ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

САФРОНОВА НАТАЛЯ ВІКТОРІВНА

УДК 821[470] – 95+821 – 4

ПУШКІН У ТВОРЧІЙ БІОГРАФІЇ ГЕРЦЕНА

10.01.02 – російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент

Тищенко Тетяна Іванівна

Харківський національний педагогічний

університет імені Г.С. Сковороди,

доцент кафедри української та світової літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Філат Тетяна Віталіївна,

Дніпропетровська національна медична академія,

завідувач кафедри іноземних мов;

кандидат філологічних наук, доцент

Чупринова Наталя Юріївна,

Харківська Академія внутрішніх військ МВС України, доцент кафедри соціальних і правових дисциплін.

Захист відбудеться “21” лютого 2008 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.053.03 у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. 216.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд, 215-В

Автореферат розісланий “18” січня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Р.В. Мельників

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Не буде жодним перебільшенням стверджувати, що місце, яке посідав Пушкін у духовному світі Герцена, дуже вагоме. З юності й до останніх днів життя Герцен читав і перечитував Пушкіна, роздумував над його роллю не тільки в історії російської літератури, але й у житті російського суспільства. Сліди цих роздумів відображені в багатьох його творах та епістолярії. Кількість згадувань Пушкіна, цитат із його творів і явних, і прихованих, їхнього використання для вираження власних думок та відчуттів важко піддається підрахунку. Щодо цього жоден інший письменник навіть віддалено не може бути порівняний із Пушкіним.

Відповідно, розроблена Герценом концепція Пушкіна може бути правильно зрозуміла й справедливо поцінована лише за умови розгляду її в контексті тієї боротьби навколо пушкінської спадщини, що велася впродовж кількох десятиліть – з 1830-х до 1870-х рр. Публікація заборонених у царській Росії творів Пушкіна та їхня цілеспрямована пропаганда були одним із наскрізних напрямків діяльності Вільної російської друкарні в Лондоні.

Розглянута тема входить у сферу не тільки герценознавства, але й пушкінознавства. Не секрет, що вивчення літературних явищ у функціональному аспекті не привертає до себе достатньої уваги. Освоєння й переосмислення пушкінської творчості в духовному світі такого глибокого й оригінального мислителя, як Герцен, здатне істотно розширити наші уявлення про місце Пушкіна в ідейному житті Росії XIX ст.

Водночас вивчення цієї теми, як буде докладно показано нижче, перебуває загалом у незадовільному стані. Присвячені їй нечисленні статті з’явилися кілька десятиліть тому і не можуть задовольнити сучасні вимоги. Для авторів загальних праць про Герцена вона незмінно перебувала на периферії наукового інтересу. Відтак звернення до неї та її всебічне цілісне вивчення є вкрай необхідним.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках комплексної теми “Історія російської літературної критики XVІІІ – ХХ століть”, що розробляється кафедрою російської та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.

Метою дисертації є всебічне, цілісне, зіперте на максимально широке коло джерел дослідження ролі й місця, що посідав Пушкін у духовному світі, у творах і листах Герцена, а також у його діяльності як видавця й пропагандиста творчості Пушкіна на Заході.

Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:

1. Аналітично розглянути й оцінити те, що зроблено для вивчення зазначеної проблеми російськими й радянськими істориками та літературознавцями.

2. На основі вивчення висловлювань про Пушкіна у творах і листах Герцена упродовж чотирьох десятиліть дослідити еволюцію герценівської концепції Пушкіна.

3. Показати в якому історико-літературному контексті ця концепція склалася, розвивалася і який вплив вона зробила на подальше вивчення Пушкіна в Росії й на Заході.

4. Відновити якомога повнішу картину діяльності Герцена як видавця й пропагандиста ідей та творів Пушкіна.

Об’єктом дослідження є літературний процес середини XIX століття; твори й листи Герцена, видання Вільної друкарні, широке коло літературних, мемуарних і епістолярних джерел, що характеризують сприймання Пушкіна в 1830 ? 1860-х рр.

Предмет дослідження – особливості впливу О. Пушкіна на формування художньої творчості й світогляду Герцена; герценівська концепція Пушкіна, розглянута в контексті свого часу; діяльність Герцена як видавця та пропагандиста творчості Пушкіна.

Теоретико-методологічною основою дисертації стали наукові принципи історико-літературного дослідження, закріплені в сучасному літературознавстві: принцип історизму, принцип взаємозв’язку літературних явищ, принцип системного аналізу. У роботі використані наукові досягнення провідних учених з питань функціонування літератури (Л.Я. Гінзбург, О.В. Дружинін, С.А. Рейсер, Я.Є. Ельсберг), теорії та історії літературної критики (В.І. Кулєшов, Б.Ф. Єгоров, І.Я. Айзеншток, Ю.Б. Борєв, І.Г. Пехтелєв, М.Г. Чернишевський, Л.Ф. Тарновський), специфіки розвитку російської літератури на Заході в середині XIX століття (З.П. Базилева, Д. Айзенштад, Н.Я. Ейдельман, М.П. Алексєєв), а також наукові праці, присвячені розвитку національної російської культури (Я.Є. Ельсберг, В.Є. Якушин, Г.І. Антонова, Т.В. Зуєва).

Методи дослідження. У процесі розробки теми дисертації використовувалися порівняльно-історичний, історико-функціональний, описовий і метод системного аналізу.

Наукова новизна отриманих результатів. У дисертації зроблено першу спробу монографічного дослідження ролі й місця, що належить Пушкіну в духовному й творчому світі Герцена та його видавничій діяльності. При цьому принципово розширене коло залучених до вивчення матеріалів. Герценівська концепція Пушкіна вперше аналізується в контексті еволюції його сприйняття в Росії впродовж 1860-х рр.

Теоретичне значення дослідження полягає в розширенні уявлення про особливості розвитку літературно-критичної думки в Росії у другій половині XIX ст., розвитку пропаганди російської літератури на Заході в середині XIX ст., а також про своєрідність критичних поглядів на реалістичні традиції російської літератури середини XIX ст.

Практичне значення отриманих результатів. Отримані результати можуть бути використані істориками російської літератури, критики, журналістики; викладачами вузів у підготовці загальних і спеціальних курсів з російської літератури середини XIX ст.; написанні магістерських, дипломних і курсових робіт, а також у розробці тематики спецкурсів і спецсемінарів.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на кафедрі російської та світової літературі ХНПУ ім. Г.С. Сковороди. Основні положення й результати роботи викладені в доповідях на конференціях: Дванадцяті читання молодих учені пам’яті Л. Я. Лівшиця (Харків, 2007), ІІІ конференція “Мова і культура” (Горлівка, 2007), Всеукраїнська наукова конференція “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2007), XVI Міжнародна наукова конференція “Мова і культура” (Київ, 2007).

Публікації. Результати дослідження відображені в 7 статтях, з них 6 надруковано у спеціалізованих наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Структура дисертації визначається її метою й завданнями. Загальний обсяг дослідження – 184 сторінки основного тексту. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (160 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і наукова новизна дисертації, визначено мету й завдання, об’єкт і предмет роботи, основні методи дослідження, висвітлено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію.

У першому розділі “Історія вивчення проблеми” підбиті підсумки попередніх досліджень проблеми, якій присвячена дисертація. Відзначено, що в наш час для розв’язання цієї проблеми створена надійна джерелознавча база. Вона складається насамперед із 30-томного зібрання творів Герцена, найбільш повного з усіх наявних і підготовлене за участю кращих герценознавців ХХ ст. З пильною увагою слід поставитись і до видання, випущеного М.К. Лемке, особливо до його коментарів і вміщених додаткових матеріалів.

Цінне зібрання відомостей містить “Летопись жизни и творчества А. И. Герцена”, а видані томи “Литературного наследства” включають не тільки публікації, що постають доповненням до зібрань творів письменника, але й дослідження різних проблем його діяльності, виконані, як правило, на найвищому науковому рівні. Варто взяти до уваги й мемуарний фонд, хоча обсяг відомостей, що безпосередньо характеризують ставлення Герцена до Пушкіна, тут відносно невеликий.

З 1933 року починається публікація герценівських матеріалів і досліджень творчості письменника в томах “Литературного наследства”. Можна з упевненістю сказати, що немає іншого такого письменника, для вивчення творчості якого ця академічна серія зробила так багато, як для Герцена. Нагадаємо, що за цей час вийшло дев’ять томів: тт. 39 - 42 – Герцен, тт. 61 - 63 – Герцен і Огарьов, т. 64 – Герцен у закордонних колекціях, т. 96 – Герцен і Захід.

Автори численних книг і статей про Герцена так чи інакше торкаються теми, що цікавить нас, але переважно побіжно, не приділяючи їй спеціальної уваги. Самостійний інтерес вона викликала до себе лише в 1937 році, у зв’язку з подвійним ювілеєм – і Пушкіна, і Герцена. Тоді з’явилися статті І.Я. Айзенштока “Герцен – литературный критик”, І. Букмена “Герцен – издатель Пушкина”, М. Клевенського “Герцен и Пушкин”, Я. Є. Ельсберга “Герцен о Пушкине”. Незважаючи на певний наліт ювілейної поверховості цих робіт, відкидати їх не можна, і деякі висловлені в них резонні міркування повинні бути враховані в подальшій розробці цієї теми.

Надалі стали виходити більш обширні й докладні роботи, зокрема, стаття А. С. Долиніна “Пушкин в жизни и творчестве Герцена” й брошура Г. Гая “Пушкин в оценке Герцена” Л. Страхової “Пушкин и Герцен”. З не зовсім зрозумілих причин узагальнюючі роботи подібного характеру в останні десятиліття майже перестали з’являтися. Як на своєрідний виняток можна вказати на статтю А. П. Лисунова “Образ Пушкина в творчестве Герцена”, опубліковану в 2003 році. Однак вона не містить щось істотно нове в порівнянні зі зробленим його попередниками.

Водночас продуктивно розроблялися й збагачувалися новим матеріалом окремі аспекти розглянутої теми. Безперечно неоціненним внеском стали роботи видатного радянського історика та літературознавця Н. Я. Ейдельмана. Без жодних перебільшень зазначимо, що за колом своїх інтересів Ейдельман був ніби створений для дослідження цієї теми. Адже Герцен і Пушкін посідали першорядне місце в його творчій біографії.

Хоча книгу “Пушкін і Герцен” Н.Я. Ейдельман і не написав, він виявив величезну кількість фактів, знайшов і ввів до наукового обігу цінні архівні документи, простежив і уточнив шляхи потрапляння до Герцена пушкінських матеріалів. Ім’я Пушкіна буквально пронизує текст монографії “Тайные корреспонденты “Полярной звезды””, але найбільший інтерес викликає розділ “Потаенный Пушкин”. Тут відновлені канали, що вели до Лондона від найбільших пушкіністів того часу: П.В. Аннєнкова, П. І. Бартенєва, редактора “Библиографических записок” А.М. Афанасьєва, видавців Пушкіна П.О. Єфремова, М. В. Гербеля та інших.

Саме Н.Я. Ейдельман розкрив загадку, пов’язану з появою в “Полярной звезде” справжнього тексту записок Пущина, скорочених у Росії царською цензурою, слідом за ним ці відомості були повторені в інших виданнях, зокрема в коментарях до “Полярной звезды”. Саме він установив, як був розшуканий і, врешті, потрапив до Герцена найважливіший пушкінський лист, що призвів до висилки Пушкіна з Одеси, простежив долю добірки матеріалів про дуель.

З нарисів, що склали книгу “Герцен против самодержавия”, Пушкіну присвячені два. Це розділ VII – “Замечания о бунте”, у центрі якої “История Пугачева”, і розділ VІІІ – “Адские козни”, де досліджуються документи, що передували дуелі та з’ясовуються деталі трагічних подій 1837 року. У першому з них автор вивчає цитати й посилання на пушкінську роботу, що раз у раз зринають у Герцена. Особливо цікава відновлена Н.Я. Ейдельманом доля “Замечаний о бунте”, точніше тих її частин, які не були пропущені цензурою і врешті потрапили до Лондона. У другому досліджуються й коментуються листи та інші матеріали, уперше надруковані в “Полярной звезде”.

Книга “Герцен против самодержавия” витримала два видання, друге з яких було істотно доповнене новими матеріалами. Блискучий літературний талант Н.Я. Ейдельмана забезпечив увагу до неї не тільки фахівців, але й широкого кола читачів. Роботи Ф.П. Гусарової, які за тематикою перегукуються з його книгами, не мали такого успіху, проте, їхня обґрунтованість, глибина й аргументованість дають підстави для того, щоб віднести її до найбільш плідних дослідників рецепції Пушкіна у творчості зрілого Герцена. При цьому варто мати на увазі, що статті Ф.П. Гусарової – а деякі з них сміливо можна назвати дослідженнями – хронологічно передували книгам Н.Я. Ейдельмана.

У 1957 році з’явилася її стаття, у якій були вперше піддані докладному аналізу матеріали до біографії Пушкіна, вміщені в 1861 році в шостому випуску “Полярной звезды”. Цей аналіз органічно вписаний в історико-літературний контекст, пов’язаний із загальними напрямками вивчення Пушкіна, публікацією його творів і матеріалів про його життя й творчість у Росії. Дослідниця простежила підготовку цієї публікації в “Полярной звезде”, показала, що Герцен не тільки друкував твори Пушкіна та спогади про нього, але й відновлював при цьому купюри, зроблені за вимогами цензури в російських публікаціях. Дуже важливо, що публікація пушкінських матеріалів розглядається Ф.П. Гусаровою не ізольовано, а в контексті всієї діяльності Герцена.

Недостатньо вивченим залишається ставлення Герцена до статті Пушкіна “Александр Радищев”. І герценознавці, і пушкіністи не раз виявляли до неї інтерес, але щоразу вона залишалася ніби на периферії уваги, а спеціальних присвячених їй робіт немає. Вона обійдена увагою навіть у великому огляді А.М. Куканова “Проблема “Пушкин и Радищев” в дореволюционном и советском пушкиноведении”. Прийшов час, коли можна поставити за мету не розгляд окремих аспектів цієї проблеми в окремих статтях, а її цілісного, монографічного вивчення, використовуючи при цьому все цінне, що було зроблено, доповнюючи й виправляючи зроблене незадовільно й створюючи тим самим базу для уточнених та узагальнюючих висновків.

У другому розділі “Пушкін у герценівский час” ставиться завдання показати, що концепція Пушкіна, яку розробив і діяльно пропагував Герцен, може бути правильно зрозуміла й справедливо оцінена лише в контексті того процесу пізнання й освоєння пушкінської спадщини, тієї боротьби за Пушкіна, а в деяких випадках і проти Пушкіна, свідком та учасником якої був Герцен.

Зрозуміло, у рамках цієї роботи немає ні можливості, ні необхідності більш-менш повно відтворити історико-літературне тло. Будь-яка спроба вмістити в певний обсяг, який ми маємо, історію пушкінознавства за чотири десятиліття – з початку 1830-х до кінця 1860-х рр. – відпочатку приречена на поверховість та повторення загальних місць.

Необхідно інше – звернутися до тих праць про Пушкіна, що були у сфері уваги Герцена і які впливали на формування його власної концепції, до тих точок зору, які він сприймав, підтримував або, навпаки, відкидав. Відтак визначаються кілька значеннєвих вузлів: Бєлінський, естетична критика, революційно-демократична критика та, зокрема, Писарєв. Особливої уваги заслуговує й Огарьов, чий погляд на Пушкіна формувався в тісному зв’язку з герценівським.

Незважаючи на те, що герценівська концепція Пушкіна створювалася в особливих умовах, що істотно відрізнялися від тих, у яких перебували російські дослідники його творчості, їхні праці сприймалися лондонським вигнанцем із напруженою увагою, він черпав із них і додатковий матеріал для поглиблення й уточнення своїх позицій, а часом і приводи для полеміки. Сказане, насамперед, стосується робіт Бєлінського, у яких багато що викликало в Герцена співчутливий відгук, але часом у їхньому підході до тих або інших творів Пушкіна давалися взнаки помітні відмінності. Загалом позиція, яку займав Бєлінський щодо Пушкіна, еволюціонувала вбік зближення з позицією Герцена.

Якщо Герцен аналізував творчість Пушкіна в контексті суспільного руху свого часу і духовний зв’язок Пушкіна з декабристами був для нього фактом першорядного значення, то метою Бєлінського було усвідомити й показати Пушкіна в контексті історії російської літератури – і як підсумок її попереднього розвитку, і як початок майбутнього. При цьому Бєлінський часом припускався суперечностей із самим собою й виправляв власні помилки. Роман “Евгений Онегин” виявився тим пушкінським твором, у ставленні до якого точки зору Бєлінського й Герцена виявилися особливо близькими. Саме у зв’язку з “Евгением Онегиным” Герцен єдиний раз прямо й співчутливо послався на статті Бєлінського про Пушкіна.

У 1860-х рр. творчість Пушкіна стає як об’єктом нового, поглибленого освоєння й вивчення, так і полеміки, часом прихованої, часом явної. На цей час припадає й найбільш плідна робота зі збирання, вивчення й публікації текстів Пушкіна, біографічних матеріалів і різного роду документів, пов’язаних з його життям і творчістю. Це заслуга, у першу чергу, П.В. Аннєнкова, а також П.І. Бартенєва, Я.К. Грота, А.М. Афанасьєва, П.О. Єфремова та інших менш відомих видавців і дослідників.

Значну роль зіграла і певна лібералізація атмосфери в країні, що намітилася з середини 1850-х рр. після смерті Миколи I. Її наслідком стало помітне пом’якшення цензури, а відтак проникнення до друку заборонених раніше матеріалів. Стає реальністю поляризація різних, часом конфронтуючих суспільних сил, формування, часто навколо певних журналів, ідеологічних таборів, які вели полеміку з широкого кола проблем, серед яких не останнє місце посідали тлумачення й оцінка творчості Пушкіна.

Головний вододіл проходив поміж діячами революційно-демократичної критики, з одного боку, та естетичної критики з іншого. Останніх часто називали також прихильниками “чистого мистецтва”, іноді мова йшла про “пушкінський” та “гоголівський” напрямки. Слова використовувалися різні, але суть була одна. Повертаючись до проблеми Пушкіна, як вона ставилася та розв’язувалася в той час, необхідно відмовитися від загальноприйнятого при радянській владі, принципу “презумпції правоти”, закріпленого за революціонерами-демократами. У позиціях кожної зі сторін були свої раціональні моменти і свої слабкі місця, і вони вимагали й вимагають об’єктивного й неупередженого підходу до себе. Слід зазначити, що зразки такого підходу показав саме Герцен.

Природно, фактом величезного значення стала для Герцена поява зібрання творів Пушкіна, підготовленого Аннєнковим, особливо додаткового, сьомого тому, у якому були надруковані твори, що раніше натрапляли на цензурні заборони. Багато нового знайшов для себе Герцен і в “Материалах для биографии Пушкина”, що склали перший том видання. Хоча Аннєнков підтримував із Герценом дружні контакти, Герцен далеко не повністю солідаризувався з тими оцінками й тлумаченнями пушкінських творів, які він знаходив і в “Материалах”, і в примітках видавця.

У полеміці навколо Пушкіна, що мала місце між революційно-демократичними критиками й так званими поборниками “чистого мистецтва” або, інакше кажучи, прихильниками “гоголівського” й “пушкінського” напрямків Герцен відкритої участі не брав. Він був далекий від того, щоб солідаризуватися із Дружиніним, але з Тургенєвим у нього було глибинне взаєморозуміння.

Для суджень щодо ставлення Герцена до статей, опублікованих як відгуки на випущене Аннєнковим зібрання творів, матеріалів практично немає, і ми можемо лише припускати. Як випадає думати, із чимось він погоджувався, із чимось ні. Але статті Писарєва не могли не викликати в нього почуття протесту. Для людини, яка вела таку довгу й затяту боротьбу за історично справедливий підхід до зайвих людей і не раз стверджувала, що “ми всі Онєгіни”, прийняти ту насмішкувато-зневажливу характеристику, отриману цим образом під пером Писарєва, як і полемічні перетлумачування кращих зразків пушкінської лірики, було цілком неможливим.

З-поміж літераторів, що писали про Пушкіна одночасно з Герценом, першочергової й посиленої уваги, зрозуміло, заслуговує Огарьов. Їхня багаторічна дружба й тісне співробітництво не могли не мати наслідком виникнення особливо високого ступеня спільності в їхньому ставленні до Пушкіна й оцінках його творчості.

Якщо, аналізуючи точки зору інших письменників і критиків того часу, можна було бачити ті або інші форми сприйняття Герценом написаного ними про Пушкіна, про їхній вплив на Герцена або, навпаки, про відштовхування від них, явну або приховану полеміку з ними, то стосовно Огарьова, і тільки щодо Огарьова маємо право говорити про своєрідну дифузію – взаємопроникнення підходів до Пушкіна, тлумачень та оцінювання тих або інших його творів.

При цьому мав місце не тільки вплив Герцена на Огарьова, але й вплив Огарьова на Герцена, причому ми ніколи не довідаємося, якими саме герценівськими висловлюваннями про Пушкіна ми зобов’язані Огарьову. Але очевидно й інше: ставлення Герцена й Огарьова до великого поета не було тотожним, і, виявляючи навіть незначні на перший погляд розходження між ними, ми поглиблюємо розуміння вагомості й оригінальності концепцій Пушкіна, розроблених обома діячами.

Як показано у третьому розділі “Пушкін у житті та творах Герцена”, Пушкін із ранньої юності й до кінця життя посідав у духовному світі Герцена місце, за значенням яке важко порівняти з будь-яким іншим письменником. Він захоплювався його творами й особливо романом “Евгений Онегин”, жадібно читав заборонні вірші його вільнолюбної лірики. Пушкінські образи, пушкінські формулювання пронизують його твори й листи, він постійно використовує їх для опису подій свого життя й вираження власних почуттів.

Герценівська концепція Пушкіна найбільш повно відображена в його книзі “О развитии революционных идей в России”. Глибина поданого в ній аналізу розвитку російської літератури обумовила її кількаразові зіставлення з “Очерками гоголевского периода русской литературы” Чернишевського. Але при безсумнівній обґрунтованості таких зіставлень не можна випустити з уваги й важливу різницю цих двох творів.

Книга Чернишевського присвячена властиво певному етапу літературного розвитку, для Герцена ж історія літератури – лише одна зі складових досліджуваного ним предмета, і при тому не головна. Література розглядається ним у визначеному аспекті – як складова еволюції революційних ідей. Письменники та їхні твори, про які йде мова, розглядаються, насамперед, з погляду соціальної психології, суспільного звучання тем та образів.

З іншого боку, при безсумнівній спорідненості підходів і оцінок Герцена з тими, які ми знаходимо в Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, не слід забувати й про те, що, випускаючи свою книгу на Заході, Герцен мав таку можливість відкрито висловлювати свої судження про російську дійсність, російську літературу, її минуле й сьогоденні, якої були позбавлені його російські однодумці, чиї роботи з’являлися в підцензурних друкованих органах.

Тому саме Герцен зміг чітко й недвозначно, з опертям на конкретний матеріал показати зв’язок російської літератури з визвольним рухом. Саме в цій книзі Герцена творчість Пушкіна була органічно вписана не тільки в історію російської літератури, але й в історію Росії, було показано його політичне значення, його ідейну спорідненість із декабристами та з передовою суспільною думкою наступної епохи. Природно, головним твором Пушкіна, що постійно знаходиться в центрі міркувань Герцена, є роман “Евгений Онегин”.

На час, коли писалася книга “О развитии революционных идей в России”, російському читачеві вже були знайомі не тільки Онєгін, але й Печорін, і Рудін, і Бєльтов. Кажучи про Онєгіна, Герцен говорив і про цих героїв, і, більше того, він говорив про себе, тому що й тут, і неодноразово згодом він і себе зараховував до зайвих людей: “як і всі ми (курсив наш. – Н. С.), він постійно чекав на щось, адже людина не настільки божевільна, щоб вірити в тривалість теперішнього стану в Росії… Образ Онєгіна настільки національний, що зустрічається у всіх романах і поемах, які отримують бодай якесь визнання в Росії, і не тому, що хотіли копіювати його, а тому, що його постійно знаходиш біля себе або в собі самому…Справа в тому, що всі ми, більшою або меншою мірою, Онєгіни, якщо не воліємо бути чиновниками або поміщиками” (т. 7, с. 204).

І те, що Герцен пише в наступних абзацах – не про Пушкіна, не про його роман і його героя, а про себе й таких, як він: “ми”, “нас”, “наш стан, наше серце, наша юність”. “Ми займаємося всім: музикою, філософією, коханням, військовим мистецтвом, містицизмом, щоб тільки розвіятися, щоб забути про величезну порожнечу, яку гнітить нас... Нам дають обширну освіту, нам прищеплюють бажання, прагнення, страждання сучасного світу, а потім кричать: “Залишайтеся рабами, німими й пасивними, інакше ви загинули”” (т.7, с. 204, 205).

Упродовж наступних років ставлення Герцена до зайвої людини як соціального типу російського життя пережило значну еволюцію. Тому важливо зафіксувати вихідну точку цього процесу, а вона виявилася саме у книзі “О развитии революционных идей в России”. Тут втілена така герценівська концепція Пушкіна, якою вона склалася до початку 1850-х рр. І треба відзначити, що у своїй основі ця концепція залишалася незмінною до кінця його життя. У 1863 і 1864 Герцен написав одну за одною дві важливі, можна сказати, етапні статті – “1831 – 1863” і “Новая фаза в русской литературе”, у яких він не тільки посилається на цю книгу, але й наводить великі цитати з неї й формулює ідеї, що є прямим розвитком тих, які були спочатку сформульовані в “О развитии революционных идей в России”.

На той час, коли створювалася книга “О развитии революционных идей в России”, Герцен глибоко усвідомив, що поразка декабристів стала “страшним наслідком повного розриву між Росією національної й Росією європеїзованою”, того, що революційні ідеї “за ці двадцять п’ять років поширилися ширше, ніж за все попереднє сторіччя, та, проте, у народ вони не проникнули”. В іншій роботі він повертається до тієї ж думки: “У день повстання на Ісаакіївській площі…не вистачало саме народу”, виділяючи при цьому слово “народу” курсивом!

Відтак природним був його постійний і напружений інтерес до революційних ідей, що проникли в народ, до історії народних революційних виступів і, насамперед, до селянської війни під проводом Пугачова. Ім’я Пугачова зустрічається у творах і листах Герцена багато десятків разів, і, як показує їхній аналіз, важливим, якщо не головним джерелом відомостей про цю драматичну смугу російської історії була пушкінська “История Пугачева”.

Відомо, що Герцен був добре обізнаний із тим, що писали про народні виступи російські та західні історики, й обурювався замовчуванням і перекручуванням правди про ці події. “Ця трагічна боротьба, – писав він, – пройшла непоміченою, незрозумілою на Заході, оббріхана всередині країни. Дотепер таких людей, як Сенька Разін, як Пугачов, зображують розбійниками з великої дороги”.

Герцен не міг знати, наскільки його висновок збігався з думкою Пушкіна, що у первісних начерках до “Історії Пугачова” писав про своїх співвітчизників: “Незнання наших істориків дивне”, а про західних: “Незнання Росії затягло їх у більшу оману”. Але він добре усвідомлював те, наскільки сумлінна й неупереджена була робота Пушкіна над джерелами, і ставився до його книги із заслуженою довірою.

У “Полярной звезде” за 1861 р. Герцен надрукував зауваження до “Истории пугачевского бунта”, які Пушкін, за його зізнанням, не зважувався надрукувати. Частина цих зауважень була надрукована в 1859 р. Є.І. Якушкіним в “Библиографических записках”, але з вилученням деяких сильних місць, які виявилися неприйнятними з цензурних міркувань. У “Полярной звезде” вони були відновлені.

Якщо у вивченні Пугачова Герцен певним чином слідував за Пушкіним, то з Радищевим справа виглядала інакше й складніше. Як відомо, у 1858 році Герцен видав конволют, об’єднавши в одному томі два твори, що перебували в той час під забороною царської цензури: “О повреждении нравов в России” М.М. Щербатова та “Путешествие из Петербурга в Москву” О.М. Радищева. Відзначимо, що коли книга Щербатова була надрукована, хоч і із прогалинами в 1870-1871 рр., то з книги Радищева заборона не була знята до самого її скасування в 1905 р..

Видання супроводжувалося спільною передмовою до обох творів і окремою до “Путешествие из Петербурга в Москву”. У першій Щербатов та Радищев протиставляються, і це протиставлення повністю на користь Радищева: “О. Радищев – дивиться вперед, на нього війнуло сильним подувом останніх років ХVIII століття (читай: Французької революції. – Н.С.)... Захопленому ідеалами того часу Радищеву довелося жити в Росії – сльози, обурення, співчуття, іронія – рідна наша іронія, іронія-утішниця, месниця – все це вилилося в його чудовій книзі. Радищев набагато ближче нам, аніж князь Щербатов”.

Друга передмова, що безпосередньо передує тексту “Путешествие из Петербурга в Москву” починається таким абзацом: “У VII томі творів О. Пушкіна вміщена його стаття про О. Радищева. Стаття, що не робить особливої честі поетові. Він або перехитрував її з цензурних міркувань, або, справді, так думав – тоді краще було б її не друкувати. З неї беремо ми деякі подробиці про автора “Путешествие из Петербурга в Москву”” (т. 13, с. 278). Цей лаконічний фрагмент піддаданий у дисертації ретельному аналізу.

Статтю Пушкіна “Александр Радищев” Герцен прочитав у сьомому томі зібрання творів, надрукованого П.В. Аннєнковим, і його вердикт, що вона не робить честі її авторові, говорить про те, що до цього часу в нього вже склалося своє, відмінне від пушкінського, уявлення про цього діяча, у якому він добачив “наші мрії, мрії декабристів”.

У чому Пушкін насправді йшов на поступки цензурі, сподіваючись домогтися виходу своєї статті в журналі “Современник”, якою мірою в ній відобразилися його справжні розбіжності з Радищевим – установити з повною вірогідністю, вочевидь, неможливо, у літературі з цього приводу висловлювалися різні точки зору, серед яких найбільш ґрунтовною видається Ю.Г. Оксмана: “Сама можливість суперечок про тлумачення задуму обох статей свідчить про те, що Пушкін у своєму прагненні “перехитрити” цензуру не знайшов шляхи до правильного розуміння читачами його справжніх позицій, затемнених умовностями езопівської мови”.

Герцен повідомив, що деякі подробиці біографії Радищева він взяв у Пушкіна, і це дійсно так. Зіставляючи статтю Пушкіна з передмовою Герцена неважко вказати на ряд місць, що збігаються майже буквально. Водночас Герцен не тільки не солідаризувався з пушкінськими оцінками, але й посів протилежну позицію. І збіг у поглядах обох письменників, і розбіжності між ними показові для характеристики історичних та літературно-естетичних позицій Герцена.

Зміст четвертого розділу “Герцен – видавець і пропагандист творчості Пушкіна” є безпосереднім продовженням попереднього. Можна навіть сказати, що між ними важко провести точну межу. Справді, і книга “О развитии революционных идей в России”, і статті, у яких доповнювалися й розвивалися її положення, створювалися вже в період його перебування за кордоном. Праці, у яких складалася, формувалася його концепція Пушкіна, разом з тим служили й ознайомленню з нею західного читача, Пушкін був у них предметом пізнання й вивчення, а заодно пропаганди й популяризації.

Водночас у цій частині дисертації робиться спроба розв’язати й інше, більше конкретне завдання – розглянути, які твори Пушкіна й матеріали, що висвітлюють його біографію й творчість, публікувалися у виданнях Герцена, співвіднести ці публікації з їх попередньою й наступною долею, дослідити полеміку, викликану цими публікаціями на Заході та в Росії, і особливо участь у ній Герцена, усвідомити певне коло питань, що виникають у цьому зв’язку.

Створюючи Вільну російську друкарню, Герцен вважав своїм першочерговим завданням публікацію творів, які піддавалися в Росії цензурним переслідуванням. Поза всяким сумнівом, головними, найбільш бажаними для нього були публікації творів Пушкіна.

Перша велика публікація віршів Пушкіна з’являється в “Полярной звезде на 1856 год”. Символічно, що відкривалася вона творами, які Герцен знав із дитинства і про викликані ними враження неодноразово писав. Це – “Вольность”, “Деревня”, “Кинжал”, “Послание к Чаадаеву”. Випадково, а може, і не випадково в цій же книжці альманаху був надрукований третій розділ “Былого и дум”, що містить оповідання про перше знайомство Герцена з цими поезіями про “дрібно переписані й дуже затерті зошити віршів Пушкіна”, які приносив своєму учневі І.Є. Протопопов, і які той потайки переписував, а тепер оприлюднює в друці.

Усе сказане про пушкінські публікації у другому випуску “Полярной звезды” страждало б істотною неповнотою, якби ми залишили без уваги особливо важливий факт. Тут таки вперше був надрукований вірш Лермонтова “Смерть поэта” (під заголовком “На смерть Пушкина”). Варто нагадати, що коли в “Полярной звезде” були надруковані десятки віршів Пушкіна, то з поезії Лермонтова тільки цей вірш, власне – присвячений Пушкіну.

Герцен мав не достатньо точний список, і до надрукованого ним тексту вкралися розбіжності й різночитання, що відкидаються сучасною текстологією, але саме завдяки йому пролунали із друкованих сторінок ці сумні й гнівні строфи. У 1858 році вірш був надрукований у Росії без останніх, у певному сенсі головних рядків, і лише в 1860 у “Сочинениях М. Ю. Лермонтова” – повністю. Уже відзначалося, що саме ці рядки, що звинувачують “жадную толпу, стоящую у трона”, викликали найбільше співчуття в прогресивних колах російського суспільства й люту злість у придворних колах. Саме вони й стали справжньою причиною заслання Лермонтова на Кавказ.

Після 1856 року, коли вийшла друга книга “Полярной звезды”, Герцен надрукував у своєму альманасі ще дві добірки віршів Пушкіна – у четвертій книзі, що з’явилася близько 1 березня 1858 року, і в п’ятій, що вийшла близько 1 травня 1859 року. Заради справедливості зауважимо, що обидві ці публікації за своїм значенням не могли бути порівняні з першою.

Якщо публікація 1856 року могла уподібнитися до ефекту розірваної бомби, то сказати це про другу й третю було б, на наш погляд, явним перебільшенням. І, як можна вважати, із двох причин. По-перше, вірші, уперше надруковані у другій книзі “Полярной звезды”, належали до найбільш уславлених і найбільш популярних взірців пушкінської політичної лірики. Саме вони розходилися в найбільшій кількості списків, саме вони вплинули на формування світовідчування молодого Герцена, як і безлічі його однолітків.

По-друге, між 1856 і 1858 р. сталася важлива подія. У зв’язку з лібералізацією обстановки в Росії й деякому пом’якшенні цензурного гніту, П.В. Аннєнков зміг здійснити випуск сьомого, додаткового тому зібрання творів Пушкіна, у якому була надрукована значна кількість віршів, які цілком могли б стати живодайним матеріалом для публікації в “Полярной звезде”, і з цієї причини Герцен, слід вважати, певним чином корегував свої плани.

Але не треба забувати й про інше. Обставини, що перешкоджали повноцінному ознайомленню російського суспільства зі спадщиною Пушкіна, аж ніяк не зникли. Влада відступала, але під тиском. Боротьба за Пушкіна продовжувала залишатися актуальним завданням, що стояло перед суспільством і літературою. Закордонні публікації були важливим фактором цієї боротьби і сприяли успіху спроб неспотвореного друкування Пушкіна в Росії.

Поряд із віршами Пушкіна Герцен друкував його листи, спогади про нього й різноманітні документальні матеріали, що містили цінні відомості про життя поета. Зрозуміло, це було б неможливо без постійного співробітництва з “таємними кореспондентами “Полярной звезды”, які, приїжджаючи до Лондона, спілкувалися з Герценом і поповнювали редакційний портфель знаменитого альманаху. Поза всяким сумнівом, перші публікації творів Пушкіна, здійснені в “Полярной звезде”, чималою мірою сприяли тому, що через якийсь час їх вдавалося надрукувати і в Росії.

ВИСНОВКИ

Підсумовують проведене дослідження. Відмінність Герцена від усіх, хто писав про Пушкіна в його епоху, полягала в тому, що він не був ані літературознавцем, ані критиком у безпосередньому значенні цього слова. Він був політичним діячем, політичним мислителем і публіцистом, істориком визвольного руху. Варто пам’ятати й про те, що майже все, що писав Герцен про Пушкіна, писалося для непідцензурного друку, а отже він мав можливість безперешкодно висловлювати свою справжню думку навіть із найгостріших питань.

Пушкін увійшов у духовний світ Герцена в ранній юності й упродовж багатьох років посідав у ньому чільне місце, яке не надається до порівняння з впливом будь-якого іншого письменника. Звичайно, всі сучасники Герцена і читали Пушкіна, і цитували його, і обговорювали його твори, зазвичай захоплюючись ними. Але окрім Герцена важко назвати іншого діяча, про кого під цим оглядом зберігся б такий великий і виразний епістолярний та мемуарний матеріал.

Не можна обмежитися тим, що згадування пушкінських героїв, цитати з пушкінських творів пронизують листи Герцена впродовж усього його життя. Герцен настільки вжився в Пушкіна, що такі цитати виявляються для нього найбільш оптимальним засобом вираження власних думок, знайомства співрозмовника або кореспондента зі своїм душевним станом і навіть побутовими обставинами, у яких він опинився.