НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

ВОЛОЩЕНКО Ольга Миколаївна

УДК 34 (091); 348.42:348.73; 349.412:332.2.

ПРАВО МОНАСТИРСЬКОЇ ЗЕМЕЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

НА ЛІВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ

(СЕРЕДИНА ХVII – ОСТАННЯ ЧВЕРТЬ ХVІІІ ст.)

Спеціальність 12.00.01. — теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ — 2008

Дисертацією є рукопис

Роботa виконанa у відділі історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України та на кафедрі теорії та історії держави і права Київського університету права Національної академії наук України

Науковий керівник – | кандидат юридичних наук, доцент

МУЗИКА Ірина Володимирівна,

Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, старший науковий співробітник

Офіційні опоненти: | доктор юридичних наук, доцент

ГОЛОВКО Олександр Миколайович,

Харківський національний університет

внутрішніх справ, перший проректор з навчальної

та методичної роботи

кандидат юридичних наук, доцент

ЧЕХОВИЧ Валерій Анатолійович

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри теорії та історії держави і права

Захист відбудеться "4" квітня 2008 р. о 17  годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, .

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, .

Автореферат розіслано "1" березня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Т. І. Тарахонич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається, по-перше, роллю церкви та її інституцій у розвитку інституту права власності на землю на українських територіях, що увійшли 1654 р. до складу Московської держави, та, по-друге, тією обставиною, що ґрунт для соціально-правових конфліктів у релігійно-майновій сфері в новітній історії України було закладено саме у досліджуваний період.

У пореволюційній Україні-Гетьманщині (1654 р.) монастирі були чи не єдиними легітимними власниками земель, а відтак основними носіями традиції приватного землеволодіння. Боротьба церкви за свої права землевласника, в якій вона апелювала до суду, виступаючи рівноправною стороною процесу, сприяла відновленню у юридичній практиці Гетьманщини правових здобутків Руського та Литовсько-Польського періодів та розвитку на їх ґрунті цивільно-процесуальних норм. Проте, вже від першої чверті ХVIIІ ст. ця практика зазнала суттєвих обмежень з боку Московської держави.

Вивчення розвитку права власності монастирів на землю також має прикладне значення. Запропонована наукова праця покликана сприяти поглибленню знань юристів щодо різних аспектів правового регулювання церковного нерухомого майна (зокрема, земель) в XVII–XVIII ст., а отже, сприяти пошуку шляхів розв’язання сучасних майнових конфліктів між церквами.

Знання та врахування досвіду минулого нададуть можливість для подальшого переосмислення ставлення до церкви, норм церковного права, для вдосконалення відносин між державою і церквою, як однією з інституцій сучасного громадянського суспільства. Врахування унікального вітчизняного досвіду та його розумне використання дасть змогу сучасним правникам удосконалити законодавство, що визначає статус релігійних організацій в Україні; уточнити їх права та обов’язки у сфері земельних правовідносин.

Правовий аспект монастирського землеволодіння на українських землях у XVII–XVIII ст., а саме, специфіка прав церкви як власника земель у зазначений період не були досліджені до сьогодні. Суміжні дослідження торкалися проблем монастирського господарства та складу монастирської нерухомості на Лівобережній Україні в ХVIІ–XVІІІ ст. (В. Мордвінцев); управління церковним нерухомим майном в Російській імперії (В. Мілютін); перших гетьманських земельних універсалів (О. Грушевський); актів, що затверджували права на майно в Російській імперії XVIII ст. (А. Станіславський); функціонування церковних маєтків у системі політичних, соціальних, конфесійних та національних відносин на Правобережній Україні в ХVIII–XIX ст. (А. Зінченко) та ін.

Отже, слід констатувати, що цікавим і теоретично актуальним питанням правового регулювання монастирської земельної власності в означену добу досі приділялося мало уваги.

Водночас велика кількість важливих архівних матеріалів та документів, що характеризує право власності монастирів на землю в Україні-Гетьманщині тривалий період залишалася неопрацьованою. Означений стан розробки проблеми та її актуальність зумовили нагальну потребу ґрунтовного аналізу права власності монастирів на землю на Лівобережній Україні XVII–XVIII ст. на монографічному рівні.

Зв‘язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося відповідно до планової тематики відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України та кафедри теорії та історії держави і права Київського університету права НАН України, зокрема з темами: “Правовий звичай як джерело українського права” (номер державної реєстрації 0102U001601), “Проблеми становлення і розвитку українського права: наукознавчий аспект” (номер державної реєстрації 0104U007593), “Правове регулювання в умовах трансформації суспільних відносин” (номер державної реєстрації 01050001907).

Метою дослідження є виявлення закономірностей та узагальнення досвіду монастирів України-Гетьманщини у сфері реалізації та захисту права власності на землю та з’ясування особливостей правового регулювання монастирської земельної власності.

Відповідно до поставленої мети визначено основні завдання дослідження:

здійснити історіографічний огляд та узагальнити стан наукових досліджень права монастирської земельної власності на Лівобережній Україні XVII-XVIII ст.;

розкрити специфічну природу права монастирської земельної власності;

визначити на основі сучасних теоретико-правових підходів ключові поняття дослідження – „право власності монастирів на землю”, „захист права власності монастирів на землю” та ін.;

виявити, проаналізувати та систематизувати юридичні акти (нормативні та індивідуальні), що регулювали монастирське землеволодіння;

охарактеризувати правовий статус монастирських земель на Лівобережній Україні;

визначити основні етапи розвитку правовідносин між церквою та державою у сфері землеволодіння;

розкрити основні шляхи набуття власності на землю монастирями;

виявити зміни обсягу прав монастирів на землю;

охарактеризувати форми захисту монастирями права власності на землю;

визначити способи захисту монастирями права власності на землю;

встановити перелік органів, що вирішували земельні спори монастирів;

узагальнити порядок розгляду земельних спорів, зокрема, визначити стадії розгляду та їх зміст.

Об’єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини у сфері набуття, володіння, користування, розпорядження землею, а також у сфері захисту права власності на землю на Лівобережній Україні у другій половини XVII – останній чверті XVIII ст.

Предметом дисертаційного дослідження є право монастирської земельної власності на території Гетьманщини у середині XVII – останній чверті XVIII ст.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складає комплекс філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методів і принципів. Визначальними у цій системі, з урахуванням специфіки історико-правового дослідження, є наступні методи: 

формально-юридичний метод – забезпечив правове моделювання дійсності, тобто її пізнання з позицій і в межах поняття права, виявлення та описання її ознак за допомогою правових характеристик; 

історико-правовий метод – використовувався при виявленні факторів зростання обсягу монастирських земель, при дослідженні еволюції їх правового статусу протягом XVII-XVIII ст. та при встановленні переліку органів, що вирішували земельні спори монастирів; 

діалектичний метод – дозволив отримати повне та об’єктивне уявлення про дійсність у межах розуміння її історичної зумовленості, зв’язку з культурою, світоглядом та іншими формами духовної діяльності суспільства;  

статистичний та герменевтичний методи – застосовувались на попередніх етапах дослідження, пов’язаних з виявленням та опрацюванням джерельної бази дисертації; 

порівняльний метод, аналізу та синтезу – покладені в основу пошуку зв’язків (наступності) з попередніми історичними періодами, зокрема в законодавчій та правозастосувальній (процесуальній) сфері; 

структурний та структурно-функціональний методи – застосовувались при аналізі законодавчих актів Лівобережної України, договорів, рішень судів; 

культурологічний метод – застосовувався при визначенні співвідношень між релігійними та правовими основами життя суспільства; 

хронологічний метод – забезпечив визначити послідовність проведення дослідження та структури викладення матеріалу; 

синтетична методологія – дала можливість використати переваги різних підходів для загальної синтезації юридичного поняття “право власності монастирів на землю у ХVІІ-ХVІІІ ст.” як складного, багатогранного явища; скласти реальне наповнення спектру ознак і властивостей інституту права власності на землю; встановити повнішу картину правового життя тогочасного суспільства.

Складність і багатоплановість предмета дослідження зумовили звернення до положень різних суспільних наук і необхідність використання міждисциплінарного синтезу. З огляду на це, теоретико-методологічне значення для дисертаційного дослідження мали здобутки філософської, соціологічної, культурологічної, історичної, правової думки минулого і сучасності.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що ця робота є одним з перших в Україні самостійним дослідженням, виконаним на монографічному рівні, яке присвячене проблемам права власності монастирів на землю на Лівобережній Україні від середини XVII – до останньої чверті XVIII ст.

Найвагоміші результати дослідження, що визначають внесок автора у розробку зазначеної проблематики, сформульовані у наступних положеннях і висновках:

уперше на основі сучасних теоретико-правових принципів право монастирської земельної власності розглядається як комплексне, структурно-диференційоване явище;

дістало подальший розвиток положення про наступництво, продовження правової традиції, сформованої у польсько-литовський період, в Україні-Гетьманщині, зокрема, у сфері регулювання відносин володіння, користування і розпорядження землею монастирями;

обґрунтовано положення про важливу роль монастирів у розвитку права власності на землю в автономній Гетьманщині як у правотворчій, так і в правозастосувальній сферах завдяки постійному використанню монастирями механізму набуття цього права, його припинення та захисту – тобто повної реалізації обсягу права власності. Це, зокрема, виявилось у: 1) вдосконаленні форми правовстановлюючих документів, а також скарг та позовів до установ, що вирішували земельні спори монастирів; 2) відпрацюванні правового механізму встановлювали або підтверджували право власності на землю; 3) застосуванні різних способів захисту при одночасному ретельному контролі за дотриманням судом процесуальних норм та ін.;

визначено джерела формування комплексу земельної власності монастирів, серед яких передусім землі, права на які вдалося отримати та зберегти протягом попереднього періоду; по-друге, державні землі, отримані від гетьманів та царів та, по-третє, приватні землі, які раніше належали населенню Гетьманщини;

виявлено причини обмеження зростання монастирського землеволодіння та запропонований схематичний поділ на чотири етапи процесу законодавчого обмеження права власності монастирів на землю. Їх кінцевими датами визначено дати видання законодавчих актів, що містили такі обмеження та завершення роботи законодавчих комісій: 1728, 1743, 1767 та 1786 роки. Результатом зазначеного процесу стала спочатку заборона набувати землі, а на останньому етапі – вилучення переважної більшості монастирських земель;

доведено існування особливого майнового статусу монастирів Лівобережної України, який забезпечувало поєднання норм церковного та світського права (Литовського статуту 1588 р., збірників магдебурзького права, загальноімперських та українських владних актів, індивідуальних актів великих князів давньоруської держави, великих князів литовських та королів польських, актів приватних осіб);

встановлено основні шляхи набуття власності на землю монастирями: надання від гетьманів та царів; дарування та заповідання всіма категоріями населення Лівобережної України; купівля земель; обмін; звернення стягнення на землю за зобов’язаннями власника; освоєння земель й набуття права на них за давністю володіння, а також захоплення;

конкретизовано положнення про церковні інституції України-Гетьманщини як повноправний суб’єкт цивільних, зокрема, майнових правовідносин, що виявилось у належності їм вієї сукупності правомочностей власника, яку вони реалізовували незалежно від вищого церковного чи державного керівництва;

охарактеризовано особливість правового статусу майна монастирів, яка створювалась внаслідок подвійного підпорядкування нормам права цивільного, які дозволяли вільне відчуження майна, та права церковного, які це право обмежували;

запроваджено до наукового обігу авторський перелік судових, судово-адміністративних і адміністративних церковних та державних органів Гетьманщини, які здійснювали захист права власності монастирів, а також авторське визначення способів захисту прав на земельні ділянки, до яких вдавалися монастирі;

охарактеризовано стадії процесу вирішення земельних спорів монастирів, серед яких: а) підготовча, в процесі якої здійснювалося дослідження обставин справи і перевірка доказів межовими комісарами чи підкоморіями органу, до якого надійшов письмовий позов і в окрузі якого знаходився позивач або мешкав скривджений власник; б) дебати судові, які могли проходити як в усній, так і у письмовій формі; в) прийняття й оголошення рішення, яке мало назву “декрет”, “решеніє”, “определеніє”, “вирок” й складалося з вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин і записувалося у спеціальні актові (декретові) книги, які велися в магістратах, ратушах, сотенних, полкових судах, Генеральному суді, а також земських, гродських та підкоморських судах; г) виконання рішення, яке покладалося на самі суди, а також на міські, сільські, сотенні і полкові уряди, які мали судові функції.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що викладені в роботі положення, пропозиції та висновки можна використати:

у проведенні науково-дослідних робіт – при розробленні та обґрунтуванні положень та висновків майбутніх досліджень відповідної проблематики;

у законотворчій практиці – при створенні законодавства про свободу поглядів, переконань і релігійні організації; регулюванні майнових правовідносин між державою та церковними інституціями;

у навчальному процесі – при викладанні навчальних дисциплін “Історія держави і права України”, “Канонічне право”, “Звичаєве право”, “Історія України” та ін., а також при підготовці підручників і навчальних посібників.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданні відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, кафедри теорії та історії держави і права Київського університету права НАН України та на зустрічах з викладачами Університету Торонто (січень-лютий 2006 р.) під час перебування по програмам наукового обміну. Теоретичні висновки дисертації були оприлюднені на науково-практичних конференціях: “Християнство на межі тисячоліть: економічні, правові, історичні та культурологічні аспекти”, Міжнародна молодіжна науково-практична конференція (15-16 березня, 2001 р., м. Київ; тези опубліковано); “Юридична біографістика: історія, сучасність та перспективи”, VIII-ма Міжнародна конференція істориків права (м. Феодосія, 15–18 вересня 2002 р.; тези опубліковано); “Юридична наука та освіта: історія, сучасність, перспективи”, ІХ-та Міжнародна історико-правова конференція (м. Рівне, 6–8 червня 2003 р.; тези опубліковано); “Свобода релігії і глобальні трансформації в сучасному світі”, Міжнародна наукова конференція (м. Київ, 26–28 травня, 2004 р.); "Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти” XIII-та Міжнародна історико-правова конференція (м. Чернівці, 20–22 травня 2005 р.; тези опубліковано); “Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку”, міжвузівська наукова студентська конференція (м. Косів, 27 січня – 2 лютого 2006 р.; тези опубліковано); “Проблеми протидії злочинності: історико-правовий аспект”, XVIII-та Міжнародна історико-правова конференція (с. Стерегуще, 14–16 вересня 2007 р.).

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження автором викладені в одинадцятьох наукових публікаціях, з них чотири опубліковані у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура дисертації визначена предметом, метою та завданнями дослідження. Вона містить вступ, чотири розділи, які поділяються на десять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить – 197 сторінок, з яких список використаних джерел – 15 сторінок (224 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначається мета і завдання дисертації, її об’єкт та предмет, охарактеризовано використані в роботі методи, розкривається наукова новизна, практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію та публікацію результатів дослідження, його структуру та обсяг.

У Розділі . “Історіографія проблеми, джерельна база та понятійно-категоріальний апарат дослідження”, який складається із двох підрозділів, проаналізовано праці, присвячені різним аспектам реалізації та захисту права власності монастирів на землю; описано джерельну базу дослідження, його методику та зміст основних термінів, що потребують пояснення.

Підрозділ .1. “Історіографія проблеми та характеристика джерельної бази дослідження” присвячений дослідженню основних концептуальних підходів до визначення поняття монастирської земельної власності різними авторами, а також огляду джерел з даної проблематики.

Відповідно до хронології та наближення змісту до суті проблеми автором поділено на кілька груп дослідження, присвячені праву власності монастирів на землю та способам захисту цих прав періоду України-Гетьманщини. До першої групи віднесено праці вчених кінця ХІХ – початку ХХ ст.: О. Лазаревського, М. Владимирського-Буданова, В. Мілютіна. Вони містять інформацію щодо історії формування земельних володінь православних монастирів Лівобережної України XVII–XVIII ст., пояснюють обсяг прав власника православної церкви в попередніх політико-правових умовах, у Московській державі XVI–XVII ст. та у “великоросійських” губерніях імперії XVIII ст. Ці праці є водночас частиною джерельної бази дослідження.

До другої групи робіт, також кінця ХІХ – початку ХХ ст., – можна віднести доробок вчених, присвячений більшою мірою соціально-економічній та політико-правовій історії України ХVII–XVIII ст. Це, зокрема, праці академіка ВУАН М. Василенка; директора однієї з Комісій ВУАН з правами академіка О. Грушевського, академіка ВУАН М. Слабченка, істориків Е. Філімонова, В. Науменка, В. Мякотіна.

До третьої групи досліджень, що також були написані в ХІХ – на початку ХХ ст., належать праці з церковної історії. Їх автори, також торкалися проблем монастирського землеволодіння. До таких авторів належать митрополит Євгеній (Болховітінов), професор Київської духовної академії М. Петров, історики М. Мухін, І. Граєвський, М. Шпачинський, Ф. Рождественський.

Окрему групу праць складають такі, що присвячені державі і праву України XVII–XVIII ст., де, з урахуванням новітнього теоретичного доробку, зміни юридичної термінології, переосмислено події минулого. До таких, зокрема, належать аналітичні огляди окремих зібрань документів або пам’яток права, де розкривається зміст основних правових понять та інститутів, здійснені істориками І. Юхо, К. Віслобоковим, І. Бутичем, В. Панашенко.

Декілька видань присвячені захисту прав монастирів на землю, різним аспектам українського судового процесу та судоустрою Гетьманщини. Це, зокрема, розвідки А. Діаніна, І. Теличенка, М. Слабченка, І. Черкаського, А. Пашука, Я. Падоха.

Решта публікацій стосується теми опосередковано. Це роботи загального характеру, де згадується про право монастирів на землю загалом. Окремо при цьому стоїть праця З. Когута “Російський централізм та українська автономія”, в якій на загальному тлі політичних та соціальних змін у Гетьманщині XVIII ст. подається аналіз реформ церковного життя, що призвели до трансформацій у правовому регулюванні монастирської земельної власності.

Джерельна база дослідження складається зі значного документального комплексу, виявленого дисертантом в архівосховищах України. Це оригінальні документи і матеріали, зокрема, акти про дарування, купівлю-продаж, заставу, обмін, заповідання земель, а також скарги, клопотання, позови, рішення судів та ін. Значна частина джерел введена дисертантом до наукового обігу вперше. Джерельну базу дослідження, крім того, складають опубліковані універсали українських гетьманів, укази російських царів, загальноімперські нормативно-правові акти, норми канонічного права, Литовського статуту 1588 р. та Прав, за якими судиться малоросійський народ, 1743 р.

У підрозділі .2. “Понятійно-категоріальний апарат дослідження” розкривається значення цивільно-правових, церковних та церковно-правових термінів, понять та інститутів XVII–XVIII ст. та сучасних, які зустрічаються у тексті дисертації. Зокрема, встановлено, що означав термін “власність” у XVII–XVIII ст., повноваження власника, монастир, монастирське майно, підпорядкування монастирів, управління монастирями, “право подання”, “право патронату”, “ктиторське право”.

Пояснено структуру дисертації. Визначено зміст термінів, що вживаються в архівних документах та публікаціях XIX – початку ХХ ст. для одиниць виміру землі, назви соціальних груп, з якими монастирі вступали у земельні правовідносини та ін. Підкреслено, що право власності монастирів на землю розглядається з позиції сучасних теоретичних доробок у цій галузі.

Розділ . “Формування монастирської земельної власності та етапи її законодавчого обмеження”, який також складається з двох підрозділів, присвячений висвітленню факторів зростання обсягу монастирських земель та еволюції майнових відносин між церквою та державою, оскільки без наведення загального контексту історичних подій, ускладнилося б у наступних параграфах висвітлення правових аспектів регулювання монастирського землеволодіння. Основними проблемами, на яких зосереджено увагу дослідниці є: витоки та еволюція монастирського землеволодіння, джерела його формування, а також законодавче обмеження права власності монастирів на землю.

У підрозділі .1. “Фактори зростання обсягу монастирської земельної власності та джерела її формування”, характеризуючи право власності монастирів на землю, дисертантка приділила увагу місцю православної церкви в житті тогочасного суспільства, окремої особи та держави, що зумовило матеріальну підтримку церкви – розвиток права подання, яке полягало у піклуванні, в т. ч. матеріальному, заможною особою про окрему церковну інституцію, засновником або меценатом якої вона виступала.

Гетьманська влада, через наділення церкви та монастирів землею, прагнула дістати її підтримку у внутрішній та зовнішній державній політиці та отримати традиційне для країн тогочасної Європи церковне визнання, оскільки повстала в результаті військових подій, а не спадковим шляхом. Також влада намагалася вирішити проблему економічного утримання духовенства та соціально незахищених осіб, якими традиційно опікувалася церква.

Окрема особа (від гетьмана до селянина), заповідаючи чи даруючи власні землі церкві, прагнула забезпечити спомин душі своєї та рідних і прощення гріхів після смерті чи за життя. Цей шлях надходження земель монастирям був одним з основних, й до 1728 р., законодавчо не обмежений. Як наслідок, за першу третину XVIII ст. обсяг церковно-монастирських земель зріс до 25від загального в країні.

У підрозділі .2. “Етапи законодавчого обмеження монастирського землеволодіння та секуляризація церковних земель на Лівобережній Україні” проаналізовано причини та визначено основні етапи процесу законодавчого обмеження монастирського землеволодіння.

З боку держави та світських землевласників зростання обсягу монастирських земель сприймалося як загроза власному достатку, тому вживалися заходи щодо обмеження права власності монастирів на землю. З боку світських землевласників, по-перше, спостерігалися масові порушення існуючих норм (захоплення та пограбування монастирських господарств) та, по-друге, намагання правовими засобами, через урядові та судові установи, оскаржувати право власності монастирів на певні території, право на здійснення монастирями окремих видів господарської діяльності, яку ті вели на власних землях, та намагання уникнути відповідальності за вчинені проти монастирів правопорушення шляхом подання зустрічних позовів та затягування справи.

Результатом згаданих дій стало законодавче обмеження права власності церкви та монастирів на землю. Відповідні норми вперше знайшли закріплення та набули чинності в “Рішительних пунктах” 1728 р., надалі – у “Правах, за якими судиться малоросійський народ”, 1743 р.(хоча цей кодекс, як відомо, так і не набув чинності). Планувалося ввести відповідні норми у нове загальноімперське уложення, але законодавча Комісія 1767 р., що працювала над проектом, достроково припинила роботу. Остаточне вирішення питання відбулося Указом Катерини ІІ від 10 квітня 1786 р. Завдяки своєму привілейованому становищу у ще автономній тоді Гетьманщині, українські монастирі уникнули імперської церковної секуляризації 1764 р. Але імператриця все ж запровадила одноманітність в управлінні церковним майном по всій імперії. Це означало вилучення переважної більшості церковних та монастирських земель із збереженням заборони на вільне їх набування.

У Розділі .  “Правове регулювання монастирського землеволодіння, набуття та реалізація права на землю”, який складається з трьох підрозділів, розкриваються особливості здійснення монастирями права власності на землю в автономній Гетьманщині. Передусім йдеться про нормативне регулювання цього права, джерела права. Другій підрозділ присвячений аналізу документів, що встановлювали право власності монастирів на землю; третій – складовим права власності на землю – володінню, користуванню та розпорядженню.

У підрозділі .1. “Правове регулювання монастирського землеволодіння” проаналізовано джерела права – нормативно-правові та індивідуальні акти – Литовський статут 1588 р., „Права, за якими судиться малоросійський народ, 1743 р.”, збірники магдебурзького права „Порядок” і „Саксон”, акти органів загальноімперської російської та української влади (царських указів та грамот, універсалів гетьманів), церковно-правові збірники, звичаї та ін. Визначено місце кожного з джерел у системі регулювання суспільних відносин у сфері реалізації права власності на землю монастирями та здійснення захисту цього права, чого досі не було зроблено дослідниками.

Дисертантом зроблено спробу спростувати деякі стереотипи, пов’язані з питанням використання норм різних джерел права. Один з них – нібито існування спорів на підставі колізії норм магдебурзького права та Литовського статуту 1588 р. Аналіз опрацьованих джерел – заповітів, а також рішень судів різних рівнів щодо земельних спорів монастирів цього не підтвердив.

На підставі аналізу посилань на церковно-правові збірники, що знайдені у архівних документах та опублікованих джерелах, доведено, що норми церковного права регулювали в т. ч. майнові відносини між церковними установами.

Аналіз змісту термінів "звиклі права", "малоросійські старі звичаї", які зустрічаються у архівних документах, виявив, що ними є норми Литовського Статуту: “…по прежним обычаям, определявшимся Литовским статутом…”.

У підрозділі .2. “Підстави набуття права на землю” встановлено перелік правових підстав набуття монастирями права на землю. Ними були: універсали гетьманів та укази царів, акти дарування та заповіти від усіх соціальних груп, акти купівлі-продажу, договори міни та позики, у випадку, коли земельний маєток був предметом застави, оскільки найпоширенішим видом забезпечення виконання зобов’язань позичальника за договором позики була застава. Підставою набуття монастирями права власності на землю також могли бути рішення судово-адміністративного органу про визнання означеного права внаслідок добросовісного, відкритого та безперервного користування ділянками, що пустували. Поза тим, дисертантом з’ясовано, що монастирі захоплювали землі, що належали іншим власникам й перетворювали недобросовісне незаконне володіння на законне за допомогою гетьманських універсалів чи царських указів.

Автором обґрунтована посиланнями на джерела особливість майнових прав українського чернецтва (послушників і ченців), яке всупереч нормам церковного права, що забороняли ченцям брати участь у цивільних правовідносинах (спадкувати майно, бути опікуном чи піклувальником, займатись торгівлею та ін., якщо це не становило інтерес монастиря), могло подарувати чи продати землю родичам, продати монастирю чи залишити за собою.

У підрозділі .3. “Зміст права власності монастирів на землю” описано зміст права власності монастирів на землю та особливості здійснення правомочностей власника. Встановлено, що кожен монастир мав статус юридичної особи й фактично виступав незалежним власником майна. Церковна ієрархічна структура не поширювалась на майнові відносини. Як окремі суб’єкти права власності монастирі набували землю для будівництва майнових комплексів, об’єктів сфери торгівлі, побуту, адміністративних будинків тощо, для виробництва товарної сільськогосподарської продукції. Здійснення деяких видів господарської діяльності та будівництво на власних землях певних видів споруд потребувало спеціального дозволу, який монастирі отримували у вигляді універсалів гетьманів.

На прикладі архівних матеріалів показано, що в означений період було відомо право земельного сервітуту. Монастирі виступали власниками як панівної, так і обслуговуючої ділянки.

Продемонстровано, що право розпорядження монастирі здійснювали шляхом продажу чи обміну, а також передачі в оренду земельних ділянок. Але порівняно невелика кількість прикладів відчуження земель підтверджує дотримання монастирями норм церковного права, згідно з якими набуте майно мало “зберігатись монастирю”. Інколи ще й норми дарчих та заповітів зазначали, що земля передається “в вечное владение”. Означене дає підстави називати право власності монастирів на землю, зокрема, право розпорядження обмеженим (в інтересах церкви).

У Розділі . “Захист прав на землю. Вирішення земельних спорів монастирів”, який складається з трьох підрозділів, визначено та систематизовано: 1) способи захисту прав на земельні ділянки, які застосовували монастирі; 2) органи, що вирішували земельні спори монастирів; 3) стадії розгляду земельних спорів.

У підрозділі .1. “Способи захисту прав на земельні ділянки” визначено джерела процесуальних норм. Ними були: Литовський статут 1588 р., збірники магдебурзького права, укази та розпорядження судово-адміністративних установ – Малоросійської колегії (1722–1727 рр.; 1764–1786 рр.), Гетьманського правління, Правління гетьманського уряду (1734–1750 рр.) та ін.

Структуровано й підкріплено посиланнями на документи застосування таких способів захисту, як вимога усунення порушення права на землю, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання прав на землю. Встановлено, що останній застосовувався коли правовстановлюючі документи були відсутні або у інших власників існував сумнів щодо автентичності таких документів. Відшкодування збитків, заподіяних як правомірними, так і неправомірними діями здійснювалось здебільшого гетьманом на прохання монастирської адміністрації. Спостерігаються спроби застосування такого способу захисту як визнання недійсним рішення органу місцевого врядування, зокрема Київського магістрату.

Водночас не застосовувався такий спосіб захисту як визнання угоди недійсною, хоча існують приклади укладення угод внаслідок обману, насильства, погрози та ін.

У підрозділі .2. “Органи, що вирішували земельні спори монастирів” встановлено перелік судових, судово-адміністративних та адміністративних органів, що вирішували земельні спори монастирів з врахуванням наслідків проведення двох судових реформ протягом означеного періоду та окреслено зміни у системі згаданих судових та судово-адміністративних органів, чого досі не було зроблено. Зокрема, спори вирішували: Київська духовна консисторія, гетьман, генеральний військовий суд, генеральна військова канцелярія, полкові та сотенні суди, після реформи 1763 р. – земські та підкоморські суди, після введення намісництв – повітові та верхні земські суди.

Визначено, що адміністративна й юрисдикційна нечіткість судових округів давала необмежену кількість приводів оскаржувати рішення одних – до інших, домагаючись прийняття вигідного рішення для сильнішої сторони. Якщо в ХVII ст. нею була церква, то від початку XVIIІ ст. – світські власники, держава, урядові установи, органи місцевого врядування (магістрати) та ін.

У підрозділі .3. “Порядок розгляду земельних спорів” на підставі аналізу архівних документів визначено стадії та особливості розгляду земельних спорів монастирів. Визначено можливі назви постанов органів та складові таких постанов; посади осіб, що могли представляти монастир в суді; форму проведення судових дебатів. Встановлено, що виконання рішення в другій половині ХVII ст. покладалося на: суди; міські, сільські, сотенні і полкові уряди, які мали судові функції; на початку XVIII ст. – на возного. Рішення вищих судів направлялися для виконання на місця.

У Висновках сформульовані найбільш суттєві результати дослідження, наводяться теоретичні узагальнення й нове вирішення наукового завдання, що виявляється у формулюванні та узагальненні ролі монастирів у розвитку права власності на землю на Лівобережній Україні другої половини XVII – останньої чверті XVIII ст.

Процес дослідження змісту інституту права власності та обсягу повноважень власника пов’язується з необхідністю визначення у чітких хронологічних рамках та геополітичних межах суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та ін.

Автор стверджує, що розвиток та удосконалення права власності на землю в Україні-Гетьманщині був пов’язаний з діяльністю монастирів по реалізації цього права. Характерною рисою даного процесу була наступність. Нормативно-правові та індивідуальні акти, видані в Гетьманщині, які регулювали право власності монастирів на землю, були побудовані відповідно до правових принципів та понять, сформованих у попередній політико-правовий період, що забезпечило наступництво у правовій сфері. Водночас, завдяки постійному використанню монастирями механізму набуття цього права, його припинення та захисту, відбулося: вдосконаленні форми правовстановлюючих документів, скарг та позовів у земельних спорах; відпрацювання механізму набуття документів, що встановлювали або підтверджували право власності на землю; застосування різних способів захисту при одночасному ретельному контролі за дотриманням судом процесуальних норм та ін.

Комплекс земельної власності монастирів Лівобережної України в XVII–XVIII ст. був сформований з трьох складових: а) з земель, права на які вдалося отримати та зберегти протягом попереднього періоду; б) з державних земель, отриманих від гетьманів та царів шляхом безоплатної передачі: дарування, затвердження прав на самовільно зайняті землі та ін. шляхом та в) з земель, що належали на праві приватної власності населенню Гетьманщини, яке активно відчужувало свої маєтки здебільшого з метою забезпечення спомину після смерті та з благодійницькою метою – надання підтримки особам, якими традиційно опікувалася церква.

Безперешкодне зростання обсягу монастирського землеволодіння зменшувало державний і приватний земельний фонди, внаслідок чого повстала необхідність їх впорядкування, а саме, шляхом законодавчого регулювання, було обмежене право власності монастирів на землю. Цей процес схематично поділений на чотири етапи. Їх кінцевими датами визначені дати видання законодавчих актів, що містили такі обмеження та завершення роботи законодавчих комісій: 1728, 1743, 1767 та 1786 роки. Результатом зазначеного процесу стала спочатку заборона набувати землі, а на останньому етапі – вилучення переважної більшості монастирських земель.

У дисертації обґрунтовано твердження про особливий майновий статус монастирів Лівобережної України, зумовлений поєднанням норм церковного та світського права. Останні містились, зокрема, у Литовському статуті 1588 р., збірниках магдебурзького права, актах, виданих загальноімперськими та українськими органами влади, царями та гетьманами, а також в індивідуальних актах великих князів давньоруської держави, великих князів литовських і королів польських та в актах приватних осіб про передачу права власності на землю, які зберегли чинність з попереднього періоду. Особливий майновий статус монастирів та юридичний статус імперської автономії – Гетьманщини дозволив уникнути загальноімперської секуляризації 1764 р.

Основними шляхами набуття власності на землю монастирями були: надання від гетьманів та царів; дарування та заповідання всіма категоріями населення Лівобережної України в т. ч. особами, що засновували монастирі або вступали до монастирів; купівля земель; обмін; звернення стягнення на землю за зобов’язаннями власника; освоєння земель й набуття права на них за давністю володіння, а також захоплення.

Відповідно до загальнодержавних норм та юридичної практики церква була повноправним суб’єктом цивільних, зокрема майнових, правовідносин. Право власності на землю монастирі здійснювали самостійно, без втручання з боку вищого церковного чи державного керівництва, використовуючи земельні ділянки в межах їх цільового призначення з метою задоволення своїх потреб та/або з метою одержання прибутку. Не існувало обмежень або переваг щодо набуття, володіння, користування й розпорядження землею церковними установами. Водночас, право монастирів розпоряджатись належними їм землями, насамперед відчужувати, обмежувалось нормами канонічного права. Це становило особливість правового статусу майна монастирів у зазначений період.

Судовими, судово-адміністративними та адміністративними церковними та державними органами Гетьманщини, які здійснювали захист права власності монастирів були: гетьман, Генеральний військовий суд, Генеральна військова канцелярія, полкові та сотенні суди й канцелярії, Київська духовна консисторія, митрополит, а також органи, у віданні яких перебувало імперське управління справами Гетьманщини, зокрема, Колегія іноземних справ, Малоросійський приказ, Малоросійська колегія та управління справами церкви – Синод; після реформи 1763 р. й до введення намісництв, земельні спори монастирів вирішували земські, підкоморські й гродські суди; з введенням намісництв у 1781/82 рр. – повітові та верхні земські суди.

Способами захисту прав на земельні ділянки монастирів були: вимога усунути порушення прав на землю; повернення майна з чужого незаконного володіння; визнання прав; відшкодування заподіяних збитків; захист інтересів монастирів-власників землі у надзвичайних ситуаціях (війна, епідемії). Також зафіксовані окремі приклади спроб застосування інших способів захисту прав на земельні ділянки, наприклад, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого врядування. Такі способи захисту прав на земельні ділянки як а) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права та б) визнання угоди недійсною монастирями не застосовувались.

Порядок судового та позасудового розгляду земельних спорів загалом збігався. Стадіями розгляду земельних спорів монастирів були: 1) підготовча, дослідження обставин справи і перевірка доказів, 2) дебати судові, 3) прийняття й оголошення рішення; 4) виконання рішення. Підставою для порушення розгляду земельного спору було подання письмового викладення претензій здебільшого до органу, в окрузі якого знаходився позивач або мешкав скривджений власник. Ці органи надсилали на місця межових комісарів для перевірки доказів та з’ясування обставин справи. У випадку розташування спірної земельної ділянки на межі кількох судових округів або при вирішенні інших складних справ створювалась спільна судова колегія й на місця виїжджали комісари чи підкоморії від кожного суду. Суд мав задовольнити позов якщо відповідач на третій день не надавав суду необхідний документ або не з’явився втретє, відмовився сплатити штраф після появи у суді, створював тяганину, захищався не по суті або самовільно залишив залу засідань, без надання прикінцевих доручень своєму повіреному.

Проведене історико-правове дослідження вказує на напрями взаємодії церковних утворень та державних установ задля уникнення помилок та використання позитивного досвіду у галузі як церковно-державних відносин загалом, так й земельних правовідносин зокрема, а саме при створенні, розвитку та удосконаленні сучасних моделей взаємин між церквою та державою.

Список опублікованих праць за темою дисертації:

1. Волощенко О.М. Правовий звичай як джерело (форма) права // Правовий звичай як джерело українського права: історико-юридичне дослідження. – К.: Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, 2006. – С. –57.

2. Волощенко О.М. Держава і релігійні об’єднання // Правова ідеологія і право України на етапі становлення тоталітарного режиму. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – С. –128.

3. Волощенко О.М. Церковне землеволодіння в Україні: історико-правовий огляд // Держава і право: Зб. наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. . – К.: Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, 1999. – С. –38.

4. Волощенко О.М. Правове регулювання монастирського землеволодіння в Україні-Гетьманщині // Держава і право: Зб. наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. . – К.: Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, 2005. – С. –170.

5. Волощенко О.М. Проблеми законодавчого регулювання обмеження монастирського землеволодіння та секуляризації церковних земель на Лівобережній Україні у XVIII ст. // Часопис Київського університету права НАН України. – 2005. – № . – С. –44.

6. Волощенко О.М. Канонічне право як окрема система права // Часопис Київського університету права НАН України. – 2006. – № . – С. –56.

7. Волощенко О.М. Норми церковного права в системі соціальних норм // Християнство на межі тисячоліть: економічні, правові, історичні та культурологічні аспекти: Матеріали міжнародної молодіжної науково-практичної конференції (м. Київ, 15-16 березня 2001 р.). – К., 2001. – С. –181.

8. Волощенко О.М. Вітчизняні школи дослідження канонічного /церковного права // Юридична біографістика: історія, сучасність та перспективи: Матеріали VIII-ої Міжнародної конференції істориків права (м. Феодосія, 15-18 вересня 2002.). – Сімферополь, 2003. – С. 280–287.

9. Волощенко О.М. Канонічне /церковне право як наука та навчальна дисципліна // Юридична наука та освіта: історія, сучасність, перспективи: Матеріали ІХ-ої історико-правової конференції (м. Рівне, 6-8 червня 2003.). – К., 2004. – С. –225.

10. Волощенко О.М. Специфіка та своєрідність норм канонічного (церковного) права // Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти: Матеріали ХІІІ-ої історико-правової конференції (м. Чернівці, 20-22 травня 2005 р.). – Чернівці, 2005. – С. –364.

11. Волощенко О.М. Канонічне право: природа та особливості. // Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку: Матеріали міжнародної наукової конференції (м. Косів Івано-Франківської обл., 27 січня – 2 лютого 2006.). – Вип. . – К., 2006. – С. 92–94.

Волощенко О. М. Право монастирської земельної власності на Лівобережній Україні (середина