ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ІВАНА ФРАНКА

ГАЛЕТА ОЛЕНА ІГОРІВНА

УДК 821.161.2-2.09''19''- Ю. Меженко

ЮРІЙ МЕЖЕНКО – ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ЛЬВІВ – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук

ІЛЬНИЦЬКИЙ Микола Миколайович,

професор кафедри української літератури

імені академіка Михайла Возняка

Львівського національного університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук

АГЕЄВА Віра Павлівна,

професор кафедри української філології

Національного університету “Києво-Могилянська Академія”

кандидат філологічних наук

НАБИТОВИЧ Ігор Йосипович,

доцент кафедри української літератури

Дрогобицького державного педагогічного університету

імені Івана Франка

Провідна установа:

Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України,

відділ української літератури ХХ століття

Захист відбудеться 28 вересня 2000 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 35.051.06 з філологічних наук при Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий “ 26 ” серпня 2000 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

Д. 35.051.06 Терлак З. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. 20-ті роки ХХ століття – один із найбагатших та найцікавіших періодів в історії української літератури. Історичні катаклізми й епохальні наукові відкриття, здобутки і кризові явища філософської думки, зміна та співіснування світоглядних парадигм, врешті, посилена увага до власне естетичного чинника літературної творчості утворювали небувалу вибухову суміш з потужним креативним та інтелектуальним потенціалом. Процес творчості породжував негайну рефлексію, яку не спроможні замінити жодні наступні реінтерпретації – можуть лише доповнити з відповідної часової та ціннісної перспективи. І, звичайно, спробувати зрозуміти. Саме на цей час припадає літературознавча діяльність Юрія Олексійовича Меженка (Іванова). Літературознавчі дослідження складають лише частину його наукового доробку, який налічує понад 150 праць із бібліографії, бібліології, театрознавства, теорії та історії літератури, літературної та музичної критики (а також переклади та унікальну колекцію “Шевченкіани”). Його літературознавчі праці досі залишаються на периферії дослідницької уваги, хоча, за словами Ю.Лавріненка, Ю.Меженко дав українській літературі “нову стилесвідомість – у контакті з передовими стежами мистецьких шукань і естетично-філософської думки Заходу” Лавріненко Ю. Першорядний поет у дзеркалі першорядного критика: До 80-ліття народження Євгена Плужника і 10-ліття смерті Юрія Меженка//Сучасність. – Мюнхен, 1978. - № 7 – 8. – С. 114.. Поодинокі згадки про нього знаходимо у працях Я.Савченка, М.Зерова, К.Копержинського, В.Поліщука, А.Ковалівського, Л.Білецького, О.Ведміцького, Я.Гординського, П.Кізка, Б.Кравціва, А.Шамрая, М.Глобенка, М.Неврлого, А.Кравченка, В.Брюховецького, М.Наєнка, С.Павличко; у працях, спеціально присвячених дослідженню діяльності Ю.Меженка, його літературознавчі роботи згадуються лише побіжно, або проаналізовані окремі їхні аспекти (див. статті Ю.Лавріненка, В.Міяковського, Б.Антоненка-Давидовича, Ф.Сарани, Г.Кочура, М.Гуменюка, Н.Королевич, І.Кошелівця, Н.Стрішенець, Є.Соколинського, А.Рудзинського). Перші спроби узагальнити та систематизувати літературознавчі погляди Меженка здійснені у працях Л.Коваленка Коваленко Л. Статті та нариси/Уп. і прим. Н. Калениченко. – К.: Дніпро, 1987. – С. 74 – 113., В.Півторадні Півторадні В. Українська література перших років революції. – К.: Радянська школа, 1968. – С. 26 – 57., Я.Дашкевича Дашкевич Я. Юр Меженко//Український вісник/Ред. В. Чорновіл. – К. – Львів, 1988. - № 7, 8, 9 – 10. – С. 433 – 444; Нескорений лицар української книги//Слово і час. – К., 1992. – № 6. – С. 14 – 20; Пам’яті Юрія Меженка//Сучасність – К., 1992. - № 10. – С. 116 – 119; Навколо “Репертуару української книги 1798 – 1916”//Репертуар української книги 1798 – 1916. – Львів, 1995. – Т. 1. – С. VІІ. та В.Дорошенка Дорошенко В. Юрій Меженко – естетик, теоретик літератури//Збірник Харківського історико-філологічного товариства: Нова серія. – Харків, 1994. – Т. 3. – С. 99 – 108; Українські письменники 1920-х років у критиці Юрія Меженка//Збірник Харківського історико-філологічного товариства: Нова серія. – Харків, 1995. – Т. 5. – С. 107 – 118.. На сьогодні в українському літературознавстві не існує жодної монографічної праці, предметом розгляду якої стала б літературознавча спадщина Юрія Меженка. До його досліджень літературознавці зверталися лише принагідно, під час праці над іншими проблемами або в узагальнюючих оглядах літературного процесу, зупиняючись у більшості випадків на самій лише фіксації окремих фактів, без їх систематизованого та методологічно витриманого розгляду. Саме це має на меті пропонована робота.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка на кафедрі української літератури імені акад. М.Возняка. Наукові пріоритети кафедри включають дослідження “забутих імен” в українському літературному процесі ХХ століття, а також вивчення теоретичних та літературно-критичних матеріалів, які свідчать про своєрідність розвитку української літературознавчої думки. Окремі частини дослідження виконувалися також у рамках Літньої літературознавчої школи “Сучасна літературознавча теорія та реінтерпретація української літератури” на базі кафедри філології Національного університету “Києво-Могилянська Академія”.

Об’єктом дослідження є теоретичні, історико-літературні та критичні роботи Юрія Олексійовича Меженка (Іванова), його рецензії на окремі художні твори (як явища художні) та книжки (як явища літературно-видавничого процесу, з урахуванням особливостей поліграфічного оформлення, мовно-стилістичного рівня, актульності у тогочасному літературному процесі, попиту, особливостей перекладу (у випадку видання перекладних творів)), які становлять окрему частину його наукового доробку. У дисертації розглядаються статті, свого часу опублікувані в періодичних виданнях 10-20-х років: “Літературно-науковий вісник” (1918), “Шлях” (1918-1919), “Книгар” (1919), “Музагет” (1919), “Гроно” (1920), “Голос друку” (1921), “Пролетарська освіта” (1921), “Шляхи мистецтва” (1921-1923), “Червоний шлях” (1923), “Книга: журнал літератури, критики, мистецтва” (1923), “Зоря” (1928), “Життя й революція” (1925-1929). Близько половини досліджуваного матеріалу складають рукописні праці Ю.Меженка, які зберігаються у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України, в Інституті рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України та в рукописних фондах Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України.

Мета і завдання дослідження полягає у цілісному, систематизованому та методологічно витриманому вивченні усього літературознавчого доробку Юрія Меженка. Робота є спробою відтворення та аналізу спрямування його літературознавчої думки, механізмів та колізій її внутрішнього розвитку.

Досягнення поставленої мети передбачало реалізацію таких дослідницьких завдань: 1) вивчення біографічного й літературно-критичного матеріалу, розшифрування та впорядкування рукописів; 2) з’ясування культурно-історичних передумов виникнення і розвитку теоретико-естетичних поглядів Юрія Меженка та їхніх зв’язків із літературознавчими та філософськими теоріями й системами; 3) вивчення характерних особливостей Меженкового розуміння специфіки літературної теорії, історії та критики, виявлення визначальної проблематики; 4) пошук паралелей в інших світових літературах, а також з’ясування особливостей вирішення відповідних проблем у різних культурно-історичних ситуаціях; 5) встановлення спорідненості з попередньою літературно-критичною традицією, з іншими естетично-інтелектуальними феноменами українського літературного процесу 10-20-х років ХХ століття, з діяльністю наступників; 6) з’ясування ролі та місця літературознавчої діяльності Юрія Меженка у тогочасній літературній ситуації, розгляд її як одного із “незавершених проектів” в історії української літератури і можливостей використання його потенціалу в сучасній літературознавчій науці.

Методологічна основа дисертації. Основним методом дослідження є проблемно-історичний, тобто аналіз становлення й розвитку (а також їхнього безпосереднього застосування у літературній критиці) основних естетичних і теоретико-літературних засад та ідей Юрія Меженка. Літературознавчий доробок Ю. Меженка розглядається крізь призму тих ключових проблем, які були актуальними для літературознавства того часу і через ставлення до яких відбувалася поляризація (чи, принаймні, диференціація) тогочасного літературного середовища. Звернення до семіотики дозволяє розглядати кожну окрему деталь літературознавчого доробку Меженка як повноцінний значущий елемент, органічно включений у систему його естетичних переконань, і трактувати будь-який текст (у даному випадку – всю сукупність літературознавчих праць Ю. Меженка) як систему динамічну, яка становить собою феномен перетину точок зору її творця та аудиторії, тобто продовжує розвиватися у процесі її вивчення та реінтерпретації. Це зумовлює використання набутків рецептивної естетики, що дає змогу розглядати український літературний процес 10-20-х років як результат творчої співдії письменника та критики і як об’єкт для виявлення його до кінця не зреалізованого творчого та інтелектуального потенціалу, котрий вимагає не лише критичного аналізу, але й доструктурування та поглибленого розуміння його специфіки. Попередня неопрацьованість матеріалу зумовлює не стільки його загальну дискурсивність, скільки дискутивність та провокативність окремих положень дослідження. Під час написання дисертації застосовувалися також біобібліографічний, естетичний, міфопоетичний, компаративістичний, культурно-історичний та психологічний (зокрема, досягнення глибинної психології – архетипна критика) наукові методи у поєднанні із формою літературного портрета.

У методологічній базі дисертації – досягнення українських філософів, культурологів, теоретиків літератури О.Потебні, П.Юркевича, І.Франка, Лесі Українки, С.Єфремова, М.Євшана, В.Бера (Домонтовича), М.Зерова, І.Костецького, І.Денисюка, Я.Дашкевича, М.Ільницького, М.Жулинського, М.Наєнка, Д.Наливайка, В.Брюховецького, А.Ткаченка, В.Моренця, М.Зубрицької, Ю.Кузнецова, С.Павличко, В.Агеєвої, Т.Гундорової, Т.Возняка, Н.Хамітова, російських – В.Соловйова, М.Бердяєва, В.Іванова, О.Блока, А.Бєлого, В.Жирмунського, О.Лосєва, М.Бахтіна, Ю.Лотмана, В.Топорова, Г.Поспєлова, Ю.Давидова, Г.Косікова, Б.Маркова, К.Богданова, М.Могильнер, Р.Багдасарова, М.Семенова, а також – Аристотеля, Г.В.Ф.Геґеля, Т.Карлейля, А.Шопенгауера, О.Шпенґлера, Ф.Ніцше, С.Малларме, К.Ясперса, Н.Фрая, Т.С.Еліота, Х.Ортеги-і-Гасета, Я.Мукаржовського, Р.Барта, Е.Кассірера, Г.Ґ.Ґадамера, Е.Левінаса, М.Еліаде, Ц.Тодорова, Р.Ликової, Е.Рейно, Л.Рішара, Ж.Рюс, Я.Асмана, Е.Ліча, С.Скварчинської, М.Подрази-Квятковської, М.Буковського, Г.Червінської-Буршти, Г.Бобілевич та ін.

Наукова новизна роботи полягає у першій в нашому літературознавстві спробі цілісного прочитання усього компендіуму літературознавчих досліджень Юрія Меженка. Предмет дослідження розглядається як специфічний складник національного літературного процесу і явище, органічно вписане у європейський контекст; як результат вибуху, намагання вирватися з-під тягару причинно-наслідкових зв’язків – і необхідне породження культурно-історичної ситуації; як феномен діалогу, творчої співдії письменника, критика і читача. У науковий обіг введено нові тексти, яким надається першооцінка, проводиться їх систематизація та аналіз, здійснюється уточнення окремих термінологічних понять і з’ясування їхніх значеннєвих нюансів щодо конкретних літературних явищ.

Діяльність Юрія Меженка викликає сьогодні потрійний інтерес дослідників: по-перше, фактологічний, оскільки більшість його статей, опублікованих у малодоступних періодичних виданнях, пізніше не перевидавалися, не кажучи вже про неопубліковані праці. Майже всі вони – безпосередні відгуки на тогочасний літературний процес чи на діяльність попередників: на твори і праці І.Котляревського, Л.Глібова, С.Руданського, І.Нечуя-Левицького, І.Франка, М.Старицького, К.Квітки, І.Огієнка, І.Манжури, Т.Осьмачки, Л.Пахаревського, В.Кобилянського, С.Васильченка, В.Винниченка, М.Івченка, Д.Фальківського, С.Черкасенка, І.Багряного, А.Ніковського, М.Рильського, Я.Савченка, М.Семенка, К.Поліщука, П.Тичини, Д.Загула, М.Хвильового, М.Йогансена, А.Любченка, Є.Плужника, а також Вольтера, Жуля Верна, О.Пушкіна, В.Брюсова, Ю.Жулавського та ін. По-друге, теоретичний, оскільки Ю.Меженко пропонує цілісні концепційні розробки з основних теоретичних питань, актуальних як для його сучасників, так і для сьогоднішньої літератури, і, по-третє, методологічний, оскільки маємо цікаві, часто альтернативні до усталених підходи при аналізі конкретних літературних явищ, які прямо або опосередковано впливали на формування наступних літературознавчих поглядів і не втратили своєї значущості й досі.

Теоретичне і практичне значення роботи. Положення дисертації можуть бути використані для створення цілісного портрета Юрія Меженка як науковця з широким діапазоном наукових та мистецьких зацікавлень, для доповнення і систематизації його поглядів щодо закономірностей розвитку української літератури та літературознавчої думки 10-20-х років ХХ століття, зокрема діяльності різних літературно-мистецьких угруповань – “Музагету”, “Грона”, “АСПИСу”, для подальшої теоретичної розробки окремих понять, а також для вивчення теорії літератури й літературної критики та її особливостей в Україні означеного періоду. Окрім того, результати дисертаційного дослідження можуть послугувати для подальшого виведення загальних законів та схем, які описують окремі явища (вибух, ситуація переходу, індивідуалізм, символізм та ін.) на теоретичному рівні та розглядають спільні й відмінні риси їхньої реалізації в національних літературах.

Матеріали і результати роботи можуть застосовуватись у лекційних та спеціальних курсах з історії української літератури, культурології, українознавства й історії літературно-критичної думки у високій школі, у підручниках та академічних корпусах. Опрацьовані укописні матеріали становлять основу для видання окремого збірника, а також можуть бути використані при укладанні антологій літературної критики і теорії літератури в Україні.

Апробація дослідження. Результати роботи оприлюднено у доповідях, виголошених на таких наукових форумах: студентській науковій конференції “Києво-Могилянська академія в історії України”, присвяченій 380-річчю від заснування Києво-Могилянської академії (Київ, 1995), під час Тижня студентської науки у Києво-Могилянській академії (Київ, 1996), на Міжвузівській науковій конференції “Критерії естетичної вартості художнього тексту” (Львів, 1996), Всеукраїнському науковому семінарі “Феномен текстовості у сучасній культурі” (Львів, 1997), Всеукраїнській науковій конференції “Модель “людина і світ” в українській літературі ХХ століття” (Харків, 1997), Міжнародній славістичній конференції, присвяченій пам’яті професора К. Трофимовича (Львів, 1998), Міжнародній науковій конференції “Українська філологія: школи, постаті, проблеми”, присвяченій 150-річчю заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (Львів, 1998), Звітній науковій конференції Львівського державного університету за 1998 рік (Львів, 1998), конференції міжнародного фонду “Відродження” “Нове покоління в Україні – конфлікт ґенерацій чи світоглядів?” (Київ, 1998), під час роботи у Літній літературознавчій школі “Сучасна літературознавча теорія та реінтерпретація української літератури” на базі кафедри філології Національного університету “Києво-Могилянська Академія” (Київ, 1998), на Всеукраїнській науковій конференції “Конструктивізм яко мистецтво переходової доби” (Харків, 1998), Міжнародній науковій конференції “И NИЧЕГОЖЕ БЫСТЬ” (Львів, 1999), П’ятій ювілейній Міжнародній науково-практичній конференції “Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України: Острозька Біблія (1581), її роль в історії і культурі східнослов’янських народів та вплив на розвиток їх релігійної свідомості і духовності” (Острог, 1999), науково-теоретичній конференції молодих вчених (Київ, 1999), науково-практичній конференції “Ландшафти гуманітарного знання: пошук спільних орієнтирів” (Харків, 1999), філологічній конференції молодих науковців “Semper tiro” на пошану Івана Овксентійовича Денисюка (до 75-літнього ювілею вченого) (Львів, 1999).

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (354 позиції) та додатку, викладена на 250 сторінках (з них 192 – основного тексту).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтована актуальність теми, висвітлена історію питання, подані необхідні для подальшого дослідження біографічні та бібліографічні дані про Юрія Меженка та його науковий доробок, з’ясовано ступінь та умови його “присутності” в історії української літератури. Вказано також на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами кафедри, окреслено предмет дослідження та його специфіку, зазначено мету і завдання, викладено принципи та методи дослідницької праці, відзначено її наукову новизну. Тут сформульовані основні положення, які виносяться на захист, та подані рекомендації щодо можливого практичного використання результатів роботи. Окрім того, вказано на апробацію дослідження та подано перелік авторських публікацій, які передають його основний зміст.

Перший розділ – “Теоретичні засади літературознавчої діяльності Юрія Меженка: від стилю свідомості до свідомості стилю” – з’ясовує специфіку проблематики та методології теоретичних праць Ю.Меженка і спосіб постановки теоретичних проблем в історико-літературних та літературно-критичних статтях на різних етапах його наукової діяльності. Системний підхід дозволяє виявити генетичні й контактні зв’язки його поглядів. У цьому розділі висвітлено також загальний культурно-історичний контекст (зокрема – взаємозалежність між особистими поглядами Ю.Меженка та маніфестами тих угруповань, учасником яких він був, вплив ідеологічної цензури та полемічних акцентів), виявлено характерні ознаки його теоретичних переконань: індивідуалізм, естетизм, формалізм, символізм, визначення нації як носія та співтворця культурної традиції, європеїзм.

1.1. Роль індивідуума у творчому процесі. Для яскравішого і глибшого висвітлення позиції Юрія Меженка щодо проблеми індивідуалізму його погляди розглядаються у зіставленні з позицією видатного митця та теоретика мистецтва Томаса Стернза Еліота. Еліот і Меженко – майже однолітки: роки життя відповідно 1888 – 1965 і 1892 – 1969. У 1919 році у різних історичних, суспільних і, врешті, літературних умовах з’являються статті Т.С.Еліота “Традиція та індивідуальний талант” (журнал “Егоїст”, № 4) та Юрія Меженка (Іванова) “Творчість індивідуума і колектив” (“Музагет”, № 1-3).

Коли обмежитися лише зверненням до усталених формул, що ними здебільшого виражається суть концепцій Еліота та Меженка у довідкових виданнях, то можна дійти висновку про абсолютну протилежність їхніх переконань. Однак безпосереднє звернення до їхніх праць застерігає від такого поспішного судження. На формування поглядів Еліота суттєво вплинули ідеї консервативних мислителів початку ХХ ст; зокрема І.Беббіта, Т.Г’юма та Ш.Морраса, котрі розглядали людину як обмежену та недосконалу істоту. Еліот виділяє у свідомості митця два основні первні: особове (personal) і безособове (impersonal). Йдучи за А.Берґсоном, Еліот вважає можливим і, що більше, потрібним говорити про об’єктивність творчості остільки, оскільки вона, по-перше, не є безпосереднім вираженням буденних емоцій і, по-друге, не має на увазі зацікавленості митця у своїй творчості, тобто не має жодної практичної мети. Відповідно Еліот розглядає два види емоції — емоцію повсякденну і мистецьку. Перша пов’язана із суб’єктом, завжди невизначена, динамічна, нестійка. Друга пов’язана з об’єктом, визначена і статична. Цінність твору полягає не у "значущості" повсякденних емоцій, не в їхній інтенсивності, а в "інтенсивності художнього процесу — якщо можна так висловитися, у ступені тиску, під яким відбувається злиття таких компонентів" Элиот Т.С. Традиция и индивидуальный талант//Элиот Т.С. Назначение поэзии. – К.: AirLand, 1997. – С. 163.. Ю.Меженко у рецензії на збірку "Обрії" Д.Фальківського, ідучи за Фройдом, поділяє поетів на сублімованих і несублімованих, беззастережно надаючи перевагу першим. Надмірне акцентування на своїй суб’єктивності позбавляє поета можливості бачити саме те, чим визначається його окремішність, чим він може бути новий і цікавий не лише для себе, а й для реципієнта художнього твору. Таким чином, Меженко та Еліот, по суті, обидва виступають проти експансії у художню творчість буденних стереотипів свідомості і готових шаблонів. Маємо справу не стільки з принципово відмінним розумінням ролі індивідуума у процесі творчості, скільки з різним розумінням самого поняття індивідуальності.

Подальше порівняння позицій Ю.Меженка та Т.С.Еліота передбачає розгляд поняття традиції, заснованого на переконанні, що "поза митцем завжди є щось таке, з чим він відчуває свою спорідненість, щось, чому він підпорядковує себе й офірує з надією заслужити й здобути самобутнє місце" Еліот Т.С. Функції літературної критики//Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. -С. 66.. Для Еліота традиція становить певний Абсолют, вічні цінності, звернення до яких забезпечує митцеві незалежність від тимчасовості та минущості свого Я, наступність творчих поколінь, процесуальність творчості як надособистісного породження. У Меженка подібні думки втілені у розрізненні абсолютного генія та генія колективу, який породжений загалом (не як аморфною масою, а як певною впорядкованою синхронно і сформованою діахронно системою – нацією) і до нього ж апелює своєю творчістю. Врешті-решт, література спрямована на постійний пошук не стільки чогось абсолютно нового, скільки на пошук вічного, неперехідного, тривкого. Динаміка традиції забезпечується характером взаємодії між самою традицією і новаторством, між уже створеним і тим, що перебуває у процесі творення. Не лише майбутнє визначається минулим, а й минуле визначається майбутнім, іншими словами, не тільки значення кожного нового твору прочитується на тлі традиції, а й традиція змінюється під впливом новоствореного мистецького факту. Для Меженка проблема співіснування традиції і новаторства постає як проблема взаємодії двох психологій — колективної та індивідуальної. Лише у точці їхнього перетину можлива поява вартісного твору. Співвіднесеність із традицією є запорукою існування твору не лише в моменті, а й у продовженому часі.

Коли йдеться про національне мистецтво і міжнаціональний контекст, то Меженко, як і Еліот, закликає до обов’язкового вивчення загальноєвропейської (ширше — світової) культури і наближення до її рівня не через уподібнення, не через стирання диференціальних ознак, а через вираження національної своєрідності за допомогою новонабутих засобів. Загальноєвропейська традиція трактується не як мета, що її треба досягти, а як матеріал для опанування.

Порівняльний аналіз поглядів двох визначних сучасників дає підставу стверджувати, що індивідуалізм у теоретичних побудовах Юрія Меженка далекий від будь-якого фанатизму, радше можемо говорити про діалектичний синтез у творчому процесі двох взаємопротилежних, але й взаємонеобхідних начал: індивідуального та колективного. Однак провідна роль належить все ж таки індивідууму, який для Меженка виступає основним носієм естетичного чинника творчості – того компонента, який вирізняє її серед усіх інших видів людської діяльності, а також способів усвідомлення людиною світу і свого місця у ньому.

1.2. Визначення сутності естетичного. При визначенні соціальної та естетичної вартості художнього твору Юрій Меженко виходить з положення, що “в поезії директивою може бути лише творчий потяг” Меженко (Іванів) Ю. Можливості і обов’язки української поезії//Шлях. – К.,1919. - № 1. – С. 63. і на перше місце ставить “суверенність поета” Жулинський М. Приречений на самотність і вигнання//Осьмачка Т. Поезії. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 9.. Близькими до мистецтва Меженко визнає релігію та філософію, але тим більше акцентує на відмінності поміж ними, особливо зважаючи на те, що в тогочасному суспільстві відбувалася підміна поняття “філософія” поняттям “марксистсько-ленінська філософія”. Дослідник не намагається обмежити літературу лише певним колом дозволених, а чи рекомендованих тем; навпаки, у цілій низці праць він закликає поетів відкинути зайву літературщину і звернутися до справжньої, не обмеженої жодними догмами літературо-, життє- і світотворчості. Як літературознавця-формаліста, Меженка більше цікавлять способи побудови художнього світу митця, аніж сам процес добору матеріалу. Однак мету сотворення художнього світу він не може вбачати деінде, як тільки у межах того ж таки світу. Меженко полемізує з приводу ролі естетичного чинника у літературі з С.Єфремовим і виявляє себе послідовником М.Євшана. На поглядах Євшана і Меженка однаково позначився вплив романтизму і символізму, філософії Канта, Шопенгауера, Ніцше. Водночас вони рішуче відмежувалися від європейського декадансу та теорії “мистецтва для мистецтва” кінця ХІХ – початку ХХ століття, вбачаючи у них загрозу остаточного розриву з реальним життям, перетворення літератури на порожню, абстрактну і шаблонну формотворчість, позбавлену справжнього творчо-вольового імпульсу. І Євшан, і Меженко постійно наголошували на самоцінності художньої творчості, визначальній ролі індивідуума у творчому процесі. Розглядаючи проблему індивідуума і колективу, вони, на відміну від, скажімо, Ф.Ніцше та Х.Ортеги-і-Гасета, для яких загал фігурував під зневажливою назвою юрби, особливого значення надавали поняттям народ і нація. Тому перед нами постає уже не дилема, а скоріше трикутник: особистість – загал (профанна – міщанська – юрба) – нація. Розрізнення поміж юрбою і нацією також пролягає великою мірою у площині естетичній; література як одна з форм суспільної свідомості належить до показників повноцінного суспільства. Естетичне для Меженка не обов’язково дорівнює доброму і красивому, хоча така можливість і не виключається. Але при виборі між красивим та індивідуальним Меженко надає перевагу другому.

Юрій Меженко намагається проаналізувати художній твір з точки зору його естетичної вартості не лише на макро-, але й на мікрорівні, тобто розглядаючи саму структуру твору. Деталізуючи проблему внутрішніх законів творчості, особливу увагу дослідник приділяє питанням змісту і форми, а також творення образу й образної комбінаторики. У своїх міркуваннях щодо форми і змісту Меженко близький до кола прихильників формального методу, яке сформувалося у 1910-20-х. під впливом праць О.Веселовського, О.Потебні та інших теоретиків мистецтва. Найбільше він перегукується у своїх поглядах на природу художньої творчості із В.Жирмунським та В.Шкловським. Образ, за Меженком, один із складових елементів форми твору, яка включає також звук, тему і ритм “як одне з виявлень перших трьох складових частин, властиве для всіх в однаковій мірі” Меженко Ю. На шляхах до нової теорії//Червоний шлях. – К.,1923. - № 2. – С. 208.. Стверджуючи відносну незмінність образу, Меженко, очевидно, мав на увазі передовсім способи творення чи типи художніх образів – тропи, специфіку психологічних процесів та ін. Доказом цього слугують також використовувані ним пізніше поняття прийому та художнього світогляду – замість понять форми і змісту (очевидно, під впливом В.Шкловського та В.Жирмунського). Образ як єдність прийому та ідеї, як такий, що його породжує поет, “перетравивши життя та блукаючи в світі ідей” Меженко Ю. [Мистецтво іде своїми шляхами…].- Інститут літератури АНУ ім. Т. Шевченка. -Ф.191.- № 16. – С. 1., Меженко визнає основою і фундаментом творчості, моментом, у якому починається, концентрується і завершується творчий процес. Меженко долає основну проблему формалізму – надмірний “страх смислу з його “не тут” і “не тепер” Бахтин М. Формальный метод в литературоведении. – Нью-Йорк: Серебряный век, 1982. – С. 145., з його позачасовістю і понадчасовістю, – не стільки в теорії, скільки при аналізі художніх творів. Виявлення прийому ніколи не перетворюється на самоціль, критик намагається встановити його доцільність, підпорядкування особистісному чинникові у творі; однаково важливі обидва складники образу (і прийом, і психологічне наповнення), а остаточною метою літературознавчого дослідження є відчуття присутності особистості.

Ю.Меженко звертається також до проблеми рецепції художнього твору: лише у постійній читацько-письменницькій взаємодії витворюється справжній літературний простір. Нарешті, окрім автора і читача, літературний дискурс формується ще одним чинником – літературною критикою. У розумінні ролі літературного критика Ю.Меженко наближається до М.Зерова: критик оцінює твір з погляду свого дня, історик літератури – з погляду літературного процесу. Підхід Меженка до процесу існування твору як двостороннього творчого акту закорінений у поглядах О.Потебні, а також безпосередньо пов’язаний з теорією символізму, яка розглядала реципієнта твору як співтворця.

За Меженком, художній твір не призначений для утилітарного застосування, він сам є зреалізованим застосуванням, кінцевою метою. Суспільне у творчості дає можливість взагалі її певним чином кваліфікувати, а естетичне дає можливість кваліфікувати її саме як творчість художню.

1.3. Проблема символізму і символу. Ця проблема у працях Ю.Меженка розглялається в українському, російському та європейському літературному контексті. Наслідування російських літературних зразків Меженко відкидав принципово і послідовно, починаючи ще з 1919 року. Однак немає підстав звинувачувати його ані в русофобії, ані в бунті супроти традиції. Щодо російського символізму, то, вказуючи на його вторинність відносно символізму європейського, критик все ж таки визнає невипадковість його появи у російській культурі перших двох десятиліть ХХ століття.

Символізм, на думку дослідника, не стільки протистоїть попереднім мистецьким стилям, скільки синтезує у собі їхні естетичні набутки. Однак до стильової диференціації Меженко звертається як історик літератури, а в сучасному йому літературному процесі акцентує на вирішальній ролі особистості. Однак Меженко прагне не стільки приходу ніцшевської надлюдини, скільки вселюдської індивідуалізації – створення нової людини, найвищою (абсолютною) цінністю для якої є творчість – свідчення інакшості, а, отже, індивідуальності одиниці порівняно з загалом (індивідуальне буття одиниці – таке, яке не вкладається у рамки буття загалу, але разом із ним складає загальне буття). Специфіка його поглядів висвітлена у зіставленні з концепціями Ф.Ніцше, М.Бердяєва, Вяч.Іванова, зокрема, проаналізовано його розуміння образу Дон-Кіхота як крайнього вияву індивідуалізму. У своїх поглядах на творчу індивідуальність, намагання узгодити її із загалом Меженко близький до Лесі Українки – до її екзистенційного розуміння неоромантизму, який “прагне визволити особистість у самому натовпі, розширити її права, дати їй можливість знаходити собі подібних, коли вона виняткова і до того ж активна, дати їй нагоду піднімати до свого рівня інших, а не опускатися до їх рівня” Украинка Леся. Новейшая общественная драма//Українка Леся. Зібрання творів у 12-ти томах. – К.: Наук. думка, 1977. – Т. 8. – С. 236 – 237..

Водночас Меженко звертає увагу на те, що розгортання особистісної творчості як становлення стилю відбувається у трьох “макродискурсах”: національної психології (під впливом історичного моменту), мови (з урахуванням її особливостей і рівня розвитку) та літературної традиції. Меженко ставить вимогу вироблення стилю, опанування власної емоції та надання щирості автора літературної форми. Тут ідеться насамперед про стиль як ознаку творчої індивідуальності, про свідомість стилю, про необхідність подолання емоції поетичною волею. Надаючи, услід за Шопенгауером, такого великого значення волі, Меженко саме в ній знаходить порятунок від шопенгауерівського песимізму. Через реалізацію волі до самостійних думок і до творення форм, через об’єктивацію власної волі у своїх вчинках нова людина долає натовп, безособову стихію життя і до-вільний розвиток духу. Любов до людини (а не прагнення її подолати, як у Ніцше) для Меженка означає віру у людський поступ, іншими словами – у доцільність людського існування, яку він вбачає не у віднайденні абсолютної істини, а в самому процесі пошуку, в самій реалізації індивідуальної людської волі до творення, що цілком узгоджується із загальним естетичним підходом до художньої творчості як до самоцілі.

Постійне наголошування на свідомості художньої творчості не означає для Меженка також переходу до неопозитивізму. Раціональне ставлення до світу не є достатнім для появи художнього твору. Особливе наголошування на раціоналізмі та предметності великою мірою було спричинене станом тогочасної поезії з її абстрактними та безтілесними образами, поза якими доскіпливий погляд критика вбачав порожнечу. Надмірна раціоналізація, потрактування літератури лише як допоміжного засобу для вираження певних ідей чи переконань Меженко розглядає як одну з небезпек мистецтва, яке відмовляється від старого психологізму. Ще одна небезпека – натуралізм і фотографічність зображуваного, перетворення художнього твору на інвентарний перелік фактів. Вихід – у поєднанні “нового психологізму” і “нового побуту”; квінтесенцією літератури Меженко вважає словесний образ, у якому митець одночасно виражає життєвий матеріал та ідеї, синтезовані та “перероджені” силою його творчої особистісної волі. Хоча художня творчість, на думку дослідника, починається зі спостережливості, а для подальшого вдосконалення потребує довгої напруженої праці й навчання, та все ж таки специфіка її полягає у присутності таємниці, - і в цьому Меженко виявляє себе як послідовний символіст. Однак він розмежовує символізм як прийом і як загальне художнє світобачення та світотворення (пор. з І.Франком, О.Лосєвим та ін.). Відкидаючи символізм як прийом, Меженко характеризує його як такий спосіб художнього світовідчування, який, попри збереження безпосереднього зв’язку художнього образу з реальним світом, попри його максимальну предметну “напруженість і повноту”, дозволяє бачити в тому ж таки образі сутність і різнобарвність реальності, що перегукується із словами А.Бєлого про “реалістичний символізм”, який є основою для появи міфа. Намагання збагнути психологічну вмотивованість “кожної думки героя, проекції його свідомості в минуле, сучасне й майбутнє”, що створює “цілісний правдивий образ внутрішнього світу людини” Кузнецов Ю. Імпресіонізм в українській прозі к. ХІХ – п. ХХ століття: Проблеми естетики і поетики. – К.: Зодіак-Еко, 1995. – С. 258., споріднює символізм Меженка із т. зв. “психологічним імпресіонізмом”. Можна сказати, що імпресіоністичний образ існує заради символістичної творчості: вловити мить, аби таким чином подолати лінійність та фрагментарність часу і збагнути вічність.

Розпочавши з критики першої хвилі українського символізму, тісно пов’язаного із декадентством та великою мірою залежного від російської літератури, Меженко залишається на засадах естетизму та індивідуалізму. Його індивідуалізм особливо актуалізується у ситуації свідомого розриву з попередніми традиціями. Увага до психології творчої особистості, до її самості та самотності, до процесу взаємодії особистості і загалу як до протистояння і боротьби, до проблеми висхідного та низхідного сходження митця, а також до проблеми жертовності мистецтва споріднює погляди Меженка не тільки з символізмом, але й з екзистенціалізмом. Таким чином, можемо констатувати перехід Меженка від символізму як напряму в літературі та літературознавстві к. ХІХ – п. ХХ століття до розуміння символу як універсальної мистецької категорії.

У другому розділі – “Літературна критика: прописи з української літератури 20-х років ХХ століття” – розглядаються літературознавчі праці Юрія Меженка, які розгортають перед читачем широку панораму літературного життя 20-х років. Разом із рецензованими текстами його праці утворюють єдину систему, котра відображає специфіку та цілісність даної епохи. Їхніми характерними ознаками є інтерпретаційність та прогностичність, а також чіткий поділ на історико-літературні та літературно-критичні. Характерною рисою його критики можна вважати відсутність хронологічної дистанції поміж появою самого художнього твору та відповідної рецензії. Як правило, предметом літературно-критичного розгляду ставали перші або перші значущі твори автора. Таким чином, Меженко не стільки структурував чи деструктурував наявний навколотекстовий дискурс, скільки давав першопоштовх до його появи. Серед усього розмаїття численних літературних з’яв та прояв найбільшу увагу Меженко приділяє Пролеткультові, футуристам, частково – неокласикам, і, врешті, тим особистостям, які, на переконання критика, вирішальним чином вплинули на формування нової культурної свідомості. Серед них П. Тичина, М. Хвильовий, Є. Плужник.

2.1. Поняття “революційної літератури”. Поняття революції Меженко виводить поза суспільно-історичні рамки: у першу чергу мова йде про зміну філософської парадигми (криза позитивізму та суб’єктивного ідеалізму, поява праць Ф.Ніцше, О.Шпенґлера, К.Ясперса, Т.Адорно, З.Фройда, Ж.Лакана, Х.Ортега-і-Гасета та ін.), глобальні наукові відкриття (щонайперше в галузі фізики), остаточну переорієнтацію естетики з античності на модерн та національно-літературну колізію боротьби народників і модерністів. Врешті, на початку 20-х років йдеться уже не тільки про протистояння традиції і новаторства, але й про необхідність оновлення самої категорії традиції, що стоїть перед загрозою виродження в епігонство та імітацію.

Літературно-критичні праці Меженка відображають світ, який опиняється у становищі первозданного хаосу і вимагає нового найменування словом і нового способу тривання. Вирішальну роль у цьому процесі відіграє книговидавництво, література набуває особливої значущості, зростає довіра до писаного слова. Меженко спостерігає та аналізує ці процеси не тільки як літературознавець, але і як бібліограф. Увесь комплекс пореволюційної літератури формує, формулює єдиний цілісний текст (хоча не завжди єдино-образний).

Революційна ситуація здійснюється як ситуація вибуху (Ю.Лотман) і складається з двох основних етапів: переживання (екзистенційне та хронологічне) вибуху та наступне свідоме повернення до моменту вибуху. Якщо першому притаманні актуалізація міфу, заміна часових вимірів моментом, хаотичність, то на другому етапі з’являється історична свідомість, лінійний час, космічна впорядкованість, диференційованість я та інших (як речей та імен). Література перших пореволюційних років постає перед критиком як ситуація вибуху в бінарній структурі, внаслідок чого в основу будь-якого поділу літературних фактів лягає протистояння старе – нове, що дозволяє розглядати літературу відповідного періоду як реалізацію ситуації переходу. Таким чином виникає міфологічна ситуація (попри всю її літературність), завданням якої є створення через слово нової світобудови (В.Іванов, В.Топоров, М.Еліаде, А.Ханзен-Льове, М. Червінський). Новий світ постає як антропоцентричний, а нова людина виявляється творцем ідей і – відповідно – речей. Врешті, не слід забувати, що творення речей є лише першим щаблем світотворення. Подальші шляхи можуть бути досить різноманітними. І не від самих щаблів залежить, куди вони вестимуть – угору чи вниз. Найяскравішим прикладом розгляду літературного твору (і творення – як процесу, а не тільки результату) як утілення ситуації переходу (Е.Ліч, М.Буковський) є рецензія Меженка на другу поетичну збірку Д.Загула. “Ключем” до такого прочитання послугувала сама назва збірки, у якій Меженко вбачає філософський зміст – “На грані”.

2.2. Пролеткульт, футуризм та неокласицизм. У колективній творчості пролеткультівців Меженко вбачає замах на індивідуальність та свідчення перемоги матеріального над духовним. Методи творчості пролеткультівців критик витлумачує як невдало скопійований, спримітивізований та доведений до абсурду процес народної творчості, а також як спотворений відгомін романтичної ідеї симпоезії та симфілософії (Ф.Шлегель, Новаліс). Футуристів він критикує за цілковите ігнорування набутків традиції, наслідувальний щодо зарубіжних зразків характер, увагу насамперед до деструкції, яка так і не вивершується справді творчим результатом, за виродження в низькопробну авантюрну літературу, що, по суті, означає диктат маси. Окрім того, Меженко звертає увагу на невідповідність футуристичних гасел конкретній культурно-історичній епосі та відсутність сталої попередньої традиції, без якої футуризм, як опозиційний за своєю природою, існувати не може. Неокласицизм розглядається надто побіжно, і основний акцент робиться при цьому на його орієнтації на минуле як взірець для сучасності, що звучить надто полемічно при порівнянні з висловлюваннями на цю тему М. Зерова.

2.3. Павло Тичина та Євген Плужник. Якщо взяти до уваги слова Меженка про те, що справжня творчість потребує “кваліфікації загалом”, то саме Меженко