ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ШЕВЦОВ Сергій Вікторович
УДК 11 “652”
МЕТАФІЗИКА ПОЕТИЧНОГО МИСЛЕННЯ АНТИЧНОСТІ
(досвід історико-філософської реконструкції)
Спеціальність 09.00.05 – історія філософії
А В Т О Р Е Ф Е Р А Т
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук
Дніпропетровськ – 2008
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі філософії Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України.
Науковий консультант доктор філософських наук, професор
Панфілов Валерій Олександрович
Дніпропетровський національний університет,
професор кафедри філософії
Офіційні опоненти доктор філософських наук, професор
Аляєв Геннадій Євгенович
Полтавський національний технічний
університет ім. Юрія Кондратюка,
завідувач кафедри філософії та
соціально-політичних дисциплін;
доктор філософських наук, професор
САВЕЛЬЄВА Марина Юріївна
Центр гуманітарної освіти НАН України,
м. Київ,
професор ЦГО НАН України;
доктор філософських наук, професор
ШАБАНОВА Юлія Олександрівна
Національний гірничий університет,
м. Дніпропетровськ,
завідувач кафедри філософії
Захист відбудеться 20 червня 2008 р. о 13-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 по захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук при Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 49005, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка, 1, Палац студентів ДНУ, к. 30.
З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.
Автореферат розісланий 19 травня 2008 р.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,
доктор філософських наук, професор В.Б. Окороков
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Буття культури немислиме поза тими твірними структурами, які її породжують, зберігають, актуалізують. Їх згасання в силу різноманітних чинників: забуття культурою власних фундаментальних міфічних засновків (Ф.Ніцше), занепад «життєвого пориву» (А. Бергсон, А. Тойнбі), технократизація буття (М. Гайдаґґер), вичерпання «пасіонарного імпульсу» (Л. Гумільов) та ін., перетворює живий організм культури в механічний манекен цивілізації (О. Шпенглер).
Значущість та дія таких структур проявляється з особливою силою в перехідні періоди історичного становлення, коли відбувається перебудова економічної, політичної, соціальної, духовної сфер, перевіряється на тривкість сама життєвість суспільства, його можливість і здатність відкривати нові культурно-онтологічні горизонти. Європейська історія знає чимало таких прикладів. Античність у т.зв. «вісний час» – виникнення самої філософії, діяльність Сократа, Платона, Аристотеля та ін., що встановила ключові орієнтири в різних галузях буття, в тому числі в сучасній інтелектуальній та науковій свідомості. Англія та Франція рубежу XVI–XVII ст. – витоки емпіризму та раціоналізму, що започаткували лінії трансцендентального суб’єктивізму та панування науки в новоєвропейській історії. Німеччина XVIII–XIX ст. – феномени німецької класичної філософії та романтизму, які подарували світу критичну настанову свідомості, ідею синкретичності акту пізнання і творчості. Російська імперія XIX–XX ст. – «срібний вік» російської культури, котрий дав цілий каскад оригінальних рішень у філософській, літературній, художній сферах.
Сучасна Україна переживає перехідний період своєї історії. Формування національної самосвідомості, народження автономної державності, здобуття самостійності в економічній, правовій, культурній сферах пред’являють до тих, хто сьогодні здійснює зазначені процеси – політикам, керівникам, митцям, ученим, філософам та ін., особливі вимоги, і насамперед, – необхідність персональної відповідальності. Реальна дія твірних структур в культурі не детермінується соціально-політичними колізіями. Ці структури, що втілюють у собі багатогранний, мозаїчний характер творчості, представляють акт спонтанності свідомості, її свободи, і неможливі поза тим, що Ф.Ніцше називав теоретичною совістю, М. Гайдеґґер – присутністю (Dasein), М. Бахтін – вчинком.
Одне із фундаментальних втілень ідеї твірної структури – феномен поетичного мислення – концепт, який дістав свою експлікацію у ХХ ст. під впливом ідеї трагічного пізнання Ф. Ніцше, дадаїзму Т. Тцара, театру жорстокості А. Арто, фундаментальної онтології М. Гайдеґґера, філософії вчинку М. Бахтіна, граматології differAnce Ж. Дерріда та ін. У цих межах поетичне мислення передбачає артикуляцію поза раціональних процедур мислення, що вимагають від людини інтелектуальної, вольової, естетичної, екзистенційної напруженості, обрання в якості шляху до істини не-потаємності (?л?иейб) мови поезії (М.Гайдеґґер). В своїх античних витоках поетичне мислення суть рпЯзуйт – творчість або ви-творення як дія.
Серед множини твірних структур в культурі – мова як спосіб існування людини у світі, що найбільш повно розкривається в аспектах сказання, писання, читання. Сказання відкриває собою історію самосвідомості людства. Підтвердженням тому є творчість Гомера та Гесіода. Писання розвиває і поглиблює цю історію. Багатство сучасної англійської мови обумовлене творчістю В. Шекспіра, Ч. Діккенса, Дж. Джойса та ін., російської – О. Пушкіна, М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Л. Толстого та ін., української – Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки та ін.
Сьогодні здебільшого твірний характер цих структур віддано забуттю. Сказання, віднесене до архаїчного, безповоротно минулого, сприймається на рівні казок та байок. Писання стає родом комерційної діяльності, мірило якої – наклад, кількість проданих примірників, сума гонорару, а самі письменники перестають бути володарями людських душ. Читання вихолощується, редукується до інтелектуальної процедури із запам’ятовування певного масиву інформації. Так, вам пропонують за 90 хвилин вивчити всього Платона або Ґ. В. Ф. Геґеля, Ф. Достоєвського або Л. Толстого. Подібне ставлення, на мій погляд, – шлях, що веде в нікуди, до атрофованості в людині кристалів її духу як результатів самозаглибленої роботи.
Становлення самобутності вітчизняної культури немислиме без того, що називається європеїзацією національних мисленнєвих навичок. Цей процес, як на мене, в корені відрізняється від того, що називається вестернізацією. Остання має яскраво виражений ужитковий, соціально-політичний вимір і носить характер епігонства, наслідування, а не відтворювання. Європеїзація передусім є інтеграція, спілкування вітчизняної та європейської культур, простір, в якому здійснюється оволодівання досягнутими метафізичними горизонтами: самостійністю мислення, відповідальністю за здобуті результати, спроможністю піддавати критичному осмисленню власні основи буття. Іншими словами, опанування тим, що накреслене в самих витоках європейської культури і дане у вигляді завіту Дельфійським оракулом: «Пізнай себе!». В цьому плані важливо звернутися до Античності – джерела європейської культури.
В дисертації ставиться завдання історико-філософської реконструкції метафізичного змісту поетичного мислення Античності в аспектах сказання, писання, читання.
Основою прояснення метафізичного змісту поетичного мислення Античності виступає едіпологія Софокла – «поетична реалізація смислового змісту епохи» (С. Аверінцев). Едіпологія Софокла, по-перше, являє собою породження «вісного часу», по-друге, концентрує в собі аспекти сказання, писання, читання, по-третє, втілює ідею трагічного самопізнання, по-четверте, містить поруч з раціональними і позараціональні процедури мислення, по-п’яте, показує в якості шляху до не-потаємного характеру істини мову поезії. Експлікація закладених в едипології Софокла думок здійснюється в історико-філософському контексті фундаментальних культурно-онтологічних і філософсько-антропологічних ідей європейської метафізики.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках кафедральної науково-дослідницької теми «Світоглядні, культурно-онтологічні та логіко-гносеологічні виміри сучасної філософії».
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження – розкриття метафізичного змісту поетичного мислення Античності як твірної структури в аспектах сказання, писання, читання на основі історико-філософського аналізу трагічного самопізнання в едіпології Софокла як поетичної реалізації смислового змісту Античності.
Мета конкретизується такими завданнями:
1. Розкрити семантичні, етимологічні, кінематичні аспекти сказання як горизонту поетичного мислення Античності.
2. Показати взаємодію хтонізму, героїзму, діонісійства як породжувального лона та трагічної основи поетичного мислення Античності.
3. Розглянути ключові міфологічні функції сказання в контексті трагічного самопізнання Едіпа.
4. Проаналізувати твірні основи сказання як об’єктивного виміру трагічного самопізнання Едіпа.
5. Охарактеризувати фігуру оповідача і показати специфіку сказання як мовного акту.
6. Дослідити структурні, методологічні, екзистенціальні, функціональні аспекти взаємодії поета і писання.
7. Провести змістовний аналіз феномена дбання як твірної основи трагічного самопізнання в едіпології Софокла.
8. Дати аналітику структурних елементів знання в трагічному самопізнанні Едіпа.
9. Провести аналіз діалогу в «Царі Едіпі» як твірної структури трагічного самопізнання.
10. Розглянути діалог як твірну структуру пойесисного дійства в контексті антропологічного повороту Античності.
11. Показати едіпологію Софокла як пойесисне розгортання фундаментального питання про буття людини.
12. Розкрити едіпологію Софокла і міф про печеру Платона як дві парадигми осягнення буття в їх відмінності та комплементарності.
13. Показати пойесисну природу античної трагедії способом аналізу «Поетики» Аристотеля.
14. Проаналізувати фігуру читача і читання як досвід по-дійності і темпоральності буття.
Об’єкт дослідження – метафізичний зміст поетичного мислення Античності як твірної структури в аспектах сказання, писання, читання.
Предмет дослідження – сутнісні, структурні, екзистенціальні аспекти феномена поетичного мислення Античності.
Методи дослідження. Методологія, що використовується у дисертації, сходить до принципів історичності, компаративності, компліментарності та основана на фактологічному, концептуальному і критичному матеріалі, який міститься у працях сучасних вітчизняних та зарубіжних істориків філософії. Предметно-концептуальний аналіз трагічного самопізнання в едіпології Софокла як поетичної реалізації смислового змісту Античності в контексті її зв’язку з фундаментальними, культурно-онтологічними і філософсько-антропологічними ідеями європейської культури, і тематизація на цій основі феномена поетичного мислення як твірної структури в аспектах сказання, писання, читання здійснювались з використанням методичних можливостей дискурсивних підходів діалектики, феноменології, фундаментальної онтології, філософської герменевтики, семіотики, структуралізму.
Наукова новизна роботи. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше у вітчизняній науці на основі аналізу едіпології Софокла здійснюється комплексна історико-філософська реконструкція метафізичного змісту фундаментальних структур поетичного мислення Античності: сказання, писання, читання.
В рамках розробленої концепції здобуті науково-теоретичні результати, які конкретизують основний дослідницький висновок:–
показано, що сказання в сукупності семантичних, етимологічних, кінематичних аспектів виступає трансцендентним горизонтом і породжувальним лоном поетичного мислення Античності, являючи собою вимовлене слово, котре задає певний порядок подій, в межах яких здійснюється твірна дія трагічного самопізнання як висвітлення основ власного буття;–
розкрито, що сказання як міфічна основа поетичного мислення Античності представляє взаємодію хтонізму, героїзму, діонісійства, яка породжує в едипології Софокла в сакральному вимірі – теомахію, а в профанному – трагічне самопізнання в об’єктивних (таємне знання, знання-влада, самопізнання) і суб’єктивних (страх, гнів, гординя, каяття, співстраждання) елементах;–
встановлено, що функції пророцтва, покарання, визволення, очищення в едипології Софокла персоніфіковані іменами Аполона, Діоніса, Тюхе, взаємна конфігурація яких втілює фундаментальну ідею вічного повернення і визначає міфічні віхи трагічного самопізнання Едіпа;–
обґрунтовано, що антиномічність і серединність Ероса задає такі фундаментальні структури як запитування, несамовитість, героїчність, мандрівництво, і виступає об’єктивною твірною основою трагічного самопізнання як еротичного сходження душі до самої себе;–
досліджено, що оповідач в оптико-онтологічній комплементарності фізичної сліпоти і духовної зрячості містико-екстатично здійснює сказання як мовний акт, який в своїй енергійності і субстанціальності символічно, феноменологічно, міметично і телеологічно являє собою ритуальний спів, в якому створюється міфопоетична картина світу;–
показано, що писання як твірна дія в своїх етимологічних, методологічних, функціональних, екзистенціальних аспектах утворює філософсько-антропологічний вимір поетичного мислення Античності, актуалізуючи такі структури як дбання, знання, діалог, виявлені в едипології Софокла;–
розкрито, що дбання в комплементарності власного і невласного модусів існування, а також цілісності, тривожності, могутності, зверненості виступає суб’єктивною твірною основою трагічного самопізнання Едіпа;–
встановлено, що таємне знання, знання-влада, самопізнання являють собою самостійні буттєві регіони зі своєю топологією і проблематикою, і в своїй подійності гносеологічно задають трагічний шлях Едіпа;–
досліджено, що діалог в трагедії «Цар Едіп» є твірною структурою, запитувальний характер якої об’єктивно, психологічно і екзистенціально визначає одчинення Едіпом істини свого буття;–
встановлено, що діалог як історико-філософський феномен являє собою осердя поетичного мислення Античності, конституюється генетичними, культурно-онтологічними, історичними, пойесисними аспектами; шляхом компаративного аналізу едіпології Софокла і сократичних діалогів показано фундаментальність іронії, майєвтики, наведення в розкритті діалогу як твірної структури;–
виявлено, що едіпологія Софокла в своєму метафізичному вимірі є пойесисне розгортання фундаментального питання про буття людини, де хтонічне розуміння з погляду вікових змін заступається героїчним в контексті здобутої слави і влади, а останнє долається діонісійським баченням людини як істоти, чиє буття викликає священний жах;–
на основі порівняльного аналізу едипології Софокла і міфу про печеру Платона – поетичної і метафізичної реалізації смислового змісту Античності відповідно – показано їх тотожність, відмінність і комплементарність як двох парадигм осягнення буття;–
на основі аналізу «Поетики» Аристотеля розкрито серединний, динамічний, твірний характер античної трагедії в її генетичних, змістовних, телеологічних, організаційних, сакральних аспектах;–
показано, що читання в своїх семантичних, етимологічних, темпоральних характеристиках виступає невід’ємною твірною структурою досвіду історико-філософської реконструкції поетичного мислення Античності; читач як посередник між сказаним, написаним і зрозумілим герменевтично перевідтворює об’єктивні і суб’єктивні елементи сказання і писання.
Практичне значення здобутих результатів дослідження. Оскільки дисертаційне дослідження пов’язане з вивченням істотних, структурних, екзистенціальних основ поетичного мислення Античності, то теоретична і практична значущість визначається новизною і змістом здобутих результатів, які дозволяють розглядати поетичне мислення як твірну структуру в аспектах сказання, писання, читання в єдиному історико-філософському континуумі. Дане дослідження дозволяє розширити культурно-онтологічні і екзистенціальні основи культури як такої.
Матеріали дисертаційної роботи можуть також стати методологічною та джерелознавчою базою для розробки навчальних курсів для студентів та аспірантів гуманітарних спеціальностей, для підготовки курсу лекцій з філософської антропології, філософії культури, філософії мови, Античної філософії, історії філософії.
Апробація результатів дослідження. Основні ідеї та теоретичні положення дисертації викладені на обласних, національних та міжнародних конференціях: Міжнародна науково-теоретична конференція «Філософія Джона Локка і сучасність» (Дніпропетровськ, 2001); Міжнародна науково-практична конференція «Філософія та історія філософії» (22-23 травня 2003 р. Київ); Міжнародна науково-практична конференція «Масова комунікація в сучасному світі та інформаційні виклики XXI ст.» (11-12 листопада 2003 р. Дніпропетровськ); Всеукраїнські філософсько-богословські читання «Православ’я у світовій культурі» (20-21 листопада 2003 р., Дніпропетровськ); Міжнародна конференція «Філософія Канта та сучасність» (червень 2004, Дніпропетровськ); Наукова конференція «Російський срібний вік: зустріч греко-візантійського і західноєвропейського типів раціональності» (22-25 квітня 2004 р. Дрогобич); Всеукраїнські філософсько-богословські читання «Православ’я у світовій культурі» (18-19 листопада 2004 р., Дніпропетровськ); Міжнародна науково-теоретична конференція «Таврические чтения» (13-17 вересня 2005, Сімферополь); Всеукраїнські філософсько-богословські читання «Православ’я у світовій культурі» (18-19 листопада 2005 р., Дніпропетровськ); Конференція «VIII читання пам’яті засновника Львівьско-Варшавської філософської школи К. Твардовського «Філософ і філософія в сучасному світі: форми присутності і відповідальності» (2006 р., Львів); Всеукраїнські філософсько-богословські читання «Православ’я та держава» (15-16 листопада 2006 р., Дніпропетровськ); Регіональна науково-практична конференція «Роль кафедр соціально-гуманітарних дисциплін у формуванні морально-етичної культури студентів» (15 грудня 2006 р., Дніпропетровськ); Міжнародна науково-теоретична конференція «Філософія освіти і сучасність» (19-20 квітня 2007 р., Дніпропетровськ), Міжнародна наукова конференція «Соціально-гуманітарна освіта в контексті сучасних євроінтеграційних процесів» (26-27 жовтня 2007 р., Дніпропетровськ).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані в монографії (20,92 ум. д.а.), 29 статтях і матеріалах міжнародних, національних, обласних конференцій (загальним обсягом 16 д.а.).
Структура та обсяг дисертації зумовлені метою та завданням дослідження, логікою викладу проблеми, методологічними принципами та методами, які використані для розробки теми. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів (17 підрозділів), висновків, приміток та списку використаних джерел, який налічує 500 позицій. Загальний обсяг дисертації – 400 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, розкрито його теоретично-методологічні засади, сформульовано одержані концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною, встановлено теоретичне і практичне значення дослідження, подано форми апробації матеріалу.
Перший розділ «Пропедевтичні аспекти розкриття теми дисертаційного дослідження» присвячений розкриттю історико-філософських меж даної наукової проблеми, обґрунтуванню едіпології Софокла, встановленню семантичних меж феномену «пойесіс» як основи експлікації поетичного мислення Античності, аналізу філософсько-гуманітарних підвалин дослідження.
У підрозділі 1.1. «Історико-філософські межі даної наукової проблеми» розкриваються витоки поетичного мислення в сучасному культурно-онтологічному просторі: ідея «трагічного пізнання» у Ф. Ніцше, дадаїзм Т. Тцара, Р. Хюльзенбека, Х. Балля, Г. Арпа, театр жорстокості А. Арто, фундаментальна онтологія М. Гайдеґґера, філософія вчинку М. Бахтіна, граматологія Ж. Дерріда та ін. Автор аналізує їх погляди і приходить до висновку, що концепт поетичного мислення передбачає собою, по-перше, артикуляцію позараціональних процедур мислення (інтуїція, ґештальт, вчування, піклування та ін.), що вимагають поруч з інтелектуальною, вольовою, естетичною напруженістю, співучасті людини, його екзистенціальної стурбованості, що споріднює поетичне мислення, поряд з вищезазначеними концепціями, з проектом філософії життя В. Дільтея, філософською антропологією та ідеєю ordo amoris М. Шелера, філософською герменевтикою Г.-Ґ. Ґадамера, філософією культури Е. Кассірера. По-друге, твердження позасистемного характеру творчості, що визволяє місце не тільки для осяяння, філософської несамовитості, свободи пізнання, але і для принципової неповноти, незавершеності знання і творіння, звідки близькість поетичного мислення в історичній ретроспективі ідеям Леонардо да Вінчі, екзистенціальним прозрінням С. Кіркегора, а в сучасному полі – математичним ідеям К. Ґьоделя. По-третє, обрання в якості шляху до істини як непотаємного (?л?иейб) мови поезії (М. Гайдеґґера), відмова від слів як універсальних понять (Ж. Дельоз, Ф. Ліотар), асоціативність мислення (Ю. Кристєва), ідіографічність мислення (Ж. Батай), демонтаж логоцентризму (Ж. Дерріда).
Артикуляція феномена поетичного мислення, з одного боку, викликана тиранічним пануванням саєнтистського напряму культури, з другого, – відображає ключову для європейської традиції спрямованість думки, волі, почуття на виведення буття в непотаємне, словесний вимір якого безпосередньо відкриває такі фундаментальні структури як сказання, писання, читання.
Апологія сказання або міфу в сучасній культурі відкривається працями Дж. Віко та Ф. В. Й. Шеллінга, що прагнули показати породжувальний характер міфу як джерела культури. Цікавість до міфу обумовлена пошуком онтологічних основ наук, мистецтва, права. У мозаїці міфічної проблематики: проект «життєвого світу» Е. Гуссерля, філософія символічних форм Е. Кассірера, психоаналіз З. Фрейда, діалектика міфу О. Лосєва, концепція паралогічного мислення Л. Леві-Брюля, структурна антропологія К. Леві-Строса, семіотика міфу Р. Барта та ін.
Основне призначення міфу – бути ферментом культури. В цьому сенсі є примітним неодмінний інтерес до античної міфології: І. І. Вінкельман, Ф. Шиллер, Ф. В. Й. Шеллінг, Ґ. В. Ф. Геґель та ін. В сучасному просторі культури, завдяки роботам Ф. Ніцше, Е. Кассірера, М. Гайдеґґера, К. Хюбнера, В. Іванова, О. Лосєва, С. Аверінцева, Ф. Кессіді, М. Лівшиця, О. П’ятигорського, А. Сьомушкіна та ін., античність постає не архаїчним минулим, але позачасовим теперішнім, чиї інтуїції присутні у різних культурно-онтологічних, філософсько-антропологічних, соціально-політичних проектах.
Інтерес до міфу пов’язаний також з пошуком національних коренів, що знайшло відображення у працях Г. Аляєва, Є. Бистрицького, А. Бичко, І. Бичко, П.Гнатенка, А. Єрмоленка, В. Лісового, М. Поліщука, М. Поповича, М. Савельєвої, Я. Стратія, А. Тихолаза, Ю. Шабанової та ін.
Розуміння міфу неможливе поза фігурою оповідача, який розгортає міфопоетичну картину світу. Тут виникає проблема сказання як мовного акту, основа розкриття якого закладена роботами Г. П. Грайса, Н. Гудмана, Дж. Катца, Дж. Л.Остіна, Х. Патнема, Дж. Р.Сьорла, П.Ф. Стросона, Н. Хомського та ін.
Сучасна ситуація у філософії характеризується пильною увагою до мови, об’єднуючи собою філософію життя (Ф. Ніцше, В. Дільтей), аналітичну філософію (Б. Рассел, Л. Вітгенштейн), феноменологію (Е. Гуссерль, Р. Інгарден), фундаментальну онтологію (М. Гайдеґґер), екзистенціалізм (Ж.-П. Сартр, А. Камю), герменевтику (Г.-Ґ. Ґадамер, П. Рікьор), структуралізм (К. Леві-Строс), лінгвістичну філософію (Ф. де Соссюр, Л. Єльмслєв), філософію мови (Н. Хомський, П. Стросон, Дж. Сьорл), постмодернізм (М. Бланшо, Ж. Батай, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ю. Кристєва, У. Еко), що задали розуміння таких концептів як «письмо», «автор», «читання» та ін.
Якщо сказання належить до усної традиції, то писання фіксує певну загальну артикульованість в роботі психіки, свідомості, культури як умови наукового, естетичного, повсякденного досвіду, утворення соціального простору, суспільної комунікації, що знайшло відображення в працях Ж.-Ж. Руссо, Ґ. В. Ф. Геґеля, Ф. де Соссюра, Е. Гуссерля, Ж. Дерріда та ін.
Письмо – немислиме поза автором. Автор – парадигмальна фігура співвіднесення результатів творчої діяльності з певним суб’єктом цієї діяльності. Фігура автора аналізується у працях Р. Барта, Х. Аренд, Ж. Дерріда, Р. Інгардена, М. Бахтіна, І. Ільїна, В. Подороги, М. Єліфьорової, Т. Мордовцевої та ін.
Читання являє собою сукупність практик, методик і процедур роботи з текстом, що знайшло відображення в роботах Ф. Шлейєрмахера, Ф. Ніцше, В. Дільтея, Г.-Ґ. Ґадамера, Ж.-П. Сартра, П. Рікьора та ін. Від 60-х рр. ХХ ст. читач розглядається як повноправний спів-автор твору. Згідно з У. Еко є тексти, що створюються в процесі співробітництва з адресатом так, що сам початковий текст є пластичний тип, який створює для читача відмінні ситуації інтерпретаційного вибору. В цьому зв’язку є цікавою увага до Едіпа як ключової фігури дослідження. Едіп – предмет численних рефлексій, що знайшли відображення в працях Ф. Ніцше, З. Фрейда, Ж. Кокто, Ж. Дельоза, Ф. Гваттарі, П. П. Пазоліні, С. Аверінцева, О. П’ятигорського, В. Ярхо та ін. Автор наполягає на тому, що неможливо дати одне єдино правильне тлумачення цього образу, але адекватне розуміння можливе в комплементарності представлених поглядів.
Феномен поетичного мислення має філософсько-антропологічну спрямованість, буття людини – центр метафізичних рефлексій філософії життя (Ф. Ніцше, В. Дільтей), філософської антропології (М. Шелер), фундаментальної онтології (М. Гайдеґґер), екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Бердяєв, Л. Шестов та ін.), постмодернізму (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Ю. Кристєва та ін.), Київської антропологічної школи в особі В. Шинкарука, М. Поповича, І. Бичка, А. Бичко, Є. Бистрицького, М. Савельєвої, В. Табачковського, А. Тихолаза та ін., дніпропетровських філософів – П. Гнатенка, Г. Заїченка, О. Корха, В. Окорокова, В. Панфілова, В. Пронякіна, Ю. Шабанової, В. Шубіна, а також Г. Аляєва, О. Хоми та ін.
Розуміння твірного характеру поетичного мислення неможливе поза ідеєю і досвідом діалогічності як по-дійності (у відповідності до подвійності смислу російської категорії «со-бытие») різних культур, що показано в працях М. Бубера, О. Больнова, Г.-Ґ. Ґадамера, О. М. Ф. Розенштока-Хюссі, Ф. Розенцвейга, Ф. Ебнера, М. Бахтіна, В. Біблера, Ю.Лотмана, В. Табачковського, С. Франка, а також Г. Аляєва, А. Бичко, І. Бичка, П. Гнатенка, В. Окорокова, В. Пронякіна, М. Савельєвої, Ю. Шабанової та ін.
В цілому ж підбиваючи підсумок огляду літератури, необхідно сказати, що у вітчизняній філософській літературі нема робіт, в яких би здійснювалася концептуальна історико-філософська реконструкція метафізики поетичного мислення Античності.
У підрозділі 1.2. «Феномен рп?зуйт і едіпологія Софокла: експозиція і фрейм дослідження» експліковані формальні і змістовні сторони феномена поетичного мислення Античності. Концепти «поетичне мислення», «пойесисне дійство», феномен рп?зуйт тотожні і сходять до платонівської ідеї «рп?зуйт» як переходу із небуття у буття, що розглядається під кутом проблеми самопізнання як вищого прояву творчого акту, даного у виді завіту-імперативу в Дельфійському храмі «Пізнай себе!».
Формально поетичне мислення задається концептами «сказання», «писання», «читання», кожен з яких автор закріплює за рубриками: рп?зуйт-1, рп?зуйт-2, рп?зуйт-3, підкреслюючи їх твірний характер. Рп?зуйт-1 – сказання – образ світу, який у своїй анонімності онтологічно, гносеологічно, аксіологічно, трансцендентально і трансцендентно визначає умови буття людини у світі в його словесному вимірі. Рп?зуйт-2 – писання – творчій процес, де не тільки персоніфікується цей завданий у виді тої ж фабули образу світу, але і розсуваються, істотно перетворюються його горизонти. Нарешті, рп?зуйт-3 – читання – таке прилучення до явищ культури, в якому здійснюється відкриття в самій людині нових рівнів буття, і де читач – співавтор письменника.
Аналітика цих концептів вимагає звертання до змістовної сторони питання. Такою виступає едіпологія Софокла: «Цар Едіп», «Едіп у Колоні», «Антігона» як «поетична реалізація смислового змісту епохи» (С. Авєрінцев).
Автор поділяє думку Е. Вебера, О. П’ятигорського, В. Ярхо та ін., що в долі Едіпа Софоклом показана проблема самопізнання в її трагічності. При цьому автор в роботі показує і саму трагедію як твірну структуру, що породжує певний метафізичний досвід.
Твірний характер сказання, писання, читання розкривається автором із самої сутності феномена рп?зуйт як «витворення», попередня розмітка якого дозволяє виділити цілий ряд аспектів. Перший – звертання до витоків мови як умови щирості, досвіду оповідача, письменника, читача. Другий – сам виток мови як внутрішня форма (В. Гумбольдт) в по-дійності розмаїття словесних силових центрів, втілених фігурами оповідача і письменника, та відтворення творчого акту читачем. Третій – дія, що виводить в непотаємне невичерпність потенцій витоку мови.
В підрозділі 1.3.«Філософсько-гуманітарні основи дослідження даного феномена» обґрунтовується історико-філософська спрямованість роботи і розглядається покликана методологія. Автор висуває чотири основи історико-філософської спрямованості роботи: 1) розкриття артикульованих Софоклом в едіпології ідей в культурно-онтологічному контексті «вісного часу»; 2) історичність існування людини в її унікальності і тимчасовості існування; 3) введення полюса дослідника в контекст філософсько-антропологічних ідей Античності; 4) розкриття сказання, писання, читання як твірних структур в історико-філософській інтенції переходу від Міфу до Логосу.
Фундаментом дослідження виступає феноменологічний метод, розкритий в працях Е. Гуссерля, Р. Інгардена, М. Гайдеґґера, П. Рікьора, Г. Шпета, В. Молчанова та ін. Показаний М. Гайдеґґером зв’язок між феноменологією як дослідницькою настановою та її етимологією став основою для аналізу цілого ряду важливих понять, якими характеризується феномен поетичного мислення, а саме: витвір, сказання, писання, читання, діалог та ін.
Автор широко використовує евристичний потенціал, закладений роботами Ґ. В. Ф. Геґеля, В. Дільтея, Е. Кассірера, К. Хюбнера, М. Бахтіна, О. Лосєва, Ю. Лотмана, В. Подороги та ін., що багато в чому забезпечило новизну здобутих результатів.
Застосовуючи можливості фундаментально-онтологічного аналізу автор показав, що дбання, по-перше, має твірний характер, по-друге, як експлікація власного буття Едіпа фундує шлях його трагічного самопізнання, по-третє, являє собою ту екзистенціальну вісь, яка скріплює по-дійність сказання, писання, читання. Поруч з дбанням істотною частиною фундаментально-онтологічного аналізу виступає процедура деструкції історії онтології. Мето логічно було важливо деструктурувати цілий перелік фундаментальних понять, вироблених Античністю, які обумовлюють собою досліджуваний феномен поетичного мислення: ф?чнз, д?об, ?рйуф?мз та ін.
Діалектика вживається автором у двох аспектах: по-перше, як встановлення категоріального фрейму того або іншого поняття, по-друге, як динаміка розвитку обраної лінії розкриття сюжету, а саме, едіпологія Софокла розглядається як пойесисне розгортання фундаментального питання про буття людини.
Використовуючи принципи структуралістської методики автор показує як ви-творення стає тою базовою структурою, виходячи із якої інтерпретуються сказання, писання, читання; висвітлюються семантичні, етимологічні, кінематичні аспекти сказання як горизонту поетичного мислення; виділяються основні бінарні опозиції, котрі фундують собою шлях трагічного самопізнання Едіпа, і відповідно в його змістовних рамках і феномен поетичного мислення: хтонічне/героїчне, раціональне/ірраціональне, знання/невігластво, приреченість/свобода, повсякденність/екстраординарність, покарання/визволення.
В розкритті теми були використані також досягнення семіотики, чиї методологічні можливості закладені Ч. Пірсом, Ф. де Соссюром, Е. Кассірером, Л. Єльмслєвим, і розвинуті Ч. Моррісом, М. Трубецьким, В. Проппом, Ю. Тиняновим, Ю. Лотманом, Б. Гаспаровим, В. Топоровим, В. Успенським та ін.
Нарешті остання методика, яка охопила собою весь концептуальний фрейм роботи в його формальних і змістовних аспектах, – герменевтика, рубежі якої визначені в працях Ф. Шлейєрмахера, В. Дільтея, М. Гайдеґґера, Г.-Ґ. Ґадамера, П. Рікьора, Г. Шпета та ін. Тлумачна робота будується автором виходячи із трьох взаємопов’язаних між собою горизонтів. Перший – витлумачення того, що саме трагічне самопізнання складає домінанту едіпології Софокла. Другий – витлумачення ідей, артикульованих Софоклом в контексті поглядів Протагора, Сократа, Платона, Аристотеля, Е. Кассірера, С. Аверінцева, В. Іванова, О. Лосєва, А. П’ятигорського, М. Гайдеґґера та ін. Третій – розкриття фундаментальних твірних структур сказання, писання, і особливо читання, де є неминучим поліфонізм наявних точок зору.
Другий розділ «Сказання як горизонт і породжувальне лоно поетичного мислення Античності (Рп?зуйт-1)» присвячений розкриттю таких аспектів: семантичних, етимологічних, кінематичних, що визначають смислові скріпи поетичного мислення з боку сказання; подійних, що задають конститутивні риси трагічного самопізнання; функціональних, що обумовлюють спрямованість трагічного самопізнання; твірних, що безпосередньо показують механізм трагічного самопізнання як пойесисного дійства; фігури оповідача та специфіки мовного акту як витворення та об’єктивації буття посередництвом слова.
В підрозділі 2.1. «Семантичні, етимологічні, кінематичні аспекти сказання як горизонту поетичного мислення» розглядаються умови, при яких сказання в своїй апріорності й анонімності онтологічно, гносеологічно, аксіологічно, траснцендентно і трансцендентально визначає буття світу та людини в ньому. Семантично сказання тотожно міфу. Автор, використовуючи досягнення Ф. В. Й. Шеллінга, Е. Кассірера, П. Хюбнера, М. Еліаде, О. Лосєва, О. П’ятигорського та ін. в області міфу, показує, що твірний характер поетичного мислення обумовлює присутність у ньому сказання як вимовленого слова, повідомлення, вісті, фабули, а не казки, байки, пересудів, в яких сказання спадає за умови втрати цієї твірної потужності.
Етимологічно сказання розкривається у спектрі фундаментальних структур. По-перше, «каз» (коренева форма, утворена від «казати» відповідно до «Sаgе» М. Гайдеґґера) – виток, opera operans (М. Мамардашвілі) або внутрішня форма (В. Гумбольдт), здатна створювати інші форми. В суті «каза» закладена комплементарність дій «казати» і «здаватися» (у відповідності до російського деривату «казаться»), яка визначає оптико-онтологічну подійність непотаємності та омани. По-друге, «за-каз» – потаємність «каза», що створює умови для сказання як інструменту помислення мислі (С. Аверінцев). По-третє, «на-каз» – дія, що вводить у «каз» оповідача, завдяки чому останній здатний здійснювати символічну дію – формування міфопоетичної картини світу. По-четверте, «по-каз» – дія, що виводить оповідача із «каза» – артикуляція міфопоетичної картини світу і основа сказання як інструменту повідомлення мислі адресату (С. Аверінцев). По-п’яте, «у-каз» – дія, що утримує твірну владу «каза» як витоку мови, і дозволяє «казу» «казати», а не «казаться» (рос.).
Кінематично сказання задається, по-перше, пафосом – оргіастичним началом, що виступає основою владної дії «каза» і основою сказання як світлотіні буття. По-друге, мімезисом – вбудовуванням оповідача в наказово-показувальний ритм «каза», утримання якого визначає мімезис як відтворення, а не уподібнення або наслідування. По-третє, метафорою – такої змінної у бутті оповідача, завдяки якій він здатний перебувати у владі «каза», бути його провідником у профанне буття.
Підрозділ 2.2. «Взаємодія хтонізму, героїзму, діонісійства як породжувальне лоно і трагічна основа поетичного мислення» присвячений дослідженню подійних аспектів, що міфічно конституюють трагічне самопізнання Едіпа. Як породжувальне лоно і трагічна основа поетичного мислення, сказання розкривається в подійності хтонічної, героїчної, діонісійської міфологій. Дана подійність, на думку автора, визначає розуміння давньогрецької трагедії, і зокрема, едіпології Софокла, як священного, а не естетичного дійства, і як породжувального комплементарність таємного знання (ф?чнз), знання-влади (д?об), самопізнання (?рйуф?мз). Ці три види знання реалізуються в станах страху (цпвес?н), гніву (м?нйт, ?сг?), каяття (меф?нпйб), співстраждання (?леейн?н), що суб’єктивно-психологічно та об’єктивно-структурно конституюють феномен поетичного мислення. Автор показує, що якщо в сакральному вимірі едіпологія Софокла являє собою битву богів, то в антропологічному – трагічне самопізнання. Енергійними вузлами проникнення сакрального в профанне виступають: цсЮн – душа, серце, груди, а також пам’ять, спомин, пов’язані з мнемонічними функціями душі; н?пт – розум – одна з вищих чеснот античності, пов’язана з мистецтвом прорікання, пошуком і баченням істини як непотаємного (?лзие?б); ?лвпт – щастя і благоденство, дароване і відняте богами.
У підрозділі 2.3. «Функціональність сказання в контексті трагічного самопізнання» розкриваються фігури Аполлона, Діоніса, Тюхе, що міфічно визначають подійний ряд трагічного самопізнання в їх фундаментальних функціях: профетичної, каральної, визвольної, катартичної.
Софокл, як відомо, – апологет культу Аполлона, і Феб в едіпології займає разом з Діоніном і Тюхе, одне з ключових місць. Ономатодоксійний аналіз імені Аполлона на основі досліджень О. Лосєва дозволив автору виявити позначені вище міфічні функції. Пророцтво в своїй сповіщальності запускає механізм самопізнання і покарання розділом цілісності буття на об’єктивний порядок речей та його суб’єктивне невідання, що і демонструє прибуття Едіпа в Дельфи. Покарання являє собою сповіщеного у пророцтві об’єктивного плану буття і от така розв’язка «Царя Едіпа» в самоосліпленні героя. Визволення є результат самопізнання як вираження внутрішньої стійкості людини, завдяки якій долаються наявні умови існування, що показано Софоклом фактом таємничої смерті Едіпа в «Едіпі в Колоні», коли той стає духовним заступником Афін. Нарешті, очищення суть встановлення нових горизонтів бачення світу та людини в ньому, що знайшло відображення в знаменитому спорі Креонта та старшої дочки Едіпа в трагедії «Антігона».
Компаративний аналіз фігур Аполлона та Діоніса показав їх комплементарність у символічному синтезі лука і тірса, пеана і дифірамба, ліри та флейти, поезії і музики, Муз і менад, олімпійського і хтонічного культів, монади та діади, монізму та різноманітності, об’єктивної оформленості та суб’єктивного самопізнання. Тюхе – символ постійності непостійної долі (А. Синіцин). Текстологічний аналіз показав, що онтологічність присутності Тюхе в бутті Едіпа визначається часовим, антиномічним, подійним, детермінуючим, імовірнісним, генетичним, сповіщальницьким, божественним аспектами. Автор показує, що Тюхе стосовно Аполлона та Діоніса виступає змістом профетичної, реалізацією каральної, виправданням визвольної, розкриттям катартичної функції. При цьому, ці три боги втілюють собою фундаментальну для Античності ідею вічного повернення, темпорально визначену синтезом сакрального (кбйсьт) і профанного (чсьнпт) часів, надаючи собою основу подійного ряду пойесисного дійства.
Підрозділ 2.4. «Твірна основа сказання як об’єктивний вимір трагічного самопізнання» розкриває антиномічність і серединність Ероса як об’єктивну міфічну основу заглиблення у суб’єктивність, у світлі якої трагічне самопізнання постає як еротичне сходження душі до самої себе. На думку автора, інцестуальний зв’язок, про який писав З. Фрейд, розкриваючи суть Едіпового комплексу, є тільки наслідок, а істинною причиною, що проявилася з жахливою силою в долі Едіпа і сподвигла його до самопізнання, виступає саме антиномічність і серединність Ероса.
Еротична природа пізнання – одна з характерних рис античності. Дієслово гйгн?укщ означає як «пізнавати», так і «вступати в статеві стосунки», а ?сщт як чуттєва любов – корінь ?сщф?щ – «питати», «запитувати». Поза творчою, перетворювальною потужністю Ероса неможливі ні діонісійська оргіастичність, ні аполлонійська оформленість буття, ні трагічне самопізнання, ні сам феномен поетичного мислення.
Автор аналізує початок третього стасима «Антигони», де оспівується Ерос, і виділяє такі його риси як міць, непереможність, спрямованість, блукання, володарювання, антиномічність, що робить співзвучним розуміння Ероса Софоклом платонівській концепції, викладеній у «Бенкеті» і «Федрі». Автор проводить компаративний аналіз між софоклівським Едіпом і платонівським Еросом, де виділяє генетичний, соматичний, психологічний і метафізичний ракурси.
Генетичний ракурс полягає у схожості походження Ероса і Едіпа, в їх двоїстості і серединності. Соматичний ракурс підкреслює моменти тілесної схожості Ероса і Едіпа: негарність першого і скаліченість ніг другого. Психологічний ракурс розкриває схожість поведінкових реакцій Ероса і Едіпа: гнів, запальність, неспокій, що доповнюються хоробрістю, силою, сміливістю. Однак ключовим автору здається саме метафізичний ракурс, що розкриває схожість Ероса і Едіпа в контексті запитування, несамовитості, мандрівництва, що утворюють умови для самопізнання і виходу на новий рівень бачення буття. Едіп – мистецький запитувач не у смислі підготовленості, але несамовитості пошуку істини, запитування – одна за головних складових «Царя Едіпа». Чотири блага, даровані несамовитістю і виділені Платоном: прорікання, очищення, натхнення, ідеальна любов, в своїй повноті і антиномічності проявились в трагічній долі Едіпа. Мандрівництво доповнює собою запитування і несамовитість Едіпа, виступаючи важливою умовою трагічного самопізнання, що демонструється навіть на фонетичному рівні, де мандри – ?лзфе?б, а істина – ?л?иейб. Аби здобути істину власного існування, необхідно здійснити подорож. Блукання Едіпа позначене зовнішніми (Фіви, Кіферон, Корінф, Дельфи, Колон) і внутрішніми (таємне знання, знання-влада, самопізнання) віхами.
У підрозділі 2.5. «Оповідач і мовний акт: витвір і об’єктивація буття посередництвом слова» аналізуються оповідач як створювач міфопоетичної картини світу та специфіка сказання як мовного акту.
Автор показує, що сказання як твірний акт принципово неповне поза оповідачем. Сукупність семантичних, етимологічних, кінематичних аспектів сказання експлікує фігуру оповідача як міфотворця. Оповідач здійснює символічні акти, в яких слово і буття пов’язані субстанціально та енергійно, фундуючи сакральне, анімістичне бачення світу. В оповідачеві комплементарно наявні сліпота для профанного буття і зрячість світу нумінозного. Оповідач спрямований до «каза» як витоку мови. Він архаїчний у тому смислі, що здатний витримувати твірну владу «каза». Він – посередник між профанним і сакральним буттям, має відаюче бачення як дію, в якій формується міфопоетична картина світу. Його артикуляційне чуття синтезує безконечність потенцій «каза» і конечність мовленого слова.
Оповідач створює сказання як мовний акт. На основі досліджень Дж. Р. Сьорла, Дж. Л. Остіна та ін. сказання представляє в своїй синкретичності, субстанціальності, енергійності, пойесисності вмістилище локутивних, іллокутивних, перлокутивних актів, і має символічні, логоїчні, феноменологічні, міметичні і телеологічні характеристики. Символічно сказання – субстанціальний і
