ІНСТИТУТ СХОДОЗНАВСТВА ім. А. Ю. КРИМСЬКОГО

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ГАНКЕВИЧ Віктор Юрійович

УДК 930.9 :371.97 (Р 477.22) (= 947.22)

ДЖАДИДИСТСЬКА РЕФОРМА ПРОСВІТИ КРИМСЬКИХ ТАТАР

(межа ХІХ – ХХ ст.)

07.00.02. Всесвітня історія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України та допоміжних історичних дисциплін Таврійського національного університету ім. В. Вернадського.

Офіційні опоненти:–

член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор

НАУЛКО Всеволод Іванович,

завідувач відділу пам’яток духовної культури Інституту української

археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського;–

доктор історичних наук, доцент

РУБЕЛЬ Вадим Анатолійович

доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків

Київського національного університету ім. Т.Шевченка;–

доктор мистецтвознавства, професор

ЧЕРВОННАЯ Світлана Михайлівна,

старший науковий співробітник Центру дослідження міжетнічних

відносин Інституту етнології та антропології ім. М.М.Миклухо-Маклая Російської академії наук.

Провідна установа Харківський національний університет ім. В. Каразіна

Захист відбудеться “_20_” _вересня 2000 р. о _12_ годині

на засіданні вченої ради Д .174.01. Інституту сходознавства ім. А. Кримського Національної Академії наук України за адресою: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту сходознавства ім. А. Кримського Національної Академії наук України, (м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “_15__”_серпня___2000 року

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук Бубенок О.Б.

Загальна характеристика роботи Загальновизнано, що просвіта є найбільш важливою часткою культури будь-якого народу. Це поняття наповнене високодуховним змістом, гуманістичними принципами, рухом до прогресу. Ті моменти минулого будь-якого народу, що пов’язані з просвітою, завжди заслуговують уважного й прискіпливого вивчення.

Ми обрали цю тематику для дисертаційного дослідження, бо джадидизм як унікальне явище цивілізації є найбільш яскравим сюжетом в історії просвіти кримських татар. Вона мала неабиякий вплив на соціально-політичний та духовно-культурний розвиток майже всіх тюркомовних народів Російської імперії. Ці думки й зумовили актуальність обраної нами теми дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, по-перше, здійснюється в напрямку Міністерства освіти України: “Етнокультурні проблеми народів Криму” (шифр за Таврійським національним університетом ім. В. І. Вернадського (ТНУВ) (в минулому Сімферопольський державний університет) – 169/97); по-друге, ця тема відповідає Координаційному плану МОУ “Історія етнонаціональних процесів в Україні (5 код напрямку; 4 рівень; реєстраційний номер програми –05–04–МВ/97).

Робота відповідає планам “Науково-дослідної лабораторії з вивчення етнічної історії Криму” при ТНУВ. Дисертація має зв’язок з науковою темою роботи кафедри історії України та допоміжних історичних дисциплін і кафедри українознавства ТНУВ “Народна освіта етнічних груп Криму ХІХ – ХХ ст.”.

Автор має намір здійснити системний аналіз, з’ясувати роль і значення просвітянських структур для розвитку культури й суспільного життя кримських татар в ХІХ – ХХ ст. Тому метою і завданням дослідження є спроба створити комплексну, цілісну, а головне наукову картину в питанні виникнення та розвитку джадидистських реформ у Криму. У цьому контексті в нашій роботі розв’язується низка завдань: розглянути основні етапи формування системи народної освіти кримськотатарського народу; реконструювати історію створення національних видавництв; проаналізувати ряд пропозицій державних і громадських організацій, спрямованих на перетворення конфесійних навчальних закладів мусульман Криму в національно-світські; висвітлити діяльність національних просвітителів, їхні дії стосовно створення й розвитку друкарської справи кримських татар; з’ясувати відносини між державними структурами та народними школами, тими, що існували раніше, й тими, що тільки відкривались, та національними видавництвами; проаналізувати діяльність всіх елементів структури навчальних закладів та видавництв кримських татар. Виходячи з вивчення, синтезу й аналізу історичного минулого, ми намагалися накреслити можливі шляхи відродження кримськотатарської національної освіти, системи навчальних закладів, у тому числі й конфесійних; виникнення та розвитку друкованого слова мусульман Таврійської губернії.

Об’єктом дослідження є загально-культурні, соціальні та просвітянські процеси в кримськотатарському суспільстві, які найбільш яскраво проявились в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Предметом дослідження є комплекс джадидистських реформ у галузі просвіти: докорінна перебудова стуктури народної освіти, створення та розвиток національного друку.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дослідженні здійснено першу спробу у вітчизняній науці комплексно вивчити маловідому тему, присвячену прогресивній джадидистській реформі просвіти кримськотатарського народу, його генези.

В дисертації було остаточно впорядковано загальну програму та перспективні напрямки розвитку джадидистського руху. З’ясовано теорію і зміст просвітянських ідей кримських татар, їх вплив на культуру й освіту, насамперед, тюркомовних народів. Окреслено географічний ареал розповсюдження джадидизму.

Саме в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. просвіта мусульман Таврійської губернії переживала період реформування. Тоді ж продовжували існувати та отримали розвиток й інші форми навчальних закладів, серед яких були національно-конфесійні, російські колоніальні, джадидистські. В цьому контексті найглибше вивчено історичну ситуацію, яка склалась в національній просвіті кримських татар; вперше дано об’єктивну та виважену оцінку діяльності просвітянських структур, що опікувались їхніми освітянськими проблемами.

В дисертації об’єктивно розкрито причини й наслідки виникнення, розвитку та деградації етно-конфесійної, державно-колоніальної, громадської – себто систем народної освіти кримських татар, що передували новометодним реформам. Остаточно доведено, що метою етно-конфесійної системи освіти було релігійне, метою російської колоніальної системи – світсько-громадянське виховання кримських мусульман. Але саме ці системи стали витоками, що привели до усвідомлення необхідності радикальних просвітянських реформ. Одночасно багато з окремих принципів цих систем стали взірцем для творчого переосмислення, перебудови та активного впровадження реформ в галузі просвіти кримських татар.

Вперше показано роль громадських організацій і державних структур, які реально впливали на ці процеси. Звернено увагу на низку забутих імен національних педагогів, видавців, редакторів, поетів і письменників, дано оцінку їхнього внеску в народну просвіту – розвиток національної освіти.

Систематизовано типи навчальних закладів, що використовувалися кримськими татарами на той час, та побудовано чітку ланку джадидистської системи народної освіти: (джадидистські мектебе – мектебе-руштіє – реформоване медресе). Проаналізовано якість викладацьких кадрів, навчальних програм, методики викладання, підручників, посібників тощо. В дисертації доведено, що джадидизм у Криму мав свої регіональні особливості, він стояв на засадах еволюційного розвитку, соціальної стабільності та внутрішньоконфесійної злагоди, що було не типовим явищем для інших регіонів розповсюдження нового методу. Остаточно доведено, що головною метою джадидистів стало створення повного циклу навчання (початкова, середня та вища школа), що базувалося б на засадах наукового прогресу, етнічності, світськості, етичних та естетичних принципах оновленої мусульманської духовності.

Вперше подано об’єктивну історію виникнення та розвитку кримськотатарського приватного та громадського друку. Показано, в яких умовах розвивалось оригінальне в тюркському світі явище – видавниче підприємство родини Гаспринських. На історичних прикладах остаточно доведено, що перший кримськотатарський часопис, який довгий час був єдиною тюркомовною газетою в Російській імперії, мав величезний вплив на шляхи розвитку просвітянських процесів та взагалі на докорінне реформування всього життя мусульманських народів країни того часу. На прикладі видавництва І. Бораганського вперше підтверджено інтернаціональну сутність кримськотатарського просвітянства взагалі. Об’єктивно висвітлено вдалі й невдалі спроби створення національного культурно-просвітянського та суспільно-політичного друку на початку ХХ ст., його розвиток.

Отже, в дисертації була виведена чи, принаймні, суттєво вдосконалена умовна програма джадидистського руху. Вперше синтезовано розпорошені факти про розповсюдження нового методу в регіонах за межами Криму; проаналізовано історичні умови та причини виникнення розгалуженої системи кримськотатарської просвіти, що існувала напередодні та в ході реалізації джадидистської просвітянської реформи; стверджується, що джадидистами створювалися принципово нова струкрура кримськотатарської народної освіти та органи національного друку; з’ясовано, що видавництва створювались, насамперед, для розповсюдження просвітянських, світських та взагалі позитивних, загальнолюдських ідей. Остаточно доведено, що джадидистський рух і особливо його просвітницький напрямок є прогресивним явищем, який суттєво вплинув на подальший розвиток тюркомовних націй.

Практичне значення одержаних результатів: Вперше введено до наукового обороту архівні документи, виявлено маловідомі матеріали та літературу, що можуть сприяти подальшому дослідженню, пов’язані з просвітою окремих, насамперед, тюркомовних етнічних груп, та й окремих її аспектів. Опрацьована методика досліджень подібних напрямків. Наукова інтерпретація та висновки можуть бути використані при підготовці узагальнюючих наукових робіт з історії просвіти. Матеріали дисертації безпосередньо використовуються у лекціях спецкурсу “Просвіта кримських татар ХІХ – ХХ ст.” за програмою й робочим планом кафедри історії України та допоміжних історичних дисциплін ТНУВ. На педагогічному факультеті Кримського індустріально-педагогічного інституту читається спецкурс “Джадидистська реформа народної освіти в кримськотатарському суспільстві”. Крім того, факти й висновки дисертації активно використовуються на відкритих лекціях цього вузу та семінарах, організованих Кримськотатарською республіканською бібліотекою ім. І. Гаспринського і асоціацією кримськотатарських працівників освіти “Мааріфчі”.

Особистий внесок дисертанта є переважним. У роботах, що належать співавторам особистий внесок здобувача є, здебільшого, вагомим. У брошурі “Исмаил-бей Мустафа-оглу Гаспринский. Биобиблиография” здобувачеві належить переважний внесок. Насамперед, це вступна стаття й бібліографічний апарат, що був виявлений особисто. Дисертант брав активну участь і в упорядкуванні допоміжних покажчиків тощо. У цьому випадку Н.Яг’я (Н. Ягъя) належить правильне, з бібліотечної точки зору, редакторське оформлення бібліографічних джерел.

Стосовно робіт, які були видані в співавторстві з М. Ерденмьозом “Къырымтатар миллий мектеплеринде джадидизм усулынынъ пейда олувы ве илерилеви” і надруковані в журналі “Йылдыз” та “Подвижники вiдродження Криму”, розміщених на шпальтах часопису “Рідна школа” особистий внесок здобувача переважає. М. Ерденмьозу належить майже виключно тільки переклад окремих джерел, надрукованих тюрко-османською мовою.

Апробація результатів дисертації пройшла на кількох конференціях та конгресах різних рівнів: VII Всеукраїнська наукова конференцiя: “Iсторичне краєзнавство в Українi: Традицiї i сучаснiсть” (Київ, 1995); Научно-практическая конференция: “Проблемы политической истории Крыма: Итоги и перспективы” (Симферополь, 1996); Мiжнародна наукова конференцiя: “Вiдродження української державностi: проблеми iсторiї та культури” (Одеса, 1996); Второй Международный конгресс этнографов и антропологов. Секция “Ислам в России” (Уфа, 1997); Міжнародна конференція “Заселення Пiвдня України: Проблеми нацiонального та культурного розвитку” (Херсон, 1997); Международная научная конференция “Гражданское общество и социальные права” (Ялта, 1997); Международная научная конференция “Амет Озенбашлы – видный общественно-политический деятель Крыма, писатель-публицист. Годы, люди, судьбы” (Симферополь, 1998); Міжнародна конференція “Державно-правові проблеми Північного Причорномор’я: Історія і сучасність” (Сімферополь–Алушта, 1999); Научная конференция “Исторический опыт межнационального и межконфессионального согласия в Крыму” (Симферополь, 1999). Здобувач брав участь та виголошував кілька доповідей і в щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Таврійського національного університету ім. В. Вернадського.

Публікації. Основні положення дисертації опубліковані в монографії, брошурі, 37 статтях та тезах (в тому числі в виданнях, затверджених ВАК – 22 (з них 8 в іноземних виданнях)).

Окремі наукові розвідки (в тому числі й публікації документів та маловідомих матеріалів) були широко оприлюднені в популярних статтях, що вийшли друком на шпальтах газет українською, російською та кримськотатарською мовами: “Кримська світлиця”, “Демократична Україна”, “Янъы дюнья”, “Къырым”, “Голос Крыма”, “Авдет”, “Таврические ведомости”, “Караимские вести”.

Структура дисертаційної роботи. Дисертація складається зі списку використаних скорочень, вступу, 5 розділів (13 параграфів), висновків – загалом (395 сторінок) та списку використанних джерел та літератури (931 позиція).

Основний зміст.

У вступі обгрунтовується вибір теми, її актуальність та та наукове значення роботи. Окреслюються хронологічні межі та регіон дослідження, сформульовані мета та завдання дисертації. Зазначаються новизна та практичне значення, одержаних результатів, їх зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Визначаються предмет та об’єкт дослідження. Розкривається особистий внесок автора, апробація отриманих результатів та передзахисні наукові публікації.

Розділ 1. Методика дослідження, джерельна база та історіографія. 1.1. Методика дослідження. Дисертація має комплексний, міждисциплінарний характер. Її концептуальні засади базуються на основах таких традиційних наук, як історія, історія педагогіки, етнологія, право тощо. В ній використовувались як загальнонаукові, так і спеціально-наукові методи дослідження. Серед загальнонаукових: аналіз, синтез, індукція, дедукція, опис, пояснення тощо. Останні є конкретними пізнавальними засобами окремих фактів та подій. Більш конкретно із низки загальнонаукових методів були використані історичний, логічний та структурно-системний, який дає змогу розглядати об’єкт зі всіма його основними рисами як єдине ціле. Конкретним методом системних досліджень є структурний та функціональний аналіз. Як відомо, перший спрямовано на розкриття структури системи, другий – на дослідження функцій. Тому методом системних досліджень є структурно-функціональний аналіз, що розкриває будову, структури, функції і розвиток систем.

Зрозуміло, в роботі були використані і відповідні методи суто історичного дослідження. Серед них треба зазначити історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-системний, синхронний та ретроспективний. Всі вони дають змогу дослідити окреслені в дисертації проблеми та успішно їх розв’язати.

З широким використанням загальнонаукових і конкретно-історичних методів дослідження нам вдалося розкрити найбільш притаманні просвітянському джадидизму риси. Вони дозволяють зазначити теоритичні витоки цього руху, вивчити основні етапи його історичного розвитку, зробити якісне порівняння та типологізацію окремих явищ, синхронізувати певні освітянські напрямки, ретроспективно подивитись на важливі та складні моменти минулого школи, національного друку кримських татар.

1.2. Джерельна база. В своїй роботі ми класифікаційно використовували, насамперед, писемні джерела. Інколи залучались і джерела інших типів: фольклорні і фотодокументи, але їх частка в дослідженні не значна. Це зумовлено, насамперед, їх відносно невеликою кількістю, строкатістю і поганим станом збереження. В загальному корпусі писемних джерел за темою дисертації треба виділити такі види: законодавчі акти, ділова документація, статистичні джерела, періодична преса, документи громадських організацій та особистого походження.

Під час роботи над дослідженням нам вдалось опрацювати документи кількох архівосховищ Росії й України. Це, в першу чергу, Російський державний історичний архів (РДІА) в Санкт-Петербурзі. Допомогли матеріали особистого фонду академіка О. М. Самойловича, що зберігаються в архіві Академії Наук Росії (Санкт-Петербурзьке відділення). Крім того, у нашій роботі ми активно використали документи та матеріали Державного Архіву Автономної Республіки Крим (ДААРК) в Сімферополі. Велику допомогу в нашій роботі надали документи і матеріали фонду відомого громадського і політичного діяча кримських татар межі ХІХ – ХХ ст. Р. Медієва, які зберігаються в Кримському республіканському краєзнавчому музеї.

Одним з основних джерел у вивченні питання кримськотатарської просвіти в ХІХ – початку ХХ ст. є законодавчі акти центральних органів влади. Крім того, є документи, що були безпосередньо розроблені в МНП і затверджені особисто імператором. Міністр народної просвіти видавав розпорядження, пропозиції, циркуляри та ін.

Ще один блок типів архівних матеріалів, опрацьованих нами, є ділова документація. Вони складаються з численних і різноманітних програм національних періодичних видань, доповідних записок, прохань, рапортів, свідоцтв, повідомлень, відгуків, листів, циркулярів, виписок, рахунків, телеграм, повідомлень, дозволів на видання, заяв, родоводів. Дуже інформативними і цікавими стали такі конкретні документи: “Перелік татарських початкових шкіл “мектебе”, що знаходяться в Таврійській губернії”, “Списки існуючих друкарень та книгарень в м. Бахчисараї в 1904 році”, “Списки мусульман, що їх скликав Таврійський муфтій для обговорення питання про відкриття в губернії мусульманських духовних семінарій”, “Історична записка про Перекопське повітове училище за 1842 рік”, “Розклад тижневих уроків при Бахчисарайському татарському міністерському училищі”, “Розклад уроків [мектебе] руштіє на тиждень”, “Опис книжок Аргінського татарського народного училища”. У більшості випадків ці документи і матеріали вводяться в науковий обіг вперше.

При огляді історії етно-конфесійних навчальних закладів, програм та навчальних посібників ми не змогли обминути основну книгу мусульман священний Коран та іншу авторитетну серед ісламських педагогів та богословів теологічну літературу, зокрема цікаву книгу Ібн Хішама.

В роботі нами використовувались опубліковані збірки документів і матеріалів, зокрема: “Свод законов Российской империи”; “Сборник постановлений МНП”; “Сборник документов и статей по вопросу об образовании инородцев”; “Исмаил Гаспринский (1851 – 1914). Сборник документов и материалов”; “III Всероссийский мусульманский съезд”; “Национальные движения в период первой революции в России”; добірка архівних матеріалів, розміщена в книзі А. Кричинського “Очерки русской политики на окраине” та документи, опубліковані у 1913 р. на сторінках журналу “Мир ислама”.

Величезний інтерес викликає опублікована поточна документація державних, релігійних, педагогічних організацій Росії та земських структур Таврійської губернії, надрукована в місцевій періодиці: “Таврическом народном учителе”, “Вестнике Таврического земства”, “Православный собеседник”.

В своїй роботі ми використовували і дані численних статистичних джерел як загальнодержавного, так і місцевого походження: “Перший загальний перепис населення Російської імперії 1897 року”, “Календари и памятные книжки Таврической губернии” за той чи інший час. В Таврійській губернії на початку ХХ ст. друкувались і окремі статистичні дослідження, які або повністю, або частково торкалися проблеми розвитку народної освіти регіону. Важливими джерелами з цієї проблематики є статистичні матеріали, наведені в книгах, упорядкованих директором народних училищ Таврійської губернії А. М. Дьяконовим.

Серед джерел, використаних при написанні цієї роботи, треба виділити мемуари С. Малова, Е. Воронової. А. С. Айвазова, Дж. Сейдамета, С. Айні, Н. Наріманова, Г. Ібрагімова, А. Григоренка та М. Джемілєва.

Безперечно, в нашій роботі активно використовувались матеріали періодичної преси, насамперед кримськотатарських газет. На першому місці, зрозуміло, треба відзначити друковані органи, що належали лідеру російського джадидизму Ісмаїлу Гаспринському: “Переводчик-Терджиман” (“Терджиман”, “Єні Терджиман)”, “Ха-ха-ха”, “Міллєт” (І), “Алемі Нісван”, “Листок объявлений”, “Аль Нахда”. Багато закордонних, у першу чергу, мусульманських газет, які повністю й частково передруковували ці та інші матеріали з видань І.Гаспринського: “Ікдам”, “Сєбах”, “Гайрєт”, “Ватан”, “Діккат”, “Хідмєт”, “Агонк”, “Заман”, “Каїр”, “Ніл”, “Ахтер”, “Наасурі”.

Важливим джерелом для вивчення джадидизму та процесу реформування кримськотатарської освіти початку ХХ ст. стали газети, що не входили до фірми І.Гаспринського. Їх можна розділити на дві групи. Перша – це та, що видавалась кримськотатарською мовою: “Ватан хадімі”, “К’рим сєдаси”, “Міллєт” (ІІ), “Міллєт” (ІІІ), “К’рим мусульманлари”, “К’рим мусульманлари сєдаси”, журнал “Єшиль ада”. Друга – це періодика, що друкувалась російською мовою: “Голос татар”, “Голос мусульманина”, “Наш голос”.

Важливими джерелами є і періодика, яка видавалась у регіонах, населених тюрко мовними народами – Казані, Уфі, Баку, Оренбурзі, Самарканді: “Юлдуз”, “Кояш”, “Вакт”, “Басірєт”, “Айна”, “Самарканд”, “Хаят”. Певну частку важливої інформації ми отримали і з шпальт центральних та провінційних газет Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: “Россия”, “Русь”, “Таврида”, “Ялта”, “Каспій”, “Волжско-камская речь” та “Окраина”.

Насамкінець, важливими джерелами стали радянські та сучасні газети: “Авдет”, “Арекет”, “Голос Крыма”, “Достлукъ”, “Кримська світлиця”, “Крымское время”, “Курортный Крым”, “Кърым”, “Ленинец”, “Літературна газета”, “Мераба”, “Червоний шлях”, “Янъы дюнья” та журнал “Ocaq”.

Ще одним цінним джерелом для нашого дослідження стала навчальна і методична література: підручники і навчальні посібники лідерів джадидистського руху Росії – І.Гаспринського, Н.Байбуртли, Х.Самі, О.Самойловича, Крим-Ховаджи Абд-ель-Рахман Челєбі, І.Казаса, А.Одабаша, І.Кая, М.Хайруддінова.

Отже, у своїй роботі ми використали різноманітні джерела. Насамперед, це численні архівні матеріали, що зберігаються в кількох архівосховищах України та Росії. Загальна кількість опрацьованих фондів становить 39 одиниць, в яких виявили 193 справи. Так, наприклад, в Російському державному історичному архіві ми використали 18 фондів (66 справ), в архіві Академії Наук Россії (Санкт-Петербурзьке відділення) – 1 фонд (1 справа), державному архіві Автономної Республіки Крим – 19 фондів (117 справ) та в архіві краєзнавчого музею Криму – 1 фонд (9 документів). У більшості випадків архівні документи та матеріали вводяться до наукового обігу вперше.

До того ж ми використали численні опубліковані документи і матеріали, різноманітні статистичні джерела, кілька мемуарів. Важливим джерелом стали періодичні видання як російською, так і кримськотатарською мовами. Цікавими є і підручники, що викорисовувались у джадидистських навчальних закладах. Отже, численні джерела, використані в даній роботі суттєво допомогли в розкритті теми.

1.3. Історіографія питання. Нашими попередниками питання просвіти кримськотатарського народу вивчались епізодично в контексті тих чи інших проблем більш масштабного плану. Зрозуміло, що вивчення просвітянських процесів у кримськотатарському суспільстві можна розділити на кілька великих етапів. По-перше, дорадянська історіографія. Вона може бути поділена на два підетапи: державницька і національна. По-друге, радянська історіографія. Її підрозділи складаються залежно від ставленя комуністичного режиму до кримськотатарського народу: період Кримської РСР (20 – 30 рр.) – умовно “додепортаційний” і період власне депортації кримськотатарського народу (40 – 90 рр.). По-третє, пострадянська, сучасна історіографія. Окремого дослідження заслуговують, зрозуміло, наукові розробки закордонних вчених. Ці дослідження можна розділити географічно (або за мовним принципом), а саме: англо-американські розробки, турецькі, німецькі і, нарешті, французькі. Зрозуміло, що всередині цих етапів і підетапів можна виділити окремі напрямки.

В дорадянські часи збирання і попереднє вивчення матеріалу з розвитку джадидизму почалося майже відразу після того, як це явище набуло більш чіткого вигляду. Серед досліджень, присвячених джадидистському рухові, і надрукованих у Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст., можна виділити кілька відмінних напрямків: державницький і національний. Власне, перший можна умовно розділити на академічний; педагогічний; православно-місіонерський. (Треба сказати, що розподіл досить умовний. Наприклад, інколи взаємопов’язані напрямки академічний і православно-місіонерський (в особі М.Ільмінського), або державницько-педагогічний і православно-місіонерський (М.Остроумов, М.Миропієв та ін.) тощо). З другого боку, національну історіографію розділено на кадимістську і джадидистську.

Отже, академічний напрямок подано працями видатних російських вчених-орієнталістів: М.Ільмінського, В.Радлова, В.Смирнова, В.Бартольда, О.Самойловича, В.Гордлевського, М.Ашмаріна, А.Кримського. Однак, представники академічного нарямку, торкаючись окремих рис просвітянства, не створили узагальнюючих праць, але вони зробили суттєвий внесок для подальших досліджень.

Збір матеріалів і професійно педагогічне вивчення з боку державних структур, зокрема МНП, проблеми національної просвіти кримських татар відноситься вже до часів середини ХІХ ст. Серед освітян, що займались питаннями кримськотатарської просвіти, треба назвати Є.Маркова, А.Георгієвського, Г.Караулова, А.-бей Тащі оглу, А.Карашайського, М.Міропієва, М.Остроумова, Ф.Керенського, О.Алекторова (Рин-Пєсковський), А.Вільєва, П.Шестакова, Ф.Андрієвського, І.Корецького та ін.

Корисну інформацію зберегли книга мандрівника С.Філіппова та путівники М.Протопопова й А.Безчинського.

Місіонерсько-просвітянський напрямок досліджень подано роботами єпископа Алексія, Сергія (Багіна), М.Машанова, Д.Богданова, Я.Коблова, А.Кремльова, С.Рибакова і С.Чичеріної, А.Ємєльянова та А.Мухаммедова.

Важливим блоком літератури, яка вивчала просвітницькі процеси, мають стати роботи представників національної історіографії. Їх поділено на дві великі окремі групи – джадидистську й кадимістську.

Головною трибуною джадидистського руху стала газета “Терджиман”. На її сторінках розміщували свої статті та матеріали відомі політики, діячі культури, освіти, релігії, такі як О.Акчокракли, М.Нузет, Я.Шакір-Алі, У.Тохтаргази, А.Ільмій, А.-С.Айвазов, І.Лятифзаде і С.-А.Озенбашли.

Найбільш відомими теоретиками та пропагандистами джадидизму того часу були Р.Медієв, М.Бігієв, А.Кричинський. Важливим досягненням джадидизму стало створення національної інтелігенції тюрко-мусульман, серед яких треба згадати Н.Челєбіджихана та Г.Тукая, які в своїх творах, між іншим, опікувались проблемами просвіти. Крім “Терджиману” і споріднених бахчисарайських видань І.Гаспринського, питання джадидизму висвітлювала тюрко-мусульманська преса початку ХХ ст. Найбільш впливовими були “Айна”, “Басірєт”, “Вакт”, “Йилдиз”, “Ідель”, “Гюнеш”, “Нур”, “Молла Насреддін” та інші. Але й у джадидистській літературі проблеми реформування народної освіти кримських татар висвітлювались епізодично, узагальнюючих робіт створено не було.

Серед опонентів джадидизму – кадимістів треба зазначити твори найбільш радикальних діячів: Г.Мухиддінова, І.Динмухамедова, Г.Сагинбаєва, А.Габдулла углы, Х.Абдульханова та інших, чиї твори просякнуті клерикалізмом та фундаменталізмом, в них друкувались навіть лайки щодо джадидизму тощо. Ця література цікава, насамперед, як пам’ятка полеміки між ретроградами та прогресистами в тюрко-мусульманській спільноті межі ХІХ – ХХ ст.

Радянська доба в дослідженні просвітницьких процесів почалась, зрозуміло, із встановленням більшовицької влади в Криму – останньому форпості “контрреволюції”. Збір матеріалів та їх первісна обробка з джадидистської тематики не переривались. Спочатку більшовики загравали з представниками тюрко-мусульманської інтелігенції і тому ми знаходимо дослідження з досить помірною та об’єктивною критикою. Отже, поки що процес вивчення джадидизму йшов за інерцією, його дещо уповільнила, але не зупинила революція. В Криму досить активно розвивались просвітницькі процеси серед кримських татар і навіть після встановлення радянської влади. Серед джадидистів цієї доби треба зазначити Я.Байбуртли, О.Акчокракли, І.Лєманова, А.Лятиф-Заде, У.Баліча, А.Асанова, Дж.Валідова, Г.Губайдулліна, Н.Іранцева.

Поступово в радянській історіографії затвердилась позиція політичної та ідеологічної нетерплячості. Повною мірою це стосувалося й історії джадидизму. Але і тоді виникло кілька досить цікавих досліджень на цю тематику. Правда, вони відрізнялись заідеологізованістю і зловживанням соціально-економічною теорією збільшовиченого марксизму. Серед авторів подібних творів називаємо: М.Бунегіна, В.Єлагіна, Т.Бояджиєва, Л.Климовича, Г.Касимова, А.Аршаруні та Г.Губайдулліна.

У зв’язку з депортацією кримських татар, навіть такі дослідження були миттєво згорнуті. У випадках, коли було неможливо обминути досягнення національної педагогіки й просвіти, про них стисло згадувалось, але, з купою ідеологічних ярликів. Це, насамперед, торкалось джадидистського руху, про який в СРСР так і не було вироблено єдиної думки. Вона мінялась разом з настановами комуністичної партії – від повного заперечення прогресивності до часткового визнання позитивності “демократичного крила” цього руху. Серед дослідників, що в той час торкались питань джадидизму, були: Т.Кари-Ніязов, Й.Брагінський, Л.Климович, Г.Халіт, Х.Хасанов – автори колективних праць “История Туркменской ССР” та “История народов Узбекистана” тощо. Отже, в період депортації кримських татар об’єктивні дослідження їх національної історії не тільки призупинились, а й були фактично згорнуті. Ті невеличкі посилання на прогресивні надбання кримськотатарської інтелігенції були політично заангажовані і перекручені. Тому важко говорити про об’єктивні наукові висновки вчених того часу.

Розвінчання культу особи Й. В. Сталіна намітило певні демократичні тенденції в радянському суспільстві й науці. В цей час у роботах, присвячених просвіті тюркомовних народів СРСР, часто з’являлися згадки про кримських татар, їхню культуру та просвіту. Цього разу до досягнень кримськотатарської педагогіки, хоч і ставились досить прохолодно, але вже практично не зустрічались одіозні ідеологічні штампи. Серед робіт цієї епохи необхідно зазначити загалом досить вагомі дослідження К.Бендрикова та А.Ізмайлова.

Про вплив джадидизму на розвиток освітянської справи в національних регіонах Російської імперії вказувала низка вчених, які змушені були визнавати такий вплив, хоча інколи намагались дати негативну оцінку діяльності новометодників. Але такі негативні вислови поступово змінювались на позитивні. Це можна простежити в монографіях авторів: М.Тутаєва, Я.Абдулліна, Ж.Урумбаєва, А.Махмутової, З.Кастельської, М.Гайнулліна, А.Карімулліна, М.Касумова, І.Нурулліна, Р.Нафігова, А.Ахмедова, Л.Шайдулліної.

З другої половини 80-х і до початку 90-х років активно розпочався процес вивчення й публікації праць з історії кримських татар. У цей період з’явився ряд важливих публікацій або повністю присвячених проблемам просвіти, або таких, що їх безпосередньо торкалися. Продовжував вивчати ісламські проблеми і Л.Климович, який використовував і доробки джадидистів з числа кримських татар. У центральних наукових часописах вперше виступила С.Червонна. В 1991 р. Е.Аблаєвим була захищена докторська дисертація з історії педагогіки на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук, де висвітлювались певні доробки педагогів-джадидистів.

Окремим питанням кримськотатарської просвіти та джадидизму були присвячені цікаві роботи Е.Байрамова, Л.Моїсеєнкової, С.Нагаєва, Г.Трапезникова, О.Зарубіна, Ш.Турдієва, Г.Храпченкова, В.Амірханова, Р.Фахрутдінова, В.Кулієва, С.Г’афарова, П.Мірза-Ахмедова та Д.Рашидова, Л.Гайнанової та Х.Махмутова.

З 1991 р. публікується серія наукових і популярних статей, присвячених біографії лідера джадидизму І.Гаспринського, авторами яких є С.Червонна, Б.Косімов, Ю.Кочубей, Ю.Османов, Р.Фазил і деякі інші. Майже всі вони базувались на відомих фактах, спогадах і опублікованих матеріалах. Ця обставина не зменшує, а, навпаки, збільшує значення таких публікацій, привертає увагу громадськості і науковців.

Після розпаду СРСР дослідження з історії культури кримських татар плідно продовжувалися. З’явилась низка цікавих розробок. Публікувались маловідомі і невідомі факти. Наукові роботи стали максимально об’єктивні і визначались неупередженістю. В умовах загальної наукової демократизації в Україні і країнах Співдружності почали з’являтись цікаві дослідження. Але і до сьогодні не існує окремої наукової роботи, яка була б присвячена питанням історії джадидистської реформи просвітянства серед кримських татар. Однак і ті публікації, що з’являються в сучасних наукових виданнях та окремими монографіями, заслуговують уваги через те, що в них наводяться важливі факти і подаються окремі наукові узагальнення.

Помітним явищем у науковому житті стали дослідження науковців С.Червонної, А.Іонової, Р.Ланди, І.Керімова, О.Пріцака, А.Мємєтова, Д.Урсу, М.Горошкова, В.Корольова, М.Хайрутдінова. Цікаві факти з історії преси та просвіти кримських татар наведені в працях С.Сердико, Р.Бєлоглазова, М.Мальгіної, Л.Петренко, В.Дюлічева, Ю.Крикуна, О.Єфімова, С. та Н.Кисельових.

Останнім часом проблемою відродження об’єктивної історії власної культури активно займаються вчені Співдружності. В низці праць вони висвітлюють окремі аспекти з минулого народної освіти, просвітянського руху, біографії видатних суспільно-політичних і релігійних діячів. Все частіше увага приділяється і окремим фактам з історії джадидизму або використовуються теоритичні надбання й інтелектуальна спадщина новометодників-реформаторів. Серед найбільш помітних сучасних дослідників цих напрямків вивчення освітянсько-культурної ситуації, що склалась на межі ХІХ – ХХ ст., треба згадати вчених з Татарстану: Д.Амінова, Р.Амірханова, І.Гілязова, І.Загідулліна, Р.Мухаметшина, М.Усманова та інших.

Дослідження іноземних науковців, що торкались питань історії кримських татар, не зазнавали такого тотального контролю, як це відбувалось за радянських часів стосовно вітчизняних дослідників. Саме тому їх досить складно класифікувати за напрямками. Отже, є всі підстави проаналізувати їх публікації за національними школами. Досить впливовими стосовно вивчення проблем історії суспільних рухів та народної просвіти є наукові надбання англо-американської, турецької, німецькомовної та французької історіографії.

Найбільш відомим з учених англо-американської школи є науковці Е.Лаззеріні, О.Беннігсен, М.Броксап-Беннігсен, А.Фішер, Т.Куттнер, публіцист М.Бату. Отже, англомовна історіографія зробила вагомий внесок у справу вивчення минулого кримськотатарського народу і, зокрема, такого оригінального явища, як джадидизм, віддаючи належне загальновизнаним лідерам нового методу.

Нагальними питаннями кримськотатарської історії постійно цікавились, зрозуміло, і турецькі вчені. Багато хто з них вивчав більш-менш яскраві сторінки історії народної просвіти. Так, серед них виділяється турецький освітянин М.Ерденмьоз, вчені М.Сарай, Н.Девлет та Х.Киримли, публіцисти М.Кафалі, С.Турал, М.Улькусал, К.Абдуллаоглу, М.Акрсал та ін. Вони здебільшого переказують відомі речі, що грунтуються на спогадах та роботах попередників. Багато з таких публікацій малоінформативні або просто заполітизовані та заангажовані.

Німецькомовна історіографія подана дослідниками кількох європейських країн: Г.(А.)Вамбері, М.Хартман, Г.фон Менде, Г.Бурбієль, Е.Кірімаль, А.Каппелер.

Французька історіографія подана дослідженнями відомих орієнталістів Л.Бува, А.Февре І.Хамета тощо. Ці та інші цікаві праці друкувались на сторінках впливоваго наукового видання “Revue du Monde musulman”. В цьому часописі робились і численні огляди мусульманської преси з Росії та інших країн мусульманського Сходу.

Таким чином, можна зробити основні висновки стосовно ступеня вивченості питаня джадидистської реформи просвіти кримських татар. Історіографія цієї проблеми була строкатою. Переважна більшість досліджень мала епізодичний характер; багато з них мали заідеологізований характер; в закордонних працях відчувається брак високоякісних наукових джерел; взагалі не було створено комплексної праці, що об’єктивно висвітлила причини, хід та розвиток цих реформ. Одночасно в працях попередників були накопичені цікаві, корисні факти, зроблено первісні наукові узагальненя, які суттєво допомогли при написанні дисертації.

Розділ 2. Теоретичні засади і розповсюдження джадидизму. 2.1. Основні напрямки джадидистського руху. Основні напрямки розвитку джадидизму умовно можуть скласти програму, хоча вона так і не набула завершеного вигляду в окремому маніфесті. Тому її виведення має гіпотетичне забарвлення. Така програма намічається в конкретних діях новометодників, в пріоритетах тематики, що спостерігається на шпальтах джадидистських видань. Цією проблемою переймалися вчені, що досліджували питання розвитку культури тюркських народів Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст. Серед них треба зазначити статті Г.фон Менде, Е.Кірімаля, А.Фішера, Е.Лаззеріні.

Взявши до уваги положення джадидистів та цих науковців, треба перш за все сформулювати, дещо відмінну, загальну програму джадидистського руху. (Вони часто збігалась з загальною, але мали і принципові відмінності). Отже, насамперед, це реформування та поширення освіти; створення та розвиток національного друку; вирішення жіночого питання відповідно до розвитку сучасної людської цивілізації; створення єдиної тюркської мови, чи принаймні вивчення додатково до національної однієї класичної – на основі османсько-турецької; заснування політичних структур, що переймались би проблемами мусульман Росії; меценатські й філантропічні структури; зміцнення суспільних, культурних та економічних зв’язків між всіма народами тюркської мовної групи, яка сповідувала ісламське віровчення; виховання прошарку інтелігенції; загальна модернізація мусульманського способу життя і, нарешті, налагодження співпраці з російським урядом, представниками культури й освіти тощо.

2.2. Розповсюдження просвітянського джадидизму і його міжнародне значення. Загальновідомо, що джадидизм не був моноетнічним, замкнутим у собі рухом педагогів кримських татар. Як будь-яке прогресивне гуманістичне явище в суспільному житті, воно мало широку географію розповсюдження. Зрозуміло, нові методи навчання, в першу чергу, знайшли своїх послідовників у тих країнах, де проживали народи тюркської мовної групи. Проаналізувавши численні архівні та опубліковані дані, дисертант вперше розглянув питання розповсюдження джадидизму на якнайширшій географії.

Вперше застосував новий метод навчання відомий викладач і методист, автор першого підручника азербайджанської мови, написаного відповідно до фонетичних принципів, О.Черняєвський. Отже, саме Азербайджан став першим серед тюркських народів Російської імперії місцем розповсюдження нового, звукового методу навчання.

Аналіз даних на 12.09.1913 р. на Закавказьких територіях Росії показав, що уряду були відомі 14 джадидистських навчальних закладів. З них: медресе – 4 і мектебе – 12. У Тифліській губернії – по одному мектебе і медресе. Така ж ситуація склалась і в Батумській області. В Єреванській губернії працювало три мектебе. В Бакинському градоначальстві і Єлисаветпольській губернії – по два медресе, а в Дагестанській області функціонували чотири мектебе.

Крім шкіл нового типу, серед джадидистських азербайджанців виникали інші просвітянські структури: читальні, бібліотеки, гуртки тощо. Характерно, що саме серед азербайджанських просвітян виникли перші в Росії періодичні видання тюркською мовою. Це, насамперед “Екінчі”, “Зія”, “Зія-і-Кавказі”. На початку ХХ ст. виникли “Шарк-і Рус”, “Хайят”, “Сада”, “Гюнеш”, “Молла Насреддін”, “Мєзхер”, “Єні Фуйузат”, “Нєджат”.

Великого розповсюдження джадидизм набув у поволзьких районах Росії – в місцях компактного проживавння башкир, казанських і астраханських татар, інших мусульманських народів. З числа послідовників ідей джадидизму в Поволжі треба зазначити видатних громадських і культурних діячів: М.Камалетдінова (М.Акмулла), З.Камалетдінова, М.Уметбаєва, Р.Фахретдінова, Дж.Валідова, З.Расулева, М.Бігієва, Ю.Акчуріна та ін.

Збереглись дані, що в Поволжі на 12.09.1913 р. було зареєстровано 694 новометодних навчальних закладів: 516 мектебе і 178 медресе. Найбільш відомими центрами джадидизму були уфимські медресе Гусманія та Галія, троїцькі Расулія та Мухамадія, оренбурзьке Хусаїнія.

Крім шкіл, поволзькі джадидисти започатковували інші освітянські заклади, просвітянські гуртки, бібліотеки тощо. З початку ХХ ст. активно розпочався процес створення перших органів національної преси. Вони мали порівняно великі тиражі. Татарською мовою друкувались петербурзькі “Мір’ат” та “Нур”, казанські “Бейянуль хак”, “Йилдиз”, “Казан мухбірі”, “Ялт юлт”, астраханські “Ітиль”, “Бурхан-і теракі”, оренбурзький “Вакт”, “Шура”, “Дін вє магішат”. І хоча деякі з них, як, наприклад, останнє видання, стояли на протилежних джадидизму позиціях, всі вони є результатом просвітянської роботи саме новометодників.

Порівняно швидке розповсюдження джадидизму в Середній Азії було зумовлене впливом прогресивних вчителів-джадидів з числа кримських та поволзьких татар. Відомо, що лідер джадидизму І.Гаспринський стояв біля витоків виникнення новометодного руху в Бухарській державі. Але емірський уряд не допускав відкриття нових джадидистських навчальних закладів і не дозволяв реорганізувати старі початкові школи. Вчителі-джадидисти і особи, що пропагували звуковий метод, почали вважатись в Бухарській державі неблагонадійними, а в березні 1918 р. було знищено більше 3.000 джадидистів. Цей терор зумовив ставлення національної інтелігенції і народу до режиму еміра, який було повалено в 1920 р. Крім спроб створення новометодних шкіл, бухарські джадидисти навіть організовували читальні та аматорські театральні гуртки.

Нові методи навчання писемності на початку ХХ ст. з’явились і в навчальних закладах Каракалпакстану. Серед кількох новометодних шкіл треба зазначити: Петроолександрівське, Новоургенчське, Кумрадське та Ходжейлійське мектебе та ін. Джадидизм проникав і в Хівінське ханство. Перше новометодне мектебе відкрилось за розпорядженням хана в його столиці. Однак, услід за полегшеним способом навчання писемності, у викладачів і учнів новометодних мектебе почали зароджуватись “злочинні антидержавні думки”. Джадидисти наразились на активне переслідування. Тільки після того, як хівінського хана упевнили в тому, що новометодні мектебе належать татарам російського підданства, а російську адміністрацію, що ці школи існують виключно для татар, що проживають у регіоні, переслідування припинились.

Ідея реформи національної школи за прикладом кримських педагогів знайшла собі прихильників і в Таджикистані. Місцеві джадидисти згуртувались навколо газет “Самарканд” та “Бухара-и-шаріф”, що видавались таджицькою і узбецькою мовами. На їх сторінках пропагувалися погляди на проблеми народної освіти в краї.

Незважаючи на нечисленність національної інтеллігенції, ідеї джадидизму почали розповсюджуватись і серед туркменського народу. Вони розвивались порівняно повільніше, ніж в інших регіонах Туркестану. І все ж до початку 1912 р. в Закаспійській області вже існувала новометодна школа (в аулі Асхабад – поруч з м.Асхабад), в келеджарському, яні-кальському та яман салицькому аульних мектебе було введено викладання азбуки за новим методом.

Ідеї джадидизму розповсюджувалися і в Киргизстані. Академік А.Ізмайлов зазначав, що під його впливом “були організовані чотири новометодні школи”: пішкецька “Мадраса-і-Іштідат”, токмацька “Мадраса-і-Ікбалія”, чан-кашинська “Мадраса-і-Шабданія” та пржевальська ім.І.Гаспринського.

В