як першо-Читач вперше посвідчив належність творів Тичини і Плужника до літературних явищ; більше того, сам він був якоюсь мірою їхнім співтворцем – бо задавав способи і форми прочитання, виводив на світ Божий саме ті сенси, які хотіла і могла відчитувати революційна доба. П. Тичина постає у рецензіях Меженка як одна з найбільших постатей у тогочасній українській літературі – справжній культуротворець, який зумів виправдати сподівання і дати більше. Критик зупиняється на розглядові трьох основних ознак його ранньої поезії (“Сонячних кларнетів”): цілісності, єдності збірки на всіх структурних рівнях – від окремого образу і до цілої книжки, відзначаючи при цьому нові для літератури прийоми творення образу; своєрідному космогенезі, в якому відбувається становлення природи та людської душі у стихії духу; музичності, яка виявляє себе через звук та ритм. “Космічність” і “пантеїзм” Тичини закономірно продовжують єдність структурну на рівні семантичному. Стисло загальне враження від “Соняшних кларнетів” можна було б сформулювати як космогенез, що прагне свого вивершення в антропогенезі: людська душа гармонійно звучить в одному акорді з природою і сягає межі остаточного свого оформлення – появи нової людини, вінця нового світу.
Звук у Тичини критик розуміє як принцип світотворення та спосіб світосприймання, коли існувати означає звучати, а не-говоріння можливе лише як слухання. Сонячні кларнети – це, власне, і є всесвіт як дух і звучання, як позачасове і позапросторове (бо повсякчасне і повсюдне) становлення – поза ним не існує якогось іншого простору і часу. Музика свідчить про просторово-часову (у традиційному розумінні) безформність, своєрідну психічну процесуальність, коли “немає предметів і є лише процеси” Лосев А. Строение художественного мироощущения//Лосев А. Форма. Стиль. Выражение. – М.: Мысль, 1995. – С. 304.. Немає думки, немає ідей, отже, немає предметів і взагалі логічної диференціації світу. Немає предиката “є”; про буття ще “не можна сказати, що воно є чи не є /…/. Значить, і говорити про це Буття неможливо. Можна говорити лише ним самим, тобто тільки Воно само може себе виявляти” Лосев А. Очерк о музыке //Лосев А. Форма. Стиль. Выражение. – М.: Мысль, 1995. – С. 639.. Відсутність звуку зіставляється з небуттям. Поміж беззвучністю і розмовою залягає прірва, яку неможливо здолати жодними поетичними парадоксами. Прірва у сфері онтології, а не поетики. І сам поет є творцем цієї онтології не більше, аніж її витвором. Ритм з’являється як спроба структуризації. Через ритм музика змагає до слова – до найменування, до оформлення.
“Плуг” і “Замість сонетів і октав”, на думку Меженка, знаменують собою нове творче коло. Очікувана і пророкована “Сонячними кларнетами” поява нової людини супроводжується утвердженням техніки: людина, ще занадто близька до природи у першій збірці, стає аж надто далекою від заліза другої. “Плуг” розпадається на “молитовне” і “землі земне”, а наступна збірка засвідчує остаточну фрагментарність, дискретність новопосталого світу. Автор перетворюється на спостерігача, героїчна жертва – на звірячу гризню. Автор “Замість сонетів і октав” не тільки спостерігає, але й рефлектує “з приводу”, аналізує, моралізує – врешті, повністю усвідомлює свою відрубність від світу. Ані він у світі, ані світ у ньому. Власне, світотворення не відбулося – не конче з вини поета. Людські слова неспроможні опанувати світом – можуть тільки засвідчити його появу чи занепад. “Сонячні кларнети”, за Меженком, явили максимальну творчу напругу, але за пророком не прийшов месія; поезія втратила первісну силу складати камені у міські стіни і виліковувати хвороби душі і тіла; “бути” так і не перетворилося на “бути воістину”.
Мотив жертви, який Меженко майже опускає в поезії Тичини (це легко пояснити виправданістю жертви, її доцільністю, яка перетворює смерть на переродження), одразу потрапляє в поле його уваги у поезії Плужника. Єдине, що можна протиставити тотальній смерті, – віра. Ліричний герой опиняється у світі після пережитої смерті, смерті іншого, свідком якої він був і залишається. Він занурений у час, який вбиває. У Плужникові Меженко бачить поета всуціль раціонального (хоча предметом його аналізу є екзистенційні переживання – не егоцентричні, а близькі і знайомі кожному). У цьому його головна відмінність від Тичини. Плужник теж говорить про революцію – і для цього повертається у минуле. Він теж звертається до природи – але це звернення посттехнічне, звернення як до зразка для життя, а не до самого життя. Відбувається реміфологізація слова – втрата його творчої спромоги. Тичина відображає процес, у який сам він включений, а Плужник – факти, які він спостерігає. Тичина будує світ, Плужник перебудовує себе. Його мовчання – вже не небуття, а максимальне напруження буття, коли існувати – значить “вимовляти” мовчання. Першу збірку Плужник починає утвердженням віри і знання про щасливе майбутнє; у 1926 році це скидається більше на намагання переконати себе, аніж на віталістичну декларацію. Світ не осягнув гармонії, пророкованої Тичиною, і новий поет змушений шукати її самотужки, осторонь від світу, силою власної волі. Сотворення світу перероджується на самосотворення особистості. Плужник шукає не замкового каменя, а каменя філософського – без надії коли-небудь його знайти. У цьому пошуку народжується новий Сковорода, і мандри його не втеча, а проща, повернення до людини нової і оновленої – не стільки зовнішньо, скільки внутрішньо. Це осягнення нової гармонії, нової музики, коли останнім рядком вірша звучить “симфонія дев’ята”. Плужник не опановує словом світ – але опановує самі слова. Тичина починав “Сонячні кларнети” з того, що не вміщалося у слова. Плужник підходить до цього у кінці своєї другої збірки, замикаючи коло – огненне коло, яке у другій половині 20-тих років загрожувало стати колом пекельним.
Меженкове розуміння поезії П.Тичини та Є.Плужника проаналізовано у порівнянні з думками його сучасників та наступників: Г.Костельника, Є.Маланюка, Ю.Лавріненка, О.Тарнавського, В.Стуса, Г.Клочека, М.Ласло-Куцюк, С.Тельнюка, Г.Грабовича, В.Юдіної, В.Моренця, В.Діброви, В.Неборака, Ж.Ящук, Г.Токмань та ін.
2.4. Микола Хвильовий: поява іншого. Поміж Тичиною і Плужником хронологічно та структурно припадає поетична та рання прозова творчість М.Хвильового. На прикладі художньої еволюції Хвильового Меженко виявляє ті ж риси, які загалом були притаманні тогочасній українській літературі. Уже саме прямування від поезії (точніше, лірики) до прози (правильніше було б казати – епіки) видається критикові не випадковим: окрім типовості для розвитку окремого письменника, це характерно також для загальної генези літератури – як рух від переживання до осмислення, тобто від “чистої музики” до образних – структурованих за допомогою людської думки (за О.Лосєвим) – творів. На думку Меженка, відхід Хвильового від поезії і перші проби прозового письма не варто трактувати лише як технічну зміну форми, навіть не як просто творче зростання письменника. Йдеться про зміну його світовідчування і світосприйняття, що і є справжньою причиною творчої переміни.
Хвильовий як поет і як прозаїк творить однаково особистісно, але перемога епічного способу художнього мислення свідчить про зростання усвідомленості своєї самості, інакшості – окремішності, але не відчуженості. Усе, що стає предметом естетичної думки і переживання Хвильвого, залишається йому близьким – так, як можуть бути близькими і друг, і ворог. Хвильовий приходить у світ як поет і застає у ньому велику симфонію становлення – справді до-світню, передсвітню, у якій ще немає жодних логічних диференціацій. Однак Хвильовий того прагне і прагне свідомо, хоча “живого життя”, за Меженком, у його поетичних творах немає. Причина не в художньому стилі, причина у переламності і переходовості самої світобудови. Людина “словесна” через мовлення як специфічно людську і до того ж особистісну діяльність пересотворює світ довкола себе і в собі, своїм свідомим вольовим зусиллям впорядковує його і розширює. Меженко акцентує на свідомому змаганні Хвильового до перемоги речей. Значну увагу критик приділяє також появі суб’єктно-об’єктної диференціації – народженню іншого: як зовнішнього, так і внутрішнього, що уможливлює ситуацію комунікації й автокомунікації, а згодом її руйнує. Людина-деміург, міфотворець нового світу, виявляється у цьому світі чужою.
Розглядається також ставлення Ю.Меженка до таких понять, як серце (у контексті “філософії серця”, зокрема, П.Юркевича), свідомість, молитва. У молитві людина не тільки співпереживає, вона воліє – виявляє власну волю у процесі становлення нового світу. У роботі висвітлюється глибоке Меженкове розуміння ритмізації, пунктуації та синтаксису творів Хвильового. Його погляди зіставляються з поглядами М.Чиркова, П.Христюка, М.Зерова, В.Юринця, А.Любченка, Д.Донцова, С.Гординського, М.Шкандрія, Ю.Шереха, О.Гана, М.Островерхи, С.Павличко, В.Агеєвої, М.Жулинського, В.Брюховецького, І.Михайлина та ін.
У Висновках синтезовано результати досліджень. Юрій Меженко працював у складний, напружений і водночас цікавий час теоретичних маніфестів, не підтверджених практикою, і практичних починань, не осмислених теоретично. Його присутність у літературі триває – як пряма, так і опосередкована. Запропоновані ним моделі та спосіб бачення, прочитання й розуміння літератури здатні до модифікацій та розгортання, до внутрішнього руху, а саме такий рух є абсолютним для того, хто прагне змін і розвитку. Він заявив про себе як талановитий теоретик, запропонувавши розробки із визначальних проблем літератури, літературознавства та естетики. Водночас він виявив також неабияке літературно-критиче обдарування, бо вмів розпізнавати серед буденних літературних фактів справді “ще не бувале”: його відкриття були непомильними – П. Тичина, М. Хвильовий, Є. Плужник…
Портрет Меженка-літературознавця, можливо, не завжди чіткий і досконалий, так само, як і час та середовище, в якому він жив, але, безперечно, гідний уваги. До того ж, не слід забувати слів відомого біографа А.Лану: “У кожному портреті тіні мають таку ж вагу, як і світло”.
Основні положення викладено у таких публікаціях:
1.
Література як світотворчість (за літературознавчою концепцією Ю. О. Іванова-Меженка)//Слобожанщина: Літературно-художній, суспільно-політичний та теоретико-методологічний журнал. – Харків,1997. – № 5. – С. 172 – 177.
2. Юрій Меженко: на межі епох//Слобожанщина: Літературно-художній, суспільно-політичний та теоретико-методологічний журнал. – Харків,1998. – № 8. – С. 164 – 167.
3. Юрій Меженко і Томас Стернз Еліот: проблема традиції та індивідуальної творчості в літературі//Наукові записки НаУКМА. – К.: Видавничий дім “КМ Аcademia”, 1998. – Т. 4: Філологія. – С. 121 – 125.
4.
Павло Тичина та Євген Плужник у рецепції Юрія Меженка: писання і передання української пореволюційної літератури//Актуальні проблеми сучасної філології: Літературознавство. Збірник наукових праць Рівненського державного гуманітарного університету. – Вип. VII. – Рівне, РДГУ, 1999. – 157 – 174.
5.
Проблема творення у літературі: за літературознавчою концепцією Юрія Меженка//Українська філологія: школи, постаті, проблеми: Збірник наукових праць Міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у львівському університеті. – Львів: Світ, 1999. – Ч. 1. – С. 256 – 263.
6. Юрій Меженко: від стилю свідомості до свідомості стилю//Молода нація: Український молодіжний науковий альманах. – К: Смолоскип,1996. – № 5. – С. 61 – 69.
7. Естетична вартість художньої творчості за концепцією Ю. О. Іванова-Меженка//Критерії естетичної вартості художнього твору. – Львів,1996. – С. 23 – 26.
8. Ян Мукаржовський: концепція естетичної функції//Критерії естетичної вартості художнього твору. – Львів,1996. – С. 42 – 45.
9. Проблема традиції та індивідуальної творчості: Т. С. Еліот – Ю. Меженко – Я. Мукаржовський//Матеріали міжнародної славістичної конференції пам’яті професора Костянтина Трофимовича (1923 – 1993). – Львів,1998. – Т. 2. – 68 – 77.
10.
Література як міфотворчість//Матеріали до конференції “Нове покоління в Україні – конфлікт ґенерацій чи світоглядів?”. – К.,1998. – С. 16 – 19.
11.
Юрій Меженко: прописи української культури 20-х років ХХ століття//Молода нація: Український молодіжний науковий альманах. – К.: Смолоскип, 2000. - № 13. – С. 42 – 82.
12. Haіeta O., Starowojt I. Literatura ukraiсska po „Rybo-wino-kurze”//Tygiel Kultury. – Јуdї, 1999. - № 1 – 3: Ukraiсcy i Polacy w wigiliк trzeciego millennium. – S. 53 – 57.
SUMMARY
Haleta, Olena I. Jurii Mezhenko as a Literary Scholar. – Manuscript.
Dissertation on gaining scientific candidate degree of filological sciences for speciality 10.01.01 – Ukrainian Literature. – Lviv National Ivan Franko University, Lviv, 2000.
The dissertation takes as its subject Jurii Oleksiiovych (Ivanov) Mezhenko’s increasingly influential scientific heritage introducing his historical and theoretical literary criticism of the late 1910-20s to the present. It identifies the historical perspective which makes possible a double re-reading of Mezhenko’s writings through the highlights of Ukrainian national literary process as well as it European context.
Getting a real impact of Mezhenko’s creative writer’s, critic’s and reader’s interaction concept the dissertation establishes three main objectives:
1)
fact proposal relates to understanding and accepting of Mezhenko’s complete corpus of criticism which remained partly unpublished or appeared in rare editions;
2) theoretical proposal presents his main positions in the debate over the modern (“revolutional”) project of Ukrainian literature;
3) methodological proposal signifies Mezhenko’s bright alternative offers in the critical practice, his special reflections on changed relation between art and aesthetics in 1920s.
Mezhenko went beyond the framework of the ad hoc decisions so far he seems to persist one of the future Ukrainian literary criticism markers.
Thesis is particularly tuned into general cultural and historical context of the epoch: specifically – into mutual consent to Mezhenko’s personal outlook and manifestos of the art groups he belonged to, into influence of the ideological censorship, into debatable issues. The dissertation points out comprehension of individualism, aestheticism, formalism, and symbolism, Europocentrism which are extremely important as the rich intellectual context of Mezhenko’s writings.
He incisively analyzed concept of the nation as an exponent of cultural tradition and native speaker of it. Focusing on the border between an “absolute genius” and the “genius of community” he defines them both paying special attention to the last one. According to Mezhenko’s theory an individual creativity depends on being related to the nation which holds the literary tradition and prolongs the impact of artifacts keeping them for others – readers and critics.
He insisted that personality shapes the style though contemporary literary scholars put it just the opposite. As the other key conditions of literary style he found level of the language, specifics of national identity and concrete social or historical situation.
Arranging his own theory of aestheticism Mezhenko adopted conceptions of personality and creativity articulated by A.Schopenhauer in Germany and M. Ievshan in Ukraine. Mezhenko followed Ukrainian philological school and gained in direct contacts with Russian formalism and symbolism.
Expressing of his scientific evolution steps researcher reduces them to the virtual movement through symbolism (as a summary or synthesis of the previous literary history) to the art of symbol (new art intended to rebuilt the whole edifice of culture).
Mezhenko’s writings must be counted the finest acts of Ukrainian criticism as well as clear contours of the interpreting and forecasting strategies of his time. He could be assertive, but always in the mode of counterstatement, affirming the inverse of society’s accepted dogmas and myths.
He reacted mainly to the first or the first meaningful authors’ texts becoming a stimulus for the next. Mezhenko’s intellectual power worked out such literary phenomena as Proletcult (Proletarian culture), futurism and neoclassicism. He opened and emphasized 20 c. Ukrainian literature “grand impostures” personificated by P.Tychyna, M.Khvylovyi, E.Pluzhnyk.
Thesis explains the topos of explosion (Y. Lotman) – revolutionary existential and chronological transfer to the newborn culture and signifies demantions of Mezhenko’s permanent selfcorrection of concepts and objectives coursed by transition period – passing through one model of literature to another.
The dissertation is completed in problematic and historical method combined with (according to proposal requires) with comparativistic, semiotic, biobibliographic, mythopoetic and psychological one. Receptive aesthetics and literary image are also proposed for solution.
Key words: individualism, tradition, aestheticism, formalism, symbolism, symbol, revolutionary literature, mythological consciousness.
АНОТАЦІЯ
Галета О. І. Юрій Меженко – літературознавець. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2000.
Дисертація присвячена вивченню діяльності Юрія Олексійовича Меженка (Іванова) як теоретика, історика літератури і літературного критика (к. 10-х – 20-ті роки ХХ ст.). Предмет дослідження розглядається як специфічний складник національного літературного процесу і явище, органічно вписане у європейський контекст; як результат вибуху, намагання вирватися з-під тягару причинно-наслідкових зв’язків – і необхідне породження культурно-історичної ситуації; як феномен діалогу, творчої співдії письменника, критика й читача. Основним методом дослідження є проблемно-історичний у поєднанні, відповідно до специфіки матеріалу, з культурно-історичним, компаративістичним, семіотичним, біобібліографічним, міфопоетичним, психологічним (зокрема, глибинною психологією), рецептивною естетикою та технікою літературного портрета.
Ключові слова: індивідуалізм, традиція, естетизм, формалізм, символізм, символ, вибух, ситуація переходу, революційна література, міфологічна свідомість.
АННОТАЦИЯ
Галета Е. И. Юрий Меженко – литературовед. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 – украинская литература. – Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2000.
Диссертация посвящена изучению деятельности Юрия Алексеевича Меженко (Иванова) как теоретика, историка литературы и литературного критика (к. 10-х – 20-е годы ХХ в.). Предмет исследования рассматривается как специфическая составная часть национального литературного процесса и явление, органически вписаное в европейский контекст, как результат взрыва, попытки вырваться из-под тяжести причинно-следственных связей – и неободимое порождение культурно-исторической ситуации; как феномен диалога, творческого содействия писателя, критика и читателя. Основным методом исследования является проблемно-исторический в сочетании, соответственно специфике материала, с культурно-историческим, компаративистическим, семиотическим, биобиблиографическим, эстетическим, психологическим (в частности, глубинной психологией), рецептивной эстетикой и техникой литературного портрета.
Ключевые слова: индивидуализм, традиция, эстетизм, формализм, символизм, символ, взрыв, ситуация перехода, революционная литература, мифологическое сознание.
Підписано до друку 16. 06. 2000. Формат 60х84/16
Папір друк._______.
Наклад 100 прим. Зам. 247
Видавничий центр Львівського національного
університету імені Івана Франка.
79000, м. Львів, вул. Університетська, 1.
