НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ім. М. С. ГРУШЕВСЬКОГО

СЕРЕДЕНКО ЮЛІЯ ВАСИЛІВНА

УДК 929 Ніковський+[930.1:070] (477) “19” (043.3)

ТВОРЧА СПАДЩИНА А. В. НІКОВСЬКОГО ЯК ДЖЕРЕЛО ДОСЛІДЖЕННЯ ГРОМАДСЬКО–ПОЛІТИЧНОГО ТА КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТ.

07.00.06 – історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі джерел новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

КАЛАКУРА Ярослав Степанович,

Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М. С. Грушевського НАН України,

відділ джерел з новітньої історії України,

старший науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

ВЕРБА Ігор Володимирович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

кафедра історії Росії, професор

кандидат історичних наук

Степченко Ольга Петрівна,

Національна бібліотека України ім.

В. І. Вернадського, Інститут рукопису, відділ фондів

рукописної спадщини, завідувач

Захист відбудеться 24 -------квітня 2008 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий 19 березня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Песчаний О. О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі розвитку історичної науки велика увага дослідників приділяється документалізації і персоніфікації історії, людському фактору, що передбачає вивчення історичних подій через вплив на них конкретних особистостей. Тенденція “олюднення історії” спонукає історичне джерелознавство до глибшого дослідження джерел особового походження, творчої спадщини особистостей, особливо тих, що були учасниками або свідками важливих історичних подій і зафіксували їх у створених ними пам’ятках.

До таких особистостей відноситься й Андрій Васильович Ніковський (1885–1942) – визначний громадсько-політичний діяч, науковець, журналіст і публіцист, який перебував у центрі громадського, політичного і культурного життя України першої третини ХХ століття. В 1907–1912 рр. він активно працював в українських просвітніх організаціях Одеси, був одеським кореспондентом “Ради” – першої щоденної української газети на підросійській Україні, а в 1913–1914 рp. – її редактором, з вересня по листопад 1914 р. виконував обов'язки редактора “Літературно-Наукового Вісника”, у 1915 р. став видавцем і головним редактором журналу “Основа”, який виходив у Одесі. У роки Першої світової війни А. Ніковський працював уповноваженим відділу постачання Київського комітету Всеросійського союзу міст, у роки Української революції був редактором газети “Нова Рада”, членом Центральної Ради і її Комітету, з утворенням Української Народної Республіки став комісаром Києва, а після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського очолював Український Національний Союз, з травня 1920 по січень 1922 р. був міністром закордонних справ УНР. Повернувшись в 1924 р. із-за кордону в радянську Україну, працював у Всеукраїнській Академії Наук, займався укладанням словника живої української мови, писав літературознавчі статті. У 1929 р. заарештований і засуджений у справі Спілки визволення України. Помер в 1942 р. у блокадному Ленінграді.

А. Ніковський залишив велику творчу спадщину, що відображає різноманітні сторони політичного, громадського та культурного життя України першої третини ХХ століття. Його перу належить 807 публікації: наукові праці, газетні та журнальні кореспонденції, публіцистичні статті; виявлене листування А. Ніковського нараховує 480 листів до різних адресатів та відповідей на них.

Отже, актуальність запропонованої теми дисертації зумовлена рядом чинників:

по-перше, відсутністю комплексного дослідження наукової, публіцистичної та епістолярної спадщини А. Ніковського як історичного джерела;

по-друге, вагомим інформаційним потенціалом писемних свідчень А. Ніковського для реконструкції громадсько-політичного та культурного життя України першої третини ХХ століття;

по-третє, джерелознавчий аналіз пам’яток особового походження закладає додаткові можливості для створення наукової біографії А. Ніковського.

Зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах планової теми відділу джерел новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України “Документальні та історіографічні джерела з історії боротьби за суверенітет та незалежність України ХХ століття”. Реєстраційний № 0105U000401.

Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі виявлення та всебічного і критичного аналізу наукової, публіцистичної та епістолярної спадщини А. Ніковського з’ясувати її інформаційний потенціал для вивчення політичного, громадського та культурного життя України першої третини ХХ століття.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:–

з’ясувати стан наукової розробки теми та окреслити подальші напрями дослідження;–

охарактеризувати та класифікувати основні джерела, залучені до дисертаційного дослідження;–

виявити та дослідити свідчення, що відображають основні віхи життя й діяльності А. Ніковського і дають можливість простежити процес формування його творчої спадщини; –

проаналізувати структуру спадщини А. Ніковського як комплексного історичного джерела;–

розкрити інформаційний потенціал наукової та публіцистичної спадщини А. Ніковського для вивчення історії національного руху та боротьби за українську державність;–

дослідити джерельне значення наукових та публіцистичних праць А. Ніковського для дослідження проблем розвитку української літератури та мови;–

визначити інформаційні можливості приватного листування А. Ніковського та інших джерел особового походження для дослідження громадсько-політичного та культурного життя України першої третини ХХ ст.;–

на основі комплексного аналізу творчої спадщини А. Ніковського зробити спробу теоретичного осмислення специфіки аналізу різножанрових джерел, які є об’єктом даного дослідження.

Об'єктом дисертаційного дослідження є наукові, літературно-критичні праці, публіцистика та епістолярна спадщина А. Ніковського.

Предметом дослідження виступає процес формування спадщини А. Ніковського як джерельного комплексу, його структура та інформаційний потенціал для вивчення громадсько-політичного і культурного життя України першої третини ХХ століття.

Методи дослідження. Дисертація ґрунтується на засадах історизму, об’єктивності та системності, які передбачають виявлення та всебічне вивчення джерельного масиву з урахуванням історичного контексту його формування. У процесі джерелознавчого дослідження творчої спадщини А. Ніковського використовувалися загальнонаукові методи – аналізу, синтезу, класифікації, ретроспективний та логічний, а також історичні – історико-порівняльний, проблемно-хронологічний та біографічний, які дозволили комплексно дослідити процес формування спадщини А. Ніковського та її структуру. Застосовувалися й суто джерелознавчі методи: наукової евристики, класифікації та критики джерел, текстології, що дозволили виявити, дослідити, здійснити атрибуцію, систематизувати та залучити до наукового обігу велику кількість праць А. Ніковського, його листів та інших свідчень, здійснити аналіз зафіксованої в них відкритої та прихованої інформації, з’ясувати її значення для висвітлення громадсько-політичного та культурно-мистецького життя України.

Хронологічні межі в широкому розумінні охоплюють роки життя А. Ніковського, а у вузькому обмежені першою третиною ХХ століття, тобто періодом формування досліджуваних джерел, який співпадає з часом його активної громадської й творчої діяльності, що розпочалася в 1907 р. з участі в роботі одеської “Просвіти” й першої пов’язаної з нею публікації в газеті “Рада”, і завершилася його арештом у 1929 р.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше поставлено й розв’язано актуальну наукову проблему, яка ще не була предметом спеціального джерелознавчого дослідження. У процесі евристичної роботи у бібліотечних колекціях та в архівах виявлено і сформовано джерельний комплекс, який включає наукову, публіцистичну та епістолярну спадщину А. Ніковського, з’ясовано її інформаційний потенціал для вивчення громадсько-політичного і культурного життя України першої третини ХХ ст., повноту і достовірність відображення національно-визвольного руху, боротьби за українську державність, розвитку літературного процесу та вирішення мовних проблем в означений період. Аналіз всього комплексу листування А. Ніковського дозволив осягнути унікальний потенціал відомостей про особистості як його самого, так і його кореспондентів – відомих українських громадсько-політичних та культурних діячів.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що одержані результати збагачують джерельну базу історії українського громадсько-політичного і культурного життя першої третини ХХ ст., наведений у дисертації фактичний матеріал, викладені положення та зроблені висновки можуть бути використані для підготовки узагальнюючих досліджень та розробки лекційних курсів з історії України, джерелознавства, літературознавства, історії журналістики, біографістики.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідалися на 6 міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях і семінарах: 1) Шості джерелознавчі читання, присвячені 60-річчю кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка: “Архіви як скарбниця історичної пам'яті”. – Київ, 21 грудня 2004 р.; 2) Друга всеукраїнська наукова конференція “Володимир Винниченко: політична і літературна діяльність”. – Кіровоград, 6–7 жовтня 2005 р.; 3) Міжнародна наукова конференція “Інтелектуальні інформаційні технології у бібліотечній справі” – Київ, 11–12 жовтня 2005 р.; 4) Наукова конференція “Сергій Єфремов – український учений і громадсько-політичний діяч та історія національного відродження” – Київ, 21 вересня 2006 р.; 5) Міжнарожна наукова конференція, присвячена 100-річчю газети “Рада”: “Національна періодика початку ХХ століття: розвиток і реалізація української ідеї державотворення”. – Київ, 8–9 грудня 2006 р.; 6) ІІ науковий семінар до дня народження М.П. Старицького “Роль визначних особистостей – митців, діячів науки та культури у процесі формування національної самосвідомості наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.” – Київ, 14 грудня 2006 р. Текст дисертаційного дослідження був обговорений на засіданні відділу джерел новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України.

Зміст дисертації відображений в 7 авторських статтях, 5 з яких – у фахових виданнях, рекомендованих ВАК України для апробації результатів кандидатських і докторських дисертацій.

Структура дисертації зумовлена поставленою метою та дослідницькими завданнями. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, восьми параграфів, висновків, списку використаних джерел і літератури, чотирьох додатків. Загальний обсяг дисертації становить 282 с., список використаних джерел і літератури – 31 с. (333 позицій), додатки – 86 с. Обсяг основного тексту дисертації становить 165 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт та предмет дослідження, сформульовано мету, основні завдання та методологічні засади дослідження, вказані наукова новизна, практичне значення роботи та ступінь апробації одержаних результатів.

Розділ 1. “Стан наукової розробки проблеми та джерельна база дослідження” складається з двох підрозділів і присвячений аналізу історіографії проблеми та джерельної бази дослідження спадщини А. Ніковського, його життєвого і творчого шляху.

У підрозділі 1.1. “Історіографія проблеми” історіографічний масив поділений за такими групами: дослідження, присвячені А. Ніковському як одному з діячів українського відродження першої третини ХХ століття, та наукові студії, в яких використані окремі компоненти його творчої спадщини. Особливістю історіографії проблеми є те, що вона представлена працями не лише істориків, але й літературознавців і журналістів.

До першого блоку віднесені наукові праці, в тому числі безпосередніх учасників Української революції, видані здебільшого в еміграції, в яких висвітлені події 1917–1921 років, зокрема, Д. Дорошенка, В. Винниченка Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. – Т.1. Доба Центральної Ради. – Н.-Й, 1954. – 437 с.; Т.2. Українська Гетьманська держава 1918 року. – Н.-Й, 1954. – 424 с.; Винниченко В. Відродження нації : у 3-х тт. – Київ – Відень, 1920–1921 рр. – Т.1. – 1920. – 348 с.; Т.2. – 1920. – 328 с.; Т.3. – 1920. – 542 с. та ін., які торкнулися постаті А. Ніковського, наголошуючи на його участі в діяльності різних тогочасних українських інституцій. Сказане стосується й праць істориків української діаспори Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. –Ч.2. – К., 1999. – 271 с.; Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – Рим, 1989. – 486 с.. Одним з перших звернув увагу на творчість А. Ніковського український літературознавець Ю. Лавріненко, включивши до антології “Розстріляне Відродження” Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження. Антологія. 1917–1933. – Мюнхен, 1959. – С. 779–788. уривки його збірки “Vita nova”, і подав біографічний нарис про автора.

У радянській історіографії ім’я А. Ніковського замовчувалося, а якщо й згадувалося, то здебільшого негативно. У колективній праці “Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 рр.” прізвище А. Ніковського згадується лише двічі. Незважаючи на ідеологічні нашарування, біографічні відомості подавались здебільшого правильно.

З проголошенням незалежності України почався якісно новий період вивчення громадсько-політичної та культурно-просвітницької діяльності А. Ніковського. З’явилися як статті біографічного характеру, так і дослідження та публікації про окремі періоди його життя і діяльності. За останнє десятиріччя побачили світ декілька публікацій, зокрема, В. Верстюка і Т. Осташко, О. Никанорової, Д. Вєдєнєєва та С. Шевченка Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. – К., 1996. – С. 136–137.; Никанорова О. Ніковський // Урядовий кур’єр. – 2000. – №114. – С. 8–9 ; Вєдєнєєв Д., Шевченко С. Комісар Києва, який став міністром УНР // Українські Соловки. — К., 2001. – С. 127–133., які на основі залучення маловідомих джерел частково відтворили громадсько-політичну діяльність А. Ніковського. Хоч наявні публікації містять виклад біографії А. Ніковського, в них є ряд прогалин та неточностей, зумовлених недостатнім залученням його творчої спадщини.

В історіографії простежується тенденція до розширення тематики досліджень історичних подій, учасником яких був А. Ніковський, відтак частково висвітлена його роль у становленні української преси та видавничої справи Сидоренко Н.М. “Задротяне життя” українських часописів на чужині (1919–1924). – К., 2000. – 88 с.; Горбатюк М.В. Андрій Ніковський – редактор газети “Нова Рада” // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип. ХІ. Серія: Історія – Збірник наукових праць – Вінниця, 2006. – С. 150–159., участь у політичному житті України у 1917–1921 рр. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. – К., 2001. – 640 с.; Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець ХІХ століття – 1939 р.). – Київ, 2002. – 361 с.; Горбатюк М.В. Створення першого уряду Української Держави // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія “Історія, економіка, філософія” – Вип. 11–12. – К., 2006. – С. 61–69. та засудження по справі “СВУ” Пристайко В. Шаповал Ю. Справа “Спілки Визволення України”. Невідомі документи і факти. – К., 1995. – 448 с.; Шаповал Ю.І. Театральна історія // Шаповал Ю.І. Доля як історія. – К., 2006. – С. 16–34; Пристайко В. Як ДПУ боролося з українською академічною наукою // З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. – 1994. – №1. – С. 70–88; Никанорова О. Небезпечна “гра” с ДПУ // Урядовий кур’єр. – 2007. – 11 січня. – № 4. – С. 9.. Зроблені перші кроки в дослідженні та залученні до наукового обігу епістолярної спадщини А. Ніковського Миронець Н. “Теперішні листи колись будуть цінним матеріалом для історії…” (листування Андрія Ніковського з Євгеном Чикаленком. 1917 рік. ) // Пам’ ять століть. – 1997. – №5. – С. 24–43; Старовойтенко І. Епістолярний діалог Євгена Чикаленка з Андрієм Ніковським // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. – К., 2004. – Вип. 7. – С. 316–336..

До творчої спадщини А. Ніковського, як засвідчує історіографічний огляд, літературознавці зверталися ще за його життя. У рецензіях О. Дорошкевича, В. Підмогильного, А. Шамрая та ін. міститься ретельний аналіз його передмов як до творів українських класиків, так і до перекладів світової літератури українською мовою. Водночас у підрозділі показано, як у радянські часи викреслювалось ім’я А. Ніковського з кола знаних українських літературознавців першої третини ХХ ст.

Відновлення української державності сприяло пожвавленню досліджень творчої спадщини А. Ніковського, його літературно-критичних та мовознавчих праць, зокрема, першого фахового аналізу творчості П. Тичини в есеї “Vita nova”. Це знайшло відображення у працях В. Стуса, В. Державина, В. П’янова Стус Василь. Феномен доби (сходження на Голгофу слави). – К., 1993. – 96 с.; Державін В. Дух і джерело київського неокласицизму // Державін В. Література і літературознавство. Вибрані теоретичні та літературно-критичні праці. – Івано-Франківськ, 2005. – С. 88–102.; П’янов В.Я. На струнах вічності: Нарис та есеї. – К., 2002. – 217 с. та ін. Першим кроком на шляху осмислення літературознавчої спадщини А. Ніковського з точки зору її ідейно-естетичних засад стала дисертація П. Дунай Дунай П.О. Ідейно-естетичні засади літературно-критичної діяльності Андрія Ніковського // Автореф. дис. … канд. філол. наук. – К., 2006. – 22 с..

Отже, історіографічний огляд наявних публікацій дозволив зробити висновок, що хоч до постаті А. Ніковського та його творчої спадщини дослідники вже частково зверталися, однак вона ще не стала предметом спеціального джерелознавчого дослідження.

У підрозділі 1.2.“Джерельний комплекс дослідження” підкреслено, що дисертаційна робота базується на сукупності наукових та публіцистичних праць А. Ніковського, на джерелах особового походження, включаючи його епістолярну спадщину. Для реконструкції життєвого та творчого шляху А. Ніковського, з’ясування інформаційного потенціалу його спадщини залучені різні види джерел, які класифіковані на 5 груп: 1) офіційні документи; 2) наукові, науково-популярні та публіцистичні праці А. Ніковського, опубліковані як у періодичній пресі, так і окремими виданнями; 3) архівно-слідчі матеріали по справі “СВУ”; 4) джерела особового походження.

До першої групи віднесені офіційні документи державних і наукових установ, громадських організацій та товариств. Частково ці документи опубліковані, зокрема, в збірниках, присвячених Українській революції 1917–1921 рр. Українська Центральна Рада : Документи і матеріали: У 2 тт. – К., 1996. – Т.1. – 1996. – 589 с.; Т.2. – 1997. – 424 с.; Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року: документи і матеріали. – К., 2003. – 1024 с.; Директорія, Рада народних міністрів Української Народної Республіки. – 2006. – Т.1. – 688 с.; Т.2. – 744 с.; Петлюра Симон. Статті, листи, документи. – Т. ІІІ. – К., 1999. – 616 с..

Однак значна частина офіційних документів ще не опублікована і зберігається в архівних фондах та колекціях: ЦДАВО України – Ф.3696 (Міністерство закордонних справ Директорії УНР) та Ф.1429 (Канцелярія Директорії УНР), де зберігаються накази та офіційне листування А. Ніковського як міністра закордонних справ УНР; ЦДІАК – Ф.295 (Київський Тимчасовий комітет у справах преси) містить документи М.Грушевського та А. Ніковського про дозвіл на видання журналу “Записки Українського Наукового Товариства” та газети “Вісті”; ІР НБУВ – Ф.226 (Особовий фонд А. Ніковського), в якому відклалися документи установ, у роботі яких він брав участь та біографічні матеріали А. Ніковського. Ф.Х (Архів Академії Наук УРСР, УНТ в Києві) містить, зокрема, протоколи засідань УНТ у м. Києві, дійсним членом якого був А. Ніковський; ДАОО – Ф.45 (Новоросійський університет) містить особисті документи А. Ніковського як студента історико-філологічного факультету.

Другу групу складає творчий доробок А. Ніковського: газетні та журнальні публікації у виданнях, з якими він співпрацював, а також публікації у періодичній пресі, у яких відбилася його громадсько-політична діяльність. Це, насамперед, газети “Рада”, “Нова Рада”, “Одесские Новости”, “Промінь”, “Українська Трибуна”, “Робітнича газета”, журнали “Основа”, “ЛНВ”, “Книгар”, “Кооперативна Зоря”, “Громада”, “Украинская жизнь”, “Україна”, “Світло”, “Степ”, “Життя й революція”.

Зважаючи на специфіку, в окрему, третю групу джерел віднесено судово-слідчі матеріали по справі “СВУ”, в якій А. Ніковський фігурував як один із головних обвинувачуваних, та щотижневі донесення секретного відділу ДПУ УСРР за період з 11 вересня 1928 р. по 20 жовтня 1929 р. Його слідча справа, що зберігається в ДГА СБУ під №47757 складається з трьох частин, у яких відклалися: ордер на обшук та арешт, постанови про продовження терміну утримання, протоколи допитів з 6 серпня 1929 р. по 20 січня 1930 р., розкаяння А. Ніковського з численними додатками та постанова про пред’явлення обвинувачення. Критичний аналіз цих документів у співставленні з іншими джерелами дозволив з'ясувати маловідомі сторінки з біографії А. Ніковського, включаючи натяки про його співробітництво з органами ДПУ.

До четвертої групи належать опубліковані мемуари, спогади та щоденники сучасників А. Ніковського, зокрема, Є. Чикаленка, Д. Дорошенка та Г. Журби, в яких він характеризується як активний громадсько-політичний діяч. Щоденник С. Єфремова, спогади М. Павлушкової, М. Татуся та Б. Антоненка-Давидовича є цінним джерелом для вивчення життєвого шляху А. Ніковського після повернення з еміграції в Україну в жовтні 1924 р.

Численна епістолярна спадщина як А. Ніковського, так і його кореспондентів нараховує 480 од. зб. Його кореспондентами та адресатами були: М. Грушевський, Є. Чикаленко, С. Єфремов, О. Олесь, М. Комаров, П. Тичина, Г. Журба, П. Стебницький, С. Шелухін та ін.

Частково вона вже залучена до наукового обігу, зокрема, у публікаціях Н. Миронець, І. Лисенка та у збірнику “Слово” вибірково оприлюднене його листування з Є. Чикаленком, О. Олесем та В. Винниченком. Однак основний масив його приватного листування ще не опублікований і зберігається у таких архівних фондах: ЦДІАК – Ф.1235 (Грушевські – історики, етнографи, лінгвісти (1830–1958), ЦДАВО України – Ф.3696 (Міністерство закордонних справ УНР), Ф.4456 (Василько Микола Прокопович), Ф.3983 (Журба Галина Маврикієвна), ІР НБУВ – Ф.226 (А. В. Ніковський), Ф.І (Літературні матеріали), Ф.ІІІ (Листування), Ф.Х (Архів Академії Наук УРСР), Ф.ХІ (С. Шелухін), Ф.XV (О. Олесь), Ф.44 (газета “Pада”), Ф.317 (С. О. Єфремов), ВР ОДНБ ім. М. Горького – Ф.28 (М. Ф. Комаров), Ф.29 (Одеська “Просвіта”).

Отже, виявлена і опрацьована джерельна база є достатньо репрезентативною для комплексного джерелознавчого дослідження творчої спадщини А. Ніковського, його життєвого і творчого шляху під кутом зору з’ясування її інформаційного значення для реконструкції громадсько-політичного і культурного життя України першої третини ХХ ст.

Розділ 2. “Джерельні свідчення життєвого і творчого шляху Андрія Ніковського” складається з двох підрозділів, у яких досліджені джерела біографії А. Ніковського та викладені результати джерелознавчого структурування його спадщини.

У підрозділі 2.1. “Основні віхи життя і діяльності А. Ніковськогo” проведена атрибуція численних і різноманітних джерел, досліджено їх достовірність і на цій основі реконструйовано життєвий та творчий шлях ученого і публіциста. Шляхом співставлення інформації джерел різних видів вдалося уточнити низку фактів з життя А. Ніковського, зокрема період його роботи редактором газети “Рада” та “Записок Українського Наукового Товариства”, а також його діяльність в еміграції після виходу у відставку, робота для видавництва Я. Оренштайна у Берліні та для Видавничого Фонду в Празі.

В результаті проведеного дослідження вдалося встановити, що помер А. Ніковський у березні 1942 р. у блокадному Ленінграді від голоду, про що свідчить запис у книзі жертв німецької блокади.

У підрозділі 2.2. “Структура творчої спадщини А. Ніковського як історичного джерела” здійснена видова класифікація доробку А. Ніковського як джерельного комплексу. Умовно він поділений на чотири групи: 1) наукові дослідження та науково-популярні праці; 2) публіцистика та інші публікації в періодиці; 3) епістолярна спадщина, 4) біографічні та мемуарні матеріали, в тому числі ті, що відклалися в судово-слідчій справі. Службові документи та матеріали, підготовлені А. Ніковським або за його участю, розглядаються за межами творчої спадщини ученого як допоміжні свідчення.

На основі співставлення та порівняння різних свідчень, включаючи біографічні матеріали, вдалося розшифрувати численні криптоніми та псевдоніми А. Ніковського. Це, в свою чергу, дозволило значно розширити бібліографію його публікацій, загальна кількість назв яких сягнула 807.

До першої групи віднесені літературознавчі праці А. Ніковського – “Вічна казка”, “Vita Nova” та ін., його вступні статті до видань українських та зарубіжних авторів, зокрема, творів Л. Українки, І. Нечуя-Левицького, В. Винниченка, В. Шекспіра, Д. Лондона та ін. праці історичного характеру – “Галичина в ее прошлом и настоящем”, “Украинцы в Холмщине”, мовознавчі дослідження та словники, видані за його редакцією – “Український правопис. Частина І. Словничок”, “Українсько-російський словник” та ін.

У другій групі представлені його журнальні та газетні публікації у таких виданнях: “Рада” (592)** в дужках вказана кількість виявлених публікацій А. Ніковського у данному виданні, “Одесские Новости” (43), “Нова Рада” (80), “ЛНВ” (10), “Украинская жизнь” (6), “Україна” (4), “Книгарь” (12), “Українська Трибуна” (12), “Життя й революція” (5) та ін. Публіцистика А. Ніковського представлена різноплановими та різножанровими як за формою, так і за змістом творами: від глибоких аналітичних статей (часто дискусійних) з елементами наукових нарисів до відтворення суспільних відносин у художньо-публіцистичних жанрах: нарисах та фельєтонах.

Третю групу джерел становить приватне листування А. Ніковського, що зберігається в архівних фондах. Встановлено, що він активно листувався з багатьма визначними громадсько-політичними та культурними діячами України. Серед адресатів А. Ніковського були: Є. Чикаленко (118)*** в дужках вказана кількість виявлених листів А. Ніковського до конкретного адресата*, С. Єфремов (37), М. Грушевський (3), О. Олесь (16), П. Стебницький (5), М. Комаров (3) С. Шелухін (3), Г. Саливон (4), М. Василько (5 – 2 з них німецькою мовою), В. Буряченко, І. Гаврилюк (25), Г. Журба (1), В. Винниченко (2), М. Геронімус (1), А. Кримський (1), М. Вороний (1).

До четвертої групи віднесено спогади А. Ніковського, опубліковані у журналі “Громадa” та збірнику, присвяченому пам’яті П. Стебницького. Вони стосуються періоду Гетьманату П. Скоропадського та окупаційного режиму Денікіна на Україні. Аналіз джерел та їх співставлення дає підстави для висновку про еволюцію поглядів А. Ніковського на певні історичні події. Наприклад, його ставлення до режиму П. Скоропадського: у спогадах 1919 р. – різка критика, у матеріалах слідчої справи – більш лояльне ставлення.

Параграф містить характеристику кожного різновиду історичних джерел. У ньому відзначено, що закодована в творчому доробку А. Ніковського інформація дозволяє заповнити ряд існуючих прогалин у дослідженнях з суспільно-політичної історії України першої третини ХХ століття.

Розділ 3. “Публіцистика та наукові праці А. Ніковського в джерельній базі історії суспільно-політичного та культурного життя України” складається з двох підрозділів. У першому – “Національний рух та боротьба за українську державність у творчості А. Ніковського” –показана джерельна вартість публікацій А. Ніковського для дослідження історії українського національного руху означеного періоду. З’ясовано, що провідною темою його суспільно-політичної публіцистики була ідея українського відродження. Важливим компонентом осягнення національної ідеї він вважав її історичне підгрунтя, а тому звертався до історії України як цілісності, включаючи Галичину та Холмщину. В публікаціях А. Ніковського зафіксовані цінні відомості про боротьбу українців, зокрема галичан за свої політичні та культурні права, досвід яких він розглядав як опору для якісно нового етапу революційного руху українського народу за політичне, соціальне і національно-культурне визволення з-під гніту пануючих імперій. З джерелознавчого погляду цінним є підхід А. Ніковського до обґрунтування самобутності української нації, її потреби і права на окрему, незалежну від Росії долю. На прикладі імперських утисків українських товариств Одеси він доводив українцям потребу організованої роботи на ниві просвітництва та боротьби за виборчі права.

У підрозділі показано, що з початком Української національно-визвольної революції публікації А. Ніковського набули іншого характеру: якщо раніше в них переважали теоретичні засади національного відродження, то тепер – оперативне реагування на конкретні події та явища в процесі будівництва самостійної держави. Він торкався ставлення російських політичних кіл, зокрема, кадетів та чорносотенців, до українського питання. З активізацією російських більшовиків на політичній арені А. Ніковський застерігав українських марксистів від співпраці з ними, оскільки вже перші їх кроки доводили варварський характер їхньої політики на Україні. Очевидними фактами публіцист викривав суть підступної та лицемірної політики більшовиків з національного питання. У публіцистиці періоду еміграції А. Ніковський прогнозував вірогідні комбінації на міжнародній арені, які б зробили можливим утворення Чорноморського Союзу, до складу якого могли б увійти, для спільних міжнародних акцій, демократичні причорноморські держави, що свого часу були вибиті більшовиками з власних територій шляхом демагогії, провокацій та насильства.

Отже, публіцистичні праці А. Ніковського є важливим джерелом для дослідження українського національного руху в умовах Російської та Австро-Угорської імперій, його державницького спрямування в добу Української революції. Вони містять не лише цінну фактологічну інформацію, але й відбивають дух епохи та її сприйняття очима безпосередніх учасників революційної боротьби, що надає їм історіографічної вартості.

У підрозділі 3.2. “Наукові студії і публіцистика А. Ніковського як джерело вивчення історії української літератури та мови” проаналізовано творчий доробок А. Ніковського як фахового літературного критика та мовознавця, який включає як ґрунтовні літературознавчі праці, так і численні огляди, рецензії на художні твори, відгуки на новинки української та перекладної літератури. На етапі творчого становлення основними об’єктами літературознавчих досліджень А. Ніковського були твори Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, І. Котляревського, Л. Українки, М. Старицького та ін. Цінним з джерельної точки зору є його дослідження “Українська література і кріпацтво”, в якому показано нерозривний зв'язок в українському письменстві ХІХ ст. таких понять як література, національно-визвольний рух і відродження. Матеріали підрозділу засвідчують підвищений інтерес А. Ніковського до проблем новітнього літературного процесу, представленого творчістю В. Винниченка, О. Олеся, Г. Чупринки, Г. Журби та ін. З-поміж своїх сучасників він особливо відзначав творчість О. Олеся, яка імпонувала йому умінням поета осмислювати актуальні суспільні теми. Він називав цей стиль “публіцистикою в поезії”.

Окремо з’ясовано джерельне значення збірки літературно-критичних есеїв А. Ніковського “Vita nova”, яке зумовлюється тим, що в ній вперше в українському літературознавстві була проаналізована творчість молодшої генерації поетів, вірші яких руйнували усталені літературні канони, – П. Тичини, М. Рильського, М. Семенка та Я. Савченка. Появу постатей молодих поетів, нових літературних течій А.Ніковський вважав проявом повноти буття нації, її повноцінного духовного життя в умовах реалізації державницької місії України.

Розглянуто також джерельне значення праць А. Ніковського з питань мовознавства. Як фаховий філолог він брав участь у мовній дискусії початку ХХ ст., рецензував “Українську граматику” І. Нечуя-Левицького, піддав критиці нападки та звинувачення української преси 1905–1914 рр. у “галичанщині”. У 1927 р. А. Ніковський видав українсько-російський словник, який, за його визначенням, мав стати не тлумачним, а паралельним словником з буквальним перекладом українських слів російською мовою.

Отже, творчий доробок А. Ніковського з питань літературознавства та мовознавства служить важливим джерелом для осмислення як епохи, так і процесу розвитку української літератури та розгортання мовних дискусій першої третини ХХ ст.

Розділ 4. “Інформаційний потенціал листування А. Ніковського”, який складається з двох підрозділів, присвячений джерелознавчому аналізу епістолярної спадщини ученого і громадського діяча. У підрозділі 4.1. “Відображення в листах громадського, політичного і культурного життя України” зазначено, що А. Ніковський, як і його адресати, були активними учасниками суспільно-політичного життя України першої третини ХХ ст., що, в свою чергу, зумовило характер і тематику їх листування. Оскільки адресати А. Ніковського були так чи інакше пов’язані з українською періодичною пресою, його листи до Є. Чикаленка, С. Єфремова, П. Стебницького, В. Буряченка та ін. проливають світло на особливості редакційно-видавничої політики українських часописів “Рада”, “ЛНВ”, “Основа” та “Нова Рада”. Листи до Є. Чикаленка є цінним джерело з історії видання першої щоденної української газети “Рада”. З них можна почерпнути цінні відомості про стиль та принципи роботи редактора газети, простежити хроніку редакційного життя. Листи дають важливий матеріал для характеристики співробітників редакції та дописувачів. З листів до Є. Чикаленка стають зрозумілішими причини і процес ліквідації видання після його заборони військовою цензурою. У листах до Є. Чикаленка зафіксована унікальна інформація про громадсько-політичне життя Одеси у 1909–1912 рр. та хід виборчої кампанії до Державної Думи.

У підрозділі розглянуті епістолярні свідчення А. Ніковського, С. Єфремова, О. Олеся, Д. Дорошенка та В. Буряченка про історію видання журналів “ЛНВ” (Київ) та “Основа” (Одеса).

Значне місце відведено аналізу листів А. Ніковського до М. Грушевського, Є. Чикаленка, П. Стебницького, М. Василька та ін., у яких оцінювались політичні події Української революції, висвітлювалась діяльність Центральної Ради, її лідерів. У листах А. Ніковського до Г. Журби та М. Василька, після його демісії з уряду УНР, міститься характеристика міжнародного становища та діяльності українських урядів на еміграції.

Проаналізовано листування А. Ніковського з О. Олесем, Х. Алчевською, Г. Журбою та ін., яке є цінним джерелом для дослідження літературного життя України означеного періоду. Воно містить важливі міркування А. Ніковського про творчість сучасних йому письменників, діяльність літературних товариств та гуртків.

Таким чином, можна стверджувати, що листування А. Ніковського – невід’ємна частина джерельної бази для дослідження громадсько- політичного та культурного життя України на зламі століть.

У підрозділі 4.2 “Листи як джерело дослідження особистостей А. Ніковського та його адресатів” показана інформаційна вартість епістолярної спадщини А. Ніковського як носія просопографічних відомостей про нього та про його адресатів. Аналіз листів А. Ніковського з урахуванням інших джерел дозволив скласти його просопографічний портрет та уточнити окремі факти його біографії. Найбільший пласт інформації особистого характеру відклався у листуванні з Є. Чикаленком, з яким він підтримував теплі та дружні стосунки. У листах відображена самооцінка життєвого шляху А. Ніковського на різних його етапах, маловідомі сторони його особистого життя. З листів стає відомо, що після смерті дружини у 1918 р., А. Ніковський самотужки виховував двох дітей, а у 1920 р., коли він обійняв посаду міністра закордонних справ в уряді УНР, залишив їх у С. Єфремова. Листи до Г. Журби та М. Василька сповнені відомостей про перебування А. Ніковського на еміграції після відходу від політичних справ. Розлука з дітьми, матеріальна скрута, відсутність роботи, а також прагнення прислужитися батьківщині спонукали його до повернення в Україну.

Листування А. Ніковського з О. Олесем розкриває складний період у творчому житті останнього, коли він після закінчення Харківського ветеринарного інституту працював на бойні під Києвом. Саме в цей час на твори О. Олеся посипалися негативні рецензії. А. Ніковський у листах намагався підтримати його поетичний талант, всіляко переконуючи поета не покидати літературної праці.

Отже, епістолярну спадщину А. Ніковського можна розглядати як самодостатній комплекс джерел, у якому відображені як події громадсько-політичного та культурного життя України, так і просопографічні сюжети, що дозволяють повніше відтворити біографії та особливості характерів самого А. Ніковського і деяких інших діячів України початку ХХ ст.

У висновках викладені найголовніші результати проведеного дослідження, сформульовані підсумовуючі положення та деякі рекомендації, які виносяться на захист:

Систематизація і аналіз історіографічного та джерельного масиву з теми дослідження дали змогу значно збагатити відомості про постать і спадщину А. Ніковського як активного громадського діяча, редактора та публіциста, активного діяча одеської “Просвіти”, члена ТУП, одного з керівників партії УПСФ, члена Центральної Ради та її Комітету, комісара м. Києва, голови Українського Національного Союзу, міністра закордонних справ Директорії УНР в урядах В. Прокоповича, М. Лівицького та П. Пилипчука, а також відомого літературознавця та дослідника мовних питань, зокрема, в Комісії по складанню словника живої української мови при ВУАН;

1. На основі всебічного аналізу історіографії з теми дослідження, яка складається з праць як істориків, так і літературознавців та журналістів, з’ясовано, що до спадщини А. Ніковського дослідники почали звертатися ще за його життя, але науковий інтерес до неї особливо зріс в умовах відновлення державної незалежності України. Встановлено, що узагальнюючого дослідження всього комплексу творчої спадщини А. Ніковського як джерела з історії громадсько-політичного та культурного життя України першої третини ХХ ст. досі не створено, і цю прогалину значною мірою заповнює дана дисертація;

2. Для реконструкції життєвого та творчого шляху А. Ніковського, з’ясування інформаційного потенціалу його творчої спадщини були залучені всі доступні різновиди джерел, які класифіковані за чотирма основними групами: 1) офіційні документи (опубліковані та архівні); 2) наукові, науково-популярні, публіцистичні твори А. Ніковського; 3) архівно-слідчі матеріали по справі “СВУ”; 4) джерела особового походження (автобіографії, щоденники, мемуарна література, епістолярій). Врахування специфіки кожної з виділених джерельних груп дозволило розглянути тему дослідження з різних точок зору: офіційні документи – з погляду