КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

УДК 141.82

СИТНИК ПЕТРО КОНОНОВИЧ

Аналіз вихідних принципів соціально-політичного

вчення марксизму: ідеї та дійсність

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія

та філософія історії

Автореферат

Дисертації на здобуття наукового ступеня

Доктора філософських наук

Київ-1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії гуманітарних наук Київського університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант – доктор філософських наук, професор Бичко Ігор

Валентинович, Київський університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії філософії філософського факультету.

Офіційні опоненти – доктора філософських наук, професор Михальяенко

Микола іванович, Інститут соціології НАН України, головний науковий співробітник.

-

-

-

-

-

-

Провідна організація Національний технічний університет України (КПІ),

кафедра філософії.

Захист відбудеться 27.вересня 1999 року о 14 годині на засідання Спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 по захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук у Київському університеті імені Тараса Шевчнка за адресою:252017 Київ, вуо.Володимирська, 60.

З дисертаціює можна ознафомитися у науковій біліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (252017, Київ, вул.Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 20 серпня 1999 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вечої ради П.І.Скрипка

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Обрана тема дисертаційного дослідження є актуальною як у теоретико-пізнавальному та методологічному плані, так і з практичної точки зору.

Теоретико-пізнавальна актуальність теми зумовлена загальними закономірностями розвитку людського пізнання, необхідністю теоретичної рефлексії, самоусвідомлення наукою власних досягнень та проблем на кожному певному історичному відтинку свого розвитку. Поза сумнівом, соціально-політичне вчення марксизму відіграло помітну роль, є важливою віхою у становленні світової суспільної науки, а тому критичне осмислення його надбання, виявлення позитивних досягнень та оцінка негативного досвіду має велике значення для подальшого поступу суспільствознавства, а відтак і всієї духовної культури людства.

Наявні на сьогодні оцінки теоретичної спроможності марксизму не можна вважати задовільними. Вони здебільшого є упередженими та поверховими або ж торкаються лише окремих проблем, висвітлюють ті чи інші положення, принципи, поняття, сторони, аспекти марксистської теорії поза іманентним зв’язком з цілим.

Це однаковою мірою стосується як праць марксистів, так і їхніх ідеологічних противників. Серед незчисленної кількості досліджень, присвячених марксистському вченню, не знайти жодного, в якому був би зроблений системний аналіз його фундаментальних принципів і понять, виявлена іманентна логіка розгортання його змісту, а з тим і внутрішні вади цього вчення. Добре відомо, що будь-яка система теоретичного знання тільки тоді може бути спростованою, коли доведена хибність її вихідних принципів, змістовна обмеженість та функціональна неспроможність основних категоріальних визначень, штучний характер їхнього зв’язку. Інакше це буде безплідний критицизм на рівні зовнішньої рефлексії, який лише заплутує суть справи. Тільки аналіз внутрішньої логіки зв’язку всіх суттєвих елементів теоретичної системи в контексті сукупного духовного і практичного досвіду людства у відповідній сфері дозволяє адекватно оцінити достоїнства і вади цієї системи і створити стартовий майданчик для подальшого наукового пошуку. Марксизм неможливо обійти чи відкинути. Його потрібно помістити в ту “нішу” історичного поступу знання, яка йому об’єктивно належить, обмежуючи надмірні зазіхання, однак, не принижуючи наукового значення.

З методологічної точки зору актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлюється кількома чинниками.

По-перше, певною невизначеністю історичної долі діалектичного методу. Абсолютизований Гегелем, а згодом штучно прив’язаний до матеріалізму Марксом, цей могутній засіб теоретичного пізнання відштовхнув від себе багатьох видатних мислителів сучасності, навіть тих, які, в принципі, не заперечували раціонального пізнання (Е. Гусерль, К. Поппер, Б. Рассел, К. Ясперс та ін.). У ХХ столітті діалектичний метод майже повністю був “монополізований” марксистами, більшість яких мала досить туманне уявлення про нього, здебільшого прикриваючи діалектичною фразеологією формально-логічні конструкції та емпіричні судження. Діалектичний метод повинен зайняти провідне місце в методології сучасного суспільствознавства. Без його адекватного застосування повноцінне вирішення назрілих теоретичних проблем неможливе.

По-друге, об’єктивна оцінка соціально-політичного вчення марксизму потребує реконструкції його як цілісної системи теоретичного знання.

Внутрішню логіку побудови такої системи розкриває діалектичний метод. Механізм цього процесу необхідно чітко визначити і викласти аби було видно не лише результат, а й інструментарій за допомогою якого він досягнутий.

По-третє, неймовірна складність проблем сучасного суспільного розвитку вимагає інтеграції всіх напрацьованих людством методів осягнення істини.

Інтегративний підхід передбачає об’єднання, синтез навколо діалектичного методу як найбільш загальної форми руху пізнання всіх інших конкретних методів суспільних наук, використання яких доцільне з огляду на мету і завдання, що їх ставить дослідник. У дисертації зроблена спроба реалізувати названі вимоги.

Практична актуальність і необхідність дослідження фундаментальних принципів і понять соціально-політичного вчення марксизму в контексті наявного духовного і практичного досвіду викликана нагальними потребами суспільного розвитку як посткомуністичних країн, так і всієї сучасної цивілізації.

По-перше, крах реального соціалізму гостро поставив перед посткомуністичними країнами проблему пошуку перспективних шляхів історичного розвитку, оптимальної моделі суспільного устрою. Для того, щоб знову не помилитися і не потрапити в чергову пастку, необхідне глибоке усвідомлення уроків історії комуністичного руху, грунтовний аналіз причин його поразки, узагальнення надбаного сучасного цивілізаційного досвіду.

По-друге, практично вся західна цивілізація переживає нині глибоку духовну кризу. Масова свідомість позбавлена життєстверджуючих ціннісних орієнтирів. Дух гендлярства і наживи, крайній індивідуалізм і утилітаризм деморалізують суспільне життя. Християнська церква значною мірою дискредитувала себе і християнське вчення. Релігійні заповіді втратили для більшості свою привабливість і авторитет. Комуністичний ідеал виявився утопією. Для західної людини життя втратило вищий смисл.

Для виходу з глухого кута необхідно проаналізувати основні ціннісні парадигми, з’ясувати причини неспроможності комуністичного ідеалу та кризи релігійної свідомості. Потрібно, спираючись на накопичений позитивний і негативний досвід духовного освоєння світу, дати чітку відповідь на питання про призначення людини, сенс її життя, шляхи духовного оздоровлення, тобто, створити підвалини нового, життєстверджуючого світогляду, який поставив би духовний заслін егоїзму, спрямовуючи людську активність на прояв любові до Бога через творіння добра ближнім. Людина повинна бути переконаною, що вона не є ані нікчемним “рабом Божим”, як то стверджує релігія, ані “сама собі - бог”, як це вчив марксизм. Призначення її у цьому світі надзвичайно високе, але не самодостатнє.

По-третє, необхідно розробити систему принципів організації суспільного життя, які відповідали б природі людини, її вселенському призначенню, а не штовхали на шлях ницих егоїстичних пристрастей, нескінченної гонитви за матеріальними цінностями. Безславний кінець соціалізму і невпинне наростання кризових явищ в індустріально розвинених країнах свідчать про хибність шляху, який обрала сучасна цивілізація. Необхідна переорієнтація суспільного життя, людської діяльності на творчість і споживання переважно духовних благ і мінімізацію до природно необхідного рівня - благ матеріальних.

По-четверте, нові духовні засади організації суспільного життя вимагатимуть відповідного спрямування всієї внутрішньої та зовнішньої політики. Будь-які політичні дії, реформи, суспільні перетворення повинні орієнтуватися на загальне благо, мірилом якого є благо кожного окремого індивіда. Кожне людське життя неповторне і рівноцінне перед Богом, а тому задоволення потреб одних громадян за рахунок інших повинне вважатися у політиці найтяжчим злочином. Досвід соціалістичного будівництва красномовно свідчить, що така політика неминуче обертається загальним злом, від якого страждають не лише скривджені, а й самі кривдники.

Політика мусить органічно злитися з моральністю. На необхідності такої єдності наголошував ще І. Кант. У наш час - це єдиний засіб запобігти світовій катастрофі.

Актуальність теми дослідження зумовлюється, таким чином, як потребами подальшого творчого розвитку методології і теорії сучасного суспільствознавства, так і необхідністю пошуку духовних засад розв’язання тих численних практичних проблем суспільного життя, з якими зіткнулися посткомуністичні країни, а певною мірою і вся західна цивілізація в цілому.

Стан наукової розробки проблеми. Особливість обраної дисертантом теми дослідження полягає в поєднанні надзвичайно широкого кола проблем, які вона охоплює, з чітко окресленим специфічним ракурсом їхнього аналізу. Цим визначається своєрідність стану наукової опрацьованості теми. Сучасне суспільствознавство накопичило величезний масив праць, які тією чи іншою мірою, прямо або опосередковано торкаються питань, що стали предметом дисертаційного дослідження. Чисельність їх продовжує невпинно зростати, оскільки після краху реального соціалізму та комуністичної ідеології з’явилася потреба і реальна можливість радикального переосмислення усталених парадигм суспільного розвитку, зміщення зусиль суспільствознавців з поля ідеологічної боротьби ворогуючих суспільних таборів на ниву цілісного критичного усвідомлення уроків новітньої історії і позитивного пошуку рішень назрілих проблем сучасного цивілізаційного поступу.

Слід відзначити, що вже на початку 60-х років у вітчизняному суспільствознавстві тотальна апологетика марксистсько-ленінського вчення починає поступатися місцем творчому пошуку, який розширюється й поглиблюється у 70-80-х роках і переходить на якісно новий рівень у 90-х. Такі вчені. як: Ж. Абдильдін, Г. Батіщев, В. Босенко, І. Бичко, В. Вазюлін, Г. Горак, М. Злотіна, Е. Ільєнков, П. Копнін, С. Кримський, В. Лекторський, О. Лосєв, М.Мамардашвілі, І. Нарський, Т. Ойзерман, З. Оруджев, Ю. Осічнюк, М. Попович, М. Розенталь, Є. Ситковський, В. Столяров, В. Шинкарук та інші, скориставшись послабленням компартійного пресу під час так званої “відлиги”. видали низку праць, у яких започаткували у вітчизняному суспільствознавстві об’єктивний аналіз внутрішньої логіки становлення марксизму, його місця й ролі в світовій суспільній думці, методологічних підвалин, змісту і системних зв’язків основних категоріальних визначень, співвідношення та ідейного навантаження складових частин марксистського вчення тощо.

На початку 70-х років ідеологічний тиск знову підсилюється і в радянському суспільствознавстві поступово відбувається своєрідне розшарування на два основні потоки, яке збереглося до кінця 80-х років. Представники першого, який очолили тодішні корифеї наукового комунізму (А. Бутенко, Б. Князєв, О. Ковальов, І. Козіков, Р. Косолапов, Ю. Красін, А. Куфтирєв, Ц. Степанян, К. Суворов, Є. Сулімов, Е. Тадевосян, П. Федосєєв та ін.) взяли на себе роль послідовних апологетів комуністичного вчення, борців за його ідеологічну чистоту і канонічну недоторканість. Поєднуючи схоластичну маніпуляцію цитатами й положеннями з праць класиків і партійних документів з нескінченною перетасовкою тенденційно підібраного емпіричного матеріалу, вони мимовільно сприяли подальшій догматизації й омертвінню марксистської теорії.

Представники другого напряму, до якого крім творчо мислячих “шестидесятників” долучилася нова генерація вчених (В. Андрущенко, Є. Бистрицький, І. Бойченко, М. Булатов, В. Буслінський, Г. Волинка, Б. Головко, Л. Губерський, І. Добронравова, К. Жоль, В. Загороднюк, В. Звиглянич, В. Іванов, В. Касьян, В. Князєв, А. Конверський, В. Крисаченко, А. Лой, М. Михальченко, М. Микешина, М. Мокляк, І. Молчанов, Б. Новіков, І. Надольний, І. Огородник, Т. Пікашова, Є. Причепій, В. Рижко, Л. Сидоренко, П. Скрипка, В. Табачковський, В. Ярошовець, О. Яценко, Т. Ящук та ін.) намагаються об’єктивно оцінити ситуацію, що склалася в суспільствознавстві й творчо розвивати вітчизняну науку, виходячи за межі догматизованого марксизму. Особливо плідно розвивається теорія діяльності, багато уваги приділяється з’ясуванню ролі категоріального апарату марксизму в перетворенні соціальної дійсності, висвітленню ціннісних параметрів людської життєдіяльності, матеріальних та духовних засад гуманізації суспільного життя та інші важливі проблеми.

Всі ці розвідки хоча зовні й не виходили за межі офіційної ідеологічної доктрини, об’єктивно прокладали шлях до принципово нових світоглядно-методологічних орієнтирів, які почали активно формуватися після руйнації марксистської ортодоксії.

Однак грунтовного критичного аналізу комуністичного вчення вітчизняне суспільствознавство так і не здійснило. Частина колишніх марксистів переключилася на огульне заперечення його, декотрі намагаються модернізувати комуністичне вчення, звільнивши його від догм і найбільш застарілих положень, а переважна більшість, одержавши свободу творчості, просто відвернулася від нього, зайнявшись переважно розробкою популярних у сучасному західному суспільствознавстві напрямків досліджень, намагаючись пристосувати їх до потреб нашого сьогодення.

Останні роки рефлексія на соціально-політичне вчення марксизму дещо посилилась у середовищі українських політологів та соціологів. Такі дослідники, як: В. Бабкін, Є. Бистрицький, О. Білий, І. Бураківський, О. Дергачов, О. Кортунов, Н. Костенко, В. Кремень, І. Курас, Л. Ларченко, С. Макеєв, М. Міщенко, А. Надточій, В. Пазенок, Б. Парахонський, Г. Перепелиця, В. Полохало, В. Ребкало, Ф. Рудич, С. Рябов, О. Салтовський, М. Томенко, О. Турчинов, В. Шахов, Л. Шкляр та інші продуктивно працюють над з’ясуванням теоретичної спроможності концептуальних засад марксизму-ленінізму та причин поразки реального соціалізму; намагаються аналізувати розбіжності у поглядах Маркса і Леніна, невідповідність політичної практики більшовицької партії декларованим нею ідеологічним засадам, простежити трансформацію радянського суспільства, зокрема його компартійної еліти, виявити найбільш ймовірні перспективи розвитку посткомуністичних країн тощо.

Незважаючи на певні досягнення вітчизняного суспільствознавства у вирішенні окремих проблем і цілих їхніх блоків, загальна внутрішня логіка розвитку комуністичної теорії і практики залишається не розкритою; зміст, функціональне навантаження та субординаційні зв’язки більшості фундаментальних принципів марксистського вчення не з’ясовані. Майже нічого не зроблено для виявлення внутрішніх вад марксистського гуманістичного ідеалу суспільного устрою, розробки альтернативних комуністичній ідеології принципів організації суспільного життя, формування нових світоглядно-ціннісних парадигм, які б відповідали сучасним уявленням про призначення людини та сенс її життя.

На жаль, доводиться констатувати, що на нинішній день вітчизняне суспільствознавство не зуміло опрацювати належним чином і далі розвинути основні ідеї того величезного масиву різнопланового критичного матеріалу, який накопичився впродовж усієї історії розвитку марксистської теорії та практики реального соціалізму як у західному суспільствознавстві, так і в творчих доробках науковців, громадських і політичних діячів діаспори. Не знайшли також належного розвитку досить-таки вагомі здобутки російської та української соціально-політичної думки досоціалістичного періоду. А тут є над чим працювати, адже марксизм-ленінізм критикували представники практично всіх наявних суспільствознавчих шкіл, політичних течій та уподобань: від тих, кого радянська ідеологія кваліфікувала як “махрових антикомуністів” (З. Бжезінський, Д. Белл, А. Гелен, Н. Глейзер, К. Кальтенбруннер, Г.Кан, А. Кюнцлі, Л. Колаковський, Р. Левенталь, Б. Леві, С. Ліпсет, М. Новак, Р. Пайпс, Ч. Райх, І. Ростоу, О. Тоффлер, Д. Уілхелм, С. Хантингтон, Е. Шілз, І. Шламм та ін.) до “псевдомарксистів” (Ж.-П. Сартр, Е. Фромм, Г. Маркузе, Е. Блох, Г. Лукач), “легальних марксистів” (П. Струве, С. Булгаков, М. Туган-Барановський, М. Бердяєв та ін.), представників різних відтінків “опортунізму”, немарксистського соціалізму тощо.

Нищівну оцінку ленінській політиці дали свого часу навіть такі відомі діячі міжнародного комуністичного руху як К. Каутський і Роза Люксембург.

В Україні глибоку, вдумливу критику основ соціально-політичного вчення марксизму дав І. Франко. Багато влучних характеристик обмеженості марксистської теорії знаходимо у працях М. Драгоманова, Д. Донцова, В. Липинського, М. Міхновського, С. Рудницького та ін.

Однак чи не найвагоміший внесок у теоретичне спростування різних сторін комуністичного вчення внесли такі відомі західні філософи, соціологи, економісти, історики, як: Р. Арон, М. Вебер, Е. Дюркгейм, М. Мерло-Понті, Х. Ортега-і-Гасет, В. Парето, Т. Парсонс, К. Поппер, Ж.-П. Сартр, П. Сорокін, А. Тойнбі, Ю. Хайдеггер, А. Швейцер, Й. Шумпетер, К. Ясперс та ін. Хоча слід відзначити, що критичні випади цих мислителів не завжди влучають у ціль. Якщо, скажімо, спростування Сартром принципів марксистського матеріалізму не викликає заперечень, то намагання К. Поппера довести “убогість історицизму” сприймається як обмеженість притаманного самому Попперу позитивістського розуміння історії; визнаючи безумовною заслугою В. Парето дослідження ірраціональних мотивів суспільної діяльності людини, не можна погодитися з приниженням ним ролі раціональної доцільності в діяльності людей, морального фактора в політичній сфері тощо. І таких моментів безліч: підмічаючи вади й обмеження марксистського тлумачення тих чи інших проблем, критики самі часто потрапляють у ще більшу теоретичну западню, що спонукало багатьох серед них проголосити суб’єктивність істини, рівноправність і рівноцінність будь-якої світоглядної позиції (Х. Ортега-і-Гасет, Л. Шестов та ін.).

Найбільш конструктивний, на думку дисертанта, аналіз основ соціально-політичного вчення марксизму здійснили свого часу представники російської релігійно-філософської думки (В. Соловйов, М. Бердяєв, С. Булгаков, Б. Вишеславцев, В. Зеньківський, І. Ільїн, М. Лосський, Є. Трубецький, С. Франк та ін.). Вони спростували матеріалістичні основи марксистського світогляду, показали обмеженість матеріалістичного розуміння історії, хибність запропонованих комуністичним вченням принципів організації суспільного життя, невідповідність комуністичного гуманістичного ідеалу природі людини і запропонували своє бачення цих проблем; ті з них, які дожили до соціалістичної революції, дали нищівну критику практиці більшовизму, розкрили тоталітарну суть реального соціалізму, диктаторську роль Компартії, вказали на духовні засади виходу з “великої світової смути”(С. Франк).

Окреслені досягнення є вагомою передумовою системного аналізу фундаментальних принципів соціально-політичного вчення марксизму та практики їхнього втілення в суспільне життя, виявлення іманентної логіки розвитку комуністичного вчення і глибинних причин поразки соціалістичного експерименту; пошуку нових світоглядних орієнтирів та ціннісних пріоритетів людської життєдіяльності, таких принципів організації суспільства, які відповідали б призначенню людини та сенсу її життя.

Актуальність та недостатня розробленість проблеми визначили не лише вибір теми дисертаційного дослідження, а також його об’єкт, предмет, мету, основні завдання, методологічні засади і джерельну базу.

Об’єктом даного дослідження постає комуністична теорія і практика соціалістичного будівництва у контексті загальноцивілізаційного процесу.

Предметом дисертаційного дослідження є фундаментальні принципи і вузлові категоріальні визначення соціально-політичного вчення марксизму: їхній зміст, взаємозв’язок, функціональне навантаження, істинність (хибність), співвідношення з практикою соціалістичного будівництва та загальнолюдськими цінностями; уроки комуністичного руху; внутрішні вади марксистського гуманістичного ідеалу; призначення людини та сенс її життя; духовні засади посткомуністичного розвитку України.

Основна мета дослідження: виходячи з критичного переосмислення багажу комуністичного вчення та практики соціалістичного будівництва в контексті ключових ланок сукупного духовного і практичного досвіду людства, відшукати ціннісні життєсмислові орієнтири людської діяльності та основні принципи організації суспільства, які відповідали б природі людини, її призначенню та смислу життя.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких основних завдань:

- чітко визначити інструментарій та механізм дослідження: метод має бути викладений і застосований як система іманентно пов’язаних понять та принципів руху пізнання, а не як конгломерат різних прийомів, що їх напівсвідомо, напівінтуїтивно використовує дослідник;

- відповідно до викладених методологічних вимог простежити передісторію та історію зародження визначальних принципів марксизму як цілого;

- класифікувати найважливіші принципи марксистського вчення, виявити їхнє змістовне і функціональне навантаження та субординаційні зв’язки, зробити критичний аналіз з метою виявлення внутрішніх хиб та історичної обмеженості;

- виділити в окрему групу принципи соціально-політичного вчення марксизму і реконструювати на їхній основі систему категоріальних визначень цієї складової частини;

- співставити іманентний рух категоріального змісту з дійсною практикою соціалістичного будівництва, простежити їхню відповідність та розбіжності;

- з’ясувати причини краху реального соціалізму;

- грунтовно проаналізувати комуністичний ідеал суспільного розвитку, трактування ним призначення людини та сенсу її життя, виявити внутрішні вади марксистського ідеалу;

- спираючись на одержані результати дослідження соціально-політичного вчення марксизму, долучаючи до цього аналіз основних духовних орієнтирів суспільного розвитку та індивідуальної життєдіяльності особи, напрацьованих сукупною практикою людства, визначити найбільш прийнятні з них для нашого сьогодення, які могли б скласти у своїй органічній єдності духовні підвалини сучасного історичного поступу, послужити, зокрема, основою для вироблення моделі стратегічного розвитку нашої країни, розробки конкретних програм суспільних перетворень, необхідних для подолання наявної кризи і стабільного подальшого прогресу.

Методологічні засади дослідження. Специфіка предмета дослідження, характер проблем та завдань, які довелося вирішувати, зумовили пошук і застосування відповідного методологічного апарату. Науковий пошук здійснювався на засадах інтегративної методології, яка поєднала діалектичний системний іманентизм з низкою спеціальних наукових методів: структурно-функціонального та ретроспективно-порівняльного аналізу, класифікації та систематизації, верифікації, прогностичного моделювання та ін. Вагому роль у пізнавальному процесі відігравав також комплекс традиційних логічних прийомів і засобів одержання нового знання (індукція, дедукція, аналіз, синтез, сходження від чуттєво-конкретного матеріалу до абстрактних понять тощо).

При оцінці тих чи інших теоретичних положень або явищ суспільної практики та зв’язку між теоретично належним і об’єктивно сущим послідовно витримувався конкретно-історичний підхід та системно-контекстуальний аналіз.

Джерельна та теоретична база дослідження надзвичайно широка в часовому, географічному, галузевому та інших вимірах. При написанні роботи були задіяні фундаментальні здобутки класичної та сучасної світової філософської, соціально-політичної, економічної, історичної, релігійної думки, які справили певний вплив на розвиток проблем, що їх вирішує дисертант. Усі використані джерела можна умовно поділити на дві великі групи.

До першої належать ті, які стосуються аналізу фундаментальних принципів комуністичного вчення. Це насамперед праці самих класиків марксизму-ленінізму та їхніх соратників і однодумців, лідерів міжнародного комуністичного руху і більшовицьких вождів, а також партійні документи міжнародного комуністичного руху і весь доробок теоретиків наукового комунізму доби реального соціалізму. До цієї ж групи належать праці тих мислителів, доробки яких відіграли роль ідейних джерел становлення марксистського вчення: представників класичної німецької філософії, європейського гуманізму епохи Відродження, французького Просвітництва ХVIII ст., утопічного соціалізму, англійського матеріалізму і сенсуалізму, молодогегельянства та ін.

Сюди ж слід віднести всю наявну антимарксистську літературу, а також різноманітний фактичний матеріал, почерпнутий із періодичних наукових та громадсько-політичних видань останніх років, із засобів масової інформації, із особистих спостережень дисертанта, узагальнень ним перебігу явищ суспільного життя.

Другу групу джерел складає та література, яка висвітлює незалежні від марксизму світоглядно-ціннісні принципи й настанови, що послужили дисертанту важливим духовним чинником формування його власної світоглядної концепції. Коло цих джерел надзвичайно широке: від здобутків давніх пророків та мудреців - до надбань сучасної суспільствознавчої та релігійної думки. Це тексти Біблії і Махабхарати; етичні та світоглядні принципи Конфуція, Лао-цзи, Сакія-муні; уявлення орфіків і піфагорейців; праці Платона і Арістотеля, стоїків (особливо римських: Марка Аврелія, Л. Сенеки, Епіктета) і неоплатоників (насамперед Плотіна і Прокла); моралістичні вчення епікурейців, кініків, Плутарха, Ціцерона; теоретичні системи отців церкви (Орігена, Тертулліана, Григорія Нисського, Августіна, Ф. Аквінського), ідейні засади християнських єресей (гностицизма, маніхейства, пелагіанства тощо); надбання європейської філософської містики (М. Екхарта, Я. Беме, Б. Паскаля, Е. Сведенборга, пізнього Ф. Шеллінга та ін.); ідеї мислителів-класиків суб’єктивно-ідеалістичного спрямування (Д. Юма, І. Канта, І. Г. Фіхте), представників ірраціоналізму ХІХ - ХХст. (А. Бергсона, В. Дільтея, Е. Гартмана, С. К’єркегора, Ф. Ніцше, М. Хайдеггера, А. Шопенгауера), твори релігійних філософів цього ж періоду (особливо російської релігійно-філософської думки); праці істориків релігії (Д. Штрауса, Ж. Е. Ренана, О. Меня та ін.); численні концепції різних напрямків сучасного суспільствознавства (див. бібліографію). До цієї групи джерел слід зарахувати також використані в дисертації літературно-філософські твори світової та вітчизняної класики: Петронія, О. Хаяма, Хакані, А. Данте, Ф. Петрарки, В. Шекспіра, Г. Сковороди, Г. Державіна, Ф. Достоєвського, Т. Шевченка, І. Франка, Ф. Кафки, В. Маяковського, П. Тичини та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям досліджень пов’язаний з темами, які розробляються в Національному інституті стратегічних досліджень.

Трансформаційні стратегії України, стратегія національної безпеки України в контексті трансформаційних процесів - планова тема НІСД на 1999-2000 рр.

Сучасні політичні та гуманітарні проблеми у контексті національної безпеки України (демократія, громадянське суспільство, влада, інтереси соціальні, політична наука, політична пропаганда, політична культура, політологічна просвіта, суспільна свідомість, ціннісні орієнтації) - планова тема відділу політичних і гуманітарних досліджень.

Наукова новизна дослідження. На засадах інтегративно-системного методу прослідковано іманентну логіку становлення фундаментальних принципів комуністичного вчення, здійснено їхню класифікацію і субординацію, проаналізовано змістовне та функціональне навантаження, виявлено внутрішні вади та історичну обмеженість, зроблено порівняльний аналіз теоретичних конструкцій марксистської теорії з практикою реального соціалізму, запропоновано авторське бачення фундаментальних життєсмислових проблем та шляхів розвитку сучасного суспільства.

У процесі розробки зазначеної концепції було одержано низку теоретичних, методологічних і практичних положень, евристичне значення яких полягає в наступному.

1. Вперше у вітчизняному і зарубіжному суспільствознавстві зроблена спроба розкрити механізм теоретичного аналізу соціально-політичного вчення марксизму як цілісної системи субординованих категоріальних визначень і зв’язків на основі інтегративного методу, який базується на засадах діалектичної логіки. З цією метою виділені, проаналізовані й пов’язані в єдине функціональне ціле такі ключові принципи інтегративного методу, як: єдність предмета, метода і системи теоретичного знання; співпадання історичного і логічного; визначальна роль основоположного начала в синтезі категоріального апарата теорії.

2. Чітка методологічна визначеність дозволила уточнити низку вихідних понять соціально-політичного вчення марксизму, які впродовж усієї його історії залишилися дискусійними (об’єкт, предмет, метод, закони, категорії, принципи), прослідкувати іманентну логіку історичного генезису предмета дослідження, субординаційні зв’язки його ключових ланок у горизонтальному зрізі. Вперше соціально-політичне вчення марксизму було розглянуте як логічно завершена система законів (принципів) і категорій. Для цього дисертанту довелося самостійно розвивати ті зв’язки між ними, які органічно випливали з їхнього змісту й функціонального призначення, але залишилися нез’ясованими в марксистській науці.

3. З метою виявлення вихідних принципів комуністичного вчення та системних зв’язків між ними був проаналізований утопічний соціалізм у новому, раніше недосліджуваному ракурсі: як логічно цілісний, послідовний процес осягнення глибинних засад функціонування буржуазного суспільства, перманентного пошуку засобів і суб’єктів знищення приватновласницьких виробничих відносин, виявлення альтернативних щодо існуючих засад принципів організації суспільного життя. Зроблено висновок, що утопічний соціалізм не зміг знайти соціальну силу, яка була б спроможною знищити приватну власність на засоби виробництва. Маркс почав з того, на чому закінчив критичний утопічний соціалізм - з пошуку суб’єкта революційно-перетворюючої діяльності наявної буржуазної дійсності. У дослідженні простежена логіка цього пошуку, показано як він завершився формулюванням і розвитком принципу всесвітньо-історичної місії пролетаріату. Автор доводить, що цей принцип є основоположним у соціально-політичному вченні марксизму і саме його всебічне обгрунтування породило цю складову частину.

4. Обгрунтована думка, що принципи і вузлові категорії соціально-політичного вчення марксизму є логічним завершенням історичного генезису марксизму як цілого, а тому їхній аналіз може бути плідним лише в контексті органічної єдності вихідних засад усіх його складових частин. Зважаючи на це, в дослідженні зроблено класифікацію основних принципів марксистського вчення, простежено їхні як внутрішньогрупові, так і міжгрупові зв’язки, з’ясовано змістовне та функціональне навантаження кожного принципу і відповідної групи. Виділено в окрему групу принципи соціально-політичного вчення марксизму і реконструйована на їхній основі система категоріальних визначень цієї складової частини.

5. Встановлено, що принцип всесвітньо-історичної місії пролетаріату є тим стрижнем, навколо якого розгортається весь зміст третьої складової частини комуністичного вчення - від “соціалістичної революції” до “комуністичного ідеалу”.

6. Такий підхід дозволив виявити внутрішні вади вихідних світоглядних засад комуністичного вчення. Доведено, що головними серед них є матеріалістичний антропоцентризм та панраціоналізм, послідовне впровадження яких зумовило теоретичну ущербність і практичну неспроможність марксизму.

Атеїзм, гіпертрофоване возвеличення людини, проголошення її самодостатності в структурі Всесвіту, недооцінка ролі духовних мотивів людської діяльності та ірраціональних чинників її поведінки зумовило нежиттєздатність марксистського гуманістичного ідеалу, а відтак і усієї програми суспільних перетворень.

7. Дисертантом послідовно впроваджується думка про монізм історії реального соціалізму. Автор вважає, що в цій історії не було фатальних випадковостей: кожен етап еволюції соціалізму від становлення його підвалин після захоплення влади більшовиками у жовтні 1917-го року і до загибелі в кінці 80-х років являв собою закономірний крок, що перманентно випливав з попередніх (так, громадянська війна і воєнний комунізм були необхідним наслідком відсутності об’єктивних передумов соціалістичної революції; НЕП - закономірна реакція на воєнний комунізм; сталінська деспотія - єдино можливий спосіб зберегти комуністичний режим всупереч суспільним реаліям, які породила “нова економічна політика”; хрущовська “відлига” - об’єктивний наслідок внутрішньої трансформації сталінської компартійної еліти тощо). А тому безпідставним є поширене в літературі намагання розглядати різні етапи історії соціалізму як принципово відмінні, несумісні, взаємозаперечливі.

8. Ретельний аналіз логіки розвитку комуністичного вчення і практики його втілення в суспільне життя дозволив з’ясувати глибинні причини краху реального соціалізму. Визначальні серед них такі: а) хибність або історична обмеженість багатьох фундаментальних принципів марксистського вчення; б) месіанізм ідеологів та керівників пролетарського руху, перебрання ними на себе функцій “регентів” спочатку пролетаріату, визначеного нездатним до самоусвідомлення і самоорганізації, а невдовзі _народних мас у цілому; в) волюнтаризм більшовицьких лідерів, намагання штучно прискорити історичний розвиток або, навпаки, загальмувати його, не рахуючись з об’єктивним станом речей, рівнем зрілості суспільних відносин і явищ, які підлягають перетворенню, всупереч навіть застереженням Маркса щодо недопустимості підміни об’єктивної необхідності суб’єктивними зусиллями волі й розуму; г) слабкість інтелігенції і низький рівень загальної культури та політичної свідомості мас, що сприяло швидкому становленню партійної диктатури і омертвінню суспільного життя; д) виродження, політична й моральна деградація правлячої еліти, втрата нею здатності колективного самозбереження, її неспроможність вирішувати назрілі проблеми суспільного розвитку і як наслідок - перетворення політичної влади з важеля економічного прогресу в його гальмо.

9. У дослідженні простежено механізм саморуйнації реального соціалізму внаслідок розвитку його внутрішніх суперечностей, закладених ще в період його становлення. Показано, що кінець соціалістичного ладу не був випадковістю чи наслідком чийогось суб’єктивного волевиявлення, а логічним завершенням розвитку тих органічних вад, які були закладені ще його “зодчими”.

Соціалізм не тільки не вирішив названої Марксом основної суперечності капіталістичного способу виробництва (між суспільним характером виробництва і приватновласницьким способом привласнення його продуктів), а надав цій суперечності ще більш потворної форми, зосередивши, фактично, власність у руках правлячої еліти, партійно-бюрократичного апарату.

10. Послідовно реалізовано комплексно-генетичний аналіз соціалізму як об’єктивного явища світової історії. Він розглянутий в трьох взаємопов’язаних зрізах: по-перше, в контексті марксистського вчення про комуністичну суспільно-економічну формацію (як результат завершення перехідного періоду і “перша, нижча фаза комуністичного суспільства”); по-друге, як єдність двох ліній розвитку: інтенсивної та екстенсивної; по-третє, як послідовне проходження через певні якісні етапи свого історичного поступу: від завершення формування власних підвалин, через розкриття своєї сутності й внутрішніх суперечностей у розвиненому стані - до саморуйнації внаслідок вичерпання можливостей подальшого функціонування.

11. Проаналізовано марксистський гуманістичний ідеал. Доведено, що його основною вадою є невідповідність природі та призначенню людини, сенсу її життя. Розуміння суспільства “реального гуманізму” як такого, що забезпечує невичерпні можливості споживання матеріальних благ є утопічним, позбавленим технологічних і соціально-психологічних підстав, а тлумачення всебічного гармонійного розвитку особи як самоцілі, кінцевої мети цивілізаційного поступу позбавляє людську історію смислу, а індивідуальне життя перетворює в абсурд - нікчемне короткочасне копошіння на тлі вічного небуття.

12. У пошуках сенсу людського життя проаналізовані найвагоміші досягнення духовного досвіду людства - передусім християнського вчення (як вершини релігійного світогляду) та найбільш відомі філософсько-світоглядні парадигми. Відмічаючи величезну роль християнства в історії західної цивілізації, автор, водночас, показує обмеженість багатьох його фундаментальних принципів, нерозв’язність внутрішніх суперечностей.

13. Основну ваду християнського вчення (як і решти релігій) дисертант вбачає в обмеженому тлумаченні суті людини, її призначення та сенсу життя. Доводиться, що людина зовсім не є “рабом Божим” (як то твердить релігія), а призначення її не полягає в нескінченному славословленні Господа.

Водночас аналіз історико-філософського матеріалу і практики дійсного життя дозволив розвинути думку не лише про хибність, а й згубність матеріалістичного розуміння людини як продукта випадкового збігу сприятливих умов у еволюції неживої природи, а також ірраціоналістичного тлумачення її суті як самодостатнього суб’єкта, покликаного панувати над світом зусиллями своєї волі, діяльністю, спрямованою винятково життєвими інстинктами.

14. Дисертант, слідом за М. Кузанським, вважає людину “другим Богом”, а саме: негативним моментом Бога, співтворцем повноти Буття, вселенської гармонії. Призначення людини автор дослідження вбачає у вільній творчості, спрямованій на примноження добра. Добротворчість - вищий обов’язок людини перед Богом. Сенс людського життя полягає в єднанні людини з Богом, з Вічністю через самореалізацію свободи своєї волі в добротворчості. Зв’язок людини з Богом не може бути безпосереднім. Він опосередкований зв’язком з ближніми, з суспільством. Ніяка аскеза, молитви, покаяння самі по собі нічого не варті, ні на гран не наближають людину до Бога, якщо вони не поєднуються з активним творінням добра на землі, подоланням власного егоїзму, самоізоляції.

15. У дослідженні розвивається теза про свободу людської волі як негативний момент Абсолюта, необхідний для реалізації його довершеності. У догматизованому християнстві цей негативний момент Цілого перетворено у відчужену як від Бога, так і від людини самодостатню реальність - сатану. Насправді “сатанізм” закладений у природі кожної людини як здатність її волі протидіяти Богу, творити зло через абсолютизацію свого “ego”, спричинюючи перетворення земного життя в “юдоль плачу” - те, що релігійна символіка іменує пеклом. І навпаки: приборкавши свій егоїзм, творячи добро своїм ближнім, людина об’єктивує цим свою любов до Бога, виконує свій обов’язок перед Ним, підпорядковує Йому свою волю і таким чином єднається зі своєю вічною Основою, долаючи свою смертну природу. Це і є справжня реалізація людської особистості. Людська духовність не зникає зі смертю тіла. Навпаки, фізична смерть є тим рубежем, переступивши який душа, що гідно виконала свій обов’язок у земному житті, звільняється з полону плинних речей і пов’язаних з ним страждань та страху неминучого кінця і зливається з Вічним як його органічний елемент, необхідний для становлення повноти гармонії Буття.

16. З такого розуміння суті людини, сенсу її життя випливають відповідні принципи організації суспільства. Автор відносить до найважливіших, передусім, такі: свобода особистості; вільна діяльність кожного члена суспільства; гуманізм як реалізована любов до Бога через любов до ближнього; обов’язок перед Богом творити добро для людей; вільна асоціація як засіб і наслідок подолання егоїзму; рівновартість усіх індивідів, які стали на шлях Істини; примат духовних цінностей над матеріальними потребами, споживацькою психологією тощо.

17. У дослідженні обгрунтовується положення, що тільки те суспільство здатне процвітати, у якому кожен крок реальної політики звіряється з названими вище гуманістичними засадами, що випливають з адекватного розуміння призначення людини, сенсу її життя. Інакше навіть добрі задуми призводять до руйнівних наслідків. Відповідно до цих настанов автор викладає своє бачення шляхів розвитку сучасного суспільства, зокрема, висувається оригінальна концепція виходу України з тієї глибокої кризи, в якій вона знаходиться. Відстоюється позиція активної протидії соціальному злу. Спростовується псевдогуманістичний принцип непротивлення злу насильством, доводиться безпідставність ототожнення цих понять: не всяке насильство є злом. Висувається вимога органічного поєднання моральності й права з поступовим витісненням правового впливу на членів суспільства моральним. Світоглядною основою сучасної моралі повинна стати науково обгрунтована концепція єднання Бога і людини, самоствердження індивідуального “я” через невпинне творіння добра на землі.

Теоретична і практична значимість результатів дисертаційного дослідження полягає в наступному.

1. Викладений автором механізм розгортання предмета дослідження в систему його категоріальних визначень може знайти широке застосування в інших галузях теоретичного знання.

2. Системно-генетичний аналіз вихідних засад комуністичного вчення дозволив дати цьому вченню адекватну оцінку, визначити його історичне місце в духовній еволюції людства, з’ясувати вплив на практичний поступ цивілізації, одержати певні уроки для сьогодення і на майбутнє і водночас поставити заслін як поверховому критицизму, так і безпідставній апологетиці марксистської теорії.

3. Цілісне бачення логіки розвитку комуністичного вчення і практики його реального втілення в соціалістичній дійсності сприяє більш глибокому проникненню в сутність людської історії, допомагає збагнути її сенс, виявити загальні тенденції і перспективи суспільного прогресу.

4. Розкриття історичної обмеженості, внутрішніх вад соціально-політичного вчення марксизму, неспроможності його комуністичного ідеалу поставило проблему пошуку таких принципів організації суспільства, які відповідали б призначенню людини та смислу її життя. Вирішуючи її, дисертант критично переосмислив зміст християнського вчення та найбільш відомі ціннісно-світоглядні парадигми західної цивілізації. Завдяки цьому були сформульовані життєсмислові орієнтири людської діяльності, які, на думку автора, сприятимуть подоланню егоїзму і самоізоляції в людських стосунках, єднанню творчих можливостей у руслі спільних інтересів, справжній самореалізації особистості.

5. Сформульовано нове розуміння місця людини в структурі Абсолюта, суті свободи індивідуальної волі, механізму подолання людиною кінечності свого буття через зняття відчуження від своєї субстанційної основи та багатьох інших “вічних” проблем.

Запропоновані дисертантом світоглядні принципи націлюють людську волю на активну життєву позицію, свідоме творіння добра і самовіддану протидію злу.

6. У дослідженні розвинена кантівська ідея органічного злиття політики з моральністю. Ця остання має бути тим мірилом, з яким повинен узгоджуватися кожен реальний політичний крок. Відповідно до цієї вимоги намічена програма суспільних перетворень в Україні, виконання яких вивело б її з глибокої кризи і забезпечило б стабільний розквіт.

7. Поширення й творчий розвиток викладених у дисертації ідей сприятиме формуванню нового світогляду, подоланню ідеологічного хаосу, духовного спустошення, яке значною мірою спричиняє трагізм життя сучасної людини.

8. Розроблені дисертантом підходи, узагальнення й висновки можуть бути використані політичним керівництвом країни та її духовною елітою для висунення й обгрунтування конкретних програм суспільних перетворень,