КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АСТАФ'ЄВ АНАТОЛІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

УДК 111.3:316.356.4 (09)

ФЕНОМЕН КОНТИНУЇТИВНОСТІ НАЦІЇ

В УКРАЇНСЬКОМУ ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОМУ ВИМІРІ

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2000

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі філософії

Національного аграрного університету

Науковий керівник:

доктор філософських наук, доцент

ЧЕРНІЙ Анатолій Михайлович,

Національний аграрний університет,

професор кафедри філософії

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

КРИСАЧЕНКО Валентин Семенович,

Національний інститут стратегічних досліджень Ради

національної безпеки і оборони України, головний консультант

кандидат філософських наук

ДИЧКОВСЬКА Галина Орестівна,

Прикарпатський університет імені Василя Стефаника,

доцент кафедри філософії

Провідна установа:

Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України,

відділ філософії культури (Львів)

Захист відбудеться “23” жовтня 2000 року о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 в Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка,

адреса: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

(м.Київ, вул Володимирська, 58)

Автореферат розісланий “23” вересня 2000 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Ф.Діденко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Вагоме значення сьогодні має теоретичне осмислення феномена нації в українському історико-філософському вимірі. Враховуючи малоефективність сучасної стратегії національної ідентичності, культурно-цивілізаційного самоосвоєння та відсутність активної традиції рефлективно-історіософського осягнення буття, – дослідження генези нації (як моделі історії), зокрема її континуїтивної динаміки, дозволяє по-новому осмислити культурно-національні проблеми в період становлення в Україні відкритого і демократичного суспільства.

Тому дисертаційне дослідження концепції континуїтивності нації в українській інтелектуальній думці не лише актуальне з огляду доповнення вітчизняного історико-філософського процесу, а й послугує, також, практичним “інструментарієм” для аналізу сучасного цивілізаційного стану в Україні з такими його складовими, як культура, нація, держава, ідеологія. “Націєрозповідність” (Бгабга Гомі) як домінантна ідея в українському історико-філософському вимірі для даного дослідження матиме пріоритетне значення, оскільки увагу буде приділено маловивченому історіософському аспектові проблеми на матеріалі націологічних поглядів Юліана Вассияна, Дмитра Донцова, Юрія Липи, Євгена Маланюка, Лева Ребета, науково-інтелектуальні здобутки яких становлять невід’ємну частину української наукової традиції. Погляди цих мислителів, що базуються на ідеях активної та когнітивно-творчої, чинної еліти, виховання етнічної маси, на перманентному “відчутті” традиції, украй важливими постають і сьогодні, бо вкладають помітний ціннісний струмінь в ідею генетичної єдності поколінь, епох, а отже, сприяють продовженню етнічної сакральної пам'яті.

Разом з тим, адекватне осмислення нації, в першу чергу, як складної єдності та безперервності буття минулого, теперішнього, майбутнього дозволить врахувати вітчизняну геополітичну традицію. Адже соціокультурна генеза, зрештою, сам сюжет етнічної історії безпосередньо з цим пов'язаний. Подібна традиція, певною мірою, визначає подальше міжнародне становище України.

Це й мотивує наше звернення саме до проблеми континуїтивності нації в історико-філософській та історіософській рефлексії Ю.Вассияна, Д.Донцова, Ю.Липи, Є.Маланюка, Л.Ребета, спадщина яких на сьогодні потребує об'єктивного та критичного перегляду, грунтовного наукового осмислення, із правдивим врахуванням позитивних та негативних ідей і положень. Тим паче, що творчість Євгена Маланюка, Лева Ребета, Юрія Липи, Юліана Вассияна та інших з позицій їхнього внеску в українську націологію та історію філософії останніми роками майже не досліджувалася.

Хоча, подібний підхід до вітчизняної історії помітний також в історіософії В.Липинського – зокрема крізь призму націоцентризму (і багато дослідників на це звертають увагу). Тому, аби не повторюватись, звернемо увагу на теоретичну спадщину українських радикальних мислителів, а саме на творчість Ю.Вассияна, Д.Донцова, Є.Маланюка, Ю.Липи, Л.Ребета.

На сьогодні, по суті, ще не з'ясована “повнота” континуїтивного розуміння етнонаціональної проблематики, зокрема з урахуванням суспільно-соціальної (матеріальної, предметної) та “внутрішньої” (духовно-сакральної) історії. Практично малодослідженими залишаються питання розмежування феноменів власне “континуїтивності” й “традиції”, “тяглості” й “безперервності”, національного розвитку та етногенези. Відтак великий масив методологічного й філософського матеріалу, численних націологічних, історіософських, геополітичних розробок і широкого спектру невирішених питань, зумовлює основну проблему й необхідність даного наукового дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертаційна робота виконувалось у контексті комплексної наукової програми гуманітарних кафедр Національного аграрного університету “Україна в ХХІ столітті: людина – суспільство – довкілля”, зокрема, наукової проблеми кафедри філософії “Феномен української нації: історіософський вимір”.

Об’єктом дослідження є проблема нації в українському історико-філософському вимірі.

Предметом дисертаційного дослідження виступають сутність та основні засади концепції континуїтивності нації в українському історико-філософському вимірі, зокрема через історіософський аспект.

Головною метою роботи є критичний аналіз теоретичної спадщини Ю.Вассияна, Д.Донцова, Ю.Липи, Є.Маланюка, Л.Ребета, що розкриває специфічні риси континуїтивності української нації.

Досягнення мети дисертаційного дослідження здійснюється через вирішення, зокрема, таких основних завдань:

з’ясувати методологічні засади та суспільно-філософські, історичні джерела, які визначили формування історіософських, націоцентричних поглядів Ю.Вассияна, Д.Донцова, Ю.Липи, Є.Маланюка, Л.Ребета;

дослідити онтологічні витоки формування концепції континуїтивності нації в історіософській рефлексії згаданих мислителів;

розкрити домінантні риси генези, безперервності, розвитку української нації, та головні чинники, що впливали на цей процес, у творчості Ю.Вассияна, Д.Донцова, Ю.Липи, Є.Маланюка, Л.Ребета;

проаналізувати основні закономірності генези та континуїтивності української нації за внутрішніми (еліта, національний характер) та зовнішніми (геополітична ситуація, сакрально-географічне середовище, культурно-цивілізаційна парадигма “Схід – Захід”) обставинами, які мали місце в історії українського соціокультурного розвитку;

показати суперечливість чи узгодженість поглядів Ю.Вассияна, Д.Донцова, Ю.Липи, Є.Маланюка, Л.Ребета на проблему континуїтивності нації.

Теоретико-методологічна основа дослідження і джерела. Методологічну основу дисертаційної роботи складають принципи, вироблені вітчизняною та світовою філософською, суспільно-політичною та культурологічною думкою. Зокрема, застосовано такі методологічні прийоми:

текстологічний, герменевтичний аналіз основних теоретичних робіт;

гіпотетико-дедуктивне моделювання динаміки філософських, історіософських, націологічних та соціологічних ідей;

метод бінарних опозицій;

використання основних положень онтологічного підходу;

генетичний і структурний аналіз концептуальних моделей;

метод синтезу та аналогій, індивідуалізації та узагальнення, абстрагування та конкретизації.

Джерельну базу дисертаційного дослідження склали, в першу чергу, оригінальні праці Ю.Вассияна, Д.Донцова, Є.Маланюка, Ю.Липи, Л.Ребета, науково-теоретичного і публіцистично-політичного характеру.

Важливим концептуальним підгрунтям дисертації є теоретично-методологічні розробки й ідеї зарубіжних мислителів, починаючи від античності до сьогодення (Платон, Арістотель, Декарт, Спіноза, Монтеск’є, Гердер, Кант, Фіхте, Гегель, Манчіні, Данилевський, Бергсон, Шпенглер, Гуссерль, Сорокін, Тойнбі, Ортега-і-Гассет, Гумільов, Колінгвуд, Ясперс, Сміт, Хабермас, Поппер та інші. Серед вітчизняних – ідеї Іларіона Київського, М.Грушевського, В.Липинського, С.Дністрянського, І.Лисяка-Рудницького, О.Бочковського; серед сучасних Г.Грабовича, І.Дзюби, Р.Шпорлюка.

Відтак наукова новизна дисертаційної роботи обумовлюється тим, що в ній, фактично, вперше об’єктом філософського аналізу постає концепція континуїтивності нації в українському історико-філософському вимірі, зокрема в творчості Ю.Вассияна, Д.Донцова, Ю.Липи, Є.Маланюка, Л.Ребета, через з’ясування її сутності та основних закономірностей.

Автором дисертаційної роботи обгрунтовано ряд положень, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

виявлено, що домінантними ознаками історіософського мислення згаданих українських мислителів постають: 1) елітарно-волюнтаристське розуміння суспільної ієрархії державницьких епох (княжа Русь, козацько-гетьманська доба, “короткометражна” державність на початку ХХ ст.; 2) бачення генези української нації крізь призму протяжної субстанції; 3) трансісторичне розуміння українського буття тобто в єдності минулого, теперішнього і майбутнього, з виразною бінарною опозиційністю пасіонарне/пасивне, еліта/маса, Захід/Схід тощо;

встановлено, що у процесі осмислення моделі української континуїтивності, Д.Донцов, Л.Ребет, Ю.Вассиян тяжіли до психологічно-волюнтаристського (Фіхте, Гегель, Г.Лебон, В.Вундт, Л.Гартман), а Є.Маланюк, Ю.Липа, – до геодетерміністичного (Монтеск’є, А.Гумбольдт, Е.Реклю, Л.Гумільов) розуміння природи нації; при цьому національну континуїтивність вони розглядали не стільки лінійно (послідовно-хронологічно), скільки сингулярно-циклічно, зводячи історичний процес до онтологічної антитези циклів “державних” і “недержавних”, або ж “героїчних” і “негероїчних” періодів вітчизняної історії;

показано, що, обгрунтовуючи провідну (державницько-конструктивну) роль еліти не тільки в суспільстві, а й в історичній долі етнонаціонального становлення, вони моделюють ієрархічний режим українського суспільства, що можна виразити тріадою “еліта – нація – держава”; крім того саме активна і національно зріла еліта мисляться запорукою державницької безпеки, розвитку;

розкрито тезу про те, що динаміка і процес національної континуїтивності, на думку більшості мислителів (окрім Ю.Липи), проходив у полі взаємовпливу двох кардинально протилежних культурно-цивілізаційних парадигм: Сходу і Заходу, від чого сформувався геополітичний концепт “між” і виник внутрішньо-національний “розкол”, який і постає головною перешкодою на шляху національної ідентичності;

на основі всебічного аналізу історіософських моделей, взятих за об'єкт дослідження, висвітлено основні позиції трактування природи нації, її онтологічної значущості для суспільства й показано, що сформульовані Ю.Вассияном, Д.Донцовим, Є.Маланюком, Ю.Липою, Л.Ребетом та іншими положень на сьогодні у процесі осмислення національної проблематики є надзвичайно актуальні, бо не тільки доповнюють наукову традицію, а й можуть бути ефективним підгрунтям для осмислення етнічних, соціокультурних процесів на даному етапі.

До новизни дисертаційного дослідження можна зарахувати не стільки науково-теоретичне осмислення даної проблематики, скільки вирізнення творчого потенціалу етнонаціонального в державотворенні та необхідність футурологічного моделювання становлення нації в умовах перехідного суспільства, з обов’язковим урахуванням вітчизняної інтелектуальної традиції, до сфери якої, поза сумнівом, належать історіософсько-націологічні концепції згаданих мислителів.

Теоретичне значення дисертації полягає насамперед у тому, що проведене дослідження дає змогу відтворити цілісність історіософсько-націологічної спадщини Ю.Вассияна, Д.Донцова, Ю.Липи, Є.Маланюка, Л.Ребета та ін., зокрема осмислити оригінальність їхніх моделей націогенезу, державотворення. Домінантні теоретичні узагальнення й найважливіші положення дисертації розширюють методологічну базу, можуть слугувати концептуальним підгрунтям для роботи подальших оригінальних націософських та історико-філософських пошуків у царині української науки, особливо в контексті дослідження національної ідентичності як колективного культурного феномену.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що її положення, фактологічний матеріал можуть сприяти аналізу політичних проблем, зокрема впровадженню нових моделей національної політики, також розробці ідеологічних та геополітичних (культурно-цивілізаційних) систем для утвердження та ефективного розвитку української державності. Ідеологічно-ієрархічний хаос, який охопив Україну, який надзвичайно гостро дається взнаки в царині економіки, політики, права, культури та виховання, варто відзначити, з кожним днем уможливлюється через відсутність грунтовних концепцій і моделей державного будівництва, прогнозування майбутнього з органічною опорою на традицію. Зрештою, такий хаос уреальнюється також через відсутність відповідальної та самовимогливої національної еліти, яка змогла б сконцентрувати творчо активні можливості українського суспільства, аби уникнути подальших національних і державних “катастроф”, якими переповнена українська історія. Без сумніву, історіософська рефлексія Ю.Вассияна, Д.Донцова, Ю.Липи, Є.Маланюка, Л.Ребета, зокрема їхнє бачення “морфології” нації має послугувати взірцем для уникнення повтору минулих помилок і, навпаки, для здійснення “втрачених” історичних альтернатив.

Матеріали дисертаційної роботи можуть бути широко використані у процесі вивчення вузівських курсів історії української філософії, української культури, історії України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційної роботи оприлюднені автором у доповідях і повідомленнях на наукових конференціях, семінарах, круглих столах: “Суспільство та ідеологія: ретроспекції і перспективи” (Київ, 1996); “Нове покоління в Україні – конфлікт генерацій чи світоглядів?” (Київ, 1998); “Християнство та слов'янські культури” (Київ, 2000). Дисертант здобув перемогу в ІІ-му Всеукраїнському конкурсі імені В.Липинського на кращі студентські та аспірантські роботи в галузі суспільних та гуманітарних наук (див.: “Молода нація” № 7). Дисертація обговорена на засіданні кафедри філософії Національного аграрного університету. Основний зміст роботи викладено в статтях, вміщених у наукових виданнях і журналах (“Слово і Час”, “Сіверянський літопис”, “Персонал”, “Українські проблеми”).

Структура дисертації і послідовність викладу матеріалу визначається головною метою та основними завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку літератури. Повний обсяг дисертації становить 165 сторінок, список використаних джерел нараховує понад 150 найменувань і становить 10 сторінок.

ГОЛОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі подано загальну характеристику дисертації, визначення актуальності та рівень наукової розробленості даної теми, визначено мету та основні завдання дисертаційного дослідження, підкреслено його наукову та практичну новизну, визначено рівень реалізації наукових розробок, наведено апробації результатів дослідження, відзначено особистий внесок дисертанта в наукову розробку теми, а досягнуті результати винесено на захист. Окрім того визначено методологію, метод дослідження предмету та об'єкта дисертаційної роботи.

У першому розділі “Ідея нації: премодерн, модерн, постмодерн” аналізується розвиток та генеза історико-філософського уявлення про поняття нації, докорінна наукова трансформація її ідеї від античності до сьогодення. Здійснено спробу показати загальну панораму розвитку націологічної думки з метою врахування етапів становлення і трансформації континуїтивного розуміння природи етносу й нації.

Будь-яке осмислення історії як універсальної схеми передбачає, в першу чергу, визначення її суб’єкта. А тому дослідження основних вчень про націю, які виробила зарубіжна і вітчизняна класична і модерна наука, сьогодні є особливо актуальними, оскільки перед Україною залишаються споконвічні невирішені питання національної ідентичності, геополітики та цілісності культури, зокрема її безперервності.

Але відразу натрапляємо на перші труднощі. За яким принципом, за якою схемою здійснювати дослідження трансформації семантичного поля нації? Іншими словами – це питання періодизації історії наукової думки. Найбільш прийнятною для нас є концепція Юргена Хабермаса, за якою розвиток та еволюція філософського, наукового знання пройшла (проходить) три основні стадії: Премодерн (антична філософія, середньовічна теологія та філософія), Модерн (Декарт-Локк-Кант-Гегель), Постмодерн (Ніцше-Дьюї-Гайдеггер-Фуко-Дерріда-Рорті).

Нація в сучасному трактуванні – це дітище модерну. Заслуговує на увагу довготривалий процес її становлення в епоху премодерну. Ще в античних римлян "Natio" це ім’я богині народження та походження. Але кристалізація поняття в теперішньому розумінні починається приблизно в XVIII столітті. Проте перш аніж простежити модернізацію поняття "нація" у Європі, бо світова спільнота саме їй повинна завдячувати виникненням цього терміна, звернемо увагу на історичне формування ідеї нації. Першовитоки нації як самоідентифікації сягають ще античності, що онтологічно позначалося на уявленнях про тодішній цивілізаційний світ. Останній поділявся за принципом бінарної опозиції на "ми (греки) " і "не-ми (варвари)”.

Премодерне розуміння нації базувалося на рівні етнічної та релігійної самоосмислення й було позбавлене виразного політичного та “державного” змісту, зрештою як автономна термінологічна категорія нація ще не мислилась і сприймалася, здебільшого, як синонім “народу”, “держави”.

Набуваючи нового політичного та аксіологічного змісту в епоху модерну, нація постає об'єктом науково-філософського знання впродовж ХІХ-ХХ століть, а в онтологічному вимірі – суб'єктом історії та загальною умовою людського існування (Віко, Гердер, Гегель, Фіхте, Манчіні). Під впливом французької буржуазної революції, епохи романтизму та чужоземних гнітів ряд європейських націй входить в еру культурно-політичного відродження. На цей період припадають спроби історіософського та національне “пізнання себе” (Шафарик, Палацький, Міцкевич, Добровський, Колар, Карамзін, Костомаров, Куліш, Шевченко).

На сучасному етапі (постмодерн) простежується якщо не відмова від нації як об'єкта дослідження, то принаймні заперечення її холістського, субстантивного значення, яке базується на загальній критиці картезіанства. Помітного зростання набув інструменталістський підхід до трактування її природи.

Нація як наукова категорія містить нечувані можливості для дослідження і прочитання історії, культури, психології, геополітики зокрема під кутом зору генези. Особливо актуальним подібне дослідження постає в історико-філософському вимірі, що дозволить простежити динаміку її становлення на етапах “переходу” від природи до культури і від культури до цивілізації як складної, техно-інформативної міжетнічної єдності.

Це дасть можливість поглянути на її природу як на континуїтивність – процес при-сутності в історії у найрізноманітніших трансформаціях і водночас у певній органічній єдності своїх історично-послідовних “миттєвостей”, із великим внутрішнім змістом етнічної пам'яті, сакрально-культурним наповненням, менталітетом і антропо-психологією. Бо саме такий підхід буде визначальним для історіософсько-націологічних поглядів Ю.Вассияна, Д.Донцова, Ю.Липи, Є.Маланюка, Л.Ребета.

Другий розділ “Континуїтивність нації як модель української історії” присвячений теоретичному осмисленню поняття “континуїтивності”, а також його трансформації та генезі від філософсько-методологічної категорії до історіософської, зокрема в такому вигляді, як це випливає з аналізу теоретичних робіт Ю.Вассияна, Д.Донцова, Ю.Липи, Є.Маланюка, Л.Ребета.

Центральну вісь своєї онтологічної побудови згадані мислителі якраз і фокусують крізь вектор національної протяжності, безперервності, нерозривності. І такий процес розуміється не як еволюціоністське якісне зростання матеріально-цивілізаційного буття чи прогрес, а, радше, як нерозривна, органічна сутність, яка, перебуваючи в постійному перетворенні, все ж таки залишається субстанційною, самодостатньою.

Категорію “континуїтивності” доцільно розглядати через співвідношення з поняттями “розвиток”, “еволюція”, “тяглість”, оскільки в українській науці достатньо не вироблений термінологічний апарат, який би чітко розмежовував стани, форми, сутності, зміни, рухи соціокультурних феноменів, і фіксував би їхні синхронічні та діахронічні “миті”, модуси. Українські історіософи й націологи вживали, переважно, слово “тяглість”, “безперервність”.

Термін “континуїтивність” походить від латинського слова “continuum”, що дослівно означає н е р о з р и в н е. Континуїтивність – ключова категорія дискретної математики, з якої, вочевидь, вона поширилася на гуманітарну сферу. У сучасній українській науці такий термін застосовується зрідка (запроваджений І.Лисяком-Рудницьким), натомість його змінив інший – “тяглість”, що постає синонімом до “традиції”, хоча повністю їх ототожнювати не слід: під “тяглістю” доречніше розуміти процесуальність традиції.

Генетично континуїтивне бачення явищ сягає ще античної філософії: теорія загальної плинності Геракліта, теорія утворення та деградації Платона, поділ форми в Арістотеля.

Однак основним теоретичним підгрунтям подібного підходу є картезіанська теорія матерії (Декарт, Спіноза) і її модифіковані варіанти у Гегеля, Бергсона, які домінантами матерії визначають субстанційність, протяжність, безперервність.

Уявлення українських мислителів про національне буття не є статичним і фрагментарним, воно мислилось, як складний процес, наділений і динамікою, і стагнаційними станами, що пояснюється різноманітними впливами на організм української нації впродовж її існування: внутрішньонаціональними (цьому великого значення надавали Донцов, Маланюк, Липа, Васиян), геополітичними ( аналізовані Донцовим, Ребетом, Липою), сакрально-географічними (Вассиян, Маланюк), природно-географічними (Маланюк, Липа), геокультурними (Маланюк, Ребет).

Таким чином, аналізуючи державну кризу нації, вони пояснюють її передусім в історіософській площині як перманентну даність та буттєву реальність, яка активізується і набуває “зримих” ознак протягом історії з певною періодичністю, особливо в пограничних ситуаціях (війни, реорганізація суспільства, боротьба за національне визволення). Подібна рецепція історії здійснюється через бачення її в “структурі” національної континуїтивності, органічної безперервності.

Як загальна схема українська континуїтивність у працях Ю.Вассияна, Д.Донцова, Є.Маланюка, Ю.Липи, Л.Ребета та інших постає надзвичайно складним і суперечливим рухом соціокультурної динаміки, в якому простежуються елементи невиразної, умовної циклічності, зокрема періодів національної (духовної, пасіонарної, мілітарно-суспільної) активізації та періодів вегетативної інерції. Однак можна виділити й певні особливості.

Приміром Д.Донцов українську континуїтивність розуміє через ідею нації, яку він онтологічно мислить двояко: як безпосередню присутність в етнічній історії (реалізацію), і як можливість присутності. Ідея нації в такому разі перехрещується з “баченням” або ж із пізнанням (історіософською рефлексією) і є основним концептом континуїтивності. Донцов простежує це на “зримій” історії, аксіологічною значимістю якої постає держава як форма реалізації.

Чого зовсім не скажеш про Ю.Липу, який увагу зосереджує, в основному, на початкових стадіях української етногенези. Історіософа цікавить праісторичне коріння національної континуїтивності. Під впливами біолога Менделя, археології, антропології, фізіо-географії вчений осмислює принцип біологічної тривалості українства і вагомого значення надає трипільським, еллінським і готським антропологічним “нашаруванням”, які визначили ментально-психологічне обличчя національної континуїтивності.

Феномен континуїтивності описаними підходами не вичерпується. Крізь призму культури як буття прояву торкається цієї проблеми Є.Маланюк, яку він розуміє як первинну структуру людського існування, що органічно при-сутня ніби внутрішній чинник у національній історії, в “естафетному” зв'язку поколінь, становлячи, тим самим, домінанту української континуїтивності.

В дотичному напрямку рухається й Л.Ребет, який схильний розуміти континуїтивність нації як динаміку суспільно-політичного та духовно-культурного тривання, що характеризується складними діалектичними процесами переходу від одних якостей, ритмів в інші.

Під помітним впливом феноменології Гуссерля на проблему української континуїтивності звернув увагу Ю.Вассиян. Перенісши принцип дискретності “інтенціональних актів” як націленостей на буття предметних феноменів у сферу історіософії, мислитель застосував його для дослідження національної динаміки. Однак схеми української континуїтивності він у структурованому вигляді не подає. Трактує її переважно в метафізично-містичному дусі, не звертаючи увагу на “зриму” (речовинну, предметну) етнічну історію.

Згадані українські мислителі динаміку національної континуїтивності протежили не тільки через “зовнішні” властивості – матеріальність, державність, історичність (Д.Донцов, Л.Ребет), але й через “внутрішні” – ментально-психологічні, духовно-сакральні, енергетично-пасіонарні (Ю.Липа, Ю.Вассиян, Є.Маланюк). Тобто через ті, протяжність яких не піддатна просторово-часовій фіксації чи історизації, остання якщо й “схоплює” цей потік, то хіба тільки в період його активізації та піднесення.

У третьому розділі “Внутрішня історія” континуїтивності української нації”: проблема ієрархії” досліджується суспільно-соціальна, внутрішньонаціональна політична стратегія в історіософського-націологічних поглядах Ю.Вассияна, Д.Донцова, Ю.Липи, Є.Маланюка, Л.Ребета, яка має безпосередній зв'язок із проблемою континуїтивності.

Ієрархію варто розуміти, перш за все, як внутрішній механізм національної континуїтивності, бо саме через мінімалістичні суспільні одиниці (індивід, сім'я, ковітальна група, етнічна спільнота), через їхню діяльність (фізичну і мисленнєву) уможливлюється безперервність і нерозривність етнічної історії. І сучасна деперсоналізація української нації, структурне розпорошення суспільства тільки підкреслюють актуальність і болючість цієї проблеми.

Ієрархічний режим думки українських радикальних мислителів пояснюється бурхливими змінами на світоглядному та суспільно-політичному рельєфі європейського континенту: перші глобальні кризи (світові війни, геополітичні блоки), деструктивні зрушення, які найвиразніше проявилися в суспільствах крайньої унітарної реорганізації.

Ми схильні вважати, що етноісторісофське (Вассиян, Донцов, Маланюк, Липа, Ребет) розуміння суспільно-соціальної ієрархії, політичного устрою та ролі національної еліти сформувалося в контексті численних філософсько-політичних течій та ідей на початку ХХ століття, домінантними з яких доцільно виділити неогегеліанський філософський трибалізм (Фрайєр, Гайзер, Клаузевіц, Кауфман, Трайчке, Ціглер), та особливо консервативну революцію і традиціоналізм (Генон, Евола, д'Аннунціо, Юнгер, Шмітт, Мюллер ван ден Брук, Зомбар, Нікіш). Бо проблема ієрархії, еліти й традиції в останньому напрямку займає центральне місце.

М.Сціборський як вітчизняний піонер подібного підходу, за яким в подальшому пішли Д.Донцов, Є.Маланюк, Л.Ребет та ін. власну концепцію ієрархії базує на нищівній критиці європейського демократичного устрою, який, зазнавши докорінної девальвації, призвів до численних суспільних та економічних криз. Свій погляд політолог звертає на консервативно-революційне та традиціоналістське розуміння засад суспільства, виразний націєцентризм яких приваблює Сціборського як загальна система для побудови власної суспільно-політичної теорії – націократії, де ієрархія трактується як чіткий та відрегульований механізм-розподільник функцій. Цей політологічний огляд концепції Сціборського невипадковий, оскільки проливає світло на проблему ієрархії, зокрема на її значення для національної континуїтивності в історіософсько-націологічних поглядах українських радикалів.

Д.Донцов, побачивши в ідеї ієрархії надійний гарант безпеки для українського суспільства, заперечує концепцію влади народу, обгрунтовуючи натомість концепцію егалітаризму з чітким політичним та соціальним контролем різноманітних ковітальних груп, в об'єднанні їх в єдиний організм. Але він, варто зазначити, займався не стільки теорією ієрархії, скільки її патологією впродовж вітчизняної історії, протиставляючи дійсності власні ідеологічні ідеали: чин – провансальство, еліта – маса тощо.

У подібному векторі розглядає проблему Є.Маланюк. Але здійснює це на матеріалі “золотого віку”, якщо можна так виразитися, української ієрархії, найбільш довершенішим репрезентантом якої для культуролога був варязький мілітарний феномен (еліта, династія, військо, традиції римського права). Згубний вплив візантійського православ'я та антропологічного кочового сходу, на думку культуролога, зруйнував ієрархічну структуру, призвівши тим самим, до надлому в динаміці національної континуїтивності.

Окремої уваги заслуговує позиція Ю.Вассияна, який до проблеми ієрархії та її значення для національного буття підходив через критичний аналіз психологічно-антропологічних рис українства, який здійснювався в помітному персоналістичному дусі. Зокрема на заваді формування ієрархічної системи продовж етнічної історії, на думку філософа, стояв споконвічний архетип землі, який пригнічував світогляд українця, зводячи його прагнення до побутово-матеріальних і тілесних задоволень. Цим і мотивується, на думку мислителя, ідейна пасивність широких верств населення.

Наш огляд переконує, що ідея ієрархії в українських радикальних мислителів постає “панорамним” світоглядним баченням найрізноманітніших сфер національного буття: політики, економіки, культури, соціального регулювання. Ю.Вассиян, Д.Донцов, Є.Маланюк, Ю.Липа, Л.Ребет, фактично, проголошують ієрархію основною передумовою національної ідентичності. А тому запорукою цього постає чітка функціональність: а) традиції як безперервної дійсності, органічної з вимогами сьогодення, як можливості футурологічного моделювання; б) еліти як розподільника і генератора національно-суспільної організації.

Четвертий розділ “Зовнішня історія” континуїтивності української нації: парадигма “Схід – Захід” присвячений проблемам взаємозв'язку національної безперервності із сакрально-географічними уявленнями українських радикальних мислителів та геополітичною традицією. З позицій даного питання простежено розвиток розуміння парадигми “Схід – Захід” як ідентифікації двох культурно-цивілізаційних домінант у вітчизняній науковій думці, починаючи від Іларіона Київського, доби козацького й церковного бароко до періоду “політичної” нації й основних геополітичних концепцій ХХ століття.

В історіософсько-націологічних поглядах Ю.Вассияна, Д.Донцова, Ю.Липи, Є.Маланюка парадигма "Схід – Захід" є проблемою сенсу буття українства й усвідомленням власної при-сутності в складній динаміці світового цивілізаційного процесу, проблемою віднайдення власного "місця".

Згадана парадигма постає не як "оформлена" чи завершена ідентифікація, а, радше, як проблема "без контурів", оскільки такий мислитель, приміром, як Є.Маланюк, всесторонньо парадигми "Схід – Захід" не розглядав, бо об'єктом його уваги на рівні історіософської рефлексії була культура.

Українська континуїтивність перебувала під впливом двох євразійських цивілізаційних суб'єктів, Сходу й Заходу. Крім того, складність проблеми полягає ще в тому, що для визначення парадигми "Схід – Захід" згадані мислителі підходили з різних позицій: через культуру (Маланюк), геополітику (Донцов, Ребет), антропологію та етнопсихологію (Липа, Вассиян) тощо.

Своєю творчістю Д.Донцов зробив спробу окреслити й протиставити кардинально протилежні психокультурні й цивілізаційні типи: Схід і Захід, які розуміються ним як два якісно визначені комплекси загальнолюдського, планетного значення, що мають власні гносеологічно-ціннісні й онтологічно-ментальні парадигми. Йдучи слідом за Освальдом Шпенглером стосовно світоглядно-психологічного окреслення Сходу й Заходу, Д.Донцов стверджує, що останньому властивий дух окцидентальної цивілізації. На його переконання, українська континуїтивність перманентно була пов’язана з європейською історією спільними культурно-суспільними засадами.

Тому часові контури європейської, "фаустівської" цивілізації в поглядах Донцова сягають ще античності. На суспільно-правовому рівні – часів Римської імперії, звідки починаються витоки європейської юридичної традиції, де зафіксовано як і громадську свободу, так і суспільну ієрархію. Але найголовніше – з античного Риму почала формуватися майбутня ідеологія європейської ідентичності, яка протягом історії втілюватиметься в імперії Карла Великого, Священній Римській Імперії, Священній Лізі, а під кінець ХХ століття – в Європейському Союзі. Позитивним фактором, на думку Донцова, було те, що в західнохристиянській цивілізації континуум "церква – держава" зазнав докорінних змін, аніж у східнохристиянській, де виник феномен цезарепапізму, проникнувши зокрема в Московське царство, а потім і в Російську імперію. Це одна з чисельних причин, що й мотивують донцовське заперечення східного (візантійсько-православного) цивілізаційного субстрату, зважаючи на його згубний вплив на українську континуїтивність.

Коли вести мову про маланюківську “історичність” як аксіологічну ознаку сенсу української історії й культури, то під нею (в найпершому її прояві) автор “Книги спостережень” розумів таку тезу: українська земля протягом довгих століть була інтегрована в антично-грецьку цивілізацію. Тобто “народження” культурно-історичного руху українського етносу, за мислителем, відбулося значно раніше, ніж у країнах Західної, Середньої й Північної Європи, оскільки Північне Причорномор’я було античним маргінесом, тобто північним сегментом грецького світу. Така цивілізаційна приналежність, без сумніву, мусила зберегтися в історичній свідомості й підсвідомості, вплинувши на традицію суспільної динаміки даного регіону. “Кровна” за походженням з європейськими українська культура, на думку Є.Маланюка, довгий час становила безпосередню цілісність, допоки не відбулося територіальне розширення політичного Сходу (в середньовіччі – підвищена активність кочового степу). Подальше ж прилучення України до Росії за Нового часу повністю не зруйнувало інтеграції української культури з європейською, хоча, варто зауважити, процес “відчуження” від колишньої духовної метрополії поволі зростав.

Доволі несподіваними стосовно теми є погляди Юрія Липи, який парадигму “Схід – Захід” для української геополітики визначав хибною та “штучною”. Однак, у ході аналізу доведено, що згадана парадигма напрочуд чітко простежується у теорії українського етногенезу Ю.Липи (балтійські та урало-алтайські впливи на формування нації). Заперечуючи парадигму “Схід – Захід” як домінантну цивілізаційну ідентифікацію, історіософ, вочевидь, виступав проти периферійної геополітики (намагання “прищепити” Україну до певного суб'єкта), натомість в історичній долі українства він вбачав провідну місію – створення нового цивілізаційно-стратегічного об'єднання з держав Чорномор'я.

Значення парадигми "Схід – Захід" особливо активізується, коли торкатися проблем динаміки національної континуїтивності та культурно-цивілізаційного процесу в Україні. Тому досвід проаналізованої історіософської рефлексії набуває самодостатнього значення. Крім того, певні розбіжності в розумінні Ю.Вассияном, Д.Донцовим, Ю.Липою, Є.Маланюком парадигми "Схід – Захід" на сьогодні є глибоко актуальними, бо становлять собою багатовекторний підхід до проблеми історичної долі української нації в екзистенційній ситуації "на межі". Відтак теоретичні розробки розглянутих мислителів були не "черговою" візією української історії, а глобальною рефлексивною спробою осмислення національної буттєвості, спробою, яка несла в собі і новий тип культурно-цивілізаційної аксіології, і велике застереження.

У висновках підведено підсумок, що континуїтивне розуміння нації Ю.Вассияном, Д.Донцовим, Ю.Липою, Є.Маланюком, Л.Ребетом та іншими постає, по суті, онтологічним “центром” у побудові національної історіософії. Континуїтивність як схема бачення історії на означення розвитку й динаміки українського етнонаціонального буття передбачає врахування трансформацій в царині матеріально-подієвої історії (“зримої”: геополітика, війни, право, становлення державності) та духовно-психологічної (культура ментально-архетипне, релігійне, антропологічне проявлення).

Аби максимально виявити характер континуїтивного розуміння природи етнонаціонального доведено, що Ю.Вассиян, Д.Донцов, Ю.Липа, Є.Маланюк, Л.Ребет та інші схильні розглядати проблему під кутом зору “внутрішньої історії” (ієрархія, еліта) та “зовнішньої історії” (геополітика, сакральна географія: парадигма “Схід – Захід”). Бо саме згадані чинники мали безпосередній вплив на процес національної континуїтивності, зводячи її динаміку до “вегетативних” та “пасіонарних” історичних періодів. А загалом, інтерпретована дисертантом історіософська рефлексія є оригінальних та етапним явищем у вітчизняній націології та філософії історії.

Головний зміст дисертації відображено в таких публікаціях автора:

Астаф'єв А. Художня історіософія: від Миколи Костомарова до Євгена Маланюка // Слово і Час. – № 2. – 1997. – С. 6-9.

Астаф'єв А. Психологема степу як геополітичний фактор в історіософії Євгена Маланюка // Сіверянський літопис. – № 4. – 1998. – С. 97-99.

Астаф’єв А. Маланюк і проблема континуїтивності // Сіверянський літопис. – 2000. – № 2. – С.140-143.

Астаф'єв А. Парадигма “Схід – Захід” у політичній націософії Дмитра Донцова // Українські проблеми. – № № 1-2. – 1999. – С. 169-173.

Астафьев А. Национальная элита: иерархия или хаос. Проблема национальной элиты в историософии Д.Донцова // Персонал. – № 6., 1999. – С. 25-27.

Астаф'єв А. До проблеми історіософії Євгена Маланюка // Молода нація. – № 7. – 1998. – С. 211-225.

Анотація

Астаф'єв А. Феномен континуїтивності нації в українському історико-філософському вимірі. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2000.

В дисертації аналізується континуїтивне розуміння нації в українському історико-філософському вимірі, зокрема загальна схема вітчизняної історії, що постає в історіософських, націологічних, культурологічних працях Ю.Вассияна, Д.Донцова, Ю.Липи, Є.Маланюка, Л.Ребета, через вектор етнічної безперервності, нерозривності, значення суспільно-політичної та соціальної ієрархії в процесі етносоціальної та культурної ідентичності. Обгрунтовується важливе призначення еліти в цих процесах, її консолідуючі та когнітивно-творчі функції, її роль у процесі національної континуїтивності. Особливу увагу приділено розумінню парадигми “Схід – Захід”, а головне її впливові на українську соціокультурну динаміку, що, на думку Д.Донцова, Є.Маланюка, Ю.Липи, Л.Ребета, Ю.Вассияна мало визначальне значення для подальшого розвитку нації та державності.

Ключові слова: нація, історіософія, континуїтивність [української нації], континуум, вегетативність [української нації], ієрархія, національна еліта, парадигма [“Схід – Захід”], геополітика, окцидентальність.

Аннотация

Астафьев А.О. Феномен континуитивности нации в украинском историко-философском измерении. Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05. – история философии. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. Киев, 2000.

В диссертации анализируется континуитивное понимание нации в украинском историко-философском измерении. В работе исследованы основные концепты историософской рефлексии украинской этнонациональной истории, присущие творчеству Ю.Вассияна, Д.Донцова, Ю.Липы, Е.Маланюка, Л.Ребета с позиций картезианской протяженности и непрерывности, а также духовно-сакральной традиции. В диссертации высказивается мысль о том, что континуитивное понимание социокультурной динамики украинской историософией формировалось под влиянием и в контексте разнообразных философских (Декарт, Спиноза, Вико, Гегель, Ницше), социологических (Дюркгейм, Вебер, Ортега-и-Гасет), культурологических (Данилевский, Шпенглер), психологических (Дильтей, Гартман), политических (философский трибализм, консервативная революция), этнографически-антропологических (Мендель, Леви-Брюль, Леви-Строс, Гумилев) и множества других идей.

Установлено, что континуитивность имеет онтологический характер, включая в себя осмысление “зрительной” (материальной, действенной) и “духовной” (традиция, культура) истории. Высказывается мысль о том, что на динамику континуитивности нации непосредственно влияют и “внешние” процессы (войны, геополитика, цивилизационое противостояние и сакральная география “Восток – Запад”), и “внутренние” (реорганизация общества, революции, национально-освободительные движения, культурные ренессансы, менталитет). Подобные процессы четко прочитываются в “пассионарных” и “вегетативных” периодах украинской истории, которые для анализированной историософии являются бинарной опозицией.

Обосновано и выявлено своеобразие иерархического понимания политической и социальной структуры общества и ее значение для национальной консолидации, идентичности, что в свою очередь имеет непосредственное отношение к процесу континуитивности нации. Проанализированы основные типы понимания назначения элиты с позиций ее когнитивно-творческого и конструктивного функционирования. Именно истинная, здравая элита в творчестве Ю.Вассияна, Д.Донцова, Е.Маланюка, Ю.Липы, Л.Ребета и других провозглашается непосредственным руководителем этнонациональными процесами.

Установлено, что динамика и процес континуитивности нации в учении Д.Донцова, Е.Маланюка, Л.Ребета, Ю.Вассияна происходит в поле взаимодействия двух кардинально разных за своими онтологиями культурно-цивилизационных типов – Востока и Запада. Это объясняет возникновение геополитического концепта “между” и желание адаптироваться к окцидентальному европейскому субстрату. Согласно концепции исследователя, историософский опыт Ю.Вассияна, Д.Донцова, Е.Маланюка, Ю.Липы, Л.Ребета и других в отечественной научной традиции был первой “глобальной” попыткой проэктирования национальной философии истории, первым критическим познанием себя, формируя, этим, новый период в украинской мысли.

Ключевые слова: нация, историософия, континуитивность [украинской нации], вегетативность [украинской нации], иерархия, национальная элита, парадигма [“Восток – Запад”], геополитика, окцидентальность.

Summary

A. Astafiev. The Nation Continuity Phenomenon in the Ukrainia Historical and Philosophical Dimension. Manuscript.

The thesis on the achievement of Philosophy Candidate scholar degree on the specialization 09.00.05 – The History of Philosophy. Kyiv Shevchenko National University. Kyiv, 2000.

In present thesis the author deals with the analysis of a nation as a continuitive concept on the material of Ukrainian nationalistic historiography, delivers the general scheme of the maternal history through ethnic continuity, underlines the meaning of social-political and social hierarchy in the process of ethnic-social and cultural identity. It is set that elite plays the most important role in these processes, performing its uniting and cognitive-creative function, developing the process of national continuity. The specific attention is paid to nationalistic understanding of “East – West” paradigm, its influence onto Ukrainian social-cultural dynamics, that, on the opinion of Y.Vasseian, D.Dontsov, E.Malaniuk, Y.Lypa, L.Rebet has the decisive meaning for the further development of the nation and the statehood.

The key terms: the nation, the historyography, the continuity [of the Ukrainian nation], the continuum, the vegetativity [of the Ukrainian nation], the hierarchy, the national elite, the paradigm [“East – West”], the geopolitics, the occidentality.

Підписано до друку 11.09.2000. Формат 60х81/16.

Папір друк № 1. Наклад 100 прим. Зам.___

Віддруковано на поліграфічній базі т-ва “Просвіта”

16600, м.Ніжин, вул. Кропив’янського, 2/217.