ХХІ століття.

Ключові слова: дискурс преси, інтертекстуальність, інтертекст, прототекст, прецедентний феномен, паратекстуальність, метатекстуальність, гіпертекстуальність.

АННОТАЦИЯ

Рябинина Е.К. Интертекстуальность в дискурсе современной украинской прессы: лингвистический аспект. — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 — украинский язык. — Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина, Харьков, 2007.

Диссертация содержит комплексное исследование интертекстуальности как экстралингвального признака дискурса современной украинской прессы. Дискурс современной украинской прессы представляет собой когнитивно-коммуникативное образование, которое включает в себя текст и экстралингвальные факторы, обеспечивающие его понимание. Доминантной особенностью дискурса прессы является интертекстуальность.

Интертекстуальность предполагает присутствие двух текстов: текста-источника (или прототекста) и текста-реципиента. Во внимание принимается не только содержание и форма прототекста, но и среда, в которой создается новый материал. Тексты прессы являются своеобразным материальным отображением действительности. Они проходят стадию интерпретации, усваиваются в соответствии с индивидуальными знаниями реципиентов и корректируются в зависимости от надиндивидуальной коммуникативной ситуации. Происходит передача не просто информации, а социального опыта автора. Журналист должен адаптировать материал к условиям общения так, как будто это живой акт речи, учитывая возможности потенциальных читателей. Опытный отправитель способен спрогнозировать реакцию получателей, к которым направлено сообщение. Роль реципиента как участника коммуникации становится весомее: вместо прежнего „прочитания” теперь имеет место „дешифрация”, которая предполагает обязательную интерпретацию сообщения. Этот своеобразный дистанционный диалог (точнее, полилог) является первым шагом к сотворчеству автора и реципиента.

Механизм формирования интертекстуальности предполагает обращение не только к текстам, но и к структурам надтекстового уровня: фоновым знаниям, концептам, прецедентным феноменам (прецедентным текстам, высказываниям, именам, ситуациям) — как лингвокультурологическим образованиям.

Интертекстуальность текстуально выражается через цитаты, аллюзии, перифразы и репрезентанты фреймов. В кандидатской работе содержится анализ семантико-стилистических, структурно-синтаксических и функциональных особенностей интертекстов. Структурно-синтаксические характеристики являются ключевыми в классификации средств интертекстуальности. Большей частью интертексты имеют вид разного рода словосочетаний. На семантико-стилистическом уровне происходит подбор интертекстов, соответствующих тематике данного текста. Семантику средств интертекстуальности формируют по крайней мере два семантических поля: прототекста и текста. В зависимости от результата этого взаимодействия можно характеризовать интертексты по их денотативным и коннотативным значениям.

Цитаты всегда интертекстуальны. Они бывают полными, частичными и сегментными (по структурно-синтаксическим характеристикам), а также денотативными и коннотативными (в зависимости от семантико-стилистических особенностей интертекста).

По структурно–синтаксическим и семантико-стилистическим характеристикам среди аллюзий называем собственно аллюзии и трансформации. „Принятие” реципиентами аллюзий возможно только в случае общих для автора и реципиента фоновых знаний.

Репрезентанты фреймов имеют признаки „чужого слова”, что дает возможность идентифицировать их в текстах периодики. Фреймовые репрезентанты по семантико-стилистическим особенностям разделяем на лингвистические и экзистенциальные. Эти интертексты большей частью выражены простыми словосочетаниями, часто субстантивными.

Классифицируя перифразы по семантико-стилистическим характеристикам, выделяем артистичные перифразы и перифразы-ярлыки, а по структурному типу — простые и сложные вторичные номинации.

В диссертации разработана классификация интертекстов по основным первоисточникам (фольклорные, общественно-политические, художественно-литературные, кинематографические, песенные интертексты). Интертекстуальность обусловливает расширение пределов текста, а главное — его содержания за счет привлечения прототекста.

Интертекстуальность проявляется на всех уровнях журналистского текста, соответственно, дискурс прессы содержит разновидности интертекстуальности: паратекстуальность, подразумевающую отношение „заголовочный комплекс-текст”, метатекстуальность, выражающуюся во внутритекстовом комментировании, гипертекстуальность — своеобразный надтекст в тексте. В диссертации сосредоточено внимание на исследовании лингвистических особенностей этих видов интертекстуальности в дискурсе современной украинской прессы.

Ключевые слова: дискурс прессы, интертекстуальность, интертекст, прототекст, прецедентный феномен, паратекстуальность, метатекстуальность, гипертекстуальность.

SUMMARY

Ryabinina O.K. Intertextuality in discourse of the modern Ukrainian press: linguistic aspect. — Manuscript.

Thesis for Degree of the Candidate of Sciences in Philology. Speciality 10.02.01 — Ukrainian Language. — Kharkiv National University after V.N. Karazin, Kharkiv 2007.

Thesis contains complex research of intertextuality as extralingual signs of aspects of the modern Ukrainian press. The fundamental principles of theory of intertextuality are formulated in candidate's thesis. The facilities of intertextuality in press discourse (quotation, allusion, frame representant, periphrasis) are determined. The analysis of their semantic, stylistic, structural, syntaxic and functional features is given. Classification of facilities of intertextuality is developed on the basic sources of generation (folk-lore, social and political, literature and art, cinematographic, song intertexts). The linguistic aspect of para–, meta– and hypertextuality in the texts of printed mass media since the beginning of ХХІ century is considered.

Key words: press discourse, intertextuality, intertext, prototext, precedent phenomena, paratextuality, metatextuality, hypertextuality.