ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ВИННИК НАТАЛІЯ МИРОСЛАВІВНА

УДК 930.1+329(477.83/86)”18/19”

УКРАЇНСЬКИЙ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ В ГаличинІ

в кінці ХІХ – НА початку ХХ ст. В УКРАЇНСЬКІЙ історіографіЇ

07.00.06 – ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО ТА

СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ

АВТОРЕФЕРАТ

ДИСЕРТАЦІЇ НА ЗДОБУТТЯ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ

КАНДИДАТА ІСТОРИЧНИХ НАУК

ЛЬВІВ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Дисертація виконана на кафедрі історіографії і джерелознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Савчук Борис Петрович,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника,

завідувач кафедри туризму і краєзнавства

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Крупський Іван Васильович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

професор кафедри радіомовлення і телебачення

кандидат історичних наук, доцент

Педич Василь Пилипович,

Івано-Франківський національний

технічний університет нафти і газу,

доцент кафедри історії та політології

Захист відбудеться “13” травня 2008 р. о 1500 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Універ-ситетська, 1, ауд. 337.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий “12” квітня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор Сухий О.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Протягом 1990-х років українська історична наука пережила етап піднесення, позбавляючись свого провінціалізму, притаманного в радянський час. Зникла тотальна ідеологічна цензура з боку влади, дослідникам відкрились нові архівні джерела, стали більш доступнішими наукові праці закордонних істориків з їх новим для тогочасної української історичної науки баченням розвитку історичних процесів. Це викликало пожвавлення в українській історіографії та зацікавленість проблемами, зокрема тими, які пов’язані з питанням національного відродження та націотворення ХІХ – початку ХХ ст. В сучасних умовах значно зріс дослідницький інтерес до історії суспільно-політичних, національно-визвольних та демократичних рухів та партійно-політичної системи. Це зумовлено політичною ситуацією в країні, коли партії зі зростаючою силою впливають на перебіг подій і займають найбільший сектор політичного життя. Це, в свою чергу, приводить до зацікавлення історичним минулим партій і рухів, вивчення їх надбань і методів боротьби. Серед таких тем відзначимо легальну позицію українських політичних партій Східної Галичини рубежу ХІХ – початку ХХ ст., які завжди діяли тільки законними методами; активну участь в суспільно-політичному житті краю даного періоду громадських організацій, свідому громадянську позицію студенства, що проявилась в наполегливій боротьбі за відкриття українського університету у Львові. Становлення сучасних національних організацій супроводжується складними суперечливими процесами, саме тому вивчення їх історії дає цінний досвід і уроки, які слід враховувати в сучасних умовах державного будівництва.

На сучасному етапі розвитку вітчизняної науки зростає необхідність історіографічного узагальнення праць, присвячених дослідженню політичної історії України рубежу ХІХ – ХХ століть, які є складовим компонентом історіографії історії України, без яких не можливо простежити тенденції розвитку української історичної думки, встановити закономірності росту і збагачення історичних знань, примноження методів історичного пізнання.

Особливо актуальною постає проблема утвердження історіографії українського суспільно-політичного руху Галичини кінця XIX – початку XX ст. – рушійного механізму феномену "національного відродження", ключовою функцією якого було поширення національної свідомості серед українського населення.

Таким чином, актуальність теми дослідження обумовлюється необхідністю здійснення підсумків розвитку історіографії українського суспільно-політичного руху в Галичині кінця XIX – початку XX ст. Вони активізують науково-теоретичні зусилля істориків в процесі поглибленого дослідження українського національного відродження, стимулюватимуть пошуки конструктивних підходів у вирішенні проблем, що вимагають залучення нових джерел і здійснення аналітичних узагальнень. Крім того, систематизація наукового доробку вітчизняних і зарубіжних вчених з історії суспільно-політичного руху галицьких українців XIX – початку XX ст. стимулюватиме появу майбутнього дослідження про стан історіографії всеукраїнського національного руху досліджуваного періоду.

Актуальність дослідження обумовлюється рядом суттєвих чинників:–

подальше вивчення історії українського суспільно-політичного руху Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. неможливе без комплексних історіографічних досліджень, покликаних показати підсумки розробки його провідних аспектів, виявляти недостатньо або однобічно висвітлені питання, окреслювати перспективи наукових дискурсів;–

важливість теми, її значущість об’єктивно пов’язані з провідними тенденціями сучасного історіографічного процесу, з появою численних праць з цієї проблематики, що висуває на порядок денний необхідність їх історіографічного осмислення;–

за відносно короткий час опубліковано ряд узагальнюючих і монографічних досліджень, сотні статей, захищено низку дисертацій, пройшли ділові науково-практичні конференції, присвячені різноманітним аспектам українського суспільно-політичного руху Галичини, надбання яких ще не дістало належного історіографічного аналізу;–

аналіз дослідження теми, осмислення тенденцій приросту знань сприятиме подоланню прогалин, створенню нових історичних праць з проблеми, підвищенню їх теоретичного рівня та практичної значущості.

Отже, подальше вивчення історії українського суспільно-політичного руху Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст., створення нових синтетичних праць з проблеми неможливе без критичного аналізу вже наявних досліджень, з’ясування їх значимості, виокремлення малодосліджених та недосліджених аспектів. Історіографічне осмислення стану розроблення теми дозволить продовжити ґрунтовне та якісне її дослідження, актуалізувати значення набутих знань.

Вивчення й аналіз особливостей українського суспільно-політичного руху Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. через призму історіографічного аналізу є важливим не лише з наукової, але й з практичної точки зору.

Зв’язок роботи з науковими програмами та планами. Тема дисертаційного дослідження затверджена планом наукової роботи Прикарпат-ського національного університету імені Василя Стефаника у плані наукової роботи кафедри історіографії і джерелознавства (держ. реєстр. № 0106U002247) та затверджена Вченою радою історичного факультету університету (протокол № 5 від 2004).

Мета дослідження полягає в тому, щоб розкрити провідні тенденції нагромадження знань з історії українського суспільно-політичного руху в Галичині на рубежі ХІХ – ХХ ст., з’ясувати стан, повноту і достовірність досліджень, окреслити перспективи подальшого вивчення.

Завдання дисертації випливають з поставленої мети, підпорядковуються їй і спрямовані на те, щоб дослідити:

-

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дисертаційного дослідження є сукупність основних груп історіографічних джерел з історії суспільно-політичного руху в Галичині у кінці ХІХ – на початку ХХ ст., діяльність провідних істориків у цій ділянці та їх наукові надбання.

Предметом дослідження є історіографічний процес, провідні тенденції та закономірності розвитку знань з історії суспільно-політичного руху Галичини вище зазначеного періоду, встановлення їх достовірності, повноти і об’єктивності.

Дисертаційне дослідження ґрунтується на методологічних принципах історизму, об’єктивності та спадкоємності. При розв’язанні поставлених завдань використано загальнонаукові та спеціальні методи історіографічного дослідження.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 90-их рр. ХІХ – до початку ХХІ-го. Вибір нижньої межі дослідження обумовлений тим, що на 1894–1914 рр. припадає власне, як активізація суспільно-демократичного руху, так і поява перших праць присвячених цій проблемі. Верхня межа дисертаційного дослідження дає змогу охопити найновіші праці з теми, простежити особливості сучасного розвитку знань.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній системно і комплексно узагальнюється історіографія українського суспільно-політичного руху Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. У роботі визначені та проаналізовані провідні тенденції розвитку історичних знань щодо українського руху даного періоду, його розгортання і вплив на державотворчі процеси, виявлено наукові надбання і упущення, окреслено актуальні напрями подальшого опрацювання теми.

Науково-практичне значення дослідження полягає у систематизації та узагальненні матеріалу, осмисленні його у руслі сучасних тенденцій розвитку української історичної науки. Автор вважає, що здійснений ним історіо-графічний аналіз дозволяє об’єктивно з’ясувати стан розробки актуальної проблеми історії українського суспільно-політичного руху Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століття. Він дає можливість виявити неоднозначність, складність і суперечливість у вивченні історії українського руху в Галичині, підвести підсумок зробленому, а також визначити перспективи наукового пошуку.

Практичне значення отриманих результатів зумовлюється тим, що вони не тільки з’ясовують сучасний стан дослідження проблеми, але й окреслюють шляхи її подальшої розробки. Висновки, узагальнення можуть бути враховані та використані в узагальнюючих історіографічних і спеціальних працях, у дослідженнях з історії політичних партій і рухів, у навчальних курсах з вітчизняної історіографії, політичної історії та політології.

Апробація результатів дисертації. Достовірність результатів роботи забезпечено апробацією основних положень дослідження на міжнародних конференціях: Першій Міжнародній науковій конференції “Духовна вісь України: Галичина – Наддніпрянщина – Донеччина” (Івано-Франківськ, 24–26 червня 2004 р.), Другій Міжнародній науковій конференції “Соборність України: історична спадщина і виклики часу” (Переяслав-Хмельницький, 19–20 травня 2005 р., Третій Міжнародній науковій конференції “Соборна Україна: історична ретроспектива” (Черкаси, 9–10 грудня 2005р.), Всеукраїнській науковій конференції “Українська державність: генеза, історичний розвиток, традиція” (Житомир, 23–24 березня 2006 р.). Основні положення роботи виносилися на обговорення щорічних звітньо-наукових конференцій кафедри історіографії і джерелознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ, 2004 р., 2005 р., 2006 р.), а також обговорені на засіданнях кафедр історіографії і джерелознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника та новітньої історії Львівського національного університету імені Івана Франка.

Публікації. Основні положення і висновки оприлюдненні в 6 наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена її метою та завданнями, а також особливостями становлення і розвитку історіографії українського суспільно-політичного руху Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів (підрозділів), висновків, списку використаної літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, хронологічні рамки, сформульовано методологічні принципи дослідження, об’єкт та предмет роботи, визначено мету і завдання, наукову новизну, практичне і теоретичне значення дисертації.

У першому розділі дисертації “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” здійснено висвітлення стане наукової розробки теми, дано загальну характеристику інформаційних можливостей використаного джерельного комплексу, а також з’ясовано методологічні засади дослідження.

У першому підрозділі “Стан наукової розробки проблеми” наявні історіографічні праці умовно поділено на наступні різновиди: 1) історіографічні вступи індивідуальних монографій, дисертацій та колективних праць, що висвітлюють різні аспекти історії українського суспільно-політичного руху Галичини; 2) статті в наукових журналах та збірниках; 3) спеціальні історіографічні праці та навчальна література; 4) огляди та рецензії.

В індивідуальних і колективних монографіях історіографічний аналіз літератури з проблеми обмежений її переліком і короткими анотаціями, що зумовлено, насамперед, завданнями, які ставили перед собою дослідники і обмеженим форматом досліджень.

У монографії І.Чорновола подано історіографічний огляд наявного наукового доробку з проблеми українського парламентаризму у Галичині другої половини ХІХ ст.; інший дослідник А.Павко розглядає явище багатопартійності як складової українського руху Галичини в методологічному та історіографічному плані у спеціальній праці. Певною особливістю є те, що в найновіших працях кращими є спроби звернутися до історіографічного огляду і методології досліджень.

Більш суттєвим явищем в історіографії є огляди літератури та історіографічні розділи дисертацій, які висвітлюють в цілому або поаспектно особливості розгортання досліджень з історії суспільно-політичного руху Галичини (український парламентаризм – І.Уська, О.Аркуша); політичні партії О.Жерноклеєв, О.Босак, В.Ковальчук, В.Расевич; русофільство – О.Сухий; студентський рух – Р.Ковалюк, В.Качмар, І.Гурак, В.Благий; історіографію – В.Мандзяк).

Особливе місце в дослідженні теми займають спеціальні історіографічні праці О.Реєнта, Я.Калакури, І.Колесник, К.Кондратюка, Б.Савчука, теоретико-методологічні роботи Я.Дашкевича, Л.Зашкільняка, В.Кравченка. Історик В.Смолій відзначає такі провідні тенденції сучасної історіографії як от: розчарування в істориках діаспори, оскільки виявилась законсервованість (десь наприкінці ХІХ ст.) інструментарію досліджень, методологічних та теоретичних підходів їхніх праць; переосмислення доробку українських істориків попередньої доби, врахування документального матеріалу, оригінальних висновків. Водночас відсутність історіографічних праць узагальнюючого характеру відкриває широке поле для сучасних дослідників.

У другому підрозділі “Основні групи історіографічних джерел та їх інформаційні можливості” подано стислу характеристику джерельної бази дослідження та її класифікації.

Аналізуючи історіографічні джерела з даної проблеми, автор виходила з того, що вони є складовою частиною джерельної бази історіографії історії України, а тому ця класифікація має ґрунтуватися на єдиних принципах, які вироблені українською історичною наукою. Але, не дивлячись на набутий досвід, універсальної схеми аналізу не існує і кожен науковець групує джерела в залежності від випадку, враховуючи ту обставину, що класифікація має ґрунтуватися на спільних ознаках, таких як ступінь і повнота висвітлення теми, її зміст та спрямованість, об’єктивність тощо. За формально-функціональним критерієм можна умовно виділити три основні групи історіографічних джерел.

Основне місце у джерельній базі вітчизняної історіографії займають наукові дослідження (узагальнюючі праці; тематичні збірки наукових статей, статті в журналах та наукових вісниках; узагальнюючі роботи з історії України, що висвітлюють розгортання українського суспільно-політичного руху, в контексті загально історичних чи локальних процесів; матеріали наукових конференцій, круглих столів та читань; дисертації та автореферати дисертацій). У центрі цієї групи монографії С.Єкельчика, О.Коновця, М.Кугутяка, Ю.Левенця, С.Макарчука, В.Масненка, М.Мацькевича, О.Сухого, С.Телешуна та ін.

До другої групи історіографічних джерел включені праці, що присвячені вивченню життя та діяльності лідерів громадсько-політичних угруповань рубежу 90-х рр. ХІХ ст. – початку ХХ ст. Це, насамперед, праці Л.Винара, С.Гелея, Я.Грицака, В.Кухар та ін. науковців. Особливістю цієї групи історіографічних джерел є те, що за їх допомогою можна простежити як лідери партій ставилися до тих чи інших суспільних процесів, і, що особливо важливо, як автори цих праць особисто відносилися до діяльності партійних діячів.

Третю групу джерел складає довідкова та навчальна література (навчальні посібники та підручники, різноманітні довідники про політичні партії та рухи, бібліографічні покажчики).

Таким чином, взятий в сукупності наявний комплекс основних груп історіографічних джерел дозволяє простежити, яким чином йшов процес зародження і розвитку знань про розгортання українського суспільно-політичного руху Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст, служить основою встановлення повноти та достовірності вивчення вузлових аспектів проблеми, а також дозволяє виявити неповно висвітлені питання.

У третьому підрозділі “Методологічні засади дослідження” окреслено головні основи методологічного і методичного характеру праці. Необхідною умовою науковості дослідження українського суспільно-політичного руху Галичини є відмова від принципу партійності, як чисто ідеологічного трактування радянської історіографії (А.Павко). О.Реєнт, спираючись на твердження М.Грушевського, відзначив, що лише ті праці, які є відстороненими від політичної кон’юнктури і соціального замовлення зберігають характер фундаментальних досліджень. У контексті вивчення українського суспільно-політичного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. необхідно враховувати багатогранність і різнобіжність реального історичного процесу, глибоке розуміння синтезу філософсько-історичних і теоретико-методологічних підходів до вивчення історії. В оцінці історіографії українського національного руху Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. важливим є теоретико-методологічні висновки Л.Зашкільняка про теоретичний вакуум досліджень 90-х рр. ХХ ст., який був заповнений позитивістськими (і романтичними) схемами кінця ХІХ – початку ХХ ст., а методологічні проблеми стали результатом “любительського” зацікавлення поодиноких істориків; про відмову від думки про необхідність створення єдиних універсальних методологічних засад, на основі яких могли б писати свої праці історики (В.Смолій); про методологічний нілігізм, який співіснує з суто теоретичним, часто далеким від реальних потреб науки спекуляціями (О.Реєнт); про продуктивність методологічних засад, які полягають у визнанні плюралізму та обмеженої змінності історичного процесу, ситуаційного детермінізму явищ різних сфер людського буття та ін. (В.Масненко).

Отже, широта джерельної бази обумовила необхідність комплексного підходу до вивчення проблеми із застосуванням усіх доступних методів наукового дослідження.

Другий розділ дисертації “Становлення партійно-політичної системи в Галичині в кінці ХІХ – початку ХХ ст. в українській історичній думці” присвячений аналізу становлення партійно-політичної системи в Галичині на рубежі ХІХ–ХХ ст. У розділі порушуються наступні історіографічні проблеми: по-перше, аналізується доробок вітчизняних істориків щодо радикального і соціалістичного напрямку, представлених в Галичині РУРП та УСДП Галичини; по-друге, піддано історіографічному аналізові сукупність праць, присвячених Українській національно-демократичній партії; по-третє, значне місце відводиться історіографії консервативного напряму галицької політичної думки, представленої Католицьким русько-народним союзом (пізніше трансформованим у Християнсько-суспільну партію) та Руською народною партією; по-четверте, проаналізовано здобутки і прорахунки в опрацюванні теми москвофільства.

У першому підрозділі “Організаційно-ідеологічне формування ради-кально-соціалістичної і національно-демократичної течії” зазначається, що розвиток українських партій у Галичині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. став завершенням попереднього етапу розвитку суспільно-політичних процесів у краї. Першою українською модерною партією, яка виникла на теренах Галичини стала РУРП, яка згодом стала основою для формування інших політичних партій. Перші оцінки партії давали вже сучасники та організатори її діяльності І.Франко та М.Павлик. В.Стахів вважав РУРП першою політичною організацією, що побудована на новітніх європейських зразках і володіє правильною політичною програмою, діяльність якої мала переломне значення в українському політичному русі. Водночас М.Лозинський стверджував, що РУРП немає “виразного партійного обличчя”, і невідомо чи вона взагалі є партією соціалістичною, і до якого напряму в соціалізмі вона належить.

Сучасні дослідники стверджують, що РУРП стала своєрідним сигналом для формування багатопартійної системи в межах національного руху в Галичині, його важливим чинником, своєрідною матрицею для створення нових українських політичних партій (О.Бойко, А.Павко).

Історики М.Кугутяк, О.Сухий, О.Корч утверджують погляд на РУРП як на першу в Галичині українську політичну партію “європейського зразка”. Скажімо, О.Сухий вважає, що підставами для цього служить вироблена РУРП власна політична програма, розбудова розгалуженої організаційної структури, реєстроване членство тощо. Відповідно причини послаблення партії більшість дослідників шукають у внутрішньому розколі РУРП. Історик К.Кондратюк вказує й на інші чинники: відносну ворожість духовенства, яке блокувало доступ радикалів на село, а також їхню залежність від польських соціалістів, які не дали змоги цій діяльній новаторській партії завоювати широку підтримку в галицькому суспільстві.

Діаспорні історики (В.Верига), аналізуючи суспільно-політичний рух у Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст., вважають, що М.Драгоманов своєю пропагандою підірвав у Галичині авторитет греко-католицької церкви, що у 1907–1922 рр. відсутня була відмінність між РУРП та УНДП (П.Феденко).

Серед особливостей РУРП діаспорні дослідники виділяють: радикальну програму з її національному духом, яка переросла в ідею політичної самостійності України; організацію масових віч і демонстрацій з вимогою проведення земельної реформи. Історик Дж.-П. Химка констатує, що успіх радикальних зборів полягав у тому, що головними промовцями на них були селяни. Таких поглядів дотримується й П.Феденко.

Достатньо повно діяльність РУРП представлена у радянській історіографії. Історик М.Кравець наводить фактори, які заважали радикалам зайняти провідне місце у суспільно-політичному русі Східної Галичини: 1) відсутність міцної соціальної бази; 2) ідейна плутанина, суперечності між окремими групами; 3) хибна організаційна будова. С.Злупко вважає РУРП – вінцем багаторічної роботи прогресивної молоді в гуртку І.Франка, а серед заслуг наводить прагнення її членів до соціалізму. Інший радянський історик В.Макаєв протиставляє РУРП і соціал-демократів, віддаючи перевагу РУРП як “захисниці інтересів селянства і організаторки спільної боротьби з робітничим класом проти експлуатації”. Подібні думки висловлюють М.Волянюк, Р.Іванова.

У сучасній українські історіографії діяльність радикальної партії після розколу та пошук шляхів виходу з кризи пов’язується з іменем М.Павлика. Дослідники вказують передовсім на намагання модернізувати партійну ідеологію на засадах національно-демократичного (етичного) соціалізму; відкидають спрямування зусиль на пошук міцної соціальної бази, а також на прагнення віднайти своє місце в новій партійно-політичній структурі (В.Костюк, М.Кугутяк, О.Жерноклеєв). Причини розколу РУРП історики трактують по-різному: особисте протистояння лідерів І.Франка та М.Павлика (С.Макарчук), протистояння між В.Будзиновським і М.Павликом (Дж.-П. Химка); політична диференціація всередині партії (М.Кугутяк); еклективна програма (А.Павко). Окремі дослідники звернули увагу на спілкування М.Павлика та Ю.Бачинського із австрійського соціал-демократією (О.Сухий, Ю.Шаповал).

Дослідник Я.Грицак відводить особливе місце в керівництві партією І.Франку, вважаючи, що за поглядами він ближче стояв до “старих” радикалів, а в молоді роки будував передусім не українську націю, а “русько-польсько-єврейську” громаду. І.Франко дорікав окремими радикалам за те, що вони не вважали селян сприятливим ґрунтом для нових ідей, а орієнтувалися тільки на робітників, що вело до розбіжностей між членами партії.

До радикального напряму належала і Українська соціал-демократична партія. Різноманітність і різнобічність оцінок даної партії зумовлена часом написання праць, а також приналежністю істориків до різних шкіл і суспільних течій, що відповідно знайшло відображення в їх працях.

Порівняно з РУРП і УНДП вчені відносно менше уваги приділили становленню Української соціал-демократичної партії, хоча зусиллями О.Жерноклеєва, О.Босака й ін. дослідників це питання все таки знайшло достатнє висвітлення в українській історіографії. Дослідники визнають факт “запізнілого” формування УСДП в Галичині, що зумовлювалося аграрним перенаселенням краю та незначною кількістю свідомого пролетаріату. Причини її сповільненого розвитку вони вбачають у співпраці УСДП з польською соціал-демократією, що призводило до ігнорування національних і соціальних інтересів українських робітників, які до того ж, перебували в гіршому становищі, ніж польське робітництво (О.Жерноклеєв).

Найбільш вивченою є історія Української національно-демократичної партії, яка була провідником українського політичного життя краю на зламі ХІХ–ХХ ст. Історики висловлюють різні думки щодо причин виникнення і зростання впливів УНДП серед українського населення Галичини: УНДП постала внаслідок об’єднання впливового правового (національного) крила РУРП та народовців – прихильників політичного товариства “Народна рада” (В.Расевич); причиною утворення партії була ідейно-політична криза в середовищі радикалів і народовців, спричинена “новою ерою” 1890–1894 рр.; необхідності консолідації національно-політичних сил (О.Сухий, О.Аркуша та ін.).

Канадський дослідник П.-Р.Магочий вважає виникнення партії результатом краху “нової ери” і спроби українсько-польського порозуміння, що привело О.Романчука і демократів-нардовців до об’єднання з деякими радикалами-соціалістами (серед яких був І.Франко).

Сучасна історіографія УНДП визначається такими положеннями: УНДП була провідником українського руху у Галичині; вона згуртувала усі верстви українського населення й очолила національно-політичний рух; УНДП першою поставила вимогу, щоб “увесь український народ з’єднався в одноцільний національний організм”; поступово УНДП посіла домінуюче становище в українському політичному таборі (А. Павко).

Учені визначили стратегічну перспективу УНДП – утворення незалежної Української держави, а першим найближчим реалістичним завданням стала домагання визнання автономії Галичини у складі Австро-Угорщини. Самостійницькі позиції партії відіграли важливу роль у формуванні ідеології українського національного руху.

Другий підрозділ “Висвітлення консервативного напряму галицької політичної думки” присвячений аналізу Католицького русько-народного союзу (1896), який з 1911 р. став Християнсько-суспільною партією.

Нині в українській історіографії переважає погляд, що КРНС не відіграв помітної ролі в національно-політичному житті українців Галичини через свою малочисельність. Окремі дослідники (Т.Антошевський) відзначають, що католицький союз став єдиною серед українських партій політичною силою, яка бачила одним з головних своїх завдань захищати католицьку церкву і християнську духовність. Завдяки цьому християнсько-суспільний рух гармонійно вливався в палітру українських політичних партій і громадських організацій кінця ХІХ – початку ХХ ст. у Галичині.

Сучасні дослідження з історії даної проблематики (А.Павко, С.Макарчук) суттєво збагатилися новим комплексом джерельних матеріалів. Історики відмовилися від старих спрощених і однолінійних підходів, згідно з якими він трактувався як “реакційний”, навіть “псевдоукраїнський”, “антинаціональний” і т.ін. Натомість стали переважати виважені оцінки, що ґрунтувалися на об’єктивному аналізі національно-політичного життя галицьких українців на початку ХХ ст. С.Гелей, аналізуючи консервативну течію, приходить до висновку, що галицький консерватизм був не стільки свідомо обумовленою філософією, скільки способом мислення, основна суть якого полягала у відданості правовим парламентським методам боротьби, тверезій поміркованості та інстинктивній повазі до законної влади. Однак цей рух він вважає слабким, представленим нечисленною інтелігенцією.

Незважаючи на значне зацікавлення цією проблемою, поки що відсутні окремі спеціальні ґрунтовні дослідження з політичної історії українського клерикально-католицького руху в Галичині в означений період.

Негативно відображено ХСС в працях радянських істориків. Вважалося, що ХСС зрадив інтереси селянства, оскільки він представляв інтереси консервативних чиновників, австрофільської інтелігенції і чиновництва (М.Кравець, С.Злупко).

Руській (Русской) народній партії (РНП), яка завершила організаційне оформлення галицького москвофільства дослідники приділили чи не найменше уваги, порівняно з іншими складовими української партійно-політичної системи.

Причини утворення РНП (дослідники О.Аркуша, М.Мудрий, О.Сухий) оцінюють як свого роду реакцію на партійно-організаційне оформлення галицько-української націонал-демократії. Якщо в публікаціях 1990-х рр. вона визначилася як “реакційна”, “проавстрійська”, “пропольська”, “анти-українська”, то згодом поступово починають переважати більш виважені оцінки цієї політичної сили, що репрезентувала погляди і сподівання тієї частини галицьких українців, які перспективи подальшої боротьби за своє національне визволення пов’язували з орієнтаціями на Російську імперію.

Радянські історики майже не звернули уваги на РНП, віддавши належні негативні оцінки самому москвофільству, не вважали за доцільне розпорошувати свою увагу на маленьку не впливову партію. Винятком є стаття С.Макарчука, де він наголосив, що ідейні засади РНП паразитували на почуттях дружби і братерства з російським народом.

Таким чином, РНП не привернула значної уваги істориків, хоча і були створені деякі дискусійні моменти, а саме вивчення цієї партії ще чекає свого часу.

Історіографія становлення і діяльності партійно-політичної системи Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. засвідчує, що можемо констатувати значне посилення уваги науковців до розвитку галицько-української партійно-політичної системи кінця ХІХ – початку ХХ ст.; за останні півтора десятиліття відбулося суттєве переосмислення старих поглядів і трактувань як до даної проблеми загалом, так і її окремих елементів зокрема, що зумовлювалося не лише відмовою від ідеологічних стереотипів, а й застосування нових методологічних підходів.

Третій розділ “Історична наука про політичні та соціальні рухи в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст.” присвячений аналізу політичних та соціальних процесів як складових українського суспільно-політичного руху Галичини рубежа ХІХ–ХХ ст.

У першому підрозділі “Політичні рухи в оцінці істориків” зазначено, що особливістю суспільного руху в краї на початку ХХ ст. була боротьба широких мас за виборчу реформу.

В радянській історіографії зазначалося, що збільшення українського представництва в австрійському парламенті не могло не принести якої-небудь користі українським народним масам і це дозволило населенню краю не втрачати надії на краще майбутнє і включитися у суспільно-політичний рух за виборчу реформу, виборчі права. Відмічався вплив російської революції і особливо загальних жовтневих політичних зіткнень 1905 р. на перемогу загального виборчого права в Австрії. Водночас радянські дослідники дещо підміняли історичні факти, з тим щоби показати страйковий рух як виступ “проти польської і української буржуазії”, а робітничий рух керований галицькими соціал-демократами, як обмежену “мирними засобами” боротьбу (В.Осечинський, С.Трусевич).

Першими виборами, які привернули увагу істориків і які не викликали суперечок щодо їх оцінок, були вибори 1895–1897 рр., які історики назвали “баденівськими”. Результатом цих виборів була втрата народовцями, радикалами та москвофілами реального впливу на політику. Таким чином, вибори 1895 р. в оцінці істориків постають як невдалі для українців, але які були й позитивним досвідом, оскільки сприяли їхній консолідації.

Змагання українських сил за реформу виборчого права до парламенту знайшло висвітлення в працях істориків різних періодів. У сучасній національній історіографії запровадження загального виборчого права у виборах до австрійського парламенту подано як результат змагання галичан за справедливу систему, яка увінчалася успіхом, а її наслідком стало переміщення центру діяльності українських політичних партій у парламент (М.Кугутяк), що привело до пожвавлення політичного життя українців (В.Колесник, О.Рафальський).

На наступному після парламентського закону про вибори етапі суспільної боротьби рух за виборчу реформу до Галицького сейму став основним політичним завданням українського руху у краї початку ХХ ст. Розглядаючи роль українських послів у Галицькому сеймі та Державній раді у Відні історики констатують, що у політичному житті наступила доба масового руху й інші партії за прикладом радикалів зверталися до політичної організації мас.

Значне місце в історії українського суспільно-політичного руху Галичини на рубежі ХІХ–ХХ ст. належить парламентаризму, як системі державної влади, де значна роль належить народному представництву – парламенту. Проблема знайшла відображення вже у працях К.Левицького, де детально аналізувалася діяльність українських фракцій в Галицькому сеймі та Віденському парламенті. Згодом, в силу ідеологічної упередженості дана проблематика практично не піднімалася в радянській історіографії.

Однією з найбільш вагомих справ для українців початку ХХ ст. була боротьба за заснування українського університету у Львові. М.Грушевський з оптимізмом дивився на відкриття українського університету, вважаючи його черговим питанням української політики. Сучасні узагальнюючі праці з історії України констатують наявність в політичному житті Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. боротьби навколо двох питань: створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи. Зазначається, що в університеті галичани вбачали підстави подальшого прогресу нації і сподівались, що наступним кроком стане націоналізація суду, адміністрації, “створення сучасної національної бюрократії”, а далі – українська автономія. У сучасній історіографії систематизовано рух за український університет, визначено етапи цієї боротьби, стверджено, що безпосереднє відлуння боротьби західноукраїнських студентів за власний університет у Львові спричинило рух наддніпрянських студентів за відкриття українських кафедр у Львівському та Харківському університетах (Л.Качмар).

У підрозділі 3.2. “Соціальні рухи в українській історіографічній традиції” проаналізовано висвітлення страйків та протестних акцій у науковій літературі. Особлива увага приділена селянському страйку в Галичині 1902 р., який трактується як великий політичний крок для всього українства Галичини, що поставив на порядок денний необхідність заснування окремої селянської газети, створення селянської партії, окреслив завдання боротьби за громадські, соціальні та економічні права селян (М.Мацькевич); страйк став прикладом організації народних мас українською елітою (Ю.Михальський).

У діаспорній історіографії домінує думка, що поляки використали боротьбу з цим страйком для того, щоби протидіяти всьому українському руху на теренах краю (М.Демкович-Добрянський).

Страйки 1905–1906 рр., що стали частиною українського суспільно-політичного руху Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. достатньо помітно різняться в оцінках історіографії. Радянські історики вважали страйкову тематику перспективною, а тому зверталися до неї досить часто. Відмічали, що піднесення і спад революційної хвилі на всіх етапах збігався з відповідним піднесенням і спадом революційного руху в Росії (В.Осечинський), що страйковий рух зайняв одне з провідних місць у загальнополітичному житті краю (К.Каковський). Провідною думкою радянських науковців цього періоду була теза, що перша російська революція 1905–1907 рр. мала вирішальний вплив на посилення революційного руху Галичини за “возз’єднання із своїми братами на Сході” (В.Іщенко, С.Трусевич).

Сучасні дослідники вважають революцію 1905–1907 рр. каталізатором пожвавлення діяльності українських політичних партій Галичини, а вічевий рух цього періоду у краї проходив під гаслами демократизації виборчої системи (А.Павко, Ф.Стеблій).

Четвертий розділ “Історична наука про організаційно-ідеологічне оформлення партійних формувань та громадські організації краю” присвячений вивченню праць щодо загальної партійно-політичної системи українського суспільно-політичного руху, діяльності громадських організацій у краю та питанням їх впливу на громадсько-політичне життя.

У першому підрозділі “Загальна характеристика українського суспільно-політичного руху і партійно-політичної системи українськими істориками” визначено структуру українського суспільно-політичного руху Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. до невід’ємних складових частин якого віднесено і формування партійно-політичної системи, що відрізнялись ідеологічними і організаційними засадами і які представляли різні верстви населення краю; політичні рухи означеного періоду окреслені діяльністю українських парламентарів у Галицькому сеймі та Державній раді у Відні, боротьбою за проведення виборчої реформи та заснування українського університету у Львові; соціальні рухи вивчались у контексті найбільш масових виступів 1902 р. і 1905–1906 рр.

У сучасній періодизації українського суспільного руху зламу ХІХ–ХХ ст. лежать принципи трансформації національної самосвідомості (В.Сарбей) та первинності впливу культурно-просвітницьких і політико-ідеологічних чинників і акцентації на тому, що національне відродження відбувалося у двох відмінних суспільно-політичних системах Російської та Австрійської імперій (Я.Грицак).

Перші оцінки цьому процесу дав М.Грушевський, який засуджував своїх сучасників за “малі діла на фоні яких забувалося про головне”, водночас позитивно оцінюючи боротьбу і конкуренцію різних напрямів політичної думки, оскільки це привело в кінці ХІХ – початку ХХ ст. до надзвичайно бурхливого розвитку українського політичного життя Галичини.

У рамках сучасних окреслень українського руху у Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст. виділяють три напрями, які визначали партійну орієнтацію: 1) москвофільський; 2) “австрійський ультралоялізм”; 3) за створення самостійної української держави (С.Алексєєв, Є.Ляшенко). Дослідники констатують розгортання у Галичині нової хвилі масових національно-політичних рухів з початком ХХ ст. (О.Сухий) та підкреслено національний характер політичних партій, в тому числі і лівих (С.Макарчук); основне значення для формування політичної орієнтації мала повсякденна робота, а не тільки загальна політична орієнтація; сильний вплив на світогляд національного руху в Галичині мав вплив динамічної української спільноти з Наддніпрянщини, оскільки позбавляв його вузького провінціалізму і забезпечив всеукраїнською ідеологією (Л.Качмар). Дослідник І.Чорновол констатує соціальну реструктуризацію українського національного відродження, де відзначає поділ між домінуванням різних верств протягом різних етапів українського руху: духовенство відігравало провідну роль в ньому приблизно до 1880 р., професори – до 1900 р., адвокати – на початку ХХ ст.

Сучасні узагальнюючі видання стверджують, що з виникненням наприкінці ХІХ ст. перших українських партій, національна ідея виходить за межі інтелігентного середовища і проникає в ширші маси, що створило умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням.

Для оцінок діаспорними істориками українського національного руху характерним є те, що яскравою особливістю галицького національного руху, у порівнянні з рештою України, вони вважають його легальність і боротьбу, яка в основі була скерована не проти держави, до якої вони належали, а тільки “проти фаворизування тією державою поляків” (Р.Млиновецький).

Нині існує декілька партійно-політичних схем політичної структури українського національного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст.: 1) соціалістичні (РУРП, УСДП); 2) ліберальні (Народна Рада); 3) консервативні (католицький русько-народний союз; християнсько-суспільна партія); 4) реакційні (Руська народна партія) (А.Павко); впливова центристська (УНДП), дві ліві (РУРП, УСДП) та одна права (КРНС) (І.Райківський). Одночасно І.Райківський, говорячи про слабкість УСДП та КРНС, фактично твердить про існування на початку ХХ ст. двопартійної системи, в якій провідна роль УНДП зрівноважувалася опозицією лівої РУРП. Історик М.Кугутяк подає таку структуру українського політичного руху: центристська УНДП, дві ліві (РУРП і УСДП), одна консервативна (КРНС), а також москвофільський рух.

Українські історики по-різному бачать структуру української партійно-політичної системи Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. однак найбільш впливовими визначають УНДП та РУРП. Завдяки діяльності “молодих” радикалів до початку Першої світової війни в програмні документи УНДП, РУРП, УСДП було внесено питання політичної самостійності України (Я.Грицак).

У другому підрозділі “Вплив громадських організацій на суспільно-політичне життя в українській історичній думці” висвітлюється відображення в історичній літературі українських громадських об’єднань, які виступали самостійними чинниками, а їх виникнення та діяльність зумовлювалися об’єктивними потребами національного розвитку.

Дослідник Б.Савчук визначає три напрямки дослідження громадських організацій: 1) вивчення “Просвіти”; 2) “Січі”, “Лугу”, “Пласту”, “Сокола” та ін.; 3) товариства “Рідна школа” та інших педагогічних товариств. Визначено недоліки у висвітленні діяльності громадських організацій: більшість публікацій міжвоєнного періоду з’являлися з нагоди ювілеїв громадських організацій, тому головна увага акцентувалася на їхніх провідних діячах і здобутках діяльності, а внутрішні механізми і прорахунки майже не розкривалися; поза увагою залишалася проблема партійно-політичної боротьби навколо товариств.

Найбільшої уваги дослідники приділили “Просвіти”, як наймасовішій установі галицьких українців. Ще ідеолог українського просвітництва М.Галущинський стверджував про всенародний характер “Просвіти”, яка повинна стояти “поза партіями”. Однак стереотип щодо “Просвіти” як “матері” українських товариств (В.Мудрий) привабливий зовнішньою логікою, але спрощує складні процеси її зародження і становлення (при заснуванні більшості масових українських добровільних інституцій наслідувались відповідні організаційно-ідеологічні зразки інших європейських народів; характер і масштаби їх розвитку зумовлені об’єктивними потребами національного суспільного життя українства Галичини (Б.Савчук).

В історіографії молодіжні пожежно-гімнастичні товариства “Січ” і “Сокіл” часто розглядалися дослідниками як цілком окремі самостійні громадські об’єднання, явно недооцінюючи, що вони створювалися для посилення впливів відповідних партійних структур, які повсякчас контролювали їхню діяльність. Водночас сучасні дослідники (І.Андрухів, О.Вацеба, В.Савчук, В.Чоповський, Б.Трофим’як, Б.Якимович та ін.) аргументовано показали, що на початку ХХ ст. виразне розмежування партійно-політичних впливів існувало лише в цих двох масових організаціях: “Січ” виникла і діяла під