ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 130.1

РОМАНОВ ІГОР ЮРІЙОВИЧ

ПОНЯТТЯ ПСИХІЧНОЇ РЕАЛЬНОСТІ

В ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ ПСИХОАНАЛІЗУ

Спеціальність 09.00.04 - філософська антропологія

та філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків - 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському державному університеті,

Міністерство освіти України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Мамалуй Олександр Олександрович,

Харківський державний університет,

завідувач кафедрою філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Левчук Лариса Тимофіївна,

Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка,

завідувач кафедрою етики, естетики

та культурології

кандидат філософських наук, доцент

Прокопенко Володимир Володимирович,

Харківський університет внутрішніх справ

МВС України,

доцент кафедри філософії та політології

Провідна установа: Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН

України, відділ філософської антропології, м. Київ

Захист відбудеться 23.06. 1999 року

о 1700 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 64.051.06. при Харківському державному університеті

за адресою: 310077, Харків, майд. Свободи, 4, ауд. 3-83.

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці ХДУ за адресою: 310077, Харків, майд. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 17.05. 1999 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Старовойт В.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

“Проблема розуміння психічної реальності посідає провідне місце в будь-якій психоаналітичній практиці та теорії”, – так починає статтю “Свідомість і тінь часу” відомий теоретик психоаналізу Джон Кафка. Можна з повним правом стверджувати, що сьогодні ця тема перебуває в центрі наукових та клінічних психоаналітичних дискусій. Крім того, поняття психічної реальності позначає межу метапсихологічної рефлексії та веде у царину власне філософської проблематики. Воно є не стільки психоаналітичною проблемою, скільки проблемою психоаналізу як такого: його наукового й культурного статусу, практичних і дослідницьких горизонтів. У такій якості поняття психічної реальності є темою нашого дослідження – як історично визначена й трансформована у психоаналітичному вченні умова можливості саме психоаналітичного дискурсу (у його науковій і терапевтичній модальностях).

Психіка (або психічне) є тим максимально загальним поняттям, яке дозволяє вивчати й порівнювати різноманітні проекти наукової психології у їх історичному розвитку (Л.С.Виготський). Але психологія не є виключно науковим заняттям. Вона не тільки не обмежується науковою метою, але й претендує на перегляд самої опозиції чистої й прикладної науки, що сягає до класичного природознавства. Як “практична наука” вона має справу не з науковими моделями, а з психічною реальністю повсякденного досвіду, який безпосередньо переживається. Цей досвід утворює історично відносний фундамент філософських тематизацій і наукових конструкцій психології. Він зазнає впливу різноманітних культурних детермінант, неперсоніфікованих або авторизованих впливів. До числа найбільш рефлексивних механізмів формування й трансформації такої психічної реальності належать різноманітні психологічні практики: від елліністичних мистецтв життя й християнської аскези до медичних способів поводження з божевіллям і месмерівського «магнетизму». Діючи у просторі життєвого світу, сучасна психологія перебуває в історичному ряді саме цієї європейської традиції.

А к т у а л ь н і с т ь т е м и . Одним із завдань дослідження є аналіз поля сучасних психологічних практик, що підпадають під визначення психотерапії у її широкому розумінні. Розгляд психотерапії у якості культурного феномена й особливого соціального досвіду західної цивілізації має велике значення для постсоціалістичних суспільств, які характеризуються майже повною відсутністю сучасних систем підготовки й контролю психотерапевтів та структурованої професійної спільноти. Входження України в європейський простір призводить до зіткнення з певними, вже усталеними способами вирішення людських проблем, які не завжди зрозумілі для сучасників і не завжди співвідносні з існуючими. Проблема порозуміння потребує звернення до понять, що є водночас фундаментом наукового та частиною життєвого досвіду.

Історично саме психоаналіз створив каркас сучасної психотерапії, обгрунтував її незалежний статус як науки та професії (А.Пріц). До цього часу він залишається єдиною детально розробленою психотехнічною теорією, має цілісну концепцію людської психіки та теорію її змін. Однак сучасний етап розвитку психотерапії можна назвати кризовим. Він характеризується зменшенням продуктивності основних шкіл психотерапії та попиту на її послуги, пошуками теоретичного синтезу та інституційного оформлення, збільшенням кількості загальних дослідницьких програм. Саме на цьому етапі стає актуальним теоретичне й філософське осмислення усієї сукупності сучасних психологічних практик, яке спроможне вийти за рамки методології однієї наукової школи.

С т у п і н ь д о с л і д ж е н о с т і т е м и д и с е р т а ц і ї . Дослідження проблеми передбачає залучення до аналізу численних джерел. Перш за все, предметом вивчення є роботи З.Фрейда, його найбільш знаних послідовників та опонентів (К.Г.Юнг, В.Райх, А.Фрейд, М.Кляйн), а також представників інших напрямків психотерапії (К.Роджерса, Ф.Перлза, М.Еріксона). Особлива увага приділена роботам, присвяченим проблемі психічної реальності, а також дотичним до неї загальнонауковим темам. По-друге, ми залучаємо історико-культурні та історико-наукові праці, в яких ідеться про проблеми психології, психіатрії, психологічних практик. До таких праць належать дослідження П.Адо, В.Йегера, М.Фуко, А.В.Ахутіна про форми “виховання душі” в античності; дослідження “психологічної культури” традиційних суспільств, що представлені студіями М.В.Абаєва, В.С.Семенцова, М.К.Петрова; праці С.С.Хоружія, А.Я.Гуревича, А.А.Столярова про християнські практики аскези та форми повсякденного життя Середньовіччя; праці Ю.Каннабіха, М.Фуко, Л.С.Виготського, Ф.Александера, Г.Елленберга з історії психології і психіатрії; дослідження Е.Рудинеско, А.Лоренцера, Л.Шертока та інших учених, що розглядають історію психоаналізу. Необхідно також назвати праці, які присвячені історії поширення психоналізу в Росії і Україні, – В.М.Лейбіна, Ж.Марті, В.І.Овчаренко, А.М.Еткінда, Л.І.Бондаренко. По-третє, джерелом дослідження є філософські інтерпретації психоаналітичного вчення (Г.Маркузе, П.Рікера, Ж.Дельоза, Ж.Деррида) та метапсихологічні праці психоаналітиків (З.Фрейда, Д.Віннікота, В.Біона, Х.Когута, Ж.Лакана). По-четверте, нами були залучені методологічні та власне філософські дослідження психології, психіатрії, психоаналізу й психотерапії. У російськомовній науці вони представлені головним чином працями психологів діяльнісної та культурно-історичної шкіл (Л.С.Виготського, Ф.Є.Василюка, В.П.Зінченко, А.А.Пузирія). Критика психоаналізу в радянській науці не відзначалась оригінальністю та послідовністю. Виняток становлять праці Ф.В.Басіна, В.Л.Какабадзе, Л.Т.Левчук, В.М.Лейбіна, А.М.Руткевича, А.Є.Шерозія. Методологічна рефлексія психіатричного знання репрезентована як класичними працями К.Ясперса і Є.Блейлера, так і новітніми розвідками сучасних авторів - Г.Аммона, О.О.Фільца, М.А.Зоріна та ін. Останні узагальнюючі роботи з психотерапії мають систематизаторське спрямування (праці Ф.Є.Василюка, В.М.Цапкіна), деякі – неприховано тенденційні (праці К.Роджерса, К.Рудестама). Різноманітність історичних, соціологічних, логічних, феноменологічних підходів у філософії психотерапії представлена в монографії “Психотерапія - нова наука про людину” за редакцією А.Пріца.

З в ’ я з о к р о б о т и з н а у к о в и м и п р о г р а м а м и , п л а н а - м и, т е м а м и . Робота пов’язана із загальним напрямком філософських досліджень постсучасної культури, що проводяться кафедрою філософії ХДУ. Осмислення психоаналітичних концепцій є частиною більш широкої програми досліджень комунікації різнорідних дискурсів у просторі сучасної філософії.

Х а р а к т е р и с т и к а п р е д м е т а й м е т о д о л о г і ї д о с л і д - ж е н н я . Коректна розробка названої теми вимагає виходу за межі історії науки у сферу історії культури та археології знання. Крім цього, слід перейти від методології до філософської антропології та онтології, які необхідні для дослідження предмета психоаналізу більшою мірою, ніж традиційна або розширена філософія методу (Г.Врігт). Дослідження охоплює: історію європейських психопрактик (1); основні парадигми опису психічної реальності у психіатрії, психології, психотерапії (2); способи її визначення в межах самого психоаналітичного дискурсу (3). Дослідницький пошук спрямований на з’ясування історичного місця сучасного “піклування про душу” (психотерапії) та визначення епістемологічної ролі психоаналітичного вчення.

Вирішення визначених завдань досягається шляхом цілеспрямованого використовування гетерогенної системи наукових методів. Так історичне дослідження психологічних практик потребує звернення до евристичного підходу пізнього М.Фуко, який виділив у якості предмета вивчення поле етичних “технік себе”, дискурсивних і не-дискурсивних практик, що проблематизують людську поведінку для самих індивідуумів («Історія сексуальності»). Як висловлення, інтегровані у певний історичний диспозитив і адресовані самому суб’єктові, вони є предметом дискурсивного аналізу, названого Фуко герменевтикою суб’єкта. Але, звертаючись до історії “медикалізації психотерапії” у зв’язку з її актуалізацією в межах психіатричного підходу до душевної хвороби, необхідно дослідити наукові практики об’єктивації психічного й соціальні практики ізоляції божевілля. І тут релевантними виявляються методи епістемологічного й археологічного аналізу, репрезентовані як ранніми працями Фуко (“Історія божевілля” і “Слова і речі”), так і традиційними історією науки та соціальною історією. Коли ж предметом уваги стають психоаналіз і сучасна психотерапія, сфокусовані на стосунках “лікар – хворий”, дискурсивний і епістемологічний аналіз потрібно доповнити методами герменевтики дії та теорії комунікації (П.Рікер, Ю.Хабермас). Психоаналітичний спосіб репрезентації психічного вимагає звернутися до феноменології, герменевтики і теорії комунікації.

Центральне місце в роботі відведено аналізові психоаналітичного вчення. На сьогодні існують різні традиції його філософського прочитання. Крім метапсихологічних робіт самих психоаналітиків, слід згадати такі етапні праці, як “Ерос і цивілізація” Г.Маркузе; “Конфлікт інтерпретацій” і “Фрейд і філософія” П.Рікера; логічну критику К.Поппера та інших представників філософії науки; структуралістські й постструктуралістські дослідження, надихані творчістю Ж.Лакана (праці Ж.Дельоза, Ж.Деррида та ін.). Таким чином, можна виділити усталені способи філософської інтерпретації психоаналізу: герменевтичний, соціально-критичний і структуралістський та постструктуралістський. Попри очевидні відмінності методологічних інтенцій, перші два часто поєднуються як, скажімо, у працях дослідників, що перебувають під впливом франкфуртської школи, – Ю.Хабермаса й А.Лоренцера. З другого боку, не дивлячись на декларовані розбіжності, структуралістські і постструктуралістські дослідження часто відмінні лише ідеологічними оцінками, а не методологією або термінологією.

У дисертації були використані всі три підходи, які, однак, мають свої обмеження. Останні пов’язані з пошуковою зосередженістю на інтерпретації текстів засновника психоаналізу (виняток становлять окремі вкраплення кляйніанського психоаналізу в працях Ж.Дельоза). Ми передбачаємо, що сучасне прочитання вчення Фрейда повинно враховувати увесь шлях його еволюції, розвитку, охоплюючи наукову історію психоаналізу, історію породжених ним психологічних практик і контекст його філософських рецепцій. Тому одним із завдань дисертації є філософська експлікація деяких понять некласичного психоаналізу (таких, як “несвідомі фантазії”, “перехідні феномени”, “селф” та ін.).

Слід зазначити, що будь-які спроби філософського осмислення психоаналізу залишатимуться фрагментарними й незавершеними, що є наслідком його практичної спрямованості та методологічної самоізольованості. Ми поділяємо точку зору, згідно з якою відмова від системотворення не є недоліком, а суттєвою відмінністю сучасної філософії, яка відмовляється від нього на користь інтерпретації різнорідних дискурсів і комунікації з ними (Ю.Хабермас, Ф.Ліотар).

М е т а і з а д а ч і д о с л і д ж е н н я . Загальною метою дослідження є реконструкція психоаналітичного розуміння психічної реальності в його науковому, практичному й філософському вимірах. Завданнями роботи є: 1) визначення місця психоаналізу в історії європейських психологічних практик (технік суб’єктивації), які конституюють психічну реальність, що переживається і (транс)формується; 2) характеристика епістемологічної своєрідності психоаналітичного вчення порівняно з класичними канонами природничо-наукового й гуманітарного пізнання, з парадигмами сучасних йому психології та психіатрії, які конструюють наукову предметність психічної реальності; 3) експлікація філософських можливостей психоаналітичного поняття психічної реальності, “прихованих” феноменології, антропології та онтології психоаналізу; 4) визначення меж і координат поля сучасних психологічних практик як у їх зв’язку з історією європейського “піклування про душу”, так і в контексті культурної ситуації постмодерну й / або “пост(недо)модерну” (О.О.Мамалуй).

Н а у к о в а н о в и з н а о д е р ж а н и х р е з у л ь т а т і в . Вперше у вітчизняній науці запропонована філософська експлікація психоаналітичного розуміння психічної реальності. Психічна реальність розглядається як історично визначена умова наукових, філософських та релігійних дискурсів про душу і предмет практичних (психотехнічних) трансформацій. Суттєвою відмінністю від аналогічних західних досліджень є детальний розгляд психоаналітичного вчення і породженої ним психотерапевтичної практики через призму сучасних епістемології, онтології та антропології - археології знання, філософії розрізнень, герменевтики суб’єкта. Запропоновано структурну та історичну дескрипції поля сучасної психотерапії, розроблена осьова аксіологічна модель для узагальнення й класифікації психотерапевтичних підходів. У дисертації вперше порівнюються форми існування психотерапії в епоху її становлення, в ситуації постмодерну і в культурному просторі посттоталітарних суспільств. Різнорідні дослідження психоаналізу співвідносяться в контексті загальної проблематики психічної реальності.

Обгрунтовуються такі положення:

1)

1)

1)

1)

1)

1)

1)

П р а к т и ч н е з н а ч е н н я о д е р ж а н и х р е з у л ь т а т і в . Практичне значення роботи випливає з психоаналітичного розуміння методологічних, антропологічних і критичних завдань метапсихології, а також з уявлення про комунікативні й прикладні завдання сучасної філософії. Воно полягає у розробці філософської інтерпретації поля психотерапевтичних практик, яка дозволяє досліджувати та прогнозувати його еволюцію. Практична мета дисертаційного дослідження полягає у створенні передумов для діалогу наукових парадигм, психотерапевтичних шкіл і філософських традицій. Такий діалог особливо необхідний для вітчизняної науки, що перебуває у стані методологічної кризи. У можливості такого діалогу нас переконують численні виступи на спеціальних семінарах, школах та конференціях у Києві, Дніпропетровську, Львові, Харкові, Москві. Видана за нашою редакцією збірка перекладів «Психоанализ в развитии» (Екатиринбург, 1998. - 176 с.) залучає до наукового обігу новітні психоаналітичні концепції та методи. Наш власний досвід викладання й практичної роботи у галузі психотерапії свідчить про продуктивність її філософського та історичного осмислення. Авторська концепція покладена в основу посібника з психотерапії «Психоанализ: культурная практика и терапевтический смысл: Введение в теорию, практику и историю психоанализа» (М., 1994. - 287с.), у якому висвітлюються зв’язки психоаналітичного вчення з культурою ХХ століття та походження різноманітних психотерапевтичних традицій.

А п р о б а ц і я р е з у л ь т а т і в д и с е р т а ц і ї . Хід і результати дослідження обговорювались на таких конференціях: 1) Науково-методична міжвузівська конференція “Гуманізація науки та освіти” (Харків, 1991); 2) Конференція “Сучасна психотерапія: від конфронтації до діалогу шкіл” (Москва, 1994); 3) Другі Міжнародні психологічні читання “Актуальні проблеми сучасної психології” (Харків, 1995); 4) ІІІ Міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 1996); 5) Меморіальні читання “Проблема відповідальності на межі ХХ і ХХІ століть”, присвячені 60-літтю професора О.Ф.Плахотного (Харків, 1996); 6) Східноєвропейська психоаналітична конференція “Как организовать психоаналитический тренинг в Восточной Европе” (Москва, 1998).

С т р у к т у р а д и с е р т а ц і ї . Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел і додатків. Перший розділ містить три підрозділи, другий і третій підрозділи поділяються на кілька пунктів. Другий розділ складається з трьох підрозділів, кожний з яких поділяється на пункти. Третій розділ складається з трьох підрозділів. У додатках подані зауваження до розділів і три схеми. Всього в дисертації 250 сторінок, з яких 172 сторінки основного тексту, 31 сторінка списку використаних джерел та 47 сторінок додатків. Список джерел містить 374 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “ВСТУПІ” обгрунтовується вибір теми дисертаційної роботи, її актуальність, з’ясовується науковий стан проблеми, окреслюються об’єкт дослідження та методологія аналізу, формулюється загальна мета та конкретні завдання дослідження. Наукова новизна результатів дисертації визначена в її основних положеннях. Вказані наукові конференції, на яких проводилась апробація результатів. Закінчується вступ переліком публікацій, у яких відображені основні результати дослідження.

У першому розділі – “ПІКЛУВАННЯ ПРО СЕБЕ: ПЕРЕДІСТОРІЯ ПСИХОТЕРАПІЇ” – аналізуються історичні форми психологічних практик, що співвідносяться із сучасним поняттям психотерапії. Остання розглядається як сукупність психологічних технік організації й корекції психічного життя, що виконують культурне завдання суб’єктивації індивідууму й обгрунтовуються в різних теоретичних дискурсах – філософських, релігійних, психологічних, медичних.

У першому підрозділі – “Криза й становлення сучасної психотерапії” – розглядаються стан сучасної психотерапії, її зв’язки з психіатричною й психологічною парадигмами в контексті способів репрезентації психічної реальності. Криза сучасної психотерапії проявляється у мультиплікації різних практичних підходів і відсутності задовільних способів теоретичної рефлексії, адекватних потребам різних шкіл. Праці теоретиків та істориків психотерапії (А.Лоренцера, Е.Рудинеско, А.Пріца, Ф.Є.Василюка та ін.) свідчать про нагальну потребу у створенні психотехнічної теорії, в межах якої можна було б порівняти численні концепції мети психотерапії, її методів, критеріїв ефективності та пошукових стратегій. У дисертації висловлюється думка, що така теорія не може бути обмежена існуючими науковими парадигмами у психології; вона вимагає вийти в царину філософської антропології (онтології психічного) та історичної епістемології (способів репрезентації психічної реальності). Поряд із цим сучасна психотерапія має етичний вимір і повинна розглядатися в історичному контексті європейських практик “піклування про душу” (П.Адо, В.Йегер, М.Фуко).

У другому підрозділі - “Піклування про себе в історичній перспективі” - досліджуються історичні форми психологічних практик, властиві європейській архаїці, культурі античності, середньовіччя і нового часу. Особлива увага приділяється трансформаціям, яких зазнають уявлення про душу, а також про методи цілеспрямованої організації психічного життя при переорієнтації “піклування про душу” на нові способи дискурсивного обгрунтування (міфологічні, філософські, релігійні, науково-медичні).

У першому пункті - “Потурбуйся про себе” - показано, що в епоху становлення грецької культури виникає нова, відмінна від міфічної та традиційної, концепція душі й відповідне їй розуміння практик піклування про себе. Для них є характерним: розуміння душі як суб’єкта, обгрунтування приступності для цього суб’єкта світу істини, необхідність пізнання істини самого себе, об’єднання етичних і політичних компонентів піклування про душу ідеєю панування над собою. Поява філософського дискурсу знаменує народження нової концепції суб’єкта, нових форм освіти й піклування про себе. Грецька філософія розробляє подвійну концептуалізацію психічного – фізико-метафізичну та етичну. Відповідні метамови опису душевного життя суб’єкта багаторазово переплітаються у платонівській філософії (окремим прикладом цього є міф про душу) і знаходять своє вираження в систематиці Арістотеля. Тут маємо зустрічний рух дискурсів – етика і соціальна філософія шукають своє обгрунтування в теорії “природи людини”, а остання являє собою не що інше, як “політичну теорію душі” (К.Поппер).

У другому пункті - “Пам’ятай про смерть” - аналізуються філософські “естетики існування” епохи еллінізму й Римської імперії, “золотого віку піклування про себе й культури свого “Я” (М.Фуко). На матеріалі історико-культурних та історико-філософських праць досліджується, як в етиці епікурейства й стоїцизму відбувається самозамикання піклування про себе і його відділення від піклування про інших (політики); як у відродженій софістиці грецька пайдейя набуває характеру політичної філософії та психагогії (виховання чи “ведення” душі); як у збагаченому східними впливами неоплатонізмі звернення до власної душі набуває містичного значення і готує грунт для християнської ідеї спасіння душі. У стоїцизмі (і частково епікурействі) думка про смерть стає стрижнем побудови людського життя, началом, що її організовує. Пам’ятати про смерть - значить згадати себе. Результатом такої психотехніки є автономізація суб’єкта (“автаркія” і “апатейя”), яка досягається за рахунок прийняття рухливої межі між світом і суб’єктом, що наближається до крапкової суб’єктивності. Стоїцизм стає “мистецтвом життя”, етикою, закоріненою в естетиці існування. Етико-психологічна практика, що ним продукується, здійснює самозамикання діяльності й мовлення на самому суб’єкті, філософія поглинається духовністю як трансформацією суб’єкта ним самим. Інакше вирішується завдання “збирання суб’єкта з розсіяної множини” у неоплатонізмі. Плотин мислить роботу душі як послідовне очищення й сходження по східцях надбуттєвої ієрархії іпостасей (Душі – Розуму – Єдиного). Цей шлях є одночасно поверненням душі до своєї безсмертної сутності. На відміну від попередньої платонівської традиції, Плотин остаточно утверджує субстанціональну незалежність душі від тіла й розуміє практику піклування виключно як споглядання. Паралелізми піклування про душу й піклування про тіло, піклування про інших і піклування про себе, мовлення і “внутрішньої розмови душі самої із собою” у неоплатонізмі розпадаються.

У третьому пункті - “Слухай себе” - розглядаються християнські психологічні практики, більшою мірою залежні від морального, а не етико-естетичного завдання. Моральна заклопотаність робить християнство більш чутливим до емпіричної тканини психічного життя – бажань і мотивів, пам’яті й забування, життя тіла і зовнішнього сприйняття. Християнство протиставляє людську скінченність вічності Божественної Особистості і цим відкриває час людського життя. Цей час має свою спрямованість, він неповоротний і найбільш чітко усвідомлюється в точках перетворення людського часу й вічності (смерть, сповідь, посвячення). Ідеалу суверенної автаркії християнські практики протиставляють послушність, ідеї субстанціональної душі, що причетна до єдиного, – переживання гріховності й неповноти людського життя. Християнське піклування про себе стає не стільки суб’єктивацією, скільки творенням особистості перед образом особистості Іншого. Увага християнства до інтимного світу душевних переживань і символічне сприйняття навколишнього світу поступово приводить до підвищення статусу семіотичного пізнання, перетворюючи його на сходинку дороги душі до Бога. Але внутрішня єдність пізнання (або самопізнання) і піклування про душу, що властива античності, розпадається. Принцип “незлитих і нероздільних” іпостасей Божественної Особистості ставить людину по той бік світу божественного, але разом із цим відкриває можливість “обожнення” її природного складу. Результатом цього стає реабілітація тілесних технік екстазу (у східному чернецтві) та актуалізація значущості мовних практик - молитви, сповіді, покаяння, слухання-послуху. Межею останніх постає мовчазне сприйняття Божественних істини й імені.

У четвертому пункті - “Нормальне й патологічне” - досліджується процес медикалізації піклування про себе в культурі Нового часу (передусім у класичну епоху). Саме в рамках психіатричної моделі народжується медичне розуміння психотерапії як методу психологічного лікування психічних хвороб. Пізніше від нього відділиться психоаналіз, створюючи нові координати психотерапевтичного досвіду і при цьому повертаючи йому статус піклування про душу (М.Фуко, Г.Елленбергер). У цілому, культура Нового часу щодо царини “піклування про себе” вносить в останню науковий дух і спричиняє тенденцію десакралізації. Домінуючий у культурі науковий етос формує суб’єктивність, яка розпадається на суб’єкта-спостерігача і суб’єктивний досвід, що стає неприступним для спостереження (А.В.Ахутін). Процес самовідчуження суб’єкта від свого психічного життя досягає кульмінації у медичній практиці поводження з божевіллям. Фоном цих процесів є диференціація ціннісних сфер належного й істинного, а також світу культури й життєвого світу індивідууму. “Сигнатура модерну” (Ю.Хабермас) породжує специфічні психологічні практики, які характеризуються підкоренням піклування про себе загальним законам психічної природи; конституюючим поділом на нормальне й патологічне; спрямованістю на мету нормалізації; ремістифікацією авторитарної ролі ученого-лікаря; усвідомленням індивідуумом своєї свободи, екзистенційної самотності й самовідчуження перед лицем безкінечної природи, таємними силами безумства, буттям суспільства та історії.

У третьому підрозділі - “Межі психоаналізу” - зроблена спроба визначити історичне місце психоаналітичного вчення в історії психологічних практик, його епістемологічну та дискурсивну своєрідність.

У першому пункті - “Ім’я й контекст” - визначаються головні риси психоаналітичного дискурсу. Демонструється його авторизований характер, залежність від історичних і культурних контекстів при спостереженні психічного функціонування та його порушень. Водночас психоаналітичному мисленню притаманний характер трансдискурсивності – воно не може концентруватися в єдиній теорії або методології, завжди передбачає можливість відмінних пояснень та описів (М.Фуко). Це визначає “герменевтичність” сучасного психоаналітичного знання, в якому нові концепції часто не відміняють попередніх, а співіснують із ними метонімічно (З.Бауман). Таку поліфонію теоретичних інтерпретацій повинні враховувати історичні дослідження психоаналізу.

У другому пункті - “Культурна новація” - обгрунтовується теза про те, що основна культурна новація психоаналізу полягає у відкритті простору психотерапевтичного досвіду, який виходить за межі медичних практик нормалізації. Усі часткові наукові та філософські відкриття психоаналізу – такі, як несвідоме, інфантильна сексуальність, етіологія неврозів – набувають свого справжнього значення лише в перспективі нового виду практики піклування про душу. Така практика повертає собі місце в культурі, втрачене в результаті медикалізації, і формує нові засоби вираження психічного життя людини як істоти, яка страждає, бажає й помиляється щодо себе.

У третьому пункті - “Система психоаналізу” - коротко характеризується епістемологічна новизна психоаналітичного вчення (перш за все вчення З.Фрейда). Виявляється, що у структурі психоаналізу представлені нові відношення теоретичного, практичного й метатеоретичного знання, відмінного від класичних моделей природознавства, герменевтики і прикладних наук. У рамках психоаналітичної методології ці відмінності сформульовані в тезі Фрейда про єдність “лікування” і “вивчення” у психоаналізі, а також у його вказівках на роль метапсихології несвідомого для дослідження й терапії. Зрештою, саме відношення метапсихологічної спекуляції і психотерапевтичного досвіду розкривають справжній характер психоаналітичної епістемології, формують властивий психоаналізові спосіб опису і (ре)конструювання психічної реальності.

У другому розділі - “КОНСТРУКЦІЇ ПСИХОАНАЛІЗУ: ВИНАЙДЕННЯ ПСИХІЧНОГО” - аналізуються співвідношення структурних частин психоаналітичного вчення – психотерапії, психології, метапсихології (на матеріалі концепції З.Фрейда й ряду сучасних психоаналітиків), досліджуються різні визначення психічної реальності в психоаналітичних теоріях та їх філософське обгрунтування – феноменологія, онтологія й герменевтика психічного, критика суб’єкта, психологічний конструкціонізм.

У першому підрозділі - “Вчення – вивчення. Науковий світогляд” - аналізуються взаємовідношення метапсихології і психологічного дослідження у психоаналізі. Метапсихологія розглядається в якості методологічної й філософської рефлексії психоаналітичного пізнання. Залежно від того, розгортається останнє в герменевтичну або пояснюючу модальність, психоаналітичне вчення зближується з конструктивістською або критичною філософією. І в першому, і в другому випадку метапсихологія включається в дослідницький процес, окреслюючи його етичний і онтологічний горизонти.

У першому пункті - “Від метафізики до метапсихології” - досліджуються розбіжності щодо розуміння місця й ролі метатеоретичного знання у структурі класичної філософської гносеології, орієнтованої на ідеали природознавства, і в наукових проектах феноменології та психоаналізу. Психоаналіз розглядається в якості однієї із форм обгрунтування статусу психічної реальності і, таким чином, співвідноситься з методологіями “наук про дух”. Характерною рисою останніх є безпосередня співвіднесеність наукового дослідження з методологічною рефлексією, апеляція до допредикативного досвіду життєвого світу і світу цінностей. Відмінністю психоаналітичного проекту від історичної герменевтики є збереження критичної спрямованості наукового дослідження і відповідної натуралістичної онтології. Розходження з феноменологією полягає у наголошенні конститутивного значення медичного досвіду відхилень у роботі свідомості, визнанні поліморфності й пластичності людської суб’єктивності. Особливістю психоаналітичної метапсихології є критична та конструктивна спрямованість до життєвого світу, підпорядкованість терапевтичним завданням.

У другому пункті - “Потяг і бажання” - аналізуються пояснююча та інтерпретативна логіки психоаналітичного розуміння психічного життя, відповідні їм натуралістична й семіотична концепції несвідомого (П.Рікер). Надзвичайно важливою ознакою психоаналітичної гносеології є поєднання й переплетення герменевтичної та природонаукових дослідницьких стратегій, “розуміння, що опосередковане поясненням”. Це дозволяє уявити психічну реальність як силу й смисл: як породжуючу структуру значень і висловлювань, або як безособову основу, що їх підтримує й підриває. Бажання розглядається як репрезентант потягу, що поєднує афект з уявленням (фантазією чи спогадом). Межею трансцендентальної реконструкції самого потягу в психоаналізі стає поняття “потяг смерті”. Таким чином, психоаналітична рефлексія прямує від феноменології психічних переживань до герменевтики несвідомих бажань і фантазій. Далі вона розгортається в натуралістичну онтологію сексуальності та негативну онтологію смерті.

У третьому пункті - “Критика й психологія” - установлюється значення природонаукового дискурсу в психоаналізі. “Сцієнтистське самонерозуміння” Фрейда (Ю.Хабермас) визнає за наукою етичну функцію критики ілюзій людської самосвідомості. В цьому психоаналітична ідеологія змикається з “науковим світоглядом” в його класичному розумінні. Психоаналіз розвиває критичні інтенції самої психології, які не могли бути реалізовані ні емпіричною наукою, ні трансцендентальною філософією, що постають із метафізики суб’єкта. Критика постає роботою, що трансформує психічну реальність. Остання конституюється мовою свого самоопису та уявою суб’єкта щодо себе самого. Психоаналітичний критицизм сягає основ психічного існування, виконує функцію розрізнень модальностей психічного життя: уявного та дійсного, внутрішнього та зовнішнього та ін. Він принципово відрізняє психоаналіз від герменевтичного розуміння чи експериментального моделювання у галузі психології.

У другому підрозділі - “Лікування – вивчення. Робота аналізу” - досліджуються взаємовідношення дослідницької установки і терапевтичної практики в рамках психоаналітичного вчення. Розкривається філософське значення фрейдівської тези про збіг “лікування й вивчення”, яка визначає відношення психоаналітичної практики до знання і (ре)конструктивну функцію останнього.

У першому пункті - “Відношення до знання” - демонструється конституююче значення незнання у психоаналітичній роботі. Щодо уявної функції суб’єкта і символічної роботи аналітика воно отримує своє вираження в понятті заперечення. Останнє визначає місце суб’єкта щодо зовнішньої (об’єктивної) і внутрішньої (психічної) реальності. Оскільки цим усувається будь-який суб’єктивістський (інтра- або інтерсуб’єктивний) спосіб верифікації психоаналітичних конструкцій, інший суб’єкт (аналітик) також не може розглядатися в якості інстанції знання (Ж.Лакан). У просторі аналітичного досвіду саме незнання об’єднує аналітика з аналізованим у процесі реконструкції відмінностей між внутрішнім і зовнішнім своїм і чужим, реальним та ілюзорним, зробленим і знайденим. У критичній настанові первісного незнання позиція терапевта збігається з позицією наукового дослідника; розуміння психіки як самотлумачної й самочинної реальності зближує аналіз із герменевтичними практиками.

У другому пункті - “Конструкції у психоаналізі” - обгрунтовується думка, згідно з якою “терапевтичний інтерес”, який утворює контекст метапсихологічних конструкцій у психоаналізі, докорінним чином відрізняє його від природонаукового й герменевтичного конструювання. У терапевтичному значенні конструкції базуються на оповідальній концепції істини, що сягає за межі індивідуального досвіду спогадів. У значенні метапсихологічному вони належать до не-емпіричних сфер психічних структури та енергії (Дж. Сандлер). Але сутністю психоаналітичної теорії психотерапії є обмін між емпіричними та не-емпіричними ділянками (наприклад, у концепції структурних змін). Виходячи за рамки суб’єктивного й інтерсуб’єктивного досвіду, психоаналітичні конструкції змикаються з конструктивною роботою самої психіки, яка тлумачить себе у фантазіях, репрезентаціях і наративах. У цьому сенсі тезу про збіг у психоаналізі лікування й вивчення слід розглядати у контексті симетричних відношень між роботою аналізу й роботою самої психіки. Визначення психіки як роботи визначає необхідність створення специфічної “психотехнічної” методології її вивчення (Л.С.Виготський, Ф.Є.Василюк).

У третьому підрозділі - “Вчення – лікування. Істина терапевтичного досвіду” - узагальнюються дослідження способів репрезентації, методології вивчення й засобів конструювання психічної реальності у психоаналізі. Розглядаються основні психоаналітичні концепції психічного з точки зору маніфестованих у них феноменології та онтології психічного. Несвідоме розуміють як таке психічне буття, яке, виражаючи себе і говорячи з іншим, постійно продукує відмінності від себе - своїх дій, виразів і мовлення.

У першому пункті - “Від психіатрії до психоаналізу” - аналізується злам у розумінні інтерсуб’єктивного досвіду взаємодії з психічним, викликаний зміною клінічної парадигми психотерапії на психодинамічну. В основі психіатричного досвіду лежить клінічне спостереження й практика ізоляції безумства, які є базою і феноменологічного, і нозологічного напрямку. Психоаналіз, й услід за ним психотерапія, звільняються як від субстанціалізації хвороби, так і від психологізму розуміючої психіатрії. Уявлення про “поліморфно перверсивне” несвідоме включає відхилення в серцевину психічного життя, вимагає витворення все нових дискурсів про реальності божевілля, смерті, сексуальності, що чинять спротив своєму вираженню. Це призводить до того, що цілі психоаналітичної практики не можуть бути визначені ані у термінах медичної нормалізації, ані у технічних термінах ефективності. З одного боку, вони мають конкретне медичне значення переборення страждання, з другого, змикаються з етико-екзистенціальним виміром піклування про себе - прагненням до незалежності, самопізнання та єднання зі своїм буттям.

У другому пункті - “Вираз і мовлення” - аналізуються обмеження розуміння несвідомого психічного через призму мовних метафор або герменевтики виразу. Несвідоме відсилає до планів несказаного й до-мовного, які досліджуються на прикладі понять “внутрішнього мовлення” (Л.С.Виготський) і “несвідомої фантазії” (М.Кляйн). У внутрішньому мовленні утворюється «згортка» внутрішнього й зовнішнього, здійснюється процес їх взаємообміну, який заміняє конвенційні відношення між значенням та виразом. У кінцевому випадку саме бажання (мотив, за Виготським) керує цим процесом контекстуалізації смислу та індивідуалізації коду мовлення. Дослідження Кляйн демонструють, що психічний світ суб’єкта конституюється репрезентаціями бажань, які вперше розмежовують суб’єкта й іншого, внутрішнє й зовнішнє. У цьому сенсі можна стверджувати, що психіка як уявлення й спонукання з’являється одночасно з тим, що вона уявляє й до чого прагне. На відміну від ствердження Лакана, несвідоме є не мова, а фантазії. Неминучим наслідком цього є непереборна неадекватність дискурсивних, наукових чи філософських, засобів опису несвідомого психічного життя.

У третьому пункті - “Автопоезис суб’єктивності” - розгорнуто розуміння психоаналітичної практики в руслі теорії інтерсуб’єктивності й психологічного конструкціонизму (Н.Луман, Р.Харре). Уявлення про психотерапію як форму репрезентації й формування ідентичності зближує її з етичними теоріями й практиками минулого. Її відмінності пов’язані, по-перше, з конкретним включенням другого (і третього) суб’єкта в якості спостерігача неявних для суб’єкта зон досвіду (модель супервізорства в сучасному психоаналізі), по-друге, з медичним виміром практики піклування про душу («психоаналіз починається, коли катастрофа уже відбулась», Е.Еріксон). Остання характеристика дозволяє порівняти сучасну психотерапію з негативною етикою (А.Глюксман). Саме тому, що первинною реальністю для психоаналізу стає порушення та страждання, останні не можуть бути відхилені. Психотерапевтичне піклування по суті є роботою журби, що завершується та знов відновлюється у людському бутті. Цій турботі підпорядкований терапевтичний автопоезис суб’єктивності за допомогою іншого.

У третьому розділі - “ПІКЛУВАННЯ ПРО ДУШУ У ПРОСТОРІ ПОСТСУЧАСНОСТІ” - досліджуються межі й координати психотерапевтичного досвіду в сучасній культурі, узагальнюється історія психотерапевтичних шкіл, пропонується осьова аксіологічна модель психотерапії. Психотерапія розглядається як властива для культури ХХ сторіччя форма піклування про себе, техніка суб’єктивації, яку можна порівняти з класичними етиками й естетиками існування. Дана форма виникає в кінці культури модерну і зазнає суттєвих трансформацій при переході до постсучасної культури. У цьому розділі аналізуються причини тривалого (і частково такого, що продовжується) неприйняття психотерапії у російській культурі, перспективи зустрічі української культури з психотерапевтичним досвідом західної цивілізації.

У першому підрозділі - “Психоаналіз в історії психотерапії” - подається огляд основних етапів історії психотерапії у ХХ сторіччі. Особлива увага приділяється поширенню психотерапевтичних методів, які базуються на феноменологічних та поведінкових теоретичних моделях і які потіснили традиційний психоаналіз. Новітні практики були зорієнтовані на феноменологічні та поведінкові форми обгрунтування. Значення цього етапу полягає в остаточному відмежуванні психотерапії від медичної парадигми, її зближення із соціально-адаптаційними й екзистенціально орієнтованими психологічними практиками. Психотерапія стає незалежною від медицини професійною діяльністю, поєднується з ідеологіями визволення свідомості та розширення індивідуального досвіду. Стає очевидним, що психотерапевтичний рух є реакцією на кризу модерну - відчуження життєвого світу, диференціації та ізоляції культурних сфер. Поступово виділяються три основні осі координат, на яких розміщуються все нові й