ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

САВ’ЯК ОЛЕКСІЙ ВІКТОРОВИЧ

УДК 342. 5 (477)

ПРАВОВИЙ ЗВИЧАЙ У СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

12.00.02 – конституційне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі проблем розвитку національного законодавства Інституті законодавства Верховної Ради України

Науковий керівник –

кандидат юридичних наук, доцент

Федоренко Владислав Леонідович

Національний інститут стратегічних досліджень, керівник Центру нормопроектного забезпечення діяльності Президента України, перший заступник директора

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор,

Заслужений діяч науки і техніки України

Баймуратов Михайло Олександрович

Маріупольський державний гуманітарний

Університет, завідувач кафедри

правознавства (м. Маріуполь)

кандидат юридичних наук, доцент

Пустовіт Жанна Миколаївна

ВНЗ “Національна академія управління”

завідувач кафедри теорії та історії

держави і права

Захист відбудеться 22.05.2008 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 68. 867. 01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

Автореферат розісланий 21.04.2008 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради О. М. Биков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі розвитку національного державотворення та правотворення відбувається пошук нових шляхів конструктивного вирішення тих проблем, які постали перед учасниками сучасного конституційного процесу. Конституційно-правова реформа 2004–2008 рр. сприяла розширенню кола суб’єктів конституційної правотворчості й пошуку нових правових форм закріплення політичної волі та легітимних інтересів цих суб’єктів, що мало своїм наслідком переосмислення українськими правознавцями сутності та змісту джерел сучасного конституційного права України та їх системи, а також виявлення нових джерел, які б сприяли удосконаленню механізмів конституційно-правового регулювання в умовах сьогодення. Одним із таких джерел сучасного конституційного права України став правовий звичай.

Нині в конституційному праві України були відроджені та модернізовані не лише історичні правові звичаї, а й почали утверджуватися нові конституційні звичаї. Зокрема, такі звичаї формуються в сфері подолання конституційних конфліктів між вищими органами державної влади, формування парламентської коаліції та парламентської опозиції, організації та діяльності представницьких органів місцевого самоврядування тощо. Як свідчить світова конституційна практика, з часом такі правові звичаї отримають своє позитивне закріплення у чинному законодавстві України.

Утім, проблеми теорії та практики правового звичаю, як джерела сучасного конституційного права, залишаються малодослідженими у вітчизняній та зарубіжній юридичній науці. Часто правові звичаї взагалі вважаються застарілими джерелами національного права, а положення про їх застосування в конституційному праві піддаються серйозній критиці. До того ж, нині залишається без відповіді питання про роль і місце правового звичаю в системі джерел національного конституційного права.

У сучасній українській юридичній науці проблеми конституційно-правових звичаїв традиційно досліджуються в контексті проблем системи джерел конституційного права України. Серед таких досліджень найбільш значущими видаються праці О. В. Батанова, П. Б. Євграфова, В. Ф. Мелащенка, В. Ф. Погорілка, В. Л. Федоренка, О. Ф. Фрицького, В. М. Шаповала, Ю. М. Тодики та ін. Фундаментальні ж монографічні дослідження проблем правового звичаю, як складової системи джерел конституційного права України, у вітчизняній юридичній науці відсутні.

Значний вплив на формування методології дослідження та на висновки й положення дисертанта справили праці зарубіжних учених-конституціоналістів, які досліджували проблеми джерел сучасного конституційного права, у т. ч. і правових звичаїв. Це, зокрема, праці М. В. Баглая, К. О. Керімова, К. І. Козлової, О. О. Кутафіна, В. Й. Лучіна, Т. Я. Хабрієвої, В. Є. Чіркіна (Російська Федерація), Ж.-Л. Бержеля (Франція), Карела Кліми (Чеська Республіка), Станіслава Сагана (Польща) та ін.

У силу наближеності досліджуваної нами проблеми до загальної теорії права, у дослідженні використовувалися праці М. І. Козюбри, С. Л. Лисенкова, Л. А. Луць, М. М. Марченка, О. В. Мєлєхіна, Л. О. Морозової, О. Г. Мурашина, В. С. Нерсесянца, Н. М. Оніщенко, Н. М. Пархоменко, Т. М. Радька, М. М. Рассолова, Р. А. Ромашова, В. М. Сирих, О. Ф. Скакун, Н. Є. Толкачової, І. Б. Усенка та ін. Значний вплив на формування дисертаційної методології здійснили й праці британських філософів права, лорда Ллойда Денніса та Г.Л.А. Харта.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний нами напрям наукового дослідження належить до пріоритетних у галузі науки конституційного права. Дисертація виконана як складова загального плану науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України, зокрема, програми “Стратегія розвитку законодавства України” (державний реєстраційний № 0103U007975).

Метою дисертаційного дослідження є з’ясування сутності та змісту правового звичаю як складової системи сучасних джерел конституційного права України, класифікація та систематизація конституційно-правових звичаїв, а також виявлення функцій конституційно-правових звичаїв і механізмів їхньої реалізації.

Для досягнення поставленої мети нами визначаються такі завдання:–

виявити нові концептуальні підходи до визначення джерел конституційного права України;–

визначити систему критеріїв класифікації джерел сучасного конституційного права України та здійснити на їх основі класифікацію відповідних галузевих джерел права;–

установити систему джерел сучасного конституційного права України та визначити юридичні властивості її основних складових;–

визначити правовий звичай як джерело сучасного конституційного права України та виявити його кваліфікуючі юридичні ознаки;–

періодизувати основні етапи становлення та розвитку конституційно-правового звичаю в Україні;–

виявити критерії класифікації конституційно-правових звичаїв, і охарактеризувати основні види цих джерел національного конституційного права; –

визначити поняття функцій конституційно-правових звичаїв та класифікувати ці функції;–

змоделювати правовий механізм реалізації функцій правового звичаю як джерела сучасного конституційного права України;–

сформулювати пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України в сфері конституційної правотворчої та правозастосовчої діяльності.

Об’єктом дисертаційного дослідження є система джерел національного конституційного права.

Предметом дисертаційного дослідження є правовий звичай як джерело сучасного конституційного права України.

Методи дисертаційного дослідження. Для досягнення визначеної мети та розв’язання поставлених завдань при проведенні наукового дослідження правового звичаю, як складової системи джерел конституційного права України, було комплексно використано принципи й засоби філософського та теоретико-правового підходів, принципи єдності соціально-правового та гносеологічного аналізу, об’єктивності й істини.

Методологічну основу дослідження становить загальнонауковий діалектичний метод наукового пізнання, що дає змогу розглянути конституційно-правові звичаї в розвитку і зв’язку між собою та суспільством, виявити основні закономірності та тенденції формування, і розвитку правових звичаїв як важливої складової системи джерел сучасного конституційного права України.

Серед спеціальних правових методів пізнання можна виділити структурно-функціональний метод за допомогою якого поняття конституційно-правового звичаю розкрито як функціональну категорію, яка дозволяє повніше пізнати функції системи джерел відповідної галузі права. Важливе місце в системі застосованих методів займає й формально-догматичний метод, який передбачає застосування таких прийомів, як опис і аналіз конституційно-правових звичаїв, їх пояснення й тлумачення, виявлення юридичних ознак, класифікацію та систематизацію.

Порівняльно-правовий метод пізнання використовується як засіб розкриття особливостей конституційно-правових звичаїв у їх співставленні та взаємодії з Конституцією та законами України, іншими джерелами конституційного права України. Метод правового моделювання сприяв виявленню тенденцій і перспектив розвитку конституційно-правових звичаїв в умовах національної конституційно-правової реформи 2004–2008 рр., а також дозволив змоделювати правові механізми реалізації функцій цього джерела конституційного права України.

Кожен із названих методів використовується в органічному поєднанні з іншими, що дало змогу сформувати цілісну методологічну систему дослідження конституційно-правового звичаю й системи джерел сучасного конституційного права України загалом.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що запропонована дисертаційна робота є одним із перших в Україні монографічних досліджень, у межах якого здійснена спроба, комплексної завершеної характеристики сутності та змісту конституційно-правових звичаїв, їхнього призначення у системі джерел національного конституційного права.

Зокрема, наукова новизна дисертаційного дослідження характеризується такими найважливішими висновками, положеннями і пропозиціями:–

удосконалено визначення джерела конституційного права України, під яким пропонується розуміти волю та легітимні політичні інтереси Українського народу, Української держави, територіальних громад, а також інших учасників конституційної правотворчої діяльності (парламентської коаліції, парламентської опозиції та ін.), втілені у конституційно-правових нормах, які мають відповідну юридичну силу;–

установлено, що джерела сучасного конституційного права України можуть бути класифіковані за системою критеріїв, а саме: за сутністю (характером) (джерела конституційного права Українського народу; джерела конституційного права Української держави; джерела конституційного права територіальних громад України; джерела конституційного права політичних партій, парламентської коаліції, парламентської опозиції та інших політичних сил); за змістом (конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела конституційного права); за формою (конституційні нормативно-правові акти; конституційні договори; судові прецеденти; програмні конституційні акти; акти інших соціальних груп); за умовами дії (за територією та часом дії);–

визначено систему джерел сучасного конституційного права України, під якою слід розуміти сукупність різнопорядкових взаємопов’язаних і взаємообумовлених юридичних форм вираження волі Українського народу, держави, територіальних громад, а також політичних суб’єктів конституційної правотворчості;–

установлено, що система сучасних джерел конституційного права України динамічно розвивається за рахунок маловідомих українській теорії та практиці джерел конституційного права, зокрема, за рахунок конституційно-правових звичаїв; –

визначено, що конституційно-правовим звичаєм є історично сформоване, позитивно зарекомендувавши себе у вітчизняній конституційній практиці, і, як правило, санкціоноване суб’єктами конституційного правотворення, правило поведінки або діяльності, що є елементом конституційної правової свідомості учасників конституційних правовідносин, і має відповідну юридичну силу;–

виявлено загальні та спеціальні юридичні ознаки правового звичаю, як джерела сучасного конституційного права України;–

установлено критерії розмежування конституційно-правових звичаїв з іншими спорідненими, але не тотожними категоріями (конституційними звичаєвостями, конституційними традиціями, конституційними установленнями тощо);–

здійснено періодизацію основних етапів генезису конституційно-правового звичаю, яка представлена такими етапами: 1) 1991–1996 рр. – етап утвердження правового звичаю як джерела конституційного права та його формалізація в конституційних актах України; 2) 1996–2004 рр. – етап формування нових конституційно-правових звичаїв і їхнє законодавче закріплення; 3) 2004 р. – донині – етап удосконалення існуючих та формування новітніх конституційно-правових звичаїв;–

запропоновано класифікацію основних видів конституційно-правових звичаїв в Україні: за предметом (конституційно-правові звичаї, які регулюють конституційно-правовий статус людини і громадянина, конституційні основи безпосередньої демократії, конституційні засади організації та діяльності органів держави, основи конституційної юстиції, а також конституційні засади місцевого самоврядування в Україні); за методом (установчі, регулюючі, охороняючі конституційно-правові звичаї); за суб’єктами правотворчості (конституційно-правові звичаї народу України; держави в особі її уповноважених органів; територіальних громад й інших суб’єктів місцевого самоврядування; політичних партій, представлених в органах державної влади та органах місцевого самоврядування та інших публічних асоціацій); за формою об’єктивізації (неформалізовані та формалізовані в Конституції, законах України та підзаконних нормативно-правових актах конституційно-правові звичаї); за умовами дії (постійнодіючі конституційно-правові звичаї; загальнодержавні та місцеві (локальні) конституційно-правові звичаї); –

встановлено, що під системою конституційно-правових звичаїв в Україні слід розуміти сукупність взаємопов’язаних генетико-онтологічними, предметними і функціональними юридичними зв’язками правових звичаїв, які регулюють суспільні відносини, що є предметом конституційного права України;–

визначено функції конституційно-правового звичаю, під якими слід розуміти об’єктивно сформовані цілеспрямовані напрями, види і форми впливу цього джерела конституційного права на суспільні відносини, що є предметом конституційного права України, і здійснено їх класифікацію та систематизацію;–

змодельовано механізм реалізації функцій конституційно-правових звичаїв і встановлено, що під ними слід розуміти систему національних і міжнародних нормативних, і організаційно-правових механізмів, які забезпечують предметно-структурований вплив правового звичаю на суспільні відносини, що є предметом конституційного права України;–

здійснено пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України з метою унормування призначення правового звичаю в системі сучасних джерел конституційного права України та упередження нормативно-правових колізій положень правових звичаїв з іншими джерелами національного конституційного права.

Практичне значення результатів проведеного дослідження полягає в тому, що сформульовані в дисертації теоретичні узагальнення, положення, висновки і пропозиції можуть бути використані як теоретико-методологічне підґрунтя для вдосконалення конституційної правотворчої та правозастосовчої діяльності основних учасників сучасного конституційного процесу в Україні. Положення дисертації також можуть бути використані студентами, здобувачами і аспірантами як наукове джерело для проведення подальших наукових досліджень проблем теорії та практики конституційного права України.

Матеріали дисертаційного дослідження можуть використовуватися й у навчальному процесі при викладанні навчальних курсів “Конституційне право України”, “Конституційне право зарубіжних країн” та низки спеціальних навчальних курсів, таких, як “Актуальні проблеми конституційного права України” тощо.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення, висновки і пропозиції, викладені в дисертаційній роботі, доповідалися, і обговорювалися в Інституті законодавства Верховної Ради України (2006–2008 рр.).

Результати дисертації оприлюднювалися автором на міжнародних та інших науково-практичних конференціях, методологічних семінарах, “круглих столах”, а саме: “Актуальні проблеми конституційно-правового статусу національних меншин: український та зарубіжний досвід” (м. Ужгород, 17-18 травня 2007 р.); Круглий стіл, присвячений до Дня Конституції України (м. Ужгород, 26 червня 2007 р.); “Демократія та право: проблеми взаємовпливу і взаємозалежності”: Міжнародний науково-практичний семінар (Академія правових наук України у партнерстві з Лундським (м. Лунд, Швеція) і Ягелонським (м. Краків, Польща) університетами, м. Київ, 26 жовтня 2007 р.); “Держава і право в умовах європейської інтеграції” (м. Київ, 19 листопада 2007 р.). Тези всіх цих доповідей опубліковані.

Публікації. Результати дисертаційної роботи відображені в 4 наукових статтях у фахових юридичних виданнях.

Структура дисертації визначається її цілями, завданнями, предметом і логікою дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновку та списку використаних джерел

Загальний обсяг дисертації має 219 сторінок, у тому числі список використаних джерел (253 найменування) на 21 сторінці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета та завдання, об’єкт та предмет дисертаційного дослідження; характеризуються методи дослідження, наукова новизна і практичне значення дисертації; подано відомості про апробацію та публікації результатів дослідження, структуру й обсяг дисертації.

Перший розділ – “Загальна характеристика джерел конституційного права України” – присвячено аналізу сформованих на сьогодні в українській і зарубіжній юридичній концептуальних підходів до визначення джерел конституційного права, а також дослідженню проблем класифікації джерел у сучасному конституційному праві України та їх систематизації.

Поняття джерела конституційного права, як і більшість інших загальнотеоретичних положень відповідної юридичної науки, сформувалось під впливом досліджень юридичної природи джерел права в загальній теорії права. Тож, концептуальні підходи до визначення сучасних джерел конституційного права України у найбільш загальному вигляді відображують ті концепції та теорії джерел права, що сформувались у загальній теорії права.

Звертається увага на те, що генезис вітчизняної та зарубіжної політико-правової думки наповнював категорію “джерело права” новими юридичними особливостями, але навіть існуючі сьогодні національні теорії конституційного права не містять чіткої та однозначної відповіді на питання: що ж слід розуміти під джерелом конституційного права? Із самого часу запровадження категорії “джерело права” у юридичній науці (XIX ст.) представники різних правових шкіл намагались по-своєму тлумачити її сутність і зміст. Це мало своїм наслідком формування самих різноманітних підходів до детермінації категорії “джерело права” та її співвідношення з іншою категорією “форма права”. Свого часу Г. Кельзен навіть висловлював думку про “непридатність до використання терміна “джерело права”.

Досліджуються погляди представників історичної школи (Г. Гуго, Г. Пухта, К. Савіньї та ін.) на поняття джерел права як уособлення “народного духу” (Volksgeist), а також їх розвиток у працях Г. В. Ф. Гегеля, який убачав у джерелах права “вічні та абсолютні ідеї”, “національний дух і традиції народу”. Акцентується увага на доцільності переосмислення вольових аспектів сучасних джерел конституційного права.

Аналізуються особливості радянської теорії джерел (форм) права, обґрунтованої у працях Н. Г. Александрова, С. С. Алексєєва, С. А. Голунського, А. І. Денисова, С. Л. Зівса, С. Ф. Кечєкяна, А. І. Кіма, Д. А. Керімова, С. С. Кравчука, Є. А. Лук’янової, В. Й. Лучіна, А. В. Міцкевича, П. О. Недбайла, В. С. Основніна, А. С. Піголкіна, А. А. Піонтковського, І. С. Самощенка, Ю. А. Тихомирова, О. Ф. Шебанова, Б. В. Щєтініна та інших радянських правознавців, і вплив відповідної теорії на формування уявлень про джерела різних галузей радянського права. Зокрема, на концептуальні уявлення про джерела радянського державного права, які, на думку В. С. Основніна, були правовими формами, в яких державна воля отримувала своє вираження у державно-правових нормах чи актах.

Приділяється увага дослідженню поглядів сучасних українських і зарубіжних правознавців на джерела сучасного конституційного права і права загалом. Зокрема, аналізуються праці М. В. Баглая, К. О. Керімова, К. І. Козлової, О. О. Кутафіна, В. Й. Лучіна, Т. Я. Хабрієвої, В. Є. Чіркіна (Російська Федерація), Ж.-Л. Бержеля (Франція), Карела Кліми (Чеська Республіка), Станіслава Сагана (Польща) та інших зарубіжних правознавців у яких обґрунтовується сутність і зміст категорії “джерело конституційного права”. Особлива увага надається працям сучасних українських учених-конституціоналістів О. В. Батанова, П. Б. Євграфова, В. Ф. Мелащенка, В. Ф. Погорілка, О. В. Скрипнюка, В. Л. Федоренка, О. Ф. Фрицького, В. М. Шаповала, Ю. М. Тодики та ін., чиї праці мали визначальний вплив на формування вітчизняної теорії сучасних джерел конституційного права України.

Наголошується, що у підручнику “Конституційне право України”. Академічний курс. – (Т. 1. – К., 2006) В. Ф. Погорілко і В. Л. Федоренко визначають, що “джерело конституційного права України (у його юридичному значенні) – це зовнішня форма об’єктивації встановлених чи санкціонованих Українським народом, або державою, чи суб’єктами місцевого самоврядування норм, які мають певну юридичну силу”. Нині такий теоретико-методологічний підхід до визначення сучасних джерел конституційного права підтримується більшістю українських вчених-конституціоналістів. Але політико-правові реалії сьогодення дають підстави розвинути і вдосконалити це визначення, з огляду на розширення кола суб’єктів конституційної правотворчості в умовах політико-правової реформи 2004–2008 рр.

Робиться висновок, що під категорією “джерела конституційного права України” розуміють волю та легітимні політичні інтереси Українського народу, Української держави, територіальних громад, а також інших учасників конституційної правотворчої діяльності (парламентської коаліції, парламентської опозиції та ін.), втілені у конституційно-правових нормах, які мають відповідну юридичну силу.

Наголошується, що сучасні джерела конституційного права України мають певні кваліфікуючі ознаки, а саме: за своєю сутністю вони виражають волю та легітимні політичні інтереси Українського народу, Української держави, територіальних громад, а також інших учасників конституційної правотворчості (парламентської коаліції та парламентської опозиції), опосередковуючи владні відносини у суспільстві та державі; за своїм змістом – є загальнообов’язковими правилами поведінки та діяльності у суспільстві й виступають основою для формування інших галузевих джерел права; є зовнішньою формою, проявом буття об’єктивно існуючих конституційно-правових норм. При цьому джерелами конституційного права України є виключно правотворчі, а не правозастосовчі норми конституційного права; виражають виключно правомірні і легітимні волевиявлення та політичні інтереси відповідних суб’єктів правотворчості, які за змістом, формою та процедурою правотворчості не суперечать чинному законодавству; є досить різноманітними і можуть класифікуватися за багатьма критеріями. Зокрема, джерела сучасного конституційного права України можна класифікувати на підставі таких критеріїв, як: характер (сутність) волевиявлення суб’єктів конституційної правотворчості, юридична стала (зміст), форма, умови дії (територія та час дії), національна приналежність тощо.

Відповідно до виявлених критеріїв, слід виділяти такі групи джерел сучасного конституційного права: 1) за сутністю (характером): джерела конституційного права Українського народу; джерела конституційного права Української держави; джерела конституційного права територіальних громад України; джерела конституційного права політичних партій, парламентської коаліції, парламентської опозиції та інших політичних сил; 2) за змістом (юридичною силою): конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела конституційного права; 3) за формою: конституційні нормативно-правові акти; конституційні договори; судові прецеденти; програмні конституційні акти; акти інших соціальних груп (акти об’єднань громадян тощо); 4) за умовами дії: а) за територією (загальнодержавні та локальні); б) за часом дії (постійні, тимчасові, надзвичайні) та ін. Не виключається можливість виявлення й інших груп джерел національного конституційного права.

Встановлено, що виявлені види джерел сучасного конституційного права взаємодіють між собою, утворюючи певну органічну систему, в основі якої лежить політична воля та функції конституційного правотворення основних суб’єктів публічної влади в Україні. Ця система є сукупністю різнопорядкових взаємопов’язаних і взаємообумовлених юридичних форм вираження волі Українського народу, держави, територіальних громад, а також політичних суб’єктів конституційної правотворчості (парламентська коаліція, парламентська опозиція та ін.). Зміст системи джерел сучасного конституційного права України визначається юридичними властивостями її основних складових – Конституції України, актів всеукраїнського референдуму, законів України, підзаконних нормативно-правових актів тощо.

З метою упорядкування режиму дієвості джерел сучасного конституційного права України і, у першу чергу, нормативно-правових актів, обґрунтовується доцільність прийняття закону України про нормативно-правові акти та визначаються його основні положення. Також висувається гіпотеза щодо подальшого розвитку і вдосконалення системи сучасних джерел конституційного права України за рахунок конституційно-правових звичаїв.

Другий розділ – “Правовий звичай як джерело конституційного права України” – становить собою дослідження правового звичаю як важливого складового елементу системи джерел сучасного конституційного права України. У ньому вперше в українській конституційно-правовій науці пропонується визначення правового звичаю як дієвого джерела сучасного конституційного права, виявляються його кваліфікуючі юридичні ознаки.

Робиться висновок щодо тривалої історії існування та дієвості правових звичаїв у цивілізаційній історії людства. Так вони існували поряд із формалізованими нормативно-правовими актами публічного римського права, про що свідчать класичні висловлювання римських юристів, що дійшли до наших днів: “Consuetudo volents dusit, lex nolents trahit (Звичай керує бажаючими, закон тягне тих, хто чинить опір”), “Mos legem regit (Звичай управляє законом)” та ін. Але з часом звичаї та звичаєве право переживали не тільки етапи свого бурхливого розвитку, а й занепад. Нині ж правові звичаї утверджуються як новітні джерела сучасного конституційного права України.

На сьогодні правовий звичай найбільш часто інсталюється в систему сучасних джерел конституційного права України через принципи, які закріплюються в самостійних положеннях конституцій і конституційних актів, або ж існують у праві апріорі. Зокрема, у країнах з романо-германською правовою системою, до яких належить й Україна, зберігає свою актуальність принцип “lex posterior derogat priori” – “наступний закон відміняє попередні”. Тобто правовий звичай найчастіше втілюється в низці норм-принципів, закріплених у Конституції та законах України. Утім, конституційно-правова реформа 2004–2008 рр. сприяла й формуванню новітніх, неписаних конституційно-правових звичаїв (формування парламентської коаліції та її відносини із парламентською опозицією тощо).

Відстоюється думка, що під конституційним звичаєм слід розуміти історично сформоване, позитивно зарекомендувавши себе в конституційній практиці, і, як правило, санкціоноване суб’єктами конституційного правотворення, правило поведінки або діяльності, що є елементом конституційної правової свідомості учасників конституційних правовідносин і має відповідну юридичну силу. При цьому правовий звичай може вважатися джерелом конституційного права лише за умови, що предметом його регулювання є конституційно-правові відносини. Наводяться юридичні ознаки цього виду джерел конституційного права України, а також положення про співвідношення конституційно-правового звичаю з конституційною звичаєвістю, конституційною традицією та політико-правовим установленням.

Приділяється увага дослідженню проблем генезису конституційно-правового звичаю в Україні. Це дозволило, по-перше, виявити основні етапи утвердження та розвитку правових звичаїв як джерел конституційного права України; по-друге, здійснити правову характеристику цих етапів генезису конституційно-правових звичаїв в Україні; по-третє, спрогнозувати подальший розвиток конституційно-правових звичаїв і їх вплив на систему джерел конституційного права України та її основні складники (Конституція та закони України, інші конституційно-правові акти, договори тощо).

В одних країнах світу, які стали колискою світового конституціоналізму, звичаєве право не отримало свого поширення в публічно-правовій сфері, а конституційно-правові звичаї мають здебільшого атрибутивний характер (Франція, Бельгія, Німеччина та ін.). В інших, переважно англосаксонських країнах (Велика Британія, Австралія, Канада, Нова Зеландія й ін.), правові звичаї стали підґрунтям розвитку національного конституціоналізму, хоча нині в цих країнах роль правового звичаю в системі джерел конституційного права й не є визначальною. Країни мусульманського світу (Бахрейн, Кувейт, Саудівська Аравія та ін.), так само як і країни з традиційно-релігійними правовими системами (Лесото, Таїланд, Малайзія та ін.), демонструють високий рівень звичаєвого права при малорозвиненості конституційно-правових відносин і поширенні звичаєвого права здебільшого у приватноправовій сфері.

В Україні ж, як і в більшості пострадянських країн, за винятком Естонії, Латвії та Литви, конституціоналізм утвердився набагато пізніше ніж у країнах Західної Європи та США, а національне звичаєве право та правові традиції були зруйновані за радянської доби. Таким чином, в Україні утвердження правового звичаю, як самостійного джерела національного конституційного права, відбувається з часів проголошення незалежності України й до сьогодні.

Обґрунтовується, що точкою відліку генезису конституційно-правових звичаїв в Україні, своєрідним “першозвичаєм” слід вважати їх формалізацію в Акті проголошення незалежності України, урочисто прийнятому Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Зазначається, що генезису конституційно-правових звичаїв, як джерел сучасного конституційного права України, передувала їх протоісторія.

Встановлюється, що історія становлення та розвитку конституційно-правових звичаїв представлена трьома основними етапами: 1) 1991–1996 рр. – етап утвердження правового звичаю, як джерела конституційного права, та його формалізація в конституційних актах України; 2) 1996–2004 рр. – етап формування нових конституційно-правових звичаїв і їх законодавче закріплення; 3) 2004 р. – донині – етап удосконалення існуючих та формування новітніх конституційно-правових звичаїв. При цьому особлива увага приділяється останньому, третьому етапу генезису конституційно-правових звичаїв в умовах конституційно-правової реформи 2004–2008 рр.

Уперше здійснюється класифікація конституційно-правових звичаїв: 1) за предметом: конституційно-правові звичаї, які регулюють конституційно-правовий статус людини і громадянина, конституційні основи безпосередньої демократії, конституційні засади організації та діяльності органів держави, основи конституційної юстиції, а також конституційні засади місцевого самоврядування в Україні; 2) за методом: установчі, регулюючі, охороняючі конституційно-правові звичаї; 3) за суб’єктами правотворчості: конституційно-правові звичаї народу України; держави в особі її уповноважених органів; територіальних громад й інших суб’єктів місцевого самоврядування; політичних партій, представлених в органах державної влади та органах місцевого самоврядування та інших публічних асоціацій; 4) за формою об’єктивізації: неформалізовані та формалізовані в Конституції, законах України та підзаконних нормативно-правових актах конституційно-правові звичаї; 5) за умовами дії: постійно діючі конституційно-правові звичаї; загальнодержавні та місцеві (локальні) конституційно-правові звичаї. Робиться висновок, що виявлені види конституційно-правових звичаїв перебувають між собою в стійких правових зв’язках і утворюють певну систему – систему конституційно-правових звичаїв.

Третій розділ – “Функції конституційно-правового звичаю” – присвячений дослідженню проблеми функціонування правових звичаїв у системі сучасних джерел конституційного права України. У цьому розділі вперше в українській юридичній науці здійснюється постановка проблеми про поняття та види функцій конституційно-правових звичаїв і механізми їх реалізації.

Зазначається, що дієвість правового звичаю, як джерела національного конституційного права України, визначається перш за все ефективністю його функціонування, тобто оптимальним характером його правового впливу на суспільні відносини, що є предметом конституційного права України. Виявлення особливостей функціонування конституційно-правового звичаю дозволяє виявити основні напрями й вид структурованого, системного впливу об’єднаних у цьому джерелі норм конституційного права на відповідні суспільні відносини, охарактеризувати зв’язок соціальної і нормативної складових сучасних конституційно-правових відносин, які виникають, змінюються і припиняються під впливом дії конституційно-правових звичаїв.

Висловлюється припущення, що категорія “функції конституційно-правового звичаю” корелюється з такими спорідненими юридичними категоріями, як функції права, функції конституційного права, функцій джерел конституційного права і, зокрема, Конституції України тощо. Аналіз відповідних категорій, а також їх співставлення з юридичними властивостями конституційно-правових звичаїв, дозволив зробити висновок, що функції конституційно-правового звичаю – це об’єктивно сформовані цілеспрямовані напрями, види і форми впливу цього джерела конституційного права на суспільні відносини, що є предметом конституційного права України.

Виявлено, що основними критеріями класифікації функцій конституційно-правових звичаїв в Україні є: а) предмет конституційно-правового звичаю (конституційно-правовий статус людини і громадянина; конституційні основи безпосередньої демократії; конституційні засади організації та діяльності органів держави; основи здійснення конституційної юстиції; засади місцевого самоврядування в Україні тощо); б) способи і форми впливу конституційно-правового звичаю (реалізація установчої, регулятивної та охоронної функцій конституційно-правового звичаю); в) призначення правових звичаїв у механізмі конституційно-правового регулювання (регулювання матеріальних і процесуальних конституційно-правових відносин) тощо.

Водночас, функціонування конституційно-правового звичаю передбачає наявність відповідних юридичних механізмів. У зв’язку з цим, висловлюється припущення, що механізм реалізації функцій конституційно-правових звичаїв представлений тими ж складовими, що й механізм реалізації функцій відповідних галузевих джерел права (нормативно-правові та організаційно-правові механізми), але на іншому рівні.

Під механізмом реалізації функцій конституційно-правових звичаїв пропонується розуміти систему національних і міжнародних нормативно- і організаційно-правових механізмів, що забезпечують предметно-структурований вплив правового звичаю на суспільні відносини, що є предметом конституційного права України. Здійснюється характеристика основних складових елементів механізму реалізації функцій конституційно-правового звичаю в умовах сьогодення.

У Висновках дисертації підсумовуються основні результати наукового дослідження, які зводяться до наступного:

1. Під категорією “джерела конституційного права України” в сучасній юридичній науці слід розуміти волю та легітимні політичні інтереси Українського народу, Української держави, територіальних громад, а також інших учасників конституційної правотворчої діяльності (парламентської коаліції, парламентської опозиції та ін.), втілені у конституційно-правових нормах, які мають відповідну юридичну силу.

2. Джерела сучасного конституційного права України можуть бути класифіковані за системою критеріїв, а саме: 1) за сутністю (характером): джерела конституційного права Українського народу; джерела конституційного права Української держави; джерела конституційного права територіальних громад України; джерела конституційного права політичних партій, парламентської коаліції, парламентської опозиції та інших політичних сил; 2) за змістом (юридичною силою): конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела конституційного права; 3) за формою: конституційні нормативно-правові акти; конституційні договори; судові прецеденти; програмні конституційні акти; акти інших соціальних груп (акти об’єднань громадян тощо); 4) за умовами дії: а) за територією (загальнодержавні та локальні); б) за часом дії (постійні, тимчасові, надзвичайні) та ін.

3. Виявлені види джерел сучасного конституційного права взаємодіють між собою, утворюючи певну органічну систему, в основі якої лежить політична воля та функції конституційного правотворення основних суб’єктів публічної влади в Україні. Отже, система джерел сучасного конституційного права України – це сукупність різнопорядкових взаємопов’язаних і взаємообумовлених юридичних форм вираження волі Українського народу, держави, територіальних громад, а також політичних суб’єктів конституційної правотворчості (парламентська коаліція, парламентська опозиція та ін.).

4. Нині система сучасних джерел конституційного права України динамічно розвивається й за рахунок маловідомих українській теорії та практиці джерел конституційного права, які вимагають свого подальшого дослідження з метою більш активного застосування їх для оптимізації регулювання суспільних відносин, що є предметом конституційного права України. Зокрема, такими джерелами є конституційно-правові звичаї.

5. Під конституційним звичаєм слід розуміти історично сформоване, позитивно зарекомендувавши себе у вітчизняній конституційній практиці, і, як правило, санкціоноване суб’єктами конституційного правотворення, правило поведінки або діяльності, що є елементом конституційної правової свідомості учасників конституційних правовідносин і має відповідну юридичну силу. При цьому правовий звичай може вважатися джерелом конституційного права лише за умови, що предметом його регулювання є конституційно-правові відносини. У цьому випадку, прийнятним буде застосування категорії “конституційно-правовий звичай”.

6. Для конституційно-правового звичаю, як і для інших джерел конституційного права України, властиві певні кваліфікуючі юридичні ознаки, а саме: за своєю сутністю, конституційно-правовий звичай втілює волю Українського народу, а також волю та законні інтереси інших суб’єктів конституційного права – держави та її органів, територіальних громад і суб’єктів місцевого самоврядування, політичних партій і громадських організацій тощо; за своїм змістом, конституційно-правовий звичай є правовим регулятором більшості суспільних відносин, які є предметом конституційно-правового регулювання; за суб’єктами конституційної правотворчості звичай є результатом правотворчої діяльності всіх основних суб’єктів конституційної правотворчої та правозастосовчої діяльності; за формою правового буття конституційні звичаї можуть бути неписаними (неформалізованими) і формально закріпленими в нормативно-правових актах (Конституції та законах України, інших нормативно-правових актах), судових рішеннях, конституційних договорах; за умовами свого існування конституційно-правові звичаї є постійними джерелами конституційного права, оскільки їх утвердження вимагає певного часу; умовою дієвості конституційно-правового звичаю є й територія, на яку поширюється цей звичай. Питома кількість конституційних звичаїв формується й діє в різних соціальних групах, але окремі з них отримують всенародне визнання й закріплюються в Конституції та законах України, тим самим, набуваючи загальнонаціонального значення.

7. Правові звичаї часто ототожнюються з правовими традиціями та іншими схожими правовими категоріями. Конституційні звичаєвості, конституційні традиції та конституційні установлення за своєю сутністю є спорідненими з конституційним звичаєм, але, на відміну від нього, не можуть вважатися самостійними джерелами конституційного права України, оскільки вони не наділені основними рисами, характерними для джерел конституційного права, зокрема, загальнообов’язковістю їх виконання чи дотримання.

8. Періодизація історії конституційно-правових звичаїв, передбачає визначення хронологічної точки відліку генезису цих джерел, тобто виявлення того “первинного звичаю” (“першозвичаю”), апелювання до якого легітимізує конституційну правотворчу та правозастосовчу діяльність відповідних суб’єктів. В Україні такою точкою відліку стало прийняття 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, який закріпив принцип визнання легітимності правових традицій і звичаїв.

9. Утвердженню правових звичаїв у сучасному національному конституційному праві передувала їх протоісторія, представлена трьома основними етапами: 1) IX–XI ст. – 1710 р. – доконституційний етап, що характеризувався бурхливим розвитком українського звичаєвого права і передував появі перших українських конституцій; 2) 1710–1921 рр. – етап формування системи джерел національного конституційного права та пристосуванням правових звичаїв до регулювання державницьких правовідносин на Українських землях; 3) 1919–1991 рр. – етап формування, розвитку та занепаду радянського державного (конституційного) права та ігнорування потенціалу правових звичаїв для регулювання державно-правових відносин у колишній Українській РСР. Кожен із цих етапів сприяв формуванню національних традицій, які, зрештою, і визначають національну самобутність українських конституційно-правових звичаїв.

10. Періодизація основних етапів становлення та розвитку правового звичаю, як джерела конституційного права України, представлена наступними етапами: 1) 1991–1996 рр. – етап утвердження правового звичаю як джерела конституційного права та його формалізація в конституційних актах України; 2) 1996–2004 рр. – етап формування нових конституційно-правових звичаїв і їх законодавче закріплення; 3) 2004 р. – донині – етап удосконалення існуючих та формування новітніх конституційно-правових звичаїв.

11. Конституційно-правові звичаї відрізняються своєю юридичною багатоманітністю. Основними видами конституційно-правових звичаїв в Україні є: 1) за предметом: конституційно-правові звичаї, які регулюють конституційно-правовий статус людини і громадянина, конституційні основи безпосередньої демократії, конституційні засади організації та діяльності органів держави, основи конституційної юстиції, а також конституційні засади місцевого самоврядування в Україні; 2) за методом: установчі, регулюючі, охороняючі конституційно-правові звичаї; 3) за суб’єктами правотворчості: конституційно-правові звичаї народу України; держави в особі її уповноважених органів; територіальних громад й інших суб’єктів місцевого самоврядування; політичних партій, представлених в органах державної влади та органах місцевого самоврядування та інших публічних асоціацій; 4) за формою об’єктивізації: неформалізовані та формалізовані в Конституції, законах України та підзаконних нормативно-правових актах конституційно-правові звичаї; 5) за умовами дії: постійно діючі конституційно-правові звичаї; загальнодержавні та місцеві (локальні) конституційно-правові звичаї.

12. Основні види конституційно-правових звичаїв перебувають між собою в стійких правових зв’язках і утворюють певну систему. Під системою конституційно-правових звичаїв в Україні слід розуміти сукупність взаємопов’язаних генетико-онтологічними, предметними і функціональними юридичними зв’язками правових звичаїв, які регулюють суспільні відносини, що є предметом конституційного права України.

13. Функції конституційно-правового звичаю – це об’єктивно сформовані цілеспрямовані напрями, види і форми впливу цього джерела конституційного права на суспільні відносини, що є предметом конституційного права України.

14. Основними критеріями класифікації конституційно-правових звичаїв є: а) предмет конституційно-правового звичаю; б) способи і форми впливу конституційно-правового звичаю; в) призначення правових звичаїв у механізмі конституційно-правового регулювання тощо.

15. Систему функцій конституційно-правових звичаїв – це сукупність взаємообумовлених і взаємопов’язаних груп функцій відповідних галузевих джерел права, спрямованих на цілеспрямоване та структуроване правове регулювання суспільних відносин, що є предметом конституційного права.

16. Під механізмом реалізації функцій конституційно-правових звичаїв слід розуміти систему національних і міжнародних нормативних і організаційно-правових механізмів, які забезпечують предметно-структурований вплив правового звичаю на суспільні відносини, що є предметом конституційного права України.

17. З метою унормування призначення правового звичаю в системі сучасних джерел конституційного права України та упередження нормативно-правових колізій цього джерела права з нормативно-правовими актами у сфері конституційного права України доцільно розробити і прийняти закон України “Про нормативно-правові акти”.

Основні положення дисертаційного дослідження викладені у таких публікаціях:

1.