ШЕВЧУК СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 911.3:910.1(09)(477).19

РОЗВИТОК МЕТОДОЛОГІЧНИХ ОСНОВ СУСПІЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ В УКРАЇНІ

У ХХ СТОЛІТТІ

Спеціальність 11.00.13 – історія географії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата географічних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі економічної та соціальної географії географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник:

доктор економічних наук, професор, член-кореспондент АПН України, Заслужений діяч науки і техніки України Олійник Ярослав Богданович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, декан географічного факультету, завідувач кафедри економічної та соціальної географії

Офіційні опоненти:

доктор географічних наук, професор, Заслужений працівник освіти України Жупанський Ярослав Іванович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, професор кафедри географії України, картографії та геоінформатики

кандидат географічних наук, професор Загородній Володимир Васильович, Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова, професор кафедри економічної та соціальної географії

Захист відбудеться 30 червня 2008 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.07 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 03680, м. Київ, проспект акад. Глушкова, 2, географічний факультет, ауд. 312.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 28 травня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор географічних наук, професор С.І. Іщук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Підвищення ролі та значення географічної науки в суспільстві, зростання її суспільного престижу висуває нові вимоги до знань про неї. Розвиток географічної науки є динамічним процесом, що стимулює поглиблення досліджень у сфері її історії та визначення перспектив подальшого розвитку.

Нині історія географічної науки перебуває у стадії відродження, проблеми розвитку національної географії ще не достатньо вивчені. Це можна пояснити рядом причин: історичними умовами розвитку самої української держави; становищем науки у 30-х роках ХХ століття та репресіями проти науковців; певною кризою в розвитку суспільних наук у 1970-80-рр.; проблемою необхідності деідеологізації географії на початку 1990-х рр. тощо. Протягом останніх років вийшли в світ праці А.Доценка, Я.Жупанського, О.Заставецької, С.Іщука, М.Костриці, О.Краснопольського, Н.Краснопольської, В.Нагірної, Л.Нємець, Я.Олійника, М.Пістуна, В.Руденка, Р.Сосси, А.Степаненка, О.Топчієва, О.Шаблія, П.Шищенка, що висвітлюють актуальні проблеми розвитку української національної географії. Поряд з тим, історія української географії як наука, ще не набула свого теоретико-методологічного оформлення.

Дослідження з історії суспільної географії друкуються на сторінках Всеукраїнського часопису «Історія української географії» (м. Тернопіль), але й вони не заповнюють прогалини у висвітленні розвитку методологічних основ вітчизняної суспільної географії, зокрема недостатньо розробленою залишається методика історико-географічних досліджень.

На особливу увагу дослідників заслуговує історія української суспільної географії протягом ХХ століття. Саме на цей період припадає її становлення як науки – оформлення методологічних основ через еволюцію науки від етногеографії та комерційної географії до економіко-географічної науки, згодом до соціально-економічної, а нині суспільної географії.

Необхідність дослідження розвитку методологічних основ суспільної географії є однією з найактуальніших в історії української географічної науки. Історія української суспільної географії ХХ ст. відображає формування, становлення та розвиток її предметної області, фундаментальних завдань, дефініції самої науки, а також, безперечно, розвиток наукових ідей.

Кожна наука має власний об'єкт дослідження, вивченням закономірностей якого вона i займається. У процеci розвитку науки до кінця XIX століття склались наукові предмети, які мають власні онтологічні схеми, засоби та методи систематизації фактів. Як і всі галузі наукового пізнання, географічна наука має певні засади, зміст яких є історично змінним. Такі засадничі основи науки організовують різноманітні знання даного етапу історичного розвитку суспільства в певну цілісність, визначають стратегію наукового пошуку і забезпечують включення наукових результатів у культуру суспільства. Вихідними методологічними основами кожної науки є об’єкт її вивчення, предмет науки, мета та завдання науки, проблеми місця окремої галузі наукового пізнання в системі наук та внутрішня диференціація окремої науки.

У полі зору історико-географічних досліджень повинен перебувати процес виникнення і функціонування наукових шкіл, творчий доробок окремих учених, які формували методологію суспільно-географічної науки. Характерною рисою розвитку української суспільної географії першої половини ХХ століття (тоді економічної географії) є значна увага до загальнотеоретичних проблем. Аналізу проблем теорії географії присвячені праці відомих вчених, які працювали в цей період – К.Воблий, С.Рудницький, К.Дубняк, М.Дольницький, В.Геринович, Б.Кістяківський, В.Кубійович, Ф.Матвієнко-Гарнага, В.Огоновський, С.Остапенко, Я.Пілецький, В.Садовський, А.Синявський, О.Смирнов, О.Сухов, І.Фещенко-Чопівський, П.Фомін та інші. Належної оцінки потребують сьогодні теоретико-методологічні напрацювання українських економіко-географів другої половини минулого століття – М.Паламарчука, М.Волобуєва-Артемова, О.Діброви, М.Ігнатенка, І.Твердохлєбова, О.Ващенка та вчених сучасної (суспільно-географічної) генерації – М.Пістуна, Я.Жупанського, Я.Олійника, О.Топчієва, С.Іщука, О.Шаблія, А.Степаненка, М.Фащевського, Г.Балабанова, А.Голікова, М.Багрова, А.Доценка, В.Нагірної, О.Заставецької, Б.Яценка, В.Джамана, П.Масляка, В.Руденка, К.Нємця, Л.Нємець, І.Смирнова, О.Любіцевої, М.Дністрянського, К.Мезенцева та інших. Потребують також неупередженого дослідження різноманітні суспільно-географічні джерела розвитку науки.

Одним із головних завдань розвитку суспільної географії є активізація процесу переосмислення історії науки, в першу чергу крізь призму досліджень історії становлення i розвитку окремих напрямків суспільно-географічної думки, відновлення українознавчих пріоритетів та відродження забутих імен. Автором вивчено формування методологічних основ суспільно-географічної науки з метою відтворення цілісної картини історії розвитку наукової думки, виявлення концептуальних засад i особливостей її розвитку.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження пов’язана з науково-дослідними роботами, які проводяться на кафедрі економічної та соціальної географії Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Дисертаційна робота є складовою науково-дослідної теми «Суспільно-географічні основи регіональної політики України» (№ державної реєстрації 0198U008160).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в аналізі історії становлення й розвитку напрямків у методологічних основах української суспільної географії протягом ХХ століття.

Для реалізації поставленої мети слід було вирішити наступні завдання:

- поглибити теоретичні та методичні основи дослідження історії української суспільно-географічної науки;

- розробити науково-практичні засади суспільно-географічного джерелознавства;

- виявити внутрішні та зовнішні чинники, що впливали на процес становлення суспільно-географічної науки в Україні протягом ХХ ст.;

- удосконалити періодизацію розвитку української суспільно-географічної науки протягом минулого століття;

- оцінити особливості територіальних аспектів розвитку методологічних досліджень у сфері суспільної географії в Україні;

- дослідити внесок у розробку методологічних основ української суспільної географії окремих вчених в межах певних напрямків.

Об’єктом дисертаційного дослідження є українська суспільно-географічна наука у ХХ столітті.

Предмет дослідження – історичні особливості становлення та розвитку методологічних основ української суспільної географії у ХХ столітті.

Систему методів дослідження історії розвитку методологічних основ української суспільної географії складають світоглядно-філософські, загальнонаукові та конкретнонаукові методи. Гносеологічну основу історико-географічного дослідження становить метод діалектики та його принципи розвитку (історизму), взаємозумовленості, взаємозв’язку та причинності, які й формують світоглядну основу дисертаційного дослідження та визначають використання загальнонаукових методів (порівняння, абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, історичний метод, метод моделювання, метод сходження думки від абстрактного до конкретного, метод формалізації, наукової систематизації, групування). Серед конкретнонаукових методів виділяється картографічний, порівняльно-географічний, експедиційний, таблично-графічний, математичні та літературно-джерелознавчі методи.

Наукова новизна одержаних результатів. Проведене дисертаційне дослідження містить нові наукові положення:

вперше:

- комплексно досліджена історія формування української суспільної географії протягом ХХ століття через призму особливостей становлення та розвитку її методологічних основ у межах окремих напрямків;

- розроблено та обґрунтовано теоретичні основи суспільно-географічного джерелознавства як спеціальної галузі історії географічної науки;

- визначено сутність джерелознавчого підходу в історико-географічному дослідженні як концептуального елементу в системі наукового пізнання;

- проаналізовано історичні умови становлення й розвитку методологічних основ суспільної географії в Україні, до яких належать зовнішні фактори та внутрішні особливості функціонування науки;

- здійснено системний аналіз історичних етапів розвитку методологічних основ суспільно-географічної науки протягом ХХ століття;

- проаналізовані етногеографічний, комерційно-географічний, галузево-статистичний, антропогеографічний, краєзнавчий, український районний, радянський районно-комплексний та сучасний суспільно-географічний напрямки розвитку методологічних основ науки;

удосконалено:

- сутність категорії «історія географії» на основі узагальнення географічних підходів;

- класифікацію писемних суспільно-географічних джерел, як важливої теоретичної проблеми суспільно-географічного джерелознавства;

- системну модель структури історії української суспільної географії як науки;

- науково-методичні підходи до пізнання історії розвитку суспільної географії в Україні (методика виявлення, дослідження та використання суспільно-географічних джерел; методика дослідження наукових шкіл та напрямків у суспільній географії);

- періодизацію розвитку української суспільної географії ХХ століття та здійснено системний аналіз виділених етапів;

- підходи до вивчення територіальних аспектів розвитку суспільно-географічної науки в Україні, на основі дослідження наукових центрів;

отримали подальший розвиток:

- запровадження в науковий обіг нових суспільно-географічних джерел з методологічних проблем науки, які раніше не використовувалися у теоретичних та прикладних дослідженнях;

- методика дослідження творчої діяльності учених;

- дослідження наукового доробку персоналій української суспільної географії.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані для подальших досліджень у сфері історії української географії, зокрема суспільної; для аналізу еволюційних змін, що їх пережила вітчизняна суспільно-географічна наука протягом ХХ ст.

Результати теоретичних і практичних положень дисертаційного дослідження впроваджені у практику викладання курсу «Історія та методологія суспільної географії» та спецкурсу «Розвиток суспільно-географічної думки в Україні» в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (довідка № 050/154-30 від 05.02.2008 р.), а також при викладанні дисциплін «Історія географії в Україні», «Основи теорії суспільної географії», «Методологічні основи суспільної географії», «Вступ до суспільної географії» у Полтавському державному педагогічному університеті імені В.Г.Короленка (довідка № 0332/01-37/11 від 23.01.2008 р.).

Особистий внесок здобувача. Отримані наукові результати є авторськими узагальненнями наукових основ пізнання історії розвитку суспільно-географічної науки, що стали підґрунтям для дослідження особливостей розвитку методології суспільної географії в Україні у ХХ століття та аналізу історії розвитку основних напрямків у методології української суспільної географії.

Наукові результати, що подані в дисертації, отримані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення й практичні результати дисертаційного дослідження доповідались та обговорювались на наукових конференціях: Х з’їзд Українського географічного товариства «Географія в інформаційному суспільстві» (Київ, 2008), Міжнародних «Молоді науковці – географічній науці» (Київ, 2006, 2007), третій Міжнародній «Історія української географії та картографії» (Тернопіль, 2007), другій Всеукраїнській «Україна: ноосферно-біосферний потенціал освіти і духовності регіону» (Кременчук, 2007), четвертій Всеукраїнській «Географічні проблеми розвитку продуктивних сил України» (Київ, 2007), другій Всеукраїнській «Регіональні проблеми України: географічний аналіз та пошук шляхів вирішення» (Херсон, 2007), другій Всеукраїнській «Географія та екологія: наука і освіта» (Умань, 2008).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 13 наукових праць загальним обсягом 3,8 д.а., із них 5 публікацій – у фахових виданнях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

Загальний обсяг дисертаційного дослідження складає 220 сторінок комп’ютерного тексту, у тому числі обсяг основного тексту роботи – 188 сторінок. Список використаних джерел складає 183 найменування. Робота містить 15 авторських рисунків та 3 додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі дисертації «Теоретико-методичні основи дослідження розвитку української суспільної географії» висвітлено наукові та методичні підходи до вивчення історії української суспільно-географічної науки, зокрема окреслено методологічні засади історії української суспільної географії як науки, визначено її предмет та завдання, розроблено теоретичні основи суспільно-географічного джерелознавства; проаналізовано методи дослідження розвитку суспільно-географічної думки та розроблено методичні основи дослідження.

Досліджено, що протягом минулого століття українська суспільна географія пройшла в своєму становленні окремі етапи, які характеризувалися своєрідністю підходів до розуміння методологічних основ науки (об’єкту та предмету суспільної географії, її завдань, внутрішньої диференціації тощо) в межах певних напрямків.

При вивченні історії будь-якої науки необхідно мати чітке уявлення про коло тих питань і явищ, дослідженням яких дана наука займається. Українська географія, як і будь-яка інша галузь знань, не являє собою статичну систему. Протягом свого розвитку українська суспільно-географічна наука змінювалася: змінювалися погляди на предмет, зміст, завдання географічних досліджень, внутрішню диференціацію науки тощо.

Розкрито сутність історії української географії, яка покликана відтворити складний процес становлення й розвитку сучасної географічної науки в Україні. Інакше кажучи, історія національної географії досліджує процес оформлення науки, вивчає різноманітні аспекти її формування. Історія географії – це наука, яка вивчає особливості формування та закономірності розвитку географічних ідей з метою неупередженої реконструкції перетворення наукового знання у часовому, просторовому і галузевому відношеннях.

Географічне джерело при дослідженні історії становлення та розвитку української суспільної географії ми визначаємо як основоположний елемент у системі наукового пізнання. Для з’ясування наукових основ історії української географії обґрунтовано такий винятково важливий спеціальний компонент географічної науки як географічне джерелознавство. Географічне джерелознавство – це спеціальна галузь історико-географічних знань, яка вивчає походження географічних джерел, теорію та методику їх використання; структуру та функціонування джерельної бази географічної науки. Географічне джерелознавство включає в себе два взаємодоповнюючі компоненти: теорію географічного джерелознавства та джерелознавчу практику (методику джерелознавчого дослідження).

Визначено предмет географічного джерелознавства який складають закономірності виникнення джерел та відображення ними явищ реального розвитку географічної думки (зв’язок змісту географічної інформації джерела зі змістом його наукового, соціального чи культурного призначення; відображення джерелом наукової та суспільної позиції автора, а також їх вплив на зміст джерела); джерельна інформація сприйнята та опрацьована дослідником, перетворюється на нове наукове знання, у чому виражається ще одна закономірність функціонування географічного джерела; та закономірності функціонування самого джерелознавства у системі географічної науки). У теорії географічного джерелознавства домінуюче місце займають загальні принципи наукового дослідження джерел: конкретно-наукового підходу, об’єктивності, всебічності і цілісності. Загальна теорія географічного джерелознавства конкретизується у джерелознавстві окремої географічної дисципліни, зокрема, суспільно-географічному джерелознавстві.

Дослідження суспільно-географічних джерел ХХ століття дозволило визначити основні завдання суспільно-географічного джерелознавства, серед яких є розробка методології та методики наукового пошуку, дослідження та використання джерел з суспільної географії; визначення структури суспільно-географічного джерелознавства та його місця в системі географічної науки; систематизація і узагальнення знань про джерельну базу української суспільної географії, її функціонування та дослідження.

Запропоновано модель систематизації писемних суспільно-географічних джерел: монографії (методологічного та теоретико-методичного змісту); навчальні праці з суспільної географії; документальні джерела (статистичні, програмні та інші документи); картографічні джерела; оповідні джерела (твори художньої літератури, публіцистика); джерела періодичної преси ( наукові збірники, часописи, журнали, газети та інше); суспільно-географічні джерела особливого походження (спогади, мемуари, щоденники, листи, автобіографії й інше); джерела інших сфер науки тощо.

Обґрунтовано внутрішню структуру історії української географії в межах певних рівнів: теоретичного (розробка наукових основ історії української суспільної географії; методичні дослідження; розробка алгоритму вивчення напрямків, персоналій в історії української географії; теоретичні підходи до аналізу джерел); прикладного (історія методології суспільної географії; економічної географії; соціальної географії; допоміжних суспільно-географічних дисциплін; історії суспільної географії) та дидактичного (історія науково-дослідних установ та вищих навчальних закладів (суспільно-географічних шкіл); історія вузівської суспільної географії; дослідження наукового потенціалу суспільної географії).

Під науковою школою слід розуміти творчий колектив учених у межах певного наукового напрямку, об'єднаних підходами до розв'язання проблем, стилю теоретичної роботи, стратегій організації професійного наукового мислення, ідей i методів їх реалізації. На основі еволюційного критерію запропоновано вирізняти три типи наукових шкіл у методології вітчизняної суспільної географії: 1) наукова школа як визнаний науковий напрямок (наприклад, сучасна українська школа суспільної географії) в розумінні сукупності нагромадженого соціально значущого знання, що характеризує наукову складову географії й може бути названа школою класичного наукового мислення; вона детально подана у підручниках i посібниках, тому є розвиненою i визнаною; 2) науково-освітня школа, яка окрім розроблення оригінальної дослідницької програми певної кількості відповідних їй теорій i концепцій здійснює підготовку молоді до науково-дослідної діяльності у чітко визначеному змістовому діапазоні колективного мислення й самостійного пошуку (наприклад наукова суспільно-географічна школа Інституту географії НАН України); 3) наукова школа як дослідницький колектив – одна з найрозвиненіших і, водночас, продуктивних форм наукової творчості, що обов'язково реалізує авторську дослідницьку програму; остання, здебільшого, є великим здобутком особистості вченого (наприклад, суспільно-географічна школа Львівського національного університету імені Івана Франка).

Складовою частиною дослідження історії розвитку методології української суспільної географії була розробка методики оцінки результативності діяльності наукових шкіл за допомогою визначених критеріїв – організаційних (продуктивна діяльність консолідованої групи вчених; наявність визнаного лідера, який є організатором науки та автором робіт теоретико-методологічного змісту; підготовка учених-послідовників (функціонування докторантури та аспірантури), тематика захищених дисертацій; систематичний вихід друкованих праць (монографій чи колективних робіт; наявність фахового періодичного видання); проведення наукових семінарів, конференцій, з’їздів на базі наукової школи) та функціональних (спільність у поглядах представників наукової школи на головні теоретико-методологічні проблеми науки; оригінальність та новизна у поглядах на методологічні основи суспільної географії; впровадження у науку нових категорій та понять; практичні дослідження у межах нової теорії та авторських наукових проектів; інтеграція теоретичних та прикладних досягнень у вигляді наукового напрямку; розробка системи теоретичної концепції суспільно-географічної науки; постійний розвиток наукового напрямку поколіннями вчених).

З метою узагальнення методологічних підходів різних науковців, запропоновано складати окремі анкетні картки на кожного вченого, які мають наступні складові: дата та місце народження, місце навчання; прізвище керівника (консультанта) дисертації, місце і час роботи; публікації, у яких обґрунтовано погляди вченого на методологічні основи суспільної географії, основний внесок ученого в розробку методологічних основ науки, кількість підготовлених учнів (докторів наук).

У методиці дослідження суспільно-географічних джерел обґрунтовано необхідність їх неупередженого аналізу, що забезпечується наступними принципами: по-перше, джерело не можна досліджувати у відриві від тiєi конкретно-історичної реальності, в якій воно виникло; по-друге, важливо знати історію тексту джерела, обставини його створення; по-третє, у процесі роботи над джерелом необхідно вивчити не лише його походження i текст, а й присвячену йому критичну літературу; по-четверте, слід обов'язково враховувати ступінь наукового вивчення джерела попередніми дослідниками. Використовуючи ці принципи ми маємо можливість дати суспільно-географічним джерелам свою інтерпретацію, помітити в них ще не виявлені iнфopмaцiйнi можливості, адже кожен дослідник, виходячи зі своїх завдань, вилучає з джерела й аналізує той матеріал, який його цікавить, застосовуючи новіші засоби та методи дослідження.

Методика роботи з суспільно-географічними джерелами полягала в отриманні сукупності фактів про формування методології сучасної української суспільної географії, а для цього використовувалися не поодинокі джерела, а оптимальна їх сукупність, комплекс. Це передбачало встановлення об'єктивних зв'язків між окремими джерелами, що входять до комплексу, систематизацію розрізненої інформації, в ході якої кожне джерело зіставлялося з іншими й діставало відповідну оцінку. Даний підхід дав змогу уникнути переоцінки значення деяких джерел, неупереджено визначити місце i роль кожного з них. Синтетична критика дала можливість оцінити весь комплекс вітчизняних джерел методологічного змісту в їх взаємозв'язку, взаємообумовленості, відтворити цілісність не лише окремого джерела, а й комплексу джерел, як своєрідного феномена науки ХХ століття.

У цілому методика вивчення історії формування методологічних основ української суспільної географії передбачає п’ять етапів: підготовчий, джерелознавчий, методичний, синтетичний та прогностичний (Рис. 1).

V | Прогностичний етап | 14 | Визначення перспективних напрямків у розвитку методології української суспільної географії

13 | Виявлення вже існуючих прогнозів щодо розвитку методологічних основ науки

І V | Синтетичний етап | 12 | Оцінка результатів та розробка рекомендацій

11

10 | Систематизація та узагальнення нової інформації

9 | Історична та картографічна обробка інформації

ІІІ | Методичний етап | 8

7 | Методичні підходи до пізнання історії розвитку методології суспільної географії

ІІ | Джерелознавчий етап | 6 | Систематизація джерел. Наукове використання

5 | Дослідження джерел. Наукова джерелознавча критика (синтетична і аналітична)

4 | Пошук та виявлення суспільно-географічних джерел

І | Підготовчий етап | 3 | Формулювання гіпотези дослідження. Визначення напрямків пошуку джерел

2 | Визначення проблеми дослідження

1 | Ідея дослідження. Постановка мети і завдань

Рис. 1. Методика дослідження історії розвитку методологічних основ української суспільної географії

У другому розділі дисертації «Формування методології суспільної географії в Україні у ХХ столітті» висвітлено основні риси розвитку методології суспільної географії в Україні, здійснено періодизацію формування методологічних основ української суспільної географії протягом ХХ століття, а також проаналізовано територіальні аспекти у розвитку методологічних основ суспільної географії в Україні.

Історія формування світової та української географічної науки другої половини ХІХ – початку ХХ століття позначилась інтенсивним розвитком, що призвело до виникнення та формування нових теоретико-методологічних напрямків у географії. В умовах диференціації географії в цей час виникає проблема трактування сутності самої науки та її місця в системі наукового пізнання, внутрішньої структури тощо.

Під впливом європейської географічної думки та на основі власного інтелектуального ресурсу на початку ХХ ст. в Україні відбувається становлення географічної школи одразу в кількох напрямках. Теоретичну основу для формування суспільно-географічної думки в Україні та розробки методологічних основ науки склали напрацювання зарубіжних, переважно європейських, наукових шкіл, а також розвиток вітчизняних етнографії та статистики. Основу для формування методології суспільної географії в Україні склала методологія економіко-географічної науки, становлення якої припадає на кінець ХІХ – початок XX століття.

Розвиток методологічних основ української суспільної географії ХХ століття позначився впливом ряду зовнішніх та внутрішніх факторів. Її тісний зв’язок з європейською наукою на початку та наприкінці століття сприяв успішній еволюції науки, тоді як належність України до тоталітарної держави СРСР обумовила кризу в методології суспільно-географічної науки, перервала методологічний зв’язок української суспільної географії з теоретичними концепціями європейської географічної науки, здобуття ж Незалежності сприяло активному відродженню теоретико-методологічних розробок у сфері суспільної географії.

Формування методології економічної географії на українських землях початку ХХ ст. було обумовлене історичними особливостями їх належності до Російської та Австро-Угорської імперій. Цей час в Україні ознаменувався пожвавленням просвітницького руху та більш інтенсивнішим, в порівнянні з кінцем XIX століття, розвитком науки. У наукове життя вступає нове покоління українців, які й стали сподвижниками суспільно-географічної науки в першій половині минулого століття. Початок XX століття в економічній географії традиційно був представлений статистичними й описово-географічними дослідженнями території України, яку вважали складовою частиною як Російської імперії, так і Австро-Угорщини.

Методологічні основи української національної географії вперше були розроблені С.Рудницьким у праці «Нинішня географія» (1905 р.).

Із початком Української національної революції розгортається якісно новий етап у розвитку вітчизняної наукової думки взагалі, а для суспільно-географічної науки та її методології зокрема, починається етап свого становлення, на який припадає формування української суспільно-географічної школи в складі К.Воблого, В.Гериновича, М.Дольницького, К.Дубняка, Ф.Матвієнка-Гарнаги, С.Остапенка, Я.Пілецького, С.Рудницького, В.Садовського, А.Синявського, О.Сухова та інших.

Оформлення методологічного апарату суспільної географії припадає на період української революції. Зокрема свого розвитку набувають власне теоретичні питання та методологічні проблеми науки. У першу чергу це проблеми сутності суспільної географії, її меж, предмета досліджень, внyтpiшньої структури та інших.

Протягом 1920-х рр. під впливом ідей Української національної революції та національного відродження періоду т.з. «українізації» відбулася еволюція української наукової школи суспільної географії в межах певних напрямків – галузево-статистичного, антропогеографічного, краєзнавчого та районного.

Осередком суспільно-географічних досліджень став соціально-економічний відділ ВУАН, який за чотири роки своєї діяльності опублікував ряд праць з економічної географії. У 1927 р. при ВУАН i Наркоматі освіти було засновано Науково-дослідний Інститут географії та картографії. Діяльність цього інституту пов'язана з діяльністю академіка С.Рудницького, який протягом семи років був його очільником. У цей період відродження української науки відбулись фундаментальні зрушення у розвитку методології суспільної географії. Спроби дати теоретико-методологічне обґрунтування суспільній географії в цей час належать В.Гериновичу, К.Дубняку, Я.Пілецькому, С.Рудницькому, А.Синявському, О.Сухову, Ф.Матвієнку-Гарназі та іншим.

Під впливом радянської тоталітарної системи теоретико-методологічні дослідження у межах суспільної географії в 1930-х рр. були практично зведені нанівець, а більшість тогочасних українських вчених зазнали репресій.

Важливу роль у розвитку економічної географії в Україні займав Київський університет, де у 1933р. була організована кафедра економічної географії на чолі з К.Воблим. Проте методологічні розробки в суспільній географії цього періоду були неможливими, оскільки переважно розвивався прикладний напрям – економіко-географічного районування. Отже, визначальним напрямком у розвитку суспільної географії в Україні протягом 1930-х pp. стало обґрунтування схеми її районування; учені знову повертаються до описів областей та районів.

Після Другої світової війни в Україні виникає ряд фахових кафедр та факультетів, які й стали осередками розвитку географічної науки та освіти в Україні. Однак праці з економічної географії друкувалися лише згідно постанов уряду та спрямовані на практичну мету наукового пізнання: «відбудова господарства й вивчення економічних районів».

Можна стверджувати, що розвиток методології суспільної географії в Україні у складі СРСР в першій половині ХХ століття завершився на початку 1930-х pp., а в західноукраїнських землях із їx включенням до «Совєтської» держави. Проте саме в першій половині минулого століття було закладено методологічний фундамент для сучасної суспільно-географічної думки.

Друга половина ХХ ст. позначилася розвитком методології української суспільної географії у межах загальноприйнятого у Радянському Союзі районно-комплексного напрямку. Розуміння економічної географії як науки про «географічні відмінності в районних комбінаціях продуктивних сил» було підтримано більшістю вчених російської та української економіко-географічної школи.

Наприкінці 1950-х рр. дискусії з приводу предметної сутності економічної географії в радянській географії завершились. Остаточно утвердилась концепція А.Григор’єва про географічну оболонку як інваріантний об’єкт вивчення географічних наук. Ці ідеї були підхоплені з’їздом Географічного товариства СРСР у 1955р. У методології економічної географії Радянського Союзу аж до кінця його існування утверджується районно-комплексний напрямок.

Впродовж цього часу українська суспільна географія набула свого організаційного оформлення через функціонування академічних (Інститут географії, Рада по вивченню продуктивних сил) та регіональних центрів (територіальних наукових шкіл) – Києва, Львова, Харкова, Одеси, Чернівців, Сімферополя та ін, що сформувалися на базі університетських кафедр.

В межах районно-комплексного напрямку в Україні працювали – М.Багров, Г.Балабанов, Д.Богорад, О.Ващенко, П.Волобой, А.Голіков, І.Горленко, А.Доценко, Я.Жупанський, Ф.Заставний, Р.Іванух, М.Ігнатенко, С.Іщук, Л.Корецький, І.Кугукало, Ю.Пітюренко, М.Пістун, І.Мукомель, В.Нагірна, В.Нудельман, Я.Олійник, В.Поданчук, А.Степаненко, Д.Стеченко, І.Твердохлєбов, О.Топчієв, М.Фащевський, О.Шаблій, Р.Язиніна та ін. Беззаперечними лідерами суспільної географії в Україні у другій половині ХХ століття були О.Діброва та М.Паламарчук.

Становлення сучасної суспільної географії відбулось у 1990-х рр.. Найбільший внесок у розробку методологічних основ суспільної географії даного періоду зробила наукова школа М.Паламарчука (серед його учнів теоретичні проблеми географії знайшли свій розвиток у працях у Г.Балабанова, С.Іщука, І.Горленко, Я.Олійника, М.Пістуна та інших). Також методологічні основи сучасної суспільної географії в Україні розробляються А.Голіковим, Я.Жупанським, А.Степаненком, О.Топчієвим, О.Шаблієм та іншими.

Розвиток методологічних основ української суспільної географії протягом ХХ століття пройшов свою еволюцію через ряд етапів. Нами виділено та досліджено п’ять етапів у формуванні методологічних основ вітчизняної суспільно-географічної науки (Рис.2), які багато в чому співвідносяться з загальносвітовими особливостями розвитку географічної науки та, безперечно, визначаються закономірностями становлення вітчизняної суспільної географії.

І | Становлення методологічних основ української суспільної географії в межах статистично-описового етапу

1905 – 1918 рр.

ІІ | Становлення методологічних основ української суспільної географії в умовах національного відродження

1918 – 1921 рр.

ІІІ | Розвиток методологічних основ української суспільної географії

в умовах т.зв. «українізації»

1921 – 1934 рр.

ІV | Розвиток методологічних основ української суспільної географії в контексті

радянської науки

1935 – 1991 рр.

V | Сучасний етап в розвитку методологічних основ суспільної географії в умовах модернізації науки

1991 р. – до наших днів ( продовжується у ХХІ ст.)

Рис. 2. Етапи розвитку методологічних основ суспільної географії в Україні у ХХ столітті

Перший етап (1905 – 1918 рр.). У 1905 році вийшла праця С.Рудницького «Нинішня географія», яка, власне, й поклала початок для формування національної географічної науки, заклавши її теоретико-методологічні основи. На цьому етапі розвиток української суспільної географії Наддніпрянщини мав статистично-описовий характер, у надрах якого зародився новий напрямок науки – комерційна географія, а ось у Галичині розвиток географічної науки відбувався у тісному зв’язку з європейською наукою, зокрема німецькою, що знайшов своє відображення у розвитку антропогеографічного напрямку.

Другий етап (1918 – 1921 рр.) став періодом становлення методологічних основ української суспільної географії, що позначився виходом великої кількості друкованих праць (К.Воблого, В.Гериновича, М.Дольницького, К.Дубняка, С.Остапенка, С.Рудницького, В.Садовського О.Сухова та інших), присвячених економічній географії України, в яких було обґрунтовано методологічний статус науки.

Третій етап (1921 – 1934 рр.) розвитку методології української суспільно-географічної науки це роки т.з. «українізації» українських земель, що перебували в складі СРСР. Економічна географія тут розвивалася в межах певних напрямків (галузево-статистичного, районного, краєзнавчого та антропогеографічного) видатними українськими вченими К.Воблим, К.Дубняком, Ф.Матвієнко-Гарнагою, С.Рудницьким, А.Синявським, О.Суховим, П.Фоміним та ін. На західноукраїнських землях продовжував розвиватися антропогеографічний напрямок, свої теоретичні студії здійснювали В.Геринович, М.Дольницький, В.Садовський та інші.

Четвертий етап (1935 – 1991 рр.) розвитку методологічних основ української суспільної географії пройшов під знаком радянського районно-комплексного напрямку як єдино можливого у розвитку економіко-географічної науки, а прерогативу на методологічні студії науки мали московська та ленінградська школи. Працюючи у складних умовах українські географи все ж збагатили вітчизняну науку власними теоретичними доробками, тим самим заклали передумови її еволюції в соціально-економічну географію. Фундаментальні методологічні основи економіко-географічної науки на цьому етапі були розробленими та втіленими у практику науковими школами О.Діброви, М.Паламарчука, О.Ващенка, М.Пістуна та інших.

П’ятий етап (з 1991р. і продовжується у ХХІ ст.) позначився теоретико-методологічним оформленням сучасної української суспільної географії, інтенсивним розвитком суспільно-географічних досліджень, що призвели до диференціації науки та появи нових напрямків її розвитку. Особливо активною у розробці методологічних основ суспільної географії протягом сучасного етапу стала діяльність А.Голікова, Я.Жупанського, С.Іщука, Я.Олійника, М.Пістуна, А.Степаненка, О.Топчієва, О.Шаблія та інших.

Виходячи з аналізу історичних закономірностей розвитку суспільно-географічної науки в Україні, запропоновано власний підхід до особливостей територіальної організації розвитку методологічних основ суспільної географії в Україні (Рис. 3).

В основу такої класифікації регіональних центрів покладено дослідження діяльності організаційних структур, на базі яких проводились або ж нині відбуваються розробки методологічних основ суспільної географії в Україні; діяльність наукових шкіл та внесок її окремих представників у методологію української суспільної географії (наявність регіональної наукової школи, теоретико-методологічні напрямки її діяльності та відповідно фахівці з цих напрямків; результативність функціонування).

Провідний центр у розвитку методологічних основ суспільної географії

Київ

Наукові центри, де протягом ХХ ст. існували окремі НДІ чи громадські організації, а нині розробки методологічних основ суспільної географії сконцентровані на кафедрах університетів

Львів, Харків

Наукові центри, які сформувалися переважно протягом другої половини ХХ ст.

Чернівці, Сімферополь, Одеса

Наукові центри, в яких розробка методологічних основ суспільної географії почалася в 90-х рр. ХХ ст.

Луцьк, Тернопіль, Вінниця, Кривий Ріг, Луганськ

Наукові центри, в яких функціонують фахові кафедри державних чи педагогічних ВНЗ, але методологічні основи суспільної географії досліджуються на рівні навчальної дисципліни

Суми, Мелітополь, Полтава, Ніжин, Херсон, Кіровоград, Умань,

Кам’янець-Подільський, Дніпропетровськ, Ужгород

Наукові центри, в яких методологічні дослідження у сфері суспільної географії не проводяться

Запоріжжя, Донецьк, Житомир, Рівне, Миколаїв, Черкаси,

Івано-Франківськ, Хмельницький, Чернігів

Рис. 3. Центри розвитку методологічних основ суспільної географії в Україні

У третьому розділі дисертації «Розвиток основних напрямків методології української суспільної географії ХХ століття» системно проаналізовані напрямки у розвитку методологічних основ суспільної географії в Україні протягом минулого століття.

Суспільно-географічна думка на українських землях наприкінці ХІХ – початку ХХ століття розвивалася в межах статистики (комерційна географія) та етнології (етногеографія). Інтенсивний розвиток етнології сприяв поширенню етногеографічного напрямку, який розвинувся на зразок європейської «географії людини», а дослідженнями в межах цього напрямку займались В.Антонович, П.Куліш, М.Драгоманов, М.Сумцов, П.Чубинський, І.Франко та інші. Швидкий економічний розвиток українських земель наприкінці ХІХ століття та накопичені статистичні матеріали сприяли формуванню комерційно-географічного напрямку, теоретико-методологічні засади якого в Україні були розроблені А.Архиповичем та Б.Кістяківським.

Попередній розвиток суспільно-географічних досліджень у межах комерційно-географічного напрямку сприяв формуванню галузево-статистичного напрямку економіко-географічної думки в Україні, його теоретичні основи були закладені відомими вченими М.Туган-Барановським, М.Зібером, О.Русовим та, безперечно, К.Воблим, який і очолив українську галузево-статистичну школу економічної географії. Методологічні основи економічної географії в межах цього напрямку були розроблені також С.Остапенком, Я.Пілецьким, О.Суховим, І.Фещенко-Чопівським та іншими.

Під впливом ідей європейської «географії людини» та концепцій стосовно місця людини в системі географічних наук, що призвели до фактичного розколу географів на фізіоцентристів та антропоцентристів, в українській географії розвивається антропогеографічний напрямок. Основоположником цього напрямку української суспільної географії був С.Рудницький. Йому належить наукове обґрунтування предмету географії, визначення її місця в системі наук та розробка моделі внутрішньої структури географічної науки тощо. Представниками української школи антропогеографії, котрим належить оформлення теоретико-методологічних основ науки були М.Дольницький та В.Геринович.

Хорологічна концепція А.Геттнера послужила становленню та швидкому розвитку у 1920-х рр. в українській суспільній географії краєзнавчого напрямку досліджень як одного з підходів до розуміння сутності економічної географії. Теоретичні основи краєзнавства як окремої науки в українській географії та як підходу до розуміння предметної сутності економічної географії були обґрунтовані К.Дубняком. Підхід до вивчення суспільно-географічних явищ в межах певної території (краю) в подальшому склав теоретичне підґрунтя для формування в українській національній географії районного напрямку. Особливий підхід до розуміння сутності економічної географії представниками краєзнавчого та районного напрямків сприяло виділенню окремої економіко-географічної школи в складі В.Садовського, П.Фоміна, К.Дубняка, А.Синявського, О.Смирнова, Ф.Матвієнка-Гарнаги, І.Зільбермана, М.Шрага, Р.Яновського та інших.

У межах радянського районно-комплексного напрямку, що був фактично штучно насадженим та виключав альтернативні підходи до трактування сутності суспільної географії, надзвичайно плідними у сфері методології були наукові студії М.Волобуєва-Артемова, О.Ващенка і, безперечно, М.Паламарчука які стали адептами методології української радянської економічної географії. Таким чином, незважаючи на досить тривалу у хронологічному відношенні (30 – 80-ті рр.) історію розвитку районно-комплексного напрямку в економічній географії, розробка методологічних основ науки не набула в Україні широкого поширення. Це було викликано, насамперед, негативними зовнішніми факторами у розвитку національної української науки. Проте на цей час припадає надзвичайно плідна наукова діяльність ряду вчених у сфері методології української економічної географії. Також впродовж 60 – 80-х рр. українська суспільна географія в межах районно-комплексного напрямку позначилася інтенсивною розробкою теоретико-методологічних основ прикладних економіко-географічних досліджень. Серед них значний методологічний розвиток отримали наступні напрямки: географія населення (вивчення теоретичних аспектів територіальних систем розселення, геоурбаністики – Д.Богорад, В.Загородній, П.Коваленко, Л.Корецький, Ю.Пітюренко, М.Фащевський та ін); географія промисловості (розробка теоретичних аспектів функціональної та територіальної структури промислового комплексу, основи досліджень та характеристики окремих галузей промисловості й ін. – Д.Богорад, О.Ващенко, П.Волобой, І.Горленко, О.Діброва, Я.Жупанський, Ф.Заставний, М.Ігнатенко, С.Іщук, Л.Корецький, І.Кугукало, М.Паламарчук, О.Шаблій та інші); географія сільського господарства (розробка концепції агро-територіальних комплексів та математичних методів дослідження сільського господарства – Г.Балабанов, О.Ващенко, Р.Іванух, І.Мукомель, В.Нагірна, М.Паламарчук, М.Пістун, О.Топчієв, О.Шаблій та ін.); географія міжгалузевих комплексів (теоретичні аспекти комплексоутворення – О.Ващенко, П.Волобой, Ф.Заставний, Л.Корецький, М.Паламарчук, В.Поповкін, О.Шаблій, а також теоретичні основи агропромислового комплексоутворення – Г.Балабанов, Д.Богорад, О.Ващенко, В.Нагірна, Я.Олійник, М.Паламарчук, М.Пістун та ін.); економіко-географічне районування (обґрунтування економіко-географічного районування та районно-комплексні дослідження – М.Багров, І.Величко, О.Діброва, Л.Градов, Л.Корецький, І.Кугукало, М.Паламарчук, Ю.Пітюренко, К.Тащук, І.Твердохлєбов, Р.Язиніна та ін.); методика економіко-географічного дослідження (теоретичне обґрунтування та практичне застосування нових методів досліджень: системного підходу, математичного та картографічного моделювання – О.Ващенко, А.Голіков, Я.Жупанський, А.Золовський, С.Мохначук, Л.Руденко, О.Топчієв, О.Шаблій та ін); конструктивна географія (теоретико-методичні засади конструктивної географії, розробка теоретичних основ територіального планування – Д.Богорад, М.Пістун, Ю.Пітюренко, В.Поповкін, В.Нудельман, Д.Стеченко).

Звільнення в 1990-х рр. методології суспільної географії від впливу «діалектичного матеріалізму» й одночасна можливість долучитися до надбань зарубіжної географічної думки сприяли швидкому інтенсивному розвитку науки, що позначилося зміною концептуальних підходів до розуміння самої сутності науки та потребами її гуманізації, сприяли визначенню нових завдань і пріоритетів її розвитку, ґрунтовним теоретико-методологічними дослідженнями та оформленням соціально-економічної географії в сучасну суспільно-географічну науку. Методологічні основи сучасної суспільної географії протягом 1990-х рр. та на початку ХХІ ст. були розроблені М.Паламарчуком, Г.Балабановим, А.Голиковим, І.Горленко, Я.Жупанським, С.Іщуком, А.Степаненком, Я.Олійником, О.Паламарчуком, М.Пістуном, О.Топчієвим, О.Шаблієм, М.Багровим, А.Доценком, В.Джаманом, В.Руденком, М.Фащевським, О.Заставецькою, В.Нагірною, Л.Нємець, К.Нємцем, М.Дністрянським, Л.Шевчук, К.Мезенцевим та іншими вченими.

В сучасних умовах українська суспільна географія набирає нової концептуальної форми свого розвитку. Окреслюючи перспективи у розвитку методологічних основ суспільної географії в Україні першочерговим нам бачиться потреба остаточного подолання наукової кризи шляхом конструктивного синтезу географічних досліджень. У зв’язку з тим, що наявний поділ географічних наук, який склався не стільки за предметами дослідження, скільки з історичних причин, стає все більш неприйнятним. Сьогодні головне завдання географічної науки – це формування принципів узагальнюючої методології та теорії, котрі відповідатимуть статусу єдиної географії. Подібна методологічна трансформація