ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

На правах рукопису

ХОМА Олег Ігорович

УДК 130. 2: 101. 9

МОДЕРНА ТА ПОСТМОДЕРНА ПЕРСПЕКТИВИ

В ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

Спеціальність — 09. 00. 04. — філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття вченого ступеня

доктора філософських наук

Київ — 1999

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у відділі філософії культури, етики та естетики

Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди Національної Академії Наук

України

Науковий консультант:

Доктор філологічних наук БІЛИЙ Олег Васильович, провідний науковий співробітник віллілу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України

Офіційні опоненти:

1. Доктор філософських наук, професор Бондарчук Інна Анатоліївна, завідувач кафедрою філософії Київського державного лінгвістичного універ-сите-ту Міністерства освіти України

2. Доктор філософських наук, Парахонський Борис Олександрович, керівник сектору східної політики Національного інституту стратегічних досліджень Ради національної безпеки і оборони України

3. Доктор соціологічних наук, професор Погорілий Олександр Іванович, завідувач кафедрою культурології та археології Національного універ-сите-ту "Києво-Могилянська Академія"

Провідна установа: Київський університет імені Тараса Шевченка, кафедра філософії

Захист дисертації відбудеться " 17 " вересня 1999 р. о 14 годи-ні на за-сі-данні спеціалізованої вченої ради Д.26.1161.02 по захисту дисер-та-цій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук в Інституті філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України (252001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту філософії ім. Г.-С. Сковороди НАН України (252001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розіслано " 10 " серпня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої

ради, кандидат філософських наук Ситниченко Л.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Серед численних про-бле-м, з якими людство стикнулось в останній чверті ХХ ст. чи не най-гострішою виявилась не екологічна або ядерна, не бідність або вичерпання запасів енергоносіїв, а радше проблема гло-ба-ль-ної невизначеності шляхів розвитку світової цивілізації, фун-да-мен-тальних засад політики, що забезпечила б гармонійний роз-ви-ток як усієї розмаїтої світової спільноти з притаманними їй су-пе-речливими і важкоузгоджуваними інтересами, так і кожного з окре-мих суспільств, у межах яких теж накопичується потенціал розподілів і відцентрових тенденцій. Спроби реального запро-ва-д-ження рівноправності в міжнародних стосунках насправді поро-ди-ли гострі конфлікти з приводу встановлення спра-ведливого сві-тового порядку, спроби побудови суспільств, у яких би мак-си-ма-ль-но поважались права людини, призвели до ви-никнення муль-тикультуралізму і повної невизначеності щодо при-йнятних за-собів забезпечення внутрішньої єдності й не-об-хід-ної уніфі-ко-ва-но-сті таких суспільств. Можна обгрунтовано ствер-д-жувати, що від поступу у вирішенні саме цих проблем зале-жить вирішення реш-ти проблем людства.

Необхідно зазначити, що таке становище зумовлене дією по-туж-них суспільних факторів, таких як стрімке поширення пост-ін-дустріальних явищ в економіці, тенденцій до побудови від-кри-тих, соціально орієнтованих суспільств, трагічний досвід тота-лі-та-ризмів ХХ ст. тощо. Осягнення всіх цих факторів і ефективне роз--в'я-зання породжених ними проблем вимагає нових підходів, ви-магає мислення, яке б відповідало реаліям, що змінились.

В філософії ці явища знайшли відбиток у виникненні кон-цеп-цій “радикального плюралізму” (60-ті — 70-ті рр.), які неза-ба-ром призвели до гучних дискусій щодо “постмодерну” (кін. 70-х — 80-ті рр.), до пошуку шляхів як “звільнення” потенціалів уні-каль-ного і неповторного, так і досягнення “універсального ко-н-сен-сусу”, створення спільного простору для взаємопорозу-мі-н-ня представників різних культурних традицій.

Філософія кінця ХХ ст. є перш за все філософією культури і фі-ло-софією політики, вона покликана не тільки шукати сутнісні основи нового мислення, але й осягати можливості практичної, перш за все політичної і етичної, дії в нових соціальних умовах. Адже у відкритому суспільстві надзвичайної ваги набуває питан-ня легітимації тих чи інших практик або інституцій, так що про------б----л-е--ма-тизується навіть правомірність етичних засад, які при-щеп-лю-ються дітям в державних навчальних закладах, не ка-жу-чи вже про права іноземців, маргінальних груп населення тощо. Але су-спільство повинне мати спільну основу, що підноситься над роз-біжностями. Хто визначатиме її? Хто визначатиме межі радика-ліз-му прав людини?

Однією з найважливіших функцій філософії у розв'язанні цих питань є сутнісне осягнення історичного шляху європейської культури, особливо починаючи з XVII ст., і тих механізмів, що умо-ж-ливлюють сучасне становище останньої. Перш за все, фі-ло-софії належить типологізувати й витлумачувати колишні й су-час-ні способи мислення, визначати їхні резерви і приховані мо-жливості, їхню взаємопов'язаність і відповідність сучасним фор-мам буття, шляхи їхньої можливої трансформації. Одним з най-прі-оритетніших об'єктів такого дослідження є історія філософ-ського мислення, оскільки в філософії найвиразніше відбиваю-ться мислительні механізми культури (певна річ, такому дослід-женню ніщо не забороняє робити своїм предметом також й інші сфери мислительної діяльності).

В цьому контексті особливої пізнавальної ваги набуває про-бле-ма створення методології аналізу історико-філософсь-кого ма-те-ріалу з позицій філософії культури. Адже пряма редукція за-гальних постулатів філософії культури до історико-фі-лософської емпірії не враховує її специфіки саме як емпіричного, розма-їтого, конкретного об'єкту і загрожує невиправданим нав'язуванням те-о-ретичних моделей, а то й просто доктринерством. Філософ-сь-ко-культурологічні дослідження повинні мати репрезентативну емпі-рич-ну основу, виходити з неї, а не вдовольнятись якими-не-будь яскравими акцидентальними утвореннями чи феномено-ло-гіч-ни-ми спогляданнями.

Сьогоднішній філософії культури вкрай потрібний мето-до-ло-гічний апарат, який дозволив би визначити фундаментальні, вко-рі-нені в базисі культури, способи мислення, що зумовлюють поле європейського філософування останніх чотирьох століть, по-казати взаємодію і ефективну взаємоспіввіднесеність цих спо-собів мислення, межі сутнісного й несутнісного в їхніх трансфор-маціях. Адже питання про вичерпаність чи життєздатність “про-екту Модерну”, про дійсні шляхи філіації ідей і стереотипів, про теоретичні джерела тоталітаризму потребують попереднього ви-значення сутнісних рис “філософії Модерну” як складової “мис-лення Модерну”, а останнього — як складника “культурної єд-но-с-ті Модерну”. Створення такої методології зазвичай не постава-ло як самостійна проблема філософсько-культурологічного до-слід-ження, що, зрештою, й призвело до низки невиправдано ра-дикалістських констатацій в дебатах про “постмодерн”. Ви-ни-к-нення в 70-ті роки цілого напряму філософії культури, орі-єнто-ва-ного на “пост”-модерну перспективу, на дистанціювання від мо-дер-них стандартів мислення і діяльності, з необхідністю ставить питання про сутність відповідної модерної перспективи, про адек-ватність образу Модерну, створеного постмодерном.

Застосування подібної методології виявилось би вкрай ко-ри-с-ним для вирішення завдання менш глобального, але вельми важ-ливого для внутрішнього розвитку самої філософії: спрос-ту-ван-ня неадекватних інтерпретацій творчості окремих представ-ни-ків філософії Модерну, інтерпретацій, що набули якості устале-них і загальновизнаних стереотипів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний в дисертації напрямок досліджень пов'язаний з темами, які розробляються у Відділі філософії культури, етики та естетики Інституту філософії НАН України і на кафедрі філо-со--фії Вінницького держ. технічн. університету:

Ступінь розробки проблеми. Сучасні варіанти філософ-сь--ко--культурологічних концепцій, відмінною рисою яких є тлумачення культури як способу людського буття, виникають внаслідок синтезу традиції європейського трансценденталізму (Декарт — Кант — Гуссерль і феноменологічні школи ХХ ст.) і мар-ксистських та неомарксистських концепцій детермінації свідо-мос-ті та її включення в практичне буття ( Д. Лукач, Т. Адор-но, М. Хорк-хаймер, Л. Альтюсер, Л. Гольдман, М. Ма-мар-да---швілі інш.). Най-по-слідовніші спроби онтологізації культури, поєднання її тра-н-с-цен-дентальних і прагматичних аспектів були здійснені в працях вітчизняних філософів (В. Іванов, Є. Бистрицький, В. Ма-ла-хов, В. Табачковський, В. Шинкарук, інш.), які надавали по-нят-тю культури рис граничної конкретності, нерепрезен-това-но-сті, все-охопності, тобто — рис об'єктивно-буттєвого аналога де-кар-тів-ського cogito.

Такий підхід виник не випадково, його методологічними по-пе-редниками, спрямованими щоправда на інші фундаментальні предмети, можна вважати екзистенціалізм Ж.-П. Сартра, деякі теми фундаментальної онтології М. Ґайдегера, філософську гер-ме-невтику Г.-Г. Гадамера, структуралістські концепції 50-х — 60-х рр., особливо структурну антропологію К. Леві-Стро-са.

Багатий матеріал для розуміння процесів онтологічної детермінації людини з боку культурного середовища як цілого да-ють твори представників “нової історичної науки” (Ф. Ар'єс, Ф. Бро-дель, А. Гуревіч, Ж. Дюбі, Ж. Ле Гофф, інш.

Незважаючи на те, що в межах онтологічних варіантів фі-ло-софії культури проблема створення методології аналізу іс-то-рич-них форм мислення поки що рідко набуває свого окремого формулювання, в гуманітарних науках опрацьовано широкий спектр дотичної проблематики. Йдеться перш за все про філо-софську антропологію (Г. Плеснер, М. Шелер), гуссерлівську кон--цепцію життєвого світу, дослідження свідомості прадавніх і при-мі-тивних народів (К. Леві-Строс, інш.), теорію діалогічності куль-тури (М. Бахтін, В. Біблер, інш.) і людського буття (М. Бубер, Е. Левінас, інш.), загальні структуралістські (А.-Ж. Греймас, Ю. Крі-с-тє-ва, Ц. Тодоров, Ю. Крістєва, інш.) й постструктуралістські (Ж. Дельоз, Ж. Деріда, Ж.-Ф. Льотар, М. Фуко, інш.) розвідки. Проте ці глибокі й оригінальні підходи позначені спільною рисою, яка сут-тєво відрізняють їх від основоположень віт-чиз-няної філо-со-ф-сько-культурологічної традиції: це неодмінна “ре-пре--зен-то-ва-ні-сть” культури, визначення її суттєвого відповідника (текст, мо-ва, життєвий світ, епістема, проект буття тощо), тобто певний відхід від її базисної онтологічності. Проте, коли “куль-тура” по-кла-да-єть-ся як гранично проста, конкретна й очевидна річ, не-осяжний горизонт людського мислення і вчинку, гло-баль-ного процесу, іс-то-ричної події, синонім людського буття, то це пе-ред-бачає по-тре-бу в створенні специфічної інтерпретативної методо-логії.

Найавторитетніші дослідження постмодерних явищ в мистец-тві належать Д. Белламі, Ф. Джеймсонові, Д. Лоджу, Л. Мак-Кеф-фі, К. Фремптону, І. Хассану; в філософії — К. Батлерові, В. Вельшу, Г. Уїлмеру, інш.; теорія філософського постмодерну най--більш грунтовно розроблена в творах Ж.-Ф. Льотара, Д. Віл-ло--убі, інш.). Суспільно-економічні передумови постмодерного ми--с-лення розкрито в творах теоретиків постіндустріального су-спільства (Д. Белл, І. Масуда, О. Тоффлер, інш.) і в концепції від-критого суспільства К. Поппера. Соціологічний аспект цих явищ до-сліджувався в творах С Липовецьки, А. Турена, інш.

Найвизначнішими загальнофілософськими підходами до тво-рчості Б. Паскаля постають: янсеністський (Ж. Пер'є, Л. Пе-р'є, П. Ніколь, інш.), просвітницький (Ж.-А. Кондорсе, Д. Дідро, Во-ль-тер, П. Гольбах, інш.), персоналістичний (Л. Шестов). Хоча в кін. ХІХ — на поч. ХХ ст. належність автора “Думок” до філо-софії піддавалась дуже серйозним сумнівам (В. Віндельбанд, інш.), тра-диція досліджень “філософії Паскаля” формується вже в XVII — XVIII ст. (янсенізм, Просвітництво) і відтоді безперервно продовжується (Л. Фейєрбах, В. Кузен,.інш.). В ХХ ст. серед до-слід-ників, які намагались інтерпретувати філо-соф-ську твор-чість Паскаля виходячи з її власної внутрішньої логіки, передо-всім слід ви-ділити Л. Брюншвіка і В. Каро, однак і вони не завжди по-слі-довно дотримувались такого підходу. Тезу про суто філо-со-ф-ську ос-нову всього паскалевського мислення, включаючи й релігійне, бу-ло висунуто Т.М. Харрінгтоном. Істо-ри-ко-генетичний підхід до ін-терпретаціі філософських поглядів Б. Паскаля успіш-но за-сто-со-ву-вали Л. Брюншвік, Д. Декот, Л. Лафюма, С. Ме-нар, інш., проте доводиться констатувати, що й нині відсутня чітка й по-в-на ре-конструкція категоріального апа-рату, притаманного ран-ньому пе-рі-одові філософської творчості Паска-ля. Досить широ-кий спектр спроб співвіднесення філо-софських поглядів Паскаля і Декарта (Л. Брюншвік, М. Легерн, А. Петі, Г. Стрельцова, інш.) не дає чіт-ко-го уявлення про роз-біж-ність їхніх поглядів стосовно ключової для філософії XVII ст. проблеми — проблеми очевид-ності як кри-те-рія істини. Заслу-говують на увагу дослідження пас-ка-лівського методологічного плюралюзму Г. Девідсоном, а також ре-кон-ст-рук-ція філософ-сько-політичної думки автора “Провінціалій” (К. Ла-зе-рі).

Мета дослідження — спираючись на методологічний апарат фі--лософії культури визначити сутність модерного мислення з ура--хуванням всіх його традицій.

Завдання дослідження:

1) визначити форму взаємоспіввіднесеності культурно-істо-рич-них очевидностей філософування;

2) розкрити сутнісну схему функціонування філософії в ку-ль-турі Модерну (починаючи з XVII ст.);

3) проінтерпретувати поняття “постмодерного філо-со-фу-ван-ня” і “проекту Просвітництва” за щойнозгаданою схемою;

4) продемонструвати можливості виробленої методології шля-хом цілісної інтерпретації філософської доктрини Паскаля.

Безпосереднє виконання цих завдань потребує: рекон-ст-рук-ції основних мислительних стратегій, притаманних євро-пей-сь-кій філософії XVII—XX ст. і опису механізмів культури, що за-без-пе-чують функціонування цих мислительних стратегій.

Методологічну і теоретичну основу дослідження склали праці вітчизняних авторів з філософсько-культурологічної онто-ло-гії (В. Іванов, Є. Бистрицький, В. Малахов, інш.) і з питання прин-ципової проблематичності людського світовідношення (Г. Го-рак, В. Табачковський, інш.), схематика фундаментальних се-мі-о--тичних механізмів культури Ю. Лотмана і Б. Успенського, он-то--ло-гічне витлумачення фундаментальної настанови (В. Ка-ка-ба-д-зе), структурно-антропологічний підхід до опису культурних ці-лі-с-ностей (К. Леві-Строс).

Розробка загальної методології філософсько-культу-ро-ло-гічного аналізу історичних форм філософського мислення про-ва-ди-лась з урахуванням інтерпретацій і критики феноменологічного методу в творах С. Кошарного, А. Лоя, Є. Причепія, кри-тики без-пе-редумовних трактувань розуміння Г.-Г. Гадамером, аріс-то-те-ле-в-ської концепції покладання вихідного пункту фі-лософського до-слід-ження, інтерпретації філософського постмодерну в творах Н. Ав-тономової і О. Білого.

На різних етапах дослідження дисертант звертався до тео-ре-тичних напрацювань М. Булатова, А. Ермоленка, О. Кед-ров-сь-ко-го. М. Кримського, В. Лук'янця, В. Рижка, М. Поповича, О Со-боль, В. Шинкарука, С. Яценко, Т.Ящук.

Витлумачення і типологізація текстів, визначення систе-мо-витвірних очевидностей симптоматологічної мислительної ст-р-а-тегії провадилося з урахуванням концепції історико-філо-соф-сь-кої емпірії Ю. Кушакова і висунутих ним принципів цілісно-го від-тво-рен-ня взаємозв'язків між історико-філософськими явища-ми, ме-то-дів, створених Ж. Дельозом для генетичної і генеало-гічної ре-кон-струкції поняттєвого фундаменту фрагментарних фі-ло-соф-сь-ких текстів, методології “ретельного прочитання” (К. Брукс, А. Рі-ча-р-дс, Р.П. Варрен).

Наукова новизна дослідження. Основним результатом дослід-жен-ня є сутнісне витлумачення і типологізація історичних форм ми-слення Модерну; цього результату досягнуто завдяки мето-до-ло-гії, яка виходть з базисних онтологічних засад філософії куль-ту-ри. Досягнення зазначеного результату стало можливим за-вдя-ки обгрунтуванню низки положень, що претендують на нау-ко-ву новизну і виносяться на захист.

·

· на цих очевидностях, позначених принциповими розбіж-нос-тя-ми, засновано фундаментальні мислительні стратегії відповід-но-го культурно-історичного типу мислення;

· сутність культурно-історичної “епохи мислення” з необхідністю по-стає як стала схема взаємодії декількох фундаментальних мислительних стратегій; про настання нової епохи мислення слід говорити лише в разі зміни основоположних позицій зга-да-ної схеми взаємодії;

· ця схема взаємодії забезпечує взаємодоповнюваність мисли-тель-них стратегій, а, відтак, ефективність типу культури в ціло-му;

· необхідно проводити чітке розрізнення загальних епох ми-слен-ня і періодів тимчасового домінування однієї з мисли-тель-них стра-тегій в межах їхньої структурно зумовленої взає-мо-дії;

· фундаментальні мислительні стратегії не можуть безпо-се-ред-ньо редукуватись до мислительних утворень індивідуального рівня; доктрини, ідеологічні схеми тощо завжди є синтезом кіль-кох мислительних стратегій; коректно вести мову лише про такі доктринальні утворення, що більшою або меншою мірою від-ображають мислительні стратегії даної культурної епохи, не ототожнюючись з ними; найадекватнішим відображенням вза-є-модії мислительних стратегій є філософія (якщо відповідний тип культури взагалі породжує філософію);

· постмодерна перспектива, що визначилась в сучасній фі-ло-со-фії культури, є сучасним втіленням симптоматологічної ми-сли-тельної стратегії; специфіка цієї симптоматології полягає у то-му, що водночас вона є й формою сучасного скептичного ми-сле-ння;

· так звану “модерну” перспективу в філософії культури слід ро-зу-міти як аналог догматичної мислительної стратегії Модерну в її дискусійному зіткненні з симптоматологічною і жодним чином не як носія всіх сутнісних рис модерної культури.

За-стосування цієї методології до аналізу мислення, при-та-ман-ного культурі європейського Модерну (тобто Нового часу, XVII– XX ст.) дозволило встановити, що

·

1) догматичної; 2) скептичної; 3) симптоматологічної;

·

· структурна основа цього конфлікту залишається незмінною та-кож і в наш час;

· найвиразнішим втіленням зазначеного конфлікту є історичний шлях модерної філософії;

· догматична, скептична і симптоматологічна мислительні стра-те-гії, притаманні модерній філософії, засновані на очевиднос-тях, позначених специфічною онтологією, що власне й дозво-ляє вести мову про їхню належність до особливої культури Мо-дер-ну;

· симптоматологічна мислительна стратегія в філософії зазна-че-ної епохи (Паскаль — де Сад — Ніцше — радикальний плю-ралізм) досягала своїх класичних форм на всіх етапах її історії;

· сутнісними рисами симптоматологічного мислення Модерну є:

1) обгрунтування принципового плюралізму істини через поси-лання на недосконалість і обмеженість людських сил і можли-востей;

2) заперечення автономності суб'єкта, редукція суб'єктивності до рівня зовнішнього прояву об'єктивних буттєвих процесів;

3) тлумачення будь-якої події як симптому певного прихованого “конфлікту сил”;

4) самооцінка (прихована чи відкрита) інстанції, що витлу-ма-чує, як втілення переважної сили, спроможної до “істинного” чи принаймні “більш прийнятного” витлумачення подій;

·

· філософській симптоматології XVII ст. притаманні всі головні ри-си, що становлять специфіку філософій “радикального плю-ра-лізму” II пол. ХХ ст., причому ці риси не є “маргінальни-ми” для доби Декарта і Лейбніца;

· нині немає підстав говорити про структурні зміни в конфлікті ми-слительних стратегій, притаманному європейській філосо-фії останніх чотирьох століть;

Проведене дослідження призвело також до низки висновків, що змушують переосмислити традиційні уявлення про філо-соф-ську доктрину Б. Паскаля та її статус в філософії Модер-ну.

·

· філософії Паскаля не притаманна протилежність наукових і релігійних інтенцій, оскільки шлях її формування постає не як перехід від сциєнтизму до релігійної містики, а як послідовне становлення симптоматологічної концепції;

· цілісний аналіз генеалогії ключових філософських понять (“не-скінченність”, “істина”, “розум”, “серце”, “Бог”, “сила” тощо) в текстах Паскаля наочно розкриває специфічну радикально-плюралістичну концепцію, що лежить в основі філософії цього автора;

· філософія Паскаля містить в собі всі чотири основних риси симптоматологічного мислення Модерну;

· філософія Паскаля виходить з класичної для XVII ст. про-бле-ма--тики, особливості розробки якої (наприклад, розбіжності з кар--тезіанською методологією) некоректно витлумачувати як оз-на-ки “несвоєчасності”;

· Паскаль не може вважатись “трагічним мислителем”, а його творчість лише дотично пов'язується з екзистенціалізмом.

Практичне значення одержаних результатів полягає у то-му, що розроблена дисертантом методологія дозволяє здій-с-ню-вати ко-ректний і концептуально орієнтований аналіз феноме-нів модерного мислення через визначення онтологічно зумов-ле-них оче-видностей остан-нього. Концепція ди-сертаційного до-слід-жен-ня, йо-го методоло-гічні результати й фі-ло-софсько-культуро-ло-гічні розвідки спри-яють роз-в'язанню ва-ж-ли-вих проблем су-час-ної політичної філо-со-фії і філо-софії куль-ту-ри: 1) проблеми сут-но-с-ті модерного мислення і виник-нен-ня тоталітаризмів; 2) пробле-ми статусу плюралізму в культурі Мо-дер-ну і статусу політики в плю-ралістичних суспільствах; 3) про-бле-ми фі-ло--соф--сько-культу-ро-логічної інтерпретації історико-філософ-сь-кого про--цесу; 4) про-бле-ми перспектив мислительних стратегій Модер-ну.

Базову концепцію дослідження доречно використовувати з ме-тою науково-методичного забезпечення курсів філософсько-куль-туро-ло-гіч-ного циклу для студентів і аспірантів у вищих на-вча-ль-них закладах. Отримані результати є важливими для при-клад-них гуманітарних досліджень, пов'язаних з проблематикою єд-нос-ті та перспектив куль-ту-ри Модерну. Коментарі й наукові стат-ті, підготовані дисертантом для академічного зібрання творів Б. Па-скаля (вид-во Пор-Рояль, Київ, 3 то-ми, 1994—1997 рр.) і до трактату Ж.-Ж. Руссо Про суспільну угоду грун-ту-ються на концеп-ції, викладеній у даному до-слід-женні.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію обго-во-ре-но на засіданні Відділу філософії культури, етики і естетики Ін-сти-туту філософії НАН України і рекомендовано до захисту. Ре-зу-льтати і основні положення дисертаційного дослід-ження опри-люд-нювались на теоретичному семінарі Відділу філо-софії куль-тури, етики та естетики Інституту філософії НАН Укра-їни, при-свя-че-ному проблематиці пізніх праць Ж.-Ф. Льотара (Ки-їв, 1996), на Між-народній науковій конференції, присвяченій 400-річчю з дня смерті Р. Декарта (Київ, 1996), на Філософсько-ант-ро-пологічних чи-таннях, присвячених пам'яті В.П. Іванова (Київ, 1997), на Між-на-родних конференціях “Менталь-ні-сть. Духовність. Само-роз-ви-ток особистості” (Луцьк, 1994) і “Ду-хов-ність та тех-ніч-ний про-грес” (Вінниця, 1996). Основні положення дисертації знайшли від-ображення в монографії (21, 09 друк. арк.), в розділі ко-лек-ти-в-ної монографії кафедри філософії Вінницького держав-ного тех-нічного університету (0,6 друк. арк., у співавт.), восьми ста-т-тях з-а--гальним обсягом у 6, 25 друк. арк., корпусах коментарів до фі--ло--софських і теологічних творів Б. Паскаля і текстів Ж.-Ж. Руссо загальним обсягом 21 друк. арк.

Структура і зміст роботи. Дисертаційне дослідження мі-с-тить Список скорочень, Вступ, чотири Розділи основної час-тини, Ви-сновки, Список використаної літератури. Загальний об-сяг ди-сер-тації 383 стор., у Списку використаної літератури 465 по-зицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі дисертант розглядає стан і обгрунтовує актуальність досліджуваних проблем, визначає мету і завдання дослідження, з'ясо-вує наукову новизну, практичне значення положень, що ви-но-сяться на захист.

В першому Розділі, який має назву “Аналіз постмодерного визначення Модерну”, дисертант здійснює огляд літератури з обраної проблематики, розкриває сутність сучасних постмо-дер-них явищ і характерні риси іх філософської концептуалізації. Осо-б-лива ува--га приділяється аналізові ліотарівської концепції пост-мо-дерної філософії і визначенню умов, які дозволили б коректно ви-значити поняття “філософія Модерну”. Шляхом зі-ставлення при-н-ципових позицій сторін, що беруть участь в дис-кусії про пост-модерн, дисертант робить висновок про необ-хід-ність такого визначення Модерну (і типу мислення, притаманного цій епосі), яке б враховувало його різноманітність і складність.

В параграфі І.1, “Принципові пункти постмодерної критики Модерну”, дисертант окреслює основні етапи розвитку наукової думки з обраної проблематики і зазначає, що філо-софська кон-цеп-ція постмодерну стала результатом узагаль-нення певних рис історико-філософського процесу останнього тридцятиріччя. Від-так, її дотримуються головним чином ті, хто її створив, а не біль-ші-сть авторів, яких нині вважають “постмо-дер-ністами”. Проте, не-має жодних сумнівів у тому, що в сучасній куль-турі, попри від-сут-ність загальновизнаного смислу терміну “постмо-дерн”, сфо-р-мувався своєрідний стиль мислення, позна-че-ний сті-й--ким не-сп-р-и-й-няттям деяких авторитетних ще й посьо-годні куль-турних сте-ре-о-типів. Цей стиль мислення є своєрідним виразни-ком процесів еко-номічного зростання, інформатизації і соціальної лібе-ра-лі-за-ції, що визначають життя в сучасних розвинених краї-нах. Ди-се-р-тант обирає тексти Ж.-Ф. Льотара у якості моделі пост-мо-дер-ніс-т-ського філософування і визначає го-ловні ознаки останнього: 1) пафос плюралізму, неспів-вимір-ності, відсутності єдиних критеріїв іс-тини; 2) критика претензій на уні-версальність методу, мотив ло-каль-ної ефективності, гри то-що; 3) критика раціоналістичних іде-а--лів, визнання їх неспро-можними до ефек-тив-ної самолегітимації; 4) “викриття” всезага-льного як симптома тоталітарності. Для вирішення питання про те, чи мож-на вважа-ти, що об'єктами пост-мо-дерної критики є са-ме суттєві ри-си Мо-дер-ну в цілому, дисе-р-тант визначає свою методологічну основу і розробляє методо-ло-гію аналізу мислення як елементу культурної цілісності. Ос-нов-ним робочим поняттям цієї мето-до-ло-гії є понят-тя “мислительної стратегії”. Постмодерна перс-пек-ти-ва в філосо-фії культури може визнаватися самоподоланням, деконст-рук-цією, делегітимацією, ви-криттям Модерну, якщо зма-льо-ваний нею образ Модерну від-по-відає дійсності. Дисертант визначає ме-ту дослідження: роз-г-ля-ну-ти мислення Модерну че-рез взаємо--дію йо-го головних мис-ли-тель-них стратегій.

В параграфі І.2, “Проблема сутності мислення Модерну”, дисертант доводить, що сутність поняття “філософія Модерну” не може визначатись як “проект Просвітництва”, вона є склад-ним культурним явищем, сутність якого визначається не відпові-дями на специфічні запитання епохи, а характером самих цих за-пи-тань, який визначає спектр можливих відповідей на них. Ди-сер-тант обгрунтовує тезу про те, що стартовим пунктом філо-со-фії Нового часу є скептична критика культури (Монтень, Шарон, інш.). Можна впевнено стверджувати, що пошуки “пра-вильного” методу мислення в філософії XVII ст. за необхідністю перед-ба-чає подолання скептицизму і його засад, оскільки скеп-ти-цизм Но-во-го часу є лише першим, негативним етапом ствер-д-ження мо-дер-ного типу культури, що, втім, природно і органічно пе-ред-ба-ча-є-ться цією культурою. Проте, скептицизм не може бу-ти за-собом по-зитивного ствердження культури, принай-мні безпо-се-реднім. Скеп-тична аргументація в XVII ст. постає як послі-дов-не роз-хиту-ван-ня упевненості в самоочевидному, в самій мож-ли-вості існу-ван-ня чогось самоочевидного. Питання про дійсну са-мо-оче-вид-ність скептицизм залишає відкритим, викликаючи до жит-тя по-туж-ний рух, спрямований на “подолання скептицизму”, тоб-то на ствердження специфічних модерних самоочевид-но-с-тей.

Зазначене ствердження зазвичай здійснюється шляхом прос-то-го посилання, котре мало чим відрізняється від волюн-тарист-ського постулювання. Одним з засобів такого постулю-ван-ня є Де-картів методичний сумнів, що переростає у посту-лювання гра-ничної очевидності cogito ergo sum. Спираючись на це ди-сер-тант до-водить, що Декартове розуміння самоочевидності, яке до-ко-рін-но відрізняється від її розуміння Монтенем і Паска--лем, є не-спро-с-товним аргументом на користь сутнісного поліфонізму філософії Но-вого часу, зумовленого неспівви-мір-ністю очевидно-стей.

Дисертант, на прикладі декартівського розуміння “вічних іс-тин”, доводить, що деякі опозиційні мислительні стратегії в філо-софії Модерну позначені не лише протилежністю підходів, але й одностайністю у деяких питаннях. Причиною цього складного ти-пу стосунків є те, що зазначені мислительні стра-тегії — не прості опозиції, вони є лише різними варіантами звертання до спільної для мислителів XVII ст. проблеми очевид-ності.Якщо картезі-ан-ство й можна розглядати як модель філо-софії Нового часу, то ли-ше через його підхід до проблеми само-очевидного, а не через “раціоналізм”. Декарт, подавши нескеп-тичний варіант її вирішен-ня, висуває низку застережень, без яких цей варіант втрачає сенс. Відтак, картезіанство не може бути уособленням того “Мо-дер-ну”, який є об'єктом критики постмо-дерної критики. Втім, та-ким уособленням можна вважати філосо-фію Лейбніца, адже саме в ній знаходить своє завершення процес абсолютизації ро-зу-му, його перетворення (у понятті “бо-жественного розуму”) на ін-станцію-носія “вічних істин”, змушену завжди робити лише “най-кращий” вибір і нездатну піднестись над вимогою несупе-речності й законом достатньої підстави.

На прикладі складного зв'язку картезіанських ідей з скеп-тич-ною мислительною стратегією, дисертант робить висновок про те, що модерне мислення відпочатково постає як поліфонічне утворення, як комплекс якісно різних складових, що скріплювався єдністю спільної проблематики, характерної не лише для XVII, але й для наступних століть: проблемами статусу очевидності й ві-рогідного методу пізнання істини. В цьому контексті філософія Паскаля постає не як уламок фідеїстського минулого, а як одна з адекватних форм саморефлексії модерного розуму.

В другому Розділі, “Плюралістична гносеологія в XVII ст.”, головним об'єктом дослідження слугує становлення філо-софії Б. Паскаля, відображене в текстах 1647—1658 рр. Ана-ліз саме цих текстів (тобто аналіз першоочевидностей, покладених у їхнє під-грун-тя, набору суттєвих доктринальних характеристик, які вини-ка-ють під впливом цих очевидностей, їхнє порівняння з іншими наборами таких характеристик, притаманним текстам інших ми-сли-телів-сучасників Паскаля) є вихідним пунктом у досягненні першої з двох основних цілей дослідження: ре-кон-струкції ос-нов-них мислительних стратегій філософії XVII ст. Засновуючись на за-гальновизнаній відмінності принципів філо-софії Паскаля від прин-ципів, покладених в основу вчень Декарта, Бекона, Гасенді, ди-сертант намагається точно визначити суттєві параметри цієї від-мінності, показавши при цьому не історико-філософське ста-но-влення окремого вчення, а формування пев-ної мислительної стратегії, заснованої на специфічному наборі оче-вид-ностей, що складався практично одночасно з іншими та-кими ж наборами, ти-ми, що постають як засади філо-соф-ського мислення Гассенді (а також його попередників, Монтеня і Шаро-на), Бекона, Декарта, Гоббса.

Втім, теза про належність філософії Паскаля до особливої ми-сли-тельної стратегії, як до речі й сама можливість ефек-тив-но-го застосування поняття “мислительна стратегія” до аналізу істо-ри-ко-філософської емпірії, не висувається як відпочаткова теза дослідження. Навпаки, дослідження розглядається як про-це-дура пе-ревірки цієї тези. Розділ присвячено здійсненню цілісної ін-тер-претації паскалевських текстів 1647—1658 рр., кот-ра передбачає ви-значення їхнього категоріального апарату для подальших ін-терпретацій, адже згаданий апарат зазвичай вжи-вав-ся автором в невідрефлексованому вигляді, а самі згадані тексти мають фра-г-ментарну й незавершену форму. Принци-по-вою вимогою до-слід-ження є застосування цього апарату для витлумачення всіх те-к-стів Паскаля, в межах яких подібна інтер-претація виявилася б можливою. Такий підхід забезпечує макси-мальне відтворення ті-єї внутрішньої єдності, якою міг би позна-чатись процес ста-нов-лен-ня паскалівської філософії, й суттєво обмежити некоректні звертання до біографічних колізій філосо-фа і тих застарілих сте-ре-отипів, що й посьогодні суттєво впли-вають на масове сприй-няття його творчості. Отже, в другому Розділі відтворюється фо-р-мування внутрішньої логіки паска-лев-ського філософського ми-слення через визначення його вихідних очевидностей, а також, його категоріальних засобів і дослід-ни-цьких орієнтирів. Виявлені у такий спосіб суттєві елементи цієї ло-гіки порівнюються з від-по-відними елементами логік інших ви-значних авторів-сучасників Па-скаля, зокрема Декарта, для вияв-лення дійсних точок спів-па-дання і розбіжності між зазначеними логіками.

В параграфі ІІ.1, “Формування паскалевської концепції нескінченності-істини”, відтворюються найхарактерніші підхо-ди до витлумачення філософії Паскаля і піддаються критиці їхні го-лов-ні недоліки (приписування концепції “двоїстої істини”, від-сут-ність цілісної інтерпретації текстів у їхній хронологічній по-слі-до-в-ності, застосування біографічного і психологічного мате-ріалу для інтерпретації тих чи інших змістовних ускладнень тощо). визначається центральна філософська ідея Паскаля, присутня вже в його фрагменті “Трактату про порожнечу” (1647), ідея нес-кін-че-н-ності. Достатньо грунтовно знайомий з картезі-анством, Пас-каль обгрунтовує істинність пізнання не процедурою редукції даних досвіду до ego cogito, а тезою про історичний характер пізнання, що вдосконалюється працею багатьох поко-лінь дослідників на тлі нескінченної історії. Проголошення не-скінченної природи істи-ни і фактичне ототожнення цих понять по-ро-джують своєрідну те-ле-ологію нескінченності, за допомогою якої Паскаль хоче від-об-ра-зити динамічний характер пізнання, що постійно поглиб-лю-є-ть-ся, і надати істинам сьогодення знячення певного моменту в не-скінченному розгортанні абсолютної істини. саме з урахуванням цієї концепції Паскаль створює свою кла-сиф-ікацію наук, за-кріп-лює за природознавством сферу істин факту, тобто істин сьо-го-дення, що вважаються істинами лише для певного історичного етапу пізнання. Водночас, нескінчення істина перетворюється на не-досяжний горизонт такого історично зумовленого пізнання і, одночасно, і на те, що виявляє себе в історично даній сукупності скін-ченних істин.

Філософським ідеям Паскаля відпочатково притаманна діа-лек-тика актуальної присутності абсолютної істини і, водночас, її нео-сяжності в якості абсолютної. Абсолютність виявляє себе в су--купності скінченного досвіду, але не може бути схоплена як така. Відповідно, всі пізнавальні здатності людини роз-г-ля-да-ють-ся в їхньому історичному триванні, а людство в цілому, сукупність всіх людських поколінь, що відійшли в минуле, існують нині або ще не народились, — як дійсний суб'єкт, намагається в своїй іс-то-рії схопити ту істину, актуальна данність якої виявляється не-до-сяжною для нього.

З цих міркувань Паскаля випливає, що дійсна методологія на-у-ки, згідно його поглядів, можлива лише тоді, коли вона враховує внутрішню нескінченність речей. Така глобальна релятивізація пі--з-нання з неминучістю ставить перед Паскалем проблему мо-жливості досягнення абсолютно вірогідного знання, оскільки до кар-тезіанського принципу cogito він не вдається.

Природничонаукова методологія Паскаля виявляється за-сно-ва-ною на метафізичних тезах про: 1) апріорну нескінченність “зав--жди рівної собі” природи; і 2) телеологічну призначеність, “ство--ре-ність” людини для нескінченного. (В цих тезах ще немає теологічного змісту, принаймні для того, щоб їх вивести, до-ста-т-ньо суто методологічних міркувань Паскаля.) Таким чином, в 1647 р. визначається напрямок майбутніх філософських пошуків Паскаля і ті мислительні засоби, які він використовуватиме. Ди-сертант особливо підкреслює принципову розбіжність між ран-ні-ми паскалівськими концепціями співвідношення абсолютної і від-носної істини, виправданості спроб пізнання нескінченного, суб-станційності людини і відповідними концепціями Декарта.

В параграфі ІІ.2, “Психологічні і плюралістичні аспекти істини в Паскаля”, зазначається, що проблематика фрагменту “Трактату про порожнечу” вимагала від автора вирішення пи-тан-ня про критерії істинного знання, яке передбачало: 1) більш точ-не розуміння природи розуму; 2) розкриття способу, за допо-мо-гою якого нескінченність може бути присутньою в скінченній люд-сь-кій особі; 3) пояснення різноманітності форм цієї присутності. Роз-в'язанню цих завдань присвячене “Міркування про пристрасті любові” (1653?). Дисертант зазначає, що цей текст, на перший погляд подібний до картезіанського, насправді містить ідеї, іс-то-т-но відмінні від Декартових. По-перше, це сто-сується паскале-в-сь-ко-го розуміння пристрасті. Пристрасті, за Паск-а-лем, є не дум-ка-ми чи почуттями, які обов'язково фік-сую-ться свідомістю, а особ-ли-вими станами, іпостасями самого розуму, розум не є лише зов-нішнім суб'єктом, що їх усвідомлює; він не збурюється прист-рас-тю, а сам стає нею, втілюється в неї як в свою актуальну іпо-ста-сь. Ця втіленість розуму автоматично призводить до того, що він розглядається як утворення, якому не завжди притаманна само-свідомість. Паскаль звертається до проблематики безсві-до-мо-го, котра постає в “Міркуванні” як проблематика неу-сві-дом-лю-ваних автоматизмів, так званої “при-роди розуму”, що таємно на-лаш-товують розум на сприй-няття певних речей у якості істинних. Таке налаштування забезпечу-єть-ся через прищеплення почуттів задоволення чи незадоволен-ня, жорстко співвіднесених із згада-ни-ми речами.

В зв'язку з проблематикою автоматизмів задоволен-ня/не-задо-волення Паскаль вводить поняття “серця” як здатності відчу-ва-ти пристрасть і водночас приховувати її джерело. Особливий уст-рій серця, притаманні йому “образи” (любові, краси, інш) від-по-чат-ково визначають характер відчуття пристрасті. Ці образи іс-тот-но відрізняються від декартівських вроджених ідей. Завдяки об-разам серця розум-пристрасть безсвідомо налаштовується на пошук в якості істинних лише тих об'єктів, які з цим образом уз-год-жуються. Образи не є змістовно стереотипними, вони роз-па-да-ються на безліч індивідуальних зразків, притаманних кожній окремій людині і в дійсності постають як структурна здатність се-р-ця неодмінно містити в собі який-небудь “зразок краси”.

Дисертант конкретизує основні засади паскалевської концеп-ції пе-реконання в істинності тверджень, суджень тощо: 1) чистих форм розуму реально не існує, розум завжди постає як система втілень; 2) нескінченна істина присутня в людині структурно і безсвідомо, як образ, що вкоріненюється в серці й через відчуття задоволення/незадоволення, регулює пізнавальну активність; 3) ці образи є суто індивідуальними, завжди відмінними один від од-ного, а нескінченна істина відображає себе в їх сукупності, а не в якомусь одному з них.

Дисертант визначає особливості паскалевського мислення, зумовлені поняттям нескінченної істини, що актуалізується в усій сукупності індивідуальних зразків і пов'язаних з ними механізмів індивідуального задоволення, що встановлюють контроль над розумом-пристрастю. Отже, розбіжність індивідуальних внутріш-ніх зразків суттєво визначає Паскалеву концепцію єдності істини. Принаймні на рівні розуму-пристрасті істина як така складає лише загальниий структурний контекст функціонування і взає-модії тих внутрішніх зразків, на які вона “розпадається”. Це розпадання становить собою єдину форму, в якій істина як така (нескінченність) може бути доступною розумові-пристрасті.

Ця обставина обгрунтовано пояснює схильність Паскаля до створення типологій, ретельної класифікації розбіжностей, при-таманних тим предметам, які він досліджує. Дисертант аналізує най--істотніші розбіжності, визначені Паскалем у “ Міркуванні” (ти-по-логія розумів, класифікація істинних/хибних задоволень, лю-бо-ві, витонченості, осмислення статевих розбіжностей), і робить ви-с-но-вок про те, що класифікація розбіжностей і опис структури їхнього конфлікту вже в тексті 1653 р. постає для Пас-ка--ля як ме-тод фіксації нескінченної істини, репрезентованої в скінченному світі. Розбіжності оцінюються Паскалем як неусу-ва-ні, зумовлені онтологічно (“місцем в бутті”), розум інтерпре-тується в термінах зіткнення сил. Проте дисертант наголошує, що аналізу розуму-при-страсті недостатньо для осягнення загальної паскалевської концепції розуму.

В параграфі ІІ.3, “Паскалева типологізація очевидностей і проблема пізнання”, обгрунтовується висновок про те, що ево-лю-ція філософських поглядів Паскаля у1647—1653 рр. по-зна-чається глибокою, послідовною розробкою проблематики, що ви-ник-ла в межах методології наукового пізнання і розвивалась шля-хом сутнісно онтологічного аналізу механізмів репрезен-то-ва-ності абсолютної (нескінченної) істини в скінченному світі. Пока-зо-вим фактом є те, що цю еволюцію можна пояснити не релі-гій-ними переконаннями Паскаля, а загальною трансфор-ма-цією йо-го філософських інтересів, точніше спільним підгрун-тям як нау-ко-вих і філософських, так і релігійних переконань автора “Думок”.

На матеріалі трактатів “Про геометричний розум” (далі — ГР) дисертант розв'язує питання про те, чи коректно ототожнювати спо-соби фіксації абсолютної істини, притаманні поняттям розу-му-пристрасті й розуму-розсудку. В ГР Паскаль безпосеред-ньо звер-тається до проблематики очевидностей (геометричних аксіом), постулюючи наявність цілого класу слів, що не потре-бують визначення — самоочевидних і дискурсивно беззміс-тов-них аксі-ом, які становлять фундамент дискурсивних доведень; саме ці дві властивості аксіом зумовлюють, за Паскалем, “сере-динне становище людини”, тобто проблематика самоочевид-ності від-крито пов'язується з проблематикою телеології буття.

Буттєву телеологію самоочевидностей розуму-розсудку Пас-каль засновує на безсвідомих механізмах функціонування почут-тя, що свідчить про істотну близькість аксіом і “зразків краси”, які визначають розум-пристрасть. Зазначена близькість підтвер-д-жується такими їх властивостями, як 1) вродженість; 2) дискур-сивна беззмістовність; 3) причетність до дискурсивно нерозв'я-зної дискусії про “сутність” інтуїтивно зрозумілого; 4) почуттєва природа їхніх першоочевидностей. Розум-пристрасть і розум-роз-судок Паскаль розрізняє як “почуття” і “думку”, остаточно від-ки-да-ючи, таким чином, картезіанську концепцію примату усві-д-о-м-лення. Отже, самоочевидності ГР виявляються безпосе-ред-ньою відповіддю на проблеми історичності пізнання, підняті у “Фраг-менті”. Людям, як носіям мови, від природи притаманні схо--жі між собою реакції на деякі слова, причому ці реакції зумов-лені по-чут-тям “граничної ясноти”. Однак усвідомлення цього зміс-ту по-чут-тя є дискурсивним і втілюється не в якесь одне “істи-нне” ро-зу-мін-ня сутності, а в дискусію, що триває як в межах одного по-ко-ління, так і протягом усієї історії людства. Отже, зміст дис-кур-сив-них істин розуму-розсудку, за Паскалем, безпосе-редньо зале-жить від джерел, що спрямовують почуття.

Дисертантом досліджується паскалевське розв'язання проб-ле-ми згоди між людьми, що керуються індивідуальними “зразками” істини, вкоріненими у серці. Ця проблема є одним з головних предметів ГР (1655?). Згідно поглядів Декарта, незгода з іс-ти-ною, тобто хиба, виникає як результат розладнання діяль-ності волі, що витлумачується як інтелектуальна здатність. Пас-ка--лева концепція волі є докорінно іншою: воля керується не оче-ви-д-нос-тя-ми природного світла, а спільними для всіх бажаннями, тобто певними почуттями, що несуть в собі задоволення або не-за-доволення. Таким чином, розум-пристрасть виявляється стру-к--ту-р-но однотипним з розумом-розсудком, адже задоволення як ос-но-ва визначення істин і розбіжності індивідуальних зразків (не-змі-нних об'єктів задоволення вкрай мало), однаково при-тама-н-них обом