Дніпропетровський національний університет

Головко Володимир Вікторович

930.1“19”(477)

Криза сучасної української історичної науки: теоретичний

та історіографічний контекст

07.00.06- Історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Дніпропетровськ – 2000

Дисертація є рукопис

Робота виконана на кафедрі історіографії та джерелознавства Дніпропетровського національного університету

Науковий керівник: Доктор історичних наук, професор

КОЛЕСНИК Ірина Іванівна,

Дніпропетровський національний університет,

професор кафедри історіографії та джерелознавства

Офіційні опоненти: Доктор історичних наук,

ЧИШКО Віталій Сергійович

Інститут біографічних досліджень Національної бібліотеки України

ім. В.І.Вернадського НАН України, директор

Кандидат історичних наук, доцент

ВАСИЛЕНКО Віталій Олександрович

Національна гірнича академія України, доцент кафедри

українознавства та політології

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, кафедра історіографії,

джерелознавства та археології

Захист відбудеться 27 грудня 2000 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 при Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд.307

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050 м. Дніпропетровськ, вул.Казакова,8

Автореферат розісланий “25”листопада 2000 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Кривий І.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКИ РОБОТИ

Актуальність дослідження. Кінець століття, а тим більше тисячоліття, сприяє роздумам над тим, який досвід здобуло людство, на якому етапі свого розвитку воно знаходиться. Відомо, що сучасники рідко коли задоволені своєю епохою, однак в кожний період історії роз’їдаючу силу критики компенсувала віра в ідеали—євангельські істини, категоричний імператив, силу просвітницького розуму, нарешті в неухильний прогрес. У ХХ століття цивілізація входила з оптимістичними настроями, хоча і з певними тривожними передчуттями: майже не помічені сучасниками залишилися заклики Фрідріха Ніцше про необхідність перегляду цінностей. Переоцінка цінностей не заставила себе очікувати, вона обернулася світовими війнами і великими соціальними експериментами. Європейська людина поступово і неухильно втрачала свої ідеали, залишаючи їх в “довоєнних” періодах Першої і Другої світових воєн.

Друга половина ХХ століття ознаменувалася розповсюдженням сумніву щодо усіх сторін людського буття. Якщо Р.Декарт вважав, що під сумнівом має знаходитися все крім самого сумніву, то завдяки Ф.Ніцше, К.Марксу, З.Фрейду сумнів був поставлений під сумнів Рикер П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике. М., 1995. С.231. . Таким чином, людина може бути впевнена лише в тому, що відбувається “тут і зараз”, а її минуле і майбутнє знаходяться начебто в сутінках, в які вже не вилітає сова Мінерви. Щоб бути чесними перед самими собою ми принесли в жертву віру у прогрес, і мова вже йде не про тимчасову дестабілізацію, після якої наступить період стабільності, а про нестабільність як об’єктивну реальність людського існування.

Кризовий стан суспільства, протиставлення суспільства і науки привели до розповсюдження уявлень про кризу останньої. Кризові періоди наукове співтовариство переживало і раніше, однак завжди була надія і впевненість, що вихід буде знайдений. Чим ближче до кінця ХХ століття, тим більше поняття “криза” ставало чимось звичайним. Ненормальність стала нормою, криза замість короткого й драматичного періоду її подолання стала більше сприйматися як перманентний стан, який, здається, взагалі ніколи не скінчиться Краснодембський З. На постмодерністських роздоріжжях культури. К., 2000. С.13..

Криза науки передбачає насамперед вирішення дилеми: “наука—для суспільства” або “наука—для науки”. Для носія науково-технічних знань, яким властива кумулятивність, ситуація в науці не є трагічною до тих пір, поки поглиблюється пізнання законів природи, майже не щодня відбуваються нові відкриття, створюються нові технології, впроваджуються у виробництво винаходи і на все це вистачає коштів і ресурсів. Інша справа у випадку філософських, психологічних, соціологічних, історичних, одним словом, гуманітарних наук. Ці науки об’єднує те, що вони носять рефлексивний характер. Результатом діяльності гуманітарія є не кількість авторських аркушів його наукових праць і навіть не кількість читачів цих праць, а ті думки, які наукові праці у читачів породжують, і дії, до яких вони спонукають. В цьому ракурсі гуманітарні науки є своєрідним лакмусовим папірцем стану суспільства. Криза суспільства віддзеркалюється кризою гуманітаристики.

Дослідники, в тому числі історики, намагаються віднайти відповідні пізнавальні інструменти для оцінки сучасного стану. Різноманітність підходів привела до своєрідного “термінологічного хаосу”. Так, в історичній науці сучасні зрушення визначаються як “лінгвістичний поворот” White H. Metahistory. The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe. Baltimore & London. 1973., “відродження нарративу”, “повернення літератури” Stone L. The Revival of Narrative: Reflection on a New Old History // Past and Present. 1979, no.85. P. 3-24. ; Hobsbawn E. J. The Revival of Narrative: Some Comments // Past and Present. 1980, no.86. P. 3-8., “постмодерністський виклик” Ankersmit F.R. Historiography and Postmodernism // History and Theory. Studies in the Philosophy of History. Volume XXVIII. 1989. P.137-153., “занепад традиційної історії” Burke P. Overture: the New History, its Past and its Future // New Perspectives on Historical Writing. Pennsylvania. P.1-20. , “доба сумнівів”, “критичний поворот” Шартье Р. История сегодня: сомнения, вызовы, предложения // Одиссей. 1995. М., 1996. С.192-205., найбільш розповсюдженим є поняття “криза”.

Українські суспільство і наука також охоплені кризою. Національною особливістю є те, що українське суспільство різко перейшло від стабільного стилю життя радянської республіки до невизначеного, аморфного стану “країни з перехідною економікою”, тоді як західні суспільства поступово приходили до усвідомлення кризового стану.

Кризовий стан суспільної свідомості в Україні обумовлений не тільки політичними трансформаціями початку 90-х рр. (розпад СРСР, утворення незалежної Української держави), але й процесами подальшого пошуку шляхів вирішення економічних та культурних проблем, які стоять перед країною. Історична наука традиційно слугувала одним з провідних чинників конструювання національної, соціальної, політичної ідентичностей як окремої людини, так і соціуму. Коли немає можливості обпертися на сучасне, то суспільство апелює до минулого. Однак дискретність української державної традиції, надзвичайно прозорі культурні кордони перетворюють пошук стійкої української ідентичності в щось подібне на “химеру” von Hagen M. Does Ukraine Have a History? // Slavic Review 54, no. 3 (Fall 1995). Р.670.. Відтак, спроби однобічного переписування історії, наприклад, націоналістичного на противагу марксистсько-ленінському, лише поглиблюють відчуження суспільства та історичної науки. Як результат, історіографія не виконує однієї з своїх головних функцій—світоглядної Колесник І.І. Українська історіографія. ХVІІІ – початок ХХ століття. К., 2000. С.27..

В українській історичній науці відбувається онтологізація поняття “криза”, тобто воно перестає бути метафорою і йому надається статус об’єктивної реальності. Правда, самі по собі розмови про кризу не доказують, що криза має місце в реальності, однак вони є ознакою “бродіння умів” Эмар М. Образование и научная работа в профессии историка: современные подходы // Исторические записки. Теоретические и методологические проблемы исторических исследований. Вып. 1. М., 1995. С.7.. Одним з способів подолання "бродіння умів" є шлях прояснення смислу тих, понять, що використовують дослідники, в тому числі поняття "криза історичної науки". Ще на початку 80-х рр. радянській філософ Н.Левінтов відмічав, що криза як особлива філософська і соціологічна категорія не виділялась і не вивчалася до останнього часу Левинтов Н.Г. Социально-философское содержание категории “кризис” // Философские науки. 1980 №1. С.39.. Незважаючи на те, що інтенсивність використання поняття “криза історичної науки” збільшилася, його дослідження як пізнавальної категорії залишає бажати кращого.

З одного боку, ідейне навантаження поняття “криза історичної науки” показує специфічність тої чи іншої історіографічної ситуації, з іншого, в основі цього поняття залишаться так звані “вічні питання” історіографії: проблеми об’єктивності історичної науки, історичного синтезу, методів історичного пізнання, поняття прогресу в історії тощо. Таке поєднання специфічних і загальних аспектів робить категорію “криза історичної науки” привабливою в історіографічних дослідженнях.

У випадку української історичної науки гостроти додає факт, що її національна та ідейно-організаційна ідентифікація відбувалася вже в умовах кризи світової історіографії. В українській радянській історіографії поняття “криза” застосовувалося до немарксистських напрямів історичної науки. З початку 90-х рр. українська історична наука відмовилась від монополії марксистсько-ленінської методології і ввійшла в світовий інтелектуальний простір Див. Жук С.І. Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки // Український історичний журнал. 1994 №1. С.45-53; Колесник И.И. История исторического познания в постсоветском научном пространстве: методологические и социальные функции // Українська історична наука на порозі ХХІ століття. Харківський історіографічний збірник. Вип.2. Харків, 1997. С.71-90.. Сучасні українські історики отримали можливість ознайомитися з тлумаченнями поняття “кризи” західними, в тому числі еміграційними, дослідниками. Отже нагальною проблемою є вивчення впливу історіографічних традицій—радянської та західної—на інтерпретацію поняття “криза” в сучасній історичній науці.

Таким чином, актуальність вивчення феномену кризи сучасної історичної науки та його відображення в науковій свідомості обумовлена принаймні трьома аспектами: політичним, теоретичним та історіографічним.

Об’єктом дисертаційного дослідження являється український історіографічний процес другої половини 1980 – 1990-х рр., розглянутий під кутом зору кризи світової і вітчизняної історичної науки.

Предметом дослідження є феномен кризи сучасної української історичної науки та його відображення в вітчизняній та зарубіжній історичній літературі.

Метою даної роботи є визначення поняття “криза” на матеріалах української історичної науки і використання цього поняття як засобу дослідження сучасного історіографічного процесу.

Виходячи з мети дослідження, необхідно розв’язати такі дослідницькі завдання:

·

·

·

·

·

Хронологічними межами дослідження виступає період другої половини 1980-х – 1990-ті рр. Оскільки в роботі аналізуються радянська та діаспорна історіографічні традиції, то при їх безпосередньому розгляді нижні хронологічні межі дослідження становлять в першому випадку 1950-1960-ті рр., а у другому—кінець 1920-х рр.

Наукова новизна полягає в тому, що в роботі проведено логіко-гносеологічний аналіз категорії “криза”, вперше подано історіографічний аналіз понять “криза української історичної науки”, “криза немарксистської історичної науки”, “криза-перебудова радянської історичної науки”, “криза “вільної” історичної науки”. Визначені рівні кризового становища сучасної української історичної науки. Джерельна база не обмежена роботами вітчизняних істориків і має полілінгвістичний характер. За допомогою поняття “криза” в роботі зроблена спроба визначення специфіки і основних тенденцій розвитку сучасної історичної науки в Україні.

Теоретичне та практичне значення дисертації полягає у систематизації та узагальненні накопиченого матеріалу щодо визначення категорій “криза наукового пізнання”, “криза історичної науки”, рівнів кризи історичної науки на матеріалах світової, української та західної української історичної науки.

Матеріали дисертації можуть бути використані в лекційних курсах з української і світової історіографії, історії України, історії науки і освіти, історії української культури, історії української діаспори у вищих навчальних закладах гуманітарного профілю.

Реалізація та використання наукових розробок. Основні положення дисертаційного дослідження апробовані на Міжрегіональній конференції “Україна і Росія: досвід історичних зв’язків та перспективи співробітництва” (Дніпропетровськ, 1995), наукових семінарах “Категоріальний апарат і методи сучасної історичної науки” (ІІІ Астаховські читання, Харків 1997), “Термінологічні проблеми історичної науки” (ІV Астаховські читання, Харків, 1998), Міжнародному семінарі “Історична наука в умовах демократичної трансформації суспільства: протиріччя і перспективи розвитку” (Київ, 1999), на конференції молодих вчених “Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії ” (Харків, 2000), на наукових читаннях “Українська історична наука: сучасний стан і перспективи розвитку” (Херсон, 2000).

Дисертація обговорена на засіданні кафедри історіографії та джерелознавства Дніпропетровського національного університету.

Структура роботи відповідає поставленій меті та розв’язанню основних завдань дослідження. Згідно з цим дисертація складається із вступу, чотирьох розділів (які в свою чергу поділяються на підрозділи), висновків та списку джерел і літератури. Обсяг дисертації—180 с., список джерел і літератури містить 248 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, характеризується стан та ступінь розробки проблеми, визначені мета і задачі роботи, її наукова новизна та практичне значення.

Розділ 1. “Криза історичної науки: проблеми методології та джерелознавства” присвячений аналізу методологічних засад і джерельної бази дослідження.

В підрозділі “Методологія дослідження” формулюються методологічні принципи даної роботи. Наріжним каменем дисертаційного дослідження є міждисциплінарний підхід, оскільки крім методів, властивих історичній науці, були залучені філософські і наукознавчі методи.

В вітчизняній гуманітаристиці вже існує певна традиція вивчення поняття криза як пізнавального інструменту. Філософський аналіз поняття кризи в радянській науці був проведений в 70-80-х рр. дослідниками М.Селезньовим та М.Левінтовим Левинтов Н.Г. Социально-философское содержание категории “кризис” // Научные доклады высшей школы. Философские науки. 1980 № 1. С.39-49; Селезнев М.А. Социальная революция. М., 1971. . Вони, знаходячись на марксистсько-ленінських позиціях, ставили наголос на тому, що криза долається за рахунок стрибка в якісно новий стан, тобто за рахунок революційних змін. На нашу думку, криза може розрішитися і еволюційним шляхом, крім цього, сама система, в якій виникла криза, може зникнути. Таким чином, філософську категорію "криза" можна визначити як таку фазу розвитку певної системи, коли має місце найбільший ступінь протиріч між елементами даної системи або між елементами та структурою, вирішення протиріч відбувається шляхом еволюційної або революційної перебудови системи, невирішеність протиріч приводить до розпаду системи.

В наукознавстві існують як мінімум три тлумачення поняття кризи науки: 1) криза як занепад Современная мировая историческая наука. Информационно-аналитический обзор (по материалам XVIII Международного конгреса историков и Х Международной конференции “История и компьютер”—Монреаль, август-сентябрь 1995 г.). Минск, 1996.; 2) криза як перехідний період від однієї парадигми до іншої Кун Т. Структура научных революций. М., 1975.; 3) криза зростання, яка, проявляється в постійному відкиданні одних методів, теорій, концепції та пошуках інших, більш адекватних для вирішення актуальних проблем Див. напр. Онищенко В. Наукове співтовариство: вступ до соціології науки. К., 1998..

Головна увага в даній роботі приділяється інтелектуальній історії науки. Особливістю використання поняття "криза” в історичній науці є те, що історик застосовує його до власної діяльності тоді, коли відчуває тривогу з приводу методів історичного дослідження або ж з приводу схем, концепцій, теорій, за допомогою яких він намагається узагальнити конкретно-історичний матеріал. Тому на перший план виходить теоретико-методологічний аспект поняття "криза історичної науки". Криза ж соціальних основ науки залишається дещо на другому плані.

В сучасній історичній науці мають місце переважно такі концептуальні підходи до інтерпретації поняття “криза”:

1)

марксистсько-ленінських засад”, “криза буржуазної філософії”, “криза буржуазної

науки”, “криза буржуазної ідеології”) Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки// Вопросы истории. 1989 № 2-3. С.21-36.;

2)

3)

Оскільки дане дисертаційне дослідження носить історико-історіографічний та теоретичний характер, методологічною основою стала інтерпретація поняття криза сучасної української історичної науки як системи, що утворюється рядом понять: "криза немарксистської історичної науки", "криза-перебудова радянської історіографії", " криза-перебудова української радянської історіографії", "криза "вільної" української історичної науки", "криза української радянської історичної науки" (інтерпретація українськими еміграційними дослідниками), "криза української історичної науки" в тлумаченні сучасних вітчизняних і західних дослідників.

В даній роботі використані загальнонаукові методи: дедуктивний, індуктивний, методи класифікації і періодизації, аналізу і синтезу. Серед спеціальнонаукових методів були використані історико-генетичний, історико-порівняльнний, проблемно-хронологічний, історико-системний Див. Зевелев А.И. Историографическое исследование: методологический аспект. М., 1987. С.35-48. . В дисертаційному дослідженні чільне місце займають історіографічний метод і метод біографічний. Історіографічний метод передбачає аналіз різних, часто суперечливих точок зору дослідників в контексті конкретної історіографічної ситуації, що і дозволяє сконструювати загальний образ поняття “криза історичної науки”. Біографічний метод передбачає дослідження “видатної особи, яка існувала або існує реально та залишила помітний слід в історії і культурі суспільства (в нашому випадку історичній науці—В.Г.), не зважаючи на ідеологічну, політичну спрямованість та позитивну або негативну оцінку цього внеску, як соціальне явище в його різноманітних зв’язках з суспільством та у єдності її індивідуального і соціального” Чишко В.С. Біографістика як галузь історичної науки: історіографія та методологія. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. К., 1997. С.39..

Серед методів історіографічного синтезу (друга сукупність історіографічних методів) в даній роботі домінує сцієнтистський (науковий) метод, тобто наголос ставиться на “усвідомленні внутрішньої логіки науки, механізмів виникнення та зміни історичних ідей і концепцій” Колесник І.І. Українська історіографія. ХVІІІ – початок ХХ століття. К., 2000. С.33..

Дане дисертаційне дослідження базується на двох фундаментальних принципах історичних досліджень: системному і принципі історизму.

В підрозділі “Принципи класифікації джерел” була визначена своєрідність джерельної бази, основу якої становлять праці науковців, в яких так чи інакше висвітлюються кризовий стан історичної науки (немарксистської, радянської, української радянської, діаспорної, сучасної української). Отже в даній роботі основним історіографічним джерелом виступає сукупність наукових текстів, в яких зафіксовані характерні для досліджуваної історіографічної ситуації, уявлення про стан історичної науки, засади професійної діяльності історика.

Оскільки джерела, в тому числі історіографічні, виникають в процесі цілеспрямованої людської діяльності як засоби досягнення тої чи іншої мети, задоволення тих чи інших суспільних, людських потреб, в основу класифікації повинні бути покладені мета та спрямованість наукових праць Источниковедение. Теория. История. Метод. М., 1998. С.145.. Тому в роботі використано два класифікаційних критерії: формально-функціональний та за принципом походженням.

За формально-функціональний критерієм джерела розподіляються на такі групи:

·

·

·

·

·

Класифікація джерел за формально-функціональним критерієм зумовлена наступною особливістю поняття “криза історичної науки”: воно застосовується, насамперед, для фіксації сучасних і актуальних для того чи іншого дослідника негативних явищ в науці, тому носить полемічне забарвлення. Тому виступ на конференції або газетна замітка мають, мовляв, більш оперативний і в той же час більш емоційний і, можливо, не суворо логічний характер, ніж стаття в науковому часопису або монографія, не говорячи вже про колективні праці. Останні, наприклад, були особливо популярні в радянській історіографії (в тому числі українській) в 70– 80-х роках і готувалися впродовж довгого періоду часу та проходили кілька кіл цензури.

За критерієм походження джерела можна розділити на наукові тексти, що були вироблені:

·

·

·

·

Критерій класифікації джерел за походженням тісно пов’язаний з поняттям дискурсивних практик. Дискурсивна практика передбачає, що будь-яка наукова праця є частиною більш широкого історичного тексту, або контексту. І відповідно з цим кожен текст неодмінно несе на собі відбиток тої дискурсивної практики, до якої він належить. Наприклад, радянський дослідник підходив до вивчення немарксистських напрямів історичної науки, маючи засадничим положенням тезу про “кризу буржуазної історіографії”, таким же чином принциповим положенням для українського радянського історіографа було те, що українська діаспорна історіографія є нічим іншим як “буржуазно-націоналістичною фальсифікацією”, в той же час credo діаспорного історика становило уявлення про “марксистсько-ленінське фальшування славного українського минулого”, західні дослідники часто-густо впевнені в нелегітимності української історії як такої і т.д.

Розділ 2. “Поняття кризи історичної науки в радянській історіографії” присвячено аналізу радянської історіографічної традиції щодо тлумачення поняття “криза”.

В підрозділі “Криза буржуазної історичної науки” в радянській історичній літературі (1980-ті рр.)” було проаналізовано яким чином використовувалося поняття “криза немарксистської історичної науки” радянськими дослідниками. Радянська історіографія розглядала західну історичну науку як процес неухильного занепаду і загнивання її “немарксистської парадигми” по аналогії з поняттям “загальної кризи капіталізму” Див., наприклад, Историография новой и новейшей истории стран Европы и Америки. М., 1977. С.9.. З середини 80-х рр. погляд радянських істориків на кризу немарксистської історичної науки зазнав кардинальних змін. Акцент змістився з критики ідеологічних аспектів до вивчення внутрішньонаукових чинників кризи і розгляду шляхів виходу з неї. Серед “улюблених” сюжетів радянської історіографії була школа “Анналів”(А.Гуревич Гуревич А.Я. Марк Блок и “Апология истории” // Блок М. Апология истории или ремесло историка. М., 1986. С.182-231.), тенденція сціентизації в західній історіографії (А.Куніна Кунина А.Е. В плену субъективизма: о методологических тенденциях в современной буржуазной историографии США// Новая и новейшая история №3, 1986., В.Согрін Согрин В.В. Критические направления немарксисткой историографии США ХХ века. М., 1987.) тощо. Розгляд цих феноменів навіть з точки зору їх критики створював позитивний образ в очах радянських істориків окремих ділянок немарксистської історичної науки.

На тлі цих змін відбувся поступовий перехід від трактування кризи як занепаду немарксистської історичної науки до концепції кризи її зростання (А.Гуревич Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки // Вопросы истории. 1991 № 2-3.С.21-36.).

Звернемо увагу на той очевидний факт, що при всій відмінності в підходах, методах, оцінках і висновках, радянські дослідники погоджувалися з західними в тому, що світова історична наука в кризі (природно, радянська історична наука було “поза підозрою”). Більше того, можна стверджувати, що поняття криза історичної науки було одним з небагатьох ланок, які з’єднували радянську історіографію з світовою. Ця зв’язуюча ланка відіграла важливу роль в історіографічних процесах, що мали місце в добу перебудови.

В підрозділі “Криза-перебудова” в роботах радянських істориків” досліджено осягнення радянськими істориками негативних явищ в вітчизняній історіографії. Перебудова радянської історичної науки розпочалася з твердження про наявність лише окремих негативних явищ, що добре видно на прикладі виступів одного з “офіційних” лідерів радянської науки С.Тіхвінського Тихвинский С.Л. О задачах советских историков (ответы на вопросы редакции журнала) // Новая и новейшая история, №5, 1986; Тихвинский С.Л. Январский (1987 г.) пленум ЦК КПСС и историческая наука // Вопросы истории. 1987 №6.. Наголос ставився на відхід від “справжніх” ленінських принципів і концепцій історичного пізнання під впливом сталінізму, а пізніше періоду “застою”. Передбачалось, якщо радянські історики звільняться від наслідків сталінізму і “застою”, то радянська історична наука знову стане зразковою.

В ході “круглих столів” кінця 80-х рр. Див. напр. Современная немарксистская историография и советская историческая наука (“круглый стол”) // История СССР №1, 1988. Круглый стол советских и американских историков // Вопросы истории. 1989 №4. були сформовані чотири підходи до висвітлення негативних явищ радянської історіографії:

1)

2)

3)

4)

Подальший розвиток отримали два останні підходи, знаковими фігурами, яких є Ю.Афанасьєв і А.Гуревич. Початок 90-х рр. ознаменувався роботами, в яких дослідники визначають наскільки вітчизняна наука повинна залишатися на марксистсько-ленінських позиціях і чи взагалі необхідно їй залишатися на цих позиціях або якихось інших філософсько-історичних позицій Актуальные теоретические проблемы современной исторической науки // Вопросы истории. 1992 №8-9.. З другого боку, дослідники намагалися вписати розвиток радянської історичної науки в світовий історіографічний процес, таким чином ототожнюючи кризу марксистсько-ленінської історіографії та кризу світової історичної науки Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки // Вопросы истории. 1991 № 2-3. С.21-36..

Розділ 3. “Поняття кризи науки в діаспорній історіографічній традиції” присвячено аналізу підходів українських діаспорних істориків щодо тлумачення поняття “криза”. В параграфі “Криза “совєтської” історичної науки в працях діаспорних дослідників” показано як погляди діаспорних дослідників на розвиток української радянської історичної науки еволюціонували від помірковано оптимістичних оцінок в другій половині 20-х рр. (Д.Дорошенко Dorosenko D. Die Entwicklung der Geschichtsforshung in der Sowjetukraine in den letzten Jahren // Mitteilungen des Ukrainischen Wisssenschaftichen Institut in Berlin. Heft 2. August 1928. Berlin-Leipzig. S.35-56/, Б.Крупницький) Krupnycyj B. Die Ukrainische Geschichtswissenschaft in der Sowjetunion 1921-1941 // Jahrbuch fur Geschichte Osteuropas. Jahrg. 6, Heft 2/4, 1941. S.135-151. до повного неприйняття в 70-80-ті рр. (Л.Винар Винар Л. Сучасний стан української вільної історичної науки // Календар “Нового шляху” на 1967 рік. Віннпег, Манітоба. С.119-138., Т.Мацьків Mackiw Th. The Development of Ukrainian Historiography // The Ukrainian Review. Vol. XXXIV. 1986 N2. Summer. P.30-40.). Викликано це трансформацією самої української радянської історіографії. Погляди діаспорних дослідників збігаються в тому, що 20-ті рр. були періодом розквіту історичної науки в УРСР. Після 30-го р., комуністичний режим проявив своє “справжнє обличчя” в сталінському політичному курсі, який супроводжувався розгромом наукових установ і репресіями проти провідних українських вчених. Українська історіографія стала неухильно втрачати свої “національні основи”. Йдеться про те, що українська історія ставала локальною або проблемною історією в рамках історії СРСР. Крім цього, для діаспорних дослідників ознакою занепаду української історіографії в УРСР був відхід останньої від концепції окремішності українського історичного процесу від російського.

Класичною працею, яка демонструє діаспорну історіографічну традицію тлумачення кризи радянської історичної науки, є монографія Олександра Оглоблина “Думки про сучасну українську совєтську історіографію” Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. Нью-Йорк, 1963.. В ній показана методологічна слабкість української радянської історіографії, низький рівень внутрішньої і зовнішньої критики історичних джерел, нерозвинутість загальної ерудиції українських дослідників, засилля марксистсько-ленінських догм, стереотипів і штампів.

З 70-х рр. в діаспорній історіографії утвердилася думка, що в УРСР криза історичної науки поглиблюється і немає надій на покращання її стану в майбутньому (Л.Винар). Цей підхід зберігся до кінця 80-х рр.

В параграфі “Західні історики про кризу “вільної” української історичної науки” показані ті ознаки кризи, які виділяли самі діаспорні дослідники в своїй професії. По-перше, це небезпека перервання української наукової традиції ( Б.Крупницький Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами. Мюнхен, 1957. , Л.Винар Винар Л. Сучасний стан української вільної історичної науки // Календар “Нового шляху” на 1967 рік. Віннпег, Манітоба. C.119-138.) . По-друге, відсутність координації діяльності наукових установ в діаспорі, що приводить до розпорошення і так незначних матеріальних і інтелектуальних ресурсів діаспорної спільноти (Л. Винар Винар Л.Наукова рада при СКВУ і її завдання // Новий шлях. Рік LV. Ч.13. 31 березня 1984.). По-третє, надмірна політизованість історичних досліджень, коли методом слугують не наукові підходи, а політичні уподобання (О.Оглоблин Оглоблин О. Завдання української історіографії на еміграції // Український історик. №1. 1963. C.1-4.). Зазначимо, що до кінця 80-х рр. частково було вирішено лише перші дві проблеми, всі інші продовжували оказувати негативний вплив на розвиток діаспорної історіографії.

Окремо серед ознак кризи виділимо пошуки ідентичності діаспорною історіографією. Йдеться про роздуми діаспорних дослідників щодо співвідношення українських еміграційної та радянської історіографії Оглоблин О. Завдання української історіографії на еміграції // Український історик. №1. 1963.