КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІЛЬЇН Володимир Васильович

УДК – 1(09): 141.32

Український філософський гуманізм:

контамінація раціонального та

ірраціонального

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора

філософських наук

Київ – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософських та соціальних наук Київського національного торговельно-економічного університету.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

Бичко Ада Корніївна,

Київський державний інститут

театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого,

завідувач кафедри суспільних наук.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Поліщук Ніна Павлівна,

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди

НАН України (м. Київ), провідний науковий

співробітник відділу історії філософії України;

доктор філософських наук

Луханіна Тетяна Петрівна,

Національний авіаційний університет (м.Київ),

професор кафедри соціології;

доктор філософських наук, професор

Шевченко Володимир Ісакович,

Чернігівський державний педагогічний

університет ім. Т.Г.Шевченка,

завідувач кафедри філософії.

Провідна установа – Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, відділ історії зарубіжної філософії (м.Київ).

Захист відбудеться “_29_” _січня____ 2001 р. о _14:00_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал. №10.

Автореферат розісланий “26” _грудня_ 2000 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Діденко В.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ. Проблема тотожності та відмінності раціонального та ірраціонального в українській історико-філософській традиції в порівнянні з головними течіями західноєвропейської філософської думки в конкретному вигляді не ставилась в попередніх наукових розвідках. Особливість та унікальність української теоретичної спадщини взагалі та своєрідність вітчизняного філософського гуманізму як одного з найважливіших структурних компонентів філософії, її іманентної сутності традиційно пов’язувались з характерологією акцидентальних феноменів та їх концептуального змісту: “філософією серця” (кордоцентризм, кардіогносія), символічною триєдністю світів, вченням про дві натури, етосом “сродної” праці, “культуроморфічним” аспектом національної ментальності тощо. Ототожнення контентних ознак цих різнорідних концептів визначалась як “софійність”, котра виступала антитезою класичному раціоналізму та просвітницькому сцієнтизму. Але мономірність такого підходу полягає в екстраполяції української гуманістичної проблематики на світову, що загрожує невиправданим нав’язуванням теоретичних моделей та феноменологічними редукціями.

Актуальність теоретичного і практичного значення даної роботи полягає у пошуку соціокультурних, інтелектуальних, гуманістичних інваріантів у розвитку тенденцій вітчизняного та європейського екзистенціального мислення. Виникає можливість більш адекватно розглянути історико-філософські креативи України в кореляціях з системно-теоретичними модифікаціями основних течій сучасної філософії, знайти споріднені особливості національної ідеї з розвитком національних культур цивілізованих країн, подолати схоластичне протиставлення філософії “Сходу та Заходу”, інтегрувати в єдину культурогенну цілісність раціональні та екзистенціально-персоналістські напрямки філософської теоретичної рефлексії. Отже, долається однобічність лінійної дихотомії раціонального та ірраціонального в основах українського теоретико-філософського гуманізму. Окрім теоретичної цінності в пізнавально-інформаційному, методологічному, аксіологічному аспектах такий підхід є практично вагомим для удосконалення викладу української філософії у вищій школі як особливої і самостійної течії світової філософської думки та інституалізації демократії, плюралізму, толерантності, інтеркультурної комунікації в Україні.

ЗВ’ЯЗОК РОБОТИ З НАУКОВИМИ ПРОГРАМАМИ, ПЛАНАМИ, ТЕМАМИ. Обраний в дисертації напрямок досліджень пов’язаний із темами, які опрацьовуються на кафедрі філософських та соціальних наук Київського національного торговельно-економічного університету: здійснення договору за №331/33 “Розробка концептуальних напрямків по формуванню культурно-духовних мотивацій, стимулів до навчання, забезпечення підвищення якості гуманітарної підготовки та прискоренню адаптації молодих спеціалістів (випускників вузів економіко-комерційного профілю) до роботи в умовах ринку”. Державний реєстраційний номер НДР 0193U029729. Дисертантом виконані розділи: “Дослідження характеру та сутності змін у соціокультурних пріоритетах та духовних стимулах навчання студентів, їх структура і вплив на якість гуманітарної підготовки спеціалістів в умовах ринку в Україні”; “Розробка гуманітарної програми та науково-практичних рекомендацій по формуванню національних ідеалів і морально-аксіологічних орієнтирів студентів до навчання та самостійної пізнавальної діяльності”. Держбюджетна тема: “Еволюція системи духовних цінностей студентської молоді в умовах кризи українського суспільства”. Дисертантом виконано розділ: “Сучасна концепція духовних цінностей в контексті історико-філософського українознавства”.

МЕТА І ЗАДАЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ. Головна мета дослідження полягає у виявленні закономірних тенденцій розвитку і сутності українського філософського гуманізму на основі співставлення раціоналістичних та ірраціоналістичних підходів в історико-філософському аналізі вітчизняної духовно-культурної спадщини, дослідженні інтенційних структур (екзистенціальних, персоналістських, когнітивних, трансцендентних) в їх кореляції з гуманістичними, аксіологічними, праксеологічними аспектаціями західноєвропейського філософського мислення.

З огляду на мету дисертації визначені основні пошукові завдання, а саме:

дослідити розвиток ідей українського філософського гуманізму у контексті ренесансних та раціоналістично-просвітницьких традицій класичного гуманізму, встановивши його:

витоки;

сутність;

закономірні періоди формування та концептуальний зміст;

розкрити домінантні тенденції самоідентифікації українського теоретичного гуманізму в еволюції персональних авторських філософських концепцій (вітчизняних та зарубіжних);

конкретизувати виявлені інтелектуально-гуманістичні рефлексії в аспектаціях культурогенної співмірності та концептуальної тотожності (відмінності) змісту української філософської традиції з генезою загальноцивілізаційних цінностей буття людини;

провести контамінаційний аналіз раціоналістичних та ірраціоналістичних реконструкцій історико-філософського процесу у модусах ідей: “внутрішньої людини”, ідеалів свободи, свободи волі;

виявити гуманістичні інтенції вітчизняного кордоцентризму в кореляціях з екзистенційно-персоналістськими рефлексіями західноєвропейської філософії;

з’ясувати духовно-аксіологічні основи українського теоретичного гуманізму в синтезі морально-раціонального і трансцендентного досвіду вітчизняної філософської та культурологічної спадщини.

ОБ’ЄКТОМ ДОСЛІДЖЕННЯ є фундаментальна суперечність між раціональним та ірраціональним змістом, сутністю та концептуально-феноменологічними засобами теоретичного розуміння українського філософського гуманізму в контексті триєдності символічних світів по виявленню екзистенційно-персоналістських інтенцій особистості.

ПРЕДМЕТОМ ДОСЛІДЖЕННЯ є еволюція контамінаційності раціонального та ірраціонального як вузлової лінії в історичній генезі українського теоретико-філософського гуманізму.

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ. В дисертації використані загальнонаукові принципи історизму, системності та світоглядного плюралізму у вивченні та узагальненні джерельної бази дослідження. Для визначення сутності українського філософського гуманізму в реальній співмірності з духовно-культурними артефактами певних історичних епох застосовується конститутивний метод. Предметно-регулятивний аналіз змісту та аспектації історико-філософських вчень здійснено за допомогою методологічних дискурсів філософської антропології, класичного екзистенціалізму та герменевтики, що конкретизувало поняття вітчизняного теоретичного гуманізму. Для виявлення трансцендентних, ірраціонально-помежових основ індивідуальних структур “внутрішнього світу” людини використано концептуально-феноменологічний метод. Теоретико-синтетичне поєднання темпоральних та континуальних смислових особливостей інтелектуальних надбань української філософської думки з традиціями європейських мислительних стратегій досліджується методом контамінаційного аналізу, що дозволило ідентифікувати ці особливості в рефлексіях гуманістичних домінант сучасної філософії. Системно-структурний підхід сприяв кореляції методологічних принципів, що дало змогу виявити специфіку парадигми екзистенціального розуміння культурогенних аспектацій як детермінантів вітчизняної духовності у цілісності філософського гуманістичного світогляду.

НАУКОВА НОВИЗНА ДОСЛІДЖЕННЯ полягає в генералізуючому узагальненні досвіду вітчизняних історико-філософських студій від початку їх генези до сучасного стану, визначенні української філософії як зрілої форми науково і методологічно забезпеченої галузі знання, сукупності гуманістично-аксіологічних синтезів, здатних адекватно відтворити філософські верифіковану картину духовно-культурного буття народу через призму індивідуально-екзистенційного досвіду як специфічного комплексу інтроспекції та емпатії, латентних переживань світу особистістю; застосуванні методології контамінаційного аналізу у визначенні базисних засад філософії в темпорально-континуальних вимірах, котра складає теоретико-субстанційну основу дослідження надбань української класичної філософії в контексті розвитку гуманістики в західноєвропейській інтелектуально-філософській традиції.

В рамках запропонованої концепції українського філософського гуманізму як феномену духовної культури автором сформульовані нові теоретичні положення, в яких відображені основні результати й висновки дисертаційного дослідження:

розкрито сутність теоретичного гуманізму в історичному розвитку української філософії в контексті триєдності символічних світів та екзистенціалістсько-персоналістських інтенцій західноєвропейського ірраціоналістичного інтелектуалізму. На цій основі показано мономірну обмеженість суто раціоналістичних методологічних реконструкцій історико-філософського процесу і доведено необхідність контамінаційного аналізу раціонального та ірраціонального у розвитку вітчизняної духовно-теоретичної спадщини взагалі та особливостей філософського гуманізму зокрема;

виявлено екзистенційно-антропологічні витоки українського теоретико-філософського гуманізму у порівнянні із західноєвропейськими філософськими традиціями. Проаналізовано та доведено, що відповідний синтез ідей (та еволюція світогляду) детермінувалися теологічним виміром буття людини, зокрема ірраціоналістичними тенденціями: янсенізму, апофатичної форми неоплатонізму, ісихазму, теозису, гносису тощо;

проведено інтертекстуальний та контамінаційний аналіз концепцій М.Смотрицького, П.Могили, І.Гізеля, К.Саковича, Г.Сковороди, П.Юркевича в порівнянні з теоретичними аспектаціями, розробленими в творчості Б.Паскаля, Е.Муньє, Ж.-П.Сартра, М.Гайдеггера, К.Ясперса, А.Камю, С.К’єркегора, М.Гуссерля, Н.Аббаньяно. На цій підставі обгрунтовано та запропоновано етапи розвитку досліджуваного об’єкту: 1) з ХV ст. до середини ХVІ ст. – засвоєння та розвиток ідей західноєвропейського гуманізму; 2) з другої половини ХVІ ст. до першої половини ХVІІ ст. – становлення принципів сенсуалістично-персоналістської змістовності українського гуманізму; 3) з другої половини ХVІІ ст. до другої половини ХІХ ст. – формування та розвиток концепції екзистенційного кордоцентризму як особливої форми вітчизняного філософського гуманізму;

встановлено закономірні форми самоідентифікації теоретичного гуманізму у множині персоналізованих філософських систем вітчизняних та західноєвропейських мислителів, прямий та зворотний інтелектуальний і культурологічний взаємозв’язок поміж ними: дані закономірності проявляють загальноцивілізаційні цінності, що обгрунтовувались у різних традиціях та світоглядних орієнтаціях, доведено їхню концептуальну тотожність, культурогенну співмірність і традиціоналістську спадкоємність у наступних аспектах:

символічна триєдність світу, що притаманна вітчизняній гуманістиці, “знімає” у собі, розвиває та екстраполює у сучасність тріадичну структуру ідеалу людини ренесансного гуманізму: “універсальність”, “героїчність”, “сакральність” її буття;

філософсько-теоретичні аспектації українського гуманізму якісно відмінні від раціоналістичних, об’єктивістських та деперсоніфікованих теоретичних моделей, конструкцій і реконструкцій життя людини у соціокультурогенному просторі;

екзистенційно-персоналістські сенси вітчизняного гуманізму реалізують певні традиції західноєвропейського інтелектуалізму (ідея “внутрішньої” людини, принцип нескінченності феномену “інакшості” буття, ідеї дієвого гуманізму тощо);

контамінаційний аналіз розкриває світоглядний конфлікт гетерогенних першоначал у філософському тлумаченні індивіда, який відображає культурологічний розрив між персоналізованими та імперсоналізованими цінностями людського буття, “логікою серця” та “інтуїцією серця” (в теоретичних тлумаченнях Б.Паскаля, Г.Сковороди, П.Юркевича);

досліджено, що “внутрішньо-душевна”, трансцендентна спрямованість української інтелектуальної традиції (теологізм, антропософія, теозис, гносис, ірраціональність тощо) та її екзистенціально-персоналістський зміст в цілому, впродовж тривалого історико-філософського процесу, залишається теоретично недосконалим, частковим описом у метафізично-сцієнтистських методиках осягнення сфер існування особистості;

концептуально доведено, що осмислення дійсності через субстанційну ірраціональність духовного як іманентну інтроспекцію в українському філософському гуманізмі виступає змістовною предтечею екзистенціальної трансцендентності і формує гностичний образ поліфункціональної істини як особистісного духовного буття людини;

виявлено одномірність ототожнення еволюційного вектору розвитку вітчизняного гуманізму з філософією та сутністю “соборності”, “всеєдності”, “космізму”. Визнаючи елементи спадкоємності між ними (у раціоналізованих методологічних реконструкціях розвитку історико-філософського процесу), розкрито суттєву розбіжність та їхню якісну відмінність, що полягає у трактуванні “самопізнання” як “богопізнання”; сутність цієї відмінності полягає у принципі тотожності душі та духа;

обгрунтовано тезу, що взаємокореляція раціонального та ірраціонального, реалізована в символічній триєдності ідеалу морального буття (“Бог” – “людина” – “душевний розум”), формує закономірні переходи у розвитку вітчизняної гуманістики від християнського персоналізму до кордоцентричного та окцидентального персоналізму в смислотворчих концептах: “вільний дух”, “національна свобода”, “позитивна свобода волі”;

показано, що ренесансний та раціоналістично-просвітницький гуманістично-антропологічний ідеал, орієнтований на соціальну модель “абстрактного індивіда”, як історично обмежена світоглядна орієнтація, успадкована філософією російського космізму від панлогізму класичної німецької філософії, в українській духовності критично переробляється і трансформується в інтенційні активації екзистенційно-персоналістських саморефлексій;

встановлено, що сутність теоретико-філософського українського гуманізму визначається морально-аксіологічною спрямованістю до реалізації персоналізованих сенсів життя людини як умови подолання абсолютизації трансцендентних (божественних) та трансцендентальних (теоретичних) аспектів буття людини (позитивний екзистенціалізм);

доведено, що історико-філософський процес формування екзистенціалістських синтезів – екзистенціальної антропології, екзистенціального психоаналізу, екзистенціальної феноменології закономірно приводить до теоретичного розуміння “філософії освіти” як форми самореалізації дієвого гуманізму, в силу якого долається суперечність між концептуалізацією філософського знання та опредметненням екзистенціальної свідомості суб’єкта.

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ОДЕРЖАНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ. Підсумки проведеного дослідження можуть бути використані в подальшій теоретичній розробці невичерпної теми філософського осмислення духовно-культурного буття в його гуманістичному вимірі, який тільки останнім часом набув вагомості та пріоритетності, оскільки він спроможний суттєво збагатити методологічний і теоретичний арсенал аналізу історико-філософської проблематики. Сама специфіка українського філософського гуманізму, розкрита автором в дисертації, детермінує масштаб ареалу застосування її результатів як в суто гуманітарних галузях знання і пізнання, так і в практичних сферах діяльності, а саме: культуротворчій, політичній, художній, педагогічній, виховній тощо. Висунуті та обгрунтовані в дисертаційному дослідженні ідеї і положення відкривають нові напрямки в розробці проблематики філософської інтерпретації українських духовно-гуманістичних інтенцій і можуть бути використані не тільки філософською наукою, а й всією системою сучасного науково-теоретичного знання і пізнання – в галузях етнополітики, історії, культурології, педагогіці, історії філософії, релігієзнавстві, нормативних курсах філософії тощо.

Результати дослідження дозволяють ставити не лише аксіологічні, а й методологічні, евристичні, праксеологічні акценти в історико-філософських студіях як минулого, так і сучасного. Наукові положення, репрезентовані в даній роботі, вже давно використовуються автором у викладацькій, педагогічній, науковій, виховній діяльності; вони увійшли складовою частиною в наукові і методичні видання, автором чи співавтором яких є дисертант, котрі адресовані студентам, аспірантам, викладачам, науковцям. Практичне застосування результатів дослідження може бути здійснене у виховній, політичній, духовно-культурній діяльності, в розробці довгострокових педагогічних концепцій і програм, в галузі освітянства.

АПРОБАЦІЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ДИСЕРТАЦІЇ. Розроблені дисертантом положення та результати історико-філософської концепції українського філософського гуманізму відображені в індивідуальній монографії, в розділах колективних монографій, статтях у наукових збірниках та часописах, в тезах наукових доповідей, виступах та повідомленнях. Положення дисертації обговорювалися на науково-методичних та науково-методологічних семінарах кафедри філософських та соціальних наук КНТЕУ, на щорічних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу КНТЕУ, на кафедрі філософії Центру гуманітарної освіти НАН України в 1998 році. Результати дослідження апробовані також на міжнародних та республіканських науково-теоретичних конференціях та інших наукових зібраннях: “Inteligencija i demokratija” (Польща, Жешув, 1991); “Проблема людини в сучасному світі” (Ташкент, Таш ДУ, 1991); “Гуманізм. Людина. Свобода” (Дрогобич, ДДПІ, 1991); “Творчість: теорія і практика” (Київ, КПІ, 1991); “Культура та духовність” (Львів, ЛПІ, 1991); “Проблеми національного відродження України” (Тернопіль, ТДПІ, 1991); “Гуманізація духовної сфери суспільства і удосконалення системи освіти” (Алма-Ата, Алма-Атинський ДУ, 1992); “Українська культура. Зміст і методика викладання” (Київ, ІПК при КДУ, 1992); “Гуманізм. Людина. Культура” (Дрогобич, ДДПІ, 1992); “Творчість. Культура. Гуманізм” (Київ, КПІ, 1993); “Актуальні проблеми формування професійної та гуманітарної культури сучасного спеціаліста” (Київ, КДТЕІ, 1994); “Актуальні проблеми гуманітарної освіти та виховання духовної культури студентів в сучасних умовах” (Київ, КДТЕУ, 1996); “Творчість як спосіб буття дійсного гуманізму” (Київ, НТТУ “КПІ”, 1999); “Плюралізм раціональності в філософії Модерну: феномен Паскаля” (Київ, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 1999); “На межі тисячоліть: Християнство як феномен культури” (Київ, Міжнародний інститут лінгвістики і права, 2000); “Державна регіональна політика та місце самоврядування” (Київ, Академія державного управління при Президентові України, 2000); у виконанні держбюджетної теми на кафедрі філософських та соціальних наук КНТЕУ “Розробка сучасної методології дослідження національно-державних інтересів України” та ін. Висновки дисертаційного дослідження використовувалися в розробці семінарських занять, робочих програм і опорних конспектів лекцій з курсу “Релігієзнавство”, “Історія української та зарубіжної культури”, “Філософія”.

ПУБЛІКАЦІЇ. Основний зміст дисертаційного дослідження викладений в 41 публікації автора: індивідуальній монографії (25 др.арк.), 30 статтях у наукових часописах (з них 21 – у фахових виданнях), навчальному посібнику “Філософія” (в співавторстві), розділах 2-х колективних наукових праць, навчально-методичних рекомендаціях, 6 тезах у матеріалах конференцій.

СТРУКТУРА ДИСЕРТАЦІЇ. Складність проблеми, що підлягають дослідженню, їхня різноплановість обумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація загальним обсягом 422 сторінки складається зі вступу, п’яти розділів, висновків (398 стор.), списку використаних джерел та літератури (351 найменування, 23 стор.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, зв’язок з напрямками наукових розробок кафедри філософських та соціальних наук Київського національного торговельно-економічного університету, визначено об’єкт, предмет і методологічні принципи аналізу, сформульована мета і задачі дисертаційного дослідження, наукова новизна одержаних результатів, їх практична значимість, подано відомості про апробацію.

У першому розділі – “Огляд літератури за темою і вибір напрямків дослідження” – насамперед висвітлюється місце, значення і роль проблеми гуманізму в контексті українського та західноєвропейського філософського мислення, визначаються теоретичні основи, методологічні принципи та методи дослідження.

В підрозділі 1.1. “Стан наукового опрацювання проблеми” на основі аналізу літератури зроблено висновок, що гуманістична традиція української філософії поєднується з історичною лінією розвитку вітчизняного екзистенційно-“софійного” мислення – Іларіон Київський, Даниїл Заточник, Клим Смолятич, Володимир Мономах, Юрій Дрогобич, Павло Русин, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський-Роксолан, Данило Туптало, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, І.Копинський, П.Могила, К.Сакович, Г.Сковорода, П.Юркевич. Особливе місце в розвитку не тільки професійної філософії, але й вітчизняного теоретичного гуманізму займає творчість професорів Києво-Могилянської академії – І.Гізеля, Г.Щербацького, Т.Прокоповича, С.Яворського, Г.Кониського, представників романтичного світогляду Д.Велланського, А.Дудровича, М.Максимовича, К.Зеленецького, О.Потебні, М.Костомарова, професійних філософів О.Новицького, С.Гогоцького та ін.

Гуманістична традиція вітчизняної культури виявлена у творчій спадщині фундаторів дослідження історичного буття українського народу, особливостей його менталітету, генези філософських трансформацій в системі інтелектуальної культури Європи, в становленні і розгортанні української ідеї, розвитку української нації. До них належать Д.Багалей, І.Бочковський, М.Грушевський, М.Костомаров, О.Кульчицький, В.Липинський, І.Лисяк-Рудницький, М.Максимович. І.Мірчук, І.Огієнко, Є.Онацький, Р.Піч, М.Семчишин, Д.Чижевський та ін.

Філософські рефлексії щодо переосмислення української історико-філософської спадщини з позицій визначення її методологічних засад, духовно-культурної специфіки і взаємозв’язку зі світовою філософією та традиціями європейського екзистенціалізму і трансцендентності розглядаються в працях В.І.Шинкарука, А.К.Бичко, І.В.Бичка, М.Г.Братасюк, П.А.Гнатенка, В.С.Горського, В.І.Гусєва, М.М.Громова, А.Ф.Карася, М.В.Кашуби, В.С.Лісового, Т.П.Луханіної, В.М.Нічик, І.В.Огородника, І.В.Паславського, А.І.Пашука, Н.П.Поліщук, М.В.Поповича, М.Ю.Русина, Я.М.Стратій, В.І.Шевченка.

Гуманістичні аспекти суспільно-історичного буття через множинність соціально-філософського знання показані в роботах В.П.Андрущенка, О.В.Александрової, Г.І.Волинки, Б.А.Головка, Л.В.Губерського, В.Ф.Діденка, Л.М.Димитрової, К.К.Жоля, А.Є.Конверського, С.Б.Кримського, В.Г.Кременя, Ю.В.Кушакова, А.М.Лоя, М.І.Михальченка, Б.В.Новікова, Б.О.Парахонського, Т.Д.Пікашової, В.П.Розумного, І.В.Хоменко, В.І.Ярошовця, Т.І.Ящук.

Авторитетні дослідження гуманістики епохи Ренесансу і Нового часу належать Л.М.Баткіну, В.М.Богуславському, І.М.Голєніщеву-Кутузову, А.Х.Горфункелю, Н.В.Мотрошиловій, Б.Г.Кузнєцову, Н.В.Ревякіній, В.В.Соколову, Г.Я.Стрельцовій, Р.І.Хлодовському. Автор враховує, що поставлені в цих працях важливі історико-філософські проблеми в процесі їх вирішення не вільні від парадигми однолінійного “методологізму”, детермінованого класовим та соціологічним редукціонізмом.

Теоретичною і методологічною основою дисертаційного дослідження стали твори класиків зарубіжної і вітчизняної історії філософії: Д.Бруно, Ф.Бекона, Я.Бйоме, В.Віндельбанда, Г.В.Ф.Гегеля, І.Гізеля, С.Гогоцького, Р.Декарта, Еразма Роттердамського, Піко делла Мірандоли, І.Канта, З.Копистенського, Д.Локка, П.Могили, М.Монтеня, О.Новицького, С.Оріховського-Роксолана, Б.Паскаля, К.Саковича, Ж.-О.Ламетрі, П.Гольбаха, Г.Сковороди, М.Смотрицького, Л.Фейєрбаха, Й.Фіхте. П.Юркевича.

Сучасна західна гуманістична традиція ірраціоналістичної філософії в екзистенціалістському і персоналістському напрямках репрезентована в працях Н.Аббаньяно, Г.-Г. Гадамера, М.Гайдеггера, Е.Гуссерля, Е.Е.Кассірера, А.Камю, С.К’єркегора, Ж.Марітена, Г.Марселя, М.Мерло-Понті, Е.Муньє, Х.Ортеги-і-Гасета, Ж.-П.Сартра, К.Ясперса. Їхні дискурси у виявленні сутності людського буття поставили завдання провести дослідження методології українського ірраціоналізму через творчість А.Бергсона, О.Ф.Больнова, В.Дільтея, П.Рікера, Ф.Ніцше, З.Фрейда, Є.Фромма, А.Шопенгауера.

Важливе значення в розкритті гуманістичного аспекту українського філософського мислення в розгортанні досліджуваної парадигми відображений у розвідках Ю.А.Барабаша, І.П.Бетко, І.Валявко, С.В.Вільчинської, С.Грабовського, С.Г.Єлістратова, Т.Закидальського, П.М.Кралюка, Д.В.Литвинова, В.В.Ляха, М.П.Муравицької, Г.Г.Немчинова, В.С.Пазенка, Ю.Пелешенко, Л.Плюща, Є.М.Причепія, А.О.Погорілого, К.Ю.Райди, С.А.Ситниченко, В.Г.Табачковського, І.А.Табачникова, С.Українець, О.І.Хоми, О.В.Шинкаренко.

Авторські підходи до нового осмислення філософської гуманістики репрезентують праці І.Г.Блауберга, Т.В.Васильєвої, І.С.Вдовіної, Р.М.Габітової, П.П.Гайденко, А.Ігнатова, Т.А.Кузьміна, Н.С.Мудрагея, М.Л.Ткачука, В.І.Толстих, М.М.Субботіна, Г.М.Тавризяна та ін.

З’ясування сутності українського філософського гуманізму поставило завдання розгляду постмодерністських концепцій критиків традиційного гуманізму – К.Батлера, В.Вельша, Д.Віллоубі, Ж.Дерріда, Ж.Дельоза, Ж.-Ф.Ліотара, Т.Уілмера, М.Фуко, конкретизацію яких знаходимо в працях К.-О.Апеля, П.Козловського, Р.Рорті та ін.

Важливим теоретичним підгрунтям у виявленні специфіки українського теоретичного гуманізму стали праці російських мислителів: М.А.Бердяєва, А.І.Введенського, Б.П.Вишеславцева, Ф.М.Достоєвського, В.Ф.Ерна, В.В.Зеньковського, Л.П.Карсавіна, А.Ф.Лосєва, М.О.Лосського, В.С.Соловйова, П.Я.Чаадаєва, Л.Шестова, Г.Г.Шпета та ін. Це дало можливість зробити концептуальні висновки про екзистенційну спрямованість українського філософського мислення на відміну від російського онтологізму і раціоналістичного космізму. Резонансні, щодо поставленої проблеми, питання висвітлюються в дослідженнях С.С.Аверінцева, Г.С.Батіщева, В.В.Бичкова, І.Д.Дзюби, О.С.Забужко, Є.В.Ільєнкова, І.С.Кона, А.І.Пігальова, А.М.Руткевича, Г.Л.Тульчинського, В.Храмової, Л.І.Філіпова, П.Д.Шашкевича, Р.Шпорлюка, В.Є.Янчука та ін.

Аналіз ступеня наукової розробки теми підвів дисертанта до висновку, що попри існування досить значного масиву літератури, в якій більшою чи меншою мірою висвітлюються різні аспекти обраної для дослідження проблеми, все ж стан її наукового осмислення не можна визнати достатнім. І не лише тому, що окремим, цілісним предметом вивчення ідеї українського філософського гуманізму у вітчизняній теоретичній думці не було, а й через те, що ряд її вузлових, кардинальних моментів залишається поза увагою дослідників. На подолання цих вад і спрямована, певною мірою, реферована дисертація.

В підрозділі 1.2. “Характеристика джерельної бази дисертаційної роботи” проведено аналіз теоретичних основ дисертації, в результаті чого було визначено коло осіб, яких можна вважати за носіїв і творців української філософсько-гуманістичної традиції, проаналізовано обсяг їхньої інтелектуально-духовної спадщини, здійснено класифікацію джерел.

У відповідності з останньою виділено п’ять груп. Перша – оригінальні твори вітчизняних і зарубіжних мислителів. Друга – фундаментальні дослідження проблеми. Третя – авторські і колективні наукові праці. Четверта – окремі розвідки дотичних концепцій. П’ята – статті у фахових часописах, а також щорічники, біографії, спогади, публіцистика, дискусійні питання в матеріалах філософських конференцій, симпозіумів, художня література.

При характеристиці джерел автор керується методом контент-аналізу: кожна група джерел розглядається в їх логічній послідовності; обгрунтовуються цінність або недоліки тих чи інших виділених теоретичних положень; характеризуються форми та особливості гуманістичних тенденцій історико-філософського розвитку. Аналіз персональних ідей, поглядів, теорій представників української та європейської філософської думки конкретизує проблему дослідження і уможливлює розгляд їх функціонування в реаліях сьогоденної культури.

Такий підхід обумовив необхідність вивчення дотичних джерел, котрі надають можливість створити більш широке поле уявлень для визначення змістовності і життєздатності досліджуваної проблеми. З огляду на це автор звертається до розробок вітчизняних та зарубіжних культурологів, мистецтвознавців, істориків, етнографів, релігієзнавців, які вивчають питання співвідношення сфери філософії і культури в їх гуманістичних інтенціях: філософський гуманізм в національно-етнічних контекстах, художньо-естетичний аспект формування гуманістичного світогляду, співвідношення культури та соціально-політичного буття тощо. В дисертації відзначається, що окремою, по-своєму унікальною формою існування інтелектуальної спадщини є художня література, невіддільна від розвитку української філософії. Зокрема, літературна спадщина Г.Сковороди, Т.Шевченка, М.Гоголя, П.Куліша та ін. виявляє в символічній, образно-конкретній, ірраціонально-інтуїтивній формі гуманістичний зміст філософських ідей, здійснює специфічний, послідовний аналіз і характеристику синтезу раціонального та ірраціонального через світ національного життєвого досвіду.

Таким чином, джерельна база є досить об’ємною. Взаємопов’язане використання різних груп джерел і окремих досліджень дає змогу виявити комплекс гуманістичних ідей в українському філософському мисленні впродовж історичного розвитку – навзаєм переплетених, але часом і таких, що є антиномними. Вичленення їх із різнорідної сукупності текстів, врешті-решт, забезпечило дослідження концепції українського теоретичного гуманізму впродовж історико-філософського розвитку.

В підрозділі 1.3. “Методологічна основа та принципи дослідження” дисертант показує розмаїття застосованих методологій та методологічних підходів в дослідженнях історії філософії і підводить до висновку, що теоретична рефлексія концепції українського філософського гуманізму полягає в додатковому акцентуванні на взаємозв’язку його виявів у нових філософських парадигмах. Інтегральна складність об’єкту вивчення обумовлює виділення тих методологічних принципів та методів, які в найбільш адекватній мірі розкриють його сутнісні ознаки.

Поряд із загальнонауковими принципами історизму, системності, світоглядного плюралізму для вивчення та узагальнення ідей, поглядів, концепцій, розроблюваних у працях вітчизняних і зарубіжних мислителів, автор дисертації застосовує конститутивний метод для визначення співмірності українського філософського гуманізму тим духовним явищам, які пізнаються; метод дискурсивного підходу, плідно використаний у філософській антропології, екзистенціалізмі і герменевтиці, дає змогу здійснити предметно-регулятивний аналіз змісту та аспектації історико-філософських вчень. Використання концептуально-феноменологічного методу виявляє характерологію, іманентні основи, духовно-творчі акти, гуманістичні інтенції українського філософського мислення. Системно-структурний підхід сприяв кореляції раціональних та ірраціональних інтеракцій, що виявило екзистенційно-персоналістську інтенційність вітчизняної духовності у цілісності філософсько-гуманістичного світогляду.

Вперше, обравши провідним метод контамінаційного аналізу, дисертант обгрунтовує його значимість для даного дослідження. Завдяки контамінації проводиться аналітико-синтетичне співставлення смислових особливостей інтелектуальних надбань української філософії з мислительними стратегіями західноєвропейської філософії в темпоральних вимірах континуальності буття, що дозволяє виявити екзистенціальну єдність духовно-культурних процесів як специфічно-історичного комплексу самовідчуття й світопереживання особистості. Застерігаючи від механістичної амальгами класичної традиції і модних іновацій, метод контамінації дозволяє продуктивно поєднати невичерпну багатоманітність творчо-гуманістичних активацій вітчизняного філософського мислення із західноєвропейськими гуманістично-духовними імперативами. Висновок дисертанта полягає в тому, що актуальна проблема поєднання та порівняння українського філософського гуманізму з його ірраціональними і екзистенційно-персоналістськими інтенціями та з давньою традицією європейської філософської культури раціоналістичного осмислення ірраціональних ситуацій може бути вирішена методом контамінаційного аналізу.

Аналіз пізнавально-функціональних можливостей методів, застосовуваних в історико-філософській науці, підвів автора до висновку, що лише їхня інтеграція забезпечить належний рівень теоретичного дослідження.

Таким чином, в даному розділі з’ясовано коло питань, які в межах поставленої проблеми вже сформульовані і опрацьовані науковцями, охарактеризовано ступінь і якість джерельного забезпечення теми, визначено методологію та методи дослідження.

В другому розділі – “Плюралістична цілісність тенденцій розвитку філософсько-гуманістичної думки в Україні доби Відродження і Реформації”, дисертант з’ясовує особливості епохи Ренесансу, котра в першу чергу означає повернення до гуманістичних традицій античності. Сучасні методологічні підходи дають змогу визначити специфічну відмінність Відродження як історичної епохи від ренесансних рис Середньовіччя і Просвітництва в незворотності часу, тобто відмінності пізніше від раніше, яке стало внутрішнім визначенням тепер і усунуло таким чином найбільш фундаментальну апорію буття між минулим і тепер.

В підрозділі 2.1. “Проблема традиції та вибору західноєвропейського філософського гуманізму”, дисертант окреслює основні етапи розвитку філософсько-гуманістичної думки з обраної проблеми і зазначає, що важливою характерною рисою епохи Ренесансу є формування уявлень про реальність і цінність локальних елементів буття, що привело до реабілітації “малого” (мінімуму), тобто людини. Яскраво виражений антропоцентризм філософії доби Відродження виявляє людину як найважливіший об’єкт теоретичного аналізу, вона стає центральною ланкою всього ряду космічного буття. Гуманізм Ренесансу має всеєвропейський смисл, оскільки визначив шляхи до ідей самобутності та суверенності індивіду, надихнув на пошуки власного “Я”, своєї особистості представників творчої, пошукової думки не тільки Західної Європи, а й України. Ця закономірність світової філософської думки утворюється через полілог різних національних культур як самостійних суб’єктів, що єднаються поміж собою на грунті осмислення помежових підстав людського буття, в зв’язку з чим гуманізм української філософії закономірно “вписується” в плюралізм західноєвропейських ренесансних ідей. Дисертант доводить, що завдяки “софійному”, ірраціональному виміру буття осягнення істини у вітчизняній філософії є невіддільним від самотрансформації особистості. Акцент переноситься з питань онтологічних на етико-екзистенційні, що підводить до вирішення проблеми інтеракції людини як суб’єкта самоутворення з особливою реальністю – “внутрішнім світом”. Культура епохи Відродження в пошуках особистості поряд з “божественістю” людини вводить поняття “багатоманітності” всередині окремої людини. На основі співставлення поглядів представників європейського і українського ренесансного гуманізму в дисертації виявлено їх співзвучність екзистенційно-персоналістській лінії сучасної філософії (Е. Гуссерля, М. Гайдеггера, Г.Марселя, Е. Муньє, С.К’єркегора, К.Ясперса, М. Шелера, Ж.-П. Сартра та ін.). Активність індивіда допускає наявність інтроспективності, що репрезентує (на прикладі Я. Бйоме) одне з головних положень персоналізму, згідно якого в християнсько-гуманістичному вченні проблема особистості була вперше усвідомлена як проблема зв’язку внутрішнього світу людини і сенсу людської історії. З Відродження починається “наскрізна” лінія новоєвропейської десакралізованої рефлексії.

В підрозділі 2.2. “Теолого-раціональні джерела українського теоретичного гуманізму” зазначається, що кордони і еволюція Відродження, а отже, його гуманістичних ідей були просторово-часовими: розвиток культури в часі приводив до її географічного зміщення, а воно в свою чергу визначило долю епохи в часі. Встановлено, що ідеї гуманізму знайшли своє безпосереднє відображення в українській філософській думці не як просте віддзеркалювання, а як аспектація національно-ментального розуміння і відношення до світу. Філософсько-теоретична, теологічна, культурна спадщина доби Київської Русі спонукала формування особливого філософського світогляду, котрий в ході творчого діалогу міфоепічної свідомості слов’ян з візантійським християнством (з елліно-елліністичним світоглядним ядром останнього) утворив фундамент українського менталітету (А.К. Бичко, І.В. Бичко), домінантою якого стало екзистенційно-“софійне” мислення, особистісно-неформальний (ірраціонально-містичний) дух. Завдяки цьому, зазначає дисертант, в інституціональному, змістовному і концептуальному планах формуються тенденції вітчизняної філософської традиції, накреслюються її типологічні ознаки, характерною рисою яких є не сприйняття логіко-дискурсивного способу мислення, а збереження і продовження традицій античного філософського діалогу, наук про дух та душевність з визнанням їх самобутності та здатності до розуміння “внутрішнього світу” особистості.

В дисертації показано, що концепти українського гуманізму доби Ренесансу репрезентують переорієнтацію філософської думки від “богопізнання” до пізнання людини та визнання її самоцінності, що мало не часткове значення, а стало виміром трансфеноменального буття в суб’єкті. Вирішення філософських проблем здійснюється в українському “варіанті”: індивід являє собою неділиме ціле, єдність якого – в абсолютному, тобто утверджується немовби “друга” лінія розвитку. Цей процес (як цілісність людського існування й творчості) можна збагнути через рух людського спілкування, через взаємозв’язок культур. Доказом необхідності множини дискурсів, як показав проведений аналіз, є антропософська проблематика з її “трансцендентним напруженням”, в якій “фокусується” екзистенційно-персоналістська спрямованість української філософії, поєднується візантійсько-неоплатонічна традиція гармонії і барокова антитетичність. Розробка поряд з принципами теологізму, любові і антропоцентризму принципу персоналізму дає підстави говорити про “персоналістичний універсалізм” (О. Кульчицький) вітчизняного філософського мислення з його наступною актуалізацією. Теоретичні дослідження гуманістичної проблематики сприяли розширенню категоріального апарату, формуванню своєї філософсько-понятійної лексики, в котрій простежується екзистенційний характер української духовності.

В підрозділі 2.3. “Синтез ідей ренесансного гуманізму в українському філософському мисленні ХVI-XVII ст.” зазначається, що культура Ренесансу репрезентує складний і своєрідний сплав християнства з античною філософією, виступає як цілісність і являє собою діалог тези античності, антитези християнства і власне синтезуючого філософствування; кожна з його сторін всередині себе не однорідна: релігія секуляризована, філософія сакралізована, наповнені запозиченням одна від другої і вводяться в синтез з тим, що вони вже несуть в собі. Здійснена в дисертації ретроспекція відкриває нові відтінки взаємозв’язку гуманістичної культури і філософії європейського Відродження з українським гуманізмом ХVI-XVII ст. Поряд з тотожністю підкреслюються відмінності, оскільки рух кожної національної культури характеризується своїми “спіралями” пізнання, з’єднуючими градієнтами, похідними, темпами руху думки, аналогіями структур пізнання тощо. Утвердженню гуманістичного світобачення в цей період сприяв, по-перше, синтез арістотелізму і платонізму; по-друге – секуляризація культури, тобто її переведення з релігійної до “світської” сфери, що в підсумку сприяло формуванню принципово нового, суто українського філософського світобачення і світосприйняття, який звертається більше до інтенсифікації особистісного, “внутрішнього” (душевного). На противагу арістотелізму, котрий репрезентує логіко-раціоналістичну традицію, тенденції розвитку філософської думки України цього періоду визначає ісихазм – релігійно-філософське вчення, в якому на пізньовізантійському грунті відроджується елліністичний християнський містицизм з акцентом на антропологічній проблематиці та неоплатонізм в його християнському варіанті. В філософській інтерпретації найскладнішу “обробку” отримує ідея ірраціонального, джерелом якої стає “розрив” між вихідними уявленнями однієї світоглядної системи по відношенню до іншої (наприклад, при переході від античності до середньовіччя; в Україні – при переході від слов’янського міфоепічного світогляду до християнства). Незважаючи на апофеоз “наукового”, “раціонального”, в кожну нову епоху постійно виникає потреба в ірраціональному, тобто в зміні, “переконструюванні”, “модернізації” як системи, котра вже склалася, так і світоглядного відношення людини до системи та до оточуючої дійсності. Зменшення ролі раціонально-вольового чинника в порівнянні з “почуттєвим” обумовлене ірраціонально-містичними тенденціями неоплатонізму, що акцентує увагу українських мислителів на “серці”, вивченням людини не лише в її ставленні до Бога, природи, суспільства, а й у ставленні до самої себе, своїх внутрішніх особливостей і характеристик. Дисертант виділяє три етапи генези українського теоретичного гуманізму: 1) приблизно до середини ХVІ ст. – засвоєння та розвиток ідей західноєвропейського гуманізму; 2) друга половина ХVІ ст. – середина ХVІІ ст. – сенсуалістично-персоналістичний характер філософського гуманізму, який розвивається на грунті розробки антропософських проблем та ментальних чинників; 3) кінець ХVІІ ст. – друга половина ХІХ ст. – формування основ кардіогносії та екзистенційного кордоцентризму як особливої форми вітчизняного філософського гуманізму. Виходячи з цього, дисертант робить висновок: акумулюючи в собі універсальність теоретичного осмислення, поняття “серце” у вітчизняній культурі підводить до філософського пізнання особистості на ступені найвищої саморефлексії.

В третьому розділі – “Аналіз гуманістичних інтенцій в поліфонії мислення філософії Модерну” дисертант зазначає, що розкриття плюралістичної цілісності українського філософського гуманізму ренесансної доби вимагає ретроспекції інтелектуально-культурних артефактів філософії Нового часу, зокрема французького мислителя Б. Паскаля, котрий всупереч традиціям західноєвропейського раціоналізму “відчув серцем” “трагедію мислячого розуму”. З діалогу українсько-французької “кордоцентричності” стверджується трансцендентно-ірраціоналістична тенденція умов істинності філософського знання як такої “очевидності душі”, що має передувати логіці будь-якого теоретичного дослідження і виступати контекстом щодо рефлексії самосвідомості.

В підрозділі 3.1. “Людина як всезагальний вимір достовірності теоретичних знань (інтуїтивізм як антитеза раціоналізму)” з’ясовується, що позиція українського кордоцентризму цілком виправдана, оскільки суб’єктивність людини як “інтелектуальної монади” ніколи повністю не зводиться до її відносин зі світом та суспільством. Об’ємність і глибинність проблеми “серця” зумовила багатоманітність підходів до її висвітлення, зокрема в психологічно-емоційному, релігійному та символіко-антропоцентричному аспектах, що дозволило характеризувати українську філософію як “окцидентальний персоналізм” (О.Кульчицький), котрий дбає про інтровертне заглиблення у “внутрішній світ” особистісного переживання. Традиції “філософії серця” простежуються в різні історичні часи і в різних національних філософіях, але найбільш яскраво виявились в творчості Б. Паскаля. Дисертант відмічає, що, по-перше, “логіка серця” французького мислителя була своєрідним бунтом проти західного сцієнтизму і культу науки, і, по-друге, звернення до “внутрішнього світу” по-новому відкривало людину і репрезентувало собою іншу, не традиційно-раціоналістичну лінію гуманізму в європейській культурі. Специфічною рисою творчості Б. Паскаля є несприйняття “замкнутих” філософських теорій з їх систематикою та структуризацією, що в творчому відношенні поєднує його зі Г. Сковородою, а в концептуальному – з С. К’єркегором, Ф. Ніцше, Ж.-П. Сартром, Л. Шестовим та ін. Дисертант відмічає, що звернення Паскаля до “серця” є входженням в трансцендентний світ, котрий зростає на основі об’єктивного світу і є інтенційно-контемпляційним феноменом завдяки редукції до свого власного “Я”. Екзистенційна “напруженість” гуманізму французького мислителя обумовлюється турботою про долю людини, визначенням її інтроектної сутності по відношенню до нескінченних природи і Бога, прагненням зрозуміти природу “із себе”, а не себе з природи. Дисертант показує, що незважаючи на перевагу дискурсивного мислення, філософія Б.Паскаля відкриває принципово іншу, суттєвішу і глибиннішу основу людського буття, котра стала однією з провідних тенденцій в українському теоретичному гуманізмі, в якому “серце” є одним з вихідних пунктів філософствування. Відгук паскалівського “пізнання серцем” чітко прослідковується в концепції інтуїції А. Бергсона – представника гуманістично-антропологічної течії в філософії. Дисертант доводить, що у Паскаля “серце” виступає суб’єктом інтуїції, а у Бергсона інтуїція – “серце філософствування”. “Інтуїція серця” Б.Паскаля стала плідним джерелом ірраціонально-інтуїтивістської традиції як однієї із складових екзистенціалістсько-персоналістського напрямку в сучасній філософії.

В підрозділі 3.2. “Іманентний характер пошуків морального сенсу людського буття” дисертант акцентує увагу на тому, що в міркуваннях Б.Паскаля видозмінюється одне з основних понять раціоналістичної філософії – поняття суб’єкта. На противагу раціоналізму, в якому логіка суб’єкта і принципи мислення співпадають (Р. Декарт), Паскаль виявляє “іншість” людського буття, котре немовби випадає із сконструйованого “дому світу” і є особливим, відмінним видом “сущого”. Заглиблення в себе постійно змушує Б. Паскаля звертатися до “несвідомого” (в його міркуваннях про “серце” людини). Цим самим французький мислитель поклав початок теоретичного проникнення (яке знайшло продовження в “екзистенціальному психоаналізі”Ж.-П. Сартра) в глибини людської сутності, людського “Я”. Подібні роздуми приводять Б.Паскаля до висновку, що людина наділена рівно недосконалим розумом і “серцем”: розум стає занадто ненадійним, якщо тільки трохи він залишає межі “геометрії”, а “серце” може повідомити пізнанню дуже небагато самоочевидних речей. Виявлена антиномічність змушує мислителя обгрунтувати “закони серця”, завдяки яким можна здійснити більш поглиблений аналіз “втіленого існування”, нерівномірність “внутрішнього” стану, який не “безлика спонтанність”, а перманентна зміна, котра визначає себе до існування в кожний даний момент в силу своєї “подвійності”: як “величі”, так і “нікчемності”. Трансцендентні переживання через “серце” як первинної і більш могутньої в порівнянні з розумом чуттєвої природи людини приводять Б.Паскаля до розуміння багатоманітності ознак її “величі”, котрі дисертант аналізує в онтологічному, гносеологічному і моральному аспектах. Вирішуючи проблему теоретичної реконструкції “життєвого світу” – Lebenswelt людини, мислитель намагається “співпасти з актом власного сприйняття” (М. Мерло-Понті). Через три століття А.Камю називав це “абсурдністю людського буття”, а О.Шпенглер – “долею”. “Логіка серця” Б.Паскаля відтворює “дійсне буття” в його “дорефлективній” самобутності, позбавляє знання від хибних раціоналістичних конструкцій. Проведений аналіз дозволяє дисертанту констатувати – проблематика філософії французького мислителя в ряді