КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ШАМАРА СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

УДК 94-058.237(477)“18/19”:395.3

СІЛЬСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.:

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ТА ЕТНОКУЛЬТУРНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

Спеціальність 09.00.12 – українознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії та етнології України Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Масненко Віталій Васильович,

завідувач кафедри історії та етнології України

Черкаського національного університету

імені Богдана Хмельницького

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Рафальський Олег Олексійович,

перший заступник завідувача

Секретаріату Апарату Верховної Ради України

кандидат історичних наук, доцент

Малєєва Тетяна Іванівна,

доцент кафедри соціально-політичних наук

Кременчуцького державного політехнічного

університету імені Михайла Остроградського

Захист відбудеться “14” квітня 2008 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .001.01 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розіслано “10” березня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук Казакевич Г.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів (які містять дев’ять підрозділів), висновків (разом 204 сторінки), списку використаних джерел та літератури (441 позиція, 44 сторінки) і 5 додатків (на 35 сторінках).

Актуальність теми. Розвиток суспільної свідомості різних соціальних верств постійно привертає увагу науковців. Справедливим у такому разі є звернення до внутрішніх мотивацій, цінностей, поведінки окремих соціальних груп, які функціонують на рівні спільнот. Однією з таких спільнот, психологія якої залишається малодослідженою, є сільська інтелігенція. Тривалий час увага вчених була зосереджена на елітній частині інтелігенції, яка проводила свою діяльність у містах, – і це відсувало на другий план інтелігенцію аграрної частини України. Досвід життя та діяльності цієї соціальної верстви у попередні періоди є корисним для сьогодення хоча б тому, що багато в чому він обумовлювався тими ж проблемами, які стоять перед сучасним українським селом і державою. Як слушно підкреслює Ю. Присяжнюк, у нас і досі зберігається недооцінка освіченості, притаманна селянству ХІХ ст., а це призводить до того, що освіченість і надалі посідає місце своєрідного додатку до політичної кар’єри та матеріального забезпечення Присяжнюк Ю. Українська освіта як традиційне явище в умовах модернізації (історико-антропологічне дослідження). – Черкаси, 2005. – С. .. Як наслідок – в Україні фактично відсутні перманентна освіта, самоосвіта, принципи профорієнтації, етос інтелігентності, повага до інтелектуальної власності тощо. У зв’язку з цим основним завданням науковців є дослідження насамперед якісних характеристик цієї верстви, і зокрема – її соціальної психології на різних етапах історичного розвитку.

20 грудня 2000 р. Указом Президента України були затверджені “Основні засади розвитку соціальної сфери села”. Відповідно до них пріоритети реформ в українській державі найближчого 10-ліття було спрямовано на поліпшення організації життєзабезпечення сільського населення. Не можна не погодитися з декларованими у цьому нормативно-правовому документі положеннями: сьогодні українське село не тільки виконує функцію продовольчого забезпечення держави, а й залишається носієм і продовжувачем самобутніх матеріальних, культурних, моральних надбань і традицій минулих поколінь. Нагальною потребою визнається запровадження нових форм підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації фахівців, створення належної матеріально-технічної бази для навчальних закладів, які готують інтелігентні кадри для села. І серед основних завдань стратегії розвитку соціальної сфери села президентським указом наголошено: “докорінно поліпшити матеріальне становище та підвищити престиж сільської інтелігенції” Указ Президента України “Про основні засади розвитку соціальної сфери села” від 20 грудня 2000 року // Урядовий кур’єр. – 2001. – 24 січня. – С. ..

Отже, тема, що пропонується до розгляду, є актуальною для сучасного українознавства. Її актуальність обумовлена чотирма площинами суспільного буття: соціокультурною (соціально-психологічною), економічною, політико-ідеологічною та національно-державною. Відповідно й результати дослідження проблеми мають важливе суспільне значення для кожного з цих аспектів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами. Дисертацію виконано згідно наукової проблематики кафедри історії та етнології України Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького та темою Науково-дослідного інституту селянства Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького “Історичні форми ментальності, соціально-економічної та громадсько-політичної самоорганізації українського селянства” (номер державної реєстрації 0102U006796).

Об’єктом дослідження є сільська інтелігенція Наддніпрянської України у процесі свого становлення.

Предметом дослідження є соціально-психологічні та етнокультурні характеристики цієї верстви у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Мета дослідження – спираючись на історичну літературу, методологічні засади і джерельну базу, з’ясувати соціально-психологічні та етнокультурні риси й ознаки сільської інтелігенції Наддніпрянщини у зазначений період.

Відповідно до поставленої мети передбачається вирішення таких основних завдань:

з’ясувати стан наукової розробки теми та повноту забезпечення її джерельної бази;

визначити політичні та економічні обставини, етнічні й соціокультурні особливості формування сільської інтелігенції у зазначений період;

подати соціально-психологічну та етнопсихологічну характеристику сільської інтелігенції Наддніпрянської України в цілому;

з’ясувати психологічні та етнокультурні особливості життя та діяльності управлінської сільської інтелігенції;

охарактеризувати соціально-психологічний та етнокультурний портрет сільського духовенства;

проаналізувати соціальну психологію й етнокультурну ідентичність гуманітарної сільської інтелігенції.

узагальнити досвід життєдіяльності сільської інтелігенції Наддніпрянської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. та визначити її здатність сприйняття суспільних трансформацій у переддень революції 1917-1921 рр.

Хронологічні рамки дослідження визначаються наступним чином: нижня межа – періодом підготовки і проведення реформ 1860-1870-х рр. (від поразки Російської імперії у Кримській війні), верхня – 1917 р. (розпад Російської імперії). Водночас специфіка обраної теми спонукає давати етносоціокультурний аналіз життєдіяльності сільської інтелігенції у попередній і наступний після зазначених вище часові періоди, чим і зумовлені окремі сюжети дослідження, які виходять за вказані хронологічні рамки.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію дев’яти українських губерній у складі Російської імперії (Київської, Волинської, Подільської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Херсонської, Катеринославської, Таврійської), окреслених й артикульованих на той час під загальною назвою Наддніпрянської України.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є першим комплексним соціально-психологічним українознавчим дослідженням сільської інтелігенції. На основі широкого кола історичної літератури та джерел вивчено особливості формування цієї соціальної верстви у політико-ідеологічній, соціокультурній, генераційній, гендерній та інших площинах. Поглиблено знання про окремі аспекти життя та діяльності наддніпрянської сільської інтелігенції, зокрема, щодо її соціально-професійного статусу, соціального та матеріального становища, етнічної структури тощо. Вперше проведені підрахунки чисельності сільської інтелігенції (з урахуванням сільського духовенства), як загальні, так і в межах окремих груп. Поява нових політико-ідеологічних (і зокрема національних) цінностей у свідомості інтелігенції наддніпрянських сіл аргументується загальними соціокультурними трансформаційними процесами традиційно-модерного періоду. Сформульовано гіпотезу, що значна частина сільської інтелігенції Наддніпрянської України стала достатньо вагомою соціальною базою українського національного руху, який ідеологічно оновлювався і демографічно зростав упродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Показано локальні відмінності у психології наддніпрянської сільської інтелігенції різних регіонів. Результати роботи доповнюють знання із багатьох інших наукових проблем тогочасного українського села, пов’язаних з його соціокультурним, економічним та етнополітичним розвитком.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали, основні положення і висновки можуть бути використані при написанні курсів з українознавства, історії України, культурології, соціальної психології, під час проведення навчальних і науково-практичних заходів різного рівня, для дослідницької роботи в інших наукових напрямах. Вони також стануть у нагоді при формуванні державної соціальної політики щодо сучасної сільської інтелігенції України.

Апробація результатів дисертації. Основні положення проведеного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії та етнології України Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, семінарах Секції проблем соціальної активності сільського населення при Науковому товаристві істориків-аграрників. Результати дослідження пройшли апробацію на таких наукових конференціях: Міжнародній науковій конференції “Краєзнавство і учитель – 2006” (Харків, 2006 р.); ІІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків “Українська історична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, 2006 р.); Четвертій Міжнародній конференції “Православ’я – наука – суспільство: питання взаємодії” (Київ, 2006 р.); ІІ Міжнародній науковій конференції “Національна інтелігенція в історії та культурі України у ХІХ – ХХІ ст.” (Вінниця, 2006 р.); Міжнародній науковій конференції “Краєзнавство і учитель – 2007” (Харків, 2007 р.); П’ятій Міжнародній науковій конференції “Православ’я – наука – суспільство: питання взаємодії” (Київ; Czкstochowa, 2007 р.); VІ Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії (Черкаси, 2006 р.); ХVІ-ХVІІІ наукових сесіях Осередку Наукового товариства ім. Шевченка у Черкасах (Черкаси, 2005-07 рр.); ІV Богданівських читаннях (Черкаси, 2006 р.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі “Джерелознавчі, історіографічні та теоретико-методологічні засади дослідження” аналізуються історіографія та джерела роботи, обумовлюється її методологія та термінологія.

У підрозділі 1.1“Аналіз джерельної бази” розрізняються два види джерел: неопубліковані й опубліковані. Матеріали архівного збереження репрезентують неопублікований вид джерел. Опубліковані джерела розподілено на декілька типів: 1) друковані документи (законодавчі, статистичні, звітні, інструкційні та інші матеріали; 2) мемуари, 3) щоденники; 4) публіцистичні видання; 5) твори красного письменства (художня література).

Архівні джерела у роботі репрезентують різноманітні матеріали зі справ 30 фондів 7 державних архівів України. В цілому із Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного архіву громадських об’єднань України, державних архівів Харківської, Вінницької, Херсонської, Черкаської областей було залучено жандармські документи про перевірку інтелігенції на політичну благонадійність, про діяльність селянської “Спілки”, повідомлення поліції про характер утворення професійних товариств, листування посадовців щодо різних аспектів життя сільської інтелігенції, колекція довідників із фондів жандармських, охоронних і інших репресивних органів, скарги на сільське духовенство та адміністрацію, судові тяжби, огляди парафіяльних училищ, протоколи засідань учительських спілок, інформацію про земельне розмежування, особисті справи агрономів, укази духовної консисторії й рапорти священиків, списки вихованців парафіяльних шкіл і шкіл грамоти, листування єпархіальних училищних рад, мемуари окремих діячів тощо.

Серед друкованих джерел центральне місце посідають 9 томів Першого всеросійського перепису населення 1897 р. відповідно до дев’яти наддніпрянських губерній. У цих книгах зафіксовані надзвичайно цінні дані про розподіл сільської інтелігенції територіально, за статтю, віком, національністю тощо. Інші матеріали для соціально-психологічного дослідження мають допоміжне значення. Такими є регламентуючі законоположення, різноманітна звітність про оклади вчителів, священиків, лікарів, кількість шкіл і учнів у них, інструкції щодо діяльності окремих груп інтелігенції або інституцій, які стежили за нею тощо. Окремо виділяються спогади та щоденники сучасників епохи, що досліджується (Н. Григоріїва, О. Лотоцького, І. Фещенка-Чопівського, Є. Чикаленка та ін.). Публіцистичні джерела істотно доповнюють офіційні дані. У роботі використано різноманітні пресові повідомлення з газет і журналів, зокрема, таких як “Основа”, “Черниговский листок”, “Киевская Старина”, “Громадська Думка”, “Рада”, “Русское богатство”, “Рідний Край”, “Село”, “Украинская жизнь” та ін., окремі розлогі публікації Б. Грінченка, Л. Українки, С. Васильченка, Х. Алчевської.

У цілому джерельна база дослідження є достатньо репрезентативною, дозволяє скласти ґрунтовне уявлення про предмет дослідження і методи його аналізу. Більшу вагу мають опубліковані матеріали, адже в них простежуються достатньо виразні характеристики тих чи інших аспектів життєдіяльності сільської інтелігенції періоду, що досліджується. Менше це стосується архівних джерел, серед яких лише після копіткої і систематичної роботи можна виявити інформацію соціально-психологічного змісту.

У підрозділі 1.2 “Історіографія проблеми” історичну літературу, в якій розглядалися соціально-психологічні та етнокультурні характеристики сільської інтелігенції Наддніпрянської України пореформеного періоду, поділено на чотири історіографічні періоди: 1) ті рр.; 2) ті рр.; 3) ті рр.; 4) ті рр. – початок ХХІ ст.

Серед літератури першого історіографічного періоду виділено роботи російських й українських авторів, присвячені характеристиці деяких груп сільської інтелігенції. Зокрема, життя та діяльність сільського духовенства розглядається у працях М. Реутського, О. Воронова, Ф. Благовідова, С. Бондаря Реутский Н. Люди божьи и скопцы. Историческое исследование. – М., 1872.; Воронов А. Заметки о штундизме // Киевские епархиальные ведомости. – 1882. – № .; Благовидов Ф. Деятельность русского духовенства в отношении к народному образованию в царствование Александра ІІ. – Казань, 1891.; Бондарь С. Секты хлыстов, шалапутов, духовных христиан, Старый и Новый Израиль, субботников и иудействующих. – Петроград, 1916. та ін. У цей час помітною є дослідницька увага до релігійних дисидентів. Виділяються також праці авторів, присвячених народній освіті в різних регіонах Наддніпрянщини. На основі офіційного законодавства і статистичних даних усі вони подавали переважно описовий матеріал Яцевич Ю. Начальное народное образование в Полтавской губернии. – Полтава, 1894.; Хижняков В. Народное образование в Черниговской губернии // Русская мысль. – 1897. – № .; Фомин П. Начальное народное образование в Харьковской губернии. – Харьков, 1899..

Решту робіт 1870-1910-х рр. об’єднано в одну групу, в якій дослідники зосереджувалися на різних аспектах життєдіяльності фактично всіх груп сільської інтелігенції Наддніпрянської України. На цьому фоні простежується низка робіт Подолинський С. Праця людини і її відношення до розподілу енергії // Подолинський С. Вибрані твори. – К., 2000.; Елпатьевский С. По поводу разговоров о русской интеллигенции // Русское богатство. – 1905. – № .; Оленин Р. Крестьяне и интеллигенция (к характеристике освободительного движения в Малороссіи) // Русское богатство. – 1907. – № ; № ., в яких даються визначення інтелігенції. Характерною відмінністю тогочасних російських авторів від українських було те, що перші намагалися проігнорувати національне питання і його зв’язок з інтелігенцією або ж подати його у негативному сенсі Шаховский М. Крестьянские волнения в Харьковской губернии в 1902 году // Исторический вестник. – 1906. – Т. СІІІ. – № .; Щеголев С. История “украинского” сепаратизма [репринт 1912 р.]. – М., 2004., тоді як другі прагнули з’ясувати соціальні причини слабкості українського національного руху й у цьому контексті досліджували діяльність всієї інтелігенції України Одинец [Ефименко] П. К вопросу об украинском народничестве (Опыт программных вопросов для изучения украинской национальной идеи). – К., 1906.; Матушевський Ф. Українська громада в другій державній думі // Літературно-Науковий Вісник. – 1907. – Т. . – Кн. ; Стешенко І. Українські шестидесятники. – К., 1908.; Приходько В. Непевні елементи в українстві. – К., 1909..

У 1920-х рр. стає помітною тенденція до поглиблення українознавчих досліджень окремих соціальних спільнот. Унаслідок процесу становлення української науки пожвавився інтерес насамперед до національної історії. Однак умови більшовицького режиму наклали свій відбиток на дослідження учених. Відтак, у їхніх роботах поєдналися молода “традиція” національного історіописання з різноманітними інтерпретаціями історичного матеріалу з погляду марксистсько-ленінської методології. І все ж роботи українознавців 1920-х рр. є достатньо об’єктивними і дають немало корисних відомостей про соціальну та етнокультурну психологію інтелігенції наддніпрянського села. Серед них відомі праці С. Єфремова, М. Слабченка, Ф. Савченка та ін Єфремов С. Українознавство. – К., 1920.; Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ століття. – Х., 1925. – Т.ІІ.; Щадилів О. Еволюція громадсько-професійного агрономічного руху на Україні // Український агроном. – 1928. – № .; Гермайзе О. Десятиліття жовтневої революції і українська наука // Україна. – 1927. – Кн. .; Савченко Ф. Заборона українства 1876 р.: До історії громадських рухів на Україні 1860-1870-х рр. – Х.; К., 1930..

У х рр. з’явилася декілька робіт, в яких дослідники порушили питання соціальної психології “мас”, що відповідно відбилося й на формуванні інтересу до сільської інтелігенції. З іншого боку, в умовах тоталітарного режиму 1930-х рр. цілком серйозно йшлося про зникнення такого “прошарку” як інтелігенція, оскільки її “революційний рух”, за словами Є. Ярославського, ніколи “не спирався на організацію класу” Ярославський Єм. Про роль інтелігенції в СРСР. – К., 1939. – С. .. У зв’язку з цим фактично до початку 1960-х рр. у радянському суспільствознавстві не було серйозних досліджень інтелігенції. У х рр. ідеологи КПРС, а за ними і російські та українські вчені, нарешті визнали, що інтелігенція займає специфічне місце у структурі суспільства Андрушко В. Сільська інтелігенція в соціальній структурі радянського суспільства // Вісник Львівського університету. Суспільні науки. – 1978. – Вип. .. Радянськими вченими зроблено здебільшого фактографічний внесок у розробку питань соціальних характеристик сільської інтелігенції. Серед праць, які стосувалися її життя та діяльності, варто назвати роботи А. Бондаревського, М. Заволоки, В. Лєйкіной-Свірской, А. Волощенка, В. Борисенка, Н. Шип та ін. Верхратский С. Первые городские и уездные врачи и первые больницы на Украине // Очерки истории медицинской науки и здравоохранения на Украине. – К., 1954.; Бондаревський А. Волосне управління та становище селян на Україні після реформи 1861 року. – К., 1961.; Заволока М. Загальноосвітня школа України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1971.; Лейкина-Свирская В. Интеллигенция в России во второй половине ХІХ века. – М., 1971.; Лейкина-Свирская В. Русская интеллигенция в 1900-1917 годах. – М., 1981.; Волощенко А. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х – на початку 80-х років ХІХ ст. – К., 1974.; Борисенко В. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60-90-х роках ХІХ ст. – К., 1980.; Шип Н. Интеллигенция на Украине (ХІХ в.): Историко-социологический очерк – К., 1991..

Перші помітні спроби адаптувати в рамках історичної науки СРСР теорію та методи соціальної психології були зроблені на початку 1960-х рр. відомим російським ученим Ароном Гуревичем. Історик не приховував своєї симпатії до методології французьких учених зі школи “Анналів” (Л. Февра, М. Блока, П. Альфандері та ін.) Гуревич А. Некоторые аспекты изучения социальной истории (общественно-историческая психология) // Вопросы истории. – 1964. – № .. Як і Люсьєн Февр, він уважав, що матеріальне й суспільне середовище насамперед повинні пояснювати духовну конституцію і психічний склад людини минулого, а шляхи до пізнання психології окремо людини і колективів, так само, як і французький історик, бачив у залученні матеріалів і методів інших наук, таких як психологія, етнографія, антропологія, лінгвістика, літературознавство, фольклористика, історія мистецтв, географія.

Величезний спектр досліджень окремих аспектів життя та діяльності сільської інтелігенції Наддніпрянської України пореформеного періоду пропонує сучасна українська історіографія (1990-ті рр. – початок ХХІ ст.). Серед великого розмаїття історичної літератури особливо важливими для нашої теми є дослідження О. Боряк, А. Ващенка, Я. Грицака, Г. Касьянова, В. Калініченка, Г. Шабельника, М. Кучеренка Боряк О. Стан народного акушерства в ХІХ ст. // Укр. іст. журн. – 2001. – № .; Ващенко А. Розбудова органів селянського громадського управління (законодавчий аспект) // Український селянин. – Черкаси, 2000. – Вип. .; Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. – К., 2000.; Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ століть: соціально-політичний портрет. – К., 1993.; Калініченко В., Шабельник Г. Витоки світогляду та політичної свідомості революційних народників в Україні 70-х рр. ХІХ ст. (соціально-психологічний аспект) // Укр. іст. журн. – 2006. – № .; Кучеренко М. Життєпис Марка Грушевського // Грушевський Марко. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. – К., 2006.. Вагомий історіографічний внесок зробили також сучасні українознавці Т. Бевз, О. Гомотюк, М. Горєлов, О. Моця, О. Рафальський, Я. Калакура, П. Кононенко, Т. Малєєва, Л. Токар, В. Шевченко Бевз Т. Н.Я. Григоріїв – політик і учений. – К., 2002.; Бевз Т. Українська національна вдача (менталітет) у контексті досліджень українознавства // Збірник наукових праць НДІУ. – К., 2006. – Т. ХІ.; Гомотюк О. Злет і трагедія українознавства на зламі епох (90-ті рр. ХІХ – перша третина ХХ ст.). – Тернопіль, 2007.; Горєлов М., Моця П., Рафальський О. Цивілізаційна історія України (Нариси). – К., 2006.; Калакура Я. Методи українознавчих досліджень // Українознавство. – 2006. – № 2.; Кононенко П. Українознавство. – К., 1996.; Малєєва Т. Інтелігенція міста як чинник регіональної історії // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. – Вип. . Серія: Історія. – Вінниця, 2004.; Токар Л. Науковий інструментарій українознавця // Українознавство. – 2007. – № .; Шевченко В. Українознавство та історія України // Українознавство. – 2006. – № .. Особливо цінними для українознавчого дослідження є залучення методологічного доробку цих учених.

Важливі теоретико-методологічні зауваги містяться у роботах сучасних українських, російських та білоруських дослідників, які вивчають історичний процес крізь антропологічну парадигму. Серед них варто виділити праці В. Підгаєцького, О. Удода, Г. Касьянова, В. Масненка, Н. Яковенко, О. Реєнта, Ю. Присяжнюка, О. Коляструк, І. Колесник, О. Міллера, Т. Шаніна, В. Яновської Підгаєцький В. Основи теорії та методології джерелознавства з історії України ХХ століття. – Дніпропетровськ, 2000.; Удод О. Історія: осягнення духовності. – К., 2001.; Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму: Монографія. – К., 1999.; Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець XІX – перша третина XX ст.). – К.; Черкаси, 2001.; Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2005.; Реєнт О. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: стан і перспективи наукової розробки // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2000. – Вип. І.; Присяжнюк Ю. Українське селянство ХІХ-ХХ ст.: еволюція, ментальність, традиціоналізм. – Черкаси, 2002.; Коляструк О. Предмет історії повсякденності: історіографічний огляд його становлення у зарубіжній та вітчизняній історичній науці // Укр. іст. журн. – 2007. – № ; Колесник І. Українська історіографія в полі інтелектуальної історії: Modern or Postmodern? // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – Вип. . – К., 2005.; Миллер А. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). – СПб., 2000.; Шанин Т. Революция как момент истины. Россия 1905-1907 гг. > 1917-1922 гг.: Пер. с англ. – М., 1997.; Яноўская В. Указ 17 красавіка 1905 г. (“Аб замацаванны пачаткаў верацярпімасці”) у сучаснай гістарычнай традыцыі // Історія релігій в Україні: Праці ХІІ-ї Міжнародної наукової конференції. – Кн. І. – Л., 2002.. Спираючись на роботах цих дослідників, відкриваються нові історіософські горизонти дослідження соціально-психологічних явищ в українознавчому контексті.

Окремо варто виділити роботи 1920-1980-х рр., які були написані українськими дослідниками на еміграції. Це праці Д. Дорошенка, В. Липинського, І. Лисяка-Рудницького, Н. Григоріїва, Б. Кравченка Дорошенко Д. De profundis. Памяти І.Л. Шрага, Ф.П. Матушевського й А.Г. Вязлова // Хліборобська Україна. – Відень, 1920-1921. – Кн. .; Дорошенко Д. Православна Церква в минулому і сучасному житті українського народу. – Берлін, 1940.; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – К.; Філадельфія, 1995.; Лисяк-Рудницький І. Виродження та відродження інтелігенції // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. – Т. .; Григоріїв Н. Українська національна вдача. – Вінніпег; Манітоба, 1941.; Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. – К., 1997.. У праці останнього міститься чимало аргументованих етносоціокультурних характеристик сільської інтелігенції, які до сьогодні залишаються базовими для подальших досліджень.

Окремо необхідно назвати праці закордонних дослідників ХХ ст., які подекуди прямо, а подекуди опосередковано зачіпали проблему, що досліджується. Це насамперед роботи Г. Тарда, М. Вебера, Г. Кона, К. Юнга, Е. Еріксона, Е. Сміта, О. Мотиля Тард Г. Социальная логика. – СПб., 1901.; Вебер М. “Об’єктивність” соціально-наукового пізнання // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. – К., 1998.; Вебер М. Про деякі категорії соціології розуміння // Там само.; Kohn H. The Idea of Nationalism: A Study of Its Origins and Background. – New York, 1945.; Юнг К. Аналитическая психология / Пер. с нем. – СПб., 1994.; Эриксон Э. Детство и общество. / Пер. с англ. – СПб., 2000.; Сміт Е. Національна ідентичність / З англ. переклад П. Таращука. – К., 1994; Motyl A.J. The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism. 1919-1929. – Boulder; New York, 1980.. Дослідники достатньо ґрунтовно з’ясували особливості формування соціальної психології окремих національних спільнот, і фрагментарно – української. Окрім того, їхні роботи мають важливе методологічне значення для українознавчих досліджень. Те ж необхідно відзначити про наукові роботи австрійця А. Капеллера, француза Д. Бовуа, німця Р. Козеллека, американця Дж. Скотта, поляка Т. Епштейна та ін. Каппелер А. Структура українського національного руху в Російській імперії // Сучасність. – 1992. – № .; Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863-1914 (Поляки в соціо-етнічних конфліктах). – К., 1998.; Козеллек Р. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу / Пер. з нім. – К., 2005.; Скотт Дж. Благими намерениями государства. Почему и как проваливались проекты улучшения условий человеческой жизни: Пер. с англ. – М., 2005.; Epsztein T. Edukacja dzieci i mіodezieїy w polskich rodzinach ziemiaсskich na Woіyniu, Podolu i Ukrainie w II poі. XIX– Warszawa, 1998..

Огляд дисертацій та авторефератів дисертацій на різні, дотичні з досліджуваною, теми засвідчує, що сучасні науковці мало уваги звертають на психологічні обумовленості поведінки різних соціальних спільнот Бутенко І. Сільськогосподарська кооперація Півдня України другої половини ХІХ – початку ХХ століття: Автореф. дис. канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 1994.; Жданова І. Художня інтелігенція Наддніпрянської України в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст.: Автореф. дис. канд. іст. наук. – К., 1995.; Драч О. Розвиток початкової освіти в Україні (1861-1917 рр.): Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. – Харків, 2001.; Мамедов Р. Интеллигенция как социальная общность, её жизнедеятельность и роль в современном мире: Автореф. дис. … докт. филос. наук. – М., 1993.. Відтак, спеціального дослідження, присвяченого етносоціокультурному аналізові інтелігенції наддніпрянського села пореформеного періоду, поки що не існує. Водночас наявна історична література дозволяє виявляти багато окремих деталей для характеристики верстви в цілому, а це дає підстави класифікувати історіографію проблеми як достатньо репрезентативну.

У підрозділі 1.3 “Теоретико-методологічні й термінологічні аспекти дослідження” окреслено принципи, підходи та методи загальнонаукової методології та конкретнонаукових методик українознавчого історичного дослідження. Із загальнонаукової методології використано принципи: об’єктивності, історизму й наукового плюралізму; підходи: системно-діяльнісний та структурно-функціональний; методи: аналітичний, синтетичний, статистичні (кількісного аналізу і контент-аналізу), порівняльний і критичний.

Продуктивне опрацювання проблеми стало можливим через застосування теорії і методології інших наук, напрацювань відомих методологічних напрямів у гуманітаристиці (соціальної психології, етнокультурної психології, школи “Анналів” та ін.). Окремо була з’ясована термінологія роботи. У ході аналізу історії понять (дискурсивних практик епохи) визначено, що сільська інтелігенція Наддніпрянської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – це велика група інтелігентів, яка працювала і здебільшого жила в сільській місцевості. Вона відрізнялася від міської інтелігенції умовами формування, професійними функціями, суспільним становищем, матеріальним забезпеченням і, як наслідок, мала іншу соціальну психологію.

У другому розділі “Історичні умови й соціальні чинники формування сільської інтелігенції у пореформену добу” з’ясовано політичні, соціально-економічні, соціокультурні та етнічні особливості становлення нової соціальної групи.

У підрозділі 2.1 “Політичні та соціально-економічні обставини життєдіяльності” підкреслюється, що на формування інтелігенції вплинули насамперед особливості функціонування ієрархічно-станового суспільства в умовах політичної, економічної і науково-технічної модернізації, яка охопила на той час Захід і почала поширюватися на країни Центральної-Східної Європи. Період другої половини ХІХ – початку ХХ ст. класифікується як перехідний –традиційно-модерний. У його межах простежуються як елементи патріархальної системи цінностей, так і вплив модерну на формування психології людини.

Робиться висновок, що сільську інтелігенцію Наддніпрянської України в період другої половини ХІХ – на початку ХХ ст. поповнювали переважно люди, які закінчили міське училище, звичайну гімназію, духовну семінарію, і не змогли вступити до університетів з ряду обставин (урядові, бюрократичні перешкоди, студентські злидні тощо). З незадоволеними амбіціями, такі спеціалісти приходили (поверталися) на село. Багато було й таких, що, не отримавши будь-якої повної освіти, працювали в селах.

Сільська інтелігенція формувалася за рахунок декласованого дворянського елементу, духовенства, заможного селянства, міських прошарків. Ажіотаж навколо реформ породив громадську думку, згідно з якою вважалося почесним працювати на селі. Прописка в селі порівняно нової верстви детермінувала також цікавий взаємообумовлений соціокультурний процес – т.зв. “оселянювання” інтелігенції й початків “інтелектуалізації” (окультурення) селянства, хоча останнє явище, особливо з боку селянства, не відрізнялося високим рівнем усвідомлення.

Матеріали перепису 1897 р. дозволили визначити загальну чисельність й етнонаціональну структуру сільської інтелігенції Наддніпрянської України в період, що досліджується. У зазначений рік 83025 її представників становили лише 0,35від місцевої людності, 0,41від сільського населення, а серед усієї наддніпрянської інтелігенції посідала частку 50,28тобто половину.

У підрозділі 2.2 “Соціокультурні особливості кристалізації верстви” підкреслюється основна особливість формування сільського інтелігента, яка полягала у тому, що у нього фактично не було своєї “спільноти” на селі. У контексті труднощів, яких завдавала сільській інтелігенції соціальна ізоляція, розглядається усвідомлена спрямованість цієї верстви на неформальні, напівофіційні організації (кооперативи, “Просвіти” тощо).

У підрозділі вивчається питання участі сільської інтелігенції у революційному русі, яке нерозривно пов’язане з проблемою її соціального оточення у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Останнє репрезентувалося переважно двома категоріями населення: дворянством (урядовцями й поміщиками) та українським селянством, яке становило абсолютну більшість. Відповідно оцінка суспільного статусу сільської інтелігенції найбільше залежала від стосунків із цими верствами.

Майже завжди рефлексії високопоставлених урядовців і великих землевласників про інтелігентних працівників села були упередженими: у кожному з них вони бачили “злостивих агітаторів”, які спеціально підштовхують селянство на шлях активної боротьби. При цьому зазначається, що стосунки сільської інтелігенції з лівобережними поміщиками мали більш приязний характер, ніж із правобережними.

Про наявність плідних соціальних контактів із селянством можна було говорити лише тим інтелігентам, які, справді, враховували його ставлення до різних громадських справ. Унаслідок загальної недовіри до всього того, що є маловідомим або малозрозумілим, селян дуже складно було переконувати у положеннях, які не відповідали їхньому світорозумінню і на підтвердження яких вони не володіли особистим досвідом або необхідними для цього уявленнями. На віру нічого не сприймалося, а уважне ставлення та відсутність нарікань ще не означали солідарності.

Унаслідок схвальних відгуків селянського середовища про інтелігенцію продовжувався притік самовідданих культурних працівників на село. Однак ця загальнокультурна позитивна тенденція у суспільно-політичній площині мала негативні для пореформеного села наслідки: більшість із цих працівників не мали ніякої політичної орієнтації і не були схильні до опозиційної діяльності. Як влучно охарактеризував їх сучасник революції 1905-1907 рр., були це люди скромні, далекі від героїзму і схильні керуватися у своїй діяльності обивательською мораллю “як би чого не вийшло”.

У підрозділі 2.3 “Трансформація етнокультурної свідомості сільської інтелігенції” аналізуються умови етнокультурного життя та їхній вплив на етнонаціональну самоідентифікацію інтелігенції наддніпрянських сіл.

На матеріалах перепису 1897 р. з’ясовано, що від усієї сільської інтелігенції Наддніпрянщини українці становили 46,07росіяни – 30,95євреї – 13,69поляки – 3,41німці – 2,91білоруси – 0,65а решту – інші етнонаціональні спільноти (молдовани, татари, чехи, болгари, греки і т. ін.). Менше половини українців у структурі інтелігенції переважно українського за етнічними характеристиками села наводять на думку, що саме російська асиміляційна національна політика призвела до такої диспропорції.

У ході дослідження з’ясовано, що на середину ХІХ ст. більшість сільської інтелігенції Наддніпрянської України представляли люди з “малоросійською” етнокультурною ідентичністю. Жили і працювали вони в умовах сильних культурних впливів росіян, поляків і євреїв (перші переважали на Півдні і Слобожанщині, другі – на Правобережжі, треті були сусідами повсюдно).

Українська мова стала фактично консолідуючим аспектом у формуванні національної ідентичності українців другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Великою мірою це стосувалося і націотворчих процесів у середовищі сільської інтелігенції. Ідеї національного руху вироблялися насамперед інтелектуалами міста. Сільська ж інтелігенція, за слушним спостереженням Б. Кравченка, подібно до інших націй Східної Європи, “непевна і спантеличена пристала до того руху лише тоді, коли він набув певного престижу”. Водночас справедливим є й інше його зауваження: майбутні активісти з інтелігенції формувалися в містах, але не з міських мешканців. У зв’язку з цим не можна погодитися з А. Каппелером, який, порівнюючи український національний рух на Галичині і Наддніпрянщині, вважає, що в першому випадку визначну роль відіграли священики, вчителі та артисти, а в другому була відсутня велика соціальна група, котра могла бути проміжною ланкою між невеликим прошарком міської інтелігенції та селянськими масами. Сільська інтелігенція, на думку Г. Касьянова, не відгороджувалася від процесів “національного відродження” й організації національно-визвольного руху. Інша річ, що її чисельна перевага над міською багато в чому обумовлювала і слабкість цього руху.

До розділу робиться висновок, що внаслідок етнокультурної трансформації до авангарду національного руху ввійшли саме “провінційні діячі”, які до цього змушені були приховувати своє етнічне коріння, культурну орієнтацію, національну свідомість, професійні й соціальні амбіції. Це досить наочно виявилось під час Української національно-демократичної революції 1917-1921рр.

У третьому розділі “Сільська інтелігенція Наддніпрянської України традиційно-модерного періоду у світлі соціально-психологічного аналізу й етнонаціонального дискурсу”, який складається з трьох підрозділів, предметно розглядаються соціально-психологічні характеристики трьох найбільш виразно окреслених груп тогочасної інтелігенції села. Окрему увагу приділено етнічній структурі, культурній орієнтації та національній ідентичності кожної з цих груп.

У підрозділі 3.1 “Управлінська інтелігенція села” вирахувано загальну чисельність управлінської сільської інтелігенції Наддніпрянської України на кінець ХІХ ст. (понад 19 тис. осіб). Функціонально всі представники сільської адміністрації, суду, поліції, громадської, станової служби і приватної юридичної діяльності мали різні права і обов’язки. Це великою мірою формувало їхнє бачення свого місця у суспільстві. З іншого боку, наслідки реформ внесли корективи: коли почала змінюватися система влади (уряду не вдалося втримати стару систему у стрункій ієрархії), – змушені були змінюватися і люди. На селі ці світоглядні трансформації відбувалися хоч і повільно, але з наростаючою очевидністю.

У цілому у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. управлінська сільська інтелігенція Наддніпрянської України (волосні старшини, судді і писарі, сільські старости і писарчуки, поліція, мирові посередники, земські діячі, агрономи, інженери, землеміри і т. ін. категорії службовців) мала такі соціально-психологічні характеристики: 1) вона посідала привілейований статус на рівні села і нерідко підкреслювала своє “панське становище”; 2) за соціальним походженням сільська адміністрація була у більшості випадків із селянства, мирові посередники – із заможних верств, а земці – із креативно мислячих елементів, яких було достатньо і серед селянства, і серед збіднілих землевласників; 3) професійні обов’язки кожної із груп управлінської сільської інтелігенції виконувалися її представниками з різним ступенем фаховості, відповідальності і сумлінності (незаперечною була схильність посадових осіб до хабарництва і зловживання своїм службовим становищем); 4) соціальні уявлення групи про себе були переважно некритичними; 5) стосунки з іншими верствами виробили у сільських управлінців низку стереотипів, серед яких контраверсійні вседозволеність і небезпека покарання, підступність і порядність, асиміляція і відчуження у суспільному середовищі; 6) соціально-професійний і суспільний статус управлінської інтелігенції на селі, який обумовлювався здебільшого причетністю до урядової або самоврядної влади, виявлявся відповідно у провладних (імперських, державно-консервативних) та опозиційних (ліберальних) настроях різних груп сільських службовців; 7) будучи переважно українцями за походженням, представники цієї групи розумових працівників намагалися приховати його, і лише поширення національного проекту на село призвело до того, що властиві їй етнічні чинники самоідентифікації трансформувалися у національну свідомість групи.

У підрозділі 3.2 “Сільське духовенство” розглянуті соціально-психологічні та етнокультурні характеристики сільського духовенства. Висловлено аргументи про доцільність віднесення духовної верстви до інтелігенції. Встановлено, що чисельність духовної сільської інтелігенції Наддніпрянської України на 1897 р. становила майже 30 тис. осіб (із них 23800 чоловіків і 6187 жінок-черниць). Основну масу сільського духовенства (91становили служителі православ’я.

Аналіз системи підготовки кадрів православного духовенства дав підстави відзначити, що менш очевидна криза їхнього “перевиробництва” у першій половині ХІХ ст. з усією очевидністю постала у другій половині ХІХ ст. Традиційно багатодітні священики намагалися влаштувати своїх дітей на одну із церковних посад, а тому віддавали їх у духовні навчальні заклади, сподіваючись передати молодшому поколінню свою справу. У результаті на другу половину ХІХ ст. Синод змушений був констатувати надмірне зростання питомої ваги представників кліру в імперії і скоротити тисячі посад для них.

Огляд професійних та громадських обов’язків, якими було наділене сільське духовенство, дозволяє зробити висновок, що вони були достатньо різноманітними. Джерела дають підстави стверджувати, що на Київщині, Волині і Поділлі, у Полтавській, Чернігівській та інших губерніях священики жили не гірше від багатих поміщиків. Сучасники зазначали, що вони володіли сотнями десятин землі, роз’їжджали на фаетонах, мали велике господарство.

Суспільне становище сільського духовенства Наддніпрянщини у період другої половини ХІХ – початку ХХ ст. обумовлювалося насамперед офіційною позицією уряду Російської імперії щодо православної церкви. Цю позицію можна охарактеризувати як лобістську з боку самодержця і Синоду.

У підрозділі зазначається, що на сільському духовенстві Наддніпрянської України особливо яскраво відбилася проблема взаємовпливу елементів традиції і модерну. Будучи переважно православним за віросповіданням і українським за етнонаціональними характеристиками, це духовенство довгий час страждало світоглядною роздвоєністю. Лише на початку ХХ ст. і лише частиною сільських священиків через кардинальне і достатньо складне духовне переродження вона була подолана.

У цілому відзначається достатньо хитке становище російського православ’я у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. на українських землях. Особливо помітно криза цієї офіційної конфесії простежувалася