Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Герман Наталія Володимирівна

УДК 370.1 (091.2) (477)

Безпека життєдіяльності людини в педагогічній спадщині українських просвітителів

(кінця ХІХ – початку ХХ століття)

13.00.01 – Загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Київ - 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Рівненському інституті слов'янознавства Київського інституту “Слов'янський університет”.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Постоловський Руслан Михайлович,

Рівненський державний гуманітарний університет,

ректор, м.Рівне.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

МАЙБОРОДА Василь Каленикович,

Українська академія державного управління при Президентові України, завідувач кафедрою управління освітою, м.Київ.

кандидат психологічних наук, доцент

КОРНІЄНКО Олексій Васильович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри психодіагностики та медичної психології, м.Київ.

Провідна установа: Волинський державний університет імені Лесі Українки,

кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м.Луцьк.

Захист відбудеться 23.12.2000 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.16 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою м.Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.314.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01017 м.Київ, вул. Володимирська 58, к.10).

Автореферат розісланий 20.11. 2000 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Корнєв М.Н.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження зумовлюється загальними процесами національно-культурного відродження України, що відбуваються на сучасному етапі в умовах гострої ідеологічної боротьби, економічної кризи, невизначеності перспектив майбутнього, з одного боку, і пошуків можливостей побудови демократичної, суверенної держави – з другого. Останніми роками зростають глибокі соціальні суперечності, безробіття, збіднілість значної частини населення, ломка традиційної системи освіти і виховання. Змінюються форми власності, принципи державного управління, що в свою чергу впливає на структуру суспільства, характер суспільних відносин, соціальну сферу життєдіяльності людини. Відбуваються активні пошуки нової парадигми освіти, що знайшло відображення у Концепції національного виховання, розробленої на перспективу, де передбачено вирішення найрізноманітніших аспектів формування кожної дитини, як “унікальної особистості”. Одне з важливих місць у даній Концепції відведено проблемам безпеки життя і діяльності підростаючого покоління. Враховуючи важливість даної проблеми, групою авторів за дорученням Міністерства освіти України (В.О.Кузнецов, В.А.Лук'янчиков, Н.В.Малишева, В.В.Мухін та ін.) розроблено проект Концепції освіти в напрямі “Безпека життя і діяльності людини”, що викликано сучасним незадовільним станом безпеки людей в Україні.

Безпека життєдіяльності людини – багатоаспектна проблема і вирішити її можна буде, якщо здійснювати підготовку самої людини до готовності її забезпечення ще з дитинства, що ставить перед освітою таке важливе завдання як підготовка у цьому напрямі педагогічних кадрів. Відсутність на даному етапі чітко визначених принципів організації такої роботи у вузах, підходів до підбору самого дидактичного матеріалу, вибору ефективних форм і методів роботи з майбутніми вчителями спонукає як науковців, так і педагогів-практиків звертатися до історичного досвіду, адже питання безпеки життя і діяльності людини завжди були серед тих, що привертали до себе увагу мислителів, практичних діячів.

Особливий інтерес вони викликали в другій половині ХІХ та на початку ХХ століття. Зазначений період, як і сучасний, характеризувався ломкою традиційних виробничих процесів, форм життєдіяльності людини, суспільних відносин. Швидко мінявся світогляд людей, їх ціннісні орієнтири, система цінностей, ідеали. Серед багатьох проблем освітньо-виховного характеру педагогічну громадськість хвилювали і питання безпеки життєдіяльності людини - її фізичного і морального здоров'я, умов життя і праці, соціальної рівності. Ці проблеми знайшли своє відображення не лише у суто педагогічних працях видатних педагогів світового значення (О.Декролі, Дж.Дьюї, Г.Кершенштейнер, Г.Лай, Е.Мейман та ін.), вітчизняних педагогів (К.Вентцель, М.Корф, П.Лесгафт, М.І.Пирогов та ін.), але і в педагогічних поглядах таких українських просвітителів як П.А.Грабовський, М.М.Коцюбинський, Л.Українка, І.Я.Франко, та інших.

Аналіз історико-педагогічної та методичної літератури, присвяченої дослідженню літературно-педагогічної спадщини цих та інших українських просвітителів кінця ХІХ – початку ХХ століття, показав, що проблеми, які сьогодні ми відносимо до безпеки життєдіяльності людини, вони розглядали у взаємозв'язку із загальними історичними процесами - змінами в економічному, політичному, загальнокультурному розвитку держави (М.С.Гриценко, Н.П.Калениченко, Ф.Ф.Корольов, С.А.Литвинов, О.Р.Мазуркевич, Ф.Г.Паначин, В.З.Смаль та ін.). Цим до певної міри пояснюється той факт, що переважна більшість дослідників приділяли увагу вивченню життєвого і творчого шляху цих видатних українських просвітителів, аналізу їх світоглядських позицій (І.І.Бас, В.О.Безпальчий, Н.М.Гаєвська, І.П.Головаха, Г.В.Бондаренко, М.Б.Євтух, П.О.Загороднюк, В.М.Поважна та ін.), виявленню найбільш ефективних форм і методів вивчення їх творчості у школі і характеристиці основної тематики літературних творів (О.І.Білецький, М.П.Гуменюк, Н.І.Заверталюк, Н.П.Калениченко, В.О.Лоєвська, О.Р.Мазуркевич, В.Я.Неділько, М.І.Походзіло, В.З.Смаль, Г.Ф.Семенюк, І.В.Шиманська та ін.).

Спеціальні дослідження, які розкрили б особливості становлення вітчизняної концепції безпеки життєдіяльності людини у літературно-педагогічних працях українських просвітителів не проводилися.

Отже, недостатня дослідженість проблеми та її особлива актуальність для даного часу зумовили вибір теми дисертаційного дослідження - “Безпека життєдіяльності людини в педагогічній спадщині українських просвітителів (кінця ХІХ – початку ХХ століття)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконувалося відповідно до тематичного плану науково-дослідної роботи кафедри педагогіки Рівненського інституту слов'янознавства Київського інституту “Слов'янський університет”. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень кафедри педагогіки інституту слов'янознавства при розроблені теми: “Становлення і розвиток освіти в Україні в кінці ХІХ - початку ХХ століття”.

Об'єкт дослідження – процес становлення вітчизняної теорії і практики безпеки життєдіяльності людини.

Предмет дослідження – безпека життєдіяльності людини в педагогічній спадщині українських просвітителів (кінця ХІХ – початку ХХ століття) П.А.Грабовського, М.М.Коцюбинського, Лесі Українки та І.Я.Франка.

Мета дослідження - на основі аналізу ідей П.А.Грабовського, М.М.Коцюбинського, Лесі Українки, І.Я.Франка розкрити соціальну, історико-педагогічну сутність безпеки життєдіяльності людини, обгрунтувати сучасну актуальність цих ідей та розробити наукові засади впровадження їх у практику сучасних вищих закладів освіти.

Завдання дослідження:

1. Через порівняльне зіставлення соціальних, економічних, політичних, правових та інших чинників суспільного розвитку на межі ХІХ і ХХ та ХХ і ХХІ ст. розкрити соціальну та історико-педагогічну сутність проблем безпеки життєдіяльності людини.

2. Уточнити експлікацію поняття “безпека життєдіяльності людини”, конкретизувати його сутність, структуру і зміст дотично до теми дисертаційного дослідження.

3. Охарактеризувати стан дослідженості окресленої проблеми дисертаційного дослідження у сучасній історико-педагогічній літературі.

4. Проаналізувати літературно-педагогічні твори українських просвітителів кінця ХІХ – початку ХХ століття П.А.Грабовського, М.М.Коцюбинського, Лесі Українки, І.Я.Франка в аспекті виявлення в них ідей щодо проблем безпеки життєдіяльності людини, розкрити їх сучасну актуальність та значимість для становлення вітчизняної педагогічної теорії і практики.

5. Дослідити рівні обізнаності майбутніх вчителів з історико-педагогічним аспектом проблеми безпеки життєдіяльності людини в тому числі і з ідеями українських просвітителів П.А.Грабовського, М.М.Коцюбинського, Лесі Українки, І.Я.Франка, розробити їх критерії, показники та характеристики.

6. Обгрунтувати найбільш ефективні форми і методи ознайомлення майбутніх вчителів з літературно-педагогічною спадщиною українських просвітителів П.А.Грабовського, М.М.Коцюбинського, Лесі Українки, І.Я.Франка, у якій відображені проблеми безпеки життєдіяльності людини як одного із шляхів осмислення майбутніми вчителями соціальної та історико-педагогічної сутності даних проблем.

Концептуальні ідеї дослідження. Ідентичність політичних, соціальних, культурних процесів кінця ХІХ – початку ХХ століть і сучасного періоду зумовлює схожість проблем, пов'язаних з безпекою життєдіяльності людини. Кожна епоха, кожний етап розвитку суспільства, становлення держави позначається певними особливостями, в т.ч. і особливостями розгляду та вирішення проблеми безпеки життєдіяльності людини, що й знайшло відображення у літературно-педагогічних творах українських просвітителів П.А.Грабовського, М.М.Коцюбинського, Лесі Українки, І.Я.Франка. Подібність соціально-політичних процесів і їх наслідків цих двох періодів суспільного розвитку зумовлює доцільність вивчення поглядів цих українських просвітителів не лише з метою осмислення майбутніми вчителями соціальної, історико-педагогічної сутності даної проблеми, але й з метою пошуків більш раціональних шляхів та способів розв'язання ряду завдань безпеки життєдіяльності людини на сучасному етапі.

Методи дослідження: порівняльно-хронологічний аналіз, за допомогою якого було виявлено ідентичні особливості умов життєдіяльності людини у окреслений та сучасний періоди; конкретно-історичний, теоретичний, структурно-функціональний аналіз наукових поглядів українських просвітителів щодо проблем безпеки життєдіяльності дитини; вивчення їх літературно-педагогічної спадщини, періодичної педагогічної преси за досліджуваний період; вивчення сучасних законодавчих документів з проблеми безпеки життєдіяльності; метод анкетування; кількісний та якісний аналіз експериментальних даних.

Теоретичну основу дослідження становлять положення педагогічних теорій і концепцій щодо: розвитку педагогічної теорії і практики в Україні, залежності становлення даного процесу від соціально-політичних і економічних чинників суспільного розвитку (С.Д.Бабишин, В.Я.Волошина, Н.А.Кавалєрова, Н.П.Калениченко, С.В.Лісова, О.Р.Мазуркевич, В.К.Майборода, О.Є.Маноха, Б.Н.Мітюров, О.В.Сухомлинська, М.Д.Ярмаченко та ін.); гуманізації освіти і виховання, активізації пізнавальної діяльності особистості (А.М.Алексюк, С.У.Гончаренко, В.С.Заслуженюк, І.А.Зязюн, В.В.Краєвський, Т.І.Левченко, О.В.Плахотнік та ін.); підготовки майбутніх учителів, формування в них історико-педагогічного мислення, педагогічної культури, творчих здібностей тощо (А.М.Бойко, Л.Ф.Бурлачук, Г.П.Грищенко, Н.В.Кичук, О.П.Кондратюк, С.В.Крисюк, З.Н.Курлянд, Р.М.Постоловський, Г.М.Сагач, Г.Ф.Семенюк та ін.).

Дослідження проводилося в три етапи:

На першому етапі (1994-1995 р.р.) здійснювався вибір напряму наукового пошуку, загальне ознайомлення з джерелами і науковою літературою, визначалася актуальність та ступінь розробки проблеми, розроблялася робоча гіпотеза, мета та завдання дослідження.

На другому етапі (1995-1997 р.р.) грунтовно вивчалася педагогічна спадщина українських просвітителів кінця ХІХ – початку ХХ ст. в аспекті визначеної проблеми, періодична педагогічна преса; розроблялася програма експериментальної роботи; проводилося анкетування майбутніх учителів на виявлення рівнів обізнаності з ідеями українських просвітителів кінця ХІХ – початку ХХ століття П.А.Грабовського, М.М.Коцюбинського, Лесі Українки, І.Я.Франка щодо проблем безпеки життєдіяльності людини; зібрані матеріали систематизувалися, узагальнювалися.

На третьому етапі (1998-2000р.р.) відбувалося осмислення, узагальнення матеріалів дослідження, оформлення дисертаційної роботи; велися пошуки основних шляхів актуалізації педагогічних думок зазначених українських просвітителів у сучасній педагогічній практиці та ефективних форм і методів ознайомлення майбутніх учителів з їх ідеями щодо проблем безпеки життєдіяльності людини.

Наукова новизна та теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що:

·

· на основі порівняльного зіставлення соціально-економічних і політичних чинників суспільного розвитку в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та в сучасний період розкрито соціальну та історико-педагогічну сутність проблем безпеки життєдіяльності людини;

· вперше проаналізовано літературно-педагогічну спадщину українських просвітителів кінця ХІХ – початку ХХ століття П.А.Грабовського, М.М.Коцюбинського, Лесі Українки, І.Я.Франка в плані відображення в ній проблем безпеки життєдіяльності людини та обгрунтовано значущість їх думок у становленні вітчизняної теорії і практики БЖДЛ;

· розширено сучасну педагогічну науку з проблем безпеки життєдіяльності людини прогресивними педагогічними ідеями українських просвітителів кінця ХІХ – початку ХХ ст., що сприятиме введенню у науковий обіг історико-педагогічного підходу до аналізу і вирішення даних проблем;

· дістали подальший розвиток виявлені педагогічні умови ефективності впровадження в практику сучасних вищих закладів освіти педагогічних ідей українських просвітителів окресленого періоду щодо проблем безпеки життєдіяльності людини.

Практична значущість дослідження полягає в тому, що матеріали, систематизовані у програмі спецкурсу “Відображення проблем безпеки життєдіяльності людини у творчості українських просвітителів кінця ХІХ – початку ХХ століття”, сприяють збереженню традицій і наступності у педагогічному досвіді різних періодів розвитку суспільства, збагаченню можливостей у практичному вирішенні проблем безпеки життєдіяльності людини, вони обгрунтовують необхідність внесення доповнень до існуючих навчальних програм “Безпеки життєдіяльності людини” а також можливості їхнього використання при вивченні курсів історії педагогіки, спецкурсів на відповідну тематику, зокрема, з питань розвитку педагогічної думки в Україні, при написанні підручників та методичних посібників, при складанні навчальних програм тощо.

Вірогідність результатів дослідження обумовлюється використанням широкої джерелознавчої бази, забезпечується опорою на історичну об'єктивність, науковий аналіз проблеми в порівняльному і зіставному аспектах, застосуванням комплексу методів, адекватних меті і завданням дослідження.

Апробація основних положень і висновків дослідження.

Результати дослідження доповідалися і обговорювалися на засіданнях кафедр та методологічних семінарів при кафедрах педагогіки Рівненського державного гуманітарного університету, Рівненського інституту слов'янознавства Київського інституту “Слов'янський університет” впродовж 1995-1999 років. Апробація результатів дослідження також здійснювалася шляхом публікації праць, виступів з доповідями на міжнародних, всеукраїнських, регіональних, міжвузівських науково-практичних конференціях. Впровадження матеріалів дослідження відбувалося шляхом розробки і читання спецкурсу “Відображення проблем безпеки життєдіяльності людини у творчості українських просвітителів кінця ХІХ – початку ХХ століття” для студентів Рівненського інституту слов'янознавства Київського інституту “Слов'янський університет”. Результати дисертаційного дослідження опубліковані в наукових фахових виданнях України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, двох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел та 14 таблиць.

Основний зміст роботи

У вступі обгрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об'єкт, предмет, мету та завдання, охарактеризовано теоретичні засади, наукову новизну, практичну значимість та джерельну базу.

У першому розділі “Теоретичні засади історико-педагогічного дослідження проблеми безпеки життєдіяльності людини”, що складається з трьох підрозділів, розкрито історико-педагогічну і соціальну сутність, здійснено експлікацію поняття “безпека життєдіяльності людини”, проведено зіставно-порівняльний аналіз соціальних, політично-економічних чинників суспільного розвитку, характерних для кінця ХІХ – початку ХХ століття та для сучасного періоду становлення державності в Україні, що дало можливість крім позитивних виявити ще й негативні їх наслідки, які містять у собі елементи небезпеки для життя і діяльності людини, а також прослідковано стан дослідженості літературно-педагогічної спадщини українських просвітителів окресленого періоду в обраному нами аспекті.

На кожному етапі суспільного розвитку перед людством поставало багато проблем, від яких залежало майбутнє суспільства. Серед них були й ті, що нині входять у зміст поняття “безпека життєдіяльності людини”. У різні епохи дані проблеми набували різних ознак і характеристик, по-різному суспільство намагалося їх розв'язувати. Спільним, як показало дослідження, завжди була зумовленість їх рівнем розвитку економіки, характером трудової діяльності і суспільних відносин, соціальною структурою суспільства. Проблеми безпеки життя і діяльності людини завжди пов'язувалися з суспільним ідеалом, сенсом життя, із змістом та метою освіти і виховання підростаючого покоління. Змінювалося уявлення про ідеал людини, сенс її життя – змінювалося ставлення суспільства до самої людини, умов її життя і діяльності. її фізичного і духовного здоров'я. У наукових джерелах чітко простежуються ці зміни на прикладах характеристики суспільного ідеалу та систем виховання, що знайшло місце у дисертаційному дослідженні. Якщо, наприклад, рівень суспільного розвитку Стародавньої Греції зумовлював ідеал людини фізично здорової і загартованої (що було спільним і для спартанської і для афінської систем виховання), що проявлялося у турботі держави про забезпечення необхідних умов для цього (Сократ, Платон, Арістотель), то феодальні відносини привели до знецінення самого земного життя людини, її здоров'я, умов життя і діяльності, а, отже, проблеми безпеки життєдіяльності людини не турбували суспільство. Основний сенс життя полягав у підготовці людини до потойбічного вічного істування, а тому важливішим вважалося виховання сили духу, примирення з усіма незгодами земного буття тощо. У навчальних закладах були відмінені заняття фізичною культурою, спортом, гігієною, дитячими іграми (за винятком системи рицарського виховання). Цю тенденцію розірвав Я.А.Коменський, який, хоч і не відкидав ідеї потойбічного життя і потреби підготовки до нього, розглядав тіло людини як “оболонку”, “будівлю” для її душі, яке, на його думку, повинно бути міцним, здоровим, фізично досконалим.

У педагогічній теорії і практиці епохи Відродження (Ф.Рабле, Е.Роттердамський, М.Монтень та ін.), коли людина стала вважатися основною цінністю суспільства, проблеми безпеки життєдіяльності людини тісно пов'язувалися з її фізичним розвитком, вихованням гігієнічних навичок, підготовкою дитини до виживання у різних екстремальних ситуаціях. гостро постала ця проблема у так званий “новий” період суспільного розвитку, коли особливо проявилася соціальна нерівність і на передові позиції почала виходити буржуазія. Основним девізом підготовки нового класу до життя і діяльності було взято вислів “у здоровому тілі здоровий дух” (Д.Локк). У чіткій системі фізичного розвитку і виховання одне із основних завдань посідала підготовка дитини до подолання небезпек, які можуть зустрітися в житті і діяльності, у спілкуванні з людьми, до виживання в ситуаціях політичних і економічних стресів. одним з основних методів такої підготовки вважалося “занурення” дитини у “бурхливий життєвий потік”. Іншої точки зору дотримувалися французькі просвітителі-матеріалісти Ж.-Ж.Руссо, К.А.Гельвецій, Д.Дідро та ін. Вважаючи однією з найголовніших небезпек для життя антагонізм між людьми, що породжується приватною власністю і соціальною нерівністю, негативним впливом технічних досягнень на моральність людини, вони намагалися розв'язати проблеми безпеки життя і діяльності шляхом ізоляції дитини від порочного соціального і виробничого середовища і підготовки її до праці.

У дисертації аналізуються й інші точки зору на проблеми безпеки життєдіяльності, які мали місце у подальші періоди розвитку суспільства. Особлива увага приділена аналізу в аспекті дослідження педагогічної думки України, починаючи з часів періоду Київської Русі. Незважаючи на суперечливість поглядів щодо сенсу життя людини, уже в перших літературно-педагогічних пам'ятках того періоду (“Повчання Володимира Мономаха дітям”, “Ізборник Святослава 1076 р.” та ін.) чітко простежуються мотиви необхідності підготовки дитини до небезпек, що оточують людину впродовж її життя, виробляти уміння розпізнавати різноманітні стихії, щоб запобігти їх або ж підготуватися до них, виховувати в дусі милосердя, взаємодопомоги у скрутних ситуаціях. В аспекті завдань дисертаційного дослідження проаналізовані педагогічні твори пізніших періодів (“О воспитании чад”, “Шкільна благопристойність”, “Статут львівської братської школи”), літературно-педагогічні твори українських просвітителів І.Вишенського, В.В.Капніста, Я.П.Козельського, Г.Кониського, Ф.Прокоповича, А.А.Прокоповича-Антонського, Г.С.Сковороди, та інших. Характеризуючи відмінність їх поглядів на політичні, економічні, соціальні чинники (війни, повстання, голод, жорстока експлуатація, соціальна нерівність), що містили в собі різні види небезпеки для життєдіяльності народу, українські просвітителі, однак, не виокремлювали проблему безпеки життєдіяльності людини з-поміж інших соціально-педагогічних проблем, а розглядали її у взаємозв'язку з іншими питаннями підготовки дитини до життя. В той же час, як відзначають сучасні дослідники (М.Д.Ярмаченко), в Україні ще з періоду Київської Русі на державному рівні та з ініціативи монастирів, приватних осіб намагалися вирішувати питання опіки над дітьми-сиротами, покинутими дітьми, хворими. однак з загостренням класових суперечностей, посиленням експлуатації дані проблеми залишилися поза увагою держави, що привело до зростання дитячої смертності, злочинності серед неповнолітніх, бездоглядності. Розвиток капіталістичних відносин в Україні ще більше ускладнював цю ситуацію, а надмірна експлуатація людини, в тому числі і дітей становила реальну загрозу і небезпеку для життя народу.

Здійснений в дисертації зіставно-порівняльний аналіз політичної та економічної ситуації в Україні на сучасному етапі та в період кінця ХІХ – початку ХХ століття виявив низку ідентичних явищ, які впливають на зростання небезпеки для життєдіяльності людини, і є одним з основних чинників зростання аномалій у поведінці і здоров'ї дорослих та дітей. Все це робить актуальним дослідження літературно-педагогічної спадщини таких українських просвітителів кінця ХІХ – початку ХХ століття як П.А.Грабовський, М.М.Коцюбинський, Леся Українка та І.Франко, у чиїх творах дані проблеми знайшли широке відображення.

Виділяючи їх з великої когорти українських просвітителів кінця ХІХ – початку ХХ століття, ми керувалися декількома мотивами: по-перше, дані українські просвітителі були одночасно й педагогами-практиками або ж досліджували питання освіти і виховання і були, отже, практично обізнані з станом вирішення в тогочасній Україні проблем безпеки життєдіяльності людини і, зокрема, дітей; по-друге, вони були своєрідним центром, стрижнем соціально-політичної думки, навколо якого групувалися прогресивні українські письменники, поети, вчені різних галузей науки, громадські діячі, а, значить, представляли передові прогресивні погляди на різні соціальні проблеми в тому числі і на проблеми безпеки життєдіяльності людини; по-третє, будучи реалістами, вони правдиво відображали у своїх творах найрізноманітніші сторони життя народу, що дасть можливість розглянути проблему безпеки життєдіяльності людини в її історико-педагогічному аспекті. Крім того, з творчістю даних українських просвітителів наші респонденти (студенти гуманітарних вузів, майбутні вчителі) обізнані ще зі школи, що полегшувало дослідження обраної теми.

Літературно-педагогічна спадщина П.А.Грабовського, М.М.Коцюбинського, Лесі Українки та І.Я.Франка привертала і продовжує привертати до себе увагу великої кількості дослідників різних напрямів гуманітарної науки, адже у їх творчості знайшли відображення бурхливі події, що мали місце на зламі століть (ХІХ і ХХ) в галузях виробництва, науки, техніки, суспільних відносин тощо. Проте слід відразу ж відзначити, що серед багаточисленних і багатоаспектних досліджень літературно-педагогічної спадщини цих українських просвітителів ми не знайшли таких, де б розкривалися їх погляди на таку важливу проблему як безпека життєдіяльності людини. Це передусім, на нашу думку, пояснюється тим, що ними не написано жодної праці, яка б мала подібну назву. І це об'єктивно, адже поняття “безпека життєдіяльності людини” з'явилося у науковому обігу майже через сто років після того, як жили і писали свої твори видатні українські просвітителі, хоч це не означає, що дані проблеми не існували в той час. Як показав попередній аналіз, проблема безпеки життєдіяльності людини має такий же тривалий шлях, як і саме суспільство і її актуальність ніколи не послаблюється. Змінювалося лише ставлення до неї з боку суспільства. Наявність у сучасному суспільстві негативних впливів на життєдіяльність людини, подібних до тих, що мали місце в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., спонукала нас звернутися до літературно-педагогічної спадщини вказаних вище українських просвітителів цього періоду, у якій, як ми переконалися в процесі дослідження, знайшли широке відображення дані проблеми.

Вивчення літературних джерел показало, що літературно-педагогічна спадщина П.А.Грабовського, М.М.Коцюбинського, Лесі Українки та І.Я.Франка досліджується у найрізноманітніших аспектах, зокрема: значна низка досліджень присвячена характеристиці світоглядських, соціально-політичних, філософських поглядів (В.О.Безпальчий, М.С.Возняк, Н.М.Гаєвська, І.О.Гуржій, О.І.Дей, Є.П.Кирилюк, С.Є.Лисенко, О.Р.Мазуркевич, Т.С.Мейзерська, Б.І.Олійник, А.І.Паньков, М.Партолін, М.В.Поважна, М.Є Сиваченко та ін.); зображенню життя трудящого народу в умовах капіталістичного суспільства, умов праці робітників і селян (Г.Н.Ворона, І.П.Головаха, П.О.Загороднюк, О.І.Кисельов, В.А.Костюченко, І.М.Куліков, В.Л.Микитась, В.Я.Неділко, М.І.Походзіло та ін.); впливу природного виробничого та соціального середовища на життєдіяльність людини, її здоров'я (О.К.Бабишкін, І.Ю.Журавська, Л.П.Кулінська, О.Ф.Ставицький та ін.); аналізу педагогічних поглядів (М.С.Гриценко, О.З.Дун, О.В.Дзеверин, Н.П.Калениченко, М.Ф.Коваль, О.Р.Мазуркевич, Г.О.Паперна, Є.А.Пасічник, М.В.Поважна, В.З.Смаль, І.П.Тертичний, І.Ф.Шиманська та ін.); вивчення їх творчості у школі (Н.Й.Волошина, Н.М.Гаєвська, М.С.Грицюта, П.О.Данилко, І.Ю.Журавська, Л.Н.Кілініченко, М.О.Костенко, О.Р.Мазуркевич, Є.В.Михайлюк, О.С.Олександренко, Г.М.Падалка, Є.О.Шаповалова, Ф.І.Шкіль та ін.) тощо.

Здійснений аналіз літературних джерел засвідчив, що українські просвітителі кінця ХІХ – початку ХХ ст. повно, яскраво відображали найрізноманітніші сторони життя різних прошарків народу України, викривали соціально-політичні та економічні чинники негативних соціальних явищ і проблеми, які в сучасний період становлять зміст поняття “безпека життєдіяльності людини”, розглядали в тісному взаємозв'язку з ними. Виокремлення і систематизація думок українських просвітителів П.А.Грабовського, М.М.Коцюбинського, Лесі Українки та І.Я.Франка щодо проблем безпеки життєдіяльності людини дає можливість прослідкувати їх історичний характер, соціально-педагогічну сутність, збагачує наукові знання цієї галузі, розширяє межі бачення можливостей вирішувати дані проблеми в сучасних умовах, що й обумовлює актуальність нашого дослідження.

Щоб дослідити ідеї українських просвітителів у визначеному аспекті, необхідно було розглянути сутність, зміст та структуру поняття “безпека життєдіяльності людини”. Дане поняття було введено в науковий обіг лише в середині 80-х років (І.Гавриленко, І.Лобас). До цього питання безпеки життєдіяльності людини були віднесені до двох навчальних дисциплін – “Цивільна оборона” і “Правила дорожнього руху”. Звичайно, дані дисципліни лише частково охоплювали ті проблеми, що стосуються безпеки життя і діяльності людини. Пізніше було введено дисципліну “Охорона життя і здоров'я учнів”, яка охоплювала дещо більше коло питань, а згодом – “Безпека життєдіяльності людини”. Крім того, в Україні було прийнято низку Законів, спрямованих на поліпшення безпеки життєдіяльності людини. Групою вчених (В.О.Кузнецов, В.А.Лук'янчиков, Н.В.Малишева, А.І.Мурачов, В.В.Мухін, І.Я.Науменко, В.І.Попов, В.Г.Свято, І.В.Фурман, Н.В.Янишева) розроблено Концепцію освіти з напряму “Безпека життя і діяльності людини”, яка визначає курс освіти з безпеки життєдіяльності людини на ХХІ століття з врахуванням досвіду європейської спільноти та досвіду вітчизняних вчених і практиків. Розроблені також курси “Основи валеології”, який включений у навчальні плани, та “Радіобіологія”, який поки що не знайшов практичного втілення. Вони також включають в себе питання безпеки життєдіяльності людини. Все це ще раз підтверджує, що дана проблема є надзвичайно багатогранною, багатоаспектною, вміщає в себе знання багатьох наукових галузей і вимагає різносторонньої підготовки педагогічних кадрів.

Проблемам безпеки життєдіяльності людини присвячено багато теоретичних і практичних праць. Їх автори (О.І.Бабенко, С.М.Горський, Г.П.Демиденко, Є.І.Дорогунцов, В.М.Латчук, В.А.Лук'янчиков, Б.І.Мишин, І.М.Мищенко, С.С.Москальов, В.В.Мухін, С.В.Петров, А.Л.Платонов, В.І.Применко, В.М.Прилепський, О.І.Семенов, В.О.Сапронов, А.Т.Смирнов, Л.А.Стрій, А.М.Федорищева, В.О.Філатов, М.М.Яцюк та інші) розглядають проблему безпеки життєдіяльності людини в основному у двох напрямках – науково-теоретичному і освітянському. Аналіз літературних джерел, директивних документів, навчальних програм засвідчив, що на даний період поки що відсутнє єдино прийняте визначення як самого поняття “безпека життєдіяльності людини”, так і його змісту та структури. Ми не ставили своїм завданням давати власне визначення даного поняття. Наше завдання полягало в тому, щоб на основі аналізу існуючих визначень окреслити коло тих питань даної проблеми, які включаються у його зміст і структуру сучасними дослідниками, і які мали місце на рубежі ХІХ і ХХ століть та знайшли своє відображення у літературно-педагогічній спадщині П.А.Грабовського, М.М.Коцюбинського, Лесі Українки та І.Я.Франка. Із багатьох компонентів, що становлять сучасну структуру поняття “безпека життєдіяльності людини”, для нашого дослідження були взяті такі: а) соціально-політичні та економічні відносини в суспільстві, як базові умови забезпечення прав і свободи людини, її матеріального достатку та духовного розвитку; б) соціальне виробниче та природне середовище як один з чинників безпеки життєдіяльності людини; в) безпека життєдіяльності людини в повсякденних умовах виробництва та побуту; г) охорона праці та здоров'я людини; д) безпека життєдіяльності дитини та педагога в умовах навчально-виховного процесу.

У другому розділі “Ідеї українських просвітителів кінця ХІХ – початку ХХ ст. щодо безпеки життєдіяльності людини у їх історико-педагогічному вимірі” виокремлено три підрозділи. У першому з них, який поділяється ще на два підпідрозділи, на основі вивчення значної кількості літературно-педагогічних творів П.А.Грабовського, Лесі Українки та І.Я.Франка дана характеристика їх ідей та думок щодо проблем безпеки життєдіяльності людини в обсязі виокремлених нами компонентів. У першому пункті здійснено аналіз творів, у яких відображено умови життєдіяльності людини в тогочасному суспільстві, які становили собою одну із основних загроз для життя народу України. Другий підпідрозділ вміщує аналіз творів, у яких піднімаються питання безпеки життєдіяльності дитини та педагога, що привертали особливу увагу українських просвітителів.

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Україні відбувалися суттєві зміни форм і характеру життєдіяльності людини, викликані проникненням і поширенням капіталістичних відносин. Економічна і політична криза, що охопила усі сфери виробництва, призводила до жорстокої експлуатації людської праці, катастрофічного зростання безробітних, позбавлених будь-яких засобів для існування, падіння номінальної заробітної плати, яке супроводжувалося одночасно зростанням цін на засоби існування, що значно знижувало життєвий рівень народу. Все це не могло не привернути увагу українських просвітителів до проблем, які в сучасний період входять до змісту поняття “безпека життєдіяльності людини”, а в той час розглядалися як важливі соціальні, політичні та економічні проблеми. Відображення реальних подій життя ними вважалося основною соціальною функцією літератури.

Значна низка творів українських просвітителів присвячена умовам життя людини у пореформеному селі, в яке поступово проникали капіталістичні відносини, так звана “цивілізація”. Незважаючи на офіційне скасування панщини, в селі фактично експлуатація селянства не зменшилася, а, навпаки, ще більше посилилася, прийнявши лише інші форми. На селі збільшувалося розшарування між людьми: одні непомірно збагачувалися, а інші, і таки переважна більшість, все нижче падали у прірву бідності, хвороб, безвихідності, що ставало причиною ранньої смертності і самогубства. одночасно українські просвітителі показали, що збагачення новонародженої буржуазії за рахунок чужої праці не приносить їй радості: воно приводить до падіння моральності, втрати людських рис і якостей, до зростання злочинності та інших негативних явищ. Умови життя і праці робітників були також не кращими. Вчорашні селяни, ставши робітниками нафтових копалень, шахт, заводів і фабрик, знову попадали в інші форми експлуатації власниками цих підприємств. Жахливі умови побутового, виробничого та соціального середовища приводили людей до відчаю. В зв'язку з цим українські просвітителі гнівно засуджували підприємців, які зовсім не дбали про безпеку життєдіяльності людини ні на виробництві, ні в побуті. Вони намагалися розкрити основні причини такого становища. Показавши дві сторони негативних наслідків тих соціально-політичних та економічних змін, що мали місце в той час, а саме – посилення експлуатації та зневага з боку підприємців до питань безпеки життя і праці робітників, з одного боку, а з другого – посилення жорстокості у стосунках між людьми привели до наростання протесту народу та зворотнього насильства. основною причиною цього, на їх думку, були принципи капіталістичного суспільства. Наслідки цих процесів мали негативний вплив і на природне середовище: прекрасні українські природні ландшафти перетворювалися у брудні нафтові ями і шахти, в яких масами гинули робітники. Це було однією з причин небажання змальовувати красу рідної природи, яку вони протиставляли тяжким умовам життя та праці народу, підкреслюючи цим самим безвихідність людини у тогочасному суспільстві. Тяжкі умови побуту і праці, соціальна нерівність та інші негативні явища викликали велику хвилю еміграції, особливо селян із західних областей України у далеке зарубіжжя, де люди знову попадали в такі ж умови експлуатації, поневіряння, переслідування, хвороб і голоду. Все це з великою художньою силою і образністю, а також доказовістю фактами і статистичними даними відображали українські просвітителі у своїх творах та публіцистичних працях.

Не менше уваги вони приділяли проблемам безпеки життєдіяльності дітей та вчителів. Як показало вивчення літературно-педагогічних творів, дані проблеми вони розглядали у нерозривному взаємозв'язку із загальними соціально-політичними та економічними процесами, адже у поліпшенні освіти простого народу вони вбачали один із засобів подолання соціальної нерівності в суспільстві. Глибоке і всестороннє знання освітніх процесів у тогочасній Україні давало можливість українським просвітителям зробити висновок щодо антинародної політики уряду в галузі освіти, повсюдного порушення прав дитини на освіту. Одним з негативних наслідків соціально-політичної та економічної ситуації в Україні було масове залучення дітей до різних видів виробничої діяльності. Велика низка творів присвячена українськими просвітителями тяжким умовам праці дітей шкільного віку на різних промислах, в майстернях шевців, кравців, столярів, гончарів, в копальнях глини й гравію, на цукрових заводах, шахтах та різних фабриках. Непосильна праця на тяжких фізичних трудових процесах, постійне недоїдання, тяжкі побутові умови життя – все це було причиною високої смертності дітей. Діти бідних верств населення, які ходили в школу, переносили на собі подвійний гніт: з одного боку, вони перебували в тяжких побутових умовах життя, а з другого - зазнавали жорстоких знущань з боку вчителів. Не випадково, що українські просвітителі вивели два типи вчителів: один тип – це вчителі гуманісти, просвітителі, які, незважаючи на тяжкі умови життя і праці, прагнули нести знання в народ, дати освіту селянським дітям та дітям робітників; другий тип вчителя – це вчителі-кати: грубі, зажадливі, зневажливі до простих дітей. Діти переносили від таких вчителів страшні фізичні і моральні знущання, приниження людської гідності. Частина творів такого характеру носять, як засвідчило дослідження, автобіографічний характер. Ними піднімалися проблеми безпеки життєдіяльності так званих “вуличних дітей”, які, шукаючи собі порятунку, ставали на шлях розбоїв, грабежів та інших аморальних вчинків; сімейних стосунків, як однієї з причин небезпеки для життя дітей; тяжкого матеріального і морального становища переважної більшості вчителів, їх жахливих умов праці, соціальної незахищеності тощо.

Оскільки багато з цих проблем мають місце і в нашому сучасному суспільстві, то одне із завдань дослідження передбачало виявлення рівнів обізнаності майбутніх вчителів з ідеями українських просвітителів, з їх літературно-педагогічною спадщиною, де проблеми безпеки життєдіяльності людини осмислені з позицій виявлення їх основних причин, тенденцій і закономірностей. З цією метою було розроблено чотири критерії таких рівнів та вісім їх показників. На обох етапах експериментальної роботи використовувалися різні методики їх виявлення: письмове опитування (анкетування), визначення респондентами рейтингу значущості чинників впливу на процес забезпечення безпеки життєдіяльності людини, блок контрольних завдань, самостійні творчі роботи та зіставно-порівняльний аналіз соціально-політичних та економічних процесів в Україні на рубежі ХІХ – ХХ століть та на сучасному етапі суспільного розвитку та інші. На основі зібраного матеріалу умовно було виділено три рівні обізнаності майбутніх вчителів з ідеями українських просвітителів щодо проблем безпеки життєдіяльності людини і їх літературно-педагогічною спадщиною даної тематики: високий, середній та низький рівні. Були розроблені характеристики цих рівнів відповідно до основних критеріїв та їх показників.

У результаті констатуючого зрізу дослідження виявилося, що усвідомлюють значущість історико-педагогічних знань з безпеки життєдіяльності людини для особистого розвитку, розширення кругозору 27% респондентів, а для майбутньої професійної діяльності - 31% (високий рівень); переважна більшість – відповідно 39% і 22% (середній рівень) сумнівалися і затруднялися дати впевнену відповідь; 34% і 47% (низький рівень) категорично заперечували таку значимість. Загальну інформованість у літературно-педагогічній спадщині П.А.Грабовського, М.М.Коцюбинського, Лесі Українки та І.Я.Франка на високому рівні виявили 27% респондентів, на середньому - 53% і на низькому - 20%. Значно гіршими були результати, що свідчили про обізнаність респондентів з ідеями українських просвітителів щодо безпеки життєдіяльності людини та з творами цієї тематики: високий рівень виявили 15% респондентів, середній - 53%, низький - 32%. Подібно такими були результати і за іншими показниками. Такий стан, на нашу думку, не забезпечує якісної підготовки майбутніх вчителів до вирішення завдань в напрямі безпеки життєдіяльності людини, в тому числі і дітей шкільного віку.

Було чітко визначено основні завдання формуючого експерименту, серед яких – вивчення в обраному аспекті літературно-педагогічних творів П.А.Грабовського, М.М.Коцюбинського, Лесі Українки та І.Я.Франка і на цій основі сформувати бачення цієї проблеми з позицій соціального та історико-педагогічного досвіду. Завдання реалізовувалися двома шляхами: розширенням змісту дидактичного матеріалу з дисципліни “Безпека життєдіяльності людини” за рахунок вивчення літературно-педагогічної спадщини українських просвітителів у визначеному аспекті та активізацією самостійної пізнавальної діяльності студентів. Стрижневою формою роботи був розроблений нами спецкурс “Відображення проблем безпеки життєдіяльності людини у творчості українських просвітителів кінця ХІХ – початку ХХ ст.”. Програма спецкурсу включала дещо ширше коло питань і виходила за межі теми дослідження, зокрема ряд тем були присвячені розкриттю соціальної сутності та історичного характеру проблем безпеки життєдіяльності людини, аналізу педагогічної думки того часу, ознайомленню з творами українських педагогів, у яких в тій чи іншій мірі знайшли відображення дані питання тощо. однак основна увага була приділена вивченню літературно-педагогічної спадщини П.А.Грабовського, М.М.Коцюбинського, Лесі Українки та І.Я.Франка в обраному нами аспекті. Для аналізу були визначені конкретні твори, вивчення яких здійснювалося тематично. Основних тем даного розділу було сім, серед яких: відображення у творчості українських просвітителів негативного впливу виробничо-технічних процесів на життєдіяльність людини та природне довкілля; проблема безпеки життєдіяльності селянства у творчості українських просвітителів; проблема безпеки життєдіяльності дітей та вчителів у творчості українських просвітителів та інші.

В процесі формуючого експерименту у тісному взаємозв'язку використовувалися такі форми і методи роботи як: лекції, диспути, конференції, тематичні художньо-творчі вечори, залучення студентів до пошуково-дослідницької діяльності. В процесі формуючого експерименту було виявлено психолого-педагогічні умови, за яких процес ознайомлення майбутніх вчителів з ідеями українських просвітителів кінця ХІХ – початку ХХ ст. щодо безпеки життєдіяльності людини буде найбільш ефективним, а саме: наявність можливостей для реалізації творчого потенціалу кожного студента; уміле поєднання колективних та індивідуальних форм роботи; проекція історичного досвіду суспільства щодо проблем безпеки життєдіяльності людини на умови сучасного етапу суспільного розвитку; грунтовна підготовка професорсько-викладацького складу вищих закладів освіти до розгляду проблем безпеки життєдіяльності людини в історико-педагогічному аспекті та ін.

Проведена робота дала позитивні результати: замість 27% респондентів високого рівня усвідомлення значущості історико-педагогічних знань з безпеки життєдіяльності людини для особистого розвитку, розширення кругозору після завершення експерименту виявилося 75%; для майбутньої професійної діяльності – відповідно 31% і 76%; значно зросла кількість респондентів з високим рівнем загальної інформованості у літературно-педагогічній спадщині взятих для експерименту українських просвітителів кінця ХІХ- початку ХХ ст. – відповідно 27% і 69%, а також з високим рівнем знання творів цих просвітителів, у яких відображені проблеми безпеки життєдіяльності людини – відповідно 15% і 71%. Корінним чином змінилися також показники середнього та низького