Національна академія наук України

Інститут мовознавства імені О. О. Потебні

Ткач Людмила Олександрівна

УДК [81’246+811.161.2] (477.85) „188/191”

Мовна ситуація на буковині

в кінці хіх – на початку хх століття

і розвиток української літературної мови

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі загальнославістичної проблематики і східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні Національної академії наук України

Науковий консультант – академік НАН України,

доктор філологічних наук, професор

Русанівський Віталій Макарович †,

Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Сологуб Надія Миколаївна,

Інститут української мови НАН України,

провідний науковий співробітник відділу

стилістики та культури мови;

доктор філологічних наук, професор

Сербенська Олександра Антонівна,

Львівський національний

університет ім. І. Франка,

професор кафедри радіомовлення і телебачення;

доктор філологічних наук, професор

Статєєва Валентина Іванівна,

Ужгородський національний університет,

професор кафедри української мови

Захист відбудеться 25 березня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої ради Д . . для захисту докторських дисертацій при Інституті мовознавства імені О. О. Потебні НАН України (вул. М. Грушевського, 4, м. Київ 01001).

Із дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту мовознавства імені О. О. Потебні НАН України за адресою: вул. М. Грушевського, 4, м. Київ 01001.

Автореферат розіслано 22 лютого 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук Т. Я. Марченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дослідження соціальної репрезентації тієї чи іншої мови на різних щаблях її часового розвитку становить один із принципових аспектів історії літературної мови. У новітньому загальному мовознавстві підставовою стала теза про те, що в центрі уваги історика літературної мови повинна перебувати соціалема цієї мови – історія тих, хто нею розмовляв, писав, читав, хто володів цією мовою.

Історія розвитку української літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. – це насамперед історія становлення стилістичної системи, що перебувала у значній залежності від соціальної стратифікації мови, формування і розвиток якої були заблоковані державно-урядовими чинниками. Дія відомих царських указів другої половини XIX ст. про заборону вживання української мови на Наддніпрянській Україні була спрямована не проти мови взагалі, а саме проти підвищення її соціального статусу.

У сучасному українському мовознавстві дедалі зростає зацікавлення комплексною проблематикою дослідження української літературної мови нового періоду, що поєднує власне лінгвістичні та соціолінгвістичні аспекти. Упродовж останнього десятиріччя в Україні опубліковано ряд монографій (Б. Ажнюка, Л. Масенко, О. Стишова, Л. Струганець, Г. Яворської), в яких функціонування української літературної мови, динаміка змін у її лексико-семантичній та стиліс-тичній системах розглядаються у зв’язку з процесами загальної демократизації життя суспільства, активного обговорення проблем, пов’язаних з набуттям українською мовою статусу державної та умовами її реальної присутності в інформаційному просторі України, у різних сферах суспільного життя, в повсякденному спілкуванні її громадян, а також у житті української діаспори.

Від початку 1990-их рр. з’явилося чимало таких публікацій із соціолінгві-стичної проблематики, в яких висвітлюється роль позамовних чинників у розвитку української літературної мови в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., а також широкий спектр взаємин української мови з іншими слов’янськими та неслов’янськими мовами, що тривали впродовж багатьох сотень років. Серед авторів таких праць – як українські, так і зарубіжні мовознавці (З. Франко †, О. Ткаченко, Й. Дзендзелівський, М. Кочерган, С. Семчинський †, М. Феллер †, В. Ґрещук, В. Акуленко †, С. Вакуленко, В. Піддубна, О. Гузар, Г. Мацюк, Л. Лазаренко, К. Гориславець, А. Вінценз, І. Робчук, Дж. Томас, Г. Бідер, Ю. Бестерс-Дільґер, М. Мозер та ін.)

Характер контактування української мови з іншими мовами виступає одним із чинників, що береться до уваги при виробленні засад періодизації історії української літературної мови (О. Горбач).

Позамовні чинники суттєво вплинули на вироблення двох варіантів української літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. – східноукраїнського (в межах Російської імперії) та західноукраїнського (в межах Австро-Угорщини). Утворення цих двох варіантів, що було насамперед наслідком державно-політичної роз’єднаності українських земель, відбувалося в умовах контактування української мови з мовами вищого політичного й суспільного статусу (німецькою, російською), з мовами, на які українська інтелігенція культурно орієнтувалася (російською, німецькою, польською, церковнослов’янською), а також зі співтериторіальними мовами (польською, німецькою, румунською, угорською). Важливу роль у формуванні варіантних одиниць української літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. відіграли процеси міжмовної інтерференції, позитивне чи опозитивне наставлення мовотворчого ядра української інтелігенції до формування й закріплення її норм.

Переважна більшість сучасних українських мовознавців визнає багатодіа-лектність бази нової української літературної мови, її синтетичність насамперед з огляду на словникові засоби, проте феномен її західноукраїнського варіанта кінця ХІХ – початку ХХ ст., ступінь засвоєння характерної для нього лексики і фразеології в сучасній українській літературній мові залишається однією з украй мало опрацьованих тем. Оцінка мови навіть тих західноукраїнських письменників, чиї твори неодноразово перевидавалися, не має належного підкріплення конкретними текстовими студіями. Майже не вивченим залишається й мовне середовище Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Актуальність дисертаційного дослідження випливає з того, що історичні умови регіонального функціонування української мови в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., зокрема, й на західноукраїнських землях, мали принциповий вплив на подальший її розвиток і багато в чому спроектували ті соціолінгвістичні проблеми, ідеологічні стереотипи в політикумі та в масовій свідомості, а також практичні прогалини, які характеризують сучасне функціонування української мови. Дослідження механізмів зовнішньої та внутрішньої взаємодії української мови з іншими мовами в культурному середовищі Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст. сприятиме накопиченню нових фактичних знань, необхідних для виробле-ння об’єктивної концепції історії української літературної мови, формування й кодифікації її норм, для об’єктивного висвітлення історії взаємин української мови зі співтериторіальними мовами та мовами культурної орієнтації, ролі культурно-писемної традиції та територіальних діалектів у формуванні лексики і фразеології літературної мови та її стилів. Результати дослідження можуть суттєво вплинути на позитивне розв’язання багатьох конфліктних моментів, характерних для сучасної мовної ситуації в Україні, оскільки типологічно вони подібні до тих, які мали місце в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження пов’язана з комплексною науковою проблемою кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича „Лінгвокогнітивні та комунікативно-функціональні параметри мовних одиниць у літературних та діалектних текстах” (УДК 811.161.2:[1+39]), затвердженою рішенням вченої ради філологічного факультету 21. .  р. (номер державної реєстрації 0106U003610).

Тему дисертації затверджено на засіданні вченої ради Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні 25 вересня 1997 р. (протокол № ). Формулювання теми дисертації уточнено на засіданні вченої ради Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні 26 червня 2007 р. (протокол № ).

Мета роботи Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб схарактеризувати мовну ситуацію Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст. та виявити вплив мовно-культурного середовища на розвиток національного життя, мовної свідомості українців Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст., на утвердження офіційного статусу та розширення соціальної бази української мови, встановивши при цьому: 1) загальні обставини регіонального функціонування української мови в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.; 2) протиставні риси східноукраїнського та західноукраїнського варіантів літературної мови цього періоду; 3) основні тенденції розвитку літературної мови на західноукраїнських землях у формуванні її лексичного, фразеологічного та стилістичного рівнів; 4) механізми міжмовної взаємодії та їх відображення у формі й значенні лексичних і фразеологічних одиниць української мови; 5) лексикографічний опис та перспективи відтворення західноукраїнського слововжитку як у подальшій практиці академічної лексикографії української мови, так і в щоденному сучасному мовленні.

Досягнення названої мети передбачає необхідність розв’язати такі основні завдання:

1) дослідити й проаналізувати суспільно-політичні умови й основні тенденції розвитку української літературної мови в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в контексті її взаємин зі співтериторіальними мовами та мовами культурної орієнтації;

2) докладно висвітлити проблему „галичанізмів” у мовних дискусіях кінця ХІХ – початку ХХ ст. та в сучасному українському мовознавстві;

3) схарактеризувати багатомовне тло літературно-мовного процесу на західноукраїнських землях в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та культурно-мовне середовище Буковини цього періоду;

4) обґрунтувати продуктивність гіпотези про існування галицько-буковин-ського койне як передумови формування західноукраїнського варіанта літератур-ної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. для дослідження й концептуального переосмислення історії української літературної мови; підкріпити цю гіпотезу конкретними мовними фактами;

5) виявити і задокументувати корпус лексичних та фразеологічних одиниць, на формі й значенні яких позначився вплив співтериторіальних мов та мов культурної орієнтації;

6) виявити можливі причини історичного та соціолінгвістичного характеру, що вплинули на їх існування й функціонування в українській мові кінця ХІХ – початку ХХ ст.;

7) здійснити аналіз таких одиниць щодо їх представленості в українських лексикографічних джерелах кінця ХVI – першої половини XVII ст., в текстах історичних пам’яток, у сучасних лексикографічних джерелах, у творах української літератури від XVI ст. до нашого часу, з яких основними є: „Лексикон словенороський” П. Беринди, українські літописи XVII ст. („Хроніка...” Ф. Софоновича і „Літопис Самовидця”), універсали гетьманів Б. Хмельницького, І. Мазепи, „Словник української мови XVI – першої половини XVII ст.” (13 випусків), „Малоруско-німецкий словар” Є. Желехівського та С. Недільського, „Словар української мови” за редакцією Б. Грінченка, „Словар чужих слів” З. Кузелі і М. Чайковського; „Російсько-український словник” 1924 – 1933 рр., „Словник української мови” в 11-ти томах; твори І. Франка, твори й епістолярій Ю. Федьковича, О. Кобилянської, Лесі Українки, твори О. Забужко; переклади М. Рильського з польської мови (зокрема, переклад поеми А. Міцкевича „Пан Тадеуш”).

8) обґрунтувати перспективу вживання в сучасній українській мові лексичних та фразеологічних одиниць, типових для західноукраїнського варіанта літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст., можливість їх лексикографічного засвідчення та перегляду невмотивованих стилістичних обмежень.

Об’єктом дослідження виступає мовна ситуація на Буковині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та зумовлені нею особливості суспільного функціонування української мови й розвитку тих її типологічних ознак, що становили специфіку західноукраїнського варіанта літературної мови, сформованого на основі галицько-буковинського койне.

Предмет дослідження становлять семантичні, структурні, стилістичні характеристики лексичних та фразеологічних одиниць української мови, зафіксованих текстовими джерелами Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст., з погляду відображення в них загальних рис західноукраїнського варіанта літературної мови цього періоду та тих інтерферентних явищ, що розвинулися внаслідок взаємодії української мови зі співтериторіальними мовами та мовами культурної орієнтації. В межах загального предмета дослідження спеціальну увагу приділено традиційно-історичним аспектам функціонування аналізованих мовних одиниць, а також їх подальшому задокументуванню в практиці української лексикографії ХХ ст. й уживанню в сучасній українській літературній мові.

Джерельну базу дослідження становлять тексти буковинських періодичних та інших видань кінця ХІХ – початку ХХ ст., художні твори та епістолярій буковинських письменників, а також необхідні для зіставлювальних досліджень текстові джерела з інших періодів (XVI – початок XVIII ст.), територій (Галичини, Поділля і Наддніпрянщини). Перелік джерел, що послужили для аналізу мовних одиниць, представлених у буковинських текстах кінця ХІХ – початку ХХ ст., налічує 129 позицій, включно з лексикографічними джерелами німецької, польської, румунської, російської, церковнослов’янської мов. Корпус мовних одиниць, досліджуваних у роботі, паспортизовано й представлено в окремо виданому словнику** Ткач Л. Українська літературна мова на Буковині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Частина 1: Матеріали до словника. – Чернівці: Рута, 2000. – 408 с..

Методи дослідження. У роботі використано описовий метод (як основний), а також методи порівняльно-історичний, структурний, зіставлювальний, компонентного аналізу, семантичної реконструкції (як допоміжні).

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що в ди-сертаційному дослідженні вперше в українському мовознавстві комплексно схарактеризовано мовно-культурне середовище Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст. й ті соціолінгвістичні чинники, які впливали на розвиток української літературної мови цього періоду. Запропонований у роботі підхід до аналізу її регіональних особливостей дозволив чітко окреслити Буковину й Галичину як єдиний мовно-культурний простір, цілісність якого підтримувалася не лише територіальною суміжністю й адміністративними зв’язками в межах Австро-Угорщини, а й попередніми, сформованими в середньоукраїнській добі мовно-культурними традиціями. У роботі вперше в українському мовознавстві узагаль-нено погляди на феномен „галичанізмів”, а гіпотезу про існування галицько-буковинського койне як передумови формування західноукраїнського варіанта літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. підтверджено значним обсягом фактичного матеріалу – передусім лексики і фразеології, що аналізується на широкому міжмовному й історичному тлі, із залученням фактів польської, німецької, румунської, церковнослов’янської, російської мов. Новизна й наукова достовірність результатів дослідження випливає також із того, що в ньому використано такі лексикографічні, епістолярні та інші джерела з історії української літературної мови, які раніше не мали практичного використання в такому широкому обсязі в дослідженнях з української історичної лексикології (зокрема, „Лексикон словенороський” П. Беринди, „Словник української мови XVI – першої половини XVII ст.”, „Малоруско-німецкий словар” Є. Желехів-ського і С. Недільського, „Словник чужих слів” З. Кузелі й М. Чайковського, „Німецько-український словар” В. Кміцикевича і Спілки; „Російсько-український словник” 1924 –  рр., „Український стилістичний словник” І. Огієнка). Переважне число буковинських джерел української мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. вперше вводиться у мовознавчий науковий обіг.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що одержані в ній результати дозволяють суттєво переглянути загальну концепцію розвитку української літературної мови, оскільки лексичні та фразеологічні одиниці, виявлені в буковинських текстах кінця ХІХ – початку ХХ ст., що з погляду сучасної мовної свідомості сприймаються як локальні й привнесені впливом польської та німецької мов, насправді мають давню традицію в українській літературній мові, зафіксовані в пам’ятках староукраїнської доби, що охоплюють практично всі тодішні українські землі. Буковина і Галичина становили єдине мовно-культурне середовище кінця ХІХ – початку ХХ ст. і ця єдність була зумовлена не стільки фактом входження цих земель до складу Австрії з кінця XVIII ст., скільки з тими політичними й культурно-інтеграційними процесами, що відбувалися на українських етнічних землях у XVI – XVII ст. і привели до формування тих соціальних верств, що забезпечили збереження української культурно-писемної традиції як у східно-, так і в західноукраїнському мовному середовищі. До таких верств належали насамперед духовна, козацько-шляхетська, міщанська, представники якої послуговувалися спільним набором лексичних та фразеологічних одиниць – незалежно від того, в межах якої держави опинилися їх нащадки в ХІХ ст.

Для пояснення феномену західноукраїнського варіанта літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. вказівка на територіальні діалекти виявляється надто вузькою, а тому в історії української літературної мови теоретичного переосмислення потребує також і проблематика її зв’язку з територіальними діалектами та міським койне. Матеріал та результати дисертаційного дослідження спонукають надати термінові койне повноправного статусу й увести його в загальний термінологічний інструментарій сучасного українського мовознавства.

Результати спостережень та аналізу представлення західноукраїнської лексики і фразеології в академічній українські лексикографії 1920-их, 1970-их рр. сприятимуть їх реабілітації в сучасній українській мові, виробленню більш досконалих критеріїв стилістичного маркування таких одиниць і поверненню їх до активного вжитку. Мовні факти, засвідчені текстовими джерелами Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст., послужать важливою аргументаційною базою для перегляду теоретичних підходів до укладання словників іншомовних слів української мови.

Явища міжмовної інтерференції, описані в дисертації, можуть бути використані в узагальнювальних монографічних працях із соціолінгвістики, з порівняльної лексикології та фразеології слов’янських мов, з історії взаємин української мови з мовами європейського культурного ареалу тощо.

Практичне значення роботи випливає насамперед із того, що аналіз конкретних лексичних та фразеологічних одиниць української літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. дозволив зробити суттєві уточнення й доповнення в розумінні їх лексичного значення, скласти більш об’єктивне уявлення про їх функціонування в літературній мові згаданого періоду. Це сприятиме більш повному лексикографічному опису української мови та розвиткові двомовної лексикографії, більш умотивованому встановленню стилістичного статусу лексичних та фразеологічних одиниць, типових для західноукраїнського варіанта літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст., та виробленню і впровадженню спеціального маркування, що відображало б опозитивні стосунки західноукраїн-ського та східноукраїнського варіантів літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст., чіткому розмежуванню мовних явищ, характерних саме для цього періоду, та типологічно подібних, проте пов’язаних із функціонування української мови в діаспорі.

Факти з історії української літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. та історія розвитку значення й особливості структури конкретних мовних одиниць послужать важливим доповненням до курсів „Історія української літературної мови”, „Стилістика української літературної мови”, „Порівняльна лексикологія слов’янських мов”, „Історія української лексикографії” тощо, а також змістовою базою для розробки спеціальних навчальних курсів, як-от: „Українська мова у взаєминах з іншими слов’янськими мовами”, „Українсько-польські мовно-куль-турні зв’язки”, „Українсько-німецькі мовно-культурні зв’язки”, „Церковносло-в’янська культурно-писемна традиція та церковнослов’янізми в сучасній українській літературній мові”, „Регіональний розвиток української мови в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.”, „Літературна мова на Буковині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.”, „Галицько-буковинське койне кінця ХІХ – початку ХХ ст.”, „Мова галицьких і буковинських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. та її традиції в сучасній українській мові” та багато ін.

Особистий внесок здобувача полягає в самостійному формулюванні наукових положень, обґрунтуванні теоретичної бази та виробленні методики дослідження. Опрацювання текстових та лексикографічних джерел, а також відбір і систематизація лексичних і фразеологічних одиниць, аналіз їх будови, значення, стилістичних функцій та лексикографічного опису виконані самостійно. Переваж-ну більшість публікацій, у яких висвітлено результати дисертаційного досліджен-ня, підготовлено самостійно.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях науково-методичного семінару та засіданнях кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича протягом 1997 – 2007 рр. Матеріали і теоретичні положення дисертаційного дослідження апробовано в доповідях на 35 наукових конференціях, симпозіумах, конгресах – всеукраїнських та міжнародних (ІІІ Міжнародна історико-краєзнавча наук. конф., присвячена 120-річчю заснування Чернівецького університету (Чернівці, 1995); IV Міжнародна наук. конф. „Беларуска-руска-польскае супастаўляльнае мовазнаўства і літаратуразнаўства” (Вітебськ, 1997); 16 Річна Конференція Української Проблематики (Урбана-Шампейн, Іллінойс, 1997); Наукова конф. з проблем сучасного українського правопису і термінології (З нагоди 70-річчя першої Всеукраїнської правописної конференції у Харкові 1927 р.) (Київ, 1997); Міжнародний симпозіум “Sprache und Literatur der Ukraine zwischen Ost und West = Mova ta literatura Ukraїny miћ schodom i zachodom (Мова та література України між Сходом і Заходом) (Відень, 1999); Всеукраїнська наук. конф. „Лукія Гумецька. Незабутні імена української науки” (Львів, 2001); Міжнародна наук. конф. „Наукова спадщина професора С. В. Семчинського і сучасна філологія” (Київ, 2001); Перший Оломоуцький симпозіум україністики “Ukrajinistika na prahu noveho stoleti a tisicileti: problemy jazyka, literatury a kultury” (Оломоуц, 2001); V конгрес Міжнародної асоціації україністів (Чернівці, 2002); VIII Міжнародна конф. „Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2003); Всеукраїнська наук. конф. „Ольга Кобилянська – письменниця і громадянка: національне та загальнолюдське” (до 140-річчя від дня народження) (Чернівці, 2003); Всеукраїнська наук. конф. „Лексико-граматичні інновації в сучасних слов’янських мовах” (Дніпропетровськ, 2003); Четверті Лесезнавчі читання (Луцьк, 2004); Міжнародна наук. конф. „Творчість Юрія Федьковича в контексті української та світової літератури” (Чернівці, 2004); VI Конгрес Міжнародної асоціації україністів (Донецьк, 2005); Міжнародна наук. конф. „Агатангел Кримський у контексті української та світової культури” (Луцьк, 2006); XII Щорічна наукова конференція „Україна: людина, суспільство, природа” в НаУКМА (Київ, 2006); Міжнародна наук. конф. „Ucraina Irredenta. Literatura, kultura i jкzyk Ukrainy XX wieku” (Краків, 2006); Міжнародна наук. конф. „Актуальні проблеми філології та перекладознавства” (Хмельницький, 2007 р.); „Україна – Румунія: результати і перспективи транскор-донного співробітництва в контексті євроінтеграційних процесів” (Чернівці, 2007) та ін.)

Публікації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження відображено у понад 80 працях. У їх числі: монографія „Українська літературна мова на Буковині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.” (у трьох частинах); 51 стаття у виданнях, визнаних ВАК України за фахові зі спеціальності 10. 02. 01 – українська мова; з них 26 – одноосібних.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, п’ятьох розділів, кожен із яких завершується висновками, висновків до роботи в цілому, списку літератури (містить 547 позицій), списку текстових та лексикографічних джерел, а також додатків, оформлених як окремий том дисертації. До цього тому включено: Додаток 1. „Лексичні румунізми в українській мові” (Таблиця . . „Лексичні запозичення з румунської мови в „Словарі чужих слів” (1910), „Словнику чужомовних слів” (1932) та „Словнику української мови” (1970 –  1980)”; Таблиця 1. . „Лексичні запозичення з румунської мови, подані в історичному нарисі „Буковина – її минуле і сучасне” (1956)”; Таблиця 1. . „Лексичні румунізми у творах і листах Юрія Федьковича та їх представленість у „Словнику української мови” (1970 – 1980)”; Додаток 2. „Лексична спадщина староукраїнської доби в буковинських текстах кінця ХІХ – початку ХХ ст.” (Таблиця 2. . „Зіставлення лексики з універсалів Б. Хмельницького та інших джерел того ж періоду з галицько-буковинськими джерелами кінця ХІХ – початку ХХ ст.”; Таблиця 2. . „Германізми, полонізми, латинізми, румунізми та мадяризми, засвоєні в українську мову завдяки давнім міжетнічним та торговельним зв’язкам на землях Галичини і Буковини”; Таблиця 2. . „Дієслова спільного фонду української та польської мов, що належали до соціолекту шляхетсько-козацької верстви, у текстових джерелах кінця ХІХ – початку ХХ ст.”); Додаток 3. „Опис західноукраїнської лексичної специфіки в українській лексикографії” (Таблиця 3. . „Архаїчний шар типово галицької лексики в Словнику Огієнка”; Таблиця 3. . „Семантичні відмінності тих самих слів, уживаних як у Галичині, так і у Великій Україні”; Таблиця 3. . „Протиставна лексична синонімія в західноукраїнському (галицько-буковинському) та східно-українському (великоукраїнському) слововжитку, спричинена історичними особливостями контактів з іншими мовами”; Таблиця . . „Слова галицько-буковинського вжитку в Словнику Огієнка та їх представленість у „Словнику української мови”; Таблиця 3. . „Коментарі й стилістичні поради І. Огієнка щодо галицьких висловів, калькованих з польської та німецької мов”; Таблиця 3. . „Слова з позначкою галицьке у синонімічних рядах слів української мови в „Російсько-українському словнику” 1924 – 1933 рр.”; Таблиця . . „Слова з позначкою галицьке в „Російсько-українському словнику” 1924 – 1933 рр. та їх представленість у „Словнику української мови”; Таблиця 3. . „Слова з позначкою західне в синонімічних рядах слів української мови в „Російсько-українському словнику” 1924 – 1933 рр.”; Таблиця 3. . „Слова з позначкою західне в „Російсько-українському словнику”  –  рр. та їх представленість у „Словнику української мови”; Таблиця 3. . „Слова галицько-буковинського вжитку без спеціального маркування в „Російсько-українському словнику” 1924 –  рр.”; Таблиця 3. . „Слова галицько-буковинського вжитку без спеціального маркування в „Російсько-українському словнику” 1924 – 1933 рр. та їх представленість у „Словнику української мови”; Таблиця 3. . „Слова, що маркуються як західні в „Словнику української мови” 1970 – 1980 рр.”).

Загальний обсяг дисертації – 531 с., з яких основний текст становить 455 с. В окремому томі додатків – 144 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено мету, завдання; вказано методи, об’єкт і предмет дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, названо джерела фактичного матеріалу, вказано на зв’язок теми дисертації з науковою проблематикою установи, де виконано роботу, окреслено особистий внесок здобувача та рівень апробації результатів дослідження.

Перший розділ дисертації – „Суспільно-політичні чинники функціону-вання і розвитку української літературної мови кінця ХІХ – початку ХХст.” – містить загальний аналіз фактів, що характеризують соціальну базу, соціальний статус та комунікативні сфери української мови в громадсько-політичному й мовно-культурному середовищі Галичини і Буковини зазначеного періоду й умови її розвитку. Конституційне закріплення статусу української мови як однієї з „краєвих” (офіційних) мов у Галичині й на Буковині з 1867 р., коли новий державний основний закон про права кожного громадянина установив статтею XIX рівноправність усіх уживаних в тому чи іншому краї мов у школі, місцевих урядах тощо, забезпечило юридичну основу для захисту прав української мови та її авторитету в тих сферах, якими опікувалася держава, – в освіті, церкві, урядуванні, судочинстві, на залізниці й пошті тощо. Українські політики й громадські діячі, зокрема – й депутати до Ради державної у Відні, повсякчас підносили до обговорення умови функціонування української мови як однієї з краєвих мов і сприяли розширенню сфер її вживання.

В окремих параграфах розділу висвітлено такі загальні явища, як соціальна база, соціальний статус та комунікативні сфери української мови на західноукраїнських землях в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.; соціальна репрезентація мови та її вплив на формування літературного зразка; мовні дискусії кінця ХІХ – початку XX ст. щодо доцільності вживання „галичанізмів” (західноукраїнських елементів) в загальнонаціональній літературній мові; подано аналіз поглядів сучасних українських мовознавців на проблему „галичанізмів”; мовно-комунікативне середовище Буковини, багатомовне тло літературно-мовного процесу на західноукраїнських землях в кінці ХІХ – на початку ХХст. і галицько-буковинське койне.

У поглядах на шляхи розвитку літературної мови та її правопису представники західноукраїнської інтелігенції мали значні розбіжності. Великою мірою це випливало з їх соціального коріння. За своїм походженням, часто – й за освітою та діяльністю, це були люди переважно з духовної верстви. Прилученість до церковно-книжної культури – як у сенсі освіти, виховання, так і в сенсі особистісному, емоційному – робила з них твердих прибічників літературної мови на книжній основі, що практично зводилося до мовного макаронізму й не мало культуротворчої перспективи. Натомість молодше покоління західноукраїнської інтелігенції, що під кінець ХІХ ст. мало вже вибір між духовною та світською освітою, ідейно орієнтувалося на І. Франка, М. Грушевського, С. Смаль-Стоцького та представників українських політичних рухів з Наддніпрянщини.

З початком ХХ ст. намагання якнайповніше використати гарантовані права української мови посилилися, швидко зростала кількість періодичних видань, закладів шкільної освіти, розширювалася соціальна база української мови, проте її структура ще не відповідала потребам гармонійного розвитку української мови. Серед українців майже не було великих землевласників, порівняно мало їх було і серед промислової й торгової буржуазії. Головну роль в українському національ-ному відродженні цього періоду відігравали учителі, священики, службовці, студенти. Попри всі малосприятливі обставини для українського національно-культурного розвитку, що були характерні для кінця ХІХ – початку ХХ ст., саме Галичина й Буковина стали у цей час середовищем формування національно свідомої української еліти, що дбала про культурні та політичні потреби свого народу й уживала практичних заходів до розбудови соціальної бази української мови й утвердження її прав у всіх сферах життя.

У Галичині й на Буковині кінця XIX – початку XX ст. вживання української мови в колі освіченої української інтелігенції поступово набувало регулярних ознак і доповнювало традицію письменницької мови новими соціальними характеристиками, оскільки культурний простір цих різних адміністративних одиниць відзначався цілісністю, підтримуваною загальною розповсюдженістю місцевої періодики (галицької в Буковині і буковинської – в Галичині), утворен-ням спільних учительських громадських товариств (як „Товариство учителів вищих шкіл ім. Г. Сковороди”), спільною працею над шкільними підручниками та посібниками. Львів, Чернівці, Перемишль, Коломия та інші міста й містечка стають осередками творення світської міської україномовної верстви учителів, професорів, лікарів, адвокатів, підприємців, ремісників.

З початком ХХ ст. питома українська інтелігенція, що мала за собою університетську освіту й досвід громадської і просвітницької праці в студентсь-ких гуртках, національних та академічних товариствах, становила вже значну культурну силу. Представники цієї інтелігенції були добрими знавцями багатьох мов – не лише української, польської, німецької, а й мов класичних (грецької, латинської). Вони змогли стати кваліфікованими викладачами університетських кафедр та гімназій, мовознавцями, літературознавцями, перекладачами, упорядниками шкільних підручників, двомовних словників тощо і практично впливати на збільшення соціалеми української мови та формування її якісних характеристик.

Запровадження фонетичного правопису з 1895 р. в школах Галичини і Буковини було історичним фактом, який набув для українців загальнонаціональ-ного значення і сприяв утвердженню літературної мови на живій розмовній основі.

Однією з особливостей мовного середовища Буковини була кількамовна компетенція значної частини місцевого населення. На основі перепису 1910 р. за розмовною мовою в Чернівцях українською розмовляло 15. (17.84; румун-ською – 13. (15.72; німецькою – 41. , польською – 14. , іншими мовами – 511 осіб. Рівень володіння мовами двох народів, які утворювали на Буковині найбільші етнічні групи, – українською та румунською, при обов’язковому знанні німецької мови як державної, за статистичними відомостями виглядав так: з державних службовців 47% володіли румунською мовою (27% – в письмі і слові, 20% – лише в слові); 81% –українською (16% – в письмі і слові, 65% – лише в слові); 33% знало обидві мови (4,5% – в письмі і слові, 28,5% – лише в слові); з фінансоих службовців 77% володіли румунською (26% – в письмі і слові, 51% – в слові); 92% українською (15% – в письмі і слові, 77% – лише в слові); 56% знало обидві мови (9% – в письмі і слові, 47% – лише в слові); серед залізничних службовців: 60% володіло румунською (20% – в письмі і слові, 40% – в слові); 87% – українською (30% – в письмі і слові, 57% – в слові); 60% знало обидві мови (20% – в письмі і слові, 40% – в слові). [„Буковина”, 1896, ч. , с. ; „Справа мов на Буковині”].

Яскравим підтвердженням того, що українська мова на Буковині була запотребована в міському житті, є її функціонування у сфері торгівлі та послуг. Буковинські періодичні видання кінця ХІХ – початку ХХ ст. вміщували різножанрові тексти й поєднували в собі кілька жанрових відгалужень, серед яких побіч інформативного та власне публіцистичного почав розвиватися рекламно-інформативний жанр.

В умовах взаємодії різних мов і культур, як це мало місце в Галичині й на Буковині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., міцнішало усвідомлення національної самобутності кожної з них, активізувалися мовознавчі рефлексії, пуристичні тенденції й, урешті, формувалося уявлення про принципи нормування літератур-ної мови. Паралельне функціонування німецької та української мов сприяло в тогочасних умовах розвиткові двомовної лексикографії, творенню галузевої термінології української мови та кодифікації лексичного складу української мови. Прикладом таких кодифікаційних спроб є великий німецько-український словник В. Кміцикевича і Спілки „Deutsch-ukrainisches Wцrterbuch” (Чернівці, 1912 p.).

Процесам удосконалення тогочасної української літературної мови сприяли й публіцистична практика галицьких та буковинських видань, й активні тогочасні дискусії щодо чистоти культивованої ними мови.

Сам факт таких дискусій був одним із наслідків різного державно-правового та соціального статусу української мови на підросійських та підавстрійських землях в кінці XIX – на початку XX ст., різних історичних традицій формування літературної мови в Галичині, Буковині й на Наддніпрянській Україні, проте з початком активного проникнення галицько-буковинських мовних надбань в україномовні осередки культурного життя на Наддніпрянщині розпочалася природна для мовного розвитку соціальна апробація зразка мовлення української освіченої верстви, виробленого працею українських інтелігентів Галичини і Буковини. Галицькі слова, які були пов’язані з міським життям, активно використовував М. Коцюбинський, М. Вороний, Г. Хоткевич, М. Чернявський, В. Винниченко, Леся Українка.

Феномен „галичанізмів” відіграв в історії української літературної мови роль ідеологічного подразника, дія якого сягнула далеко за межі сфери суто філологічної й далеко за межі того часу, в якому цей термін з’явився. Проте в сучасному українському мовознавстві виразно окреслилася тенденція до його деідеологізації й вивчення позначуваних ним явищ з погляду тенденцій і потреб розвитку української літературної мови.

Аналіз розвитку в українському мовознавстві поглядів на проблему галицьких елементів в українській літературній мові кінця ХІХ – початку ХХ ст. подано за працями Ф. Жилка, М. Бойчука, І. Ковалика, І. Матвіяса, З. Франко, В. Чапленка та ін., у яких цю проблему висвітлено в зв’язку з дослідженням мови західноукраїнських письменників – І. Франка, В. Стефаника, Л. Мартовича, Марка Черемшини, О. Кобилянської. У працях названих мовознавців чітко простежується тенденція до розмежування, з одного боку, народнорозмовних говіркових елементів у мові згаданих письменників, а з іншого – тих соціально маркованих мовних засобів, що були характерні для мовлення інтелігентів.

В огляді досліджень мови буковинських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” представлено праці Ю. Карпенка, З. Франко, І. Матвіяса та ін., у яких подано загальну оцінку мови Ю. Федьковича, О. Кобилянської, О. Маковея, Є. Ярошинської, І. Синюка з увагою на два основні моменти: відображення діалектних особливостей в мові цих письменників та відповідність її нормам сучасної української літературної мови.

При характеристиці багатомовного тла літературно-мовного процесу на західноукраїнських землях в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. обґрунтовано продуктивність гіпотези Ю. Шевельова про існування галицько-буковинського койне як наддіалектного утворення для дослідження специфічних одиниць західноукраїнського варіанта літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. на лексичному, фразеологічному, фонетичному, морфологічному рівнях тощо.

У розділі другому – „Лексична спадщина староукраїнської доби в буковинських текстах кінця ХІХ – початку ХХ ст.” – обґрунтовано необхідність дослідження особливостей західноукраїнського лексичного фонду в зв’язку з традиціями староукраїнської доби й, зокрема, з особливостями тогочасних міжмовних взаємин. Подано загальні відомості про історичні особливості формування буковинського мовного середовища, вказано на давню, починаючи з XIVст., прилученість буковинських земель до європейських цивілізаційних процесів. Міжетнічні та міжмовні зв’язки на землях Буковини розвивалися насамперед завдяки торговельним шляхам і рухливості місцевого населення. А наслідком військових походів молдавських господарів на Покуття й Галич були не лише зміни територіальних меж, у яких здійснювали свій політичний вплив тодішні конкуренти в боротьбі за ці землі – Річ Посполита, Молдавське князівство й Туреччина, а й різнобічні міжмовні взаємини, зокрема – й проникнення румунських лексичних елементів на північ, а польських – на південь. Посередником у цих процесах могла виступати українська мова. У складі Молдавського князівства Буковина перебувала в XV – XVIII ст., визнаючи від 1514 р. упродовж 260 років зверхність Туреччини. З 1774 р. ці землі відійшли до Австрії. У складі Австро-Угорщини Буковина перебувала до Першої світової війни, залишаючись при цьому однією з найбільш відсталих її провінцій – як в економічному, так і в політичному зрості. Проте в розвитку української національної культури й самосвідомості Буковина кінця ХІХ – початку ХХ ст. відіграла надзвичайно важливу роль – завдяки відкриттю у жовтні 1875 р. університету в Чернівцях та заснуванню кафедри української мови і літератури, завідувачі якої (К. Ганкевич, О. Калужняцький, Г. Онишкевич, С. Смаль-Стоцький) сприяли зростанню інтелектуальних сил буковинських українців та розвиткові українського мовознавства й літературознавства.

З Буковиною пов’язані й важливі факти з історії української писемності. Найдавнішою пам’яткою слов’янської писемності Буковини вважається „Путнянське Євангеліє”, датоване кінцем ХІІІ – початком ХІV ст. Давніми на землях Буковини були й традиції ділового мовлення. З 946 джерел, використаних при укладанні „Словника староукраїнської мови ХIV – XV ст.”, 605 походять з Буковини. Мову цих пам’яток досліджували М. Жовтобрюх, О. Романець, М. Станівський, М. Коваль, Є. Павлюк, Ю. Карпенко, вказуючи при тому й на таку їх особливість, як проникнення чужомовної лексики – румунізмів (непотъ „внук”, пискъ „горб”, буоръ „знак, тавро”, царина „поле”); мадяризмів (хотаръ „межа”, урикъ „спадщина, маєток”, терхъ „тягар”, мажа „віз”); західнослов’ян-ських лексичних елементів (лист, запис, маистать, привилиє, кглеитъ). Окремі лексичні елементи з цих пам’яток виявилися надзвичайно стійкими й збереглися в розмовному вжитку аж до кінця ХІХ – початку ХХ ст. (напр., дворник, маршалок, судєц, ногавиці, кантар). Традиційне вживання таких слів у західноукраїнському мовному середовищі підтримувалося й стосунками із польською мовою (порівн. marszaіek szlachty „провідник шляхти”, marszaіek sejmu „голова сейму”; nogawica, nogawka „штанина”).

У першому параграфі подано стислу характеристику поглядів українських мовознавців на передумови формування західноукраїнського лексичного фонду. На думку С. Смаль-Стоцького, зародків нової української літературної мови слід шукати аж в XVI ст., а „де в чім корінь її сягає аж литовсько-руської державної канцелярії”. В. Сімович називає мову цього періоду „середньоукраїнською літе-ратурною мовою, якої вживали письменники XVI – XVIII в. на всіх українських землях”, і визначає її як мішанину церковнослов’янщини, латини (у складні), польської і народної мови – мішанини, яка з більшою чи меншою перевагою народного елементу характеризує і твори середньоукраїнських письменників, і всі документи, не виключаючи ні суду, ні грамот, ні навіть гетьманської канцелярії. Р. Смаль-Стоцький визначає цю мову як „спільну мову хліборобсько-козацького стану”, в якій завдяки мандрівній народної поезії, творчості кобзарів та лірників витворився зрозумілий по всій Україні запас слів і зворотів. В. Русанівський в історії кожної зі старописемних літературних мов (до яких належить і українська) виділив три періоди – донаціональний, період формування нації і період розвинутих національних відносин. Особливої уваги, на думку вченого, заслуговує другий період – коли на основі народнохудожнього койне формується „нова літературна мова, що характеризується синтезом мови фольклору і уснорозмовної з давньою літературною мовою, провідним стилем якої є белетристичний”. Теза В. Русанівського про те, що „між другим і третім періодом існує більше кількісна, ніж якісна різниця”, служить містком для поєднання текстових джерел XVI – XVIII ст. і кінця ХVIII – початку ХХ ст. в єдину, цілісну базу дослідження шляхів формування лексичного і фразеологіч-ного фонду української літературної мови.

У другому параграфі третього розділу описано лексичні значення та стиліс-тичну роль церковнослов’янізмів у буковинських текстах кінця ХІХ – початку ХХ ст. Найвідчутніший вплив на збагачення лексики і стилістики західноукраїн-ської літературної мови цього періоду справив розвиток періодичних видань і культивованих у них стилів – публіцистичного