Стороженко Іван Сергійович

УДК 94(477)“14-16”

Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI –
середини XVII століть (генезис, еволюція та
реформування організаційної структури Січі)

Спеціальність: 07.00.01 Історія України

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук

Львів – 2008

Дисертацією є монографія.

Робота виконана в науково-дослідній лабораторії історії Придніпровського регіону у складі кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства історичного факультету Дніпропетровського національного університету.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, академік НАН України
Смолій Валерій Андрійович,
Інститут історії України Національної академії наук України, директор інституту.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Степанков Валерій Степанович,
Кам’янець-Подільський державний університет,
завідувач кафедри всесвітньої історії;

доктор історичних наук, професор
Леп’явко Сергій Анатолійович,
Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка, завідувач кафедри історії слов’ян;

доктор історичних наук, професор
Зашкільняк Леонід Опанасович,
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича Національної академії наук України, заступник директора інституту.

Захист відбудеться 11 березня 2008 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією у формі монографії можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.

Автореферат розіслано 28 січня 2008 р.

Вчений секретар
спеціалізований вченої ради
кандидат історичних наук Середа О.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Період кінця XV – середини XVII ст. є визначальним у становленні українського етносу та його державності. Характерними рисами цього періоду були: народження українського козацтва, його еволюція від розбійницьких ватаг до структурованого козацького війська, а від нього – до козацького субетносу як складової частини українського етносу і його домінанти; утворення першої Запорозької (Базавлуцької) Січі та козацької держави Б. Хмельницького – Війська Запорозького.

Вважається, що цей період історії України, зокрема Хмельниччина, досить досліджений. Але автор дисертації дотримується протилежної думки. До цього висновку він дійшов під час дослідження воєнного мистецтва в битвах, проведених Б. Хмельницьким за період 1648–1652 рр., виявивши, що після знищення польською армією у 1638 р. Базавлуцької Запорозької Січі вона до 1652 р. не відновлювалася. Іншими словами, Микитинської Запорозької Січі упродовж 1638–1652 рр. не існувало, тобто повідомлення С. Величка про цю Січ, яке перейшло зі сторінок його літопису до української історіографії, має апокрифічний (підробний) характер. Автор дисертації також виявив, що відродження Запорозької Січі, яка отримала назву Чортомлицької (замість знищеної Базав-луцької Січі), здійснив у 1652 р. Б. Хмельницький за своїм проектом, але з іншою організаційною структурою, а отже, і з іншими функціями.

Щоб перевірити достовірність вищеназваних “білих плям” в історії Запорозької Січі, дисертант запропонував розглянути їх у контексті дослідження генезису та еволюції організаційних і етнічних структур українського козацтва за період від кінця XV до середини XVII ст. на засадах історико-системного методу та теорії етногенезу. Ця пропозиція базується на глибокому переконанні автора дисертації в тому, що універсальним ключем щодо розкриття сутності та стадій розвитку Запорозької Січі як соціальної (військової) системи може стати дослідження генезису та еволюції її організаційної структури. Цей висновок ґрунтується на закономірностях довколишнього світу. Зокрема, звернемо увагу, по-перше, на те, що саме форма (структура) будь-якого природного об’єкта є джерелом передачі інформації про його сутність. По-друге, уся природа, Всесвіт, а також людська практика й мислення мають системний характер, унаслідок чого функція (мета, призначення) будь-якого утворення реалізується через його структуру. По-третє, інформація про сутність будь-якого об’єкта (утворення) проявляється на функціональному рівні, тобто за умов взаємодії його з навколишнім світом (іншими утвореннями).

Отже, однією з причин поверховості наших знань з історії Запорозької Січі є відсутність повної інформації про генезис та еволюцію її організаційної структури в єдності з іншими структурами, які її оточували і з нею взаємодіяли. Бо саме це створює нездоланні труднощі щодо пізнання її функціонального змісту та стадій розвитку. Зокрема, відсутність інформації щодо генезису та еволюції організаційних структур Томаківської та Микитинської Запорозьких Січей поставила під сумнів їхнє існування.

Оскільки етнічні структури українського козацтва після свого утворення негайно обростали соціальними оболонками, зокрема організаційними структурами, то вищерозглянуті закономірності щодо розкриття сутності та стадій розвитку Запорозької Січі можуть бути перевірені на адекватність шляхом дослідження генезису та еволюції її етнічних структур в аспекті етногенезу.

Об’єктом дисертаційного дослідження є українське козацтво кінця XV – середини XVII ст.

Предметом дослідження є генезис та еволюція організаційної й етнічної структур українського козацтва кінця XV – середини XVII ст., зокрема Запорозької Січі, а також реформаторська роль Б. Хмельницького в цьому процесі.

Метою дисертаційної роботи є встановити, коли, де, за яких умов і з якою організаційною структурою виникла перша Запорозька Січ, а також чому, коли і як її реформував Б. Хмельницький.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв’язати такі наукові завдання:

– визначити структурно-функціональну будову Великого Степового Кордону України (далі – Великий Кордон) кінця XV – середини XVII ст. як військової системи, акцентуючи увагу на тих його системотвірних компонентах (підсистемах), які сприяли генезису та еволюції українського козацтва: Дике Поле, українське прикордоння, Кримське ханство, а також на його гінтерланді – навколишньому середовищі – Речі Посполитій та Османській імперії;

– висвітлити генезис та еволюцію організаційної структури українського козацтва другої половини XVI ст. та його першої Запорозької (Базавлуцької) Січі кінця XVІ – першої половини XVII ст. з урахуванням впливу на цей процес умов Великого Кордону та правових актів Речі Посполитої;

– з’ясувати причини, що змусили Б. Хмельницького відродити в 1652 р. за своїм проектом Чортомлицьку Запорозьку Січ; відтворити її організаційну структуру і визначити її відмінності порівняно з попередньою – Базавлуцькою Січчю, знищеною польською армією в 1638 р.;

– обгрунтувати рицарську гіпотезу утворення Запорозької Січі наприкінці XVI ст. як альтернативу існуючій в українській історіографії уходницько-промисловій (господарській) гіпотезі;

– розглянути українське козацтво в контексті запропонованої гіпотези генезису та еволюції його етнічних структур кінця XV – середини XVII ст. в аспекті етногенезу. Це дозволить, по-перше, поєднати соціальну історію козацтва з його етнічною історією і в такий спосіб перевірити адекватність отриманих у дисертації результатів дослідження. По-друге, запропонувати нову етнічну гіпотезу генезису та еволюції українського козацтва як альтернативу існуючим гіпотезам щодо його походження та стадій розвитку.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період кінця XV – середини XVII ст. (від народження українського козацтва до смерті Б. Хмельницького).

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота розроблена згідно з тематикою науково-дослідної лабораторії історії Придніпровського регіону у складі кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства історичного факультету Дніпропетровського національного університету, за науковим напрямком – воєнна історія України козацького періоду. Дослідження були реалізовані під час виконання двох держбюджетних тем: “Етнонаціональна історія духовного розвитку Наддніпрянщини XVII – початку XX ст.: суспільна думка та воєнна історія” (2001–2003 рр., № держреєстрації 0101U001527) і “Суспільна думка та воєнна історія України XVI – початку XX ст.” (2004–2006 рр., № держреєстрації 0104U000959).

Методи дослідження. В основі методології дослідження лежать системний підхід та системний аналіз, а в їхньому контексті – історико-системний метод та концепція етногенезу. Водночас використовуються загальноісторичні й загальнонаукові методи, зокрема імітаційного моделювання, екстраполяції, структурно-функціонального та структурно-порівняльного аналізу і т. ін.

Джерельна база дисертації складається з документальних і наративних джерел. Документальні джерела поділяються на опубліковані й неопубліковані. Із опублікованої групи джерел залучено ділове і дипломатичне листування, універсали, накази, постанови та реєстри. Із неопублікованих джерел використана колекція топографічних карт, які зберігаються у відділі рукописів Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького.

Серед наративних джерел, залучених до використання в дисертації, – літописи Г. Грабянки, С. Величка та Літопис Руський, а також записки Е. Лясоти, Е.-Д. Асколі, Е. Челебі, Г.Л. де Боплана, Б. Попроцького, Плано Карпіні, Я. Собеського, Ш. Старовольського, М. Броневського, Б. Претвича, І. Гільденштедта, С. Мишецького, Г. Розанова та ін. Використані також тогочасні українські поетичні твори, які містять інформацію з тематики дисертації.

Крім вищезазначеного, для виконання дисертаційної роботи залучені результати аналізу джерел, які були здійснені М. Грушевським, А. Скальковським, М. Слабченком, О. Рябініним-Скляревським, М. Василенком, Д. Яворницьким, М. Петровським, І. Крип’якевичем, В. Голобуцьким, О. Апанович, В. Смолієм, В. Степанковим, Я. Дашкевичем, С. Леп’явком, В. Маєвським, Я. Виммером, Н. Яковенко, В. Щербаком, М. Ковальським, Ю. Мициком, В. Брехуненком, Т. Яковлевою, Я. Качмарчиком, Т. Чухлібом, О. Русіною, О. Толочком, О. Галенком, А. Гурбиком, Л. Гвоздик-Пріцак, В. Возгріним, Г. Саніним, І. Ворончук, Ю. Юргінісом, Є. Разіним, О. Бараном, Б. Крассовським, Я. Мадей, Л. Заборовським, Д. Вирським, А. Макаровим, Г. Сагановичем, В. Хензелем, С. Ярмусем, А. Кащенком, С. Іщенком та ін.

Для застосування в дисертації системного підходу та системного аналізу, а в їхньому контексті – історико-системного методу дослідження, залучені праці І. Ковальченка, Карвалью Родригеша Ф., В. Сидорцова, Р. Абдєєва, В. Підгаєцького, Ю. Святця, Ф. Перегудова й Ф. Тарасенка. Використання в дисертації принципу ідентифікації свідомості дослідника з історичною особою (спільнотою) базується на працях Ю. Лотмана та Р.Дж. Коллінгвуда. Розгляд у дисертації генезису та еволюції українського козацтва кінця XV – середини XVII ст. на засадах його етнічної історії, тобто в аспекті етногенезу, здійснено на основі концепцій А. Тойнбі, М. Чмихова, В. Ковальова, Р. Абдєєва та Л. Гумильова.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що застосування в дисертації нових методів дослідження для аналізу відомих джерел і праць істориків дозволило відтворити генезис та еволюцію організаційних та етнічних структур українського козацтва кінця XV – середини XVII ст. Розгляд цих структур за ознакою підсистем українського козацтва, а його самого – за властивістю підсистеми Великого Кордону та етногенезу як вищих систем (з урахуванням взаємодії українського козацтва як системи з навколишнім середовищем – Річчю Посполитою) дозволив отримати відповідь на цілу низку питань, на які до цього часу не могла відповісти українська історіографія. Зокрема, чому, коли, з якою метою і за яких етнічних та соціальних умов виникло українське козацтво, і які стадії розвитку воно пройшло? Коли, де, за яких умов і з якою організаційною структурою виникла перша Запорозька (Базавлуцька) Січ, яка була знищена польською армією в 1638 році? Чому після неї не могла існувати упродовж 1638–1652 рр. Микитинська Запорозька Січ? На яку Січ спирався Б. Хмельницький, готуючи повстання проти польської влади, і чому саме йому вдалося провести таку широкомасштабну кампанію з консолідації мешканців Наддніпрянщини для реалізації завдань української революції? Чому, починаючи з другої половини 1649 р., козацьку державу Б. Хмельницького – Військо Запорозьке охопила соціально-політична і військова криза, а також які заходи він вживав для її подолання? Чому і з якою організаційною структурою Б. Хмельницький відродив у 1652 р. Чортомлицьку Запорозьку Січ, і який її зв’язок із організаційною структурою попередньої – Базавлуцької Запорозької Січі (1590–1638 рр.), а також останньої – Підпільненської (Нової) Запорозької Січі (1734–1775 рр.)? Нарешті, чому після смерті Б. Хмельницького (1657 р.) в його державі вибухнула громадянська війна, яка отримала узагальнену назву “Руїни”?

До вищевикладеного слід додати, що в дисертації запропоновані й перевірені рицарська (військова) гіпотеза утворення Запорозької Січі наприкінці XVI ст. як альтернатива існуючій в українській історіографії уходницько-промисловій (господарській) гіпотезі, а також гіпотеза генезису та еволюції етнічних структур українського козацтва кінця XV – середини XVII ст. в аспекті етногенезу як альтернатива існуючим гіпотезам щодо його походження та стадій розвитку. Зокрема, з’ясовано, що козацтво виникло як субетнос, тобто як складова частина українського етносу і його домінанта.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали можуть бути основою для: а) фундаментального дослідження історії українського козацтва кінця XV – середини XVII ст.; б) узагальнюючих праць з історії України козацького періоду, вузівських та шкільних підручників.

Особистий внесок здобувача полягає в самостійному та комплексному розв’язанні актуальних в теоретичному і практичному вимірах проблем історії українського козацтва кінця – середини XVII ст., зокрема його Запорозької Січі кінця XVI – середини XVII ст., які до цього часу не знайшли наукового осмислення. Усі опубліковані автором у монографіях та статтях у фахових виданнях результати досліджень, в яких викладено зміст дисертації, підготовлені ним особисто та одноосібно.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження оприлюднювалися у вигляді доповідей та повідомлень на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: “Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості” (Київ; Запоріжжя, травень 1997 р.); “Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури” (Запоріжжя, жовтень 1997 р.); “Україна – Туреччина: минуле, сучасне, майбутнє”. Присвячена 10-річчю відновлення дипломатичних відносин між Туреччиною і Україною (Київ, травень 2002 р.); “Формування національних і загальнолюдських цінностей в системі вищої історичної освіти” (Дніпропетровськ, квітень 2003 р.); “Історія Новомосковська, його околиць та поселень нижньої течії Самари” (Новомосковськ Дніпропетровської обл., травень 2005 р.); “Д.І. Яворницький і проблеми української історичної науки”. Присвячена 150-й річниці з дня його народження (Дніпропетровськ, листопад 2005 р.); “Наддніпрянська Україна в контексті історичного розвитку Центрально-Східної Європи” (Дніпропетровськ, вересень 2006 р.); “Українська історична наука на шляху творчого поступу”. Третій міжнародний науковий конгрес українських істориків (Луцьк, травень 2006 р.); “Постать Петра Калнишевського та історична спадщина запорозького козацтва” (Нікополь Дніпропетровської обл., жовтень 2006 р.).

Публікації. Результати дослідження відображені в трьох монографіях (дві – у співавторстві) і 20 статтях у фахових виданнях.

Структура дисертації визначена метою і завданнями дослідження. Дисертація складається з передмови, вступу, шести розділів основної частини, висновків та бібліографії. Обсяг дисертації – 418 с. + 9 вкл. Список використаних джерел і літератури становить 147 найменувань.

Основний зміст дисертації

У Вступі визначені дослідницьке завдання та методологічне його забезпечення. Завдання складається з трьох етапів дослідження, внаслідок проведення яких повинні бути визначені: а) організаційна структура українського козацтва другої половини XVI ст., що передувала утворенню першої Запорозької Січі наприкінці XVI ст.; б) організаційна структура першої Запорозької (Базавлуцької) Січі кінця XVI – першої половини XVII ст.; в) організаційна структура Чортомлицької Запорозької Січі, відродженої у 1652 р. Б. Хмельницьким за власним проектом.

Методологічне забезпечення дослідження складається із “загальних положень” та “дослідницької програми”. Оскільки системний підхід та системний аналіз, а в їхньому контексті – історико-системний метод, обрані за стратегічний напрямок методології дослідження проблеми, то в “загальних положеннях” подана характеристика цих методів дослідження, а в “дослідницькій програмі” – процедури структурно-функціонального аналізу для кожного із вищеназваних етапів дослідження. Враховуючи, що на відродження Чортомлицької Запорозької Січі впливав особистий фактор Б. Хмельницького, при проведенні третього етапу дослідження особлива увага була скерована на відтворення світоглядної системи та суспільних поглядів гетьмана, що дозволило більш адекватно провести реконструкцію організаційної структури цієї Січі.

Щоб не перевантажувати вступ, визначення методологічної бази для дослідження генезису та еволюції етнічних структур українського козацтва кінця XV – середини XVII ст., а також характеристика основних положень теорії етногенезу Л. Гумильова подані у шостому розділі.

Перший розділ – “Стан дослідження організаційної структури Запорозької Січі кінця XV – середини XVII ст.”

Аналіз доступних дисертанту джерел та літератури засвідчив: ґрунтовних досліджень з питань генезису та еволюції організаційної структури Запорозької Січі кінця XVI – середини XVII ст., а також організаційної структури козацтва другої половини XVI ст., що їй передувала, в українській історіографії не проводилося. Але завдяки працям істориків, в яких безпосередньо або опосередковано висвітлюються окремі елементи організаційних структур запорозького козацтва, створена база для проведення таких досліджень. Зокрема, питання виникнення та еволюції організаційних структур українського козацтва торкався у своїх працях М. Грушевський. Він дійшов висновку, що тільки у 60-80-х рр. XVI ст. козацтво набуло певної консолідації, яка межувала з організованістю. На його думку, степова промислова ватага поступово перетворилася на військову одиницю – “десятку”. На цій підставі М. Грушевський запропонував господарську гіпотезу еволюції організаційних структур українського козацтва та утворення Запорозької Січі за схемою: промислова ватага > військова десятка > зимівники-городки (остроги) > кіш Січі. Учений наводить фрагменти з оповідань Е. Лясоти, Б. Попроцького, І. Гамберіні, Я. Собеського, Ш. Старовольського та Г.Л. де Боплана, в яких міститься загальна інформація щодо деяких організаційних структур запорозького козацтва.

Спираючись на вищеназвану гіпотезу М. Грушевського, М. Слабченко у 20-х рр. ХХ ст. запропонував географічно-промислову концепцію поступового виникнення куренів та паланок. На засадах цієї ж гіпотези О. Рябінін-Скляревський вважав, що Запорожжя – це федерація промислових куренів-артілей земляків.

А. Скальковський вважав, що паланки існували як прикордонні форпости вже у 1656 р., а курені – на початку XVII ст. Д. Яворницький дотримувався думки, що паланки виникли після повернення січового товариства на Запорожжя з вимушеної еміграції в 1734 р. Учений зазначає, що перша згадка в джерелах про посаду кошового отамана Січі пов’язана з побудовою Чортомлицької Запорозької Січі в 1652 р. Лутаєм, який того часу займав цю посаду.

Спробу визначити територіальну та хронологічну локації першої Запорозької Січі здійснив А. Гурбик. Він дійшов висновку, що вона вже існувала на Томаківці під час відвідування (1581) цього острова С. Зборовським. А. Гурбик звернув увагу на відсутність кошового отамана Січі, а також на множину отаманів, на його думку, можливо, кошових або курінних.

Спираючись на працю М. Петровського “Псевдо-діяріуш Самійла Зорки”, польський воєнний історик В. Маєвський піддав сумніву повідомлення С. Величка про наявність посад кошового та курінних отаманів на Микитинській Запорозькій Січі під час підготовки повстання Б. Хмельницького.

У розділі зазначається, що завдяки дослідженням С. Леп’явка нарешті визначена межа, з якої українське козацтво починає робити перші кроки, щоб наприкінці XVI ст. перетворитися на потужну військову силу України. Учений показав, що українське козацтво, вперше запрошене до участі в Лівонській (1561–1569), Московській (1578–1580) та Псковській (1581) кампаніях у складі польської армії, мало ротну будову похідних формувань. А наведений С. Леп’явком уривок із тексту присяги К. Косинського (лютий 1593 р.) свідчить, що підрозділи війська Запорозької Січі очолювали сотники та отамани (десятники).

Своїми дослідженнями щодо генезису та еволюції української шляхти від кінця XІV – до середини XVII ст. Н. Яковенко розкрила територіальні, політичні, економічні, демографічні й військові процеси на українському прикордонні (південна Київщина та Брацлавщина) у період від монгольської навали до Хмельниччини. Зокрема, дослідниця показала, що, крім вторгнення в середині XIII ст. ординців-завойовників, від кінця XІV – до середини XVII ст. відбулося декілька хвиль міграції тюркських переселенців на українське прикордоння. Внаслідок християнізації та культурної асиміляції татарські феодали через два-три покоління повністю зливалися з місцевими боярами. Н. Яковенко обґрунтувала основи морально-психологічної єдності козацької спільноти в екстремальних, небезпечних умовах, а також поведінку козаків в межах “спеціалізованої субкультури, котра обслуговувала всіх людей ризику і в котрій мотив фахової ідентифікації домінував над етнічною чи конфесійною тотожністю”.

Дослідження щодо образу держави в період середньовіччя здійснив О. Толочко. У зв’язку з пошуками механізму утворення Запорозької Січі ці дослідження мають для автора дисертації величезну цінність. О. Толочко показав, що провідною формою феодальної держави була відсутність територіального принципу її побудови; держава будувалася за схемою сюзерен-васал.

Наукова праця з рицарської корпоративної ідеології та символіки українського козацтва належить О. Галенку, який показав, що козацтво дотримувалося традицій східного рицарства в озброєнні, структурі військової організації, державотворенні, а також у символіці. До її елементів належали: зачіска (оселедець), лук, рушниця, шабля, келеп, булава, червоний колір тканини (для поховального обряду), а також метафора “Військо Запорозьке” (для назви свого державного утворення).

Дослідження О. Галенка у поєднанні з дослідженнями Н. Яковенко дозволяють визначити правову будову організаційної структури Запорозької Січі на засадах рицарської корпоративної ідеології українського козацтва.

Другий розділ – “Великий Степовий Кордон України кінця XV – середини XVII ст. як військова система” – складається з чотирьох підрозділів, в яких розглянуто його структуру та функції, а також такі його компоненти (підсистеми), які мали доленосний вплив на генезис і еволюцію українського козацтва, а саме: Дике Поле, українське прикордоння (південна Київщина та Брацлавщина) та Кримське ханство.

Унаслідок екологічного катаклізму на зламі залізного віку та сучасної епохи (419) і величезної після цього міграції інших народів у степи Причорномор’я та Надпорожжя людські втрати місцевого населення цього регіону, очевидно, перевищили критичну межу (36 %). За закономірностями існування соціальних систем від таких втрат переривається господарсько-культурна тяглість населення регіону. Так виник на півдні України пустир – “Дике Поле”, який став базовою основою для утворення степового кордону між Сходом і Заходом. На думку С. Леп’явка, у XV ст. утворився Великий Кордон Європи як межа між мусульманською та християнською цивілізаціями. Відштовхуючись від гіпотези щодо цього кордону, Я. Дашкевич запропонував концепцію історико-культурного Великого Степового Кордону України між Сходом і Заходом (далі – Великий Кордон). Учений показав, що однією з передумов виникнення козацтва та утворення Запорозької Січі була пригранична нестабільність Великого Кордону. Ця концепція і взята за основу нижчевикладеної наукової розвідки. Як географічна межа цей Кордон проходив смугою Дикого Поля із заходу на схід через південні степи України і ділив цей регіон на північне та південне його прикордоння, до якого примикали відповідно світи Заходу і Сходу.

Великий Кордон мав таку географічну структуру: зона відчуження – Дике Поле, прикордонна територія та гінтерланд (держави, які примикали до Великого Кордону). З північного боку до прикордонної території належали південна Київщина та Брацлавщина, а з південного – Кримське ханство та Причорноморські степи із кочів’ями ногайських орд. До гінтерланду належали: із південного боку Великого Кордону – від середини ХІІІ до середини XV ст. – Золота Орда, а від останньої чверті XV до кінця XVIII ст. – Османська імперія; з північного – від кінця XІV до середини XVI ст. – Литва та Польща, від середини XVI до середини XVII ст. – Річ Посполита, а від початку другої половини XVII до кінця XVIII ст. – Російська держава. Розглядаючи вищенаведене структурне утворення як систему, наведемо її функціональні компоненти: з південного боку – кочівництво, мусульманська релігія, культура Криму, Причорномор’я та Малої Азії; а з північного – осілість, християнська релігія, культура України, Литви та Польщі.

Інтегральною ж функцією (метою, призначенням) Великого Кордону як системи від середини XIII до останньої чверті XV ст. було виконання ним ролі прозорого бар’єра для взаємного доповнення між осілістю і кочівництвом, а також для постійного розмивання етноконфесійного та етнолінгвістичного контурів між північним та південним прикордонням.

Але в останній чверті XV ст. відбулися зміни в структурі Великого Кордону: замість Золотої Орди гінтерландом на південному боці Кордону стала Османська імперія. Це відбулося після завоювання в 1475 р. Кримського ханства Туреччиною і встановлення над ним свого протекторату. Вторгнення турецької армії на південь Криму і знищення нею генуезьких колоній, які були монополістами работоргівлі, відкрило шлях цьому промислу для Кримського ханства, яке з кінця XV ст. почало нападати на сусідів, зокрема на Україну, з метою людоловства й грабіжництва. Це дало Великому Кордону як системі новий імпульс нерівноваги (протиріччя), що стало джерелом розвитку його компонентів і появи нових, зокрема таких, як козакуюче прикордонне населення та українське козацтво. Основним змістом існування Великого Кордону стають воєнні конфлікти, які перетворюють його на військову систему. Його компонентами стають збройні сили Кримського ханства та українського козацтва, а гінтерланди перетворюються на військове навколишнє середовище. До вищенаведених функціональних компонентів додалися ще компоненти, спільні для обох боків Кордону: воєнні конфлікти з метою промислу (людоловство та грабіжництво); воєнні конфлікти як наслідки воєнного промислу за участю збройних сил гінтерландів, а під час мирних перепочинків господарський промисел, спільне використання угідь та промислів Дикого Поля, торгівля та воєнні союзи.

Інтегральною функцією Великого Кордону як військової системи відтоді було виконання ним ролі прозорого бар’єра між війною і миром з перевагою у часовому вимірі воєнних конфліктів над мирними перепочинками. Основним же фактором сталості (умовою існування) структури Великого Кордону як системи була непорушність Дикого Поля як географічного простору, на якому і навколо якого ця структура була розгорнута. На фактор сталості структури Великого Кордону доленосний вплив мав рівень людських втрат на українському прикордонні від татарських нападів. За попередніми підрахунками Я. Дашкевича, вони склали протягом кінця XV – першої половини XVII ст. не менше 2–2,5 млн осіб, забраних у рабство та вбитих. Ці втрати були компенсовані за рахунок 2–3 млн осіб польських переселенців в цей регіон протягом другої половини XVІ – першої половини XVII ст., тому значна частина Південної України, зазнавши жахливого нищення, все ж не зникла остаточно. Внаслідок еволюції українського козацтва структура Великого Кордону як системи зазнавала нововведень.

Результативною (інтегральною) функцією Дикого Поля як системи було надання свого простору для розгортання на ньому, а також навколо нього компонентів Великого Кордону. Основним же фактором сталості Дикого Поля як системи став його статус “нічиєї землі”. В розділі подаються географічні обриси Дикого Поля залежно від воєнно-історичних умов на Великому Кордоні. Воєнні конфлікти з метою людоловства і грабіжництва були великою бідою як для українців, так і для татар. Але існував ще й інший бік цього явища. Як для козаків, так і для татарських воїнів воєнний промисел на Кордоні був нагодою відзначитися, удосконалити свою рицарську майстерність і навіть збагатитися. На цьому ґрунті зі свого середовища козацтво висунуло особистостей, які стали політичною, державною і військовою елітою України.

Результативною функцією українського прикордоння як системи було створення ним непрозорого бар’єра на час воєнних конфліктів і прозорого – у періоди мирних перепочинків. Основним же фактором сталості українського прикордоння як системи була непорушність замків-“пригородів”, оборонці яких пройшли з кінця XІV до середини XVII ст. еволюційний шлях від бояр-рицарів до українського козацтва. У розділі висвітлено становище українського прикордоння за часів Золотої Орди, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Прослідковані зміни в обороноздатності українського прикордоння від кінця XV до середини XVII ст.

Аналіз воєнної політики Кримського ханства кінця XV – середини XVII ст. свідчить про те, що його воєнна доктрина мала наступальне спрямування (наступальний характер). Результативна (інтегральна) функція (мета, призначення) ханату як військової системи співпадала з метою його воєнної доктрини. Зокрема, докорінним питанням, воєнно-стратегічною метою воєнної політики (воєнної доктрини) керівництва ханату було: разом зі своїм сюзереном – султаном Османської імперії підтримувати рівновагу сил між Варшавою і Москвою та не допускати їхнього об’єднання проти Бахчисарая та Стамбула. Показано, що соціально-політичний зміст воєнної доктрини ханату включав, зокрема, відмову від захоплення чужих територій, походи за живим товаром та українсько-татарські відносини, а військово-технічний зміст – військове будівництво та обрання способів збройної боротьби. У розділі розглянуто дискусійне питання щодо чисельності кримськотатарського війська, а також висвітлені способи його збройної боротьби проти польської армії в союзі з українським козацтвом протягом 1648–1652 рр.

Основним фактором сталості (умовою існування) Кримського ханства як військової системи була військова підтримка з боку Османської імперії (навколишнє середовище і гінтерланд), а також работоргівля, яка перетворилася протягом кінця XV – середини XVII ст. на економічне джерело існування ханату.

Третій розділ – “Організаційна структура та лицарська ідеологія українського козацтва, що передували утворенню Запорозької Січі наприкінці XVI ст.” – складається з двох підрозділів, у яких розглянуто генезис та еволюцію організаційної структури українського козацтва у другій половині XVI ст., а також рицарську гіпотезу утворення Запорозької Січі наприкінці XVI ст. Показано, що через наявність на південній Київщині та Брацлавщині потужної прикордонної оборони, заснованої на замках - “пригородах” ще наприкінці XIV ст. Вітовтом, а також через невисоку тут густоту населення (порівняно з Поділлям, Волинню чи Галичиною) татари нападали на цей регіон невеликими силами. У переважній більшості набіги здійснювалися загонами татарських козаків, які мали у своєму складі від сотні до декількох сот вершників. Відсіч здійснювалася адекватними силами прикордонних замків і теж методами козакування. Але і козакуючі мешканці прикордонних замків, і військово-службовий люд з інших регіонів України та Білорусії, що брав участь в антитатарській боротьбі, козаками себе не називали. Це було викликано тим, що з часу своєї появи (кінець XV ст.) і до початку другої половини XVI ст. козаки себе зарекомендували як розбійники, як напівкримінальний елемент. Бути козаком було непрестижно, оскільки це не давало ніякої соціально-економічної вигоди, а тільки викликало підозру і неприємності. Через це козацтво в указаний період було малочисельним, незгуртованим і не відігравало помітної ролі на Великому Кордоні.

Ситуація змінилася після того як керівництво Литви та Польщі, а після Люблінської унії 1569 р. – уряд Речі Посполитої, вирішили подолати військову кризу і створити якісну національну піхоту за рахунок козацтва та козакуючого контингенту. Для цього козаки були запрошені до участі у Лівонській (1561–1569), Московській (1578–1580) та Псковській (1581) воєнних кампаніях, під час яких з них були сформовані козацькі роти (300–500 чол., поділених на десятки). Ця подія стала доленосною в історії українського козацтва. Адже запрошення його на державну службу було актом його легітимізації. Крім цього, королем Сигізмундом Августом у 1570–1572 рр. була проведена перша урядова козацька реформа, а королем Стефаном Баторієм у 1578–1582 рр. – друга козацька реформа, за якими козацтво було перетворено на привілейовану військову верству Речі Посполитої.

Отже, з вищеназваних воєнних кампаній, за умов козацьких та інших реформ у суспільстві, почалося сходження українського козацтва до рангу окремого привілейованого збройного стану. Рубежем цього сходження був 1569 рік, на який припадає завершення дев’ятилітньої Лівонської кампанії (1561–1569). Тепер бути козаком – означало мати соціально-економічну вигоду, тому лави козацтва почали швидко зростати за рахунок ветеранів війни та збіднілої шляхти.

Починаючи з 1570 р., українське козацтво розгорнуло активну діяльність з воєнного промислу. Масштаби і кількість нападів на південне прикордоння з року в рік почали зростати.

Дослідження показали, що вирішальний вплив на становлення та розвиток організаційних структур українського козацтва мав Великий Кордон через функцію воєнного промислу. Базуючись на воєнному промислі як провідному функціональному компоненті Великого Кордону, маємо можливість визначити два етапи у становленні організаційної структури українського козацтва. Перший етап (1570–1578) – дислокація на волості. Під час цього етапу організаційною структурою козацтва була територіальна десятка, яка дислокувалася на базі прикордонного замку. Очолював десятку десятник. Другий етап (1579–1590) – дислокація на Низу Дніпра. Під час цього етапу від кожного прикордонного замку, де мешкали козаки, на острови Великого Лугу були передислоковані їхні військові структури. Спочатку ці укріплені острови називали “городцями”, а з 1585 р. – “січами”, на базі яких виникло 8 кошів-січей, які спочатку поділялися на десятки, а з 1587 р. – на сотні, а останні – на десятки. Кожен кіш очолював кошовий (без додатку “отаман”), сотню – сотник, а десятку – десятник (отаман).

На думку О. Галенка, українське козацтво належало до прошарку із сильними соціальними амбіціями, тому його претензії на статус окремого стану виросли саме під оболонкою рицарських амбіцій. У зв’язку з цим воно вимушено було виробити систему відповідних зовнішніх ознак, зокрема символіку. До її елементів належали зачіска (“оселедець”), лук, рушниця, шабля, келеп, булава, червоний колір тканини (для поховального обряду), а також метафора “Військо Запорозьке” (для назви свого державного утворення). Небезпечні й нестабільні умови Великого Кордону вимагали відповідних статутних відносин у внутрішньому житті рицарської корпоративної козацької спільноти. На думку Н. Яковенко, її членів єднала вища спільність “ми”, протиставлена загрозі ззовні. Це почуття “ми” мусило цілком придушувати кожне конкретне “я”, бо тільки це забезпечувало колективну захищеність. Така спільнота ухвалювала рішення не “за згодою більшості”, а “за загальною згодою”, коли незгідних могли просто ліквідувати фізично. Здобування “козацького хліба”, тобто походи на турецько-татарські володіння, було священним обов’язком козака-рицаря як воїна. На формування моральних аспектів “козацького хліба” вплинув ренесансний культ сильної людини, а також аура жорстокої епохи, в якій людоловство і грабіжництво були нормою. У походи козаки вирушали, як на полювання, під час якого була нагода відзначитися, удосконалити свою рицарську майстерність і навіть збагатитися. Блискучі воєнні успіхи козацтва у боротьбі проти ворога дали йому підстави претендувати на статус окремого (шляхетського) збройного стану під оболонкою рицарських амбіцій. Пишаючись своїми воєнними успіхами, усвідомлюючи свою значимість як військової сили для Речі Посполитої і в той же час не маючи при цьому необхідного матеріального забезпечення, козацтво, сподіваючись на вдячність держави, вимагало права, яким користувалися воїни-професіонали польської армії, а саме – права кормління (“стації”, “приставства”, “лежі”) у королівських (державних) маєтках. Оскільки в цьому праві козацтву було відмовлено, воно було вимушене здобувати свій “козацький хліб” на волості силовими методами.

На основі вищезазначеного дисертантом зроблено важливий висновок: початок вибору козацтвом “стацій” на волості і початок становлення козацького війська взаємозв’язані, тому що без матеріального забезпечення будь-яка армія існувати не може. Оскільки скарги на козаків щодо вибору ними “стацій” силовими методами почали розглядатися сеймом у 1587 р., можна стверджувати, що становлення козацького війська з упорядкованою структурою розпочалося саме з цього року. Враховуючи традиції українського козацького державотворення (спочатку утворювалося військо, а потім над ним надбудовувалися державні структури), безпідставно робити будь-які припущення щодо можливого існування Запорозької Січі до 1587 р., тобто до утворення козацького війська з упорядкованою структурою.

В розділі показано механізм утворення Запорозької Січі як “Держави-Міста”, яке вийшло “за емпіричні межі своїх стін” (визначення запропоновані О. Толочком) і, підпорядкувавши собі кошові осередки на островах, промисли, шляхи сполучення і перевози (переправи) та назвавши все це своїм ім’ям, сформувало у такий спосіб державне утворення Військо Запорозьке (Запорозьку Січ). Отже, Запорозька Січ (Військо Запорозьке) виникла не внаслідок промислово-господарської колонізації Низу Дніпра, а під впливом воєнного промислу, нестабільних умов Великого Кордону, на базі структур козацького війська, правових актів козацького імунітету та на грунті рицарської корпоративної ідеології козацтва з його претензіями утвердитися на правах привілейованого збройного стану.

Аналіз, зроблений Лясотою щодо ухвалення рішення радою (колом) Січі “за загальною згодою”, а Бопланом – щодо виборів виконавчої влади (гетьмана), свідчить, що рицарська корпоративна ідеологія козацтва складала правовий зміст державного устрою першої Запорозької (Базавлуцької) Січі. Це дає підстави стверджувати, що вона утворилася на грунті саме цієї ідеології.

Четвертий розділ – “Генезис та еволюція організаційної структури першої Запорозької (Базавлуцької) Січі кінця XVІ – першої половини XVII ст.” – складається з восьми підрозділів, в яких послідовно розглядаються чинники, що підготували умови для утворення першої Запорозької Січі, відтворюється її організаційна структура та воєнна доктрина, визначається територіальна локація Січі, а також причини її знищення польською владою.

Відповідно до козацьких традицій державотворення, в українців під впливом умов Великого Кордону спочатку утворювалося військо, а вже на його структурах надбудовувалися державницькі елементи. Водночас українське козацтво, формуючись під впливом умов Великого Степового Кордону України та східних традицій, виробило, а також запозичило низку метафор щодо назви своїх організаційних структур, які мають подвійне тлумачення. Зокрема, “Військо Запорозьке” – це державне утворення або військо; “Кіш” – столиця державного утворення (Запорозької Січі) або козацький табір, розташований будь-де; “Січ” – державне утворення або укріплений форпост, розташований будь-де і т.ін. У дисертації під Запорозькою Січчю розуміється не городок-форпост, зокрема Д. Вишневецького на Хортиці, і не січ-форпост, яка була на Микитиному Розі, де стояла польська залога із козаків-реєстровців, а військово-адміністративне автономне державницьке утворення козаків-низовців (запорожців).

У попередньому розділі вже зазначалося, що під час другого етапу становлення організаційної структури козацтва (1579–1590)