ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ШАЦЬКИЙ ІГОР ВАЛЕНТИНОВИЧ

УДК 821.161.2-1-09

ПОЕЗІЯ О.ОЛЬЖИЧА:

СУБ’ЄКТНА СФЕРА, ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії української літератури Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук,

доцент Вишняк Михайло Якович,

доцент кафедри теорії та історії

української літератури

Таврійського національного

університету ім. В.І.Вернадського.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Гуляк Анатолій Борисович,

професор кафедри новітньої української літератури Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

кандидат філологічних наук, доцент

Кривенко Сергій Миколайович,

доцент кафедри української філології

Київського славістичного університету.

Захист відбудеться 21 лютого 2008 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м.Київ, бул. Т.Шевченка, 14, актовий зал).

Із дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Т.Шевченка (01017, м.Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано „ ” січня 2007 р.

Вчений секретар Л.О.Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Художній доробок Олега Ольжича охоплює поезію, а також ранню прозу й публіцистику. За всієї тематичної та жанрової розмаїтості, ідейно-естетичним осердям суб’єктної сфери його поезії є ліричний герой, дуже близький до образу власне автора. Хоч інтерес літературознавців до творчості митця протягом останніх десятиліть посилився, проте системного ґрунтовного дослідження її з погляду засобів вираження ще не здійснено.

Ліричний герой – одне з найбільш містких понять у системі суб’єктної організації лірики. Від психологічної глибини й переконливості його вираження здебільшого залежать загальна настроєвість, художнє спрямування, цілість твору. В теоретичній поетиці проблема ліричного героя має різні трактування і не до кінця з’ясована (автор і ліричний герой, ліричний характер, засоби їх презентації, місце в структурі тексту тощо).

Особливої ваги набувають ці питання при розгляді творчості поетів Празької школи. Характер ліричного героя у них яскраво виражений, чітко підпорядковує собі всі інші аспекти художньої образності.

Помітною постаттю серед українських пражан був О.Ольжич (Олег Олександрович Кандиба, 1907-1944). Історія досліджень творчої спадщини митця починається з розвідок еміграційних літературознавців 30-х – 40-х років XX ст. Їх розвідки в основному були спрямовані на висвітлення постаті Ольжича-поета в українській літературі, зокрема тематичних аспектів, класифікації проблематики, основних мотивів лірики (М.Неврлий, В.Державин, І.Качуровський). Вивчення доробку О.Ольжича на вітчизняному ґрунті починається з 90-х років XX ст., що було зумовлено поверненням постаті поета в загальноукраїнський літературний процес.

Діапазон дослідницького інтересу доволі широкий і характеризується переходом від описових та ознайомчих праць до вивчення тексту на основі його внутрішніх особливостей (Л.Череватенко, М.Ільницький, Ю.Ковалів, М.Крупач, Б.Червак, Т.Салига, П.Іванишин, Н.Заверталюк). Останніми роками помітним є активне звернення до релігійно-філософських аспектів творчості О.Ольжича, її стилістики (О.Таран), емоційної темпоритміки (Л.Чернявська), особливостей мовотворчості поета (С.Єрмоленко). Проте дослідженню мистецької спадщини О.Ольжича з погляду її суб’єктної сфери, засобів вираження авторської свідомості, насамперед характеру ліричного героя як ідейно-естетичної формозмістової цілості приділено недостатньо уваги, що й зумовило мету і завдання роботи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане в річищі загальної наукової теми кафедри теорії та історії української літератури Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського „Становлення, трансформація, модифікація родів і жанрів в українській літературі”.

Мета роботи визначається необхідністю дослідити суб’єктну сферу поезії Олега Ольжича, еволюцію засобів її вираження від перших віршів і до останньої збірки “Підзамчя”, простежити провідні тенденції та закономірності поступу поетичної майстерності митця. Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

–

–

–

–

–

Об’єктом дослідження є поезія О.Ольжича, зокрема збірки “Рінь” (1935), “Вежі” (1940), “Підзамчя” (1941), вірші поза збірками. Як допоміжний матеріал досліджуються також його культурологічні розвідки, публіцистичні твори, праці з освіти та виховання.

Предметом дослідження є суб’єктна сфера поезії О.Ольжича, засоби та способи її вираження на різних рівнях художньої структури.

Методологічна основа дослідження. У дисертації поєднано історико-генетичний, біографічний, порівняльний, герменевтичний, наратологічний, психоаналітичний та власне філологічний методи вивчення явищ художньої літератури. Частково застосовуються елементи структуралізму (при з’ясуванні структури тексту, частотності вживання назв кольорів тощо), деконструктивізму (при аналізі художніх творів як “записів” живої мови).

Наукова новизна роботи: комплексно осмислено поетичну спадщину О.Ольжича з погляду її суб’єктної організації, засобів вираження авторської свідомості-чуттєвості. Обґрунтовано твердження про неперехідну вагомість категорії ліричного героя, його характеру як духовно-психологічного креативного центру суб’єктної сфери, уперше детально висвітлено засоби творення художньої цілості на поетологічному рівні.

Праця є внеском і в дослідження під обраним кутом зору художнього доробку українського письменства 30-40-х років XX ст.

Теоретичне значення одержаних результатів. Робота певною мірою опонує поширеним нині поглядам, відповідно до яких маркерами сучасної культури виступають тотальна невизначеність і релятивність, а особистість не є цілісним та внутрішньо стабільним суб’єктом зі стійкою природою (Ю.Крістева, Ж.Лакан, М.Фуко). Дослідження доводить, що внутрішнім інтегруючим і гармонізуючим джерелом цілісності творчої особистості є її цілеспрямована самоідентифікація, зокрема у поезії, де ліричний герой у психодинаміці еволюції його характеру великою мірою творить образ автора і ніби зміцнює власне автора в його реальних діях („естетика чину”). Досліджено художні складники формування психотипу (характеру) ліричного героя як духотворчого осердя художньої цілості.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані при написанні підручників з історії української літератури 30-40-х років XX ст., з теорії літератури, у лекціях та семінарських заняттях, при підготовці індивідуальних навчальних планів студентів відповідно до кредитно-модульної системи організації навчального процесу, при написанні дипломних та курсових робіт тощо.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення роботи обговорено на засіданнях кафедри теорії та історії української літератури Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського. Результати дослідження викладено у формі доповідей на підсумкових наукових конференціях професорсько-викладацького складу ТНУ (Сімферополь, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006), Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях “Творчий доробок Тараса Шевченка і сучасність” (Сімферополь, 2003, 2005), Всеукраїнських наукових конференціях “Діалог культур у поліетнічному світі” (Сімферополь, 2003, 2004, 2005), Всеукраїнській науково-практичній конференції, присвяченій 70-річчю з дня народження В.Симоненка (Сімферополь, 2004), Всеукраїнській науковій конференції “…шляхом твоїх голгот і слав, Народе мій!..”: пам’яті репресованих письменників (Київ, 2007)

Публікації. Зміст дисертації знайшов відображення в 5 основних та 5 додаткових публікаціях у фахових виданнях.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Дослідження викладене на 182 сторінках, з них 163 основного тексту. Бібліографія охоплює 270 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету і завдання роботи, охарактеризовано стан наукового опрацювання проблеми, теоретико-методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів.

Перший розділ – “Суб’єктна сфера поезії та ліричний герой” – присвячений опрацюванню теоретичного підґрунтя, на якому вибудовується безпосередній аналіз поезії О.Ольжича. Проблема виділення та осмислення категорії “ліричний герой” у літературознавстві набула актуальності ще в 20-30-х роках минулого століття і ставилася значно гостріше, ніж у наші дні. Аналіз парадигми поняття ліричного героя виявив багато несхожих, а іноді й суперечливих уявлень і трактувань. Одні літературознавці (Ю.Тинянов, І.Роднянська, Л.Орєхова) вбачали у ліричному героєві лиш alter ego автора. Інші (В.Виноградов, Л.Гінзбург, М.Степанов) різко розмежовували автора і його ліричного героя з міркувань “невтручання” у найпотаємніший внутрішній світ особистості, власне автора, реальної людини. І, нарешті, треті (Б.Томашевський, Л.Тимофєєв, В.Назаренко) вагалися: як бути з ліричним героєм? Якщо ототожнити його з автором, то це неодмінно призведе до нівеляції творчої індивідуальності художника. Якщо ж прийняти його за своєрідну дійову особу, то ліричний образ немовби запозичує щось важливе і суттєве від епічного, що, наприклад, у поемі, неодмінно має відбитися на самому розташуванні і навіть на визначенні функцій головних та епізодичних персонажів.

Проаналізувавши різні підходи з сучасного погляду, зокрема з урахуванням французької наратології, дисертант найбільше схиляється до позиції, представленої Б.Корманом та конкретизованої стосовно поезії Т.Шевченка В.Смілянською, і визначає поняття “ліричний герой” як одну з форм вираження авторської свідомості та суб’єктної сфери лірики і ліро-епосу з притаманним цій формі способом опанування свого предмета (внутрішнього світу ліричного характеру). Не поділяючи формалістичного розуміння ліричного героя як такого, що певною мірою протистоїть автору, водночас не визнаємо й надмірного біографізму в тлумаченні авторської особи в ліриці та ліро-епосі, адже образ автора тут виступає не тільки як біографічний відповідник власне автора, а й як поетичний образ, як художнє узагальнення. Отже, при дослідженні суб’єктної сфери лірики і ліро-епосу видається продуктивним зосередитися на трьох термінах-поняттях: ліричний герой, образ автора і персонаж, причому два останні можна умовно означити двома полюсами, між якими перебуває образ ліричного героя.

Персонаж, на відміну від образу автора та ліричного героя або зовсім не несе в собі якихось авторських рис (наприклад, Христос у вірші Тодося Осьмачки “Хто”, П.Куліш у творі Є.Маланюка “Куліш”), або ж, хоч і наділений окремими рисами, близькими самому автору (наприклад, отаман Орлик у “Сонетах про Орлика” Є.Маланюка), однак не ототожнюється з ним (хіба що тільки частково), залишаючись самостійним персонажем, наділеним конкретними історико-культурними та індивідуальними ознаками і рисами. Безперечно, межі між цими принципами організації ліричного та ліро-епічного твору не завжди стійкі. Якщо персонаж відносно легко відмежовується від автора, особливо як суб’єкт рольової лірики, то межі між ліричним героєм і автором хоч і відчутні, проте незрідка недостатньо визначені: ступінь наближення, відстань між цими суб'єктами можуть дуже відрізнятися.

Тобто можна вибудувати бінарну опозицію, на одному полюсі якої – образ автора, а на другому – персонаж твору. Ліричний герой вільно переміщується між цими двома поняттями, наближуючись до того чи того полюса. В одних випадках це персонаж вірша, наділений повною самостійністю, конкретними рисами історичної особи, часто особи, від імені якої ведеться розповідь. Такий, наприклад, персонаж вірша “Остання сповідь Северина Наливайка” М.Вінграновського). Часто буває, що автор вкладає в ці образи близькі йому думки, почуття, алюзії. У такому разі доцільно оперувати запропонованим В.Крекотенем терміном ліричний персонаж. Ліричним персонажем є, наприклад, Козак у поезії Т.Шевченка “Нащо мені женитися?”.

Інша справа, коли образ ліричного героя майже зливається з образом автора. Таким є, на нашу думку, ліричний герой у віршах М.Вінграновського “Ще під інеєм човен лежав без весла”, В.Стуса “Мені зоря сіяла нині вранці”, М.Семенка “Поет”, О.Ольжича “Присвята”, В.Вовк “Бажання”, В.Симоненка “Україні” тощо. Але й тут слід розрізняти їх більший чи менший ступінь зближення.

При дослідженні характеру ліричного героя необхідно враховувати, що він спирається на психотип і темперамент власне автора, його життєві переживання й колізії. Можна сказати, що автор служить для свого ліричного героя своєрідним прототипом, і це надає його вираженню психологічної достовірності та переконливості.

В образі ліричного героя відчуття індивідуальності створюється через передачу неповторності світосприймання, чуттєво-мислительних реакцій, еруптивних вивержень “нижньої свідомості” (І.Франко) та їх асоціативних зчеплень тощо. Відтак за деталізацією внутрішнього духовного життя теж можна уявити цілісний характер, тоді як в епічних і драматичних творах він виявляється у вчинках та предметних деталях.

Для докладнішого вивчення суб’єктної сфери ліричного твору необхідне і власне філологічне дослідження засобів її вираження. Це дасть змогу глибше осмислити поетику О.Ольжича, її константи й домінанти, еволюцію стилю.

У другому розділі – “Від ранньої імпресіоністичності до зрілої епічності художнього світобачення” – досліджується образ ліричного героя, його характер та еволюція від найраніших віршів до збірки “Рінь” (1935). Поезія О.Ольжича зросла з глибокого переживання краси і величі буття. Його ліричний герой не відразу постав як цілком сформована особистість. Вірші фіксують певні етапи його духовного розвитку, психологічної еволюції характеру ліричного героя. За цим постає й еволюція характеру власне автора, адже в образі ліричного героя О.Ольжич як репрезентант традиційної поетики середини ХХ ст. втілює свій ідейно-естетичний ідеал, життєву позицію, свої осяяння, думки, переживання і розуміння життєвих процесів. Уже в найраніших віршах ліричний герой досить чітко окреслився у своїх ідеалах. Понад усе він любить батьківщину, виражає впевненість, що вона невмируща, і щодалі більше стверджується у прагненні їй прислужитися. Прикметною особливістю ранніх віршів є мотиви очікування. Ліричний герой відчуває свою винятковість, усвідомлює, що покликаний виконати важливу таємничу місію.

У художній еволюції О.Ольжича 20-30-х років можна виокремити два періоди – період “імпресіоністичного ліризму” (цикли “Камінь”, “Кремінь”, “Бронза”, “Залізо”) та період, визначений В.Державиним як “епічний” (ми конкретизуємо його як зрілу епічність), окреслений у збірці “Рінь”. Ці зміни зумовлені як еволюцією характеру ліричного героя, так і світоглядними шуканнями власне автора. І хоч стиль – це поняття більше формальне, ніж змістове, і напряму не залежить від світогляду автора, проте у випадку з дослідженням мистецької спадщини саме О.Ольжича, великою мірою заангажованого ідеологічно, доцільним видається застосувати й відповідний підхід, зорієнтований на висвітлення і його світоглядних позицій. Якщо у ліричного героя ранніх віршів („Зима панує над селом”, „Між юрбою дріб’язково сірою” та ін.) ще не визріло чітке усвідомлення способів досягнення своєї особливої місії, то у віршах 1929-1935 рр. він уже не чекає на таємні знаки і не вагається („О Україно! Хай нас людство судить”).

Одна з головних змістових категорій поетики О.Ольжича – категорія часу. Його ліричний герой добре усвідомлює діалектику природного, людського та суспільного розвитку, циклічності історії, її епох, катаклізмів. Він має розвинене історичне мислення, вірить, що життя вічно повторюється, наповнюється новим змістом. Науковий досвід допомагає письменникові в розкритті секретів давніх часів. Трактування часу зближує О.Ольжича з О.Шпенглером. Тріада “народження – розвиток – згасання” як модель існування суспільно-культурних утворень – основа історіософських концепцій обох письменників. Відмінність між ними полягала в образах майбутнього. О.Ольжич, погоджуючись зі Шпенглеровою ідеєю циклічності культур, не поширював її на Україну, бо вважав, що відродження його батьківщини, її культури, державності гряде незабаром.

Категорію героїчного поет підносить до величини культу. Це самодостатня вартість, яка вимагає не просто життєвого оптимізму, а самопожертви. І його ліричний герой також це усвідомлює. У його характері гартуються передусім якості борця. Саме героїчний світогляд допомагає ліричному героєві розгорнути всі свої можливості й природні нахили. Місце марновірства заступає осмислена справедлива мета, задля якої здійснюється вчинок. Катарсис полягає також і в тому, що вчинок очищує не тільки від роздвоєності, а й від марновірства, спорідненого зі страхом (“Присвята”). Тому героїзм ліричного героя починається з переборення марновірства. Він залишається наодинці зі своїми спромогами і не сподівається на потойбічну допомогу, усвідомлює, що в героїчному діянні він творить моральний закон сам, а не є слухняним рабом зовнішніх сил.

Збірка “Рінь” засвідчує подальшу еволюцію характеру ліричного героя. У поезії “Галли” висловлено впевненість у перемозі (“Ми подолаєм знов. Ще не одні / Нам скоряться...”), проте з’являється й усвідомлення, що так буде не завжди, що “Нам також судилося розбиться / Колись і десь об гори кам’яні”. Це вже роздуми не юнака, який відкидає натяк на смертність, а історіософські алюзії зрілої людини. Вже у циклі “Залізо” (1932) поет виявляє занепокоєння тим, що захоплюючись війнами, походами, чоловіки перестають звертати увагу на повсякденне будівниче життя. Якщо сприймати цикли “Кремінь”, “Камінь”, “Бронза”, “Залізо”, збірку “Рінь” як художнє вираження еволюції людини загалом, то захопленість ліричного героя походами, далекими землями відтворює молодість людства. Молодь відкриває світ і себе – на що вона здатна, що може. Радість завойовників, далеких мандрів, походів – екстенсивний спосіб пізнання себе і світу, на відміну від нібито неромантичного й нудного способу життя – землеробства, скотарства, родинного затишку. Пізніше ліричний герой починає усвідомлювати й агресивність екстенсивної позиції, наслідки якої – занедбані хати, “поля – облоги і бур’ян”.

Серед форм вираження ліричного героя частіше спостерігаємо пряму об’єктивацію та пряму суб’єктивацію. Це пояснюється експресивністю поетового “епічного пензля” (В.Державин), ощадливою рельєфністю графічного малюнка, що вражала як сучасників, так і дослідників творчості поета великим зарядом емоційної й інтелектуальної напруги. В.Державин, зіставляючи різні редакції тих самих поезій – первинної, опублікованої у “Віснику”, й остаточної – в “Ріні”, стверджує, що О.Ольжич свідомо елімінував зі своєї творчості стилістичні риси імпресіонізму (наприклад, у вірші “Піхотинець” імпресіоністичне “тріпоче” замінено на епічне “літає”, “до смерті” – на монументальніше “довіку”). Часто поет вдається до форми суб’єктивної об’єктивації, коли ліричне “я” виступає в значенні “ми”. Така форма суб’єктної організації ліричної оповіді допомагає увиразнити спільність думок та ідеалів з поглядами однодумців (“Не жалощі на ріках вавилонських”), досягти ефекту “занурення” в давноминулу епоху (“Ми жали хліб / Ми вигадали млин / Ми знали мідь / Ми завжди воювали”). Минуле і сучасне для Ольжичевого ліричного героя нерозривні. Такий ефект досягається органічним поєднанням уявної та прямої суб’єктивації (“Мене забито в чесному бою”, “Як не стояти так, як я стою / В просторій залі мудрого музею”, “Так виразно ввижається мені...”). І якщо власне автор все-таки живе тут і тепер, то його ліричний герой – у різних часопросторових вимірах, його пам'ять легко ширяє в епохах, спрямовується з давнини до сучасності та прозирає майбутнє.

Для вираження характеру ліричного героя застосовується широка палітра засобів. Найчастіше він “саморозкривається” через поведінку – як зовнішню (вчинки і дії, манера поводитися, мова), так і внутрішню (думки, мрії, роздуми, переживання, стани). Часто використовується пряма характеристика.

Важливу функцію несе пейзаж, “підказуючи” ті образи, що асоціативно увиразнюють почування й настрої ліричного героя. Найхарактернішими є архетипні образи неба, вітру, які в Ольжича набувають індивідуального забарвлення: небо – то шовкове, то оксамитне, то синьо-злотне після бою, то блакитно-зелене – все у чеканні бурі. Рішучим і рвійним постає образ вітру, який “напинає рогожі вітрил”, “розпалений, шалений, хижий, / Вкладає пшениці”, “напина дерева і опаляє лиця і уста”. Рідко зустрічаємо інтер’єр (зафіксовано 3 рази), і це цілком природно: героєві більше підходить хронотоп руху.

Особливої майстерності досягає поет, комбінуючи, поєднуючи, синтезуючи різноманітні способи і засоби вираження характеру.

У третьому розділі – “Суб’єктна сфера ліро-епічних поем: особливості моделювання” – розглядається суб’єктна організація поем “Грудень 1932” і “Незнаному Воякові”, що складають збірку “Вежі” (1940).

Ліро-епічні жанри літератури відрізняються від ліричних насамперед родовим аспектом суб’єктно-об’єктних відношень. Якщо в ліриці елементи фабули включені в ліричний сюжет і служать зазвичай розкриттю характерності авторського світовідчуття, а в епосі наратор подає світ у його саморусі, то в ліро-епосі ліризм розповідної манери підпорядковується цьому епічному завданню. Поема як жанр стоїть на межі епосу і лірики, синтезуючи їхні засоби та прийоми вираження. Для поеми важливим є сюжет як втілення авторського бачення людини і суспільства, тобто у сфері як епічного автора-розповідача, так і оповідача-персонажа епічне фабульне начало виходить на передній план і підпорядковує собі ліричну манеру розповіді. У ліро-епосі художній світ постає відносно незалежною від авторської уяви реальністю, що розвивається за своїми внутрішніми законами, автор лише розгортає перед читачем її картини, він є свідком, який, перебуваючи на певній дистанції від зображуваного, на певній позиції, що зумовлює перспективу авторського бачення, розповідає і переживає, показує і оцінює показане. Внутрішньокомпозиційною особливістю ліро-епосу є те, що в художній реалізації основних композиційних засад автора, по-перше, беруть участь як епічні, так і ліричні суб’єктні форми, а по-друге, що завдяки ліричній манері розповіді ліричне й епічне зливаються.

Особливістю поем О.Ольжича “Грудень 1932” та “Незнаному Воякові”, вміщених у збірці “Вежі”, є наявність ліричного героя, який висловлюється і діє поряд з епічними. Специфіка ліричного героя поем полягає в тому, що це явище не вузько інтимне, а суспільно-естетичне. Порівняно з ліричним героєм ліричних творів поета – це принципово новий прояв гармонійної взаємодії, взаємовпливів особистого та суспільного, інтимного і громадянського, автобіографічного і соціального. Роль ліричного героя в поемах митця така значна, що він виходить на передній план, підноситься глибиною думки та емоцій над іншими персонажами, висловлюється про найважливіші проблеми буття народу, вдається до узагальнень, виконуючи головну роль, сповідуючи “естетику чину”.

Ліричний герой поем О.Ольжича своїм світоглядом, розумінням життя та соціальною поведінкою наближується до епічного і починає виконувати його прямі функції. І цей процес відбувається у двобічному порядку. Епічному зображенню властива відносна об’єктивність у моделюванні подій, людини, обставин життя, а ліричному вираженню притаманне переважно суб’єктивне, пафосне, схвильоване проникнення в суть речей і явищ. У процесі еволюції епічне набувало суб’єктивного психологізму, а ліричне – відносної об’єктивності, стриманості та широти узагальнень. Отже, ліричний герой поеми найчастіше виражає не тільки власні погляди та оцінки, а й колективне несвідоме і навіть свідому позицію певного угруповання, громади, суспільства. Він аналізує та узагальнює багатогранний художній світ. Тож коли в поемі письменник говорить від імені конкретно-суб’єктивного “я”, він виражає не тільки себе, а й певні об’єктивні тенденції, ідеї, волю, міфологію якоїсь групи людей чи навіть цілого народу, духовно зливається з ними, стає їхнім моральним проводирем.

Такі тенденції спостерігаємо в ліро-епосі О.Ольжича. Ліричний герой тут має яскраво виражені риси епічного характеру та його сюжетних функцій. Він бере участь у найважливіших подіях часу, сприймає та осмислює явища буття, стає невід’ємним компонентом розвитку конфлікту твору. Його характер розкривається не тільки у ставленні до природи та соціальних явищ, але й у вчинках та діях. Він також має можливість вільно переміщуватися в часопросторі, заглядаючи як у минуле, з’ясовуючи причини даного конфлікту, проблеми, так і в майбутнє, прогнозуючи наслідки.

Внаслідок об'єктивних історичних та суб'єктивних автобіографічних обставин ліричний герой поем О.Ольжича став виразником сподівань тисяч галичан, що жили в умовах польської окупації, а також емігрантів. Події, інтерпретовані у програмових творах “Грудень 1932” та “Незнаному Воякові”, – це привід для розмови ширшої і важливішої, нагода порушити ряд проблем, які й сьогодні лишаються актуальними. Поет відточує притаманну йому манеру – графічну чіткість письма. Рубікон перейдено, моральний бар’єр слабкодухості подолано, всяка жертва віднині потребує відплати. Все особистісне, пов’язане з добробутом, має відійти на задній план. Лише “дух одвічної стихії”, що об’єднає мільйони, поведе народ України до вистражданої волі.

Поеми пройняті вірою в Націю як єдність, спроможну подолати всі перешкоди, у “невідгадану силу” людини, в “одваги ясне багаття”.

У поемі “Грудень 1932” ліричний герой водночас є розповідачем і наближений до образу автора. Історичний зміст твору передається через його сприйняття. Характер ліричного героя розкривається за допомогою традиційних художніх засобів: автор часто застосовує форму суб’єктивної об’єктивації, напрацьовану ним у ліриці (“за нами”, “здолали ми”, “...ми Залізну накинули сіть”, “це кров наша тут заклята”, “не угнутість нашої волі”), виводячи ліричного героя учасником зображуваного, висвітлює і власні життєві цінності, висловлює своє кредо: “Прокляття моїй плоті, / Що слабша за мій дух!”, “Шкодуємо тільки, що вмерти / Удруге не зможемо ми!”). Найціннішою є боротьба за ідею, яка здебільшого призводить до загибелі, проте ця загибель є ще одним кроком до перемоги всієї української нації, а значить, і перемоги тих, що полягли.

Події поеми “Незнаному Воякові” перебувають у тісному зв’язку з почуваннями ліричного героя, які відображають етапи його духовної еволюції. Цілісно завершені фрагменти поеми, подані суто графічно як окремі вірші, утворюють змістову єдність. Концептуальне світосприймання втілено в їх системності. Деякі асоціативні елементи пов’язують між собою вірші як сюжетно, так і суб’єктивно-асоціативно. Наприклад, вірші IX та X об’єднані настроєм рішучості, ілюструють логіку розвитку художнього лейтмотиву: впевненість у власних силах заперечує можливість вагань, що переростає у віру – “Тобі-бо самому найвищих горінь / Дано осягнути вершини”. Все це засвідчує те, що твір “Незнаному Воякові” є оригінальним жанровим утворенням, яке поєднало риси ліро-епосу (поема) та ліричної циклізації. Тому, на наш погляд, тут маємо всі підстави вдаватися до жанрового визначення поема-цикл.

Поеми, що стали художнім втіленням ідеалів автора, разом з тим маніфестували концептуальну основу програми ОУН. Надзвичайно потужним струменем творчості виявилась утверджувана автором ідея самопожертви. Характер ліричного героя допомагає розкрити віршувальна ритміка, що відповідає швидкому перебігові почуттів, тонким нюансам суб’єктивного сприйняття факту і переходу їх у загальні настрої, що створюють збірний епохальний образ, розкривають сутність об’єктивно сформованої національної душі. Пафосність мовлення, особлива ритміка та відповідна семантика творів збірки “Вежі” зумовлюються їх ідейним навантаженням і мають на меті викрити негативне, створити ідеал справедливого, справжнього, що стане основною буттєвою засадою Нової Людини.

Четвертий розділ – “Суб’єктна організація збірки “Підзамчя”: еволюція характеру, форм вираження”.

До збірки “Підзамчя” увійшли філософсько-особистісні медитації поета останніх років. Вона є ніби синтезом мотивів двох попередніх збірок, гармонійно поєднуючи особисті переживання автора, його історіософічні роздуми та ритми тогочасної доби. Тематичний спектр збірки широкий, але домінуючим лишається лейтмотив усієї творчості поета – віра в призначення нації, людини, її чеснот, правди. Своєрідними є стиль “Підзамчя”, манера спілкування з читачем. Як і більшість “вісниківців”, О.Ольжич прагнув ясного і прозорого викладу, класичної або ж традиційної форми, бо тільки за таких умов легко донести до читача художню ідею. Це єднає його з неокласиками, на чому наголошував М.Неврлий, зазначивши, що “в “Підзамчі” О.Ольжич досяг найбільшого артистизму”. Збірка є ніби підтвердженням того, що Ольжич-поет жив повним духовним життям поряд із Ольжичем-воїном та ідеологом українського націоналізму. “Підзамчя” втілює своєрідну єдність у комплексі думок і почувань, тому слушним видається твердження Ю.Шереха, що “це конструктивно збудована збірка”. Вона відкриває нову якість поетичного таланту, глибоку потребу рівноваги духу, внутрішнього спокою, замислення над вічними цінностями, які дарують людині твори мистецтва та кожна мить життя. Увагу дослідника привертає те, що в “Підзамчі” є кілька творів на теми історичного минулого України, у яких виразніше, ніж раніше, проступають національні реалії – через натяки, деталі, колорит. Так, Підзамчя – це передмістя Львова, де з давніх-давен мешкали ремісники – “ткачі, кушнірі, ковалі”, і сам доторк до рідної землі інтимізує лірику поета, надає їй теплоти та зворушливості.

У поезіях збірки переважно змінюється і форма творення ліричного героя. Зокрема в більшості з них постає своєрідний синтез суб’єктивного та об’єктивного способів вираження – поєднання імпліцитної суб’єктивації та експліцитної об’єктивації. З формального боку ці вірші написані у формі прямої об’єктивації. Ліричний герой зближується з автором, розчиняючись у його переживаннях.

Серед прийомів моделювання ліричного героя в збірці слід виділити своєрідний поетичний засіб, коли автор після певної відстороненої характеристики піддає якоюсь мірою сумніву реальність носія тієї характеристики, ніби розчиняючи його особистість в емоційному враженні від певного явища (“Яблуня на горі”).

Ліричного героя не лишає байдужим жіноча краса, увічнена у творах мистецтва. Алебастрова коринтянка, вирізьблена невідомим майстром Еллади, наче повторюється в живій дівчині. Саме в простоті буденного життя вбачається ота “незглибима мудрість”, якої так часто не розуміють і не помічають, переймаючись гонитвою за матеріальними благами, технічною “досконалістю” (“Шякунтала”, “Пороша”, “Сонна Венус”).

Поет має рідкісний дар вловлювати миттєві картини, ушляхетнено, витончено відтворювати особистісні враження і спостереження, передавати світ таким, яким він постає в даний момент крізь призму суб’єктивного сприйняття. Так, у вірші “Диліжанс” стає в нагоді й опанована ще в ранній період імпресіоністична манера письма.

Серед особливостей поетичного стилю О.Ольжича можна назвати таку: той чи той вірш постає як фрагмент тривалих роздумів, а в творах ліро-епічного характеру – як один із компонентів структури. Водночас жанрова самостійність таких творів зумовлена функцією індивідуалізації оповіді, художньої активності ліричного героя (“Порцеляна”, “Голландський образ”).

Ліричний герой готовий на двобій, передусім внутрішній, із силами зла, бо чує за собою Божу силу, бо вірить у міцність свого духу. Однією з рис характеру ліричного героя у збірці “Підзамчя” є співчуття до людей і готовність узяти на себе провину за їх страждання. В образі героїні вбачається Україна, що за неї поклав своє життя поет (“Муки св. Катерини”).

У філософській медитації “Воно дощем спадає золотим” ліричний герой осмислює категорію щастя, доходячи висновку, що все від Бога, а щастя слід шукати, очевидно, у серці людському, мужньому й великому, яким герой наділений сповна.

Збірка перейнята роздумами над сенсом буття, історією України, долею людини, її прагненнями, почуттями, місцем у суспільстві. Цілий шерег історичних персонажів – від безіменних до зафіксованих народною пам’яттю та писаною історією (Сервій Туллій, Ганнібал, Данило Галицький) – стає підтвердженням універсального закону сутності життя і людини, осягнутого, зокрема, у вірші “Ясне мерехтіння кіна”: “Ти вічна й одна, Людина, / Дитя землі і простору”.

Аби людина була Людиною, потрібна свобода, і цю свободу вона має бути готовою здобути ціною навіть власного життя, прокладаючи шлях і до волі народу – тільки це зробить її безсмертною і наповнить сенсом її існування.

У Висновках узагальнено результати дослідження, конкретизовано функціонально-поняттєві межі термінів суб’єктної сфери, зокрема ліричний герой, характер ліричного героя.

Перше з них стосується однієї з найактивніших форм суб’єктної організації лірики й ліро-епосу, якій властиве вираження авторської свідомості-чуттєвості в широкому автопсихологічному діапазоні між “власне автором” і ліричним персонажем. Конкретні втілення образу ліричного героя залежать від багатьох чинників: генологічних особливостей твору, психотипних характеристик і темпераменту автора, його належності до інтравертів чи екстравертів, діонісійського чи аполонічного типу творчості, стильових уподобань, своєрідності світобачення, життєвих принципів і хвилинних настроїв тощо. Неодмінною ознакою ліричного героя є його певна ідеалізація, вивищення над суто людськими якостями власне автора, навіть за умови їх близькості.

Поняття характеру ліричного героя пов’язуємо насамперед з психологічними рисами створюваного образу, його моральними якостями, особистісними ідеалами, їх взаємодією із колективним несвідомим чи й з ідеологічно осмисленими устремліннями певної громади, народу, нації. Психологічної достовірності характерові ліричного героя надає його опертя насамперед на життєвий досвід і позицію власне автора.

Ліричний герой і його характер знаходять у художньому творі текстуальну реалізацію завдяки, зокрема, опису поведінки, вчинків, внутрішніх станів, розмірковувань, мрій і переживань, а також через взаємодію з інтер’єром, різними формами предметної деталізації тощо.

Ці теоретичні узагальнення постали на основі аналізу як праць літературознавців, так і художньої практики О.Ольжича, одного з представників “празької” школи, основоположників і провідників “естетики чину”.

Ліричний герой О.Ольжича постав як цілком сформована особистість не відразу. Разом із власне автором він пройшов певні етапи еволюції, духовного розвитку. Тож простежуючи еволюцію характеру ліричного героя, маємо наближене уявлення і про еволюцію характеру самого поета, адже в образі ліричного героя поет втілює свій ідейно-естетичний ідеал, життєву позицію, свої осяяння, думки, переживання і розуміння життєвих процесів.

Однією з головних категорій творчості О.Ольжича є категорія часу. Час і простір у нього взаємозв’язані, причому, в певній кореляції з концепцією О.Шпенглера, час домінує над простором. Минуле і сучасне для О.Ольжича – нерозривні. Але якщо поет живе в сучасному світі, то його ліричний герой – у різних хронотопах, легко долаючи відстань між минулим, сучасним та майбутнім.

Категорія героїчного для О.Ольжича – це самодостатня вартість, яка вимагає не просто життєвого оптимізму, а самопожертви.

Серед засобів вираження найчастіше спостерігаємо форми прямої об’єктивації та прямої суб’єктивації. Це пояснюється “епічним пензлем” поета, класичним стилем його письма, скупістю поетичного вислову, яка проте, несе в собі великий заряд емоційної та інтелектуальної напруги. Характер ліричного героя розкривається переважно через дію, поведінку (“естетика чину”) – як зовнішню (вчинки, манера поводитися, мова), так і внутрішню (думки, мрії, роздуми, переживання, стани ліричного героя). Часто використовується пряма характеристика. Важливу функцію має пейзаж. У природі О.Ольжич шукає ті образи, які найточніше передають почування й настрої ліричного героя. Найхарактернішими є архетипні образи неба та вітру.

Пафосність мовлення, особлива ритміка та відповідна семантика творів збірки “Вежі” сприяють викриттю негативного, допомагають створити ідеал справедливого, справжнього, яке має стати основною буттєвою засадою “Нової Людини”. У цьому виявляється ідейно-художнє навантаження творів.

Розглянувши творчість О.Ольжича під кутом зору структурно-семіотичної перспективи, зокрема відштовхуючись від запропонованої О.Астаф’євим схеми еволюції стильових систем лірики української еміграції, відмічаємо тяжіння поезії О.Ольжича до референтної або ж іконічної (адресно-комунікативної) та немімезисної (з обмеженою референтністю) лірики. Але водночас у ліриці та ліро-епосі поета бачимо і чимало ознак нереферентної (безадресно-некомунікативної) лірики.

Одержані результати дослідження дають підстави більш точно визначити роль О.Ольжича в літературному процесі 30-40-х рр. XX ст. У дидактичному процесі (у практиці середньої та вищої школи) можна буде повніше виявити індивідуальні ознаки Ольжичевої поетики, наголосити на головних проблемах його лірики (націоналізм, релігія, етика, ставлення до минулого, глибокий зв’язок з європейськими літературними традиціями, концепція людини). Дослідження завершує певний етап у вивченні спадщини поета і поетичної організації художнього твору в цілому.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

Додаткові публікації:

1. Шацький І. Взаємодія героїчних та елегійних мотивів у драмі Лесі Українки “Бояриня” // Художній світ Лесі Українки-драматурга: Зб. наук. праць. – Сімферополь : Таврія, 2004. – С.21-26.

2. Шацький І. Ліричний герой в поезії В.Симоненка // Витязь української поезії. Матеріали наукової конференції, присвяченої 70-річчю від дня народження Василя Симоненка. – Сімферополь : Таврія, 2005. – С.52-57.

3. Шацький І. Характер ліричного героя в поезії Т.Шевченка // Учен. зап. Крымск. республиканск. ин-та последипломн. пед. образования. – Симферополь, 2005. – № 2. – С.88-91.

4. Шацький І. Експресивні можливості використання в ліриці епічних та публіцистичних аспектів // Учен. зап. Крымск. инженер.-пед. ун-та. – Симферополь, 2006. – № 8. – С. 107-111.

5. Шацький І. Суб’єктна організація поезії І.Франка // Мудрий велетень духу і невтомний титан праці : Матеріали наукової конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження та 90-річчя від дня смерті І.Я.Франка. – Сімферополь : Таврія, 2006. – 232 с.

АНОТАЦІЯ

Шацький Ігор. Поезія Олега Ольжича: суб’єктна організація, засоби вираження. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового степеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 – українська література. – Таврійський національний університет імені В.І.Вернадського. – Сімферополь, 2006.

Досліджено суб'єктну сферу лірики та ліро-епосу О.Ольжича з погляду найбільше виражених у ній категорій ліричного героя, його характеру, їх еволюції, взаємозв’язку з образом власне автора.

Розкрито форми і засоби вираження названих категорій, художнього втілення “естетики чину”, особливості ідіостилю Ольжича-поета, його світовідчуття; висвітлено історичний, літературний та філософський контексти творчості.

Ключові слова: суб’єктна сфера, лірика, ліро-епос, ліричний герой, характер ліричного героя, персонаж, образ автора, поетика, суб’єктивація, об’єктивація, “естетика чину”.

АННОТАЦИЯ

Шацкий Игорь. Поэзия Олега Ольжича: субъектная сфера, средства выражения. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 – украинская литература. – Таврический национальный университет имени В.И.Вернадского. – Симферополь, 2006.

Исследована субъектная сфера лирики и лиро-эпоса О.Ольжича с точки зрения наиболее выраженных в ней категорий лирического