КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ТРУСІЙ ОКСАНА МИКОЛАЇВНА
УДК 911.3.001/477
ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ
НАУКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ
Спеціальність 11.00.02 – економічна та соціальна географія
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата географічних наук
Київ – 2008
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі економічної та соціальної географії географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Науковий керівник
доктор економічних наук, професор,
член-кореспондент АПН України,
Заслужений діяч науки і техніки України
Олійник Ярослав Богданович,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
декан географічного факультету
Офіційні опоненти:
доктор географічних наук, професор
Заслужений діяч науки і техніки України
Топчієв Олександр Григорович,
Одеський національний університет
ім. І.І.Мечникова, завідувач кафедри
економічної та соціальної географії
кандидат географічних наук, професор
Загородній Володимир Васильович,
Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова,
професор кафедри економічної та соціальної географії.
Захист відбудеться «17» червня 2008 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.07 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: м. Київ, ДСП-680, просп. Акад. Глушкова, 2; конференц-зал географічного факультету (ауд. 312).
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58
Автореферат розісланий «16» травня 2008 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
доктор географічних наук, професор С.І.Іщук
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Перспективи соціально-економічного розвитку України та її регіонів, інтеграція країни до світового співтовариства значною мірою залежать від стану наукового потенціалу, що характеризується складністю, структурністю, ієрархічністю елементів. Його особливості як складової економічного потенціалу країни зумовлюють специфіку її регіонального розвитку, територіальну організацію господарської діяльності. У цих умовах зростає необхідність прискорення науково-технічного прогресу і впровадження його результатів у виробництво регіонів країни.
Механізм формування та використання наукового потенціалу впливає на господарські зв’язки між окремими ланками національної економіки, визначає ефективність процесів використання природних та трудових ресурсів регіонів, спеціалізацію і експортний потенціал їх виробничих систем. Розміщення та специфіка використання наукового потенціалу характеризується істотними регіональними відмінностями, що зумовлює необхідність суспільно-географічного дослідження його територіальної організації.
Теоретико-методологічні основи суспільно-географічного дослідження наукового потенціалу містяться у працях С.І.Іщука, Я.Б. Олійника, М.Д. Пістуна, А.В. Степаненка, О.Г. Топчієва, О.І. Шаблія та ін.
Дослідженням конкретних проблем формування, використання та розвитку наукового потенціалу присвячені праці Б.М. Данилишина, С.І. Дорогунцова, Г.М. Доброва, В.М. Євтушенка, О.П. Зінченка, В.П. Ільчука, Л.Ф. Радзієвської, А.С. Філіпенка та ін. Проте недостатньо вивченими є особливості формування наукового потенціалу на регіональному рівні, значущість і необхідність подальших досліджень. В першу чергу, це стосується теоретико-методологічних підходів до суспільно-географічного дослідження наукового потенціалу, визначення принципів та індикаторів його використання. Водночас потребують розробки методичні основи дослідження наукового потенціалу, виявлення чинників його розвитку, аналіз особливостей територіальної організації та обґрунтування напрямків ефективного використання. Все це зумовило вибір теми, визначило мету і завдання дисертаційної роботи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках науково-дослідної роботи, що проводиться в Київському національному університету імені Тараса Шевченка на кафедрі економічної та соціальної географії і пов’язане з темами: “Суспільно-географічні основи регіонального природокористування” (№ державної реєстрації 0101U001568) та “Суспільно-географічне дослідження регіональної екологічної безпеки” (№ державної реєстрації 0106U005754).
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є обґрунтування теоретико-методологічних засад та виявлення особливостей формування і використання наукового потенціалу в умовах становлення різних форм власності, а також розробка напрямів підвищення ефективності його використання.
Для досягнення зазначеної мети були поставлені та розв’язувались такі задачі:
- здійснити теоретико-методологічне обґрунтування сутності наукового потенціалу з позицій суспільної географії;
- розкрити принципи та індикатори використання наукового потенціалу як цілісного суспільно-географічного утворення;
- розробити методичні основи дослідження наукового потенціалу;
- визначити чинники, що впливають на функціонування та розвиток наукового потенціалу регіонів України;
- провести комплексний аналіз територіальної організації регіонального наукового потенціалу України;
- обґрунтувати основні напрямки вдосконалення використання наукового потенціалу регіонів України.
Об’єктом дослідження є процес формування та використання регіонального наукового потенціалу в умовах трансформації економіки.
Предметом дослідження виступають теоретичні та практичні проблеми територіальної організації наукового потенціалу регіонів України.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є фундаментальні положення сучасної суспільної географії, наукові праці вчених із проблем розвитку науки. У роботі використані сучасні загальнонаукові та спеціальні методи дослідження: діалектичний, абстрактно-логічний – при визначенні теоретико-методологічних засад розвитку наукового потенціалу; індексний, групування, типології, статистичний, картографічний – при оцінці територіальної організації наукового потенціалу.
Інформаційну базу роботи становлять закони України, нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів України, матеріали державної статистичної звітності.
Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційній роботі одержані нові результати, які в сукупності вирішують важливе наукове завдання – розробку теоретико-методологічних основ формування, ефективного використання та перспективного розвитку наукового потенціалу, зокрема:
вперше
- розкрито сутність поняття “науковий потенціал” як сукупність наукових установ та їх кадрового потенціалу, системи наукових результатів і організаційно-управлінської структури наукової сфери;
- виявлено функціонально-компонентну структуру наукового потенціалу регіону, що включає академічний, вузівський, галузевий та заводський сектори, через які здійснюються фундаментальні, прикладні, науково-технічні дослідження та надаються науково-технічні послуги;
- обґрунтовано функціонально-територіальну структуру наукового потенціалу регіону, що включає регіональні (райони наукової діяльності), точкові (вузли, центри наукової діяльності) та ареальні (технопарки, технополіси) елементи;
- здійснено оцінку впливу чинників формування і використання наукового потенціалу України, зокрема, історико-географічного, фінансового та інформаційно-технічного забезпечення, підготовки та атестації наукових і науково-педагогічних кадрів;
- виявлено регіональні особливості використання наукового потенціалу України на основі наявних кадрових, матеріально-технічних, інформаційних та організаційних наукових ресурсів, характерних для регіонального рівня;
удосконалено
- принципи та індикатори використання регіонального наукового потенціалу, які на відміну від існуючих, враховують системність, комплексність, інноваційність, альтернативність, гнучке реагування;
- методичні основи дослідження наукового потенціалу, які передбачають виявлення його як єдиного цілого, оцінку факторів розвитку та використання, системно-структурний аналіз та розробку основних напрямів вдосконалення територіальної організації з урахуванням вимог ринку;
набули подальшого розвитку
- методичні підходи щодо комплексної оцінки розвитку наукового потенціалу в Україні, які передбачають аналіз розміщення та розвитку наукових організацій, їх кадрового забезпечення, системи підготовки кадрів, фінансового та матеріально-технічного забезпечення, результативності та зовнішньоекономічного вектора наукової діяльності;
- концептуальні засади підвищення ефективності раціонального використання регіонального наукового потенціалу України, що передбачають стимулювання ефективності аспірантської і докторантської підготовки в окремих регіонах, орієнтацію наукових установ на проведення наукових та науково-технічних робіт з актуальних проблем регіональної економіки, пошук нових територіально-організаційних основ розвитку та структури наукових досліджень.
Практичне значення одержаних результатів. Науково-методичні результати дисертації спрямовані на підвищення ефективності розвитку та використання наукового потенціалу у відповідності з потребами національної економіки.
Вони можуть бути використані при обґрунтуванні регіональної науково-технічної політики в Україні, а також при викладанні курсу “Регіональна політика сталого розвитку” у вищих навчальних закладах.
Практичні рекомендації щодо вдосконалення науково-технічного рівня регіону використані Радою по вивченню продуктивних сил України НАН України при розробці Схем-прогнозів розвитку і розміщення продуктивних сил України на період до 2015 року (довідка від 30 січня 2008 р.).
Ряд основних положень, висновків і рекомендацій щодо регіональних особливостей наукового потенціалу в Україні та запропоновані основні напрямки підвищення ефективності його розвитку використовувались як теоретична база під час підготовки проекту Концепції державної регіональної політики Управлінням регіональної політики Секретаріату Кабінету Міністрів України (довідка №39/08 від 2 квітня 2008 р.).
Теоретико-методологічні основи дослідження наукового потенціалу України використовуються в навчальному процесі географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка при викладанні курсу “Основи суспільної географії” (довідка № 050/522-30 від 1 квітня 2008 р.)
Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійно виконаною науковою працею, в якій автором викладено теоретико-методологічні засади формування та ефективного використання наукового потенціалу регіону. Наукові результати, що виносяться на захист, одержані особисто автором і є внеском у суспільну географію.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідались і апробовані на: Всеукраїнських науково-практичних конференціях «Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України» (Київ, 2001, 2004); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Географічна освіта і наука в Україні“ (Київ,2003); Всеукраїнській науковій конференції “Географічна освіта і наука: екологічні і соціальні ризики” (Київ, 2005); Х з’їзді Українського географічного товариства “Географія в інформаційному суспільстві”(Київ, 2008).
Публікації. За темою дисертаційної роботи опубліковано 12 наукових праць загальним обсягом 3,2 друкованих аркушів, з них 6 у фахових виданнях, 6 у матеріалах наукових і науково-практичних конференцій.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації становить 252 сторінок машинописного тексту, який включає 158 сторінок основного тексту, 14 таблиць, 32 рисунки, 63 додатки. Список використаних джерел містить 200 найменувань.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У першому розділі дисертації “Теоретико-методологічні основи суспільно-географічного дослідження наукового потенціалу” розрита сутність наукового потенціалу, сформульовані принципи та індикатори його використання і розроблені методичні основи дослідження.
У роботі визначено поняття “науковий потенціал” як цілісна, взаємозв’язана система галузевих і територіальних утворень, що існує на базі територіального поділу праці й охоплює складові наукової діяльності з метою забезпечення належного рівня науково-технічного розвитку країни, регіону. До основних його ланок віднесені:
- структура наукової діяльності країни, регіону (за формами, регіональним розподілом, відомчою підпорядкованістю, секторами науки);
- кадрове забезпечення наукової діяльності в країні, регіоні (рівень підготовки та перепідготовки кадрів із ви-щою освітою та наукових кадрів: кількість, структура, сфера використання);
- стан фінансового забезпечення наукової діяльності в країні, регіоні (джерела фінансування, обсяги та питома вага у ВВП, структура інвестування НДДКР за джерелами надходжень та розподілом поміж секторами науки);
- рівень матеріально-технічної забезпеченості наукової діяльності в країні, регіоні (матеріальна та технічна озброєність досліджень і науковців);
- результативність науково-дослідної діяльності в країні, регіоні (кількість та співставний рівень наукових розробок; кількість, ефективність та рівень впровадження наукових розробок тощо).
Науковий потенціал характеризується трьома основними видами структури: функціонально-компонентна, функціонально-територіальна та організаційно-управлінська (рис.1).
У дослідженні функціонально-компонентну структуру наукового потенціалу пропонується визначати як склад, сукупність його компонентів – галузей, видів наукової діяльності, що розкривають її роль в процесах спеціалізації і комплексоутворення в регіоні.
В ньому обґрунтовано виділення чотирьох основних секторів: академічний (установи і організації НАН); галузевий (дослідницькі установи і організації міністерств і відомств господарства); вузівський (науково-дослідні сектори і кафедри вузів); заводський (наукові, дослідно-конструкторські підрозділи об’єднань і підприємств індустрії). До нього віднесені також інші організації, які об’єднують наукові підрозділи і групи музеїв, архівів, бібліотек і книжкових палат, метеослужби, геолого-розвідувальні партії та ін.
Всі складові організації і установи, що входять до наукового потенціалу проводять фундаментальні і прикладні дослідження, науково-технічні розробки та надають науково-технічні послуги.
Функціонально-територіальна структура наукового потенціалу – це співвідношення і взаємне розміщення різних форм територіального зосередження наукової діяльності. Її елементами є: райони, вузли, центри наукової діяльності. За своїм змістом вони можуть бути інтегральними, міжгалузевими та галузевими.
Перехід до ринкових відносин торкається всіх сфер організації діяльності суспільства, у тому числі і територіальної організації наукового потенціалу, яка відображає територіальні форми існування його складових в їх взаємозв’язку. Ринкова трансформація об’єктів наукового потенціалу (їх переспеціалізація, модернізація) породжує зміни і у інших об’єктах.
Сукупність наукових закладів, кадрів, що здійснюють наукову діяльність, їх фінансове, матеріально-технічне, інформаційне та організаційне забезпечення, а також характеризується раціональністю зв’язків і зумовлює додатковий економічний ефект за рахунок взаємодії із виробництвом на певній території формує науково-територіальний комплекс.
Використання наукового потенціалу вимагає розробки принципів його формування, розміщення та ефективного функціонування, оскільки він значною мірою впливає на комплексний розвиток регіону. Раціональне використання наукового потенціалу можливе лише з урахуванням напрямів і тенденцій розвитку світової економіки провідних країн та регіонів.
Найважливішими принципами раціонального використання наукового потенціалу регіону є: системності, комплексності, інноваційності, альтернативності, гнучкого реагування.
На ефективність використання наукового потенціалу регіонів впливають різноманітні чинники. На думку автора, їх можна згрупувати таким чином:
- історико-географічні особливості формування, розвитку та використання наукового потенціалу. Історично сформована територіальна інфраструктура наукового потенціалу характеризується значною інерційністю, що необхідно враховувати при обґрунтуванні стратегії ефективного використання наукового потенціалу;
- фінансово-кредитне забезпечення, що є рушійною силою розвитку наукової діяльності, створення та просторового поширення інновацій;
- інноваційно-технічне забезпечення;
- кадрове забезпечення, зокрема, підготовка, перепідготовка та атестація наукових і науково-педагогічних кадрів.
Для суспільно-географічної оцінки використання наукового потенціалу регіону доцільно виділити такі групи індикаторів:
а) розміщення та розвитку наукових організацій: кількість організацій та працівників, які виконують наукові і науково-технічні роботи; кількість докторів і кандидатів наук, задіяних у виконанні наукових і науково-технічних робіт; валові витрати на одну наукову організацію та на одного працюючого в ній;
б) кадрового забезпечення наукового потенціалу: чисельність працівників наукової діяльності та їх частка в основній діяльності; структура наукових працівників: дослідники, техніки, допоміжний персонал; чисельність працівників-сумісників, що виконують наукові і науково-технічні роботи;
в) підготовки кадрів: кількість установ, що мають докторантуру та аспірантуру; кількість аспірантів і докторантів на 1 наукову установу та на 1000 наукових працівників; частка наукових установ, що мають аспірантуру і докторантуру;
г) фінансового забезпечення наукової діяльності: загальні витрати на фінансування наукових та науково-технічних робіт; структура фінансування: держбюджет, позабюджетні фонди, власні кошти, замовники підприємств і організацій та інших держав, обсяг наукових та науково-технічних робіт, виконаних власними силами; витрати на виконання наукових і науково-технічних робіт;
д) матеріально-технічного забезпечення наукової діяльності: середньорічна вартість основних засобів; фондоозброєність; технічна оснащеність;
е) результативності наукової діяльності: кількість виконаних наукових та
науково-технічних робіт; кількість друкованих робіт на одного наукового працівника;
є) зовнішньоекономічної діяльності наукових організацій: кількість працівників, що працюють за кордоном за контрактом; кількість проведених міжнародних конференцій; кількість грантів, отриманих від міжнародних фондів; кількість виїздів наукових працівників за межі України.
У роботі обґрунтовано методику суспільно-географічного дослідження наукового потенціалу, яка передбачає виконання таких етапів:
1) обґрунтування концепції наукового потенціалу регіону і виявлення його як цілісного суспільно-географічного об’єкту;
2) визначення чинників формування наукового потенціалу;
3) системно-структурний аналіз територіальної організації наукового потенціалу України;
4) обґрунтування основних напрямків підвищення ефективності використання наукового потенціалу в Україні.
У другому розділі дисертації “Чинники розвитку наукового потенціалу в Україні” проаналізовані історико-географічні особливості, фінансове та інноваційно-технічне забезпечення розвитку наукового потенціалу в Україні, виявлено особливості підготовки та атестації наукових і науково-педагогічних кадрів.
В розвитку науки в світі автор виділяє три етапи. Перший - до XVII століття, коли головним завданням науки було накопичення знань для пояснення світу. Другий етап охоплює період від XVII до першої половини XIX століття, коли основною функцією науки стало визначення шляхів практичного застосування одержаних знань у промисловості, сільському господарстві й інших галузях для створення нових засобів і технологій. Третій етап триває з другої половини XIX століття до сьогодення, коли наука стала головним чинником розвитку виробничих, соціальних та духовних відносин, перетворилась у безпосередню продуктивну силу суспільства, окремий вид людської діяльності. При цьому пояснювальна та технологічна функції науки зберігаються, але вони вже не мають попередньо визначеного значення.
На основі проведеного дослідження у розвитку наукового потенціалу в Україні виділено три історико-географічні зрізи: 1) становлення та розвитку наукового простору в Україні (до XVII ст.); 2) систематизації та уніфікації наукової діяльності (XVII - XVIII ст.); 3) інституалізації наукової діяльності та формування науково-територіальних комплексів в Україні (XIX – XXI cт.).
У 2006 р. загальний обсяг витрат на виконання наукових та науково-технічних робіт становив 5164,4 млн. грн. Із загального обсягу витрат 22,4% спрямовано на виконання фундаментальних досліджень, які на 95,5% було профінансовано за рахунок бюджетних коштів; 15,7% - прикладних досліджень, дві третини яких асигнувалися з держбюджету і 22,6% - вітчизняними та іноземними замовниками; 51,2% - на виконання науково-технічних розробок, які головним чином фінансувалися вітчизняними замовниками (38,8); 10,7% складали витрати на виконання науково-технічних послуг. Майже 50% витрат спрямовано на виконання робіт зі створення нових видів виробів, технологій та матеріалів або з їх удосконалення, третина яких - на замовлення промислових підприємств.
Фінансування витрат на виконання наукових та науково-технічних робіт у 2006 р. за рахунок держбюджету і власних коштів збільшилося відповідно на 4,1 і 20,6%, в той час як за рахунок інших джерел - зменшилося, зокрема іноземних - майже на 30%, вітчизняних замовників - на 18%. Питома вага загального обсягу фінансування витрат у ВВП склала 0,96%, у тому числі коштів державного бюджету - 0,38%.
Загальний обсяг наукових та науково-технічних робіт, виконаних власними силами наукових організацій, у 2006 р. складав 5354,6 млн. грн. Його частка у ВВП становила 1,0%. Спостерігається деформація розподілу робіт за їх видами у бік збільшення частки виконаних фундаментальних досліджень (в Україні співвідношення виконаних робіт склалося таким чином: фундаментальні : прикладні : науково-технічні - 24 : 18 : 58, тоді як в економічно розвинених країнах - 15 : 25 :60).
Стан матеріально-технічної бази наукових організацій значною мірою впливає на результативність наукової та науково-технічної діяльності. Особливо це стосується організацій, які працюють в галузі природничих і технічних наук.
Частка основних засобів наукових організацій в загальному обсязі основних засобів підприємств та організацій України складала 0,6%, у тому числі машин та обладнання - 0,8%. Ступінь зносу основних засобів у науковій сфері становив 52,0%, тоді як в цілому в Україні - 51,5%.
Процес оновлення (старіння) парку технічних засобів простежується на основі змін питомої ваги активної частини основних засобів (машин та устаткування) у середньорічній вартості основних засобів. Так, дещо оновився парк технічних засобів (збільшилася питома вага) в організаціях майже усіх галузей наук (природничих наук - на 1,2 в.п., технічних - на 0,2, гуманітарних - 2,6 та суспільних наук - на 2,0 в.п.), крім установ та вузів, що мають багатогалузевий профіль (зменшилася на 3,1 в.п.).
Середньорічна вартість основних засобів організацій в розрахунку на одного працівника середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу, які виконували наукові дослідження та розробки (дослідники, техніки та допоміжний персонал), або фондоозброєність науковців, становила 66,6 тис. грн., техноозброєність - 18,7 тис. грн. Фондоозброєність працівників організацій галузі природничих та технічних наук залишилася найвищою і у 2006 р. становила 96,8 тис. грн. і 57,2 тис. грн., техноозброєність - 28,1 тис. грн. і 15,7 тис. грн. відповідно.
Україна традиційно вважається державою з вагомим науковим потенціалом, визнаними у світі науковими школами, розвиненою системою підготовки кадрів. У роботі аналізуються основні форми підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації : аспірантура і докторантура.
Після набуття державою незалежності спостерігається стрімкий розвиток мережі закладів, що здійснюють підготовку наукових кадрів. Так, порівняно з 1991 роком кількість аспірантур зросла в 1,2 рази, докторантур - у 2,6 рази. Відповідно, зросла і кількість бажаючих отримати певний науковий ступінь: чисельність аспірантів - у 2,4 рази, докторантів - у 2,8 рази.
Переважна більшість закладів, що здійснюють підготовку аспірантів, підпорядкована зараз шести міністерствам та академіям наук: Національній академії наук України - 27%, Міністерству освіти і науки – 24%, Українській академії аграрних наук – 8%, Академії медичних наук – 6%, Міністерству охорони здоров'я – 5%, Міністерству аграрної політики - 4%. Аналогічна ситуація спостерігається і з підпорядкованістю докторантур.
Аспірантура та докторантура досить рівномірно розподіляються за типами закладів, при яких вони створені. Так, при вищих навчальних закладах працює 48% аспірантур та 64% докторантур, при науково-дослідних інститутах відповідно 52 та 36% .
Найбільше число аспірантів і докторантів навчається у галузі технічних (20 та 18%), економічних (19 та 17%) та фізико-математичних наук (7 та 8%). Звертає на себе увагу зростання підготовки наукових кадрів у галузі державного управління.
Розподіл аспірантур та докторантур за регіонами нерівномірний. Більшість з них зосереджена у м. Києві - відповідно 208 і 93, Харківській - 65 і 30, Львівській - 31 і 14, Дніпропетровській - 29 і 14, Одеській - 28 і 17 та Донецькій областях – 26 і 13. В інших регіонах їх кількість обчислюється одиницями, хоча немає жодного регіону, де були б відсутні аспірантура або докторантура. У м. Києві навчається 11236 аспірантів і 625 докторантів, в Харківській відповідно - 3915 і 186, у Львівській - 2304 і 59, Дніпропетровській - 1699 і 74, Одеській - 2062 і 82, Донецькій областях - 1731 і 69.
Україну варто відзначити як країну, що додержується гендерної демократії в підготовці наукових кадрів. Так, у 2006 році жінки складали 56% загальної чисельності аспірантів та 48% докторантів.
Вікова структура аспірантів та докторантів має суттєві відмінності. Переважна більшість (82%) аспірантів має вік до З0 років (41% - до 25 років, 41% - 25-29 років), тоді як більшість докторантів (59%) вже досягли 40 і більше років.
У 2006 р. загальна чисельність працівників організацій, які виконували наукові та науково-технічні роботи, складала 160,8 тис. осіб. При загальній тенденції скорочення чисельності виконавців наукових досліджень і розробок питома вага фахівців з науковими ступенями поступово зростала. Так у 2000 р. вона становила 14,1%, у 2006 р. - 16,3% і число докторів і кандидатів наук складало 21,2 тис. осіб. Разом з тим, частка дослідників з науковими ступенями становила 26,2%. В числі дослідників досить вагому частку (44%) становили жінки.
Слід зазначити, що в різних галузях економіки працювало 84,4 тис. докторів і кандидатів наук, з яких чверть виконували наукові дослідження і розробки за основним місцем роботи, майже 40% - фахівці, які поєднували викладацьку діяльність у вищих навчальних закладах з науковою.
Третій розділ дисертації ”Територіальна організація наукового потенціалу в Україні” присвячений дослідженню функціонально-компонентної і функціонально-територіальної структури та обґрунтуванню основних напрямків раціонального використання наукового потенціалу.
Науковий потенціал України об’єднує 1452 підприємства і організацій, які можна поділити на чотири основних сфери: академічний (372 установи і організації); галузевий (831 дослідні установи і організації); вузівський (науково-дослідні сектори і кафедри 175 вищих навчальних закладів); заводський ( наукові і дослідно-конструкторські підрозділи об’єднань і підприємств 76 установ). Окрему сферу становлять інші організації, до яких належать наукові підрозділи і групи музеїв, архівів, бібліотек і книжкових палат, метеослужби, геолого-розвідувальні партії та ін. (рис. 2). В структурі організацій, підприємств та установ, які виконували наукові та науково-технічні роботи, за секторами науки переважає галузевий сектор (57,2%).
У галузевому секторі у 1991-2000 рр. кількість організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи, поступово зростала до16,8%. Починаючи з 2000 р. відбувається їх зменшення – на 12,9%. В той же час спостерігається і відносне зменшення частки галузевого сектора.
У галузевому секторі наукового потенціалу зайнято 46,2 тис. фахівців, які виконують наукові та науково-технічні роботи. Їх кількість у 1991-2006 р. зменшилась у 4,2 рази (у науковому потенціалі України у 2,9 раз). На галузевий сектор припадає 46,1% виконавців наукових та науково-технічних робіт наукового потенціалу. 1,1% фахівців галузевого сектору мають науковий ступінь доктора і 6,9% кандидата наук ( в Україні відповідно 4,3 і 16,8%). Кількість докторів і кандидатів наук зменшується.
Друге місце за кількістю організацій, які виконували наукові та науково-технічні роботи, посідає академічний сектор (25,6%). У 1991-1995 рр. відбулось зменшення академічних установ на 7,4%. У подальшому їх кількість дещо зростала (у 1995-2005 рр. – 40,0%), а з 2005 р. має місце зменшення на 1,6%. Проте частка академічних установ в структурі організацій поступово зростає .
На академічний сектор припадає 38,7% виконавців наукових та науково-технічних робіт . При цьому спостерігається тенденція до зменшення і стабілізації кількості кандидатів наук і збільшення докторів наук. В академічному секторі зосереджено 78,8% докторів і 66,8% кандидатів наук України.
Важливою складовою наукового потенціалу України є вузівський сектор, кількість закладів якого впродовж 1991-2006 рр. зростала (19,9%). Частка вузівського сектору в структурі організацій майже не змінилась. У вузівському секторі науки зайнято 10,7 тис. працівників основної діяльності (6,6% всієї науки). Їх кількість у 1995-2006 рр. поступово зменшувалась (в 1,6 рази). У структурі працівників наукових організацій за категоріями
персоналу 78,8% займають дослідники; 8,5% - техніки, 8,3% - допоміжний персонал, 4,4% - інші. Не дивлячись на зменшення працівників
Характерною рисою структури наукового потенціалу України є поступове зменшення кількості організацій заводського сектору як в абсолютному, так і відносному значенні .В ньому зайнято 9,6 тис. осіб (6,0% наукового потенціалу України).
У заводському секторі виконується 8,6% обсягу наукових та науково-технічних робіт. 3,3% середньорічної вартості основних засобів припадає на заводський сектор. Аналогічна частка щодо вартості машин та устаткування. Водночас спостерігається поступове їх зростання.
Функціонально-територіальна структура наукового потенціалу України
відображає територіальні форми зосередження його складових. Вона найбільш повно проявляється в межах суспільно-географічних районів.
У Столичному суспільно-географічному районі розміщено 29,7% наукових організацій і працює 41,0 % наукових працівників України. В ньому виділяється Київ, який можна ідентифікувати як науковий вузол, або навіть наукову агломерацію (Миронівна, Бровари, Васильків). Науковими центрами виступають Чернігів, Житомир.
Центральний суспільно-географічний район об’єднує 2,8% наукових організацій і 1,2% наукових працівників України. Тут сформувався науковий центр Черкаси. В той же час в Кіровограді недостатньо розвинені наукові функції.
В Донецькому суспільно-географічному районі зосереджено 8,9% наукових організацій і 8,3% наукових працівників України. Тут можна виділити науковий вузол Донецьк, наукові центри – Луганськ, Сєверодонецьк, Краматорськ, Артемівськ.
Північно-Західний суспільно-географічний район охоплює 2,3% наукових організацій і 0,8% наукових працівників України. Найбільші наукові центри (Луцьк, Рівне) недостатньо виконують наукові функції.
У Причорноморському суспільно-географічному районі 13,3% наукових організацій і 8,5% наукових працівників України. Тут можна виділити наукові вузли – Одеса, Сімферополь, Севастополь та наукові центри – Миколаїв, Херсон, Ялта, Керч.
У Північно-Східному суспільно-географічному районі у 20,2% наукових установах працює 19,5% науковців України. Сформувались: науковий вузол – Харків, наукові центри – Полтава, Суми.
У Придніпровському суспільно-географічному районі зосереджено 9,6 % наукових організацій і 12,4% наукових працівників України. В цьому регіоні можна виділити науковий вузол Дніпропетровськ, наукові центри – Запоріжжя, Кривий Ріг, Мелітополь.
Подільський суспільно-географічний район об’єднує 3,2% наукових організацій і 1,2% наукових установ України. В ньому виділяються наукові центри – Вінниця, Тернопіль. Водночас Хмельницький поки що не виконує достатньої кількості наукових функцій.
У Карпатському суспільно-географічному районі розміщено 10,1 % наукових організацій і 7,1 % наукових працівників України. Виділяються: науковий вузол Львів, наукові центри – Івано-Франківськ, Ужгород, Мукачево, Калуш.
В розробці пріоритетних напрямків інноваційної діяльності галузевого та регіонального рівнів основними є : економічний, соціальний, ресурсний та науковий блоки. На думку автора, науковий блок повинен включати обґрунтування попередньо сформованих середньострокових пріоритетних напрямків інноваційної діяльності галузевого рівня на основі результатів проведеного аналізу стану науково-технічного та технологічного розвитку галузі та її інноваційного потенціалу.
Важливим фактором підвищення конкурентоспроможності економіки залишається можливість всіх регіонів країни генерувати та впроваджувати інновації. Тому розширення регіональної складової інноваційної сфери є ще одним важливим питанням, що в перспективі має вирішити інноваційна політика.
Доцільно посилити роль державних науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні як основного важеля впливу держа-ви на розвиток прикладних наукових досліджень і розробок, довівши частку таких програм до 30 % від загальної суми коштів, що виділяються в Державному бюджеті на науку. Необхідно встановити, що проведення фундаментальних наукових досліджень здійснюється в основному за кошти Державного бюджету як через базове фінансування наукових установ, так і шляхом конкурсного надання грантів Державним фондом фундаментальних досліджень. Важливо передбачити в Державному бюджеті збільшення обсягів фінансування науки через Державний фонд фундаментальних досліджень до 6% загальних видатків на науку.
На сучасному етапі формування ринкових відносин необхідним є адаптація наукового потенціалу та адекватна реакція на зміни, що відбуваються в суспільстві взагалі та в національній економіці. Результатом такої реакції повинні стати процеси формування сучасних вимог якості наукової діяльності.
При цьому необхідно визначити інноваційні пріоритети в економічній діяльності регіону, використовуючи для цього екзогенні та ендогенні фактори генерації інноваційно-інвестиційної активності. Важливо обґрунтувати підвищення технічного рівня галузей на основі створення нових видів виробів та технологій в поєднанні з ефективним менеджментом на рівні господарських суб’єктів, регіональних органів влади та місцевого самоврядування. Доцільно залучити прямі інвестиції та інноваційний лізинг, дострокові банківські кредити.
ВИСНОВКИ
В дисертаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення і вирішене наукове завдання – розробка механізму формування наукового потенціалу та концептуальних засад його ефективного використання.
Результати проведеного дослідження дозволили сформулювати такі теоретико-методологічні, методичні та практичні висновки.
1. Науковий потенціал – це цілісна, взаємозв’язана система галузевих і територіальних утворень, що існує на базі територіального поділу праці й охоплює складові наукової діяльності з метою забезпечення належного рівня науково-технічного розвитку країни, регіону. Він має функціонально-компонентну, функціонально-територіальну і функціонально-управлінську структури .
Функціонально-компонентна структура наукового потенціалу – це склад, сукупність його функціональних компонентів – галузей, видів наукової діяльності, що розкривають його роль в процесах спеціалізації і комплексоутворення в регіоні: академічний, галузевий, вузівський, заводський, інші організації, які об’єднують наукові підрозділи і групи музеїв, архівів, бібліотек і книжкових палат, метеослужби, геолого-розвідувальні партії та ін.
2. Сукупність наукових закладів і кадрів, які проводять наукову діяльність, їх фінансове, матеріально-технічне, інформаційне та організаційне забезпечення, що характеризується раціональністю зв’язків і забезпечує додатковий економічний ефект за рахунок взаємодії із виробництвом на певній території формує науково-територіальний комплекс.
Найважливішими принципами раціонального використання наукового потенціалу регіону є: системності, комплексності, інноваційності, альтернативності, гнучкого реагування.
Для суспільно-географічної оцінки використання наукового потенціалу регіону доцільно виділити такі групи індикаторів: а) розміщення та розвитку наукових організацій; б) кадрового забезпечення наукового потенціалу; в) підготовки кадрів в Україні; г) фінансового забезпечення наукової діяльності; д) матеріально-технічного забезпечення наукової діяльності; е) результативності наукової діяльності; є)зовнішньоекономічної діяльності наукових організацій.
3. Суспільно-географічне дослідженні наукового потенціалу передбачає виконання таких етапів: а) обґрунтування концепції наукового потенціалу регіону та виявлення його як цілісного суспільно-географічного об’єкту; б) визначення чинників формування наукового потенціалу; в) системно-структурний аналіз територіальної організації наукового потенціалу; г) обґрунтування основних напрямків підвищення ефективності використання наукового потенціалу в Україні.
У розвитку наукового потенціалу в Україні можна виділити три історико-географічні зрізи: 1) становлення та розвитку наукового простору (до XVII ст.); 2) систематизації та уніфікації наукової діяльності (XVII - XVIII ст.); 3) інституалізації наукової діяльності та формування науково-територіальних комплексів (XIX - XXI cт.).
4. У 2006 р. загальний обсяг витрат на виконання наукових та науково-технічних робіт становив 5164,4 млн. грн. (22,4% надходить на виконання фундаментальних досліджень; 15,7% - прикладних досліджень; 51,2% - на виконання науково-технічних розробок). На 1 грн. вкладених коштів отримано 1,04 грн. виконаних робіт. Частка наукового потенціалу у ВВП становила 1,0%. В Україні спостерігається деформація розподілу робіт за їх видами у бік збільшення частки виконаних фундаментальних досліджень (в Україні співвідношення виконаних робіт склалося таким: фундаментальні : прикладні : науково-технічні - 24 : 18 : 58, тоді як в економічно розвинених країнах - 15 : 25 :60).
5. Основними формами підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації є аспірантура і докторантура. Після набуття державою незалежності спостерігається розвиток мережі закладів, що здійснюють підготовку наукових кадрів. Так, порівняно з 1991 роком кількість аспірантур зросла в 1,2 рази, докторантур - у 2,6 рази .
Переважна більшість закладів, що здійснюють підготовку аспірантів, підпорядкована шести міністерствам та академіям наук: Національній академії наук України - 27%, Міністерству освіти і науки – 24%, Українській академії аграрних наук – 8%, Академії медичних наук – 6%, Міністерству охорони здоров'я – 5%, Міністерству аграрної політики – 4%. Аналогічна ситуація спостерігається і з підпорядкованістю докторантур.
Аспірантура та докторантура досить рівномірно розподіляються за типами закладів, при яких вони створені. Найбільше число аспірантів і докторантів навчається у галузі технічних, економічних та фізико-математичних наук. Звертає на себе увагу зростання підготовки наукових кадрів у галузі державного управління.
6. У 2006 р. загальна чисельність працівників організацій, які виконували наукові та науково-технічні роботи, складала 160,8 тис. осіб, з яких 80,5 тис. дослідників, 19,7 тис. техніків і 30,2 тис. осіб допоміжного персоналу. При загальній тенденції скорочення чисельності виконавців наукових досліджень і розробок, питома вага фахівців з науковими ступенями поступово зростала. Так у 2000 р. вона становила 14,1%, у 2006 р. - 16,3% . Разом з тим, частка дослідників з науковими ступенями становила 26,2%. В числі дослідників досить вагому частку становили жінки (44%). Майже три чверті числа фахівців з науковими ступенями, зайнятих науково-технічною діяльністю, працювали в організаціях державного сектору економіки.
7. Науковий потенціал України об’єднує 1452 підприємства і організацій: академічний (372 установи і організації); галузевий (831 дослідна установа і організація); вузівський ( науково-дослідні сектори і кафедри 175 вищих навчальних закладів); заводський ( наукові і дослідно-конструкторські підрозділи об’єднань і підприємств 76 установ). Окрему сферу становлять інші організації, до яких належать наукові підрозділи і групи музеїв, архівів, бібліотек і книжкових палат, метеослужби, геолого-розвідувальні партії та ін. Переважає галузевий сектор (57,2%).
8. Функціонально-територіальна структура наукового потенціалу – це співвідношення і взаємне розміщення різних форм територіального зосередження наукової діяльності. ЇЇ елементами є: райони, вузли, центри наукової діяльності. За своїм змістом вони можуть бути інтегральними, міжгалузевими та галузевими, за формами територіальної концентрації – регіональними, точковими та ареальними .
9. Конкурентоспроможність національної економіки повинна визначатися темпами впровадження новітніх науково-технічних розробок, рівнем розвитку наукоємного виробництва, ефективністю та динамічністю інноваційних процесів. В Україні на сьогодні відсутня ефективна система забезпечення проведення системних і регулярних прогнозно-аналітичних та стратегічних маркетингових досліджень у сфері науково-технологічного розвитку на середньостроковий та довгостроковий період. Тому створення єдиної системи прогнозно-аналітичних та стратегічних маркетингових досліджень науково-технологічного розвитку для підвищення ефективності державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності, задоволення потреб державного та приватного сектору економіки в об’єктивних і комплексних прогнозах щодо науково-технологічного розвитку, формування конкурентоспроможного вітчизняного сектору наукових досліджень та розробок є найважливішим напрямком перспективного розвитку національної економіки.
10. Необхідно посилити роль державних науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні як основного важеля впливу держа-ви на розвиток прикладних наукових досліджень і розробок, довівши частку таких програм до 30 % від загальної суми коштів, що виділяються в Державному бюджеті на науку. Проведення фундаментальних наукових досліджень важливо здійснювати в основному за кошти Державного бюджету як через базове фінансування наукових установ, так і шляхом конкурсного надання грантів Державним фондом фундаментальних досліджень.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Статті у наукових фахових виданнях
1. Олійник Я.Б., Дубина О.М. Географічні аспекти наукової діяльності в Україні // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. – 2003. – № 610. - С. 132-138 (особистий внесок автора: розкрита сутність географічних аспектів наукової діяльності в Україні).
2. Дубина О.М. Територіальна організація фінансового забезпечення наукової діяльності в Україні // Вісник Київського університету. Сер. География. – 2005. – Вип. 51. – С 54-56.
3. Дубина О.М. Територіальна організація підготовки наукових кадрів в Україні // Економічна та соціальна географія. – 2004. – Вип. 55. - С. 225-237.
4. Дубина О.М. Науковий потенціал території як об’єкт суспільно-географічного дослідження // Вісник Київського університету. Сер. Географія. – 2006. – Вип. 52. – С. 54-55.
5. Олійник Я.Б., Дубина О.М. Передумови формування нового напрямку суспільної географії – географії науки в Україні // Проблеми безперервної географічної освіти і картографії. – 2004. – Вип. 4. – С. 196 – 200 (особистий внесок автора: обгрунтована сутність географії науки як нового напрямку суспільної географії).
6. Дубина О.М. Методичні основи дослідження наукового потенціалу регіонів // Економічна та соціальна географія. – 2007. – Вип. 57. - С. 231-236.
Тези доповідей
7. Дубина О.М. Територіальна організація інноваційної діяльності в Україні // Географічна наука та освіта в Україні. – К.: Фітосоціоцентр, 2000. – С. 50.
8. Олійник Я.Б. Дубина О.М. Роль курсу «Теорії розміщення продуктивних сил та регіональної економіки» у підготовці фахівців з економічної і соціальної географії // Модернізація і реформування середньої, вищої і післядипломної освіти в країнах СНД: досвід, проблеми, перспективи: Матеріали ХІІ Міжнародного науково-методичного семінару. Харків 8-12 вересня 2003 р. – Вінниця: Антекс-У Лтд, 2003. - С. 178-181 (особистий внесок автора: розкрита роль курсу в суспільно-географічній підготовці фахівців).
9. Дубина О.М. Ефективність наукової діяльності в Україні // Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України. Матеріали
