ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

Юрчишин Тетяна Василівна

УДК 811.161.2’367.3

РЕЧЕННЯ УЗАГАЛЬНЕНОГО ЗМІСТУ:

СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНИЙ

І КОМУНІКАТИВНО-ПРАГМАТИЧНИЙ АСПЕКТИ

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі українського і загального мовознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

ЗАОБОРНА Марія Степанівна,

Тернопільський національний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка,

доцент кафедри українського і загального мовознавства.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ЛОМАКОВИЧ Світлана Володимирівна,

Харківський національний університет

імені В.Н. Каразіна,

професор кафедри журналістики;

кандидат філологічних наук, доцент

ХРИСТІАНІНОВА Раїса Олександрівна,

Бердянський державний

педагогічний університет,

доцент кафедри української мови.

Захист відбудеться “14” травня 2008 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.20 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 2-37.

З дисертацією можна ознайомитися в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (61077,
м. Харків, пл. Свободи, 4).

Автореферат розісланий ____ квітня 2008 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.Г. Савченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасний етап у розвитку синтаксичної науки позначений утвердженням комплексного й диференційованого підходу до аналізу речення з урахуванням формального, семантичного й комунікативного рівнів його організації, оскільки саме сукупність чинників різної природи може визначати належність тієї чи іншої конструкції до певного класифікаційного типу. До конструкцій, які ще не стали об’єктом такого всебічного аналізу в україністиці, належать речення узагальненого змісту. Вони постають як синтаксичні одиниці, що містять загальні положення, висновки, які стосуються всіх людей безвідносно щодо місця й часу, та виходять під час комунікації за межі одноразового вживання, відображаючи кодовий характер мови, наприклад: Хисту не зарити у землі
(Л. Костенко); Із піснею скоріше час минає (Леся Українка); Всі люди блазнями в Бога (Б. Лепкий).

Узагальнення змісту, репрезентоване реченнєвою структурою, традиційно узгоджується з поняттям узагальнено-особового речення. Водночас останнім часом увага синтаксистів зосереджується на тому, що узагальнення змісту репрезентується в структурі всіх типів речень – простих односкладних (особових, безособових, інфінітивних) та двоскладних, складносурядних, складнопідрядних і безсполучникових. Порівняй: Для своєї дитини й голову під сокиру покладають (М. Вовчок); В любові ніколи затишку немає
(Л. Лежанська); Ніяк не втиснути людські стосунки у рамки виключно ділові
(О. Сенатович); Жінку старять роки і чоловік (М. Стельмах); Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки (Л. Костенко); Половина всіх трагедій і нещасть – від кохання різних категорій, що його так прекрасно оспівують поети і прагнуть люди (О. Копиленко); Життя не просте, у ньому треба триматися мужньо (Ю. Збанацький). В українській синтаксичній науці немає цілісного дослідження, яке вказало б місце речень узагальненого змісту в системі синтаксичних конструкцій української мови, що й визначає своєчасність обраної теми.

У межах лінгвістики сутність таких реченнєвих структур досліджувалася та осмислювалася з різних позицій. Речення узагальненого змісту корелюють з іншими номінаціями, зокрема з пареміями (афоризмами, сентенціями, прислів’ями, максимами), абстрактно-авторськими реченнями, універсальними реченнями, загальнореферентними висловленнями. Серія робіт мовознавців присвячена дослідженню речень узагальненого змісту саме з пареміологічного погляду (В. Бондаренко, О. Дуденко, Г. Садова, З. Тарланов). Речення узагальненого змісту як паремії досліджують також у контексті мовленнєвої діяльності (Г. Сидоркова, О. Мерзлікіна). До аналізованих конструкцій часто застосовується фразеологічний підхід, орієнтований на виявлення, систематизацію й теоретичне осмислення їх як стійких, відтворюваних одиниць. У колі дослідницьких зацікавлень перебуває функціонування речень узагальненого змісту на фразеологічному рівні як афористичного мовного масиву (В. Калашник, Н. Шарманова). Структурну та семантичну специфіку так званих абстрактно-авторських речень виявляє в дисертаційній роботі
О. Олійник. У філологічній літературі наявні фрагменти аналізу “універсальних речень” в системі художнього тексту (В. Шмаріна, Ю. Бірюкова, В. Таран). Опис загальнореферентних висловлень в логіко-семіотичному аспекті здійснили О. Падучева та Л. Лєбєдєва. Однак відсутні комплексні дослідження речень узагальненого змісту на власне синтаксичному рівні.

Відповідно узагальнення змісту, репрезентоване в реченнєвій структурі, а також реалізація різнопланових моделей речень узагальненого змісту в мовленнєвих ситуаціях спонукає до пошуку й систематизації засобів вираження узагальнення, а також визначення місця речень узагальненого змісту в синтаксичній системі української мови. Диференційований підхід, який відповідає сучасним поглядам на речення як багатоаспектну одиницю, дозволяє наблизитись до адекватного опису конструкцій узагальненого змісту.

Актуальність дослідження зумовлена потребою в систематизації поодиноких міркувань синтаксистів щодо відсутності визначальних структурних особливостей речень, які репрезентують узагальнення. На цій основі актуалізується необхідність з’ясування чинників, релевантних для вираження різними конструкціями узагальненого змісту. Водночас відсутні спеціальні дослідження й монографічні праці, які реалізували б багатокомпонентний аналіз речень узагальненого змісту в контексті проблем, суттєвих для сучасної лінгвістики, зокрема з позицій семантичного та комунікативного синтаксису. При цьому своєчасність такого комплексного аналізу повинна прислужитися до уточнення класифікаційної системи речень сучасної української мови.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Напрям дисертаційного дослідження відповідає загальній науковій проблемі кафедри українського і загального мовознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка: “Закономірності розвитку української та інших слов’янських мов на лексичному, граматичному та дериваційному рівнях”, що передбачає вивчення питань синтаксису сучасної української мови. Тему роботи затверджено Вченою радою Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (протокол № 1 від 04.09. 2001 р.) та закоординовано на засіданні Наукової ради „Українська мова” Інституту української мови НАН України (протокол № 36 від 15.02. 2007 р.).

Об’єктом дисертаційного дослідження є речення узагальненого змісту.

Предмет аналізу становлять речення узагальненого змісту як комунікативно спрямований семантичний тип синтаксичних одиниць у сучасній українській мові.

Мета дисертаційного дослідження – на основі системного багатоаспектного аналізу визначити семантико-синтаксичні та комунікативно-прагматичні ознаки речень узагальненого змісту.

Для досягнення цієї мети передбачається розв’язати такі завдання:

1) окреслити наповнюваність поняття речення узагальненого змісту з урахуванням досягнень сучасної лінгвістичної науки;

2) з’ясувати лінгвальні та екстралінгвальні чинники узагальнення змісту в реченнєвій структурі;

3) обґрунтувати комунікативну спрямованість речень узагальненого змісту;

4) простежити закономірності організації семантичної структури речень узагальненого змісту;

5) представити семантичну структуру речень узагальненого змісту як інваріантну для конструкцій різної формальної будови, що утворюють один змістовий тип;

6) здійснити прагмалінгвістичний аналіз висловлень узагальненого змісту, які узгоджуються з мовленнєвими актами – цілеспрямованими діями мовця в ситуації безпосереднього спілкування зі слухачем.

Матеріалом дисертації є понад 2 500 речень узагальненого змісту, дібраних шляхом суцільної вибірки з художніх творів українських письменників ХІХ-ХХ ст.

Методологічну основу дослідження становить діалектичний взаємозв’язок елементів дихотомії “мова – мовлення”, а також положення про взаємодію суб’єктивного й об’єктивного в мові.

Методи дослідження зумовлені його метою і завданнями. Для виявлення чинників формування узагальненого змісту в роботі використовується описовий метод з елементами прийому внутрішньої інтерпретації. Для дослідження семантичних особливостей речень узагальненого змісту вагомим є денотативний підхід, що передбачає аналіз змістової організації речення як модусно-диктумного утворення. З цією метою застосовуються методики пропозиційного й трансформаційного аналізу. Виявлення закономірностей функціонування речень узагальненого змісту як висловлень забезпечує використання прагматичного методу, що конкретизується методикою актомовленнєвого аналізу з застосуванням прийомів виявлення імплікатур мовленнєвого спілкування.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві на широкому фактичному матеріалі здійснено системний різнорівневий аналіз речень узагальненого змісту. В роботі з’ясовано лінгвальні та екстралінгвальні чинники узагальнення змісту в реченнєвих структурах, обґрунтовано необхідність об’єднання речень узагальненого змісту в окремий семантичний тип конструкцій сучасної української мови. Новим є дослідження закономірностей функціонування речень узагальненого змісту як висловлень, що узгоджуються з мовленнєвими актами.

Теоретичне значення дисертаційної роботи виявляється в тому, що вона доповнює синтаксичну теорію описом окремого змістового типу речень, який утворюють різні за будовою реченнєві конструкції, позначені однотипністю семантичної структури та характером лексико-семантичного наповнення семантико-синтаксичних позицій. Це дає змогу корекцій класифікаційних синтаксичних описів сучасної української мови. Водночас осмислення сутності речень узагальненого змісту необхідне для поглиблення уявлень про можливості конструкцій різної формальної будови виражати один і той же тип змісту, а також для ілюстрації того, як комунікативні потреби забезпечують реалізацію в мовленнєвій ситуації змісту, втіленого в реченнєвій структурі.

Практичне значення роботи полягає в тому, що положення, представлені в дисертації, можна використовувати в практиці викладання курсу синтаксису, в читанні спецкурсів та семінарів з синтаксичної семантики та синтаксичної прагматики, при написанні підручників та посібників, методичних розробок із синтаксису української мови для вищої і середньої школи.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертації були представлені на Всеукраїнській науковій конференції “Лексико-граматичні категорії у функціональному аспекті” (м. Херсон, 2002 р.), на Міжнародній науковій конференції “Мова, культура, навчання і виховання” (Жешівський університет, Польща, 2004 р.), на Міжнародній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми лінгвістики та навчання іноземних мов у контексті Болонського процесу” (м. Хмельницьк, 2005 р.), на VIII Міжнародній науково-практичній конференції “Семантика мови і тексту” (м. Івано-Франківськ,
2006 р.), на Міжнародній науковій конференції “Культура, література і мистецтво в лінгвістичній освіті у розрізі емпіричних досліджень” (Жешівський університет, Польща, 2006 р.), на Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми та перспективи лінгвістичних досліджень в умовах глобалізаційних процесів” (м. Тернопіль, 2007 р.). Основні положення дисертаційної роботи обговорювалися на засіданнях кафедри українського і загального мовознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. З теми дисертації опубліковано чотирнадцять статей та тез доповідей, з них сім статей у провідних наукових фахових виданнях.

Обсяг і структура роботи. Загальний обсяг дисертації – 209 сторінок, з них – 187 сторінок основного тексту. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (210 позицій) та списку використаних джерел (52 позиції).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі вмотивовано вибір теми, обґрунтовано її актуальність, сформульовано мету й завдання, визначено об’єкт і предмет, наукову новизну, теоретичне та практичне значення дисертації, подано характеристику матеріалу й методів дослідження, апробацію результатів роботи.

Перший розділ “Речення узагальненого змісту в контексті синтаксичної науки” висвітлює й систематизує підходи до осмислення статусу конструкцій узагальненого змісту, представлені в роботах мовознавців логіко-граматичного, психологічного, формально-граматичного та структурно-семантичного напрямів розвитку синтаксичної думки. У розділі викладено теоретичні засади дослідження, визначено його поняттєво-термінологічний апарат.

Питання про речення узагальненого змісту пов’язане з виділенням в системі реченнєвих одиниць так званих односкладних узагальнено-особових конструкцій. Передумови їх виділення вбачаються в міркуваннях представників логіко-граматичного і психологічного напрямів, де простежуються позиції, релевантні для розуміння узагальненого змісту як такого, що виражається конструкціями різної формальної будови.

Речення узагальненого змісту, відомі як узагальнено-особові, актуалізуються в контексті формально-граматичного напряму синтаксичних досліджень, де виділяється самостійний тип односкладних конструкцій і створюється теорія односкладних речень. Уперше поняття узагальнено-особового речення вводить О. Пєшковський. Він визначає цю конструкцію як речення з неозначеним підметом, якому надається особливий, узагальнений відтінок, що забирає в нього індивідуально-особовий характер. Типовою формою присудка виступає друга особа однини дієслова дійсного способу теперішнього або майбутнього часу. Водночас О. Пєшковський закладає основи міркувань про те, що речення узагальненого змісту не позначені визначальними особливостями структури, а вагому роль у їх статусі відіграє лексико-семантичне оформлення.

Структурно-семантичний напрям на стадії свого становлення продовжує традицію розгляду узагальнено-особового речення як одного з різновидів особових односкладних та закріплює за ним дефініцію як односкладного речення, головний член якого виражений формою другої особи однини теперішнього або майбутнього часу чи наказового способу дієслова і позначає дію особи, котра мислиться узагальнено. Водночас у системі структурно-семантичних синтаксичних досліджень поступово утверджується погляд на узагальнено-особові речення як конструкції, семантика яких не підкріплюється особливостями структури. В результаті, з одного боку, виокремлюються концепції, де узагальнено-особові речення осмислюються як окремий конструктивний різновид у системі односкладних речень (Б. Кулик,
О. Мельничук, М. Плющ, Р. Христіанінова, О. Волох); з іншого боку, простежуються концепції, що заперечують виділення узагальнено-особових речень як окремого конструктивного різновиду (В. Бєлошапкова, І. Вихованець,
А. Загнітко, Н. Гуйванюк, К. Шульжук). На фоні заперечення самостійного статусу цих структур ставиться питання про коректність терміна узагальнено-особове односкладне речення. У цьому аспекті вирізняються:
1) репрезентація узагальнено-особових речень як таких, що не мають визначальних особливостей структури та виділяються виключно на основі семантичного критерію (І. Распопов, В. Бабайцева, С. Сятковський,
П. Дудик, І. Лозебной, Л. Кадомцева); 2) виключення узагальнено-особових речень із класифікаційних описів односкладних конструкцій та осмислення їх як регулярних реалізацій двокомпонентних структурних схем, маркованих семантикою узагальнення (В. Бєлошапкова,
І. Вихованець), або розгляд на фоні реченнєвих конструкцій різної будови, що репрезентують узагальнене значення (І. Слинько, Н. Гуйванюк,
М. Кобилянська, А. Загнітко, К. Шульжук, С. Ломакович, М. Заоборна).

Починаючи з 80-их років ХХ століття, синтаксичні описи все менше послуговуються терміном “узагальнено-особове односкладне речення”. Він частіше замінюється словосполученням “речення узагальненого змісту”. При цьому дослідники підкреслюють, що основним критерієм виділення узагальнених конструкцій є семантика. Відповідно формуються підстави для осмислення речень із семантикою узагальнення як окремого змістового типу.

Дослідження структурно-семантичного напряму актуалізують речення узагальненого змісту в контексті сучасної наукової синтаксичної парадигми, що передбачає застосування усталених у ній поглядів до аналізу реченнєвих структур як багатопланових одиниць та оперування ключовими термінами й поняттями кожного з рівнів їх організації. На цій підставі передбачаються формальний, семантичний та комунікативний аспекти осмислення речень узагальненого змісту. Такий комплексний аналіз повинен прислужитися до окреслення мовних та екстралінгвальних чинників узагальнення змісту в реченні.

У другому розділі “Чинники узагальнення змісту в реченнєвих конструкціях”, з одного боку, систематизовано й описано різні мовні – граматичні та лексичні – засоби, які формують узагальнений зміст і підпорядковані досягненню комунікативної мети в ситуації мовленнєвого спілкування. З іншого боку, простежено роль екстралінгвальних чинників у формуванні узагальненого змісту в синтаксичній конструкції. Мовні чинники конкретизуються як лексико-семантичне наповнення семантико-синтаксичних позицій у реченні, механізм узагальнено-особової регулярної реалізації структурної схеми та незаміщення суб’єктної семантико-синтаксичної позиції. Екстралінгвальні чинники пов’язані з дією комунікативних законів.

Для характеристики лексико-семантичного наповнення речень узагальненого змісту релевантне функціонування в субстанціальних семантико-синтаксичних позиціях лексем, які створюють ефект узагальнення. Систему цих лексико-семантичних засобів представляють: 1) особові займенники ти, ми, які в реченнєвій структурі означають найширше та найбільш невизначене коло осіб: Ми не вміємо цінувати простих радощів життя до першого грому, до першого нещастя (М. Стельмах); Дякуй за все, що Господь тобі посилає
(Б. Лепкий); 2) класифікаційні лексеми на зразок люди, людина, чоловік, жінка, діти: Люди завжди подають руку, виказуючи тим свою доброзичливість і миролюбність (Ю. Збанацький); Діти дарують жінкам радість материнства
(Ю. Збанацький); 3) квантори всезагальності все, всякий, кожен, будь-який (подекуди в сполученні з іменниками/займенниками класифікаційного змісту, як-от: всі ми, всі люди): На дурничку всяк кидається (Ю. Збанацький); Сонечко всім посилає тепло (С. Васильченко); Всі люди блазнями в Бога (Б. Лепкий);
4) квантори всезагальності ніхто, ніщо, ніякий, жоден, обтяжені семою негації: Ніхто не знає, де його доля: спереду, ззаду чи збоку (М. Стельмах); Майже ніщо не виходить у людей з першої спроби (Ю. Збанацький); Нікому не варто продавати свою душу (В. Земляк); 5) атрибутивні сполучення, до складу яких входить іменник класифікаційного чи абстрактного значення та прикметник на позначення родо-видових ознак: Великодушних людей іноді ототожнюють із нерозумними (Ю. Яновський); Красивим дівчатам доля не поспішає важити щастя (М. Стельмах); 6) субстантивовані прикметники, що виступають дериватами атрибутивних сполучень і позначають типові видо-родові, вікові та соціальні ознаки людей: Дурний завжди гадкою багатіє (Б. Лепкий); Кохання додає молодим наснаги та життєвих сил (В. Земляк); 7) назви вищих духовних субстанцій, актуальних для душі кожної віруючої людини (Бог, Божа Мати, Святий Дух): Господь не забуває про ніщо (Б. Лепкий); Божа мати заступається за всіх (Л. Кірик-Радомська); 8) загальні персоніфіковані назви, що виражають усталені поняття, категорії, які стосуються всіх людей (життя, смерть, добро, зло, любов тощо): Найкраща смерть не варта поганого життя (Б. Лепкий); Зло розкошує, коли все німе (Л. Романчук); 9) соматизми тіло, рука, голова та квазісоматизми розум, серце, душа як символи “глобальної” особистості в біологічному та духовному аспектах: Голова завше любить, щоб її щось затуркало (Ю. Яновський); Бог знає, що робить: одному дає тіло, а другому добре серце (Б. Лепкий); Якщо душі часнику не давати, то й не буде смердіти (В. Земляк); 10) назви професій, сфер діяльності як метонімні найменування суб’єктів, зайнятих у відповідній сфері діяльності (мистецтво, право, медицина тощо): Мистецтво робить гігантські кроки (Л. Костенко); Право має бути непідкупним (І. Франко); 11) адвербіальні лексеми ніколи, завжди з узагальненим темпоральним значенням та їх семантичні еквіваленти безперервно, повсякчас, все, завше: Бідність ніколи не розуміє багатства
(М. Стельмах); Завжди при болях природа стає ріднішою людині
(М. Стельмах); 12) прийменниково-іменна темпоральна сполука без кінця зі значенням тотальності: Людське життя без кінця надіється (Ю. Яновський); І без кінця земля у певний вік вступає (І. Шикерява-Шпак); 13) адвербіальні лексеми з узагальненим локативним значенням скрізь, всюди: Геній людський скрізь панує (Л. Кірик-Радомська); Доброму всюди добре (Б. Лепкий);
14) прийменниково-іменні локативні сполучення зі значенням тотальності на світі, на землі, на кожнім кроці тощо: На світі жити – тільки гріха набиратися (Б. Лепкий); Нас вчить життя на кожнім кроці (Л. Кірик-Радомська).

Лексико-семантичне наповнення є універсальним чинником, який детермінує узагальнення змісту в синтаксичних конструкціях різної будови, наприклад: Свій будень серця людям слід творити (Л. Костенко); Люди бояться вночі кладовища, жаских казок і непевних примар (Л. Романчук); Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть (Л. Костенко).

Лексеми, що маніфестують узагальнення змісту, здебільшого заповнюють декілька синтаксичних позицій у реченнєвій структурі. Простежується певна закономірність: чим більша кількість синтаксичних позицій заповнюється лексемами з узагальненим значенням, тим сильніший ефект узагальнення, що реалізується в синтаксичній конструкції загалом. Порівняй: Мистецтво робить гігантські кроки (Л. Костенко) – узагальнена лексема заповнює семантико-синтаксичну позицію суб’єкта; Завше кожній жінці потрібна любов (Ю. Яновський) – усі субстанціальні позиції заповнені узагальненими лексемами.

Механізм узагальнено-особової регулярної реалізації полягає в незаміщенні суб’єктної позиції N1 (при потенційній можливості її заповнення особовим займенником ти) при формах 2-ої особи однини в Vf або Copf у двокомпонентних номінативних схемах та специфічному значенні узагальнення, наприклад: Всім не догодиш (Нар. творч.) < Ти всім не догодиш; Журбою лихові не допоможеш (Нар. творч.) < Ти не допоможеш лихові журбою; Правди не сховаєш (Нар. творч.) < Ти не сховаєш правди. Загалом узагальнено-особова регулярна реалізація структурної схеми корелює з традиційним односкладним узагальнено-особовим реченням. Тому механізм узагальнено-особової регулярної реалізації можна розглядати як конструктивно обмежений чинник узагальнення змісту.

Незаміщення суб’єктної семантико-синтаксичної позиції як маркер узагальнення теж постає конструктивно визначеним. Це явище пов’язане з такими синтаксичними структурами, як: а) двоскладні речення, де позиція суб’єкта може заповнюватися лексемами ми, всі ми, наприклад: Абетку смерті маємо – АЕС (Л. Костенко); Не спогадом, надією живем (Леся Українка); Інколи буваємо несправедливі до наших старих ворогів (В. Земляк);
б) односкладні інфінітивні конструкції, наприклад: Смертю життя не поправити (Г. Чубач); Волі Божої не минути (Б. Лепкий); Ніяк не втиснути людські стосунки у рамки виключно ділові (О. Сенатович); в) односкладні безособові конструкції та їх модальні реалізації, наприклад: В минуле дороги нема (Л. Кірик-Радомська); Не дано жити двічі (Ю. Збанацький); He можна брати істину в оренду і сіяти на ній чортополох (Л. Костенко). Імпліцитна суб’єктна лексема відновлюється в представлених конструкціях на основі фонових знань носіїв мови. Для порівняння: Абетку смерті ми маємо – АЕС. Ми не спогадом, надією живем. Інколи ми буваємо несправедливі до наших старих ворогів. Смертю нікому життя не поправити. Волі Божої нікому не минути. Ніяк нікому не втиснути людські стосунки у рамки виключно ділові. В минуле нікому дороги нема. Нікому не дано жити двічі. Нікому не можна брати істину в оренду і сіяти на ній чортополох. Такий спосіб узагальнення змісту узгоджується з явищем “семантичного пропуску”, заповнення якого відбувається як імплікаційний (прихований) мисленнєвий процес.

Мовні чинники узагальнення змісту функціонують у синтаксичній структурі комплексно, взаємно доповнюючи один одного у створенні ефекту узагальнення. Їх дія релевантна як для простих, так і для складних реченнєвих структур. Наприклад, просте речення Усього в світі ще не побачено і не почуто (Л. Романчук) позначене формуванням узагальненого змісту завдяки незаміщенню семантико-синтаксичної позиції суб’єкта, квантору всезагальності все в семантико-синтаксичній позиції об’єкта та локативному прийменниково-іменному сполученню в світі зі значенням тотальності. У конструкції Всього мати не можеш (Б. Лепкий) формуванню узагальненого змісту сприяє механізм узагальнено-особової регулярної реалізації структурної схеми. Крім того, семантика узагальнення узгоджується з лексико-семантичним наповненням. Зокрема, непряма форма квантора всезагальності все представляє в конструкції узагальнений об’єкт. Загалом аналіз прикладів на предмет комплексної дії чинників узагальненого змісту дозволяє визначити лексико-семантичне наповнення чинником універсальним на противагу конструктивно визначеним механізму узагальнено-особової регулярної реалізації та незаміщенню суб’єктної семантико-синтаксичної позиції.

Функціонування речень узагальненого змісту забезпечує дія комунікативних законів, що конкретизуються як закон довіри до зрозумілих висловлень, закон залежності ефективності спілкування від комунікативних зусиль та закон мовленнєвого самовпливу.

Третій розділ “Функціонально-семантичні параметри речень узагальненого змісту” репрезентує узагальнення, пов’язане з представленням в реченнєвій структурі загальновідомої ситуації дійсності, як тип змісту, втілений в синтаксичній структурі й зумовлений комунікативним спрямуванням висловлення. Комунікативну спрямованість речень узагальненого змісту в структурі висловлення можна осмислити, умовно виділивши такі етапи:
1) намір мовця ефективно донести до слухача актуальну (необхідну) інформацію, повідомити про стан справ; 2) бажання адресанта зробити своє висловлення семантично достатнім; 3) вибір із системи фонових знань конструкції узагальненого змісту, яка адекватна для актуального стану справ і достатня для семантико-прагматичного увиразнення необхідної інформації.

Комунікативна ситуація, у якій реалізується намір мовця відповідним чином вплинути на слухача, забезпечивши семантичну достатність адресованої йому актуальної інформації, визначає тип семантичної структури узагальнених конструкцій. Семантична структура речень узагальненого змісту становить модусно-диктумне утворення, інваріантне для конструкцій різної формальної будови. Пропозиції узагальнених конструкцій, що узгоджуються з їх диктумним змістом, виступають моделями типових, загальновідомих ситуацій, пов’язаних з фоновими знаннями мовців певного соціуму. Простежуються такі площини узагальнення: знакові істини тієї чи іншої галузі людської діяльності (науки, мистецтва, релігії, права тощо): Між поезією і популярністю завжди є якась полярність (Л. Костенко); умовиводи, здобуті на основі практичного досвіду (невблаганний плин часу, сенс життя, покликання людини тощо): Згадка не вічна: зітхнеш – і одлетить (Л. Костенко); життєві обставини, що визначають світосприйняття та поведінку людини: Непевність тривожить людину (Б. Лепкий); типові стани, суспільні характеристики та взаємовідносини між людьми: Жінку старять роки і чоловік (М. Стельмах); типові стани, характеристики, поведінка тваринного світу, наприклад: Для птаха все щастя в польоті (Л. Кірик-Радомська). При цьому йдеться про ірреальні еталонні ситуації, які або умовно моделюються мовцем, або ж взагалі не співвідносяться з пропозитивним змістом і становлять цілий комплекс асоціацій. Порівняй:
– Все гаразд, Іване Павловичу. А я згоден на вашу пропозицію.Чоловік од праці живе й помирає од праці (В. Міняйло); Домаха: Ой, уже й життя моє – горе безпросвітнє! Циганка: А ти б пошукала собі радості. Не тільки того світу, що у вікні. Домаха: Ой, що ви? Не хочу я другої долі... (М. Старицький). У першому висловленні пропозитивний зміст конструкції А я згоден на вашу пропозицію втілює необхідну інформацію та узгоджується з реальною ситуацією. Ситуація, представлена в реченні узагальненого змісту Чоловік од праці живе й помирає од праці, не реалізується в даному просторово-часовому континуумі, однак є типовою для всіх ситуацією-еталоном. У другому висловленні пропозиція реченнєвої структури А ти б пошукала собі радості, яка репрезентує актуальну інформацію, виступає моделлю ще не здійсненої, але бажаної реальної ситуації. Ситуація, представлена реченням узагальненого змісту Не тільки того світу, що у вікні, не реалізується в момент мовлення та не співвідоситься з пропозитивним змістом. Образна фразеологічна конструкція демонструє філософсько-логічне узагальнення фактів дійсності й відтворює зміст, який здатні зрозуміти всі члени мовного соціуму на основі фонових знань.

Специфіка модусу речень узагальненого змісту пов’язана з нейтралізацією в їхній семантичній структурі актуалізаційних модусних категорій, кореляцією авторизації та персуазивності, а також генералізацією соціального статусу суб’єкта й адресата мовлення. Явище нейтралізації актуалізаційних протиставлень щодо суб’єкта, об’єкта, адресата, часової та просторової локалізації представляє ці структури як такі, де всі або певні компоненти змісту не актуалізовані. Передусім речення узагальненого змісту позначені неактуалізованою персоналізацією стосовно суб’єкта, що може маркуватися лексично або засобом еліпсису, наприклад: Дорога не любить чекати (О. Кушнір); Не можна жити двічі на землі (В. Земляк). Причому неактуалізований, узагальнений вияв суб’єктного компонента викликає неактуалізованість інших компонентів змісту, наприклад: Кожний має право шукати щастя (Б. Лепкий) – неактуалізована, узагальнена персоналізація маркується в суб’єктній позиції займенником кожен як квантором всезагальності. Узагальнення персоналізації детермінує темпоральну та просторову узагальненість, що лексично не позначається (порівняй: Завжди і всюди кожен має право шукати щастя).

Вияв авторизації в конструкціях узагальненого змісту узгоджується з тим, що мовець кваліфікує представлену в них “чужу” інформацію як загальновідому. При цьому позиції авторизаційного предиката та модусного суб’єкта заміщуються відповідними лексемами або ж не експлікуються. Позиції авторизаційних модусних предикатів у реченнях узагальненого змісту заповнюють: 1) слова зі значенням комунікації кажуть, твердять, говорять, завдяки яким авторизаційний зміст конкретизується як виклад чужої, але загальновідомої інформації, наприклад: Біда біду, як кажуть, переможе
(Л. Костенко); Олжа, як твердять, медоносна, хоча ця істина відносна
(Л. Шевело); 2) слова на позначення розумової діяльності або її результатів, як-от: думати, вірити, знати, відомо та їх контекстуальні синоніми на зразок відома річ, світова річ тощо, наприклад: Недарма вірять: навчена відьма завжди зліша від родимої (М. Стельмах); Відома річ, що люди, краєвиди й ситуації бувають звичайно інші, ніж ми собі перед тим уявляли. І звичайно не такі гарні (Б. Лепкий). При експлікації способу отримання “чужої” інформації мовець заповнює позицію модусного суб’єкта при авторизаційному предикаті лексемами на зразок ми, всі, всі ми, кожен, наприклад: Всі знають: кожному, що призначено, потому приділ (М. Старицький); Кожен зна, що смерти не одперти (М. Вовчок); Ми всі добре знаємо, що жінки не вміють тримати таємниць (В. Земляк). Водночас відсутність конкретного, індивідуального, джерела інформації спонукає акцентувати її правдивість та достовірність. Це веде до актуалізації в семантичній структурі речень узагальненого змісту категорії персуазивності, скоординованої з категорією авторизації. Персуазивне значення виражається в узагальнених конструкціях лексемами на зразок правда, звісно, справді, дійсно, які виражають достовірність та впевненість у чомусь широкого загалу, наприклад: Правда, що не спогадом, надією живем (Леся Українка); Звісно, правда очі коле (Л. Шевело). Кореляція персуазивності з авторизацією передбачає два варіанти репрезентації: 1) персуазивні лексеми вживаються поряд зі словами, що експлікують джерело отримання інформації, наприклад: Правильно люди кажуть: у двох господинь хата неметена, або у двох няньок дитина негодована (М. Вакалюк-Дорошенко); Правду говорять: з гарної дівки гарна й молодиця (М. Вовчок); 2) персуазивні лексеми вживаються як контекстуальні синоніми слів знати, вірити тощо, вказуючи тим самим як на джерело інформації, так і на її достовірність, наприклад: Мошка: Громада теж, пане Степане, не без носа і не без мозку... Ой, ой! І без нас своїм розумом розсудить. Дехто: Звісно – громада великий чоловік (М. Старицький). Порівняй: – Знаємо, громада – великий чоловік.

Модусний зміст узагальнених речень пов’язаний також із самовираженням мовця як частини генералізованої спільноти суб’єктів, що мотивує його право керувати поведінкою адресата та знімає відповідальність на випадок невдач співрозмовника. Вживання речень узагальненого змісту репрезентує так звану “авторську обережність”, коли мовець не виражає своєї думки радикально та безпосередньо, наприклад: Всім відомо, що людина не живе двічі. Так, що поспішай, не прогав свого шансу (Ю. Збанацький). Міркуй: Всім відомо, що людина не живе двічі, а отже, і мені теж. А тому я маю право пропонувати тобі цю інформацію – давати таку пораду. Така позиція – один із чинників появи імплікатур, які забезпечують адекватне осмислення адресатом узагальненого змісту: Всі знають, що людина живе лише раз на цій землі. Я теж людина, тому мені дано лише одне життя. Я повинен брати від життя все, що воно мені дає. Так роблять усі, і я – не виняток. Ефект генералізації значно посилює комунікативний потенціал речень узагальненого змісту.

Семантична структура речень узагальненого змісту мислиться як інваріант, релевантний для виділення ряду синтаксичних конструкцій, що сприймаються як варіанти. Зокрема, такими виступають: 1) різновиди простих односкладних речень, предикативна основа яких узгоджується з мінімальними схемами однокомпонентного блоку та їх регулярними реалізаціями; 2) прості двоскладні речення, предикативна основа яких узгоджується з мінімальними схемами двокомпонентного блоку та їх регулярними реалізаціями; 3) усі типи складних конструкцій. При цьому поліпредикативні структури демонструють різні способи вияву узагальненого змісту: а) узагальненню можуть підлягати як ситуації, позначені обома предикативними частинами, так і змістові відношення між ними, наприклад: Літа ніколи не повертаються до людини, а людина завжди повертається до своїх літ (М. Стельмах); За похибки провідників терпить загал, бо провідник повинен передбачити лихо
(Б. Лепкий); Не можна жити на світі досконало, кожна людина мусить мати хворобу до чогось (В. Земляк); б) узагальнений зміст, пов’язаний лише з одною предикативною частиною, здатний викликати резонанс у всій синтаксичній структурі, наприклад: Іронія – це блискавка ума, яка освічує всі глибини змісту (Л. Костенко); Всім віриться, що більше зла не буде в світі (Л. Лежанська); В житті так уже ведеться – зникає з очей людина, і поступово розвіюється про неї пам’ять (Ю. Збанацький); в) відношення між представленими в предикативних частинах ситуаціями можуть виявлятися узагальнено, попри те що жодна з предикативних частин не позначена генералізаційною семантикою, наприклад: Якщо кохаєш – знайдеш без адрес (Л. Костенко); Часом оббрешуть – уже не відмиєшся (Л. Романчук).

Загалом продукується висновок, що речення узагальненого змісту не мають визначальних особливостей структури та узгоджуються з різноманітними синтаксичними конструкціями. Натомість вагомим чинником для окреслення їх статусу є закономірності семантичної організації. Це дає підстави об’єднати так звані “узагальнені конструкції” в один змістовий тип.

У четвертому розділі “Комунікативно-прагматичні характеристики речень узагальненого змісту” представлено прагмалінгвістичний аналіз цих реченнєвих структур. На рівні мовлення речення узагальненого змісту оформлюють висловлення, що узгоджуються з мовленнєвими актами, які не мають самостійного прагмалінгвістичного статусу. Це виявляється в їхньому функціонуванні у структурі складного мовленнєвого акту та участі в оформленні непрямих висловлень.

Зміст, який створюється при реалізації складного мовленнєвого акту з залученням узагальнених висловлень, ієрархієзований: у ньому виділяється необхідна (основна) інформація, представлена в базовому мовленнєвому акті, та достатня (додаткова) ланка змісту, виражена узагальненим висловленням, що забезпечує перлокутивний ефект. При цьому висловлення узагальненого змісту перебирає на себе ілокутивну силу базового мовленнєвого акту.

У структурі складного акту висловлення узагальненого змісту корелюють з різноманітними базовими мовленнєвими актами. Відповідно простежуються: 1. Репрезентативи: 1) констатив: ? Начиталася нездорових творів, і то є конечні наслідки. Вам було їй поводи наложити, і тепер ще не запізно. ? Я се також завсігди говорю, ? обізвався знов старий майор. – Дисципліна мусить доводитися до останніх консеквенцій, особливо ж у жінок (О. Кобилянська); 2) міркування: Не гинути має вона, молода і красна, одинока дитина його, але жити. Жити між добрими людьми ще дальше. Світ широкий, Бог годує всіх. І її вигодує також. – Залишив доньку і повернувся до табору
(О. Кобилянська); 3) аргументація: ? А пощо насилувати себе? – дивувався Шагай. ? А краще бути невільницею страху? Відважний і нещастя менше боїться, – відказала Ганя (Б. Лепкий); 4) виправдання: Коломієць (єхидно): Так що це вже, панно Лізо, ви поміняли орієнтацію? “Долой украинцев и да здравствуют добровольцы?..” Панна Ліза: І то люди, і то люди. Помагати треба усім страждущим (С. Васильченко); 5) згода: Лопух: Прошу вас виїхати завтра. Апраш: Здурів би я? Лопух: А ти дістав би од мене подарунка... Апраш: Ага! Зміркуємо. Для приятеля можна і пальця врізати (М. Старицький); 6) відмова: Золотницький: Давай поставим в Капустянім сахарний завод! Пузир: Не моє рукомисло! Я цього діла не знаю. Коли не знаєш броду, не лізь у воду! (І. Карпенко-Карий); 7) заперечення: Феся: Я його кохаю. Я від Пури не тямлю себе. Аза: П'яний чад, а не кохання... Кохання – це така сила, якої не вирвеш і не викинеш з серця. Кохання – це разом і пекло, і рай. Феся: Цур йому, коли таке! (М. Старицький). 2. Директиви: 1) вимога: Лікар: Не смійте вставать! Пузир: Не можна – хазяйство. Лікар: Не говоріть дурниць. Здоров’я миліше від хазяйства (І. Карпенко-Карий); 2) прохання: ? Слухай, Геню, прошу, не смійся з мене, що я в таку хвилю згадую такі речі. Мрія хоч раз у житті прокидається в кожної людини (І. Франко);
3) пропозиція: ? Треба завтра зустрітися з іншими і спланувати боротьбу із цими катюгами,? рішуче промовила до селян Феодосія. ? Під лежачий камінь вода не тече (М. Вакалюк-Дорошенко); 4) порада: ? Що ж мені робити тепер? ? А що? Живіть. Життя – це теж важкий обов’язок. Звісно, якщо ви не самі, якщо маєте доглянути когось,? відповіла Олена Левківна (Є. Гуцало); 5) застереження: – Вважай, моя біла панно, бо я не ручаюсь за себе... Краще тобі піти і не лишатися зі мною. Людина, коли не виспиться, легко уподібнюється звірові. – Добре, Бронку. Я тебе розумію (І. Вільде); 6) заклик: Головиха мовила до юрби: ? Усі ви будьте пильними, щоб злодія підстерегти й зловити! Злочинець повинен понести заслужену кару! (Є. Гуцало); 7) дозвіл: – Він уже чи не на кожнім танці мусить бути! – Та нехай собі! Хто молодий, той гуляє (І. Франко). 3. Експресиви: 1) докір: Параска: Туди три верстви та назад три, то вже шість. Герасим: Важко вже тобі пішки піти до Божого дому шість верстов! Худобу ганять в празник гріх. Блажен чоловік, іже скоти милує (І. Карпенко-Карий); 2) осуд: Пузир: А Котляревський мені без надобності. Золотницький: І як тобі не сором отаке говорити? Противно й слухати! Поети єсть сіль землі, гордість і слава народу (І. Карпенко-Карий); 3) погроза: Зброжек: А пепеесівцям скажіть: по золотій драбині можна перелізти через будь-які високі права. Граса: А ми її підкопаємо! Перекинемо! Злочинець мусить понести покарання (М. Куліш); 4) жалкування: Варка: Більше ми не будемо разом! Гнат: Шкода. Воно все так: як є – не жалуєм, а нема – плачемо. Варка: Нема за ким плакать, нема кого й жалувать (І. Карпенко-Карий);
5) нарікання: ? Як це не прикро, але в нас немає великого достатку, ? перебила бабині думки господиня.? Він трохи більше ста заробляє та я сімдесят… Як кажуть, грошей ніколи доволі не буває. ? Та певно, що так, ? погодилася баба (П. Бондарчук); 6) втішання: Герасим: (Хвата пачки одну за другою). Бумага! Обманив! Савка: От же збожеволіє! Куме, заспокойтесь. Що з воза впало, те пропало (І. Карпенко-Карий).
4. Комісиви (обіцянка): ? То не штука жалуватися, що я десять літ жив з тобою так, як би тебе на світі не було. Але спитай власного сумління, спитай, хто тому винен? Чи не твоя власна вперість, злоба ? Уступиш ти мені, уступлю я тобі.