НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.С.Грушевського

на правах рукопису

Брехуненко Віктор Анатолійович

Взаємини козацьких спільнот Східної Європи в

ХVІ - середині ХVІІ ст.

07.00.02- Всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі пам’яток княжої та козацької доби Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України.

Науковий консультант доктор історичних наук, професор Мицик Юрій Андрійович, завідувач кафедрою історії Національного університету “Києво-Могилянська Академія”.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, старший науковий співробітник Щербак Віталій Олексійович, Національний університет Києво-Могилянська Академія”, декан;

доктор історичних наук, професор Дятлов Володимир Олександрович, Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г.Шевченка, проректор;

доктор історичних наук, доцент Подаляк Наталія Гордіївна, Дипломатична Академія МЗС України, професор.

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра історії Росії.

Захист відбудеться “29” вересня 2000 р. о 10-й годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 по захисту дисертацій в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України (01001, м.Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України.

Автореферат розісланий “28” серпня 2000 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В.Верба

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Як би не розходилися оцінки історичної ролі того чи іншого козацтва, але незаперечним є те, що поява в Східній Європі обабіч Великого Кордону козацтв влила якісно новий струмінь у співіснування тут європейської та азійської цивілізацій, християнського й мусульманського світів, в історичний розвиток регіону загалом. Однак східноєвропейські тюркські козацтва - ординське, азовське, білгородське, кримське та інші – виявилися бічною й по суті тупиковою гілкою регіонального козакотворення. Не спромігшись консолідуватися й витворити власні організаційні форми, вони так і не вийшли за межі маргінального явища прикордонного життя. До всього тюркські козацтва сходять з історичної арени якраз в ключовий період історії східноєвропейської ділянки Великого Кордону - в часи вирішального колонізаційного руху християнського населення на південь та південний схід як своєрідної антитези останній хвилі тюркського натиску. Так що майже вся переломна доба проходила під знаком вигасання й без того слабких тюркських козацтв. А в останній чверті ХVІ ст. вони зникають остаточно. Розчинення в християнських козацтвах, реінтеграція в рідні соціуми - такою невтішною була їхня історична доля.

Натомість християнські козацтва, хоча й розпочали формуватися пізніше, але зуміли з часом самоорганізуватись і реалізувати себе (кожне по-своєму) як цілком cамостійні формації. Волзьке, гребінське, донське, терське, яїцьке козацтва стали окремими спільнотами з комплектом особливих атрибутів (самоідентифікація, власна територія, військово-територіальна організація). Українське ж козацтво, усвідомлюючи себе часткою українського етносу, перетворилося на суспільний стан. А в процесі набуття ознак представницького стану, воно збурило суспільні зрушення такої сили, що в підсумку відбулося переінакшення геополітичного тла Східної Європи.

Виринувши одне по одному, українське, донське, волзьке, гребінське, терське та яїцьке козацтва ближче до кінця ХVІ ст. утворили своєрідний козацький пояс, який обперізував східний відтинок Великого Кордону й тягнувся від Дніпра до Яїка. В такий спосіб вони стали форпостом східного відламу християнського світу, зробившись і своєрідним першим оборонним валом останнього, і вістрям наступальної християнської стріли, і суб’єктом найвідчутніших господарських, військових, етнокультурних контактів на неспокійному цивілізаційному перехресті між Сходом і Заходом. Саме перелічені в цьому абзаці козацтва були найактивнішими поглиначами тогочасних тюркських впливів, виконували роль транслятора їх в східноєвропейські християнські суспільства та одного з провідників зворотних цивілізаційних інтервенцій.

Вже з огляду лише на геополітичну роль козацького чинника налагодження між козацтвами стосунків мусило вийти за рамки явища суто козацького світу. Такі стосунки, особливо ж у випадку їхнього упостійнення й запліднення певною метою, бодай тактичною, були, безумовно, здатні розширити горизонти впливу як окремо взятих спільнот, так і козацького фактору в цілому. Зародившись вже на стадії появи й утвердження козацтв, міжкозацькі взаємини поступово вийшли на рівень стабільного функціонування, насиченості та розмаїття проявів. А козацька вісь Дніпро-Дон виявилась органічно покликаною стати фундаментальним чинником розвитку обох козацтв та регіональних міжнародних відносин і залишиться ним до кінця 50-х рр. ХVІІ ст.

Значущість міжкозацьких стосунків виразно помітна й крізь призму геополітичних реалій, зав'язаних на українському питанні - фокусі східноєвропейської ділянки співіснування європейського та азійського світів, а також глобального протистояння Москви й Польщі за гегемонію в Східній Європі. Адже осідку донського козацтва - Донській землі - належало особливе місце в шкалі територіальних складників азовсько-чорноморського пасу, опанування яким мало стратегічне значення для української перспективи, а отже й для східної межі поширення європейської цивілізації. Територіально Дон разом із Передкавказзям (воротами до якого слугує) обрамлює східне крило теренів, генетично сфокусованих на Чорне море з півночі. У поєднанні з характером географічної стратифікації регіону та з особливостями розміщення й переливання тут людності це відводить Дону роль органічного рубежа українського світу. Під таким кутом зору комплекс питань, пов'язаних з причетністю українських козаків до закозачення Дону та з українсько-донськими стосунками, одразу набуває особливого значення. Врешті, стосунки козацьких спільнот Східної Європи виконували важливу функцію й з огляду на таке фундаментальне явище як взаємовпливи українського світу й московської версії Сходу.

Отже, феномен міжкозацьких взаємин потребує пильної дослідницької уваги. Грунтовне з’ясування проблеми дозволить не тільки підступитися до заповнення ще однієї лакуни в ділянці пізнання історичної минувшини. Воно тісно переплетене з дослідженням представницької низки інших важливих питань – від міжнародних взаємин в регіоні та колонізації Поля до геополітичного протистояння Москви й Польщі, співіснування мусульманського та християнського світів, до взаємопроникнення культур, європейської й азійської цивілізацій. Особливо актуальним є дослідження взаємин волзького, гребінського, донського, терського, українського та яїцького козацтв ХVІ - середини ХVІІ ст. – доби зародження, затіснення й перебування цих взаємин на вершині своєї потужності. Саме тоді міжкозацькі стосунки були одним із найвпливовіших чинників розвитку як власне козацьких спільнот, так і широкого кола історичних процесів у регіоні.

Однак попри безперечну актуальність докладного опрацювання порушеної проблематики, та ще не стала предметом грунтовних студій. Врешті, в окресленому вигляді вона навіть взагалі не була поставлена. А відтак в історіографії подибуємо лише епізодичні зауваги загального характеру, зіперті, як правило, на обмежене джерельне підгрунтя. Щоправда, дещо кращою є справа з дослідженням однієї зі складових проблеми – стосунків українського та донського козацтв. Однак і тут переважає вибірковий підхід, коли розглядалися лише окремі прояви стосунків, а концепційне осмислення підмінялося побіжними узагальненнями. До всього в 30-80-ті рр. ХХ ст. на дослідження проблеми чинили посутній вплив позанаукові фактори, навіяні ідеологічним стандартом радянського різновиду імперського тоталітаризму. Отож, потреба грунтовного дослідження взаємин козацьких спільнот Східної Європи в ХVІ - середині ХVІІ ст. давно назріла.

Об’єктом дослідження є козацькі спільноти Східної Європи: волзьке, гребінське, донське, терське, українське, яїцьке козацтва.

Предметом дослідження є стосунки перелічених козацтв у ХVІ – середині ХVІІ ст.

Хронологічні межі дисертації. Нижня хронологічна межа дисертації сягає витоків міжкозацьких взаємин, а саме доби зародження в поясі Дон-Волга своєрідного броунівського руху елементу, що козакував. Вибір верхньої межі зумовлений тим, що середина ХVІІ ст. підсумовує попередній період розвитку взаємин волзького, гребінського, донського, терського, українського, яїцького козацтв. Від цього часу функція та ступінь впливовості міжкозацьких стосунків зазнають якісних змін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний дисертантом напрямок дослідження є складовою наукових планів відділу пам’яток княжої та козацької доби Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (теми 3.2.7.4. “Документальні джерела з історії України ХІV -ХVІІІ ст.”, 3.2.7.25. “Джерела з історії козацтва”).

Мета і задачі дослідження. Мета дисертації полягає в тому, щоб на основі достатньою мірою репрезентативної джерельної бази всебічно дослідити взаємини між волзьким, гребінським, донським, терським, українським та яїцьким козацтвами ХVІ - середини ХVІІ ст.

Досягнення мети передбачає розв’язання наступних завдань:

- з'ясувати закономірності формування первісної джерельної бази дослідження проблеми та ступінь репрезентативності сучасного масиву джерел;

- дослідити феномен козакотворення в поясі Дон-Яїк-Терек та зародження в його (процесу) надрах явища міжкозацьких взаємин;

-

-

-

-

-

-

-

-

Методи дослідження. Методологічною основою роботи є метод історизму. Оскільки методологія, як влучно висловився М.Вебер, “завжди є тільки усвідомленням засобів, які виправдали себе на практиці” Вебер М. Критические исследования в области логики наук о культуре // Культурология ХХ век. (Антология). -М.,1995. - С.9., для реалізації принципу історизму використані методи історично-генетичний, історично-порівняльний, історично-типологічний, системний підхід, сходження від абстрактного до конкретного і навпаки. Поєднання різних методів дозволило глибше проникнути в сутність предмету, чіткіше виділити вузлові аспекти проблеми, досконаліше з’ясувати закономірності й специфіку функції взаємин козацьких спільнот Східної Європи, рельєфніше вписати останні в історичний контекст. При цьому відправним пунктом дослідження стало формування репрезентативної джерельної бази. Поділяючи неодноразово висловлюваний заклик “назад до джерел”, дисертант вважає, що тільки в такий спосіб можна закласти необхідні підвалини для результативних студій.

Наукова новизна дисертації полягає насамперед в тому, що стосунки козацьких спільнот Східної Європи ХVІ - середини ХVІІ ст. вперше в історіографії стали предметом спеціального комплексного дослідження. Вперше опрацьована цілісна концепція міжкозацьких взаємин (детально про неї у частині “Висновки”). З’ясовано їхні наріжні підвалини, сутність, перебіг, горизонти впливу. Доведено, що стосунки козацьких спільнот Східної Європи сягають своїми коріннями доби генези козацтв Волги та Дону, а з середини ХVІ ст. перетворюються на важливий самостійний фактор внутрішнього розвитку козацтв та регіональних історичних процесів загалом. Посутньо скориговано усталені погляди на генезу донського козацтва, обгрунтовано висновок про першорядну роль українських козаків у закозаченні Нижнього Дону та у формуванні низової гілки донського козацтва - безперечного лідера донської спільноти. Показано, що закозачення Терека та Яїка, ставши заключним актом козакотворення в Східній Європі, відбулося за рахунок головно міграції вихідців із волзького, донського, почасти українського козацтва. Узасаднено положення про єдність козакотворчого процесу в поясі Дон-Волга-Яїк-Терек та про цей процес як відправний пункт формування підвалин взаємин між козацькими спільнотами. Виділено п’ять вузлів міжкозацьких стосунків: українсько-донський, яїцько-волзько-донський, яїцько-волзько-гребінсько-терський, гребінсько-терський, гре-бінсько-терсько-донський. Спростовано панівні в історіографії уявлення про взаємини козацтв як комплекс хаотичних, стихійних проявів. Зроблено належним чином обгрунтований висновок про прискорену еволюцію міжкозацьких стосунків в бік ускладнення, посилення елементів організованості й продуманості на перспективу, що найрельєфніше втілилося в роздвоєнні зв’язків українського та донського козацтв у середині ХVІІ ст. на офіційні відносини Української козацької держави з Військом Донським та менш зарегульовані контакти на низовому рівні. Доведено, що стосунки волзького, донського та яїцького козацтв в останній чверті ХVІ ст., а взаємини українських та донських козаків у першій половині ХVІІ ст. виконували роль епіцентру міжкозацьких стосунків. Встановлено, що взаємини козацьких спільнот Східної Європи стали могутнім каталізатором впливу козацького фактору як такого. На підставі детального аналізу функції міжкозацьких стосунків доведено, що вони були окремим і потужним чинником християнсько-мусульманського, польсько-московського, українсько-польського протистоянь. Переосмислений вплив міжкозацьких стосунків на перебіг Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. Вперше показано, що вони відіграли самостійну роль у пов’язаних з цією війною міжнародних відносинах.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані при написанні конкретно-проблемних та узагальнюючих праць з історії волзького, гребінського, донського, терського, українського, яїцького козацтв, міжнародних відносин в регіоні, історії України, Росії, Кримського ханату, Туреччини, Польщі, при розробці вузівських та шкільних підручників з історії.

Апробація результатів дослідження. Отримані внаслідок проведеного дослідження результати оприлюднювалися дисертантом на франко-українському колоквіумі “Козаки” /Париж,1991/, міжнародних конференціях (“Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина” /Київ – Дніпропетровськ,1991/, “Богдан Хмельницький та його доба” /Київ,1995/, “Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості” /Запоріжжя,1997/, “Запорозьке козацтво в пам'ятках історії та культури” /Запоріжжя,1997/ “Адміністративно-територіальний устрій та самоврядування в Україні ХVІІ-ХХ ст.” /Запоріжжя,1999/), Четвертому Міжнародному конгресі українознавців /Одеса,1999/, на ІІ-V Всеукраїнських історичних читаннях “Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку” /Черкаси,1993-1996/, науково-практичній конференції “Вчений - подвижник”, присвяченій 135-річчю з дня народження академіка Д.Яворницького (Дніпропетровськ,1991).

Публікації. Результати дослідження видрукувані в одній монографії, 25-ти статтях, 5-ти збірках матеріалів міжнародних та всеукраїнських наукових конференцій та читань.

СТРУКТУРА І ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Дисертація складається зі вступу, 5-ти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг роботи становить 438 с. Список використаних джерел та літератури налічує 414 позицій.

У вступі розкрито сутність і загальний стан наукової розробки теми, визначено хронологічні рамки, об’єкт, предмет, завдання, методи, наукову новизну та практичне значення дослідження.

У першому розділі - “Огляд джерел та літератури” – опрацьована історіографія взаємин козацьких спільнот Східної Європи ХVІ - середини ХVІІ ст., а також з’ясовано комплекс питань, пов’язаних з особливостями джерельної бази дослідження проблеми.

Хронологічно перші екскурси в історію міжкозацьких стосунків ХVІ - середини ХVІІ ст. робилися ще у ХVІІІ ст.(Г.-Ф.Байер, І.Болтін, О.Рігельман). Утім, попри тривале історіографічне освоєння, історія взаємин все ж не стала об’єктом системних студій. Як правило, справа зводилася або ж до одиничних узагальнень (багато з яких зіперто на обмежене джерельне підгрунтя), або до фрагментарного розгляду окремих ділянок двосторонніх стосунків без наміру відтворити цілість.

Сказане насамперед торкається більшості дослідників ХІХ - початку ХХ ст. (К.Абаза, І.Бентковський, В.Бикадоров, І.Бикадоров, В.Броневський, Д.Іловайський, П.Жукович, М.Карамзін, Т.Корзон, М.Костомаров, П.Куліш, І.Левшин, М.Маркевич, В.Потто, А.Рже-вуцький, А.Савельєв, Є.Савельєв, С.Сватиков, В.Смірнов, С.Соловйов, С.Томашівський, Д.Яворницький).

Перша спроба відійти від усталеної традиції й поглянути на міжкозацькі стосунки (точніше на одну з їхніх гілок) ширше належить В.Сухорукову. В контексті дослідження історії Дону дослідник предметно зупинився на взаєминах українського та донського козацтв. Визнавши долучення до зав’язі донського козацтва української домішки, він оглянув близько десяти спільних бойових операцій, навів приклади міграції козаків між Січчю та Доном, побіжно охарактеризував українсько-донські взаємини середини ХVІІ ст. Крім того, хоча й скоромовкою, але згадана причетність волжаків до закозачення Терека та Яїка Сухоруков В.Д. Историческое описание земли Войска Донского. – Новочеркасск, 1867. – Т.1. – С. 52-53, 116, 124-125, 158, 127..

Помічник В Сухорукова М.Пудавов першим спостеріг появу українських козаків у пониззі Дону на початку ХVІ ст. та посутній вплив українського допливу на формування низової гілки донського козацтва Пудавов М.В. История Войска Донского и старобытность начал казачества. – Новочеркасск,1890. – С.163-164, 168, 204-205, 221, 243-244, 263, 271-272..

Вів дослідник мову й про походження яїцьких і терських козаків від волзьких та донських, про вільне курсування донців на Волгу, Терек та Яїк, про спільні походи волзьких та донських козаків на ногайців. Вперше було висловлене й плідне припущення щодо вірогідності участі українських козаків у закозаченні Терека.

З історіографічного доробку ХVІІІ - початку ХХ ст. заслуговує на окрему згадку також внесок А.Карпова, І.Попка та П.Соколовського. Дослідники є авторами докладних і багато в чому цінних і нині студій з історії яїцького (А.Карпов, П.Соколовський) та гребінського (І.Попко) козацтв. У рамках цих досліджень було зроблено низку слушних спостережень щодо участі волзьких та донських козаків у закозаченні Терека та Яїка Карпов А.Б. Уральцы. Исторический очерк. – Уральск,1911. – С.62; Попко И. Терские казаки с стародавних времен. Гребенское войско. – СПб.,1880.- С.ІІ; Соколовский П.А. Экономический быт и колонизация юговосточных степей перед крепостным правом. – СПб, 1878. – С.236.. І.Попко до того ж піддав справедливій критиці панівне в історіографії ХІХ ст. положення про Дон як метрополію для інших козацтв, однак сам припустився помилки, стверджуючи, що козацькі спільноти “з’явилися одночасно на Дону, Волзі, Яїку й Тереку” Попко И. Указ. соч. – С.18..

Окремі ділянки взаємин українських та донських козаків прикували увагу М.Грушевського. Дослідник уперше в історіографії загострив увагу на тому, що зв’язки з Доном були органічною потребою українського козацтва. Крізь призму інтересів останнього висвітлена низка спільних морських походів, деякі прояви міграційних процесів, участь обох козацтв у подіях Смути, стосунки доби Б.Хмельницького Грушевський М.С. Історія України-Руси. - К: Наукова думка,1995. - Т.7. - С.129, 323, 491, 540; К: Наукова думка,1996. - Т.8. _ Ч.1. - С.21, 132, 136-137, 262, 289, 296; Ч.2. - С.14, 35-37, Ч.3. - С.137, 172, 241.. Зберігає своє наукове значення низка висновків дослідника.

Перу учня М.Грушевського О.Гермайзе належить перша праця, у якій була зроблена спроба охопити взаємини українського та донського козацтв ХVІІ ст. в їхній цілісності. За О.Гермайзе, перебіг українсько-донських стосунків зумовлювався обопільними інтересами козацтв у сфері протистояння з турками й татарами, а з ХVІІ ст. й у ділянці колонізаційного руху української людності на схід Гермайзе О. Україна та Дін у ХVІІ ст. // Записки Київського інституту народної освіти. – К.,1928. – Кн.2. – С.123.. Водночас обійденими увагою залишилися такі важливі спонукувачі як саморозвиток обох козацтв та потреба для них зовнішньої підтримки проти відповідно Польщі та Москви. Спрощеністю й схематизмом відзначається оцінка дослідником стосунків ХVІ - першої половини ХVІІ ст. як абсолютно невпорядкованих і стихійних Там же. - С.151.. Конкретні прояви українсько-донських взаємин О.Гермайзе намагався виписати доволі розлого. Але не вдалося досягти можливої повноти внаслідок вузькості джерельної бази дослідження.

Після оприлюднення назагал ваговитої праці О.Гермайзе бере гору так званий аспектний підхід. Інший посутній мінус історіографії 30-80-х рр. ХХ ст. полягав у виразному прагненні дослідників уникнути предметного розгляду етнічного боку генези козацтв Дону, Волги, Терека та Яїка, проігнорувати вплив українського елементу, особливо на зародження донського козацтва, де його роль була особливо значною. Так само невиправданим було віднесення до підмуркових факторів виникнення козацьких спільнот “феодально-кріпосницького гніту” Див. хоча б.: История Дона с древнейших времен до падения крепостного права в России. – Ростов-на-Дону: Изд-во Ростовского университета,1973. – С. 102-104; Лунин Б.В. Боевое содружество донских и запорожских казаков в борьбе против турецко-татарской агрессии в первой половине ХVІІ века // Из истории Дона. – Ростов-на-Дону: Росиздат,1956. – Вып.1. – С.4..

З ділянок міжкозацьких стосунків найретельніше з’ясовано причетність різних козацтв до сибірської експедиції Єрмака (А.Пре-ображенський, В.Сергєєв, Р.Скринніков, М.Тихомиров), участь і роль козацьких спільнот у подіях московської Смути (В.Корецький, В.На-заров, М.Мінінков, О.Пронштейн, А.Станіславський, І.Скляр, Р.Скри-нніков, В.Ульяновський, Б.Флоря), українсько-донські контакти на гру-нті Хотинської війни (Х.-М.Ібрагімбейлі, Л.Подгородецький, Н.Рашба). О.Денискін, С.Козлов, Е.Кушева, О.Омельченко навели низку фактів з історії стосунків донських козаків з терцями та гребінцями. Л.Засє-датєлєва, С.Козлов, Н.Нікітін, О.Омельченко, О.Пронштейн, Р.Скри-нніков заторкували питання участі донських та волзьких козаків у закозаченні Яїка та Терека. У решті випадків увага зосереджувалася на окремих сюжетах взаємин українського та донського козацтв.

Низка дослідників - В.Голобуцький, І.Крип’якевич, О.Каси-менко, Ю.Мицик, К.Осипов, М.Петровський, В.Сергійчук, В.Смолій, В.Степанков, Ф.Шевченко - торкалася стосунків українського та донського козацтв доби Б.Хмельницького. Спільні бойові операції донців та запорожців на морі розглядалися в близьких за змістом і концепційним закроєнням статтях Б.Луніна та В.Панашенко. Деякі факти з історії стосунків цих козацтв подибуємо в працях М.Алекберлі, О.Апанович, М.Астапенка, В.Голобуцького, М.Мінінкова, Д.Мишка, Ю.Мицика, О.Новосельського, М.Попова, О.Пронштейна, Н.Рашби, В.Сергійчука, М.Смірнова, Ю.Тихонова, Ю.Тушина, Б.Флорі, В.Щербака, польських дослідників Б.Барановського, Л.Подгородецького, Ф.Сувари, Й.Третяка. Врешті, у 80-ті рр. М.Ковальським започатковуються досліди в царині джерелознавства історії взаємин українського та донського козацтв.

Підсумовуючи, слід зауважити, що стосунки козацьких спільнот Східної Європи ХVІ - середини ХVІІ ст. не належали до ретельно досліджуваних напрямків. Так і не було висунуто жодної цілісної концепції, а історіографія проблеми розпадається на велику кількість локальних, слабко зв’язаних між собою напрацювань. Докладного з’ясування потребує переважна більшість вузлових проблем міжкозацьких стосунків при паралельному суттєвому уточненні, а то й докорінному перегляді низки усталених поглядів. А першочерговим завданням є розширення джерельної бази дослідження.

Тому проблема джерельної бази розглянута перш за все крізь призму необхідності формування саме репрезентативної сукупності джерел. У зв’язку з цим ретельно проаналізовано такі принципові питання, як: а) закономірності появи, відкладення та інформативного потенціалу первісного масиву джерел; б) втрати джерел; в) ступінь репрезентативності залученого до дослідження корпусу джерел.

Встановлено, що первісна джерельна база дослідження проблеми охоплює джерела чотирьох типів: писемні, речові, фольклорні, лінгвістичні. Однак через відсутність дотичних наукових розробок з джерел трьох останніх типів використано лише відому з середини ХVІ ст. донську топоніміку, українські й донські історичні пісні, деякі археологічні матеріали про битву під Берестечком.

Обличчя джерельної бази визначає її ключова структурна складова - писемні джерела (документальні та наративні). Наративи тематично охоплюють наступні сюжети: міжкозацькі стосунки середини ХVІ ст., взаємини, що виникли на грунті Хотинської війни, участь козаків у подіях московської Великої Смути, Військо Донське й козацько-польська війна 1637-1638 рр., облога українськими та донськими козаками Азова 1637 р., “азовське сидіння” 1641 р., спільні морські походи українських та донських козаків, донські козаки й облога військом Б. Хмельницького Львова в 1648 р. З різновидів описових джерел представлені літописи, хроніки, діаріуші, історичні повісті.

Ядро корпусу письмових джерел утворюють документальні матеріали. Первісний масив сформувався як продукт діловодства а) козацьких спільнот; б) державних утворень, які були втягнуті в орбіту впливу козацького чинника. Серед некозацьких архівів передумови стати найпотужнішими мали московські, польські, турецькі, кримські, ногайські джерельні зібрання.

На жаль, безслідно зникли козацькі архіви за ХVІ-ХVІІ ст., а також архіви Кримського ханату та ногайських орд. Виявилися недоступними дисертантові турецькі архіви. А відтак документальну складову дослідження сформовано за рахунок польських та московських комплексів. При цьому враховано наявні публікації джерел, а також проведено архівну евристику .

Серед публікацій, в яких містяться джерела до історії міжкозацьких взаємин ХVІ - середини ХVІІ ст., виділяються серійні видання (серія з чотирьох книг “Донские дела” з “Русской исторической библиотеки” (РИБ), “Акты исторические” (т.3), “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России” (т.3,10), “Акты Московского государства” (т.1,2), “Жерела до історії України-Руси” (т.8), “Книги Разрядные” (т.1), “Приложение к древней Российской вифлиофике” (т.8,9), “Сборник Русского исторического общества” (т.41,95), серія “Памятники дипломатических и торговых сношений России с Персией” (т.3), “Собрание государственных грамот и договоров” (т.2)); тематичні збірники (“Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах” (т.1-3), “Кабардино-русские отношения в ХVІ-ХVІІІ вв.” (Т.1-2), “Документи Богдана Хмельницького”, “Материалы для истории воссоединения Руси” (т.1), “Старина и новизна” (кн.14), “Русская вивлиофика”, “Документи російських архівів з історії України” (т.1), “Посольская книга по связям России с Ногайской ордой 1489-1508”, “Посольские книги по связям России с Ногайской ордой”, “rda do dziejw polskich” (т.2), “Kataog dokumentw tureckich”, “Krzysztofa Radziwilla sprawy wojenne i polityczne”, “Listy Jana Zbaraskiego”, “Listy staropolskie z epoki Wazw”, “Pisma Stanisіawa Їokiewskiego”); публікації в додатках до досліджень (видання В.Д.Сухорукова та Ю.Мицика). Загальний аналіз більшості з перелічених археографічних видань зроблено М.Ковальським та Ю.Мициком.

Польські архіви виявилися навдивовижу бідними на джерела до історії міжкозацьких стосунків вказаної доби (13 джерел вже опубліковано, 6 виявлено дисертантом у фондах Бібліотеки Чарторийських, 5 - Ю.Мициком в Архіві Замойських (АГАД) та відділі рукописів бібліотеки Варшавського університету). Ситуація невипадкова, адже Польща не проявляла спеціального інтересу до Поля та поясу Дон-Яїк-Терек, що стало відгомоном чужості для неї, держави балтійського басейну, геополітичних проблем азовсько-чорноморського пасу. Як буде показано далі, козацтва Волги, Дону, Терека та Яїка інтегрально дотикали інтересів Варшави лише в ділянці впливу на її стосунки з українськими козаками. В іншому останні здебільшого заступали перед нею решту християнських козацьких спільнот, уособлюючи козацький чинник.

Московський масив формувався на засадах, що принципово уможливлювали високу ступінь його репрезентативності. І хоча втрачено необхідні воєводські архіви, архів Приказу Казанського палацу (опікувався фортецею Терки), але добре збережені архіви Посольського та Розрядного приказів створюють надійне джерельне підгрунтя.

Як з’ясовано, в рамках приказної документації корпус джерел з історії козацьких спільнот Східної Європи ХVІ - середини ХVІІ ст. формувався під визначальним впливом чотирьох чинників: 1) стійкої зацікавленості Москви процесами, пов’язаними із життєдіяльністю усіх козацьких спільнот; 2) активної політики Московії на турецько-кримсько-ногайському та кавказькому напрямках; 3) утворення багатоканальної системи збору для центру інформації з місць (розкрито її характерні риси, принципи й особливості функціонування); 4) специфіки діловодства в приказах, що забезпечувала збереження комплекту вхідної та вихідної (копій) документації. Сприяло й те, що козацькі краї та стичні терени перетинали посольські шляхи з Москви до Туреччини, Криму, Ногаю, Персії, Грузії, Кабарди. Усе це створювало передумови для відкладення в надрах Посольського та Розрядного архівів репрезентативного масиву джерел з історії взаємин козацьких спільнот Східної Європи. Однак відсутність до кінця ХVІ ст. більшості порубіжних з Полем міст, епізодичність тоді ж офіційних стосунків Москви з козацтвами, відчутні втрати джерел послабили інформативність приказної документації ХVІ ст. Аналогічний наслідок мало в Смутні часи розладнання зв’язків центру з околицями. І лише з середини 10-х рр. ХVІІ ст. система продукування та згромадження документації функціонувала в остаточному вигляді. Відтоді ж не відбувається й суттєвих втрат.

З іншого боку, відсутність чіткого поділу компетенції між столами приказів та самими приказами зумовила розпорошення джерел по чисельній низці одиниць зберігання, а специфіка описів вимагала суцільної архівної евристики, в процесі якої джерела були виявлені у фондах Білгородського, Московського, Новгородського, Приказного столів Розрядного приказу (ф.210 Російського державного архіву давніх актів (далі РДАДА) та в Польських (Ф.79), Турецьких (Ф.89), Кабардинських (Ф.115), Кумицьких (Ф.121), Кримських (Ф.123), Ногайських (Ф.127) справах Посольського приказу РДАДА. Крім того, вже введені до наукового вжитку відповідні Донські (Ф.111) та Малоросійські (Ф.124) справи.

Видова палітра джерел має наступний вигляд: відписки, допитові свідчення, чолобитні, статейні та вістеві списки, царські накази та грамоти, листи, посольські записки.

Як засвідчив джерелознавчий аналіз перелічених різновидів джерел під кутом з'ясування їх властивостей відбивати дійсність, найємнішими носіями інформації про розвиток міжкозацьких стосунків слід визнати статейні та вістеві списки, відписки, допитові свідчення. Винятком тут у зв'язку з мінливістю політики Москви щодо козацтв є властиво козацькі документи.

Загалом виразно помітно, що приказна документація Московії як цілісний, природним чином сформований масив джерел є серцевиною джерельної бази дослідження взаємин козацьких спільнот Східної Європи ХVІ - середини ХVІІ ст., а також вирішальним фактором міри її репрезентативності. Польський корпус документальних джерел, наративи, археологічні, топонімічні, фольклорні джерела відіграють хоча й важливу, але підпорядковану роль.

Наріжною властивістю джерельної бази є її нерівномірна репрезентативність. Для середини 10-50-х рр. ХVІІ ст. характерна висока ступінь репрезентативності. Натомість комплексу джерел ХVІ ст. притаманні звужені інформативні властивості, що обтяжує відтворення цілісного полотна міжкозацьких взаємин цього періоду. Звідси ще більше підсилюється значення завжди необхідного всебічного аналізу інформаційних можливостей джерел на тлі врахування максимальної сукупності факторів, що впливали на стан досліджуваного об'єкту.

Другий розділ - “Витоки взаємин козацьких спільнот Східної Європи” - складається з трьох підрозділів. У першому з них докладно простежено процес зародження козацтв Волги, Дону, Терека та Яїка, оскільки саме в світанкову добу цих спільнот занурені коріння міжкозацьких стосунків. До того ж проблема генези волзького, гребінського, донського, терського та яїцького козацтв хоча й віддавна належить до числа особливо дискусійних, але все ж таки залишається недостатньо розробленою. Тому ще й піддано аналізові історіографічну спадщину, під час якого відфільтровано слушні узагальнення й висновки.

Найчастіше увагу дослідників приковувала генеза донського козацтва. Різноголосся концептів згруповано в чотири групи теорій: “російськоцентричну”, “тюркоцентричну”, “україноцентричну” та “бродницьку”. Широким є й діапазон версій щодо хронології закозачення Дону - від визнання генетичного зв’язку між донськими козаками та бродниками до датування появи донського козацтва серединою ХVІ ст.

Генеза козацтв Терека та Яїка викликала куди менше дискусій. Більшість дослідників трактувала появу цих спільнот як наслідок переміщення на Терек та Яїк козацьких ватаг з Дону й Волги. Розбіжності виникали лише при визначенні елементу, який склав основу того чи іншого нового козацького організму та при встановленні хронологічних рамок генези гребінського козацтва (називалися 80-ті рр. ХVІ ст., 20-ті рр. ХVІ ст., середина ХVІ ст., 70-ті рр. ХVІ ст.).

У рамках докладного з’ясування генези волзького та донського козацтв насамперед спростовано “бродницьку теорію” походження донців. Доведено, що немає підстав визнати тяглість донського життя від києво-руських часів та генетичний зв’язок між тодішнім слов’янським чи ослов’яненим населенням Дону й власне донськими козаками. Ключовим аргументом є той факт, що нащадки давньоруських бродників нічим себе не видають на зламі ХV-ХVІ ст. - в добу перетворення Середнього та Нижнього Дону на арену козакування приходьків із сусідніх країв. Тодішня документація Посольського приказу про стосунки Москви з Туреччиною, Кримом, Ногаєм - основне джерело про донське життя - не фіксує жодного натяку на присутність тут острівців суто місцевого населення, тоді як містить численні згадки про козакування на Дону та в прилеглому Полі зайд із Азова, України, московсько-рязанського прикордоння. Органічно доповнюють наведений аргумент наступні чинники: а) слабкість слов’янського сліду на Дону в давньоруські часи; б) устійненість навіть в ХV ст. тенденції до розширення розмірів Поля; в) поз-бавленість Дону будь-яких ознак присутності бродників в творах митрополита Пимена та А.Кантаріні; г) існування слов’янських острівців в Азові та в Червленому Яру як свідчення (у поєднанні з іншими ознаками “пустельності” Дону) розсіювання по монгольській навалі донського слов’янського та ослов’яненого населення.

Натомість на підставі приказної документації кінця ХV - середини ХVІ ст., а також московських літописів та відомої з середини ХVІ ст. донської топоніміки простежено процес поступового закозачення Дону й Волги. Показано, що козакування на Дону розпочинається на зламі ХV-ХVІ ст., на Волзі - з 30-х рр. ХVІ ст. Генеза донського козацтва розпадається на такі етапи : 1) кінець ХV- 10-ті рр. ХVІ ст. - доба козакування на Дону переважно азовських та ординських козаків, поява вихідців з московсько-рязанського прикордоння та з України; 2) 10 - 30-ті рр. ХVІ ст. - набуття переваги представниками українського, рязанського, мещерського, московського козацтва; 3) кінець 30-40-ві рр. ХVІ ст. опотужнення руху на Дон (особливо Нижній) українських козаків, утворення на Низу зав’язі власне донського козацтва; 4) 50-60-ті рр. - посилений витвір донського козацтва, його остаточне відбрунькування як окремого етносоціального організму. На Волзі маємо іншу схему: 1) 30-40-ві рр. ХVІ ст. - початки козакування вихідців з московсько-рязанського прикордоння та з казанських, астраханських, заволзьких козаків, одиничних дрібних груп українських козаків; 2) кінець 40-60-ті рр. ХVІ ст. витвір ядра та інтенсивне становлення волзького козацтва. До 70-х рр. ХVІІ ст. волзьке козацтво було потужнішим за донське. Вже одне це спростовує поширені твердження про лідерство Дону серед козацтв поясу Дон-Яїк-Терек. Донське козацтво вийде на перші ролі в 70-ті рр. ХVІ ст., але ніколи не обмежуватиме суверенітет інших козацтв.

На відміну від українського козацтва козацькі спільноти Волги й Дону формувалися на теренах, відкраяних від залюднених обширів широкою смугою Поля. Це стало відправним пунктом появи інших особливостей. По-перше, на Дону та на Волзі відбувається куди активніша етнічна мішанина ніж на українських козацьких територіях. По-друге, маючи строкату етнічну закваску, обидва козацтва усвідомлюють себе окремими етносоціальними організмами, тоді як українське козацтво – невід’ємною часткою українського етносу. По-третє, донська та волзька спільноти і на стадії зародження, і пізніше формувалися майже виключно з низових прошарків. Доплив з московсько-рязанського прикордоння забезпечували місцеві козаки. Усе це передумовило появу спільнот анклавного типу, які завжди культивуватимуть свою відрубність, не вписуватимуть себе в поступ жодного з навколишніх державних утворень й від того виконають вужчу історичну місію ніж українське козацтво.

Унікальними особливостями козакотворчого процесу на Дону були асинхронність між темпами закозачення Нижнього й Середнього Дону та формування одразу двох ядер донського козацтва як предтечі його подальшої двогілковості. На Середньому Дону субстрат утворювався за домінування тут вихідців з московсько-рязанського прикордоння (інші доважки відігравали підпорядковану роль). На Низу ж визначальна роль належала українським козакам. Підставою для визнання явної переваги українського елементу став комплекс таких взаємопов’язаних чинників: а) поява зимівників українського козацтва на Нижньому Дону принаймні вже в 10-х рр. ХVІ ст.; б) потужність українського допливу на Низ в період відбрунькування та активного формування власне донського козацтва (30-50-ті рр.); в) подальше активне переміщення українських козаків на Нижній Дон; г) закорінення в другій половині ХVІ ст. на Низу української з походження топоніміки; д) синхронність у середині ХVІ ст. трьох процесів, а саме: швидшої самоорганізації козаків на Низу (хоча умови козакування на Середньому Дону нічим не відрізнялись), посилення допливу українського елементу на Дон і на Запоріжжя та руху козакуючого люду в обох кінцях до витвору зв’язних форм; е) формування двогілковості донського козацтва в умовах ідентичності комплекту основних етнічних складових субстрату в обох частинах Дону й при відсутності майнових та інших мотивів. Утім рух українських козаків в бік Дону був стихійним і невпорядкованим, що передумовлювалося тодішнім станом розвитку українського козацтва та відсутністю з боку представників української, литовської, польської еліт будь-яких організаційних зусиль до закріплення українського сліду на геополітично важливому Дону. А відтак Дон не став для українського козацтва ще одним “Запоріжжям”, а перетворився на осідок цілком нової козацької спільноти, хоча й з міцною українською підкладкою.

У другому параграфі з’ясовувалася проблема генези гребінського, терського та яїцького козацтв. При цьому проаналізовано й відкинуто аргументи про утворення гребінського козацтва у 80-ті рр. ХV ст. чи 20-ті рр. ХVІ ст. за рахунок міграції на Терек червленоярців та новгородських ушкуйників. Появу паростків гребінського козацтва віднесено ближче до 60-х рр. ХVІ ст. У такому випадку вона логічно вписується як у загальний контекст козакотворення в поясі Дон-Яїк-Терек, так і в хронологічно перші звістки письмових джерел. Терське та яїцьке козацтва виникають у другій половині 70-х рр. ХVІ ст. На Яїку перевага була за вихідцями з Волги. На Тереку роль основного донора виконали донське та волзьке козацтва. Але не ясно звідки саме струмував найпотужніший потік приходьків на Терек. Не виключено, що тут могла осісти й незначна частина українських козаків. Підстави для такого припущення дає їхня постійна присутність на Дону, періодична на Волзі, а також зафіксована в джерелах пізніша (з кінця ХVІ ст.) практика перебування українських козаків на Тереку. Унікальна риса козакотворення на Тереку полягала в тому, що додатковий імпульс становленню гребінського та терського козацтв дало осадження Москвою спершу містечка на Сунжі, а потім фортеці Терки - опорних пунктів поширення в Передкавказзі свого впливу.

З появою гребінського, терського та яїцького козацтв остаточно усталився південний та східний рубежі східноєвропейського козацького поясу. Закозачення Терека та Яїка перебувало в органічному зв’язку з генезою волзького та донського козацтв. Є усі підстави зауважувати єдність козакотворчого процесу в пасі Дон-Яїк-Терек, яка проявилася в: а) хронологічно послідовній появі на основі вільного переміщення людності між козацькими анклавами комплекту сутнісно споріднених козацтв; б) причетності одних козацьких спільнот до генези інших.

Засади функціонування та потенціал впливовості