ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ШТЕФАН ГаННА АНАТОЛІЇВНА

УДК: 821.111.M – 3.091 “653”

ЛІТЕРАТУРНА СПАДЩИНА ЕНТОНІ МАНДІ: СПЕЦИФІКА ВЗАЄМОДІЇ ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВА

10.01.04 – література зарубіжних країн

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі англійської філології Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник доктор філологічних наук, професор

ТОРКУТ Наталія Миколаївна,

Гуманітарний університет „ЗІДМУ”,

провідний науковий співробітник

наукової лабораторії ренесансних студій

Офіційні опоненти доктор філологічних наук, професор

ГОНЧАРЕНКО Елла Петрівна

Дніпропетровський національний

університет,

завідувач кафедри лінгвістичної та

країнознавчої підготовки журналістів

кандидат філологічних наук

АРЕНДАРЕНКО Ірина Володимирівна

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України,

науковий співробітник відділу компаративістики

Захист відбудеться "28" січня 2008р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 у Дніпропетровському Палаці культури студентів імені Ю.Гагаріна (49027, м. Дніпропетровськ, пл. Тараса Шевченка, 1).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: м.Дніпропетровськ, вул.Козакова, 8.

Автореферат розісланий "25" грудня 2007 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.О.Глушко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Інтерес до культури англійського Ренесансу не згасає вже протягом кількох століть, однак у загальній панорамі вивчення розвитку тогочасної літератури все ще залишається чимало прогалин. У контексті підвищеної уваги сучасної світової і вітчизняної науки до творчих надбань англійських ренесансних літераторів особливого значення набувають дослідження, які сприяють створенню цілісної стереоскопічної картини розвитку художньої літератури в Англії доби Відродження. Повнота і рельєфність цієї картини забезпечується насамперед за рахунок максимально детального відтворення тогочасної атмосфери сміливого художнього експериментаторства й активних творчих пошуків. До формування останньої були причетні не лише визначні персоналії (так звані “автори першого ряду”, чия творчість досліджена вже досить детально і ґрунтовно), але й менш відомі, а можливо, і менш талановиті літератори. Їхні мистецькі спроби, жанрові новації та естетичні експерименти хоч і не завжди мали успіх, проте нерідко надавали нових імпульсів розвиткові національної літературної традиції.

Саме до розряду таких сміливих експериментаторів і належав Ентоні Манді (1560?-1633), художня спадщина якого налічує кілька десятків творів, надзвичайно цікавих в аспекті взаємодії традиційного і новаторського начал. І на життєву історію, і на творчу біографію цього різнобічно обдарованого літератора, безперечно, суттєво впливав духовний клімат пізнього англійського Відродження, що відзначався культом творчої самореалізації та активними художніми пошуками і спричинив появу таких самобутніх мистецьких явищ, як історичні хроніки В.Шекспіра, конні-кетчерівські памфлети Р.Гріна, метафізична поезія Дж.Донна.

Поет, драматург і прозаїк Е.Манді водночас був і талановитим перекладачем, і мандрівником, і політичним діячем. Він залишив по собі напрочуд різноманітний у жанровому плані творчий спадок, який включає два романи, низку драматичних творів, пейдженти, памфлети, балади, численні ліричні вірші й пісні, а також переклади відомих іспанських і французьких рицарських романів. Спроможність Е.Манді вправно займатися такими різноякісними видами діяльності, як літературна праця і мандри, політична кар’єра і режисура, видавнича практика і художній переклад викликала подив навіть у його сучасників, для яких подібний універсалізм був явищем досить звичним, адже суто ренесансний ідеал всебічнорозвиненої особистості був тоді майже культом. Тож невипадково, що у письменницьких колах за Манді, як свідчать спогади його сучасників і колег по перу, міцно закріпилося прізвисько „Джек - майстер на всі руки” („Jack-of-all-traders”).

Знайомство з працями зарубіжних дослідників, що присвячені Е.Манді, свідчить про неоднозначність у ставленні науковців до творів письменника: оцінки естетичної цінності його мистецьких пошуків є доволі суперечливими і часом бувають навіть полярними. У цих публікаціях Turner C. Anthony Mundy an Elizabrthan Man of Letters. – Berkeley, California: University of California Press, 1928. – 234p.; Bergeron D.M. Pageants & Entertainments of Anthony Munday: A Critical Edition. – New York: Garland, 1985.; Bradbrook M.C. Themes & Conventions of Elizabethan Tragedy. – Cambridge: At the University Press, 1957. – 276p.: Hamilton D.B. Anthony Munday and the Catholics, 1560-1633. – The USA: Ashgate. – 2005. – 268p. значна увага приділяється спірним моментам біографії літератора, зокрема таким, як рік народження, релігійні погляди, політична діяльність, співпраця або конкурентна боротьба з Шекспіром тощо. При цьому кардинальні проблеми його творчості залишаються здебільшого на периферії дослідницької уваги.

Як і більшість тогочасних письменників, що за традицією відносяться до “авторів другого ряду”, Е.Манді досить довго залишався в тіні своїх відоміших і яскравіших співвітчизників, чия творчість незмінно привертала увагу літературознавців. Тож не дивно, що ім’я цього літератора, вельми популярного за життя, навіть не згадується у фундаментальних працях з історії англійської літератури, виданих у СРСР. Лише знаний шекспірознавець О.Анікст, розповідаючи про театр часів Шекспіра, зазначає, що Е.Манді вважався найкращім сюжетотворцем і часто виступав у співавторстві з іншими драматургами Аникст А.А. Театр эпохи Шекспира. – М.: Искусство, 1965. –С.98..

Не знаходимо цього прізвища і в новітніх українських та російських навчальних посібниках з історії зарубіжної літератури доби Відродження. Тільки в монографії Н.Торкут Торкут Н.М. Проблеми генези і структурування жанрової системи англійської прози пізнього Ренесансу (малі епічні форми та “література факту”). – Запоріжжя, 2000. - С.55,56,65. міститься присвячений перекладацькій діяльності Е.Манді пасаж, в якому відзначається його важлива роль у процесі ознайомлення англійців з континентальною романістикою.

Поодинокі згадки не дозволяють створити доволі чітких уявлень про творчу спадщину та мистецькі пошуки цього англійського літератора. Однак сьогодні, у контексті пожвавлення інтересу вітчизняних науковців до художніх експериментів сучасників Шекспіра, виникає потреба проведення комплексного вивчення літературних творів Е.Манді. Це дисертаційне дослідження якраз і є першою в українському літературознавстві спробою цілісного монографічного аналізу творчості Е.Манді. Воно націлене на максимально повну реконструкцію його творчої біографії та з’ясування характеру й історико-культурної значимості художніх пошуків цього літератора. Дана дисертація покликана також розширити загальні уявлення про специфіку і перебіг історико-літературного процесу в Англії доби Відродження.

Актуальність обраної теми зумовлюється необхідністю уточнити й розширити загальну картину розвитку англійської літератури кінця ХVI – початку ХVII ст. за рахунок введення до наукового обігу вітчизняної англістики „нового” літературного імені – Ентоні Манді, сучасника й вірогідного співавтора В.Шекспіра, – та відповідного історико-літературного матеріалу. Це дозволяє краще зрозуміти характер творчих новацій і художніх експериментів англійських пізньоренесансних майстрів слова.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами. Дисертація виконана на кафедрі англійської філології ЗНУ згідно з плановою науковою темою „Культурна модель у художньому тексті” (затверджена вченою радою Запорізького державного університету, номер державної реєстрації 0103V000727). Тема дисертації затверджена на засіданні Бюро Наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка (протокол № 4 від 22 грудня 2005р.).

Основна мета роботи полягає в тому, щоб у процесі аналізу літературного доробку Ентоні Манді з’ясувати характер кореляції його творчих пошуків і новацій з художніми традиціями та мистецькими віяннями пізнього англійського Ренесансу. Дана мета зумовила постановку таких завдань:

· представити цілісну візію життєвого шляху і літературної спадщини Ентоні Манді, враховуючи відповідні соціокультурні контексти та виявляючи ті чинники, що впливали на формування цієї творчої особистості;

· розглянути теоретичні аспекти вивчення англійського ренесансного роману та виявити специфіку жанрової природи його провідних різновидів („romance” і „novel”);

· проаналізувати поетику роману „Зелото”, з’ясовуючи ставлення автора до тогочасних жанрових стереотипів і модних художніх віянь;

· розглянути драматичний доробок Е.Манді під жанровим кутом зору, визначаючи міру традиції та ступінь новаторства автора;

· дослідити поетику пейджента „Тріумф Часу” Е.Манді в контексті тогочасної театральної практики, виявляючи ключові компоненти, модальність і функціональний статус жанрової моделі пейджента;

· з’ясувати мистецьку природу і естетичну цінність творчих новацій Е.Манді та визначити його місце в англійській літературі кінця ХVI – перших десятиліть ХVII ст.

Об’єктом цього дисертаційного дослідження постають художні експерименти Ентоні Манді, спрямовані на творче засвоєння класичної спадщини та пошук шляхів якісного оновлення національної літературної традиції.

Предметом безпосереднього аналізу виступають літературні твори Е.Манді, які репрезентуються на тлі широкого соціокультурного контексту єлизаветинської доби, просякнутої суто ренесансним духом творчого новаторства.

Теоретико-методологічною базою дисертаційного дослідження слугують фундаментальні праці вітчизняних і зарубіжних учених, що представляють класичний підхід до вивчення культури доби Відродження (Я.Буркхардт, О.Анікст, Л.Баткін, Д.Наливайко), а також теоретиків романного жанру (Е.Бейкер, Є.Мелетинський та ін.). Крім того, в роботі використовуються методологічний досвід та аналітичні стратегії представників „нового історизму” (С.Ґрінблатт, Л.Монроз, Г.Галлахер та ін.), які, реконструюючи історико-соціальний контекст функціонування єлизаветинської літератури та виявляючи її провідні культурні коди, суттєво збагачують загальні уявлення про іманентну природу Ренесансу.

При з’ясуванні природи художніх новацій Е.Манді детальний аналіз поетики його романів, п’єс та пейджентів, здійснювався на тлі широкого соціокультурного та власне літературного контексту англійського Відродження. При цьому враховувалися естетичні смаки тогочасної читацької аудиторії, а також ті стереотипні уявлення про достоїнства літературного твору, які панували в англійському соціумі на рубежі XVI-XVII століть. Такий підхід зумовив залучення деяких принципів рецептивної естетики та соціокультурології до методологічного арсеналу даного дисертаційного дослідження.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що:

§

§

§

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати і висновки, які увиразнюють загальну картину жанротворчих експериментів в англійській літературі пізнього Ренесансу, можуть бути використані при підготовці лекційних курсів з історії зарубіжної літератури Середніх віків та Відродження, у розробці спецкурсів з історії англійської літератури.

Теоретична значимість дослідження визначається не тільки введенням до наукового обігу вітчизняного літературознавства нової персоналії, але й уточненням певного кола питань, пов’язаних із жанровою природою пізньоренесансних творів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження були представлені у доповідях на шістьох Міжвузівських конференціях: „III Шрейдерівські Читання” (Дніпропетровськ, лютий 2001 р.), „VII Шрейдерівські Читання” (Дніпропетровськ, лютий 2005 р.), „Мова і культура” (Київ, червень 2005 р.), „VIII Шрейдерівські Читання” (Дніпропетровськ, квітень 2006 р.), „Новітні обрії розвитку германської та романської філології” (Запоріжжя, квітень 2007 р.), „IX Шрейдерівські Читання” (Дніпропетровськ, квітень 2007 р.); трьох Всеукраїнських наукових конференціях: „Проблеми сучасної світової літератури та лінгвістики” (Черкаси, травень-червень 2002 р.), „Сучасні проблеми та перспективи дослідження романських і германських мов і літератур” (Донецьк, лютий 2004 р.), „Переклад у XXI столітті” (Харків, березень 2005 р.) та щорічних науково-звітних конференціях Запорізького національного університету в 2001, 2002, 2003 та 2004 роках.

За матеріалами дисертації підготовлено і надруковано десять публікацій, сім із яких – статті у фахових виданнях.

Структура дисертації: Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, приміток та списку використаних джерел, який налічує 244 позиції. Загальний обсяг дисертації становить 234 сторінки, із них 208 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У ВСТУПІ обґрунтовується актуальність і наукова новизна обраної теми, визначається мета, завдання і методологічні засади дослідження, окреслюється предмет і об’єкт літературознавчого пошуку, а також наводяться дані про апробацію основних положень дисертації. Крім того, у вступі висвітлюється стан вивченості проблеми та систематизуються біографічні й історико-літературні відомості про Ентоні Манді, які дозволяють створити загальне уявлення про його життєвий і творчий шлях та окреслити контури літературного портрету цього письменника-експериментатора.

У ПЕРШОМУ РОЗДІЛІ – „Поетика роману Е.Манді „Зелото” – під жанровим кутом зору розглядається найвідоміший прозовий твір Е.Манді, при цьому з’ясовується міра традиції та ступінь новаторства автора.

У підрозділі 1.1 представлений огляд дослідницьких суджень стосовно специфіки поєднання елементів романічної (romance) та власне романної (novel) поетики у межах художнього простору єлизаветинського роману, а також осмислюється жанрова типологія таких модифікацій художньої прози, як „romance” і „novel”.

Систематизація наукового досвіду зарубіжних та вітчизняних теоретиків літератури (Е.Бейкер, Дж.Найт, А.Кеттл, В.Аллен, А.Михайлов, А.Есалнек, Н.Копистянська, Н.Бернадська) дозволила визначити коло жанроутворюючих детермінант і характер жанрової структури двох модифікацій романного жанру Baker E.A. The History of the English Novel. The Elizabethan Age & after. – London, 1937. – Vol. II. – 305p.; Knight G.C. The English Novel. – London, 1969 – 189р.; Kettle A. An Introduction to the English Novel. – London: Hutchinson Univ. Library, 1967. – Vol I. – 189p.; Allen W. The English Novel. A Short critical history. – London: Phoenix House Ltd, 1954. – 359p.; Михайлов А.Д. Роман и стиль // Теория литературных стилей. Современные аспекты изучения. – М., 1985. – 352с.; Эсалнек А.Я. Типология романа. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 159с.; Копистянська Н. Жанр. Жанрова система у просторі літературознавства: Монографія. – Львів: ПАІС, 2005.- 368с.; Бернадська Н. Роман як жанр: сучасні проблеми інтерпретації // Літературознавчі студії. Збірник наукових праць. – К.: ВПЦ „Київський університет”, 2004. – Вип.7. – 20-23.. Для “romanсе”, який за словами П.Грінцера правомірно називати “романом першої епохи”, характерною є присутність авантюрно-фантастичних мотивів, наявність рівнодостойних шляхетних головних героїв, щедре використання геліодорівських кліше, штампів і стереотипних ситуацій. “Novel” – тип роману, що вийшов на літературну арену на схилі доби Відродження, характеризується орієнтацією на художнє осмислення актуальних проблем, відображення тогочасної соціальної ситуації, відтворення психологічних або світоглядно-онтологічних конфліктів шляхом чіткого структурування магістрального сюжету.

Англійський пізньоренесансний роман характеризується динамічною взаємодією романічного та романного начал, причому питома вага кожного з них виявляється детермінованою художніми орієнтирами самого романіста, рівнем його загальнокультурної ерудиції, а також естетичними смаками потенційного реципієнта, на якого орієнтується автор.

У підрозділі 1.2 проаналізовано назву та композиційні особливості роману Е.Манді. Орієнтуючись на тогочасну літературну моду, сформовану успішними творчими пошуками Дж.Лілі, Т.Лоджа, Р.Гріна, письменник пропонує двокомпонентну назву: “Зелото. Джерело слави. Написано в саду любовних пригод. Містить приємні бесіди двох шляхетних джентльменів з Італії. Слугує дружнім вітанням Евфуесу на честь його недавнього прибуття до Англії”. Її перша частина містить значуще (семантично насичене) ім’я головного героя, що походить від грецького слова “зелот” (ревний прихильник, поборник, заступник), а друга – у метафоричному вигляді резюмує провідну ідею. У такий спосіб автор намагається окреслити проблемно-тематичний простір твору – пошуки слави. При цьому остання розуміється по-ренесансному, тобто як прижиттєве визнання особистості, що значною мірою є еквівалентним сучасним поняттям “репутація” та “популярність”. Тема особистої слави стимулювала інтерес до життєвого шляху індивідуума. І цей інтерес знайшов яскраве втілення в тогочасних літературних біографіях відомих історичних персон, таких як Данте, Петрарка, Боккаччо, Бенвенуто Челліні, Томас Мор, Філіп Сідні та ін.

Ще одним надзвичайно важливим смислоформуючим словом у назві роману Манді є лексема “сад”, яка символізує процес творчих пошуків самого письменника, його власну мистецьку майстерню. Сад тут постає як своєрідна алегорія літературної творчості, як уособлення тієї естетичної насолоди, яку спроможне дарувати людині справжнє мистецтво.

Йдучи у річищі тогочасних літературних традицій, Е.Манді в назві свого роману не тільки анонсує загальний зміст, а й накреслює основні риси його поетики: авантюрність та любовну тематику (amorous aduentures), присутність дискурсивного компоненту (delicate disputation), а також зв’язок із традицією елітарної інтелектуальної прози, зафіксований згадуванням про Евфуеса, чиє ім’я в ті часи було на вустах у всіх освічених єлизаветинців.

Композиційна структура „Зелото” поділяється на три частини, які суттєво відрізняються не тільки за текстовим обсягом, але й за тематичним комплексом та специфікою художньої репрезентації концептуально вагомих ідей. У перших двох частинах твору Зелото – син герцога Венеції, – котрого приваблюють далекі незнані землі та невідомі народи, подорожує, сподіваючись побачити світ, набути необхідного життєвого досвіду та завоювати славу. Основні колізії твору певною мірою забарвлені аксіологічною проблематикою (призначення людини, її ставлення до світу, пошук морально-етичного ідеалу та ін.).

Третя частина, що має назву “Витончена вигадка”, є, по суті, вставною новелою, сюжет якої вибудовується шляхом поєднання описів випробувань закоханих героїв з джестовими епізодами. Ця історія представлена як твір, що належить перу Астрефо.

Композиція „Зелото”, хоча й позбавлена структурної досконалості та логічної узгодженості окремих частин, є проявом формотворчих експериментів Манді у царині романістики. Їх сутність полягає в тому, що письменник наважується в межах одного художнього простору поєднати елементи поетики риторичної „високої” прози (рицарський роман та героїко-епічна поема) та „низової” літератури (новела, джест). Сполучною ланкою трьох композиційних блоків слугують образи головних героїв роману – Зелото та Астрефо. Відсутність чіткого фіналу, де б остаточно розставлялися крапки над „і”, навряд чи правомірно вважати суттєвим недоліком або кваліфікувати як брак художньої майстерності автора. У лоні англійської художньої прози романна наративна техніка у ті часи ще тільки починала розроблятися, і певна недосконалість була типовою для досліджуваного періоду розвитку жанру, про що свідчать твори інших єлизаветинців, зокрема Дж.Гасконя, Дж.Лілі, Р.Ґріна та інших.

У підрозділі 1.3 аналізується хронотоп роману “Зелото” – надзвичайно важливий аспект, що є принципово значимим для адекватної рецепції твору та об’єктивної оцінки художніх досягнень Манді-романіста.

Аналіз хронотопу „Зелото” дозволяє виявити деякі особливості сприйняття простору й часу в єлизаветинську добу. Перипетії роману вписуються у сучасну авторові епоху – період розквіту Англії. При цьому перший сигнал, що маркує час подій, подається читачеві вже у розгорнутому заголовку, коли автор згадує ім'я Евфуеса – широковідомого літературного персонажа – головного героя однойменного роману Дж.Лілі. Подібна алюзія до популярного серед тогочасних шанувальників мистецького слова твору сприяє формуванню певних часових координат: читач відчуває, що описувані в романі події відбувалися нещодавно, тобто за часів правління Єлизавети Тюдор.

Конкретизує письменник і художній простір свого твору, наповнюючи текст точними географічними топонімами – назвами країн і міст. Щоправда, простір роману позначений антиномією: він складається із двох різнохарактерних частин – християнської Англії та мусульманської Персії. Два контрастні хронотопи структурують своєрідні опозиційні макросвіти: рідний авторові і читачам англійський та екзотичний і ворожий персидський. Антитеза двох ареалів – свого й чужого – є протиставленням гуманістичного й антигуманістичного, прогресу та занепаду, добра і зла. Кожен із двох просторів означений своїм онтологічним змістом. За допомогою контрасту письменник намагається задекларувати ідею людяності, формуючи певні гуманістичні заповіді: людина має знайти в собі внутрішню силу, щоб відстоювати загальнолюдські цінності та ідеї християнства.

У романі Е.Манді “Зелото” спостерігається дистрибуція різножанрових начал за принципом часопростору. За різними просторовими сферами закріплені відмінні жанрові домінанти. Так, ліс, де живе відлюдник Астрефо і до якого випадково потрапляє головний герой, є аналогом пасторального “locus amoenus”. Світ розповіді Зелото, де він є головною дійовою особою, – це авантюрно-пригодницький простір, в якому задіяні й до певної міри переосмислені традиційні елементи поетики рицарського роману. Простір третьої структурної частини роману тяжіє до джестової стихії з її культом винахідливості, дотепності і гострого слівця. В романі є часова конкретизація (діалог між Зелото та Астрефо подано лінійно у ракурсі „теперішнього”, а розповідь головного героя про свої пригоди – як „минуле”). Завдяки такому поєднанню створюється особлива мозаїчність, що відповідає маньєристичному принципу „розмаїтості”.

У підрозділі 1.4, що присвячений ейдології роману Е.Манді „Зелото”, шляхом виявлення та аналізу культурних кодів досліджуються особливості структурування образів головних героїв.

Система образів персонажів цього твору представлена головними героями (Зелото, Астрефо, Страбіно, Корнелія і лихвар Трусуленто) та низкою другорядних дійових осіб.

У перших двох частинах центральними фігурами є Зелото, який виконує одночасно функцію і суб’єкта, і об’єкта розповіді, та відлюдник Астрефо, що виступає слухачем Зелотових історій. Персонажами третьої частини роману – новели, яку Астрефо дає прочитати своєму гостеві, – є дві любовні пари (Корнелія і Страбіно, Бризана і Родольфо) та лихвар Трусуленто.

У змалюванні образу Зелото романіст орієнтується на відтворення реалій життя та власний досвід. Образ відлюдника Астрефо дозволяє Манді ввести до художнього простору “locus amuenus” – улюблений топос ренесансних авторів – і в такий спосіб віддати належне модній у ті часи пасторальній традиції. Жіночі образи роману свідчать про визнання письменником самоцінності людської особистості, що усвідомлює своє право на активність та ініціативу. Подаючи образ Трусуленто у негативному світлі, Манді виступає як захисник моральних підвалин суспільства, як той, хто бичує його вади. Адже лихварство, чия роль у становленні капіталістичної формації була прогресивною та історично виправданою, тогочасною спільнотою сприймалася як соціальна виразка, ганебне зло.

Е.Манді конструює особливу романну реальність, використовуючи ряд стійких культурних кодів: ренесансний індивідуалізм, апологетика королеви Єлизавети, реабілітація жінки як дієвого начала та негативне ставлення до лихварства.

У підрозділі 1.5 розглядається жанрова природа роману Е.Манді. Своєрідність жанрової структури перших двох частин роману „Зелото” полягає в поєднанні елементів, типових як для романічного („romance”), так і для романного („novel”) начал. При цьому романне слугує своєрідною основою, на якій вибудовуються численні романічні відгалуження, що формуються за рахунок різноманітних кліше, притаманних рицарським середньовічним і ренесансним романам (наприклад, „Ефіопіці” Геліодора), а також епізодів, прямо запозичених із Пальмеринівського циклу.

Третя частина роману „Витончена Вигадка” за своєю жанровою природою суттєво відрізняється від двох попередніх. Це забавна новела, про хитромудрі витівки юних коханців, що написана в руслі джестової традиції. До речі, згодом сюжет цієї новели В.Шекспір використав у своїй комедії „Венеціанський купець”. Головним сюжетоутворюючим фактором у „Витонченій Вигадці” виступає не авантюрність, що була характерною для ренесансного рицарського роману, а любовна пригода, яка, як і в Аріостівському “Несамовитому Орландо”, організовує сюжетну інтригу. Основним мотивом цієї історії стає подолання перешкод на шляху закоханих до щастя, при цьому замість традиційних для любовно-авантюрних романів чеснот (вірність у коханні, фізична сила, відвага) на перший план виходять такі риси, як природна мудрість і винахідливість. Таким чином, топоси ренесансної новелістики знаходять у третій частині роману „Зелото” доволі переконливу і цікаву актуалізацію.

У цілому ж на поетиці роману позначається набутий автором досвід освоєння філософських діалогів, ренесансної новелістики, ліричної поезії, пальмеринівських рицарських романів та джесту. Цей твір, що має конгломеративну жанрову структуру, є цікавим зразком єлизаветинської романістики, яка була позначена яскраво вираженою експериментальністю.

У підрозділі 1.6 увага акцентується на маньєристичному характері художньої манери Е.Манді.

Аналіз евфуїстичних рис роману „Зелото” дає підстави назвати його автора епігоном Дж.Лілі, оскільки Манді наслідує лише формальні стильові особливості евфуїстичної прози. Його стиль не настільки вишуканий, він майже не використовує такий стилістичний прийом, як „гра зі словом”, і значно поступається Лілі в інтелектуалізмі. Щоправда, в „Зелото” відчувається сатиричний струмінь, якого зовсім немає в „Евфуесі”.

Роман Манді насичений риторичними прийомами, численними стилістичними засобами; письменник апелює до античних авторитетів та використовує цитати, завдяки чому авторська думка набуває більшої переконливості. Конструкція речень відзначається ускладненістю та високим рівнем емоційності. Щоправда, намагаючись зімітувати стиль Лілі, автор робить це досить формально й поверхово, він наслідує головним чином технічні засоби, а не сам дух евфуїзму.

Роман Манді, як і „Евфуес” Лілі, написаний у тій риторичній традиції, що бере початок ще з „Діалогів” Платона. Перші дві частини “Зелото” – це фактично діалоги із зазначенням імені того, хто говорить. Однак, якщо Лілі нерідко дає моральну оцінку подій або вчинків своїх героїв, то Манді здебільшого лише повідомляє про те, що сталося. Третя частина його твору насичена риторикою з приводу кохання і дружби, тобто присвячена тій темі, що не тільки була центральною у „високих” романах єлизаветинців Дж.Лілі, Т.Лоджа, Р.Гріна, але й згодом стала загальноєвропейською рисою любовно-пригодницького роману XVII ст.

Творчий експеримент Манді на стилістичному рівні полягав у використанні в романному текстовому просторі декількох форм нарації, зокрема прозових описів, поезії, діалогу, диспутів на тему кохання та ін. Це надавало стилістичній палітрі твору певної калейдоскопічності, яка до певної міри суперечила приписам ренесансних поетик щодо необхідності орієнтації на античне мистецтво з його художнім принципом стильової чистоти. Щоправда, внаслідок посилення маньєристичних тенденцій англійські письменники все частіше прагнули кинути виклик існуючому художньому зразку та виявити свою творчу індивідуальність, тож і намагалися комбінувати різнохарактерні елементи та сміливо експериментувати як зі стилем, так і з формою літературного твору. Саме таким експериментальним твором і є роман Е.Манді, у мистецькій лабораторії якого органічно поєднувалися і ренесансне розуміння категорії наслідування, і суто маньєристичне прагнення запропонувати власну форму нарації та особливий стилістичний малюнок твору.

У ДРУГОМУ РОЗДІЛІ – „Драматургія Е.Манді в контексті театральних традицій англійського Ренесансу” – досліджується драматична спадщина літератора.

Представлений у підрозділі 2.1 аналіз англійської ренесансної драматургії дозволив виявити її витоки, етапи розвитку та жанрову систему.

На думку більшості науковців, формування нового драматичного мистецтва в Англії пройшло три етапи. Перший етап (кінець XV – перші три чверті XVI ст.) характеризується творчими пошуками нових форм вираження соціальної проблематики. При цьому активно засвоюються набутки античної драми, а її форми адаптуються до умов англійської сцени.

Другий етап (кінець XVI – початок XVII ст.) є часом найвищого розквіту англійської ренесансної драми. Цей розквіт пов’язують з появою цілої плеяди драматургів-гуманістів, яких ще називали „university wits”, а також зі сміливими і надзвичайно вдалими художніми експериментами таких визначних драматургів, як К.Марло, В.Шекспір і Б.Джонсон. До когорти “university wits” належали Дж.Гасконь, Дж.Лілі, Т.Лодж, Р.Грін, Т.Неш, Т.Кід, Дж.Піль та ін.

Третій етап (від смерті Шекспіра у 1616 р. до закриття театрів у 1642 р., тобто до сумнозвісного указу Кромвеля про заборону сценічних вистав) характеризується кризою гуманізму. Однак саме в цей час відчутно зростає інтерес до реальної дійсності, яка починає зображуватися в усій її непривабливості й дисгармонійності. Особливо драматургів цього періоду цікавлять складні етичні проблеми, трагічні колізії невідповідності людини й навколишнього світу, крах антропоцентричних ілюзій, боротьба між добром і злом, що розгортається в душі окремого індивідуума.

Англійська ренесансна драматургія багато чим завдячує іншокультурним театральним традиціям, зокрема античній та італійській (як середньовічній, так і ренесансній). Суттєво розширивши проблемно-тематичний спектр запозичених сюжетних моделей, єлизаветинці не тільки наповнили провідні колізії глибшим філософським, морально-етичним і соціально-політичним змістом, але й змінили загальну тональність, внаслідок чого ідейно-тематичні домінанти їхніх власних творів набули суто ренесансного звучання. Водночас тогочасні англійські драматурги продовжували розвивати й національну традицію народного театру.

Саме на перехресті академічної і народної драми й народжувався новий тип театрального дійства. Єлизаветинці відкидали жорсткий розподіл на жанри, сміливо поєднуючи в своїх п’єсах і серйозне, і смішне. Бідність декорацій вони намагалися компенсувати багатством і образністю мови, гостротою діалогів та динамікою подій. При цьому образ головного героя почав трактуватися но-новому: він перестав втілювати лише одну якусь рису, а поступово ускладнювався, набуваючи суперечливого і мінливого характеру.

У підрозділі 2.2 запропоновано аналіз комедіографічної техніки Е.Манді на прикладі драматичного твору „Джон Кент та Джон Камбер” (1595).

Комедія Е.Манді є вельми цікавою розробкою популярного сюжету народних переказів і балад про протиборство двох чаклунів. Цей же сюжет, обігрується і в п’єсі „Славетна історія монаха Бекона і монаха Бонгея” (1594), що належить перу іншого єлизаветинця – Роберта Гріна. Сама ж п’єса Манді прислужилася одним із фабульних джерел комедії Шекспіра „Багато галасу з нічого” (1598-99).

Комедія „Джон Кент та Джон Камбер” складається з п’яти актів, що цілком відповідає тогочасній європейській драматургічній традиції. При цьому на перший план у Манді виходить не боротьба чаклунів, як у протосюжеті, а історія двох пар закоханих (Сер Гріффін Мерідок і Сайданен, Граф Повессі і Маріан), які виборюють власне право на щасливий шлюб.

Інтрига комедії вибудовується на мотиві перевдягання, який так полюбляли ренесансні драматурги, котрі охоче наслідували традиції видатних античних комедіографів Плавта і Теренція. Кульмінації передує низка чаклунських містифікацій, завдяки яким у п’єсі створюється атмосфера суцільних комічних непорозумінь. У фіналі комедії майже всі отримують те, чого прагнули: Джон Кент переконливо демонструє свою перевагу над Камбером, а дві пари молодих закоханих одружуються.

У системі образів комедії є герої першого плану – чаклуни, закохані та їхні батьки, а також другорядні персонажі, чия роль в ідеологічному плані виявляється доволі суттєвою. Це – трупа акторів, серед яких учитель музики, паламар та ремісники; вони ставлять „виставу у виставі”. Розгляд поведінки цих героїв крізь призму методології „нового історизму” дає підстави стверджувати, що у площині сценічної умовності цієї комедії віддзеркалюються соціально-побутові реалії тогочасної дійсності, зокрема, зростання впливовості буржуазії та усвідомлення тієї ролі, яку спроможне відігравати театральне мистецтво у житті пересічних людей і суспільства в цілому.

Е.Манді наділяє своїх персонажів яскравими мовними характеристиками. Герої першого плану говорять віршованою мовою, активно використовуючи традиційні риторичні прийоми та демонструючи глибоке знання античної традиції, християнської етики й Святого Письма, що цілком узгоджується з високим статусом цих героїв. Мова „низьких” (неелітарних) персонажів п'єси диференціюється в залежності від ситуації. Усі вони розмовляють прозою, однак, спілкуючись між собою, використовують короткі речення, насичені стилістично зниженою лексикою, а звертаючись до “високих” героїв – вживають багатослівні риторичні пасажі. Отже, Манді добре відчував зв’язок між мовною характеристикою персонажу та декорумом твору.

Показово, що драматург у своїй п’єсі не тільки зберігає специфічні риси класичної римської комедії (стрункість композиції, логічний розвиток характерів, єдність дії, сумісність частин та ін.), але й здійснює доволі вдалу спробу осучаснити матеріал, наблизивши його до реалій тогочасного англійського суспільства.

У підрозділі 2.3 проаналізовано драматичну дилогію Е.Манді про Роберта, Графа Гантінгтона, зокрема її композиційну структуру, жанрову специфіку та художню своєрідність.

Аналіз драматичної дилогії про Роберта, Графа Гантінгтона свідчить про те, що творчі установки автора в цілому надзвичайно близькі до тогочасного розуміння жанру трагедії, з вільним поєднанням в її структурі різнорідних художніх елементів. Щоправда, трагедіям Е.Манді явно бракує тієї прозорої ясності, що притаманна ренесансним драмам Дж.Лілі, а також тієї художньої переконливості й масштабності, що властива п’єсам В.Шекспіра.

У своїй дилогії Е.Манді розробляє сюжет популярної легенди про Робін Гуда. Саме вона структурує одну із магістральних сюжетних ліній, що органічно поєднується з периферійними лініями, які вибудовуються на мотиві зради і актуалізують проблематику християнського прощення.

Магістральний сюжет драматичної дилогії (історія життя й смерті Роберта та його коханої Матильди) просякнутий численними алюзіями на насущні суспільно-політичні й моральні проблеми, що надає творові злободенності й ідеологічної актуальності. Манді звертається до осмислення проблем ідеального державного устрою, питань про правомірність і наслідки узурпації влади, про значення особистості монарха, його якостей людини і правителя. Водночас у п’єсі відчувається і властиве фольклорним жанрам (баладі, казці, легенді) розуміння правди й справедливості, що надає певного оптимістичного забарвлення трагедії в цілому і її фіналові зокрема. Цей оптимізм зумовлюється логікою вчинків головних позитивних персонажів (і Роберт, і Маріон перед смертю прощають своїх кривдників і ворогів), а також моральним переродженням одного із основних “геніїв зла” – шерифа Ноттінгемського – під впливом Робертового благородства.

У першій частині дилогії „Повалення Роберта, Графа Гантінгтона” перехрещуються дві основні сюжетні лінії. Перша, більшість перипетій якої генетично укорінені в англійській баладній традиції „під деревом зеленим”, висвітлює колізії індивідуальної долі титульного персонажа п’єси – Роберта, котрий з Графа Гантінгтона на очах у публіки перетворюється в Робін Гуда і вступає у відчайдушну боротьбу з соціальним злом та несправедливістю. Друга сюжетна лінія має суспільно-політичний характер: тут йдеться про підступну зраду, узурпацію влади та моральне падіння деяких можновладців – Принца Джона, Королеви Еліонор та Пріора Гілберта.

Друга частина дилогії „Смерть Роберта, Графа Гантінгтона” розпочинається з повернення Короля Ричарда, котрий викликає Робіна на суд та повертає йому титул і маєток. Драматург тут створює образ доброго монарха, який відновлює справедливість та карає винних.

Незважаючи на те, що дилогія Е.Манді має певну історично-фольклорну основу, цей твір не можна віднести до історичних хронік. Його проблематика, створюваний у ньому ідейно-художній універсум породжені сучасністю драматурга. Історичне начало, що постає у легендарно-фольклорному забарвленні, не виконує у жанровій структурі п’єси домінуючої чи навіть принципово вагомої функції, як, приміром, в історичних хроніках В.Шекспіра. Усі події, участь у яких беруть герої Манді, репрезентуються як елементи приватних біографій окремих людей, а не як історичні факти, значимі для долі держави та нації. Конфлікт трагедії, хоч і має соціально значиме звучання, втім, постає здебільшого як конфлікт між особистостями, а не впливовими історичними особами, чиї вчинки спроможні впливати на долю народу. Жанрова своєрідність дилогії Е.Манді зумовлюється взаємодією трьох різнохарактерних стихій (фольклорної, ліричної і драматичної) та поєднанням елементів балади, комедії і трагедії.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ – „Пейджент „Тріумф Золота” Е.Манді в контексті театральних практик пізнього Середньовіччя та Відродження” складається із трьох підрозділів, у яких об’єктом комплексного аналізу постає жанр пейджента.

Думки дослідників стосовно семантичного наповнення терміну „pageant” суттєво відрізняються. Одні науковці обмежують значення цієї лексеми чи то підмостками, на яких виконується святкове дійство (Д.Гасснер, Е.Томпсон), чи то виставою, що розігрується на возі (М.Бредбрук). Інші ж, як, приміром, М.Белінгер та М.Е.Сміт, включають до структури пейджента не тільки процесію, що рухається, але й самі вистави, кожна з яких є окремим компонентом цілісного дійства. Остання концепція видається більш слушною. Водночас, детальне знайомство з текстами пейджентів дає підстави говорити про вагому роль авторських ремарок, які стосуються характеру, декорацій і темпів руху процесії. Саме вони значною мірою впливають на ідейну спрямованість та естетичну природу цього художнього феномену. Отже, пейджент – це цілісний твір-п’єса, текст якого включає опис процесії, серію мікро-вистав з ремарками та авторськими інструкціями щодо виконання сценічного дійства під час святкової церемонії.

Культурно-історична цінність англійського ренесансного пейджента визначається тим, що в ньому знайшли відображення важливі соціальні зміни: розпад феодалізму, швидкий розвиток економіки, ремесла, торгівлі, зміцнення статусу Лондона як столиці метрополії. Ця жанрова модель була водночас і продуктом певної соціокультурної ситуації, і різновидом театральної практики, яка акумулювала досвід літургійної драми, пізньосередньовічних містерій і мораліте. Щоправда, пафос пейджентових настанов мав здебільшого світський характер.

Широкої популярності пейджент як специфічний різновид театралізованих розваг набуває саме в період правління династії Тюдорів, коли узвичаїлися святкові церемонії посвячень на важливі громадські посади. Престиж вистав на честь інавгурації Лорда Мера значною мірою зумовлювався такими факторами, як стрімке зростання впливу міської влади на життя громади та пересічних громадян, пожвавлення загального інтересу до різноманітних розваг і урочистостей, а також збільшення кількості ремісничих гільдій, які прагнули голосно заявити про своє існування та продемонструвати свою заможність і спроможність реально впливати на суспільно-політичне життя.

Аналіз передумов появи та історія становлення пейджента дозволяють стверджувати, що ця жанрова модель своїм корінням сягає у ритуально-культове минуле. Зберігаючи обрядову функціональність, вона акумулює художній досвід театральних практик пізнього Середньовіччя.

Пейджент Е.Манді „Chruso-thriambos. Тріумф Золота...” справедливо вважається одним із найкращих взірців жанру. Згідно з жанровою традицією, заголовок пейджента містить власне назву та пояснювальний коментар, у якому вказується ім’я нового Лорда Мера, дата його інавгурації, гільдія, що замовила виставу, та ім’я й соціальний статус автора твору.

На відміну від університетської та світської драми, пейджент не мав усталеної форми репрезентації сюжету із зафіксованою кульмінацією та розв’язкою. Сутність „дійства”, сценарієм якого був пейджент, обумовлювала особливу композицію твору. „Тріумф Золота” розпочинається зі своєрідної пантоміми, яка розігрується на воді, а зав’язкою театралізованої постановки на повозках слугує вихід Леофстана – одного з померлих попередників новообраного Лорда Мера. Цей персонаж з’являється на поклик Часу – алегоричної постаті, що виконує функцію організатора дійства.

У бесіді Часу з Леофстаном глядачеві пропонується система етичних орієнтирів, яких має дотримуватися новообраний Лорд Мер. Присутність останнього в якості глядача і