КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКО

Венедиктова Валентина Михайлівна

УДК 349.3:36

Правове регулювання відхилень

від нормальної тривалості робочого часу

Спеціальність 12.00.05 – трудове право;

право соціального забезпечення

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ –1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Університеті внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України м. Харків

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент

Гоц Василь Якович

начальник кафедри трудового, екологічного

та аграрного права

Університету внутрішніх справ

Офіційні опоненти: Заслужений діяч науки і техніки,

доктор юридичних наук, професор

Процевський Олександр Іванович

директор інституту економіки та права

Харківського державного педагогічного університету

імені Г.Сковороди

кандидат юридичних наук

Хуторян Наталія Миколаївна

старший науковий співробітник

відділу з проблем цивільного, трудового

та підприємницького права

Інституту держави і права ім.В.М. Корецького

НАН України.

Провідна установа: кафедра трудового права Національної юридичної академії України

їм. Я. Мудрого, м. Харків

Захист відбудеться “_9_” __09___ 1999 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.06 при Київському університеті імені Тараса Шевченка (252017, вул. Володимирська, 60, юридичний факультет).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (252033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “ 28 ” 07 1999 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат юридичних наук, доцент Боднар Т.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Актуальність теми. З прийняттям Конституції – Основного Закону держави Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року// Відом. Верхов. Ради України. – 1996. - №30. – Ст.141. Україна вступила в новий етап розбудови демократичної соціальної правової держави. Тому зараз чи не найактуальнішим для національної юридичної науки є теоретичне обгрунтування й активне втручання у процес кодифікації правової системи держави. Це дуже важливе і складне завдання, оскільки ефективність правових норм залежить від теоретично обгрунтованого та практично аргументованого їх вибору і закріплення в чинному законодавстві, а також від правильного застосування їх на практиці.

Серед майбутніх кодифікаційних актів визначальне місце має посісти Трудовий кодекс України. Робота над проектом нового Трудового кодексу вже вступила в стадію обговорення його структури і змісту на сторінках юридичних видань Пилипенко П. Окремі зауваження до проекту Кодексу України про працю// Право України.- 1996.- №9.- С. 41-44; Карпенко Д., Хуторян Н. Особлива частина проекту Кодексу України про працю потребує удосконалення //Право України. – 1998. - №6. – С.54-58.. Тому зараз необхідно висловити відповідні пропозиції і щодо робочого часу як невід’ємного атрибуту реалізації трудових правовідносин. Доречно нагадати слова великого ентузіаста наукової організації праці П.М. Керженцева про значення часу: “Ми повинні зрозуміти, що час є для нас матеріальною цінністю і при тому цінністю особливого роду. Інші цінності ми спроможні зберігати і заощаджувати, час безупинно спливає і щосекундно зникає із нашого досвіду. Час невикористаний – це час, який загинув безповоротно. Тому, щоб вірно використовувати час, ми повинні з особливою ретельністю і дбайливістю до нього ставитись” Керженцев П.М. Принципы организации: Избр. произв. - М.: Экономика, 1968. – С. 339..

В умовах ринкової економіки основу правового регулювання трудових відносин відіграє право людини вільно розпоряджатися собою та своїми здібностями до праці. А це, в свою чергу, потребує створення такого механізму правового регулювання, який забезпечив би надійну гарантію реалізації цього права. Практика правового регулювання праці висуває необхідність глибокого і всебічного врахування того нового, що відбувається в сьогоднішньому житті. Особливе місце в цьому процесі посідає правове регулювання робочого часу та відхилень від його нормативного закріплення. На жаль, доводиться констатувати, що національна юридична наука дослідженнями цього напрямку правового регулювання ще не займалася. Подане до захисту дисертаційне дослідження є свого роду новелою в національній юридичній науці на етапі становлення і розвитку нових економічних відносин та забезпечення їх відповідним правовим регулюванням на рівні Трудового кодексу України.

Актуальність наукового пошуку зумовлюється й тим, що входження України до Ради Європи загострило питання відповідності національного законодавства міжнародним стандартам, конвенціям і рекомендаціям Міжнародної організації праці.

За часів Радянського Союзу деякі проблеми регулювання робочого часу та відхилень від його нормальної тривалості розглядалися в наукових працях М.Г. Александрова, В.С. Андрєєва, В.С. Венедиктова, Н.К. Воєводенко, Л.Я. Гінцбурга, О.Д. Зайкіна, С.О. Іванова, Т.В. Іванкіної, С.С. Каринського, Ю.М. Коршунова, Р.З. Лівшиця, В.Г. Малова, Є.Р. Мартиросян, Л.А. Муксінової, В.І. Никитинського, Ю.П. Орловського, Л.Я. Островського, А.Є. Пашерстника, О.С. Пашкова, О.І. Процевського, В.П. Сілаєва, В.М. Скобєлкіна, О.В.Смирнова, О.І. Ставцевої, Л.О.Сироватської, В.М. Толкунової, О.І. Шебанової, О.В. Ярхо та інших учених-юристів.

Загальними теоретичними розробками, пов’язаними з удосконаленням нормативної бази трудового права України, займалися такі правники, як М.Й. Бару, О.Т. Барабаш, Я.І. Безугла, П.А. Бущенко, Г.С.Гончарова, В.Я. Гоц, В.В. Жернаков, П.І. Жигалкін, Р.І. Кондратьєв, Л.І. Лазор, В.І. Прокопенко, Н.В. Хуторян та ін.

Наукові праці названих учених являють собою добротний фундамент для подальшого дослідження проблем робочого часу та відхилень від його нормальної тривалості в сучасних умовах з урахуванням специфіки національного законодавства і нових умов економічного господарювання.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в Університеті внутрішніх справ відповідно до Основних напрямків наукових досліджень, пов’язаних з необхідністю кодифікації чинного трудового законодавства, які затверджені Академією правових наук України, а також планів наукових досліджень кафедри трудового, екологічного й аграрного права та науково-дослідної лабораторії з проблем кадрового забезпечення ОВС України.

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою дисертаційного дослідження є всебічний аналіз, розкриття сутності нормальної тривалості робочого часу й особливостей правового регулювання трудових відносин у зв’язку з відхиленнями від його нормальної тривалості, а також розробка конкретних практичних та наукових пропозицій по вдосконаленню чинного законодавства. З урахуванням мети дослідження і не претендуючи на повне та безперечне висвітлення всіх нюансів цієї складної проблеми, автор прагнула вирішити такі основні завдання:

- дослідити основний понятійний апарат законодавства про робочий час та відхилень від його нормальної тривалості;

- вивчити досвід вітчизняної та зарубіжної практики по використанню робочого часу та відхилень від нормальної тривалості;

- проаналізувати правове регулювання відхилень від нормальної тривалості робочого часу, які встановлюються індивідуальними та колективними угодами в умовах розвитку ринкової економіки;

- обгрунтувати нові теоретичні підходи і практичні рекомендації, зробити пропозиції по вдосконаленню норм національного законодавства про робочий час та про регулювання відхилень від його нормальної тривалості в сучасних умовах.

Методологічну і теоретичну основу наукового дослідження складають загальнотеоретичні і спеціальні праці вчених-правознавців, економістів, філософів, соціологів, психологів, а також закони, постанови Верховної Ради України, відомчі нормативні акти та індивідуальні колективні угоди.

Автор керувалася методом діалектики як загальним методом пізнання закономірностей розвитку природи, суспільства, мислення. При аналізі питань, що є предметом дослідження, використовувалися історичний, структурно-функціональний, формально-логічний, порівняльний та інші методи пізнання соціальних процесів і явищ, а також спеціальні юридичні методи граматичного розкладу та тлумачення правових норм.

Теоретичні висновки та практичні рекомендації базуються на вивченні відповідної літератури і практики застосування законодавства про робочий час і відхилень від його нормальної тривалості. Особлива увага приділялася правовим відносинам, пов’язаним з ненормованим та неповним робочим часом, регулюванням сумісництва і надурочних робіт, які посідають особливе місце в регулюванні трудових відносин.

Такий підхід дозволив автору обгрунтувати свої висновки та пропозиції з урахуванням потреб практики і вдосконалення нормативних актів, що регулюють відповідні відносини.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першим у вітчизняному правознавстві комплексним дослідженням правового регулювання відхилень від нормальної тривалості робочого часу, в якому з’ясовано сутність та місце таких відхилень, а також розкрито процедурний і процесуальний порядок їх встановлення.

Досліджуючи правове регулювання відхилень від нормальної тривалості робочого часу, дисертант сформулювала низку нових положень, які виносяться на захист:

- визначення поняття робочого часу, основних його нормативів, складу, режиму, а також відхилень від його нормальної тривалості в умовах ринкової економіки;

- співвідношення методів централізованого та локального правового регулювання тривалості робочого часу в умовах різних форм власності та економічних методів господарювання;

- класифікація процедурного порядку встановлення відхилень від нормальної тривалості робочого часу шляхом індивідуальних та колективних угод;

- вдосконалення правового регулювання неповного робочого часу, праці за сумісництвом і забезпечення соціального захисту частково зайнятих працівників в умовах ринкової економіки;

- визначення змісту, сутності колективного договору як локально-правової угоди по регулюванню окремих відхилень від нормальної тривалості робочого часу (ненормований робочий час, надурочні роботи, робота у вихідний та святковий дні, чергування тощо);

- пропозиції стосовно внесення змін і доповнень до чинного законодавства про регулювання робочого часу та відхилень від його нормальної тривалості.

Практичне значення одержаних результатів. Одержані результати можуть бути використані під час розробки проектів нормативних актів України, призначених регулювати робочий час та відхилення від його нормальної тривалості, а також при укладанні індивідуальних або колективних угод про регулювання умов праці.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що викладені в дисертації висновки та пропозиції можуть використовуватись:

а) у науково-дослідній роботі - для подальшого опрацювання загальних і спеціальних питань правового регулювання робочого часу та відхилень від його нормальної тривалості;

б) у правозастосуванні: рекомендації, які запропоновані в дисертації, мають за мету вдосконалити практику застосування норм чинного законодавства про відхилення від нормальної тривалості робочого часу;

в) у навчальному процесі - при вивченні законодавства про робочий час, правове регулювання трудових відносин з окремою категорією працівників, а також під час розробки науково-практичних посібників і методичних рекомендацій.

Наукове обгрунтування правового регулювання відхилень від нормальної тривалості робочого часу спрямовано на збагачення загальної та особливої частин трудового законодавства і поліпшення диспозицій чинних норм права.

Апробація результатів дослідження. Основні висновки і положення дисертації викладені у публікаціях автора, доповідалися нею на науково-практичних та наукових конференціях молодих учених, обговорювалися на засіданнях кафедри трудового, екологічного та аграрного права, а також науково-дослідної лабораторії з проблем кадрового забезпечення ОВС Університету внутрішніх справ. Матеріали по темі дисертації використовуються викладачами при читанні лекцій з трудового права та соціально-правового захисту працівників ОВС.

Окремі результати дослідження направлені у Міністерство праці та соціальної політики України, у Міністерство внутрішніх справ України для використання в роботі по розробці проектів нормативних актів і в практичній діяльності правозастосовчих органів.

ПУБЛІКАЦІЇ. Основні положення та результати дисертаційного дослідження викладені у шести наукових статтях, які опубліковані у “Віснику Університету внутрішніх справ”, у збірнику наукових праць “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених”, в журналах “Українське право” та “Право України” і двох науково-практичних посібниках загальним обсягом 6 д.а.

СТРУКТУРА ДИСЕРТАЦІЇ. Структура дисертації зумовлена цілями і характером дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, дев’яти підрозділів та висновку. До неї також додається список використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність теми дослідження, визначаються його мета і завдання, які необхідно вирішити, коротко формулюються положення, що доводять новизну пошуку та тих висновків, які виносяться на захист, підкреслюється теоретична і практична значущість пошуку. Наводяться також дані про апробацію наукових результатів, визначається зв’язок теми дисертації з науковими програмами Університету внутрішніх справ та Академії правових наук України.

У першому розділі дисертації “Загальна характеристика робочого часу та відхилень від його нормальної тривалості в умовах ринкової економіки” дається наукове обгрунтування тези про те, що норма робочого часу (робочий день, робочий тиждень) виступає юридичним засобом охорони праці та найважливішою гарантією реалізації конституційного права на працю в нових умовах господарювання. В законодавстві та юридичній літературі замість тривалості робочого дня і робочого тижня для скорочення часто вживається така узагальнююча категорія, як “нормальна тривалість робочого часу”.

Нормальна тривалість робочого часу – це загальновстановлені норми тривалості робочого часу на конкретному підприємстві для всіх працівників, зайнятих із звичайними умовами праці. Такою загальновстановленою тривалістю часу є 7-годинний робочий день і 40-годинний робочий тиждень.

Значущість робочого часу полягає у тому, що він є характерною ознакою будь-яких соціально-трудових відносин. Норма ж нормальної тривалості робочого часу поєднує потреби суспільства із соціально-фізіологічними потребами окремої людини, має обов’язковий характер і ретельно забезпечується відповідним юридичним інструментарієм.

Єдність правового регулювання робочого часу здійснюється законодавчими органами загальної компетенції, які приймають нормативні акти згідно зі своїми повноваженнями. Однак географічне розташування України, конкретні умови праці і специфіка різних виробництв, а також форм власності об’єктивно зумовлюють диференціацію в регулюванні робочого часу, яка проявляється в тому, що окремі норми трудового законодавства містять винятки з більш загальних правил. Це надає реальну можливість деталізувати і конкретизувати особливості окремих відносин, пов’язаних з регулюванням робочого часу та його використанням.

Юридичне поняття робочого часу автор визначає, як установлений законом або на його підставі колективним договором чи угодою сторін період, протягом якого працівник згідно з правилами внутрішнього трудового розпорядку повинен виконувати свою трудову функцію.

Оскільки поряд із загальним поняттям робочого часу (його нормальної тривалості) чинне законодавство називає й інші його різновиди, то з метою узагальнення є сенс іменувати їх відхиленнями від нормальної тривалості робочого часу. До них належать: неповний та ненормований робочий час, надурочні роботи, праця за сумісництвом, та робота у нічний час, у вихідні та святкові дні, чергування тощо. Відтак, відхилення від нормальної тривалості робочого часу треба визначати як дозволені законодавством випадки виконання трудових обов’язків у межах зменшення чи збільшення загальновстановленої норми робочого часу. Відхилення від нормальної тривалості робочого часу можуть бути встановлені в законодавчому порядку, або безпосередньо на підприємствах графіками змінності (локальний порядок).

Як об’єктивно-суб’єктивне явище відхилення від нормальної тривалості робочого часу вимагають належного правового регулювання для впорядкування процесу протікання соціально-трудових відносин. Правове регулювання повинно бути різнохарактерним в залежності від предмету нормативного впливу. Отже, диференціація правового регулювання відхилень від нормальної тривалості робочого часу має здійснюватись як за допомогою централізованих і локальних норм, так і шляхом укладення колективних та індивідуальних угод. Судова практика переконує, що складності у правозастосовчій та правоохоронній діяльності пов’язані з неповним або нечітким регулюванням питань, які виникають у зв’язку з індивідуальним і колективним договірним регулюванням умов праці. По-перше, це питання, пов’язані з чітким нормативним визначенням галузі суспільних відносин, де можливе встановлення умов праці шляхом індивідуальних та колективних угод. По-друге, за яких обставин і на яких підставах сторони індивідуальної або колективної угоди можуть відмовитись від реалізації встановлених умов різного змісту. По-третє, в якому вигляді повинні оформлюватись індивідуальні угоди та колективні угоди (про неповний робочий час, про сумісництво, про відрядження, про поділ робочого дня на частини, про ненормований робочий день, надурочні роботи, чергування тощо). По-четверте, які юридичні наслідки наступають в разі порушення сторонами індивідуальних та колективних угод в умовах ринкових відносин.

З переходом до ринку, де робоча сила є товаром і де здійснюється її купівля-продаж, закономірно постає питання про розширення правового поля застосування договірних відносин. Сьогодні вже очевидно, що завдяки локальному регулюванню суспілльних відносин розвиваються демократичні засади у виробничій діяльності. А рівень співвідношення локального і централізованого регулювання є показником демократизму будь-якої правової системи. Але встановлення умов праці шляхом індивідуальних угод між власником або його уповноваженим органом та працівником має різноманітне соціальне та правове значення. Шляхом цієї форми регулювання, по-перше, можна швидко врахувати зміну соціальних та виробничих умов, що визначають і супроводжують відповідний трудовий процес. В силу певної обмеженості централізоване та локальне регулювання не завжди враховують таке розмаїття факторів. Це й викликає необхідність активізувати діяльність сторін трудового договору на вирішення питань робочого часу в особисто індивідуальних сітуаціях. По-друге, реалізація цієї форми регулювання має за мету підвищення соціальної активності особистості, оскільки дозволяє їй усвідомити свою роль у трудовому процесі, а власнику – врахувати інтереси та здібності конкретного працівника.

У другому розділі дисертації “Регулювання відхилень від нормальної тривалості робочого часу індивідуальними угодами” вказується, що метод трудового права України має властиві тільки йому способи правового регулювання і характерною ознакою останнього є індивідуально-договірне регулювання трудових відносин. Водночас одним із найголовнішим способів правового регулювання є індивідуальні угоди, що укладаються між сторонами трудового договору. Під індивідуальними угодами регулювання трудових відносин (в тому числі і відхилень від нормальної тривалості робочого часу) необхідно розуміти форму діяльності суб’єктів права щодо встановлення або зміни умов праці згідно з приписами чинного законодавства.

Індивідуальні угоди виступають важливим і необхідним засобом правового регулювання неповного робочого часу та праці за сумісництвом. Індивідуально-договірне впорядкування трудових відносин є самостійним видом соціальної діяльності, в результаті якої не створюються загальні правила поведінки щодо невизначеного кола працівників. А її мета - саме у створенні індивідуальних умов праці конкретному працівнику, встановленні індивідуальних правил поведінки, суб’єктивного права чи обов’язку. Для індивідуально-правового регулювання характерним є те, що воно впливає на конкретні трудові відносини, на індивідуально визначених суб’єктів цих відносин шляхом такої юридичної форми, як індивідуальні угоди, які приймаються на підставі правових норм про працю та в означених ними ж межах.

Розглядаючи особливості правового регулювання такого відхилення від нормальної тривалості робочого часу, як неповний робочий час, автор дійшов висновку, що праця за таких умов відповідає не тільки мінливим економічним умовам господарювання та інтересам осіб, які надають роботу, але й інтересам багатьох категорій громадян. Тому з метою реального забезпечення деяким категоріям громадян права на працю необхідно нормативно розширити перелік випадків, коли власник або уповноважений ним орган зобов’язані задовольняти прохання іншої сторони трудового договору щодо встановлення неповного робочого часу. До такої категорії належать ті, хто не в змозі повноцінно конкурувати на ринку праці або ж в силу об’єктивних причин, не може працювати протягом нормальної тривалості робочого часу (інваліди, неповнолітні, пенсіонери, студенти тощо). Але до праці на таких умовах їх примушує необхідність елементарного виживання в ринкових відносинах.

Сучасний етап розвитку суспільства потребує більш ефективного застосування неповного робочого часу у всіх галузях народного господарства. Це пов’язано з тим, що в Україні економічні реформи призводять до скорочення робочих місць у базових галузях економіки, а також до перерозподілу значної частини звільненої робочої сили у сфери обслуговування і торгівлі. Разом з тим падіння обсягів виробництва у базових галузях промисловості України, ускладнення виробничих процесів закономірно вимагають збільшення кількості працівників, які працюють на умовах неповного робочого часу. Розповсюдження неповної зайнятості пов’язано також з ростом кількості малих підприємств, враховуючи необхідну в їх діяльності гнучкість та ефективність для підтримання конкурентної здатності на ринку товарів та послуг. Це також підтверджується даними зарубіжної статистики.

Далі здобувач розглядає проблеми, які пов’язані з регулюванням праці за сумісництвом та з суміщенням професій, що базуються на індивідуальних угодах. Враховуючи, що сумісництво й суміщення є поняття подібні, а не тотожні, автор доводить, що наука і практика тільки виграють, якщо в Кодексі законів про працю буде закріплено легальне поняття названих суспільно-трудових явищ і чітко визначено підстави їх виникнення та індивідуально-договірний порядок встановлення. Отже, суміщенням професій вважається виконання роботи по декількох професіях в рамках одного трудового договору протягом робочого дня нормальної тривалості, а сумісництво можна розглядати, як виконання на умовах трудового договору працівником іншої роботи у вільний час від виконання вже існуючих трудових обов’язків.

Обгрунтовуючи цю тезу, здобувач пропонує внести до чинного законодавства про працю (в Кодекс про працю) окрему статтю, яка буде містити поняття як сумісництва, так і суміщення.

Сумісництво перш за все – це добровільний характер залучення до праці на умовах трудового договору як індивідуальної угоди між працівником, який зобов’язується особисто виконувати обумовлену роботу, та власником або уповноваженим ним органом, який, у свою чергу, зобов’язується оплачувати працю і виконувати умови, передбачені законодавством і трудовим договором. Зважаючи на це, автор з’ясовує, що праця за сумісництвом передбачає існування двох трудових договорів – за основним місцем і за сумісництвом. Роботу за сумісництвом треба вважати додатковою можливістю підвищення матеріального рівня працівника, а також залученням додаткової робочої сили в інші галузі народного господарства або більш ефективного їх використання в конкретній галузі.

Третій розділ “Регулювання відхилень від нормальної тривалості робочого часу за колективними угодами” присвячено дослідженню юридичного змісту і форми колективних угод щодо таких відхилень від нормальної тривалості робочого часу, як надурочні роботи та ненормований робочий час, на підставі якого автором висуваються пропозиції стосовно удосконалення чинного законодавства про працю.

За умов переходу до ринкових відносин великої ваги у сфері регулювання відхилень від нормальної тривалості робочого часу набуває саме колективний договір як найважливіша на будь-якому підприємстві, в установі, організації форма локальної нормотворчості. Разом з тим колективний договір в умовах сьогодення необхідно розглядати як локально-правову письмову угоду, що укладається між роботодавцем та органом, уповноваженим трудовим колективом, на підставі і в межах чинного законодавства з метою узгодження інтересів сторін і врегулювання виробничих, трудових, економічних, соціально-побутових відносин на підприємстві, в установі, організації та їх структурних підрозділах. В умовах переходу до ринкової економіки значення колективного-договірного регулювання трудових відносин неодмінно зростає, важливішою стає його роль у регулюванні як робочого часу, його режиму, так і відхилень від його нормальної тривалості.

Проаналізувавши нормативний і теоретичний матеріал, відповідну практику, автор визначає юридичне поняття ненормованого робочого часу як часу нормальної тривалості, протягом якого можлива праця понад загальновстановлені норми. При цьому особливий характер діяльності певної категорії працівників компенсується додатковою відпусткою, а у випадках, передбачених законодавством і додатковою надбавкою до заробітної плати. З метою кращого виконання трудових обов’язків необхідно і надалі зберегти в законодавстві ненормований робочий день для певної категорії осіб, працюючих за трудовим договором (контрактом). На думку здобувача, це треба зробити в законодавчому порядку для керівників, фахівців, які працюють з особливою інтенсивністю, напругою, відповідальністю і допускають переробіток понад загальноустановлені норми тривалості робочого часу, а також водіїв легкових автомашин, експедиторів, агентів та ін. Автор вважає за доцільне доповнити Кодекс законів про працю України окремою статтею, яка б містила сукупність норм щодо найважливіших питань, які стосуються ненормованого робочого дня, а саме: поняття ненормованого робочого дня, його суб’єкти і порядок встановлення, пільги та компенсації. Видається також слушним, коли перелік осіб з ненормованим робочим днем та конкретна тривалість додаткової відпустки по кожній посаді на підприємстві, в установі, організації буде невід’ємною складовою частиною колективного договору і затверджуватися за такою ж процедурою, як і сам договір. Означене також повинно знайти своє відбиття у відповідній статті КЗпП України про ненормований робочий день.

Норми тривалості робочого часу є основними, вихідними положеннями у сфері регламентації трудового процесу. Нормування тривалості праці припускає встановлення правових гарантій дотримання власником чи уповноваженим ним органом нормальної тривалості робочого часу. Але в ряді випадків, пов’язаних з винятковістю або надзвичайністю обставин, що склалися на виробництві, виникає необхідність залучення працівника для виконання обов’язків понад встановлену тривалість робочого часу протягом дня (зміни). Такі роботи називаються надурочними. Ознака виконання трудових обов’язків є обов’язковою для кваліфікації роботи як надурочної. Але це ознака родова, а не видова. Такою ж обов’язковою, але родовою ознакою є виконання роботи понад встановлену норму тривалості робочого часу. Тільки робота, яка виконувалась понад норму, повинна бути визнаною надурочною та оплаченою і оформленою як така.

З урахуванням проведеного дослідження автор складає юридичне поняття надурочних робіт як таких, які наймані працівники виконують за розпорядженням власника чи уповноваженого ним органу понад нормальну тривалість робочого часу на тому ж підприємстві, в установі, організації, де вони працюють за основним часом і праця яких оплачується у підвищеному розмірі. Законодавством України передбачено особливий порядок та встановлені обмежуючи чинникі щодо впровадження надурочних робіт. Але є відомчі нормативні акти, де такий порядок набагато спрощено. Наприклад, керівники органів внутрішніх справ можуть залучати працівників до надурочних робіт шляхом видання письмового наказу або вказівки в усній формі с подальшим оформленням письмового наказу.

Оскільки за умов ринкової економіки на сьогодні найважливіші параметри гарантій прав і свобод працівників визначаються централізовано, автор пропонує внести в КЗпП України додаткові, обмежуючі чинники надурочних робіт й окреслити процедуру контролю за ними.

ВИСНОВКИ

На завершення дисертаційного дослідження проблем правового регулювання відхилень від нормальної тривалості робочого часу в умовах ринкової економіки автор аргументовано висуває низку теоретичних та практичних пропозицій:

1. Важливою складовою суспільно-трудових відносин є тривалість робочого часу, протягом якого працівник відповідно до чинного законодавства, колективних та індивідуальних угод, правил внутрішнього трудового розпорядку зобов’язаний виконувати певну роботу у визначеному місці. Тому юридичну категорію “робочий час” треба визначити як встановлений законом або на його основі колективним договором чи угодою сторін період, протягом якого працівник згідно з правилами внутрішнього трудового розпорядку повинен виконувати свою трудову функцію. Таку наукову дефініцію треба внести у відповідну статтю КЗпП України.

2. Водночас поряд із загальним поняттям робочого часу законодавство дозволяє відхилення від його нормальної тривалості. Це неповний та ненормований робочий час, надурочні роботи, праця за сумісництвом, праця у вихідні та святкові дні, чергування тощо. Відхилення від нормальної тривалості робочого часу передбачають дозволені законодавством випадки виконання трудових обов'язків у межах зменшення або збільшення загальновстановленої норми робочого часу.

3. Диференціація правового регулювання відхилень від нормальної тривалості робочого часу здійснюється за допомогою централізованих і локальних норм. Розмежовуючи сферу їх впливу, автор чітко визначає, що централізовані норми повинні встановлювати мінімум (максимум) певних соціальних благ, прав, обмежень, а локальні, в свою чергу, мають деталізувати, конкретизувати окремі положення щодо робочого часу і відхилень від його нормальної тривалості на конкретному підприємстві, в установі, організації.

4. Широка диференціація норм про робочий час повинна мати своє логічне завершення в індивідуальних угодах, що укладаються сторонами трудового договору і в яких враховуються види та форми власності, особливості виробництва та природних умов, характер праці, суб’єктивні ознаки тощо. Отже, індивідуальні угоди виступають важливим засобом також і правового регулювання неповного робочого часу та праці за сумісництвом.

5. З метою створення умов для повнішої реалізації деяким категоріям працівників права на працю необхідно нормативно розширити перелік випадків, коли роботодавець зобов’язаний задовольнити прохання іншої сторони трудового договору про встановлення неповного робочого часу. До такої категорії треба віднести тих, хто в силу об’єктивних причин не може працювати нормальну тривалість робочого часу.

6. Враховуючи подібність (але не тотожність) таких суспільно-трудових явищ, як сумісництво і суміщення, автор доводить доцільність внесення до чинного законодавства (КЗпП України) окремої статті, яка визначить їх поняття, підстави виникнення, порядок (процедуру) встановлення.

7. За умов переходу до ринкових відносин великої ваги щодо впорядкування та розв’язання питань стосовно тривалості робочого часу набуває колективний договір як найважливіша форма локальної нормотворчості на будь-якому підприємстві, в установі, організації. З урахуванням умов сьогодення колективний договір необхідно визначити як таку локально-правову письмову угоду, що укладається між роботодавцем і органом, уповноваженим трудовим колективом, на підставі та в межах чинного законодавства з метою узгодження інтересів сторін і врегулювання виробничих, трудових, економічних, соціально-побутових відносин на підприємстві, в установі, організації та їх структурних підрозділах.

8. Сприймаючи як необхідне важливість колективного договору щодо регулювання відхилень від нормальної тривалості робочого часу, зокрема, надурочних робіт і ненормованого робочого часу, та потребу подальшого вдосконалення норм права, що складають даний інститут, є сенс внести до чинного законодавства відповідні зміни, які зазначені в дисертації і виносяться на захист.

9. Складаючи поняття ненормованого робочого дня, необхідно вказати, що це час нормальної тривалості, протягом якого можлива праця понад загальновстановлені норми, при цьому особливий характер діяльності певної категорії працівників компенсується відпусткою, а у випадках, передбачених законодавством, і додатковою оплатою. Зважаючи на важливість означеної юридичної категорії для регулювання суспільно-трудових відносин в умовах правової соціально орієнтованої держави, автор вважає доцільним доповнити чинний Кодекс законів про працю України статтею, яка б містила сукупність відповідних норм, що визначали б поняття ненормованого робочого дня, його суб’єкти і порядок встановлення, пільги й компенсації тощо.

10. Проведене дослідження дозволяє скласти поняття надурочних робіт як таких, які наймані працівники виконують за розпорядженням власника чи уповноваженого ним органу понад встановлену тривалість робочого часу на тому ж підприємстві, в установі, організації, де вони працюють за основним часом і праця яких оплачується у підвищеному розмірі.

11. Оскільки закон встановлює максимально граничні норми щодо надурочних робіт, вбачається слушним, щоб порядок залучення працівників до них визначався з урахуванням місцевих умов сторонами колективного договору.

Список опублікованих праць, що відбивають основні положення дисертації:

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

Анотації

Венедиктова В.М. Правове регулювання відхилень від нормальної тривалості робочого часу. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.05 – трудове право; право соціального забезпечення. Університет внутрішніх справ, Харків, 1999.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню теоретичних і практичних питань, пов’язаних з регулюванням робочого часу та відхиленнями від його нормальної тривалості. Особливу увагу приділено регулюванню відхилень від нормальної тривалості робочого часу індивідуальними і колективними угодами в умовах ринкової економіки, тобто ненормованому та неповному робочому часу, праці за сумісництвом, надурочним роботам, чергуванню. Зроблено висновки і внесено конкретні пропозиції стосовно вдосконалення чинного законодавства, призначеного регулювати питання як щодо нормальної тривалості робочого часу, так і відхилень від останнього.

Ключові слова: правове регулювання, нормальна тривалість робочого часу, відхилення від нормальної тривалості робочого часу, колективні угоди, індивідуальні угоди.

Венедиктова В.М. Правовое регулирование отклонений от нормальной продолжительности рабочего времени. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.05 – трудовое право; право социального обеспечения. Университет внутренних дел, Харьков, 1999.

Диссертация посвящена комплексному исследованию теоретических и практических проблем, связанных с правовым регулированием нормальной продолжительности рабочего времени и отклонений от него в сторону уменьшения или увеличения в условиях рыночной экономики.

Особое внимание уделено обоснованию и разработке юридического понятийного аппарата указанной сферы исследования. Так, определены понятия рабочего времени, отклонений от его нормальной продолжительности, непосредственно: неполного рабочего времени, ненормированного рабочего дня, совместительства, сверхурочных работ, дежурств.

Сложность исследования предмета или явления с необходимостью обусловливает многоуровневую структуру субъектов и средств управления. Поскольку в данном случае рассматривается такой вид управления, как правовое регулирование, постольку его дифференциация относительно отклонений от нормальной продолжительности рабочего времени должна осуществляться не только с помощью централизованных и локальных норм, но и путем коллективных и индивидуальных соглашений. При этом централизованные нормы должны устанавливать минимум (максимум) определенных социальных благ, прав, ограничений, а локальные, в свою очередь, должны детализировать, конкретизировать отдельные положения, касающие рабочего времени и отклонений от его нормальной продолжительности на конкретном предприятии, в учреждении, организации. Широкая же дифференциация должна иметь свое логическое завершение в индивидульных соглашениях, которые заключаются сторонами трудового договора.

Переход к рыночным отношениям, постоянное их усовершенствование закономерно усиливает и несколько изменяет роль коллективного договора в упорядочении и разрешении различных вопросов относительно продолжительности рабочего времени и его режима.

В процессе исследования сделаны выводы и внесены конкретные предложения по усовершенствованию законодательства, предназначенного регулировать продолжительность рабочего времени и его режим, в частности норм, касающих ненормированного и неполного рабочего дня, сверхурочных работ, работы по совместительству.

Ключевые слова: правовое регулирование, нормальная продолжительность рабочего времени, отклонения от нормальной продолжительности рабочего времени, коллективные соглашения, индивидуальные соглашения.

Venedictova V.M. Legal Regulation of Deviations in Normal Duration of Working Time. Manuscript.

Dissertation for the degree of Candidate of Science in Law, speciality 12.00.05 - Labour law; social security law. University of Internal Affairs, Kharkiv, 1999.

The dissertation is devoted to complex research of theoretical and practical problems of legal regulation of working time and changes in its normal duration.

Much attention is paid to regulation of changes in normal duration of working time by individual and collective agreements in conditions of market economy, i. e., non-fixed and not full-time working day, holding more than one job, overtime work and duties. Conclusions have been drawn and proposals have been made on the improvement of the current legislation which regulates working time and procedures for making changes in its normal duration.

Key words: legal regulation; normal duration of working time; deviation from normal duration of working time; collective agreements; individual agreements.

Відповідальний за випуск кандидат юридичних наук М.І. Іньшин