Національна академія наук України

Інститут соціології

Іванкова-Стецюк Оксана Борисівна

УДК 301.085

НАРОДНА КУЛЬТУРА

В ЖИТТІ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

22. 00. 03.- соціальна структура,

соціальні інститути та соціальні відносини

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Київ - 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка.

Науковий керівник: доктор соціологічних наук Черниш Наталія Йосипівна,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

професор кафедри етнології.

Офіційні опоненти:

доктор соціологічних наук Донченко Олена Андріївна, Інститут соціальної і політичної психології АПН України, завідувач лабораторії психології мас та організацій

кандидат соціологічних наук Бевзенко Любов Дмитрівна, Інститут соціології НАН України, відділ соціальної психології, докторант

Провідна установа:

Одеський державний університет ім. І. Мечнікова, кафедра соціології Інституту соціальних наук, м. Одеса

Захист відбудеться 27 жовтня 2000 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д26. 229. 01 в Інституті соціології НАН України за адресою: 01024, вул. Шовковична, 12, Київ 24.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту соціології НАН України за адресою: 01024, вул. Шовковична, 12, Київ 24

Автореферат розіслано 26 вересня 2000 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Стукало С. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. В даний час в Україні відбувається перехід від стану кількавікової бездержавності до стану розбудови незалежної держави. З отриманням незалежності Україна теоретично отримала можливість стати системою, спроможною до самозабезпечення своєї життєдіяльності, зокрема - у соціокультурній сфері. В цьому плані важлива роль відводиться соціальним інститутам (в першу чергу - інституту держави), здатним створити відповідні організаційно-духовні умови соціокультурного поступу. Однак мусимо констатувати, що реально нашою державою названі функції не виконуються: культурі, як і раніше, відводиться другорядне місце на узбіччі соціального процесу; щодо неї в сучасному українському суспільстві і далі спрацьовує так званий залишковий принцип. Водночас все вказує на те, що ні економіка, ні політика самі по собі не здатні зцементувати і гармонізувати суспільне життя. Все частіше звучать думки (висловлювані як науковцями, так і представниками владних структур) про те, що саме культура здатна вивести українське суспільство з глибокої кризи, тож являє собою в сучасних умовах реальну практичну проблему, від вирішення якої багато в чому залежить обличчя держави, яку ми зараз будуємо.

При цьому обов’язково потрібно враховувати, що основою, на якій розвивається культура українського суспільства, є українська народна культура. Без знання останньої, урахування соціально-психологічного характеру її творців; без володіння інформацією про засоби передачі культурного досвіду; без ураху-вання культурно-регіональних аспектів розвитку суспільства неможливо передбачити хід і наслідки соціальних процесів, що відбуваються зараз.

В українській народній культурі важливу роль відіграє декоративне та ужиткове мистецтво, яке розвивається на основі традицій, в постійних процесах взаємовпливів, взаємозв’язків між іншими народами, що живуть в Україні та сусідніми народами. Особливо воно розвинуто в Західному регіоні, де слугує основою професійного мистецтва, що становить особливий інтерес для соціологів, які досліджують особливості соціокультурного розвитку регіонів.

Отже, актуальність дослідження зумовлена потребою у дослідженнях, в яких би здійснювався соціологічний аналіз культурно-мистецьких явищ, розроблялись проблеми оптимальних взаємовідносин української народної культури і соціальних інститутів, вироблялись критерії визначення ролі народного мистецтва в житті спільнот. Cутність наукової проблеми - необхідність визначення соціального статусу і ролі народної культури в сучасному українському суспільстві, внаслідок чого стає можливим розробка концептуальних основ окремих програм соціокультурного характеру (в т.ч. регіонального рівня).

Cтупінь наукового опрацювання проблеми. Культурознавча сфера як така є в достатній мірі досліджена у сучасних соціогуманітарних науках як українськими, так і зарубіжними дослідниками. В першу чергу, проаналізовано різні аспекти взаємодії культури і суспільства: 1) “культура є важливим елементом суспільства” (Т.Парсонс, Л.Уайт, Л.Козер, Р.Мертон, О.Якуба, Н.Смелзер, В.Біблер, В.Соколов); 2) “культура є домінантою суспільства” (П.Сорокін). Концепція П.Сорокіна виступає практично як самостійна в історії соціологічної думки, хоча останнім часом набуває всезростаючої популярності і продовжує певним чином розвиватись в контексті праць К. Поппера, І. Пригожина, А.Свідзинського, базуючись на творчому використанні дослідниками філософських ідей Платона, Г.Гегеля, М.Бахтіна, Г.Сковороди, В.Вернадського, П.Тейяра де Шардена, а також досягнень несуміжних (на перший погляд) з соціологією “точних” наукових дисциплін, представлених, зокрема, у працях Дж.Касті, У. Ешбі.

Якщо дивитись на проблему “культура і суспільство” в контексті питань, пов’язаних з соціальним управлінням, то тут дослідники (В.Овчинников, М.Стріха) виділяють такі основні моделі взаємовідносин культури і держави: Помічника (в наявності високий рівень власної господарчої ефективності культурно-освітніх закладів); Патрона (підтримка культури державою за принципом “витягнутої руки” через автономні і напівдержавні інституції); Архітектора (потужна, доволі централізована державна підтримка культури в країні; орієнтація на масову культуру), а також модель Інженера (підкорення культури ідеологічному диктату).

Для української соціології також є характерним заглиблення в проблеми етнокультурних особливостей соціальних процесів (В.Євтух, М. Шульга). При цьому дослідники, використовуючи досягнення ряду суміжних дисциплін (політології, етнології), пропонують варіанти вирішення проблеми взаємодії державотворчого та культуротворчого процесів (О.Мотиль, Я.Дубров, Я.Дашкевич, Н.Черниш, О.Семашко, І.Дзюба).

Особливість вітчизняних досліджень у зазначеній сфері також полягає у тому, що тут з особливою гостротою порушуються проблеми формування національної еліти (О. Братасюк, Л.Гуменюк, Л. Мазур). Велика роль при цьому покладається на соціальний інститут освіти (традиції його дослідження беруть свій початок у науковій спадщині Т.Парсонса, П.Сорокіна і творчо розробляються вітчизняними соціологами, зокрема, О.Якубою).

Щодо соціологічних досліджень безпосередньо народної культури, то їх частково знаходимо у працях представників різних культурознавчих дисциплін: культурології (І. Дзюба), етнографії (М.Костомаров), етнопсихології (В.Янів, Г.Шпет, О.Кульчицький, М.Шлемкевич), етнології (Е. Дж. Сміт). Окремі різновиди народного мистецтва прямо чи опосередковано становлять предмет дослідження у культурологів та соціологів мистецтва (М.Каган), мистецтвознавців (Є.Антонович), етнографів (Г.Павлуцький). Водночас сучасними соціологами практично не аналізуються потенційні можливості народної культури в суспільстві, хоча ними й визнається, що інформація, зосереджена в творах традиційного мистецтва, є цінним джерелом вивчення соціорегулятивних функцій народної культури в житті людських спільнот (О. Донченко, Л.Бевзенко).

Недостатньо розроблені і проблеми освіти як засобу відтворення народної культури; ця роль освіти досліджується лише опосередковано (Г.Скотникова). Про можливості використання даного соціального інституту щодо формування соціально-професійної верстви працівників культури і мистецтва як активного колективного творця культури опосередковано вказується у ряді публікацій у виданнях Львівської акдемії мистецтв, зокрема її Віснику.

Таким чином, як бачимо, культурознавчими дисциплінами, в першу чергу - соціологією, загалом досліджено багато різних аспектів взаємовідносин культури і соціуму; водночас проблема встановлення соціального статусу та ролі народної культури в сучасному українському суспільстві залишається малоопрацьованою.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоби, опираючись на теоретичний аналіз соціокультурних явищ та матеріали соціологічних досліджень, встановити реальний соціальний статус народної культури в сучасному українському суспільстві та розробити концепцію підвищення її потенційних соціальних можливостей, яка б враховувала характер та спрямованість взаємовідносин української держави та народної культури на основі сучасного розуміння процесів управління соціокультурною сферою. Обрана мета досягалась шляхом послідовного вирішення наступних завдань:

- проаналізувати відповідно до тематики даного дослідження існуючі в соціології та суміжних науках версії культури як соціального феномену;

- розглянути соціокультурний аспект етнонаціональних процесів;

- сформулювати пріоритетну в умовах сучасного українського суспільства модель взаємовідносин культури і держави;

- виявити соціорегулятивні властивості традиційного мистецтва і запропонувати варіанти їх використання з метою налагодження соціальних відносин в кризовому соціумі;

- дослідити роль мистецької освіти в процесах відтворення народної культури;

- окреслити концептуальне поле гіпотетичної програми підтримки державою народної культури в Україні на регіональному рівні.

Об’єктом дослідження виступають взаємовідносини “культура - суспільство - держава”.

Предметом дослідження обрано українську народну культуру, її соціальний статус та роль в сучасному суспільстві. З загального предметного поля української народної культури вирізнено народне декоративне та ужиткове мистецтво як одну з її найважливіших підсистем.

Теоретико-методологічні засади та емпірична база дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є структурний функціоналізм та інтегральна соціологія. Проблема дослідження соціального статусу та ролі народної культури в сучасному українському суспільстві вивчалась шляхом сходження від абстрактного до конкретного, за допомогою багатощаблевого аналізу культури та з урахуванням культурологічного підходу в його соціологічній інтерпретації. Використовувались принципи системного моделювання та міждисциплінарного збагачення дослідницьких парадигм (О.Донченко). Урахування матеріальних, формальних та функціональних підходів (В.Оссовський) до визначення і аналізу соціальних інститутів уможливило створення версії народної культури як специфічного соціального інституту.

Емпіричною базою дослідження служать дані: 1) інформаційно-довідникових матеріалів (статистичні довідники, матеріали відомчих організацій), а також періодичних видань та публіцистики (частково); 2) отримані в результаті проведеного автором у 1997-1998 роках конкретно-соціологічного дослідження “Мистецька освіта в галузі декоративного та ужиткового мистецтва і художніх ремесел як засіб відтворення народної культури в сучасному українському суспільстві”. Його гіпотезами були: гіпотеза-підстава - художньо-ремісничі осередки потребують соціогуманітарних ресурсів власного відтворення; гіпотези-наслідки - 1) осередки самоорганізовуються, “делегуючи” членів своїх спільнот на спеціальне навчання; 2) осередки утворюють “замкнутий ланцюжок” освіти в конкретному регіоні: осередок, неформальна освіта - професійна освіта - осередок, професійна діяльність. Дане дослідження включало в себе: вивчення думки cтудентів, які закінчували у 1997-1998 н.р. Львівську академію мистецтв, про стан справ в мистецькій освіті (формалізоване інтерв’ю; опитано 60 осіб, помилка репрезентативності - 2,5-3%); порівняльний аналіз соціального походження студентів вищих мистецьких закладів Західного регіону І-ІІ р.а. - Львівського коледжу декоративного та ужиткового мистецтва та Вижницького коледжу декоративно-прикладного мистецтва (аналіз офіційних документів - особових справ студентів; суцільне обстеження, 540 документів); аналіз соціально-психологічних проблем молодих митців Західного регіону в умовах суспільства, що трансформується (біографічне дослідження; 50 автобіографій; теоретична вибірка).

Наукова новизна одержаних результатів. Внаслідок розв’язання поставлених завдань досягнено результатів, що характеризуються певною науковою новизною:

- запропоновано варіант побудови міждисциплінарного мікрокомпендіуму, що стосується культури як соціального феномену. В даному зв’язку культура розглядається, з одного боку як невід’ємна компонента світоустрою, що забезпечує взаємодію духовно-інформаційного, соціогуманітарного та матеріального складників соціокультурного цілого, а з другого - як зосередження адаптивно-негентропійного потенціалу суспільства, внутрішнє джерело його розвитку (с.17 - 50);

- здійснено багатощаблевий аналіз культури суспільства, в результаті якого можна стверджувати, що народна культура має подвійний соціальний статус, виступаючи, з одного боку, як специфічна цілісність предметних витворів, дій, цінностей і норм, котра щільно пов’язана з культурою спільнот традиційного або локального типу (етнічна група, громада, село, сім’я, сусідство тощо). Комунікація в таких спільнотах харатеризується переважно безпосередніми і неформальними контактами творців та споживачів. А з другого боку, є соціальним інститутом, який через певні організаційні форми (професійні об’єднання, асоціації, освіту тощо) намагається створювати, відтворювати і розповсюджувати предметні витвори, дії, взірці та норми культури спільнот традиційного або локального типу. В цьому випадку творці не обов’язково безпосередньо контактують зі споживачами. Має властивість локально знижувати соціальну ентропію у кризовому соціумі (с. 50 - 76);

- доведено, що з фактичних моделей взаємовідносин “культура - суспільство - держава” (моделі Інженера, Помічника, Патрона, Архітектора) немає жодної, цілком придатної до впровадження в сучасному українському суспільстві; найнаближенішою до сучасних умов є модель Архітектора. Адаптовуючи останню до соціокультурної ситуації в українському соціумі та враховуючи принципи концепції ефективної соціально-управлінської діяльності (упорядкування, об’єднання, синхронізація), вироблено пріоритетну модель взаємовідносин культури і української держави - “держава-Стимулятор”. Суть цієї моделі полягає у приведенні процесів соціокультурної системи у відповідність, з одного боку, до об’єктивних вимог сучасного українського суспільства вцілому, а з другого - з потребою у пошукові шляхів подолання кризового стану культури зокрема. Модель передбачає утворення структури інститутів і організацій ієрархічного типу, яка характеризується, з одного боку, прямими (консультативними, координаційними) зв’язками від елементів вищого рангу до нижчих, а з другого - зворотніми (інформаційними, самоорганізаційними) зв’язками, і реалізується за допомогою моніторингу процесу функціонування культури в Україні (с. 79 -95);

- розроблено аналітичну схему соціологічного аналізу зосереджених в зразках народної культури значень, цінностей і смислів самоорганізації соціального життя, основним елементом якої виступає соцієтально-психологічний аналіз. Дана схема має достатні евристичні можливості, які дозволяють підтвердити доцільність використання моделі “держава-Стимулятор” для українського соціуму (с. 107 - 131);

- запропоновано модель інкультурації художньо обдарованої молоді, яка має на меті запустити механізм повноцінного використання соціогуманітарного потенціалу художньо-ремісничих осередків в процесах самовідтворення народної культури (оптимізація відповідного сегменту соціальної структури суспільства - соціально-професійної верстви митців та художніх ремісників) шляхом утворення у регіонах Україні своєрідних зон-ланцюжків мистецької освіти: осередок художнього ремесла, неформальна освіта - професійна освіта - осередок ремесла, професійна діяльність (с. 141 - 165);

- в руслі моделі “держава-Стимулятор” розроблено концептуальні засади гіпотетичної програми підтримки державою української народної культури в Україні в умовах кризового соціуму на регіональному рівні, згідно якої передбачається максимально використовувати потенціал народної культури в процесах самоусвідомлення українським соціумом своїх соціально-психологічних особливостей (відтак - і його самокорекції), зокрема, шляхом декодування змісту, зосередженого в творах народного мистецтва, та розроблення і впровадження різноманітних моделей інкультурації мистецьки обдарованої молоді, відповідно до потреб конкретного регіону, а отже, сприяючи актуалізації зосереджених у витворах народної культури значень, ціннностей і смислів самоорганізації соціального життя (с. 166 - 173).

Практична значущість результатів дослідження полягає в можливості їх використання для здійснення окремих державних заходів у соціокультурній сфері. Деякі результати можливі для застосування у науково-педагогічній сфері. Так, запропонована в дослідженні схема аналізу мистецьких творів застосовувалась у 1999 р. в курсі занять з українського декоративного та ужиткового мистецтва викладачем відділення мистецтвознавства Київського слов’янського університету Гоголь О.Б. та в інтегрованому курсі образотворчого мистецтва та художньої праці вчителем вищої категорії Миколаївської української гімназії Швидченко В. М.

Тематично дисертація пов’язана з держбюджетними дослідженнями кафедри теорії та історії культури Львівського національного університету, в аспі-рантурі якої проходила навчання здобувач: “Духовна культура українського на-роду в історії світової культури” (1991-1994) та “Українська культура і слов’-янський світ: історія та сучасність” (1994-1996). Теми затверджені Міністерством освіти України. Дослідження проводилось в контексті Національної державної програми “Освіта - Україна 21 ст.” та державних комплексних програм - “Національна культура” і “Пошук, навчання і вихованя обдарованої молоді”.

Апробація результатів. Результати дослідження оприлюднено на міжнародних наукових конференціях - “Проблеми української науково-технічної термінології” (Львів, 1994), “Національна еліта та інтелектуальний потенціал України” (Львів, 1996), “Харківські соціологічні читання - 98” (Харків, 1998).

Структура роботи. Дисертація складається з вступу, двох розділів, висновків, списка використаних джерел (213 найменувань), додатку. Загальний обсяг дисертації - 182 с. Список джерел, додаток, 5 таблиць, 5 рисунків займають 32 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито актуальність теми, ступінь її наукової розробленості, сформульовано мету і завдання дослідження, позначено його об’єкт і предмет, викладено теоретико-методологічні засади та емпірична база дослідження, визначено наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення, зв’язок з науковими програмами, планами, темами, наведено дані про апробацію роботи.

У першому розділі дисертації “Проблема взаємовідносин “культура - суспільство - держава” в соціології: стан, проблеми, тенденції” розглядаються різноманітні варіанти соціологічного бачення культури як соціального явища в контексті тематики даного дослідження; досліджуються закономірності взаємовідносин культури і суспільства з урахуванням специфіки їх переломлення через етнонаціональні відносини, визначається зміст поняття “народна культура”, її соціальний статус та роль в сучасному суспільстві; розглядаються варіанти стратегії державної політики у сфері культури.

Вирішується питання проблеми первинності / вторинності культури / cуспільства, і розглядаються такі точки зору: 1) культура - підсистема суспільства: соціально-упорядковуючий (соціальний порядок залежить від збалансованості підсистем суспільства, в т.ч. культури), конфлікторегулюючий (культура є засобом урегулювання суспільних конфліктів), інституційний (культура є інститутом соціального контролю), системно-векторний (наявність в культурі-системі “векторів-підсистем”, які залежать від ситуації в суспільстві), нормалізаційнодіяльнісний (акцент на адаптивно-негентропійних функціях культури в суспільстві); 2) суспільство - підсистема культури. Зазначається, що перша точка зору є домінуючою в сучасній соціології і відображає реально існуючий стан речей в сучасному суспільстві; протилежна ж - виступає практично як самостійна в історії соціологічної думки, хоча останнім часом набуває всезростаючої популярності в контексті синергетичної (здатність соціокультурних систем до самоорганізації), ноосферної (наявність суперсистем по відношенню до одиничних систем) та тріадичної (триєдність духовно-інформаційного, соціогуманітарного та матеріального начал) парадигм. Внаслідок аналізу існуючих поглядів щодо культури як соціального феномену запропоновано варіант побудови міждисциплінарного мікрокомпендіуму. В даному зв’язку культура розглядається, з одного боку як невід’ємна компонента світоустрою, що забезпечує взаємодію духовно-інформаційного, соціогуманітарного та матеріального складників соціокультурного цілого, а з другого - як зосередження адаптивно-негентропійно-го потенціалу суспільства, внутрішнє джерело його розвитку.

В результаті дослідження соціокультурного аспекту буття етнонаціональних спільнот встановлюється, що народ-етнос є стрижнем народу-нації, а етнічна семіотична мережа “консервується” в умовах спільнот “традиційного” типу (т.зв. локальних спільнотах). Дана знакова система при наявності сприятливих для процесу соціогенезу факторів розширюється, частково видозмінюється, однак залишається основою семіотичних мереж вищогого рівня - соціокультурних. А тому саме традиційну культуру пропонується ототожнювати з народною.

Також звертається увага на адаптивно-негентропійні властивості народної культури, її здатність локально знижувати рівень соціальної ентропії в суспільстіві, покращувати соціальне самопочуття членів соціуму. Вплив народної культури відутніший за наявності у суспільстві певних організаційних форм - професійних об’єднань, асоціацій, різних форм освіти тощо. З їх допомогою створюються, відтворюються і розповсюджуються предметні витвори, дії, взірці та норми спільнот-носіїв народної культури, уможливлюються процеси інкультурації та соціалізації членів соціуму, дається змога останнім зрозуміти своє призначення в суспільстві та виконувати відповідні публічні функції (до речі, “автори” при цьому не обов’язково безпосередньо контактують з “користувачами”). З цього погляду народна культура загалом відповідає тим умовам, які визначають певний феномен як соціальний інститут, виступаючи при цьому як сталий механізм самоорганізації життя людських спільнот.

Здйснений багатощаблевий аналіз культури суспільства уможливлює висновок, що народна культура наразі має подвійний соціальний статус. З одного боку, вона виступає як специфічна цілісність предметних витворів, дій, цінностей і норм, котра щільно пов’язана з культурою спільнот традиційного або локального типу (етнічна група, село, сім’я тощо), а з другого боку - є соціальним інститутом, який через певні організаційні форми намагається створювати, відтворювати і розповсюджувати предметні витвори, дії, взірці та норми культури спільнот традиційного або локального типу.

Далі в розділі аналізуються особливості основних існуючих в світовій соціокультурній практиці моделей взаємовідносин культури і держави: Помічника (високий рівень власної господарської ефективності культурно-мистецьких закладів), Патрона (розподіл коштів через автономні недержавні та напівдержавні організації), Архітектора (потужна, доволі централізована державна підтримка культури), Інженера (зосередження державою в своїх руках всіх засобів на розвиток культури). Обгрунтовується висновок про недопустимість використання в Україні моделі Інженера як такої, що характерна для тоталітарних суспільств, та недоцільність - моделей Патрона і Помічника (небезпека масовізації, підриву самобутності вітчизняної культури) і Архітектора (небезпека волюнтаризму). Підкреслюється, що окремі принципи дії даних моделей (в першу чергу, Архітектора) можна використовувати в процесі пошуку нових моделей. Як варіант для України пропонується модель держави-Стимулятора, що передбачає утворення структури інститутів і організацій ієрархічного типу, яка характеризу-ється як прямими (консультативними, координаційними) зв’язками від елементів вищого рангу до нижчих, так і зворотніми (інформаційними, самоорганізаційними) зв’язками, і реалізується за допомогою моніторингу процесу функціонування культури в Україні, структурно-функціональну схему якого показано на рис.1.

МЕТАСИСТЕМА

2

3 4 5

6

7

1

Рис.1 Структурно-функціональна схема моніторингу процесу функціонування української культури.

Основні елементи схеми: блок 1 - об’єкт управління (різновиди культури та їх користувачі; основна увага приділяється групі продуцентів та трансляторів інформації - державні службовці, науковці, творчі працівники, освітяни тощо); блок 2 - стратего-програматор - вироблення основних цілей, завдань (консульта-тивно-координаційна рада “Український центр культури”); блоки 3, 4, 5 - аналі-затори - здійснення вибіркового моніторингу стану культури, дослідження тенден-цій та причин його змін (соціальні організаії нижчого рівня) ; блок 6 - синтезатор - оцінювання, корекція (соціальні організації середнього рівня); блок 7 - оптимізатор - науково-практична і виконавча функції - заходи впливу на об’єкт управління (соціальні організації вищого рівня); специфічний елемент схеми - колективний зворотній зв’язок (циркуляція інформації у соціокультурному просторі). Дана модель передбачає можливість розробки в її межах окремих програм, спрямованих на регулювання взаємовідносин “культура - суспільство - держава”.

У другому розділі дисертації “Функціонування українського народного мистецтва в кризовому соціумі (на матеріалах декоративного та ужиткового мистецтва)” обгрунтовується потреба в розробці концепції підтримки державою народної культури в сучасному українському суспільстві, а також розкривається її зміст. Вказується на складні умови для розвитку українського народного мистецтва в Україні, повноцінного використання можливостей даного феномена як такого, що пов’язаний з центральними цінностями українського суспільства. Так, недосконалість державної системи оподаткування призводить до втрати народними майстрами можливостей займатись промислом індивідуально. Не набула на державному рівні статусу пріорітетного напряму в процесах культурного відродження і мистецька освіта у відповідній галузі, що й зумовлює її нинішній стан. Лише за три останні роки прийом до мистецьких закладів освіти скорочено на 35%, з 1593 шкіл естетичного виховання дітей 70 припинили своє існування. Звідси - необхідність вироблення концепції підтримки українською державою народної культури, один з можливих варіантів якої пропонується в розділі. Мета даної концепції полягає у сприянні процесам самоусвідомлення українським соціумом своїх соціально-психологічних особливостей, а відтак - його самокорекції шляхом актуалізації останніх.

В даному контексті в розділі запропоновано аналітичну схему соціологічного аналізу народно-мистецьких творів: 1) аналіз конкретного зразка народного мистецтва з використанням системної (системно-векторний підхід) та тріадичної парадигм культури; “концепції функціональних співвідношень мистецького виробу” (аналітичний поділ народних мистецтв на ужиткові, декоративно-ужиткові, декоративні), “концепції незалежного орнаменту” (виділення орнамента як самостійної мистецької одиниці); 2) соцієтально-психологічний аналіз особливостей окремого різновиду народного мистецтва, здійснюваний в рамках концепції соцієтальної психіки (дослідження зв’язків між соцієтальною психікою як неусвідомленою установкою соціуму і реально існуючою його культурою); 3) встановлення евристичних можливостей схеми. Пропонуються приклади застосування даної схеми. Зокрема, поширеність тих різновидів народного мистецтва в Україні, в яких зосереджена велика кількість символів, оцінюється тут з позицій психокультурних особливостей українського соціуму, які виявляються при порівняльному соцієтально-психологічному аналізі характерних рис українських, російських та японських декоративних розписів. Паралельно досліджуються проблеми сучасного культурологічного назовництва (доцільність вживання термінів “мистецька культура” та “художня культура”) та символічний зміст творів народного мистецтва (традиційна, християнська та світська символіки в сучасних “аномічних” суспільствах).

Що стосується актуалізації в сучасному суспільстві значень, цінностей і смислів самоорганізації соціального життя, зосереджених в мистецьких творах, то тут велика роль відводиться інституту мистецької освіти, який виступає як “кузня” інноваційно-мистецьких кадрів - вагомого соціального ресурсу народної культури, а тому потебує особливої уваги з боку держави. Найвужчими місцями у системі самовідтворення народної культуи є: 1) використання творчого потенціалу молодих художників і майстрів художніх ремесел (тільки одиниці з тих, хто закінчує вищі мистецькі навчальні заклади Львова займається проблемами відновлення художнього ремесла в своєму регіоні); 2) вирівнювання стартових можливостей абітурієнтів вищих мистецьких закладів: із-за недостатньої в Україні кількості художніх шкіл в сільській місцевості - біля 1% від загальної кількості - бар’єр вступних іспитів долають переважно діти, чиї батьки здатні забезпечити дитину репетитором (у Львівському коледжі декоративного та ужиткового мистецтва біля 70% учнів - з родин інтелігенції, з них 10% - творчої). Позитивним винятком слугує ситуація на Гуцульщині (в певній мірі - Полтавщині і Київщині), де є достатня кількість навчальних закладів відповідного профілю усіх ступеней і рівнів Фактично тут маємо в наявності зони-ланцюжки освіти: осередок ремесла, неформальна освіта - професійна освіта - осередок ремесла, професійна діяльність (у Вижницькому коледжі декоративно-прикладного мистецтва до 7% студентів походить з художньо-ремісничих “династій”, понад 50% випускників мистецьких закладів Гуцульщини працююють у своєму регіоні). Таку модель інкультурації мистецьки обдарованої молоді можна вважати еталонною для всіх регіонів України.

Як узагальнення в розділі викладено концептуальні засади гіпотетичної програми підтримки державою української народної культури в Україні в умовах кризового соціуму на регіональному рівні. Зокрема, йдеться про створення умов, які б передбачали вивчення студентами мистецьких закладів особливостей психокультури різних соціумів (в першу чергу - українського), зартикульованих в творах народного мистецтва, з метою їх (особливостей) подальшого урахування при створенні самобутніх мистецьких творів, а також розробляючи і впроваджуючи різноманітні моделі інкультурації мистецьки обдарованої молоді, відповідно до потреб конкретного регіону. В зазначеному контексті пропонується структурно-функціональна схема гіпотетичної моделі раціональної мистецької освіти в Україні показано на рис. 2.

Рис. 2. Структурно-функціональна схема гіпотетичної моделі раціональної мистецької освіти в Україні.

Основні елементи схеми: блоки 1 і 2 (система мистецьких закладів, які надають повну або базову вищу освіту, включаючи мережу їх філій), блок 3 (художні ПТУ та приватні Школи художніх ремесел), блок 4 (мистецькі відділення ліцеїв для обдарованих дітей з сільської місцевості та з “неблагополучних” сімей), блок 5 (дитячі художні школи та школи мистецтв), блоки 6 і 7 (підсистема закладів, які забезпечують підготовку художників-педагогів), блок 8 (родинне неформальне навчання). Функціонування блоків 1 і 2 забезпечується комбінацією на вибір: 8-3-1, 8-3-2 тощо (прямі зв’язки в схемі). Обернена комбінація (зворотні зв’язки) вказує варіанти місця праці художників з вузькою спеціалізацією (“художник-педагог”).

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації сформульовані основні підсумки проведеного дослідження проблеми. Підкреслюється практичне значення розробленої теми. Наголошується, що в ідеалі культура повинна в майбутньому перетворитися на соціокультуру, від якої залежатимуть хід і скерованість розвитку суспільства. Однак покищо, на даному етапі розвитку українського суспільства культура (включаючи окремі її різновиди), знаходиться в складних умовах. Попри те вона відіграє значну роль в процесах його розвитку. Зокрема, народна культура, виступаючи водночас і як специфічна цілісність предметних витворів, дій, цінностей і норм, котра щільно пов’язана з культурою спільнот традиційного або локального типу (етнічна група, громада, село, сім’я, сусідство тощо), і як специфічний соціальний інститут, який через певні організаційні форми (професійні об’єднання, асоціації, освіту тощо) намагається створювати, відтворювати і розповсюджувати предметні витвори, дії, взірці та норми культури спільнот традиційного або локального типу, виконує в суспільстві особливу, так звану адаптивно-негентропійну функцію, скеровану на зниження в ньому рівня соціальної напруги. А тому потребує особливої підтримки з боку держави.

Оскільки народна культура має здатність до саморегуляції, регулювання її розвитку в державі повинно здійснюватись з урахуванням соціально-психологічного характеру тих, хто її творить. Такий підхід уможливлює перехід до формулювання пропозицій щодо здійснення конкретних кроків в зазначеному напрямку. Вони полягають у розробці і впровадженні в Україні моделей і програм в їх межах, здатних стимулювати процеси самоорганізації в соціокультурних системах та сприяти інтенсифікації обміну інформацією в них. Зокрема, йдеться про застосування нових засобів декодування змісту, зосередженого в творах народного мистецтва з метою самоусвідомлення українським соціумом своїх соціально-психологічних особливостей (а відтак - його самокорекції) та актуалізації зосереджених в зразках народної культури значень, цінностей і смислів організації соціального життя в сучасному українському суспільстві, зокрема, шляхом розроблення і впровадження відповідних моделей інкультурації мистецьки обдарованої молоді.

Висловлюється сподівання щодо можливості продовження досліджень соціального статусу народної культури в сучасному українському суспільстві, зокрема, в аспекті її взаємовідносин з інститутом держави (стосовно різних регіонів і країни в цілому) відповідними державними та науковими структурами, і створення - як наслідок - інших розробок такого плану. Автор переконаний, що необхідно постійно шукати шляхи покращення соціокультурної ситуації в Україні, щоб в кінцевому результаті прийти до створення у нас справді висококультурного, гармонійного суспільства.

ПУБЛІКАЦІЇ

Основні положення дисертації відображено у 3-х статтях у наукових фахових виданнях, 3-х матеріалах конференцій.

1. Іванкова О. Шляхи розбудови професійної та неформальної мистецької освіти в Україні // Гуманізм та утвердження громадянського суспільства в Україні / Вісник Львівського університету. - Львів: Світ, 1995. - С.150-154.

2. Іванкова-Стецюк О. Інтелектуальний потенціал нації і національна мистецька освіта (філософсько-соціологічний аналіз) // Людський інтелект: Філософсько-методологічні дослідження / Філософські пошуки, вип. І(V - VІ). - Львів: Cogito - Центр Європи. - 1998. - С.253-256.

3. Іванкова-Стецюк О. Культура в кризовому соціумі і державна підтримка народної культури в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2000. - №1.- С. 89-98.

4. Іванкова О. Про подолання деяких хиб у культурологічному назовництві // Проблеми української науково-технічної термінології. Тези доповідей 3-ї Міжнародної наук. конф. (20-23 вересня 1994 р., Львів) / М-ство освіти України; НАН України та ін. - Львів, 1994. -С.54-55.

5. Іванкова-Стецюк О. Художньо-педагогічна інтелігенція, або хто виховуватиме українців українцями // Національна еліта та духовний потенціал нації. Тези доповідей Міжнародної наукової конференції (18-20 квітня, 1996р., Львів) / НАН України; Інститут регіон. досліджень та ін. - Львів, 1996. - С.91-92.

6. Іванкова-Стецюк О. Моніторинг процесу розвитку української культури: спроба побудови структурно-функціональної схеми гіпотетичної моделі // Харьковские социологические чтения - 98: Сб. науч. раб. - Харьков, ЦЭПП “Радар”, 1998. - С.280-286.

Іванкова-Стецюк О.Б. Народна культура в житті сучасного українського суспільства. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за спеціальністю 22.00.03 - соціальна структура, соціальні інститути та соціальні відносини. - Інститут соціології НАН України, Київ, 2000.

Дисертація присвячена дослідженню соціального статусу та ролі народної культури в сучасному українському суспільстві та розробці концепцій, спрямованих на підвищення її потенційних можливостей. Проаналізовано існуючі в соціології версії культури. Розглянуто соціокультурний аспект етнонаціональних процесів, визначено соціальний статус народної культури в українському сучасному суспільстві. Сформульовано пріоритетну для сучасного українського суспільства модель взаємовідносин культури і держави. Запропоновано варіанти використання соціорегулятивних властивостей народного мистецтва. Досліджено роль мистецької освіти в процесах відтворення народної культури. Окреслено концептуальне поле гіпотетичної програми підтримки соціальним інститутом держави народної культури в Україні.

Ключові слова: народна культура, народне мистецтво, модель, соціальний інститут, підтримка культури.

Иванкова-Стецюк О.Б. Народная культура в жизни современного украинского общества. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата социологических наук по специальности 22.00.03 - социальная структура, социальные институты и социальные отношения. - Институт социологии НАН Украины, Киев, 2000.

Диссертация посвящена исследованию социальной роли и статуса народной культуры в современном украинском социуме и разработке концепций, направленных на повышение ее потенциальных возможностей на основании современного понимания процессов управления социокультурной сферой.

Проанализировано в соответствии с тематикой данного исследования существующие в социологии версии культуры как социального феномена. Культура при этом рассматривается, с одной стороны, как неотъемлемый компонент мироустройства, обеспечивающий взаимодействие духовно-информационной, социогуманитарной и материальной составляющих социокуль-турного целого, а с другого - как сосредоточение адаптивно-негентропийного потенциала общества, внутренний источник его развития.

Параллельно рассмотрено социокультурный аспект этнонациональных процессов. Подчеркивается, что народ-этнос является стержнем народа-нации, а этническая семиотическая сеть (своего рода комплекс рекомендаций отдельным членам социума) “консервируется” в условиях общностей “традиционного” типа (так называемых локальных общностях). Указанная знаковая система при наличии благоприятных для развития социума факторов расширяется, частично видо-изменяется, оставаясь, однако, основой семиотических сетей высшего уровня - социокультурных, являясь таким образом основным элементом культуры социума. Поэтому именно традиционную культуру следует отождествлять с народной.

Также обращается внимание на адаптивно-негентропийные свойства народной культуры, ее способность локально снижать уровень социальной энтропии в обществе, улучшать социальное самоувствие его членов. При этом влияние народной культуры ощутимее при наличии в обществе определенных организационных форм - профессиональных об’единений, ассоциаций, различных форм образования и т.д.

Вследствие осуществления многоступенчатого анализа культуры определен двойной статус народной культуры в современном украинском обществе и как специфической целосности норм, ценностей, творений, и как специфического социального института. Указывается на необходимость ее поддержки со стороны государства ввиду имеющегося в ее наличии адаптивно-негентропийного потенциала, и сформулировано приоритетную в условиях современного украинского общества модель взаимоотношений культуры и государства - “государство-Стимулятор”, создающую структуру организаций иерархического типа, характеризирующуюся прямыми (консультативними, координационными) и обратными (информационными) связями.

С целью исследования социорегулирующих возможностей украинского народного искусства предлагается вариант схемы социологического анализа его произведений, основной частью которой выступает социетально-психологический анализ. Также исследуется роль художественного образования в процессах воспроизведения народной культури, включая возможность усовершенствования одного из сегментов социальной структуры общества - социально-профессиональной прослойки художников и художественных ремесленников путем создания в Украине своеобразных зон-цепочек художественного образования (центр художественных промыслов, неформальное образование - профессиональное образование - центр промыслов, профессиональная деятельность). Таким образом очерчивается концептуальное поле гипотетической программы поддержки социальным институтом государства народной культуры в Украине на региональном уровне, согласно которой предполагается оптимальное использование потенциала народной культуры с целью самоосознания украинским социумом своих социально-психологических особенностей, а отсюда - его самокоррекции. В частности, имеется ввиду создание условий, предполагающих изучение студентами художественных заведений особенностей психокультуры различных социумов (в первую очередь - украинского), сартикулированных в произведениях народного искусства с целью их (особенностей) дальнейшего учтения при создании оригинальных художественных произведений, а также разработку и внедрение разнообразных моделей инкультурации художественно одаренной молодежи, соответственно потребностям конкретного региона.

Ключевые слова: народная культура, народное искусство, модель, социальный институт, поддержка культуры.

Ivаnkоvа-Stеtsiuk O. B. Folk Culture in Modern Ukrainian society’s life. - Manuscript.

The dissertation is to seek the candidate’s degree in sociological sciences on speciality 22.00.03 - social structure, social instituts and social relations.- Institute of Sociology of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kiev, 2000.

The dissertation is devovted to folk culture’ s social status and role in the modern Ukrainian society and to the elaboration of the conceptions to be directed to it’s potential possibilities increase. Existence sociological vertions of the culture as a cocisal fenomen are analised. The sociocultural aspect of ethniconational processes is investigated, the folk culture’s social status in the modern Ukrainian society is determined. The prioritial model of the culture’s and the state social institute’s relations to be adapted to the modern Ukrainian socium’s conditions is formulated. Vertions of socioregulative caracteristics of the folk art with the purpose of their useing fore the adjustsng of cocial relations in the crisisal socium are proposed. The role of the artist education in processes of the folk culture’s reproduction are analised. The conceptual field of the hipotatical program of the state institute’s support of the folk culture at a regional level is described.

Кey words: folk culture, folk art, model, social institute, culture’s support.

Підписано до друку 31.08.2000 р. Формат 60х90/16.

Ум. друк. арк. 1,0. Обл.-вид. арк. 0,96.

Тираж 100 прим.

ТзОВ "Ліга-Прес"

вул. Замкнена, 9, Львів 16