КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Стукало Олександра Олександрівна

УДК 171: 17.023.31

ПЕРСОНАЛІСТИЧНИЙ ВИМІР ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В КОНТЕКСТІ ДІАЛОГІЧНОЇ ЕТИКИ

Спеціальність 09.00.07 – етика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі етики, естетики та культурології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Аболіна Тетяна Георгіївна,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри етики, естетики та культурології.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Аляєв Геннадій Євгенович,

Полтавський національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка,

завідувач кафедри філософії і соціально-політичних дисциплін;

кандидат філософських наук, старший науковий співробітник

Кисельова Оксана Олександрівна,

Інститут філософії імені Г.Сковороди НАНУ,

старший науковий співробітник відділу філософії культури, етики та естетики

Захист відбудеться «10» квітня 2008 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці ім. М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033,

м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий «» березня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Живоглядова І.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Звернення до діалогічної парадигми в етиці обумовлене актуалізацією теми відповідальності, до якої призвели трансформаційні процеси в сучасному суспільстві. Поняття відповідальності набуває ключового значення в культурі, що викликає необхідність його всебічного аналізу - як в межах соціальної етики, так і на рівні особистісного буття.

В процесі формування некласичної етики відбулось подолання традиційної нормативності та зросла увага до життєвого світу людини як джерела істинної моральності, до моральнісного потенціалу особистісного буття. Однією з визначальних ознак людського існування є його діалогічний характер, а це робить можливим пошук нових шляхів обгрунтування належного - через звернення до ситуації безпосередніх людських взаємовідносин.

Здобутки діалогічної етики набувають особливої значущості з огляду на практичні запити щодо формування моральнісної культури постмодерного суспільства. Сучасну індивідуалістично орієнтовану моральну свідомість вже не задовольняє посилання на абсолютні ідеали та апеляція до абстрактних цінностей, що робить неможливою апперцепцію моралі як певного нормативного каркасу поза зверненням до конкретного індивіда, до унікальності людської особистості. Зростання відповідальності людини у всіх сферах життя, підвищення культури спілкування в кінцевому результаті сприяють гармонізації інтерсуб`єктивних відносин людей і стають важливими складовими особистісної самореалізації. Подальше становлення моральнісної культури вимагає врахування вимоги збереження індивідуальної автентичності, передбачає необхідність розвитку особистісного начала людини заради подолання обмеженого індивідуалізму та актуалізації природної здатності людини до відповідальності за Іншого, яка закладена в діалогічному характері її існування. За таких обставин вагомого значення набуває звернення саме до персоналістичного виміру відповідальності, який органічно пов’язаний з діалогічною традицією.

Доцільність дисертаційного дослідження визначається тим, що здебільшого увага дослідників зосереджувалася на розгляді відповідальності як регулятивної категорії, залишаючи недостатньо виявленими її внутрішній глибинний зміст та онтологічну основу. Проблема соціальної відповідальності не може бути конструктивно вирішена поза дослідженням особистісної відповідальності, яка становить предмет діалогічної етики. У зв’язку з цим виникає потреба осмислення цього поняття на духовно-світоглядному рівні, що актуалізує дослідження етичного потенціалу філософії діалогу.

Засновок діалогічного підходу в етиці склала антропологія Л.Фейєрбаха. Становлення філософії діалогу відбулося на початку ХХ століття на ґрунті західноєвропейської філософської традиції в працях таких її представників як М.Бубер, Ф.Ебнер, Г.Еренберг, Ф.Розенцвейг, О.Розеншток-Хюсі. Розвиток ідей діалогізму в російській релігійній філософській традиції знайшов вираження у М.Бахтіна, М.Бердяєва, О.Введенського, Л.Карсавіна, С.Франка.

Початок дослідженню діалогічної проблематики був покладений ще в просторі радянської філософії в контексті загального аналізу проблеми спілкування в роботах Г.Батіщева, В.Біблера, М.Кагана, Ю.Лотмана, О.Ухтомського. Ґрунтовна робота в сфері дослідження спадку діалогічної філософії здійснена таким російськими дослідникам як С.Авєрінцев, П.Гуревич, І.Дворкін, О.Демідов, Т.Ліфінцева (філософія М.Бубера), В.Махлін, Л.Намєстнікова, О.Пігальов (дослідження філософії Ф.Розенцвейга та О.Розенштока-Хюсі), Г.Померанц, (філософія Ф.Розенцвейга), В.Ринкевич. Серед західних дослідників найбільш знаними є К.Гарднер, Р.Гібс, Б.Каспер, С.Мозес, М.Тьонісен, М.Фрідман та інші. Дослідження думки М.Бахтіна має досить широку базу та здійснювалося в роботах Р.Александрової, Є.Богатирьової, Н.Бонецької, О.Брейкіна, Ю.Давидова, К.Г.Ісупова, К.Фрідріха та ін.

Генеза та розвиток діалогічної філософії відбувався в контексті актуалізації проблеми Іншого у філософському дискурсі в працях таких філософів як М.Гайдеггер, Е.Гуссерль, Г.Марсель, М.Мерло-Понті, Ж.-П.Сартр, К.Ясперс та ін. Наприкінці двадцятого століття поняття Іншого як Чужого набуває розвитку у Ж.Батая, Б.Вальденфельса, Ю.Крістєвої та ін. Дослідження проблеми Іншого в сучасному філософському дискурсі та її етичного виміру містять роботи таких російських та білоруських дослідників: О.Корчак, Б.Марков, Л.Новицька, Т.В.Щітцова, О.Н.Шпарага та ін.

Особливо вагомою для аналізу етичної складової відношення до Іншого є філософія сучасного представника діалогічної традиції Е.Левінаса, якому присвячено сотні монографій, статей та досліджень, найбільш відомими серед яких є доробки таких західних філософів як П.Атертон, Р.Бернасконі, М.Бланшо, Д.Блоехль, Р.Коген, С.Крітчлі, Ж.Дерріда, Ж.-Л.Маріон, А.Пеперзак; російських - А.Ямпольської, В.Беневича, С.Воробйової, І.Вдовіної, В.Кошельової та інших.

Найбільш ґрунтовне опрацювання діалогічної етики серед українських вчених було здійснене В.Малаховим у контексті дослідження етики спілкування; аналіз ідей діалогічної філософії проведений такими дослідниками як М.Гіршман, В.Даренський, К.Сігов та інші. Осмислення комунікативного виміру людського буття містять роботи С.Гатальської, А.Єрмоленка, Л.Ситниченко, на виявленні моральнісного потенціалу спілкування зосереджена увага Т.Аболіної, О.Кисельової, О.Шинкаренко.

Увагу до „нормативності Іншого” як однієї з визначальних установок постмодерністської етики привертає західний дослідник Г.Кьоглер, який поряд з З.Бауманом та Ч.Тейлором справив значний вплив на формування концепції дисертаційного дослідження Загальнотеоретичне значення для здійснення дослідження мали роботи Є.Анчел, Р.Апресяна, Л.Баткіна, А.Гусейнова, В.Іванова, В.Мовчан, Х.Яннараса.

Широке коло досліджень свідчить про інтерес до проблематики філософії діалогу, яка склала підґрунтя для формування діалогічної парадигми в етиці. Зважаючи на малу кількість праць, які присвячені розробці власне діалогічної етики та виявленню тих її значимих аспектів, що мають вагомий потенціал в сфері сучасної моральнісної культури, дане дослідження становить нагальну потребу для етичної теорії.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась у контексті інтегративної програми науково-дослідної роботи № 06БФ041-01 філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Філософія і політологія у структурі сучасного соціогуманітарного знання” та теми „Ціннісні засади викладання етики в умовах полікультурності” (номер державної реєстрації № 0107U002973) Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди.

Об’єкт дослідження - етичні ідеї філософії діалогу та їх значення для обгрунтування цінностей в сучасному соціокультурному просторі.

Предмет дослідження становить персоналістичний вимір діалогізму як основа особистісної відповідальності.

Мета дослідження – виявити та розкрити діалогічну природу внутрішнього виміру відповідальності на ґрунті здійснення системного аналізу діалогічної етики в її персоналістичному спрямуванні. Відповідно до поставленої мети, визначено наступні завдання:

- окреслити генезис діалогічної парадигми в філософії та її значення для етики;

- здійснити цілісне дослідження діалогічної етики через призму розкриття внутрішньої природи особистісної відповідальності, яка розглядається філософією діалогу на онтологічному рівні;

- визначити специфіку розвитку ідей діалогізму в російській релігійно-філософській традиції;

- виокремити докогнітивні передумови особистісної відповідальності за Іншого через осмислення діалогічності людського існування;

- виявити моральнісний потенціал Іншого в просторі некласичної етичної проблематики та його конститутивне значення для особистісної відповідальності.

Теоретико-методологічну основу дослідження складає застосування загальнонаукових методів та принципів: історизму, порівняльного аналізу, систематизації, об’єктивності. При цьому у роботі були використані елементи міждисциплінарного підходу, а зокрема, залучення психологічних досліджень у сфері аналізу міжособистісних відносин. Особлива увага була приділена виявленню фактора емоційно-тілесної складової діалогічних відносин як вихідної спрямованості людини на Іншого, що демонструє можливість звернення до докогнітивних підстав обгрунтування особистісної відповідальності в некласичній етиці.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у вперше здійсненому ґрунтовному аналізі діалогічної природи особистісної відповідальності за Іншого на основі системного дослідження діалогічної етики, що дозволило розглянути відповідальність на глибинному онтологічному рівні та виявити її докогнітивні передумови.

Новизну дисертації розкрито у таких положеннях, що виносяться на захист:

- здійснено аналіз становлення діалогічної парадигми та доведено, що етика, формування якої відбулося в просторі філософії діалогу, має персоналістичне спрямування і зорієнтована на утвердження етичного пріоритету особистості через актуалізацію її моральнісного потенціалу, що акумулюється в особистісній відповідальності;

- вперше ґрунтовно досліджено діалогічну природу особистісної відповідальності на основі системного аналізу діалогічної етики, яка склала підґрунтя для осмислення внутрішнього виміру відповідальності на онтологічному рівні. Таке осягнення відповідальності ґрунтується на онтології спів-буття, яка була розвинена філософією діалогу; у своєму внутрішньому вимірі відповідальність постає як така, що іманентно властива особистості з огляду на її діалогічну природу;

- з’ясовано, що в просторі російської релігійно-філософської традиції діалогічна етика не набула широкого розвитку (її автентичний зразок становить лише етика М.Бахтіна). Специфіка сприйняття ідей діалогізму та осмислення відношення до Іншого в російській філософії зумовлюється ідеєю соборної єдності, внаслідок чого первинною категорією виступає не відношення „Я-Ти”, а „Ми”;

- розкрито діалогічний характер людського існування як докогнітивної передумови особистісної відповідальності за Іншого, що дало можливість актуалізувати ідеї діалогічної етики для сучасної індивідуалістично зорієнтованої моральної свідомості. Моральнісний потенціал особистості, який закладений в діалогічності способу її існування, набуває прояву в контексті безпосереднього відношення до Іншого;

- виявлено, що діалогічна етика, залучаючи концепт діалогу до сфери етичної проблематики, приходить до принципово нового усвідомлення Іншого в некласичній етиці; доведено, що визначальною установкою діалогічної етики виступає „нормативність Іншого”, яка становить запоруку особистісної відповідальності.

Теоретичне та практичне значення дослідження. Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що отримані в ній результати дозволяють суттєво розширити розуміння поняття відповідальності та виявити його значимість не лише в межах соціальної етики, а й на рівні особистісного буття. Доведено важливість апеляції для сучасної етики до особистісної відповідальності за Іншого, що відповідає потребам сучасної індивідуалістично орієнтованої моральної свідомості, для якої вже не є прийнятним апперцепція моралі як зовнішньої детермінації раціонально визначеними нормами. Результати дослідження дають можливість осмислити цю категорію як онтологічну, а не обмежуватися її аналізом лише в контексті нормативної етики.

Практична значущість дослідження визначається тим, що його результати розширюють предмет теоретичної етики, можуть бути використані для розробки нормативних курсів, спецкурсів з етики, підготовці розділів навчальних посібників, в сфері прикладної етики та в подальших філософських, етичних і психолого-педагогічних дослідженнях.

Апробація результатів дисертації здійснювалася шляхом відображення основних положень дослідження у формі дев’яти публікацій, з них чотири – у фахових виданнях та шість у доповідях на науково-практичних конференціях та семінарах: Міжнародна наукова конференція „Дні науки філософського факультету” (Київ, 2005); Міжнародна наукова конференція „Дні науки філософського факультету – 2006” (Київ, 2006); Перша міжнародна наукова конференція „Україна: шляхи культурного розвитку та формування духовної цілісності” (Чернігів, 2006); ХІV Харківські міжнародні Сковородинівські читання „Філософські стратегії ХХІ століття” (Харків, 2006); ХVІІІ Міжнародні людинознавчі філософські читання „Гуманізм. Людина. Суспільство” (Дрогобич, 2006 р.); Міжнародна наукова конференція „Дні науки філософського факультету – 2007” (Київ, 2007 р.)..

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження опубліковано в чотирьох статтях у фахових наукових виданнях та тезах виступів на п’яти наукових конференціях.

Структура дисертації визначена логікою обраної теми дослідження, обумовлена специфікою предмету, поставленою метою та основними завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації cкладає 185 сторінок, з них 171 основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження та показано, що звернення до осмислення відповідальності на її глибинному особистісному рівні, підґрунтя якого склала діалогічна етика, відповідає нагальним запитам сучасності з огляду на зростання уваги до теми відповідальності та апеляції до моральнісного потенціалу особистісного буття. Проаналізовано стан наукової розробки зазначеної теми, визначено об’єкт та предмет дослідження, сформульовано мету та основні завдання, розглянуто теоретичні та методологічні основи дисертації, розкрито наукову новизну та теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження, подано інформацію про публікації та апробацію результатів дослідження.

Перший розділ - „Передумови формування діалогічної етики як основи персоналістичного виміру відповідальності” - звернений до ґрунтовного аналізу філософського та соціокультурного підґрунтя становлення діалогічної парадигми в етиці, що визначило її персоналістичне спрямування та дало можливість осягнення відповідальності на рівні особистісного буття.

Формування діалогічної етики тісно пов’язане з особливостями того екзистенційного напрямку філософської думки кінця XIX - початку XX століття, який характеризувався переглядом проблематики класичної філософії, пануючих в історії європейської філософії принципів раціоналізму, нормативізму, суб`єкт-об`єктного підходу у пізнанні та зверненням уваги до конкретного існування людини, до інтуїтивних, емоційно-вольових способів освоєння духовного досвіду індивіда. Криза європейської культури на межі століть була викликана розчаруванням у базових принципах орієнтації щодо людини та світу, в існуючих ідеалах, зростанням незадоволеності напрацьованими людством моральними нормами, що вимагало перегляду імперативів буття людини, переоцінки цінностей та пошуків нового підґрунтя для їх обгрунтування. Втрата віри у дієвість морального ідеалу змусила апелювати до безпосереднього досвіду людського існування та знайти в самій людині умови моральності, що обумовило становлення діалогічної парадигми. Таким чином, виникнення діалогічної етики осмислюється в контексті антинормативного повороту в етиці (А.Шопенгауер, С.Кєркегор, Ф.Ніцше, К.Маркс), який визначався відмовою від універсалізму та зверненням до „принципу особистості”. Представники діалогічної думки звернулися у вирішенні проблеми пошуку джерела моральних зобов’язань до діалогічності людського буття, яка складає невід’ємну умову існування людини, надаючи етичний пріоритет самій особистості як суб’єкту моралі.

В цьому розділі проаналізовано філософське підґрунтя становлення діалогізму, яке було закладене в працях таких безпосередніх попередників діалогічної філософії як І.Г.Гаман, Ф.Гемстергойс, Я.Грімм, В.фон Гумбольдт та Ф.Шлейєрмахер, Ф.Г.Якобі. Особлива увага звернена до постаті Л.Фейєрбаха, філософія котрого може бути визначена як „протодіалогічний” етап розвитку діалогічної етики: вперше в історії етичних ідей за основу моральності ним був узятий простір міжособистісних відносин, відношення „Я-Ти” визначене як дійсне джерело і предмет моралі та необхідна умова конституювання особистості. Хоча діалогічний принцип не набув у нього ще чіткої артикуляції та експлікується філософом в межах натуралістичного підходу, але було здійснено переосмислення проблематики моральності як безпосереднього міжособистісного відношення, що стане в подальшому визначальною інтенцією діалогічної етики.

Ґрунтовний аналіз історико-філософського контексту дозволяє виявити зв’язок філософії діалогу з традицією сентименталізму в новоєвропейській етиці, що дає підстави для обгрунтування ідеї про діалогічну етику як „реабілітацію сенсуалізму” в етичній теорії. Той вимір відповідальності, який осягається діалогічними мислителями, пов’язаний зі зверненням до докогнітивних начал людини, за якого вона постає як моральне почуття, що внутрішньо властиве людині, а не як свідомо прийняте зобов’язання.

Приділяється увага висвітленню релігійного підґрунтя діалогічної етики, становлення якої відбувалося в просторі юдаїстичної традиції, хоча зазначається, що основна інтенція дослідження буде зосереджена не на її релігійному аспекті, а на виявленні етичного потенціалу діалогічної парадигми для сучасної індивідуалістично орієнтованої моральної свідомості та її практичної значущості. Зокрема, зазначено, що поняття відповідальності Е.Левінаса актуалізує заповідь агапіїної любові до ближнього надаючи їй нового звучання за доби постмодернізму.

Другий розділ „Концептуальні засади діалогізму в контексті західноєвропейської та російської етичної традиції XX століття” - містить дослідження становлення діалогічної парадигми в некласичній філософії початку XX століття скрізь призму компаративного аналізу західноєвропейського зразка діалогічної етики та російського варіанту апперцепції діалогічних ідей.

Підрозділ 2.1. „Онтологія спів-буття як підґрунтя діалогічної природи особистісної відповідальності” – присвячений виявленню етичних ідей філософії таких представників діалогічної думки як Ф.Ебнер, Г.Еренберг, Ф.Розенцвейг та О.Розеншток-Хюссі, головна увага зосереджена на етичному доробку М.Бубера.

Специфіку дослідження діалогічної етики становить той факт, що її формування відбувалося в загальному контексті філософських вчень діалогічних мислителів, етична проблематика яких перебувала в тісному зв’язку з онтологією та, власне, була іманентною щодо неї. Представники діалогічного мислення не створили розвиненої етичної концепції, але своєю філософією, що визначально містила етичну інтенцію, дозволяють виявити глибинну основу моральної відповідальності, яка набуває буттєвого змісту на онтологічному рівні.

В межах філософії діалогу було здійснено розбудову „нової онтології”, де за основу береться діалогічне відношення „Я-Ти”, сфера „між-буття” (відношення-спілкування) як „первинна категорія людської дійсності”, яка в свою чергу виступає джерелом належного та визначає діалогічну природу відповідальності. Артикуляції це поняття набуває вже у філософії М.Бубера, на ґрунтовному дослідженні якої й зосереджена наша увага в цьому підрозділі. Відношення „Я-Ти” дозволяє подолати „чужинність” Іншого: саме досягнення безпосередності у відношенні до Іншого стає запорукою природного встановлення моральності, яка б мала за вихідне поняття особистісної відповідальності, а не нормативне зобов’язання.

Виявлено специфіку особистісної відповідальності, яка постає на ґрунті філософії діалогу на глибинному онтологічному рівні: діалогічна природа буття, яка стверджується представниками філософії діалогу, імпліцитно несе в собі потенціал етичного, який знаходить виявлення та конкретизації у понятті відповідальності. Своєю філософією М.Бубер закладає нове розуміння відповідальності як такої, що визначає етичний зміст безпосереднього відношення „Я-Ти”, будучи внутрішньо властивою особистості та акумулюючи її моральнісний потенціал, а не виступає лише регулятивною категорією. Робиться висновок, що визначальна спрямованість діалогічної етики полягала в прагненні подолати дихотомію умоглядного та „життєвого”, існуючого і належного, наблизити духовне до конкретного живого індивіда та ствердити людську особистість у всій її духовно-чуттєвій повноті та, як наслідок, привернути увагу до її виключної відповідальності, залучаючи тим самим моральність до сфери екзистенції людини, до змісту її існування

Підрозділ 2.2. „Специфіка діалогічної парадигми в російській релігійно-філософській традиції” - стосується переосмислення ідей діалогічності в контексті російської філософії початку ХХ століття. Це здійснюється через звернення до вчень таких представників російської релігійної філософії як В.Соловйов, С.Франк, Л.Карсавін, М.Бердяєв та філософської концепції М.Бахтіна.

З’ясовано, що специфіка апперцепції діалогізму в контексті російської релігійної філософії обумовлена ідеєю соборної Всеєдності, що визначає спрямованість етики цього напрямку. На відміну від західноєвропейської традиції, яка робить акцент саме на діалозі з Іншим, відношенні „Я-Ти” як подоланні вихідної інакшості, на ґрунті російської філософії діалогічна парадигма не набула широкого розвитку. Якщо західна думка базується на сприйнятті індивідуального буття „Я” як такого, що є замкненим на собі самому, то для російської філософської думки „Ми” становить вихідну основу життя духу та його сутності. Це зумовлює таке розуміння особистісного буття, яке визначально містить в собі цю єдність (найбільш чітко це представлено в ідеї „симфонічної особистості” Л.Карсавіна).

В працях деяких представників російської релігійної філософії кінця 19 – початку 20 століття (зокрема, М.Бердяєва та С.Франка) ми можемо відмітити зачатки діалогічності як осмислення проблеми безпосереднього відношення до Іншого, але в їхній філософії поняття „діалогічного мислення” не було артикульоване. Первинною категорією для них виступає „Ми” (якої не вживала філософія діалогу), а не „Я-Ти”, оскільки російська традиція керувалася ідеєю про визначальну єдність індивідів, на відміну від представників діалогічної філософії, які виходили з принципової розбіжності „я” та „Іншого” та необхідності встановлення діалогу заради подолання відчуженості та самозамкненості.

Виявлено, що лише філософія М.Бахтіна, яка формувалася під значним впливом західноєвропейської думки, пропонує автентичний зразок діалогічної етики на ґрунті російської традиції, надаючи ключового значення поняттю відповідальності. М.Бахтін визначає особистісну відповідальність як таку, що задається на онтологічному рівні фактом „не-алібі в бутті” конкретної особистості як унікального та неповторного буття та знаходить виявлення в сфері безпосередніх стосунків людей, які несуть в собі визначальний моральнісний потенціал. Виключна відповідальність особистості утверджується філософом як необхідний корелят індивідуальності, набуваючи визначального місця в сфері етичного.

Третій розділ - „Особистісна відповідальність за Іншого в просторі нової етики” - звернений до осягнення відповідальності на онтологічному рівні та виявлення її докогнітивних підстав, що дає можливість актуалізувати це поняття в просторі сучасної моральнісної культури та розкрити його фундаментальне значення для особистісної етики.

Підрозділ 3.1. „Відповідальність як онтологічна категорія в сучасному етичному дискурсі” – становить дослідження онтологічного виміру відповідальності; головна увага приділяється філософії Е.Левінаса, постать якого займає вагоме місце в етиці доби постмодерну.

На початку підрозділу через залучення робіт таких теоретиків як З.Бауман, Г.Кьоглер та Ч.Тейлор обґрунтовується думка про актуальність діалогічної етики, та, зокрема, її апеляції до особистісної відповідальності для сучасної етичної проблематики та розробки нової етики. Робиться висновок, що доробок діалогічної етики набуває неабиякої значущості саме в контексті реалізації „ідеалу автентичності” завдяки тому, що діалогічна парадигма якнайкраще відповідає стану сучасної індивідуалістично орієнтованої моральної свідомості: відносини з Іншим, які знаходяться в центрі уваги діалогізму, складають невід’ємну умову існування індивіда та його самоздійснення.

Специфіку розгляду відповідальності в сучасній філософії складає той факт, що вона все частіше починає аналізуватися поза сферою нормативної етики та стає предметом уваги філософії як онтологічна категорія. Цей вимір відповідальності досліджується через звернення до вчень таких філософів як Ф.Ніцше, Ж.-П.Сартр, Ж.Дерріда, Ж.-Л.Нансі та Е.Левінас. Характерним для нього є те, що на перший план виходить тема буття або існування, яке визначається через відповідальність, внаслідок чого відповідальність стає онтологічною темою та кладеться в основу самого мислення, набуваючи нового змісту.

Особлива увага зосереджується на постаті Е.Левінаса, сучасного представника діалогічної традиції, в працях якого діалогічна етика набуває свого довершеного вираження. Сенс етичного за Е.Левінасом формує саме відповідальність за Іншого, яка набуває фундаментального значення та кладеться в основу філософського мислення, що забезпечує етиці статус „першої філософії”. Вихідною інтенцією його філософії є ствердження асиметричності інтерсуб`єктивних відносин, та, як наслідок, самої відповідальності, яка визнається конституюючим началом людської суб’єктивності та принципом індивідуації. З’ясовано, що саме у вченні Е.Левінаса закладається постмодерністське розуміння відповідальності, передумовою якої виступає „нормативністю Іншого”: вона постає як відповідь Іншому, заклик до якої становить його безпосередня присутність.

Підрозділ 3.2. „Взаємозв’язок діалогічності людського існування та „нормативності Іншого”: докогнітивні начала особистісної відповідальності” – звернений до виявлення докогнітивних передумов особистісної відповідальності через розкриття діалогічності людського способу існування.

На підставі аналізу концепцій особистості, які були розвинуті в працях таких представників персоналістичної думки як М.Шелер, Г.Марсель, Е.Муньє, П.Рікер, обґрунтовується думка про те, що визначальною основою особистісного буття виступає його діалогічність: відношення до Іншого знаменує самоствердження особистісного начала, діалог визначає спосіб існування особистості та шлях пізнання її внутрішнього світу. Це дозволяє прийти до висновку про те, що відповідальність є іманентно властивою особистості з огляду на її діалогічну природу.

Вагомість відповідальності для особистісного самоствердження людини доводиться через залучення категорії гідності, онтологічну основу якої становить особистісне буття. Обґрунтовується думка про те, що гідність як необхідна умова особистісної самодостатності та самопосідання вимагає поваги до гідності Іншого з огляду на вихідну дуалістичність людської природи. А отже, потреба ствердження та збереження власної гідності неминуче викликає необхідність відповідального ставлення до Іншого та, як наслідок, усвідомлення особистісної відповідальності.

Здійснюється переосмислення проблеми Іншого через звернення до праць М.Гайдеггера, Е.Гуссерля, Г.Зіммеля, М.Мерло-Понті, Дж.Г.Міда, Ж.-П.Сартра, А.Шютца, К.Ясперса, що дає можливість розкрити філософське підґрунтя установки „нормативності Іншого”, яка виступає визначальною установкою діалогічної етики та становить внутрішню передумову відповідальності. Виявлено, що діалогічна етика, залучаючи концепт діалогу до сфери етичної проблематики, приходить до принципово нового усвідомлення Іншого в некласичній етиці, розкриваючи його моральнісний потенціал. Фундаментальне значення діалогічної парадигми для сучасного морального простору розкривається в тому, що її здобутки дають можливість подолати інакшість, чужинність у сприйнятті Іншого; вона визначально спрямована на досягнення єднання як джерела повинності та подолання вихідної відокремленості індивідуальних „я” через усвідомлення особистісної відповідальності за Іншого як невід’ємної ознаки людського буття.

Значна увага приділяється виявленню докогнітивних передумов особистісної відповідальності, що здійснюється через звернення до осмислення діалогічного виміру як визначального щодо ситуації людського існування. З цією метою залучені дослідження зі сфери генетики та соціальної психології; роботи П.Кропоткіна, С.Рубінштейна, О.Ухтомського, У.Еко, С.Мозеса, Е.Фромма; здійснюється апеляція до етичного потенціалу категорії тілесності. Доведено, що „іншодомінантність”, потреба в Іншому та здатність до альтруїстичної поведінки є характерною властивістю людини ще на докогнітивному рівні її існування. Генетичний аспект „іншодомінантності” становить інстинктивно зумовлене почуття альтруїзму, яке не суперечить, а доповнює визначальний інстинкт егоїзму, становлячи умову розвитку та виживання людства в процесі філогенезу. Дослідження в галузі соціальної психології свідчать про те, що почуття альтруїзму становить невід’ємну умову психічного здоров`я людини та цілісного розвитку людської особистості, зокрема формування почуття її власної гідності. Психологічне підґрунтя альтруїзму становить здатність людини до емпатії як орієнтованої на Іншого емоційної реакції, яка відповідає уявленню суб’єкта про благополуччя Іншого та може бути розвиненою через цілеспрямований виховний процес. Доводиться, що ця дорефлективна спрямованість на Іншого становить докогнітивну підставу особистісної відповідальності за Іншого, яка знаходить вияв у сфері безпосередніх відносин та набуває особливої актуалізації через особистісний розвиток.

У висновках дисертації узагальнюються отримані в ній результати, робляться підсумки та окреслюються перспективи й проблематика подальшого дослідження теми.

У дисертації вперше здійснене осмислення проблеми діалогічної природи особистісної відповідальності, яка визначається онтологією спів-буття розвиненою в межах філософії діалогу. Вирішення поставленої мети досягнуто на основі цілісного аналізу діалогічної етики, що склала підґрунтя для становлення поняття особистісної відповідальності за Іншого та виявлення її діалогічного виміру. Здійснене дослідження дає можливість прийти до усвідомлення відповідальності як сутнісного вираження моральнісного потенціалу особистості, що закладений в діалогічності її структури та набуває актуалізації у відношенні до Іншого.

Персоналістичне спрямування діалогічної етики актуалізує її ціннісне значення в сучасному соціокультурному просторі, яке акумулюється в ідеї особистісної відповідальності. Доведено, що генезис діалогічної парадигми був зумовлений антинормативним поворотом в етиці, який призвів до ствердження „принципу особистості” в некласичній етиці. В межах діалогічної етики відбувається поєднання діалогічної парадигми та персоналістичного світосприйняття (яке конкретизується поняттям „діалогічного персоналізму”), що дозволило осмислити відповідальність на рівні особистісного буття. З’ясовано, що відповідальність у своєму персоналістичному вимірі виступає корелятом індивідуальності та є одним з аспектів особистісної реалізації.

Виявлена специфіка особистісної відповідальності як такої, що іманентно властива особистості з огляду на її діалогічну природу. Осмислення цього стало можливим завдяки розкриттю діалогічності людського способу існування, та, зокрема, самої особистості, що визначає внутрішній вимір відповідальності. Визначено, що відповідальність на цьому рівні зумовлюється чуттєвим дорефлексивним началом, а не нормативним зобов’язанням: сам спосіб людського існування як співіснування передбачає відповідальність за Іншого.

З’ясовано, що визначальною установкою діалогічної етики виступає „нормативність Іншого” як безпосередня умова особистісної відповідальності за Іншого: відповідальність постає як відповідь Іншому, заклик до якої становить його безпосередня присутність. Це дало можливість переосмислити концепт Іншого в сучасному філософському дискурсі та актуалізувати його етичний потенціал для сучасної моральнісної культури.

Пошук докогнітивних передумов відповідальності зумовив необхідність обгрунтування моральнісного потенціалу безпосередніх людських відносин, в сфері яких знаходить вияв особистісна відповідальність, що й було здійснено в дослідженні. Звертаючись до аналізу внутрішнього виміру відповідальності, ми ставили собі за завдання виявити дієвість настанов діалогічної етики в межах ситуації реального людського існування, а не лише як приналежної до виміру високої моральності. Доведено, що відповідальне відношення до Іншого як вираження наявності в людині альтруїстичної спрямованості поведінки не суперечить визначальності егоїстичного інстинкту, а з необхідністю доповнює його. Підставу для цього висновку склало залучення психологічних та генетичних аспектів відношення до Іншого, апеляція до категорії тілесності, що засвідчили факт природної „іншодомінантності” людини, яка знаходить вираження у відповідальності за Іншого та становить запоруку формування її особистісного начала і збереження почуття власної гідності. Це дає можливість актуалізувати ідеї діалогічної етики для сучасної індивідуалістично зорієнтованої моральної свідомості, якій відповідає „ідеал автентичності”.

В просторі філософії діалогу відповідальність постає не як регулятивна категорія, а виявляється на онтологічному рівні, визначаючи по суті саму філософію та надаючи їй етичного забарвлення. Це дозволяє розширити розуміння відповідальності та розглядати її не лише в межах нормативної етики, а звернути увагу до неї як онтологічної категорії, що відкриває, на нашу думку, вагомі перспективи для етичної теорії. В результаті роботи перед нами постала проблема розробки методології онтологізму, яка не може бути вирішена в межах представленого дисертаційного дослідження та вимагає подальшого опрацювання.

Доведено, що особистісна відповідальність за Іншого становить природне начало людини, яке набуває актуалізації через особистісний розвиток та практику безпосереднього спілкування. Результати отримані в дисертаційному дослідженні можуть становити основу для розробки нової особистісної етики, яка б відповідала стану сучасної індивідуалістично орієнтованій моральній свідомості, та потребують розвитку на рівні прикладної етики.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях автора:

1. Стукало О.О. Нормативність Іншого як визначальна установка діалогічної етики // Вісник Черкаського університету. Випуск 110. Серія „Філософія”. – Черкаси, 2007. – С.94 – 101. – 0,5 д.арк.

2. Стукало О.О. До питання про персоналістичне спрямування діалогічної етики // Культура народов Причерноморья. Таврический национальный университет им. В.И.Вернадского: Научный журнал. №89. – Симферополь, 2006. – С.130 - 133. – 0,5 д.арк.

3. Стукало О.О. Принцип асиметричної відповідальності: новий вимір етичного у філософії Е.Левінаса // «Людинознавчі студії: Збірник наукових праць» (Філософія, педагогіка). – Дрогобич, 2006. - С.128 - 137. – 0,5 др.арк.

4. Стукало О.О. Концепція міжособистісних відносин в етиці П.Рікера // Науковий часопис НПУ імені М.П.Драгоманова. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: Зб. наук. праць. Серія №7(20). – Київ, 2005. – С.207-213. – 0,5 др.арк.

5. Стукало О.О. Діалогічна етика в контексті формування сучасної моральної свідомості // Дні науки філософського факультету – 2007: Міжнародна наукова конференція (18-19 квітня 2007 року): Матеріали доповідей та виступів. – К., 2007. – Ч. 2. - С.141 – 142. – 0,1 др.арк.

6. Стукало О.О. Діалогічна етика в горизонті доби постмодерну // Філософські стратегії 21 століття: Матеріали 14 Харківських Міжнародних Сковородинівських читань (Харків, 29-30 вересня 2006 року). – Харків, 2006. - С.69 – 71. – 0,1 др.арк.

7. Стукало О.О. Принцип відповідальності Е.Левінаса як зразок агапіїної любові // Україна: шляхи культурного розвитку та формування духовної цілісності. Матеріали першої міжнародної наукової конференції (Чернігів, 18-19 травня 2006 р.). – Чернігів, 2006. - С.100 – 101. – 0,1 др.арк.

8. Стукало О.О. Відповідальність за Іншого як визначальна ідея етики Е.Левінаса // Дні науки філософського факультету – 2006: Міжнародна наукова конференція (12-13 квітня 2006 року): Матеріали доповідей та виступів. – К., 2006. – Ч.6. - С.48 - 50. – 0,1 др.арк.

9. Стукало О.О. Проблема Іншого в просторі інтерсуб’єктивності П.Рікера // Міжнародна наукова конференція „Дні науки філософського факультету - 2005” (26-27 квітня 2005 року): Матеріали доповідей та виступів. – К., 2005. – Ч. 3. – С.82 – 83. – 0,1 др.арк.

АНОТАЦІЯ

Стукало О.О. Персоналістичний вимір відповідальності в контексті діалогічної етики. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю – 09.00.07. - етика. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2008.

Дисертація присвячена дослідженню особистісної відповідальності в контексті її становлення на ґрунті діалогічної етики. Представлена робота спрямована на виявлення та розкриття етичного потенціалу філософії діалогу в сучасному соціокультурному просторі. Увага зосереджена на осмисленні внутрішнього виміру поняття відповідальності через виявлення її діалогічної природи на онтологічному рівні. Вирішення цього завдання передбачає системний аналіз діалогічної етики, персоналістичне спрямування котрої дозволяє розкрити розуміння відповідальності як такої, що іманентно властива особистості. Задля обгрунтування такого виміру відповідальності в дисертації розкривається діалогічність людського існування, яка становить основу особистісної відповідальності та здійснюється переосмислення проблеми Іншого як такого, що зумовлює особистісну відповідальність. Специфіку авторського підходу визначає прагнення виявити докогнітивні передумови відповідальності за Іншого, що дозволяє актуалізувати діалогічну парадигму в етиці та виявити її практичну значущість.

Ключові слова: особистісна відповідальність, діалогічна етика, Інший, особистість, діалог, відношення „Я-Ти”, онтологія спів-буття.

АННОТАЦИЯ

Стукало А.А. Персоналистическое измерение ответственности в контексте диалогической этики. – Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата философских наук, по специальности – 09.00.07. - этика. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченка. - Киев, 2008.

Представленная диссертация содержит исследование личностной ответственности в контексте её становления в пространстве диалогической этики. Направленность работы определяется стремлением выявить и раскрыть этический потенциал философии диалога в современном социокультурном пространстве. Неоспоримым является тот факт, что определяющее значения в современном этическом дискурсе приобретает понятие ответственности, которое рассматривается в основном в рамках социальной этики как регулятивная категория. Учитывая это обстоятельство диссертация имеет своей целью привлечение внимания к внутреннему измерению ответственности, которое определяется диалогической природой личностного бытия. Это, в свою очередь, вызывает необходимость осмысления этого понятия на глубинном, онтологическом уровне через обращение к философии диалога. Таким образом, решение поставленной задачи требует совершить системный анализ диалогической этики, для которой понятие ответственности имеет ключевое значение.

Особенность диалогической этики, целостное исследование которой содержит эта работа, определяет тот факт, что становление диалогичной парадигмы в этике происходило в общем контексте философии диалогических мыслителей. Этика не представлена здесь как отдельная дисциплина, а заложена в самой онтологии со-бытия, которая несет собой громаднейший этический потенциал, на раскрытие которого и направлены усилия автора. В работе осуществлена разработка целостной концепции диалогической этики: раскрыты философские и социокультурные основания её возникновения в контексте антинормативного поворота в этике, путём компаративного анализа выявлены особенности её становления в пространстве западноевропейской и русской философских традиций.

Персоналистическая направленность диалогической этики, в аспекте которой и совершается её исследования, позволяет раскрыть понимание ответственности как такой, что имманентно свойственна личности и имеет диалогическую природу. Совершить такую апперцепцию этого понятия позволяет онтология со-бытия, развернутая в философии диалога. Для целостного обоснования такого измерения ответственности в диссертации рассматривается исходная диалогичность человеческого существования, которая составляет основу личностной ответственности. В ходе исследования совершается переосмысление Другого, преодоление чуждости которого достигается диалогической этикой, что даёт возможность рассматривать его непосредственное присутствие как экзистенциальное условие задающее ответственность.

Специфику авторского подхода определяет стремление выявить докогнитивные условия ответственности за Другого, с целью раскрытия которых в работе совершена апелляция к категории телесности, задействованы психологические и генетические исследования дорефлективной альтруистической направленности поведения человека. Обоснование имманентности способности к ответственности за Другого для личности, её укоренённости на витальном уровне человеческого бытия, позволяет актуализировать диалогическую парадигму для современной этики и выявить её практическую значимость.

Ключевые слова: личностная ответственность, диалогическая этика, Другой, личность, диалог, отношение «Я-Ты», онтология со-бытия.

SUMMARY

Stukalo O.O. The personalistic level of the responsibility in the context of dialogic ethics. – Manuscript.

The dissertation on the achievment of Philosophy Candidate scholar degree on the specialization 09.00.07 – ethics. - National Taras Shevchenko University of Kyiv. - Kyiv, 2008.

The dissertation contains the research on the personality conditioned responsibility in the context of its arising on the basis of the dialogic ethics. This work is conditioned by an attempt to reveal the ethical potential of the philosophy of the dialogue in the contemporary social and cultural space. As the responsibility become the main notion in the ethics discourse, the attention of the author is concentrated on the investigation of the ontological level of the responsibility in order to clear up its deep dialogic nature. This task needs to do the systematic analysis of the dialogic ethics which personalistic direction let to consider the responsibility as the internal to the personality. To prove such view of the responsibility the dissertation contains reconsideration the problem of the Other and shows the dialogical context of human being as the basis of the personality conditioned responsibility. The particularity of the author’s point of view is determined by the ambitions to found the before-cognition conditions of the responsibility for the Other that let us to actualize the dialogic ethics and its practical importance.

Key words: the personality conditioned responsibility, the dialogic ethics, the Other, a person, a dialogue, „I-You”, the ontology of co-being.