Сірук Наталія Михайлівна

УДК 94(477)“1940/1950”:321.64:[008+001](477)

Політичний контроль тоталітарної держави
за культурно-науковою сферою України
(друга половина 40-х – початок 50-х років ХХ ст.)

Спеціальність: 07.00.01 – Історія України

Автореферат
дисертації на здобуття наукового
ступеня кандидата історичних наук

Львів – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор
Баран Володимир Кіндратович,
Волинський національний університет імені Лесі Українки, завідувач кафедри новітньої історії України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Гетьманчук Микола Петрович,
Львівський державний університет внутрішніх справ,
завідувач кафедри філософії і політології;

кандидат історичних наук
Стасюк Олександра Йосипівна,
Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України,
старший науковий співробітник відділу новітньої історії.

Захист відбудеться “17” червня 2008 року о “17” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розіслано “15” травня 2008 року.

Вчений секретар
спеціалізований вченої ради
кандидат історичних наук Середа О.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. В сучасних умовах особливого значення набуває відродження національної історичної пам’яті. У зв’язку з цим значний науковий і пізнавальний інтерес становить дослідження політичних обставин духовного життя в Україні другої половини 40-х – початку 50-х років ХХ ст., зокрема контролю сталінського режиму за літературою, мистецтвом і наукою, за творчою діяльністю та науковим пошуком інтелігенції. Ці проблеми знайшли певне відображення в науковій літературі, проте українська історіографія все ще перебуває на початковому етапі вивчення механізмів політичного контролю тоталітарної держави за культурно-науковою сферою.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена потребою об’єктивно відтворити сутність, форми і методи радянського політико-ідеологічного контролю в галузі літератури, мистецтва і науки, визначити його вплив на подальше національно-культурне життя українського народу, залучити новий документальний матеріал, що з’явився в останні роки, а також вшанувати внесок багатьох українських науковців і митців, які сприяли збереженню національної самобутності українського народу та його культури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою частиною наукових програм і планів кафедр історичного факультету Волинського національного університету імені Лесі Українки: “Аналіз політичних процесів у західному регіоні України”, “Історія культури Волині”, “Суспільно-політична історія України”.

Мета дослідження – вивчення змісту і напрямів політичного контролю тоталітарної держави за культурно-науковою сферою України в другій половині 1940-х – на початку 1950-х років.

Для досягнення названої мети дисертації поставлено завдання дослідити:

– особливості суспільно-політичної ситуації в Україні у повоєнний період;

– зміст, форми і методи політичного контролю сталінського режиму за духовною сферою життя суспільства;

– сутність політики “ждановщини” і здійснення публічних викривальних кампаній в літературі та пресі;

– політико-ідеологічну регламентацію мистецького життя республіки, у тому числі в театрі, музиці, кіно;

– політичний контроль тоталітарної держави за гуманітарними науками, перш за все суспільствознавчими;

– розгром владою генетики як “буржуазної псевдонауки” та ідеологічні чистки в інших природничих науках.

Об’єкт дослідження – політичний контроль за культурно-науковою сферою в Україні у другій половини 40-х – на початку 50-х років ХХ ст., а предмет – суть, цілі, форми та методи здійснення політичного контролю за літературою, мистецтвом, гуманітарними і природничими науки, за діяльністю творчої і наукової інтелігенції.

Методи дослідження. Дисертація базується на принципах історизму, об’єктивності, системності, комплексності, які реалізуються шляхом застосування порівняльного, проблемно-хронологічного, логіко-аналітичного та інших конкретно-історичних та загальнонаукових методів.

Хронологічні рамки охоплюють період з 1944 по 1953 рр.: нижня межа – час відновлення радянської влади в УРСР, а верхня – початок десталінізації радянської тоталітарної системи.

Наукова новизна одержаних результатів. На основі широкого кола джерел, архівних документів і матеріалів, критичного осмислення доробку попередників – українських та зарубіжних вчених дається цілісний і комплексний аналіз політичного контролю тоталітарної держави за культурно-мистецьким життям в Україні другої половини 40-х – початку 50-х років ХХ ст.

Дисертанткою вперше на такому конкретно-історичному матеріалі досліджено зміст, форми і методи політико-ідеологічного контролю сталінського режиму за літературою, мистецтвом і наукою, за діяльністю творчої і наукової інтелігенції, при цьому деякі наукові сюжети та окремі принципові питання досі не були предметом вивчення українських істориків.  

Особистий внесок здобувачки полягає також в залученні нового фактичного матеріалу, насамперед раніше не публікованих документів центральних державних архівів України та Російської Федерації, які вперше вводяться до наукового обігу й дозволяють глибше проаналізувати порушені проблеми та суттєво доповнити погляди на обрану тему.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення дисертаційного дослідження, зібраний в ньому теоретичний і фактичний матеріал можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з новітньої історії України, енциклопедичних видань, підготовці музейних експозицій, а також при розробці нормативних і спеціальних лекційних курсів, проведенні семінарських занять у вищих навчальних закладах і в просвітницькій роботі.

Апробації результатів дисертації. Основні положення праці були обговорені на засіданнях кафедри новітньої історії України і апробовані в доповідях та повідомленнях на “Днях науки” у Волинському національному університеті імені Лесі Українки (Луцьк, 2001–2007), на “Днях науки” Х-ої наукової викладацько-студентської конференції Національного університету “Острозька академія” (Острог, 2005), на ІІІ Міжнародному науковому Конгресі українських істориків “Українська історична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, 2006).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 11 статей у фахових виданнях.

Структура роботи. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом, складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (разом 181 стор.), додатків і списку використаних джерел та літератури (465 позицій). Повний обсяг дисертації – 249 стор.

Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтовано актуальність теми, хронологічні рамки роботи, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання та методологічні принципи дослідження, окреслено наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому розділі – "Історіографія та джерела" – охарактеризовано основні етапи наукової розробки теми та джерельну базу дослідження. Історіографію історії України другої половини 40-х – початку 50-х років ХХ ст. поділено на чотири групи: радянську; українську сучасну; українську діаспорну; зарубіжну.

Першу групу літератури, що стосується проблем культурно-наукового життя України зазначеного періоду, становлять публікації радянських учених. Протягом кількох десятиліть, які минули з часу закінчення війни, було підготовлено чимало наукових статей, монографій, узагальнюючих праць, присвячених розвитку культури й науки в СРСР та Україні у 1940–1950-х роках. Однак, як відомо, радянська історіографія відзначалася однобічністю підходів, ідеологічною запрограмованістю висновків, що негативно позначалося на наукових пошуках істориків, призводило до спотвореного минулого, замовчування багатьох важливих подій, спрощення складних і суперечливих суспільно-політичних та духовно-культурних процесів.

У роботах радянських авторів багато уваги приділено політиці КПРС, возвеличенню її “керівної і спрямовуючої ролі”, зокрема в організації літературно-мистецького та наукового життя. До них відносяться праці І.Богодиста, І. Золотоверхого, О. Зубаня, І. Кошарного, А. Санцевича, Л.Ткачової, В. Юрчука й І. Кожукала та ін. Жорсткі ідеологічні вимоги накладали негативний відбиток на дослідження з цієї тематики, знижуючи наукову цінність одержаних результатів.

Підсумковими працями цього етапу історіографії, які ввібрали всі досягнення радянських істориків у вивченні даного періоду та відобразили найтиповіші недоліки у висвітленні повоєнної історії, є ґрунтовні колективні монографії – багатотомна “Історія Української РСР”, створена колективом Інституту історії АН УРСР, “Розвиток української культури за роки радянської влади”, “Історія Української РСР. Короткий нарис”. Попри згадану ідеологічну спрямованість, названі праці містять багатий і різноманітний фактичний матеріал.

У заключний період існування СРСР, в часи так званої перебудови, почався перегляд радянської історії, її ключових подій і явищ, ролі окремих осіб, а згодом – принципових засад, теоретико-методологічних підходів до вивчення минулого. В другій половині 80-х років ХХ ст., поступово долаючи усталені штампи і стереотипи, вчені-історики все більш зважено, різнопланово та об’єктивно аналізували розвиток культури і науки в Україні в повоєнні роки.

На межі 80–90-х років ХХ ст. з’явилися перші новаторські публікації з новітньої історії України, які започатковували критичне переосмислення сталінізму та його доби, – “Про минуле – заради майбутнього”, “Маршрутами історії”, “Сторінки історії України: ХХ століття”, “Розвиток науки в західних областях УРСР за роки радянської влади” та ін. У наукових статтях і монографічних роботах В. Даниленка, Г. Касьянова, С.Кульчицького, Ю. Шаповала, І. Кураса, Н. Гордійчука, І. Ляшенко та інших зроблено перші спроби критичного аналізу суті радянської соціально-економічної та політичної системи, національної політики Комуністичної партії, в тому числі стосовно України, літературно-мистецького та наукового життя в республіці.

Другу групу в історіографії теми становлять праці, написані українськими дослідниками в період існування незалежної держави. Сучасна українська історіографія завершила процес критичного перегляду історії радянської доби, оволодіння новітнім методологічним і методичним арсеналом, зробивши при цьому якісний крок вперед, виробивши нове бачення попередньої епохи.

У ряді праць узагальнюючого характеру зроблено спробу висвітлити історію України на нових концептуальних засадах – у контексті світового історичного процесу. Разом з тим значну увагу автори приділяють і своєрідності політико-ідеологічних процесів в Україні другої половини 40-х– початку 50-х років ХХ ст. Йдеться перш за все про праці “Історія України: нове бачення”, “Україна: друга половина ХХ століття: нариси історії”, ”Україна у ХХ столітті: уроки, проблеми, перспективи”.

Одним з перших дослідників, який глибоко розкрив принципи союзної політики щодо України, наслідки панування тоталітарної системи, в тому числі в сфері літератури, мистецтва та науки, був Ю. Шаповал. Він підготував низку цікавих робіт, присвячених післявоєнній історії республіки і написаних на широкій джерельній базі, на численних розсекречених архівних документах. На особливу увагу заслуговують його книги “Україна 20–50-х років: сторінки ненаписаної історії”, “Україна ХХ століття: особи та події в контексті важкої історії”, “Людина і система (Штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні)”. Автор відтворив замовчувану раніше історію гучних політичних процесів, маловідомих сфабрикованих справ. Спираючись на архівні матеріали, розкрив суперечливу тоталітарну епоху через конкретні долі відомих діячів тієї доби.

Серед праць, в яких ґрунтовно показано природу тоталітаризму, механізми функціонування терору, слід назвати монографії І. Біласа “Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953” та Б. Яроша “Тоталітарний режим на західноукраїнських землях 30–50-х років ХХ століття (історико-політичний аспект)”. Автори використали значний масив архівних джерел, розкрили дії карально-репресивних органів, показали їх вплив на духовне життя України.

У контексті вивчення проблем політичного контролю в Україні значний інтерес становлять праця В. Барана і В. Даниленка “Україна в умовах системної кризи (1946–1980-і рр.)”, що вийшла в серії “Україна крізь віки”, а також монографії В. Барана “Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи”, “Україна: новітня історія (1945–1991рр.)”, “Історія України 1945–1953 рр.”, в яких проаналізовано суспільно-політичні, духовні та національно-культурні процеси повоєнної доби.

Відомо, що головним об’єктом нападок радянської влади була інтелігенція. В монографії О. Рубльова та Ю. Черченка “Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20–50-ті роки ХХ ст.)” розкрито суперечливі та болісні процеси інтегрування західного регіону України в радянську суспільну систему. Помітним внеском у вивчення політико-ідеологічних кампаній післявоєнного періоду стало дослідження Т. Марусик “Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя та діяльності (40–50-ті рр. ХХ ст.)”.

Останньому періоду сталінщини присвячені праці В. Юрчука, О.Замлинської, Л. Шевченко, О. Веселової, в яких проаналізовано різні прояви культурного життя в Україні, показано загальні тенденції духовного розвитку республіки в останній період сталінщини. Однак у працях названих авторів недостатньо висвітлено діяльність органів цензури в республіці, зміст і напрямки політико-ідеологічного контролю, а також “викривальні” кампанії в природничих науках.

Важливі аспекти духовного життя в Україні, які стосуються діяльності окремих видатних представників української інтелігенції, інших проблем розвитку літератури, мистецтва, науки в перше післявоєнне десятиліття, проаналізували С. Кульчицький, Я. Дашкевич, М. Ільницький, О. Луцький, Т. Галайчак, М. Коваль. Вони зосередили значну увагу на моральному аспекті боротьби радянського режиму з інтелігенцією, інтелектуальною елітою, а також знищення владою духовних надбань цілих поколінь.

Зростає інтерес до вивчення проблем регіонального характеру, про що свідчать публікації дослідників О. Григорця, С. Фролова, М. Шитюка. Названій тематиці присвячено ряд кандидатських дисертацій, в яких порушуються окремі проблеми духовного життя в західному регіоні України, зокрема Р. Попп та І. Сушик.

Як бачимо, аналіз публікацій сучасної української історіографії свідчить: за минулі роки вчені зробили вагомий крок вперед у вивченні історії першого повоєнного десятиліття, в освоєнні нового джерельного матеріалу, в осмисленні сутності суспільних процесів. Та все ж, попри це, історики досі не створили спеціального комплексного дослідження, присвяченого проблемам політико-ідеологічного контролю за літературою, мистецтвом та наукою.

Третю групу досліджень становлять праці представників західної української діаспори – В. Голуба, П. Голубенка, Г. Костюка, Д. Лобая, О.Сулими та ін. Для них характерний гостро критичний підхід до оцінки сталінського тоталітарного режиму, а також його політики в різних сферах суспільного життя. Ці праці відзначаються ретельним аналізом опублікованих документів і матеріалів, у тому числі радянської періодики, проте з відомих причин в них не використано архівні документи зі сховищ України та Російської Федерації, без яких неможливо відтворити повноцінну картину культурно-наукових процесів у республіці.

Серед робіт представників західної української діаспори, що присвячені даній тематиці, слід назвати також монографію Б. Крупницького “Українська історична наука під совєтами (1920–1950)”, в якій показано загальні принципи політики Москви щодо України, а також конкретні проблеми ідеологічного контролю за науковою діяльністю, зокрема в галузі історії. Вагоме місце також займають праці І. Лисяка-Рудницького, М. Прокопа, І. Майстренка та ряду інших авторів, які дали глибокий теоретичний аналіз радянського періоду української історії.

Четверту групу робіт становлять праці зарубіжних дослідників, що торкаються загальних проблем радянського тоталітаризму, політико-ідеологічного контролю, а також конкретних тем, пов’язаних з вивченням культури і науки в СРСР, меншою мірою – в Україні. Серед цих робіт слід назвати перш за все праці концептуального характеру, важливі для розуміння природи радянської системи і засад її культурної та національної політики, зокрема Х. Арендт, Р. Арона, М. Джиласа, С. Єкельчика, М. Восленського, Л. Шапіро та ін.

Значний внесок у вивчення післявоєнної історії СРСР зробили сучасні російські історики – Ю. Аксьонов, А. Данилов, Є. Зубкова, М. Маслов, В. Сойфер, Г. Костирченко, М. Геллер та О. Некрич та ін. Вони підготували низку ґрунтовних праць, в яких розглядаються питання політичного й ідеологічного контролю влади за літературою, мистецтвом, наукою, за діяльністю інтелігенції та творчих спілок. На відміну від праць західних авторів, їхні дослідження ґрунтуються на потужній джерельній базі, насамперед численних розсекречених архівних документах.

Отже, огляд наукової літератури свідчить, що вчені досягнули значних успіхів у вивченні історії даного періоду, у висвітленні найважливіших подій, трагічних сторінок історії українського народу. Проте більшість опублікованих праць стосується загальних проблем політичного, економічного, культурного розвитку України. З огляду видно, що досі немає спеціальних наукових праць, присвячених аналізові політичного контролю тоталітарної держави в культурно-науковій сфері України в перше повоєнне десятиліття.

При написанні дисертації були використані різнопланові за характером, походженням та змістом джерела, які можна поділити на такі основні групи: неопубліковані архівні документи; опубліковані документи та матеріали; спогади; періодичні видання. Основним джерелом до вивчення теми стали документи центральних і місцевих державних архівів України, один з архівів Російської Федерації, частина з яких була розсекречена лише нещодавно і містить маловідомий фактичний матеріал.

У Центральному державному архіві громадських об’єднань України опрацьовано документи фонду 1– Центрального комітету Компартії України. З цього фонду використано документи описів 1 – матеріали з’їздів, конференцій і пленумів ЦК КПУ, 6 – протоколи засідань Політбюро і матеріали до них, 16 – протоколи засідань Політбюро, “Окрема папка”, 70 – відділ агітації і пропаганди, 71– відділ науки і вищих навчальних закладів, 72 – відділ художньої літератури і мистецтва.

Тут зосередженні стенограми з’їздів, конференцій, пленумів та активів партійних органів, доповідні записки, звіти й інформацій місцевих партійних організацій тощо. Ці документи досить докладно розкривають політико-ідеологічні кампанії, політику Комуністичної партії щодо літератури, мистецтва та культури загалом, дають можливість простежити ставлення творчої та наукової інтелігенції до радянської системи. У фонді зберігається чимало матеріалів про діяльність радянської тоталітарної системи та її інститутів.

У Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України опрацьовано фонди, які дозволяють відтворити культурно-наукове життя першого повоєнного десятиліття. Особливий інтерес становлять фонди 4605 – Головного управління у справах літератури і видавництва при Раді Міністрів УРСР та 166 – Міністерства освіти УРСР, де зберігаються документи офіційного характеру – накази, постанови, довідки, інформації тощо, які розкривають діяльність відповідних державних органів щодо посилення політико-ідеологічного тиску на культурне та наукове життя України в післявоєнний період і дають можливість показати цей процес у його динаміці, в розвитку.

У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України вивчено документи фондів 590 – Спілки письменників України, 661– Спілки композиторів України. В них зосереджені протоколи керівних органів спілок, творчі та тематичні плани, рецензії на художні і музичні твори літературно-мистецької інтелігенції, що висвітлюють діяльність літературно-мистецької інтелігенції України у другій половині 40-х – на початку 50-х років ХХ ст. Матеріали цих фондів дають можливість проаналізувати взаємовідносини між партійно-державними структурами та письменниками і композиторами, особливості кадрової політики, ідеологічної роботи партійних органів з творчою інтелігенцією тощо.

Авторка опрацювала матеріали державних архівів Львівської, Волинської, Рівненської, Запорізької областей, які дозволяють простежити стан культури і науки в окремих регіонах України, особливості проведення ідеологічних кампаній “на місцях”, долю місцевої творчої і наукової інтелігенції тощо. Це перш за все документи обласних партійних комітетів, обласних виконавчих комітетів Рад депутатів трудящих, відділів виконкомів– в справах мистецтв, культурно-просвітницьких закладів і т.д., а також обласних організацій творчих спілок і деяких творчих колективів.

Важливе значення для вивчення проблем політико-ідеологічного контролю мають документи, які зберігаються в центральних державних архівах Російської Федерації. У дисертації використано матеріали Російського державного архіву соціально-політичної історії, зокрема фонд 17 – ЦК ВКП(б)–КПРС: описи 3 – протоколи засідань Політбюро ЦК, 125 – відділ пропаганди і агітації (1938–1948 рр.), 131 – відділ партійних, профспілкових і комсомольських органів, 132 – відділ пропаганди і агітації, 133 – відділ науки і вузів, 162 – протоколи засідань Політбюро ЦК ВКП(б). “Окрема папка” (копії). Залучені документи дають можливість по-новому поглянути на ряд важливих наукових проблем, у тому числі щодо розвитку культури і науки. Вони стосуються не лише загальних проблем Радянського Союзу, але й торкаються становища в окремих союзних республіках, у тому числі в Україні. Ці документи дозволяють прослідкувати зміст, напрямки і наслідки політики партії в галузі культури і науки, зокрема й особливості ідеологічних кампаній, так званої “ждановщини”, розгорнутих сталінським режимом у перші післявоєнні роки.

Другу групу джерел становлять опубліковані документи і матеріали, присвячені названій тематиці. Серед них слід назвати видання, в яких містяться документи керівних партійних і державних органів, серед них стенограми і матеріали з’їздів, пленумів ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У, збірники “КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК (1898–1971)”, “Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК”, “Сборник законов Украинской РСР, указов Президиума Верховного Совета Украинской РСР. 1938–1979”.

Використано ряд збірників документів і матеріалів, виданих у радянський період, що стосуються досліджуваної проблеми, – “Культурне будівництво в Українській РСР, червень 1941–1950”, “Соціалістичні перетворення в західних областях Української РСР 1939–1979”. У них подано документи і матеріали, присвячені розвитку культури і науки в Україні, відображено так звану керівну роль Комуністичної партії в цій ділянці у післявоєнні роки. Значна увага приділяється діяльності Рад депутатів трудящих, профспілок, комсомолу, в тому числі в ідейно-політичній сфері.

У дисертації залучено також збірники документів і матеріалів, опубліковані в пострадянський період. До них увійшли численні розсекречені документи, які донедавна були цілком недоступні історикам. Серед цих видань виділимо збірники “Культурне життя в Україні. Західні землі”, “У лещатах тоталітаризму: перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936–1956 рр.)”, “Національні відносини в Україні у ХХ ст.”, “Україна у ХХ столітті”, “Літопис нескореної України”, “Десять буремних літ: Західноукраїнські землі в 1944–1953 роках”, “Письменники України – жертви сталінських репресій”, які значно збагатили джерельну базу дослідження.

Важливе значення мають документальні публікації, що вийшли в західній українській діаспорі, зокрема “Українська суспільно-політична думка у 20 столітті”. Великий інтерес становлять збірники документів і матеріалів, видані сучасними російськими дослідниками, – “Влада і художня інтелігенція: Документи ЦК РКП(б)–ВКП(б), ВНК–ОДПУ–НКВС про культурну політику. 1917–1953”, “Історія радянської політичної цензури: Документи і коментарі”, “Літературний фронт”. Історія політичної цензури 1932–1946 рр.”.

Окрему категорію джерел становлять спогади. Йдеться насамперед про щоденники та спогади О. Довженка “Україна в огні. Кіноповість. Щоденник”, Ю. Сливки “Академік Іван Петрович Крип’якевич” та ін. Значний інтерес викликає книга М. Нечиталюка “Честь праці!”, яка присвячена академіку М. Возняку. Використано також спогади партійних і радянських керівників, які працювали у той час в Україні, зокрема М. Хрущова та Л. Кагановича.

Проаналізовано періодику радянських часів, зокрема газети “Радянська Україна”, “Літературна газета”, “Вільна Україна”, “Закарпатська правда”, “Радянська Волинь”, “Червоний прапор”, журнали “Більшовик України”, “Трибуна лектора”, “Радянське мистецтво”, союзні видання – “Правда”, “Известия”, “Культура и жизнь”. Цей вид джерел не завжди об’єктивно і повно віддзеркалює реалії тодішнього життя, а тому вимагав критичного підходу, зіставлення з іншими джерелами.

У другому розділі – “Особливості суспільно-політичної ситуації” – охарактеризовано суспільно-політичну ситуацію в Україні другої половини 40-х – початку 50-х років ХХ ст. Під час війни господарство України було дощенту зруйновано, мільйони українців загинули на фронтах, опинилося в полоні та були насильно вивезені на примусові роботи до Німеччини.

Відбудова зруйнованої економіки проводилася коштом експлуатації робітників, селян-колгоспників і науково-технічної інтелігенції, а також кількамільйонної армії ув’язнених – “ворогів народу”. Величезні витрати йшли на розбудову військово-промислового комплексу та озброєння, загалом на утримання багатомільйонної армії, карально-репресивних структур. З іншого боку, відчуття перемоги, здобутої ціною величезних жертв і страждань, породжувала в народі світлі надії та сподівання. Всім хотілося вірити, що життя швидко піде на краще, що масові репресії, голодомори, стан загальної підозрілості у суспільстві, терор влади – залишаться у минулому. У суспільстві з’явилися надії на краще, на “послаблення”, на те, що влада з більшою довірою стане ставитися до народу.

Але сподівання українців на післявоєнну лібералізацію та демократизацію суспільного життя не справдилися. Політична ситуація в Україні особливо погіршилася після повторного скерування Л. Кагановича на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У 1947 році. Уже у травні цього року була схвалена постанова ЦК КП(б)У “Про поліпшення ідейно-політичного виховання кадрів і про боротьбу проти проявів буржуазно-націоналістичної ідеології”. Почалися масові чистки у місцевих партійних організаціях, за вісім місяців 1947 року в республіці змінилося майже 38% секретарів райкомів партії, 64% голів виконкомів, 2/3 директорів МТС.

Головний удар спрямували проти населення західних областей УРСР, де діяло оунівське підпілля та УПА, які продовжували боротьбу проти тоталітаризму, за державну незалежність України. Вже до кінця 1944 р. в західному регіоні УРСР було вбито, за офіційними даними, 57,4 тис. осіб, а за 1944–1952 рр. репресовано майже 500 тис. та депортовано 230 тис. осіб. Влада заслала в підпілля Українську греко-католицьку церкву, арештувавши та ув’язнивши непокірну частину її духовенства.

В умовах радянської партократичної держави керівництво суспільними процесами зосереджувалося в апараті ЦК ВКП(б) та секретаріаті Й. Сталіна. Всі принципові питання культурної політики вирішувалися у відповідних відділах ЦК ВКП(б), зокрема пропаганди і агітації, науки і вузів та ін. Будь-яка зміна в цій політиці обов’язково починалася з постанови ЦК партії, потім дублювалася та деталізувалася урядовими рішеннями на союзному та республіканському рівнях, а її здійснення суворо контролювала ієрархія республіканських ЦК та місцевих партійних органів.

Таким чином, духовне життя суспільства було поставлено під жорсткий політичний контроль, а сфера ідеології розглядалась як головний “фронт боротьби” проти так званого українського буржуазного націоналізму. Впродовж 1946–1951 рр. було прийнято більше десяти постанов ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У, які стосувалися літератури, мистецтва і науки, визначили основні напрямки політико-ідеологічного наступу проти інтелігенції, проти української культури.

Сталінський режим створював у країні відповідну моральну атмосферу, розгортаючи публічну критику митців і вчених, піддаючи їх грубим та принизливим “проробкам”. Звичними стали підміна справжньої критики “начальницьким” окриком, упередженість в оцінках діячів культури і науки, самочинне і некомпетентне адміністративне втручання у творчу діяльність, заперечення елементарних художніх свобод.

Третій розділ роботи – “Ідеологічний нагляд за літературою та мистецтвом”. У ньому показано, що в загальносоюзному масштабі ідеологічні кампанії другої половини 40-х – початку 50-х років ХХ ст. започаткувала постанова ЦК ВКП(б) “Про журнали “Звезда” і “Ленинград” (серпень 1946 року). Однак в Україні політичний контроль тоталітарної держави проти творчої інтелігенції розпочався ще наприкінці Другої світової війни, а першою жертвою цього наступу став О. Довженко, якого з 1944 року звинувачували в “антиленінських помилках і націоналістичних перекрученнях” в кіноповісті “Україна в огні” та “Перемога”. Водночас розпочалися нападки на інших відомих діячів літератури і мистецтва, зокрема М. Рильського та О. Вишню.

Виконуючи директиви кремлівського керівництва, ЦК КП(б)У 24 серпня 1946 р. прийняв постанову “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури”. Партійні чиновники звинувачували авторів названої праці в тому, що вони “ігнорують масову боротьбу, як основний закон розвитку класового суспільства, і замість цього надають вирішальну роль в розвитку творчості письменників національному моментові”. Тоді ж було розкритиковано й усунуто з посади голови Спілки радянських письменників України М. Рильського, а також розгорнуто цькування Ю. Яновського, І.Сенченка та інших літераторів.

У зв’язку з постановою ЦК КП(б)У “Про перевірку виконання Спілкою радянських письменників постанови ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” і “Ленинград” почалися гоніння в регіонах України, насамперед західному. 24 липня 1947 р. на зборах активу інтелігенції Львова заступник голови Ради Міністрів УРСР Д. Мануїльський у доповіді “Боротьба проти українського націоналізму” гостро критикував Я. Галана, І. Вільде, М. Рудницького, П.Карманського, П. Козланюка, А. Шмигельського та ін.

17 листопада того ж року Спілка радянських письменників України за “антирадянську поведінку” виключила зі своїх рядів П. Карманського, М. Рудницького, А. Патрус-Карпатського. З цього приводу “Літературна газета” писала: “Буржуазних націоналістів – на смітник історії”. За стандартними звинуваченнями в українському буржуазному націоналізмі було засуджено і ув’язнено письменників Г. Берізку, В. Галету, Г. Гордасевич, К. Грищенка, З. Красівського, О. Матещука, І. Сеника, Б. Степанишина, П. Колесника, М. Шмуткевича та інших – всього понад 200 осіб.

На початку 50-х років ХХ ст. ідеологічна боротьба проти творчої інтелігенції знову посилилась. На цей раз її започаткувала редакційна стаття газети “Правда” “Проти ідеологічних перекручень у літературі”. Гострій критиці було піддано В. Сосюру за вірш “Любіть Україну”. Поета звинувачували в тому, що він “оспівує якусь одвічну Україну, Україну “взагалі”, що під цим віршем “підпишеться будь-який недруг українського народу із націоналістичного табору, скажімо С. Петлюра, С. Бандера і т.д. ...”

Значна роль в культурному житті належала пресі. Після війни в республіці видавалося 13 республіканських, 38 обласних і 862 районних, міських та заводських газет з разовим тиражем понад 4 млн примірників. Саме їм радянська влада відводила роль головного пропагандиста, популяризатора політики партії. Правляча верхівка використовувала їх як засіб прискорення русифікації та денаціоналізації суспільно-політичного життя союзних республік.

Однак засоби масової інформації знаходилися в специфічному становищі. З одного боку, вони були рупором владних структур, а тому розглядалися як невід’ємна частина пануючого державного механізму. Все, що друкувалося на сторінках всесоюзної і республіканської преси, на місцях розглядалося як істина в останній інстанції, як остаточний вердикт, що не підлягав оскарженню. З другого боку, преса сама знаходилася під постійним політичним наглядом партійних органів, насамперед їх ідеологічних служб. Тому не дивно, що ідеологічні кампанії другої половині 40-х – початку 50-х років ХХ ст. не оминули також преси.

Початок цим кампаніям поклала вже згадувана постанова ЦК ВКП(б) “Про журнали “Звезда” і “Ленинград”, вихід яких спричинив появу подібних постанов, прийнятих уже на республіканському рівні. Після війни гострої критики зазнали журнали “Вітчизна” та “Українська література”. Їх критикували за “надання місця на своїх сторінках творам, в яких проповідувалися буржуазно-націоналістичні погляди, аполітичність і вульгарність”, за публікації художніх творів, написаних у дусі концепцій М. Грушевського та С. Єфремова. В цих творах начебто “перекручувалась і спотворювалась історія української літератури, проповідувалась національна обмеженість, ідеалізувались пережитки старовини в побуті та свідомості людей”.

Згодом Політбюро ЦК КП(б)У прийняло ще кілька постанов, що стосувалися роботи засобів масової інформації, – “Про журнал “Дніпро” (1950); “Про видавництво СРПУ “Радянський письменник” (1951). Вони загострили ідеологічну ситуацію в республіці, а директиви ЦК ВКП(б), що знайшли відображення в редакційних статтях газети “Правда”, сприяли пошукам нових ідеологічних ворогів радянської системи. Все це негативно позначалося на розвитку культури, духовному житті України.

В зазначений період була розгорнута кампанія боротьби проти “формалізму” та “примітивізму” у музично-драматичній сфері. Після виходу в світ постанови ЦК ВКП(б) “Про оперу “Велика дружба” В.Мураделі” (1948), в Україні критикувалася творчість Б. Лятошинського, І.Белзи, М. Гозенпуда, Г. Таранова, М. Тіца, в західних областях – М. Колесси, С. Людкевича, Р. Симовича, А. Солтиса та ін. Митців звинувачували у проповідуванні формалістичного напряму в українському музичному мистецтві, “відриві від народу, голому техніцизмі й вульгарному натуралізмі”.

Публікація в газеті “Правда” статей “Невдала опера” та “Про оперу “Богдан Хмельницький” (1951) спричинила нападки на композиторів Г. Жуковського та К. Данькевича, а разом з тим – на творчість інших українських митців. Композитори змушені були творити відповідно до вимог партії, наголошуючи на соціальних мотивах, подекуди нівелюючи національні традиції музичного мистецтва.

Зростаюча бюрократизація в керівництві культурою формувала особливу соціально-психологічну атмосферу, за якої всіляко обмежувався творчий пошук, утверджувалися одноманітність та шаблон. Це знаходило свій вияв у розквіті “теорії безконфліктності”, що пустила своє коріння в помпезності й риторичності інтонаційного складу музичних творів, в яких прославлявся головний “герой” радянського мистецтва – Сталін, як “батько всіх народів і часів”.

Така жорстка централізована адміністративна регламентація в галузі культури призвела до нівелювання національної самобутності мистецтва народів СРСР, відмови від врахування історичної своєрідності розвитку національних культур, протиставлення одних радянських народів іншим. На фоні цих негативних тенденцій виділявся і заохочувався показний псевдопатріотизм в репертуарній політиці самодіяльних та професіональних художніх колективів.

Не менш жорсткий ідеологічний контроль влада здійснювала за театром та кінематографом. Партійні органи розгорнули критику репертуару театрів, змушуючи мистецькі колективи відмовлятися від постановки самобутніх національних творів. Критиці піддано п’єси “Моя знайома” Л. Юхвіда, “Нащадок гетьмана” Ю. Мокрієва, “Змова сердець” Шільмана – за відсутність актуальних питань сучасного радянського життя, за начебто надумані, фальшиві, дрібні проблеми; “Чому не гаснуть зорі?” О. Копиленка, “Я живу” М. Пінчевського – за “прояви національної обмеженості”.

З особливим завзяттям сталінський режим експлуатував кіно як один з найефективніших засобів ідеологічної обробки населення. Яскравим віддзеркаленням антинаціональної суті політики влади щодо кіномистецтва було ставлення до творчості О. Довженка, яке засвідчувало страх перед пробудженням самосвідомості українського народу. З метою ефективнішого керівництва кіномережею перебудовано апарат міністерства кінематографії УРСР, зокрема створено управління сільської і управління міської мережі.

Комуністична партія вимагала від митців створювати насамперед твори про життя радянського суспільства, радянську людину. Саме внаслідок цього почастішав показ таких кінофільмів, як “Молода гвардія”, “Повість про справжню людину”, “Сільська вчителька”, “Мічурін” та інших, а також фільмів українських кіностудій – “Подвиг розвідника”, “Голубі дороги”, “Південний вузол (Третій удар)”, “У мирні дні” та ін. Критика тих часів відзначала надмірне захоплення історичною тематикою, обмежений випуск творів про сучасність. Авторам фільмів на історичну тематику вказували на надмірну увагу до етнографічних, побутових аспектів життя.

Отже, в другій половині 1940-х – на початку 1950-х років вийшла низка постанов ЦК КП(б)У, присвячених питанням літератури та мистецтва. Ці постанови стали складовою частиною ідеологічних кампаній, відомих під назвою “ждановщини”. Вони служили одним із засобів політико-ідеологічного контролю тоталітарної влади за творчою діяльністю інтелігенції, за духовним життям суспільства. Вістря партійної критики було спрямовано на подолання самобутнього національного змісту, особливого національного колориту української літератури та мистецтва, на “викриття українського буржуазного націоналізму”.

Система прагнула цілковито підпорядкувати своєму впливові літературу і мистецтво, спрямувати їх у відповідне політичне й ідеологічне русло, регламентувати найрізноманітніші прояви творчої активності та інтелектуального пошуку. Втручання режиму вело до деформації творчості митця, література і мистецтво були найважливішими і найдієвишими каналами формування культу особи Й. Сталіна. Однак і в такому важкому стані, попри всі труднощі, “проробки” і гоніння, митцям вдалось зберегти своє творче обличчя, створити цікаві самобутні твори, які стали відомими далеко за межами республіки.

Четвертий розділ дисертації – “Політичний контроль в галузі науки”. Однією з особливостей громадсько-політичного життя українського суспільства в післявоєнний період був тотальний наступ на діячів науки. В цей час влада широко використовувала силові методи управління наукою, щоб гарантувати панування сталінської доктрини, забезпечувати замкнутість наукової сфери, ізолювати її від світового наукового процесу.

Водночас, розглядаючи вчених-гуманітаріїв як “підручних партії”, режим прагнув максимально залучити їх до пропагандистської діяльності, в тому числі до виступів на різноманітних заходах, на радіо, в пресі, для розвінчування так званого українського буржуазного націоналізму. Тому в своїх діях проти інтелігенції влада не зупинялася ні перед чим, а будь-який вияв невдоволення такою політикою кваліфікувався як прояв антирадянської діяльності.

Репресивно-каральні акції особливо послідовно здійснювалися щодо західноукраїнської творчої інтелігенції. У цьому регіоні, поряд з боротьбою проти буржуазно-націоналістичних ухилів загалом, всеосяжного характеру набула кампанія викриття та цькування учнів і послідовників “націоналістичної школи” М. Грушевського. Сигналом до розгортання масштабної кампанії проти наукової концепції М. Грушевського стала стаття в газеті “Культура и жизнь” (1946) “Виправити помилки у висвітленні деяких питань історії України”, передрукована у багатьох газетах Києва, Львова, Запоріжжя та інших міст. Розгорнулося цькування багатьох відомих вчених, зокрема І. Крип’якевича, М. Кордуби, О. Терлецького, М. Возняка, – як “ворогів народу”, “маскарадного дрантя українсько-німецького націоналізму”. 21 вересня 1946 р. президія АН УРСР звернулася до Ради Міністрів УРСР з проханням дозволити ліквідувати відділи гуманітарних інститутів у Львові. 28 жовтня того ж року уряд схвалив цю ініціативу та санкціонував переведення провідних вчених – І. Крип’якевича, М. Возняка, О. Терлецького, М. Кордуби, О. Степанів-Дашкевич зі Львова до київських академічних інститутів.

Жорстоко переслідувалися також вчені-гуманітарії Києва та інших наукових осередків України. 29 серпня 1947 р. ЦК КП(б)У у постанові “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР” звинувачував колектив відомих вчених у “написанні в антимарксистському дусі” праць, які містять “грубі політичні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру”. Критиці піддано К.Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова, С. Білоусова. Мова йшла про відхід від більшовицького принципу партійності, відродження “реакційних вигадок українських націоналістичних істориків”, негативний вплив на викладання історії у вищих навчальних закладах.

Розгром філософської науки в Україні розпочався ще з кінця війни, коли була розкритикована праця “Історія західноєвропейської філософії”, зокрема її третій том, – за “німецький ідеалізм, як реакційну філософію прусського юнкерства, як ідеологію загарбницьких війн і расизму”. Згодом третій том був вилучений із наукового обігу. Після дискусії 1947 року у Москві з приводу обговорення підручника “Історія західноєвропейської філософії” Г. Александрова, в липні 1948 р. ЦК КП(б)У розгорнув критику колективних монографій “Історія філософії” та “Розвиток суспільної і філософської думки на Україні в другій половині ХІХ ст.”.

Авторів звинувачували в тому, що