КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

СІВКО Лідія Вікторівна

УДК 72.01; 729.625; 725.4

ФОРМАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНА СТРУКТУРА

АРХІТЕКТУРНОГО ПРОСТОРУ

(на прикладі енергетичних комплексів)

18.00.01 — теорія архітектури, реставрація пам’яток архітектури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата архітектури

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Державному науково-дослідному інституті теорії та історії архітектури і містобудування (НДІТІАМ) Міністерства регіонального розвитку та будівництва України.

Науковий керівник:

Кандидат архітектури, ст. науковий співроб., доцент

Пучков Андрій Олександрович,

Інститут проблем сучасного мистецтва

Академії мистецтв України,

завідувач лабораторії мистецтва новітніх технологій

Офіційні опоненти:

доктор архітектури, професор

Черкес Богдан Степанович,

Інститут архітектури Національного університету „Львівська політехніка",

директор інституту, м. Львів.

кандидат архітектури, доцент

Михайленко Андрій Всеволодович,

Київський національний університет будівництва

і архітектури, доцент кафедри Інформаційних технологій в архітектурі.

Захист відбудеться „21" лютого 2008 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.056.02 Київському Національному університеті будівництва і архітектури  (КНУБА)  за  адресою:  03680,  м. Київ,  Повітрофлотський   проcп., 31, ауд. 466.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету   будівництва  і  архітектури:  Україна,  03680,  м.  Київ,  Повітрофлотський просп., 31.

Автореферат розісланий „21" січня 2008 р.

Вчений секретар

вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В. Товбич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасні умови життєдіяльності, застосування наукових технологій, віртуальна реальність змінюють уявлення про простір/час і місце в ньому людини. У цьому контексті архітектурний простір є складною динамічною системою, що утворюється з безлічі елементів, а його формування є комп-лексним багатощаблевим процесом. Цей процес вимагає загального мето-доло-гічного підходу, який дозволив би встановити кореляцію між різними елементами його структури, досить гнучку й пристосовану до різних часткових ситуацій, які відбивають сучасний погляд на організацію простору в архітектурі. На цьому тлі дослідження в галузі формалізації вітчизняної теорії не є достатньо розвинутими, що дозволяє обґрунтувати актуальність теми дисертації:–

архітектурний простір у теорії архітектури розглядається переважно в аспекті практичного застосування, що зумовлено відсутністю систематизованої теоретичної основи у послідовному вивченні структури архітектурного простору. Таким чином, актуальним завданням є проведення та розвиток теоретичних досліджень, які можуть продовжити та доповнити наукову основу формування структури архітектурного простору;–

теоретичне дослідження простору в архітектурі невід’ємно пов’язане з посиланням на архітектурну форму, що зумовлює відсутність однозначного розуміння і відповідного використання понятійного апарату в теоретичних дослідженнях. Цей діалектичний зв’язок простору з формою лише підкреслює необхідність розвитку теоретичного знання щодо „архітектурного простору”; –

формальний напрям у положеннях теорії архітектури лише опосередковано використовується при створенні абстрактних моделей простору, що мають різнорідну основу. Ця обставина обумовлює необхідність подальшого розвитку формального напряму теорії архітектури. Виявлення структури простору є частиною формалізації теоретичних положень в архітектурі. Використання формального структурування архітектурного простору, з його упорядкованістю й логічною доказовістю висновків, забезпечить подальший розвиток теоретичного підґрунтя в інтерпретації накопичених практичних знань; –

сучасні методичні позиції визначення структури архітектурного простору розроблені у теорії архітектури не в повному обсязі. Сьогодні на теоретичному рівні не запропоновано загальний метод, за допомогою якого, в цілому, визначається абстрактна просторова структура.

Формально-теоретична структура архітектурного простору – це сукупність упорядкованих взаємозалежних елементів архітектурного простору, яка дозволяє з’ясувати характер, властивості та відношення між цими елементами; показати природу і сутність влаштування цілісної архітектурної форми; сформувати проектну методику, спрямовану на створення функціонально й об’ємно-розпланувально довершеного архітектурного простору.

Створення формально-теоретичного методу структурування дозволить упорядкувати логічну будову й змістовне обґрунтування теоретичних положень в архітектурі та відображення структури архітектурних об’єктів у знаковій формі. Таким чином, формально-теоретичний метод структурування є методологічною основою, яка дозволить узагальнити нові підходи до створення і вивчення як ідеальних моделей архітектурного простору, так і розуміння організації архітектурного простору з визначеним функціональним процесом.

Основою сучасних знань про простір, зокрема в   архітектурі,  є фундаментальні роботи Евкліда, Р. Декарта, Г. В. Лейбніца, І. Ньютона, А. Ейнш-тейна, Г. Мінковського, а також індивідуальні концепції „класичної теорії архітектури”, що належать Вітрувію, Л. Б. Альберті, Ф. Брунеллескі, Дж. Б. Вінь-йолі, А. Палладіо. Концепції, що мали вплив на теоретичні погляди в архітектурі ХХ ст. М. Фуко, У. Еко, К. Леві-Строса, Ж. Лакана, Р. Барта, М. Хайдеггера, Ж. Дельоза, Г. Бечлерда, Г. Лефебра. Простір як центральна категорія архітектурної творчості представлений  у працях А. Шмарзова, Г. Вьольфліна,  О. Вальце-ля,  А. Е. Брінкмана, О. Г. Габричевського, Т. ван  Дусбурга,  Б. Дзеві,  Й. Асіхара,

І. Араухо,  В. О. Фаворського,  П. О. Флоренського. Структурний й формальний підходи в інших видах мистецтва, сприяли розробці проблеми простору  й  методології  його  вивчення  в  архітектурі, репрезентовані  працями

В. М. Жирмунського, В. Б. Шкловського, В. Дібеліуса, Б. М. Ейхенбаума, Л. Шпіт-цера,  К. С. Малевича,  В. В. Кандинського,  М. О. Ладовського,   О. О. Весніна,

В. Ф. Крінського,  М. А. Туркуса,  І. В. Ламцова,   М. Я. Ґінзбурга. Загальні   тео-ретичні  питання  репрезентовані  дослідженнми  І. А. Азизян,  Р. Бенема, З. Гідіо-на, Г. Д. Грімма, І. А. Добріциної, А. В. Іконникова, Л. І. Кириллової, А. П. Мар-дера, В. Ф. Маркузона, Г. К. Мачульського, Б. П. Михайлова, М. Рагона, О. Г. Рап-папорта,  Г. І. Рєвзіна, О. В. Рябушина, Ч. Дженкса, Ф. Джодід,  П. А. Джонсона, Д. Дюнстера, Р. Інгерсола, К. Несбітт, О. Тзоніса. Питанням  визначення структур-них  одиниць  і   видів  просторових  структур, структури  міста,  присвячені  пра-

ці Ю. М. Білоконя, Ю. П. Бочарова, М. Г. Бархіна, М. М. Габреля, В. Л. Глазичева,О. Е. Гутнова, М. М. Дьоміна, В. І. Єжова, Н. О. Кірєєвої, В. В. Куцевича, Г. І. Ла-врика,  І. Г. Лєжави,  А. В. Михайлєнко, В. К. Мора,  А. О. Нестеренко,  О. Л. Під-горного,  В. Р. Раннєва,  Ю. Г. Рєпіна, О. С. Слєпцова,  В. О. Тімохіна,  Г. Н. Уша-кова,  Г. Й. Фільварова,  І. О. Фоміна,  Б. С. Черкеса,  В. М. Шубенкова,  Кр. Алек-сандра, Л. Крейє, Р. Кулхааса, К. Лінча, Д. Форрестера, Н. Салінгароса. Аспекти 

що мають прикладну спрямованність в галузі промислової  архітектури  у тому числі  енергетичних  комплексів,  розроблялили  В. В. Блохін,  О. К. Болдирєв, А. Ф. Гольдштейн,    М. М. Гусєв,   С. В. Демидов,  Н. Ю. Житкова,   Ю. Р. Йоффе, М. М. Кім,  І. П. Купцов, Є. С. Матвєєв, В. О. Мислін,  М. М. Морозов,  І. С. Ніко-лаєв,  Г. М. Орлов,  І. К. Терзян, О. Я. Хорхот.

Вивчення теоретичних досліджень дозволяє констатувати існування низки робіт, в яких досліджується структурування архітектурного простору та понятійний апарат, втім, розроблених не остаточно, бракує впорядкованої методології фор-мування структури архітектурного простору.

Дослідження здійснюється у межах теоретичних, функціонально-розплану-вальних і об’ємно-просторових аспектів формування архітектурного простору. У студії виокремлено лише ті аспекти сприйняття людини, які є основою класифікацій існуючих просторових структур, колір та спосіб освітлення не розглядаються, оскільки мають допоміжний характер. Дослідження обмежується формально-теоретичними положеннями, які можуть застосовуватися для вдосконалення процесу проектування.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до планів Київського науково-дослідного й проектно-конструк-торського інституту „Енергопроект”, які відпрацьовані з урахуванням енергетичної стратегії України на період до 2030 р. та заходів реалізації цієї стратегії на 2006 — 2010 рр., затверджених Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 липня 2006 р. № 436-Р. У роботі враховані вимоги Указу Президента України „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 9 грудня 2005 року „Про стан енергетичної безпеки України та основні засади державної політики у сфері її забезпечення” (із змінами і доповненнями, внесеними Указом Президента України від 24 березня 2006 р. № 257/2006). Обґрунтованість і вірогідність наукових положень, висновків і рекомендацій підтверджуються експериментальним проектуванням і застосуванням результатів дослідження при розробці проектів конкретних об’єктів за участю автора.

Мета дослідження: розробка методу формально-теоретичного структурування архітектурного простору на прикладі енергетичних комплексів.

Завдання дослідження:–

розглянути процес історичної обумовленості й еволюції категорії „архітектурний простір” у теорії архітектури;–

проаналізувати використання формального й структурного методів у теорії архітектури;–

виявити й систематизувати загальні чинники, які організують простір і є основою його структури;–

ввести й обґрунтувати поняття монопростору й поліпростору як основних структурних елементів формально-теоретичного методу організації архітектурного простору; –

запропонувати метод структурування простору з використанням понять монопростору й поліпростору на прикладі енергетичних комплексів.

Об’єктом дослідження є архітектурний простір.

Предметом дослідження є формально-теоретична структура архітектурного простору.

Методи дослідження. Методикою дослідження є застосування історичного методу, аналізу і синтезу, методу абстрагування, формалізації, ідеалізації, індукції та дедукції, використання аксіоматичного методу в поєднанні з системним аналізом, а також посилання на окремі положення елементарної теорії множин. Комплексний підхід до студіювання феномену архітектурного простору за допомогою цих методичних засад дозволяє всебічно розкрити сутність організації структури архітектурного простору на прикладі формування енергетичних комплексів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у впровадженні та обґрунтуванні основ формально-теоретичного структурування архітектурного простору; у виявленні базових чинників, які організують простір і використовуються в теорії архітектури; у впровадженні й визначенні понять монопростору й поліпростору; в розробці методу формального структурування архітектурного простору на прикладі енергетичних комплексів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх використання при виконанні Державної програми розвитку промисловості. Результати роботи можуть бути також застосовані в процесі вирішення конкретних завдань при формуванні архітектурного простору енергетичних комплексів, у подальших наукових розробках з цього питання й на спецкурсах для студентів архітектурних вузів і факультетів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати роботи були апробовані: на науковій конференції Московського архітектурного інституту (Державної академії „МАрхІ”, Москва, 2007), на науково-технічній конференції творчої молоді „Перспективи розвитку будівельних конструкцій, будівель, споруд та їх основ” (НДІБК, Київ, 2003), на семінарі „Організація безбар’єрного архітектурного середовища для маломобільних груп населення”КиївЗНДІЕП, Київ, 2007).

Публікації. Результати дисертації опубліковано в шести статтях у фахових збірниках наукових праць і трьох тезах до конференцій.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів з висновками до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків. Обсяг дисертації — 144 сторінки основного тексту, 15 сторінок списку використаних джерел зі 201 найменуваннями, а також ілюстрації на 21 сторінці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі — „Передумови формування формально-теоретичної структури архітектурного простору.”, — спираючись на вироблені знання й професійні надбання філософів і мистецтвознавців, теоретиків і практиків архітектури розкривається історична обумовленість та еволюція теоретичної категорії „архітектурний простір”, що стало передумовою подальшого дослідження, а також визначається роль і місце формального й структурного методів у розвитку теоретичних положень в архітектурі. Наведено методологічні принципи та основні загальнонаукові методи, які використано в дослідженні.

У період від появи першого, що дійшов до нас, трактату з архітектури Вітрувія (І ст. н. е.) до кінця ХІХ ст. було встановлено й закладено основні принципи теорії й практики формування архітектурного простору. Тільки у другій половині XІХ — на початку XX ст. архітектура, скульптура й живопис у теоретичному аспекті отримали статус просторового мистецтва, і відповідно до цього категоріальний апарат архітектурознавства почав використовуватися для розвитку теоретичних положень архітектури як науки. У цей період і відбулося визначення категорії „простір” як фундаментального концептуально-теоретичного принципу. Архітектурний простір стає категорією, що використовується для характеристики й позначення властивостей частини фізичного простору, перетвореного людиною. Такий підхід до архітектури ХХ ст. був підготовлений розвитком просторовості як основної категорії нового світобачення, насамперед художньо осмисленої у живопису: починаючи з її паростків в імпресіоністів, кубістів і футуристів, супрематистів і неокласицистів, згодом у скульптурі й лише згодом в архітектурі (А. Шмарзов). Особливу роль у теоретичному усвідомленні категорії простору відіграла  передова  методика  викладання  архітектури,  зокрема  лекційні  курси (В. О. Фаворський,  П. О. Флоренський,  О. Г. Габричев-ський, М. О. Ладовський), в яких категорії „простір” і „час” розглядалися як такі, що допомагають більш повно розкрити художню сутність предмета.

Творчі погляди Ф. Л. Райта, В. Гропіуса, Ле Корбюзьє, Л. Міс ван дер Рое, О. Ні-мейєра, К. Танге, І. Асіхара, які виникли на різних стадіях розвитку архітектури ХХ ст., перетворилися на концепції єдиного, рівномірного, універсального, позитивного й негативного простору. В дослідженні виділено найбільш доцільне визначення категорії „архітектурний простір” запропоноване — І. Араухо (1970-і рр.). У процесі розбудови новітньої теоретичної фундації в архітектурі останньої третини ХХ ст. використовуються філософські ідеї, висловлені у роботах М. Хайдеггера, Ж. Дельоза, Г. Бечлерда, Г. Лефебра та сучасні досягнення різноманітних галузей науки і техніки. Концепції П. Ейзенмана, Р. Кулхааса, Н. Салін-гароса, Л. Крейє, спрямовані на створення основних принципів побудови й на розширення меж розуміння архітектурного простору.

Таким чином, розвиток архітектурної науки у контексті понятійного апарату— від філософських поглядів на природу простору до формування теоретичної категорії архітектурного простору— веде до уявлення про специфіку й поле подальших досліджень в архітектуро-знавстві. впровадження в теорію архітектури категорії „архітектурний простір” на початку ХХ ст. не було спонтанним процесом і пов’язувалося з самоусвідомленням архітектурної творчості на кожному етапі.

На методологічні основи дослідження, безумовно, впливає загальна практична спрямованість архітектурного знання. З урахуванням цієї невід’ємної специфіки досліджуваних теоретичних положень, виникає необхідність застосування як теоретичних, так і теоретично-емпіричних методів дослідження. Реалізація авторського задуму щодо теоретичної спрямованості роботи визначає звернення до філософії як у контексті первинного визначення базових понять, так і в загальній методологічній основі. У межах поставленої мети застосування історичного методу, прямого (емпіричного) аналізу і синтезу дозволило розглянути вплив на архітектурну думку філософських і наукових уявлень щодо розуміння простору в хронологічній послідовності. Шляхом застосування в роботі елементарно-теоретичного та структурно-генетичного аналізу і синтезу виявлено й узагальнено просторово-організуючі чинники, які є визначальними при тому чи іншому структурному розчленуванні архітектурного простору. Метод абстрагування, формалізація, ідеалізація, системний аналіз, індукція та дедукція використовуються як основні у методологічному процесі дослідження структури архітектурного простору. Використання аксіоматичного методу та окремих положень елементарної теорії множин є основою методології авторської пропозиції щодо процесу побудови структури архітектурного простору.

Розглядаються виникнення й розвиток формального і структурного методів у взаємозв’язку з однойменними течіями у мистецтвознавстві та в суміжних науках. Це викликано необхідністю продемонструвати їх роль і місце у розвитку теоретичних положень в архітектурознавстві. Простір як теоретико-архітектурна категорія підлягає самостійному вивченню, однак це не заперечує нерозривного діалектичного взаємозв’язку простору з архітектурною формою (масою). Використання формального методу для аналізу форми в мистецтві неминуче спричиняло формалізацію поняття простору в теоретичному аспекті. Метод визначення взаємозв’язку між формальними частинами твору мистецтва пов’язаний з його структурою. Виникнення формалізму й структуралізму як течій у мистецтві та розвиток кожного як конкретно-наукового напряму пов’язані з переходом низки гуманітарних наук від переважно описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного рівня дослідження. Для формального методу, у тому числі й в архітектурі, основою виступав ряд принципів, спочатку висунутих щодо літературних творів, а потім сприйнятих в інших видах мистецтва з урахуванням їх специфіки. Цьому сприяла також можливість спілкування й полеміки між представниками різних мистецтв та їх напрямів. У мистецтвознавстві формально-аналітичний метод бере початок у “Римському гуртку” (художник Г. фон Маре, скульптор А. Гільдебрандт і мистецтвознавець К. Фідлер). Пізніше формальний метод як такий, що теоретично обґрунтовує концепцію, спрямовану на вивчення внутрішніх — структурних — закономірностей художнього твору застосовувався в теорії образотворчого мистецтва (Г. Вьольфлін), при порівняльному вивченні різних мистецтв, у літературознавстві. Пошук загальних принципів будови художнього твору в архітектурі, живопису й скульптурі відбиває особливість постановки проблеми (А. Брінкман). У подальшому з „формальним методом” стали пов’язувати теоретичні дослідження в галузі просторових мистецтв, художньо-проектні експерименти в рамках різних творчих об’єднань (ВХУТЕМАС, Баухауз). Розроблялися положення, які віддзеркалювали нове розуміння теоретичних основ різних видів мистецтва, і, безпосередньо виходячи з цих положень, будувалася методика викладання. У першій половині ХХ ст. структурний метод не послуговується об’єднанню однодумців у рамках одного напряму. Він використовується як інструмент, що дозволяє виділити властивості форми, проте формування методологічних основ архітектурознав-ства сприяє можливості його визначення у самостійний напрям. Коли формальний метод перейшов до розряду методології наукових досліджень, на основі структурного методу виник напрям у науці, який отримав назву „структуралізм”, його ідеї вплинули на подальший розвиток архітектурної науки (1960-ті рр., Франція). Прихильність до використання визначень структури й прагнення викласти їх у своїй інтерпретації характерні для більшості майстрів архітектури, публіцистів і критиків. Модель структурної закономірності стала основою формування глобальної урбаністичної спрямованості й розвитку міської забудови. Підкреслимо, що структура й структурність продовжують непохитно асоціюватися з конструктивністю в інженерному розумінні просторово-стрижневої конструкції, що в теоретичних працях поняття структури й конструкції застосовуються в логічних побудовах як разом, так і окремо.

Отже, у першому розділі дисертації встановлено наступність формальних і структуралістських ідей у теоретичній методології, де головним чинником є використання абстрактного значення структури, що розкриває закономірності побудови цілого з його частин. Поняття структури визначається як сукупність стійких зв’язків об’єкта, котрі відбивають його будову, розташування, порядок відносин між складовими, що забезпечують цілісність і збереження основних властивостей при різних внутрішніх і зовнішніх змінах. Слід зазначити, що, незважаючи на різницю оцінок процесу структурування й самої структури, протягом століть було вироблено загальну основу, яку можна використовувати при створенні конкретних методів побудови теоретичної структури будь-якого матеріального об’єкту, передовсім архітектурного.

Другий розділ — „Основа методу формально-теоретичного структурування архітектурного простору” — присвячений визначенню сукупності існуючих положень, понять, концепцій і методів теорії архітектури, в результаті дослідження яких виявляється основа формування майбутніх формальних теоретичних викладок і простежується зв’язок з існуючим понятійним апаратом і теоретичними положеннями. Розглянуто питання впровадження понять монопростору та поліпростору, як первинних просторових структурних елементів методу формально-теоретичного структурування архітектурного простору.

Виявлено й систематизовано базові чинники, що лежать в основі структури архітектурного простору. У результаті аналізу показано, що робота з певною структурою вимагає початкового визначення вихідних елементів простору, які беруть участь в утворенні самої структури. По суті, первісний елемент у сукупності з урахуванням зв’язків і закономірностей взаємодії з подібними або іншими елементами створює основу, на якій відбувається подальше перетворення простору. Виявлено залежність між абстрактним схематичним уявленням про порядок просторової організації й чинником, який використовується як критерій, що визначає належність до цієї сукупності й дозволяє згрупувати теоретичні положення в єдину структуру. Розглянуто й виділено групи базових чинників, на підставі яких формується той або інший вид структурного членування архітектурного простору, — „просторові структури” (схематично відображені і найбільш часто вживані різними авторами в теорії архітектури) — як внутрішні, так і відкриті, утворені комплексом будинків. У зв’язку з тим, що ці чинники є основою для побудови теоретичної, для них запропоновано визначення „чинники, що організують простір”: геометричний, функціональний, конструктивний, композиційний й перцептивний.

Геометричний чинник є відображенням того, що опис архітектурного простору використовує визначення розмірів, границь, форми речовинних тіл, які в той або інший спосіб беруть участь у його формуванні. Таким чином, певна абстрактна схема реального простору, яка виражена за допомогою систематизованих знань геометрії, що служать для теоретичного уявлення архітектурного простору, і містить у своїй основі геометричну просторово-організуючу ознаку, і є структурою. Інтерпретація просторової структури містить позиційні й метричні характеристики архітектурного простору, а також характеристики взаємодіючих об’єктів і простору. Функціональний чинник виступає узагальненою похідною від абстрактної функції, відповідно до якої відбувається схематичне розмежування архітектурного простору з утворенням і розвитком зв’язків між визначеними просторовими одиницями. Виявлений у такий спосіб чинник є формальним відбиттям функціонального процесу, що в результаті визначає закономірності організації простору: за співпідпорядкованістю компонентів визначає прийоми групування або диференціації внутрішніх просторів, прийоми побудови об’єму споруди і взаємовідношення між інтер’єром і зовнішнім середовищем, визначає зовнішню форму будинку, а також порядок композиції відкритих просторів. Конструктивний чинник віддзеркалює роль будівельних конструкцій у процесі формування теоретичної структури архітектурного простору. Як матеріал для виявлення конструктивного чинника в теоретичних положеннях слугували абстрактні типи структури, що використовують членування простору у контексті конструктивної схеми споруди, сітки колон, типи перекриттів тощо. Композиційний чинник виявляється як похідна від процесу композиції. У трактуванні проаналізованої схематичної побудови характеристики процесу виступають як критерії для оцінки видів структурної організації простору. Таким чином, композиційний чинник віддзеркалює порядок групування внутрішніх просторів, відкритих просторів, прийоми побудови об’єму будинку, взаємовідношення між інтер’єром і зовнішнім середовищем. Перцептивний чинник є узагальненням характеристик процесів, пов’язаних з емоційним сприйняттям архітектурного простору за допомогою органів відчуттів. Кожний елемент цього чинника досить чітко віддзеркалює характеристику архітектурного простору як результат його сприйняття людиною. Просторові структури, які відображають окремі аспекти сприйняття, використовуються в теорії композиції для трактування й формування виразного і цілісного образу споруди.

У процесі аналізу теоретичних положень, що мають досить широке застосування на практиці й у викладанні теоретичного курсу архітектурної композиції, виявлено, що визначені чинники різною мірою присутні в усіх структурних аспектах просторової організації, що доводить їх об’єктивність. Виявлені чинники використані у визначенні одиниці формальної теоретичної структури й формуванні методу формального структурування архітектурного простору в процесі дослід-ження.

Під архітектурним простором з певним процесом мається на увазі архітектурний простір, де функціональний процес протягом деякого проміжку часу є незмінним у матеріальному втіленні. Ця обставина використана для впровадження функціонального процесу при визначенні первинного структурного елементу (монопростір) і вторинного структурного елементу (поліпростір).

Монопростір — теоретичне поняття, що визначає архітектурний простір з умовно фіксованою лінією, обмеженою елементами матеріалу формоутворення, частинами просторово-матеріального середовища, і як такий, що сприймається візуально, з урахуванням розміщення функціонального процесу в певній матеріальній формі з додаванням комунікаційного простору або без нього. Для визначення структурної одиниці аналізованого простору виділено постійні, незмінні ознаки, властиві монопростору: асоціативність (сполучуваність), комутативність, здатність до абсорбції, тотожність (рис. 1).

Асоціативність — потенційна можливість монопростору вступати у комбінацію з подібними просторами або його елементами, утворюючи поліпростір. Комутативність — потенційна можливість  одиниці  до  безлічі  перестановок, до  переміщення  у просторі з можливістю зміни напрямку функціонального процесу. Здатність до абсорбції — здатність одного монопростору входити до складу іншого нерівнозначного простору. Таким чином, відбувається сполучення просторових елементів, нерівнозначних за обсягом,  розмірами  та  іншими геометричними характеристиками. Тотожність — наявність низки ознак, які властиві даній області

простору та дозволяють визначити її як монопростір, що, в свою чергу, дозволяє матеріально відтворити даний простір або визначити подібний за сукупністю виділених ознак. Тотожність є підставою для об’єднання структурних елементів у єдину просторову сукупність або систему (рис. 1).

У процесі теоретичного аналізу архітектурних, конструктивних, функціональних, геометричних параметрів проекту або реального об’єкта визначається відповідність між формально виділеним монопростором, його структурою й матеріальним змістом. Для цього деякі виділені раніше ознаки, що змінюються у своїх кількісних характеристиках і залишаються відносно постійними у якісній належності, розділяються на якісні (геометричні характеристики — осі координат хуz, — розміри, форма, об’єм, наявність осі, напрямок функціонального процесу); кількісні (характеристики обмежуючих поверхонь, об’єму, геометричних характеристик, осі, функціонального вектору); за насиченістю предметно-просторовими елементами.

Визначення поняття поліпростору формулюється у контексті спеціалізованих понять теорії архітектури, що зазначені у дослідженні. Взаємозв’язок між первинними елементами дозволяє поєднувати їх у деякі відносно постійні сукупності, що відбивають властивості певного просторового утворення залежно від глибини структурного аналізу. Поліпростір — теоретичне поняття, що характеризує виділену сукупність монопросторів, які мають стійкі зв’язки, котрі забезпечують його цілісність, дискретність, тотожність самому собі, збереження основних властивостей при різних зовнішніх і внутрішніх змінах, візуально сприймаються у певній матеріальній формі. Наявність деяких незмінних характеристик упредметненого поліпростору забезпечує його цілеспрямоване функціонування у співвідношенні з тимчасовими характеристиками процесу (рис. 1).

Встановлено ієрархічну співпідпорядкованість елементів у формально-теоретичній структурі споруди, яка визначається тим, що монопростір є первинним структурним елементом у методі формального структурування. Поліпростір як елемент структури вводиться для позначення деякої сукупності первинних елементів, які мають певні властивості, подібні або відмінні від первісних властивостей окремих елементів. Таким чином, поліпростір є вторинним елементом, що поєднує в собі первинні елементи. Теоретичне визначення монопростору, що виділяє в якості матеріальної основи архітектурного формоутворення елементи в упредметненій матеріальній формі, дозволяє звести зв’язки між окремими монопросторами до двох видів: об’єднання (U) і перетинання (?). Оскільки поліпростір є певною сукупністю первинних елементів, характеристика зв’язків між ними ґрунтується на властивостях, притаманних цим елементам. Зв’язки між первинними елементами при утворенні поліпростору повинні відповідати умовам асоціативності, комутативності й абсорбції (рис. 1). Отже, властивості внутрішньої структури поліпростору є похідними від постійних, незмінних властивостей монопростору. Виділено наступні види зв’язку монопросторів у поліпросторі: прямий, безпосередній, опосередкований, непрямий. Їх необхідно враховувати при побудові чи інтерпретації формальної структури.

Для визначення меж застосування висунутих положень виділено чотири щаблі побудови формальної структури архітектурного простору (рис. 1). Запропоновані щаблі структурування відповідають ґрунтовності розв’язуваних емпірично-проектних задач. Відповідно до цих щаблів визначається ієрархія структурування, ідентична порядку прийняття архітектурних рішень, від інтер’єру до містобудівної ситуації. На кожному з щаблів для встановлення структури використовується певна кількість початкових елементів (монопросторів), що утворюють у сукупності кінцевий елемент — поліпростір. Для виявлення структури використовуються тільки поняття монопростору та поліпростору.

У третьому розділі — „Особливості застосування методу формально-теоре-тичної структури архітектурного простору” на підставі запропонованих понять монопростору й поліпростору викладено основні теоретичні положення методу структурування простору (рис. 2). На прикладах, що мають індивідуальні специфічні особливості організації простору, репрезентовано можливість побудови формальної структури з використанням положень методу.

Сформульований метод побудовано у виді формальної системи, яка спирається на положення аксіоматичної теорії множин. Основні поняття вводяться за допомогою визначень і погоджуються з дедуктивною методикою викладання матеріалу. Метод побудови формальної структури архітектурного простору заснований на комбінуванні вихідних елементів (монопросторів) у складне утворення (поліпростір). Критерії, які сформульовані при викладенні методу, відтворюють мінімально необхідну кількість зв’язків між структурними елементами, здатними продемонструвати спорідненість з досліджуваним об’єктом. Для відтворення складної структури архітектурного простору в запропонованому методі використовуються два структурних елементи, зв’язки між якими описуються за єдиною схемою, що зображує  порядок   взаємодії   між  елементами   формальної   структури. Сфор-мована  в   такий спосіб формально-теоретична структура архітектурного простору визначає порядок взаємин між окремими частинами простору, єдиний методичний підхід до їх організації і є умовою, що коригує реалізацію або аналіз архітектурного простору об’єкта. За допомогою формального методу встановлюються порядок аналізу просторової організації, пошук складових структурних елементів, розкриваються їх закономірні зв’язки. Це створює теоретичну основу для формування цілісного архітектурного простору (рис. 3).

На процес створення архітектурного простору енергетичного комплексу впливають технологічні, конструктивні, ландшафтно-містобудівні, санітарно гігіє-нічні, ергономічні, естетичні й економічні чинники. Взаємозв’язок між чинниками й ознаками показано безпосередньо в описі конкретних прикладів архітектурного

простору енергетичних споруд. Представлені приклади енергетичних комплексів (Thermal Power Plant, архітектори П. Кьельгаард, Т. Петерсен, інж. П. Хрістенсен, Вайборг,  Данія, 1994–1996 рр.; University of Module VII Chiller Plant, проектувальник „Leers Weinzapfel Associates”, шт. Пенсільванія, Філадельфія, США, 1998–2001 рр.; UCLA Chiller Plant/Facilities Management Complex, Лос-Анджелес, США, 1990–1994 рр.; газомазутна ТЕС-6, Київ, Україна) визначають специфіку архітектурного простору у теоретичній інтерпретації. З урахуванням цієї специфіки теоретична структура створює правила методично впорядкованої реалізації задуму за рішенням архітектурного простору. Це знаходить втілення у загальному розплануванні всієї території комплексу, у компонуванні будинків і споруд, блокуванні основних виробничих і допоміжних будинків, визначенні видів об’ємно-просторових рішень, загального пластичного вирішення об’єму та меж будинку як інтегрованої цілісності у вигляді впорядкованої системи.

Структурування архітектурного простору кожного енергетичного комплексу здійснюється відповідно до запропонованого поділу на щаблі. Кожна теоретична просторова структура в межах щабля розглядається самостійно і відображує індивідуальні особливості об’єкта. Так, на першому щаблі, наприклад, простір турбінного відділення виступає як об’єкт структурування. Індивідуальне розходження просторової й технологічної організації кожного об’єкта враховується при виділенні кожної структурної одиниці (монопростору) й порядку розташування цих одиниць у сукупності (поліпростору). Монопростір визначено на основі просторового розташування основного устаткування турбоагрегату, що формує ядро функціонального процесу. На другому щаблі об’єктом структурування на кожному представленому прикладі вибрано головний корпус енергетичного об’єкта. Теоретична структура відображає просторову організацію в межах головного корпусу. На цьому щаблі простори турбінного залу визначаються як прості монопростори, простір багатоповерхової етажерки — як складний монопростір. Асоціація цих простих монопросторів, різнорідних за функціональним призначенням, утворює складний поліпростір головного корпусу. На третьому щаблі теоретична структура відтворює просторову організацію енергетичного комплексу в його територіальних межах. На цьому щаблі поліпростір енергетичного комплексу  відповідає   поліпростору  попереднього  щабля,   а   будинки  й   споруди комплексу за наявності специфічних ознак визначаються як окремі монопростори. Структура енергетичного комплексу визначається як складний поліпростір, утворений асоціацією різнорідних монопросторів. Наступний, четвертий щабель віддзеркалює містобудівну інтеграцію енергетичних споруд у містобудівну систему.  На  цьому щаблі кожний енергетичний комплекс у своїх територіальних межах виступає складним монопростором. Монопростір енергетичного комплексу вступає у взаємини з іншими монопросторами, що беруть участь у вирішенні містобудівного завдання.

Запропонований метод структурування визначає кількість просторових одиниць, порядок зв’язків між ними, що дозволяє провести аналіз організації архітектурного простору, який має конкретні характеристики. Результатом використання методу є „формальна структура”, яка відповідає кожному розглянутому енергетичному комплексу. Таким чином, розглянуто можливість використання запропонованого методу для побудови теоретичної структури простору з певним функціональним процесом, що має індивідуальне архітектурне й технологічне вирішення у межах загального галузевого напряму. Наявність структурного обґрунтування організації простору дозволить підійти до цілісності задуму з урахуванням супідрядності всіх його складових.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Результатами дослідження питань формально-теоретичного структурування архітектурного простору (на прикладі енергетичних комплексів) є наступні положення:

1. Визначено, що на теоретичному рівні відсутній єдиний методичний підхід до дослідження архітектурного простору і його структури. У роботах, присвячених ролі простору в теорії та практиці архітектури, структура простору не має єдиного трактування й уживається різними авторами відповідно до особистого розуміння проблеми.

2. Встановлено, що найбільш прийнятне визначення архітектурного простору запропоноване І. Араухо: “архітектурний простір являє собою суспільний простір, що включає багато екзистенціальних часткових просторів, організованих за допомогою більш-менш відкритих геометричних схем, які дозволяють задовольнити запити замовника 1/1)”.

3. Виявлено, що з початку ХХ ст. використання у мистецтвознавстві та інших гуманітарних науках формального й структурного методів або результатів, отриманих на основі їх застосування, призвело до формалізації категорії архітектурного простору в студіях, присвячених архітектурі й архітектурній формі. В роботі доведено можливість використання окремих положень структурного й формального методів як передумови для створення методу формального структурування архітектурного простору з конкретним функціональним процесом.

4. Виокремлено організуючі простір чинники, котрим відповідає абстрактне розуміння обґрунтованої організації простору. Конструктивний, геометричний, композиційний, функціональний, перцептивний чинники є основою побудови авторських положень методу формального структурування архітектурного простору.

1/1) розд. 6. Пространство. с. 72 (Араухо И. Архитектурная композиция / Пер. с исп. М. Бакланов, А. Михе. — М.: Высшая школа, 1982. — 207 с.)

5. Запропоновано критерії визначення монопростору й поліпростору для побудови структури архітектурного простору з конкретним функціональним процесом; визначено ознаки, властиві монопростору: асоціативність (сполучуваність), комутативність, здатність до абсорбції, тотожність.

6. Запропоновано основні теоретичні положення методу структурування архі-тектурного простору. Сутність методу полягає у визначенні: а) щабля структурування (дискретності) відповідно до завдань з формування або аналізу архітектурного простору; б) одиничного, найменшого структурного функціонального елементу аналізованого простору як монопростору за низкою ознак або за окремою ознакою, що дозволяє виділити цей простір або його частину як монопростір відповідно до встановленого щабля; в) порядку відношень між елементами простору (монопросторами); у виділенні зв’язків, що визначають ієрархію, порядок між монопросторами, які у сукупності утворюють єдиний поліпростір; г) поліпростору на основі певних первинних елементів сукупності, якими є монопростір, а також наявних між ними зв’язків; ґ) побудови формально-теоретичної структури архітектурного простору відповідно до щабля структурування; д) переходу на необхідний інший щабель структурування; е) побудови загальнотеоретичної структури архітектурного простору відповідно до творчого задуму.

7. Сформульовано метод формального структурування, який на теоретичному рівні дозволяє виділити структуру з конкретним функціональним процесом (його сутність продемонстровано на прикладі енергетичних комплексів). Визначено, що запропонований метод структурування архітектурного простору у теоретичному аспекті впорядковує взаємозв’язки між структурними просторовими одиницями, визначає понятійний апарат і його трактування, що в результаті створює теоретичну основу формування цілісного архітектурного простору.

Публікації автора за темою дисертації

1. Сівко Л. В. Архітектурне формоутворення промислових підприємств Києва у XIX столітті // Теорія та історія архітектури і містобудування: Зб. наук. пр. — К.: НДІТІАМ, 2002. — Вип. . — С. –271.

2. Сівко Л. В. Виробниче середовище: Сучасні напрями архітектурної діяльності // Архітектурна спадщина України: Щорічник Держбуду України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — Вип. . Традиції та новаторство у містобудуванні України. — С. –386.

3. Сівко Л. В.Структурування архітектурного простору // Теорія та історія архітектури і містобудування: Зб. наук. пр. — К.: НДІТІАМ, 2005. — Вип. . — С. –100.

4. Сівко Л. В. Формування архітектурної композиції в умовах сучасної реконструкції промислових підприємств // Будівельні конструкції: Міжвідомч. наук.-техн. зб. — К.: НДІБК, 2003. — Вип. . — С. –405.

5. Сівко Л. В. Загальні положення методу формування структури архітектурного простору // Містобудування та територіальне планування: Наук.-техн. зб. — К.: КНУБА, 2007. — Вип. 27. — С. 243–249.

6. Сівко Л. В. Основні елементи формально-теоретичної структури архітектурного простору // Сучасні проблеми архітектури та містобудування: Наук.-техн. зб. — К.: КНУБА, 2007. — Вип. 18. — С. 79–84.

АНОТАЦІЯ

Сівко Л. В. Формально-теоретична структура архітектурного простору (на прикладі енергетичних комплексів). — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата архітектури із спеціальності 18.00.01 — теорія архітектури, реставрація пам’яток архітектури. — Київський національний університет будівництва і архітектури, Київ, 2007.

У дисертації досліджується процес формування структури архітектурного простору у формально-теоретичному аспекті.

У дисертації використано окремі положення структурного й формального методів як передумови для створення авторського методу формального структурування архітектурного простору. Авторський метод побудовано на засадах виявлення та систематизації основних ознак, що організують простір: конструктивної, геометричної, композиційної, функціональної, перцептивної. Введено й визначено поняття монопростору та поліпростору, їх властивості, співвідношення, зв’язки, межі застосування. Запропоновано метод визначення формально-теоретичної структури архітектурного простору. Поняття монопростору та поліпростору в методі використано як основні структурні елементи. Запропонований метод демонструється на моделі адекватного відбиття дійсності, де фіксуються специфічні ознаки, умови й вимоги, які враховуються при формуванні архітектурного простору з визначеним функціональним процесом.

Доведено, що запропонований метод структурування архітектурного простору впорядковує взаємозв’язки між структурними одиницями складних просторових систем, визначає понятійний апарат і його трактування, і в результаті створює теоретичну основу формування цілісного архітектурного простору.

Ключові слова: архітектурна форма, архітектурний простір, структура архітектурного простору, монопростір, поліпростір, енергетичні комплекси.

АННОТАЦИЯ

Сивко Л. В. Формально-теоретическая структура архитектурного пространства (на примере энергетических комплексов). — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата архитектуры по специальности 18.00.01 — теория архитектуры, реставрация памятников архитектуры. — Киевский национальный университет строительства и архитектуры, Киев, 2007.

В диссертации исследован процесс формирования структуры архитектурного пространства в формально-теоретическом аспекте.

В работе использованы отдельные положения структурного и формального методов в качестве предпосылок для создания авторского метода структурирования архитектурного пространства. Метод построен на основе выделения и систематизации основных признаков, которые организуют пространство: конструктивного, геометрического, композиционного, функционального, перцептивного. Введены и определены понятия монопространства и полипространства, их свойства, соотношения, связи, границы применения.

Понятия моно- и полипространства использованы в качестве основных структурных элементов. Понятие монопространства определяет визуально воспринимаемое пространство с условно фиксированной границей, ограниченное материалом архитектурного формообразования, частями пространственно-материальной среды, с учетом размещения функционального процесса, с добавлением коммуникационного пространства или без него. Полипространство является совокупностью множества монопространств со стойкими связями, которые обеспечивают его целостность, дискретность, тождественность, сохранение основных свойств при различных внешних и внутренних изменениях; оно визуально воспринимается в определенной материальной форме. Четыре уровня структурирования определяют границы использования предложенных положений метода: выделенной части пространства отдельно взятого сооружения, отдельно взятого сооружения, группы сооружений, группы зданий или сооружений во взаимодействии с другими группами зданий или окружающей средой. На каждом из уровней используется определенное количество начальных элементов (монопространств), которые формируют в совокупности конечный элемент структуры — полипространство.

Сущность метода заключается в определении: а) уровня структурирования (дискретности) в соответствии с задачей по формированию или анализу архитектурного пространства; б) единичного, наименьшего структурного функционального элемента анализируемого пространства как монопространства (по одному или ряду признаков); в) порядка отношений между элементами пространства (монопространствами). Выявляются связи, которые определяют иерархию, порядок между монопространствами, что в совокупности и создает единое полипространство; г) полипространства на основе определенных первичных элементов (монопространств), а также имеющихся между ними связей; д) построения формально-теоретической структуры архитектурного пространства в соответствии с уровнем структурирования; е) перехода на иной необходимый уровень структурирования; ж) построения общетеоретической структуры архитектурного пространства в соответствии с творческим замыслом.

Предложенный авторский метод демонстрируется на модели адекватного отражения действительности, где фиксируются специфические признаки, условия и требования, которые учитываются при формировании архитектурного пространства с определенным функциональным процессом, что упорядочивает связи между структурными единицами сложных пространственных систем, в результате чего создается теоретическая основа формирования целостного архитектурного пространства.

Ключевые слова: архитектурная форма, архитектурное пространство, структура архитектурного пространства, монопространство, полипространство, энергетические комплексы.

SUMMARY

Sіvko L. V. Formal-Theoretical Structure of Architectural Space (On an Example of Power Complexes). — Manuscript.

Dissertation for candidate’s degree in architecture by specialty 18.00.01 — Theory of Architecture, Restoration of Architectural Monuments. Kyiv National University of Construction and Architecture. Kyiv, 2007.

In the scientific work the process of formation structure of architectural space in formal-theoretical aspect is researched.

In the scientific work the separate positions of structural and formal methods are used as the preconditions for creation of an author’s method formal — theoretical structure of architectural space. As a basis of a method are allocated and systematize basic spatially — organizing attributes — constructival, geometrical, arch-compositional, functional, perceptual also are systematized basic spatially. Is allocated and the concept of monospace and polyspace, their property, attitude connection, border of use is determined. The method of formation of formal-theoretical frame of architectural space is offered. The concepts of monospace and the polyspaces are used in a method, as the basic structural elements. The offered method is demonstrated on model of adequate reflection of the validity, where the specific attributes, condition and demand are fixed which take into account at formation of architectural space with the certain functional process.

Is proved, that the offered method of formal-theoretical structure of architectural space orders connection between structural units of difficult space system, defines and explains the conceptual device,