Львівський національний університет імені Івана Франка

КОСТЮК ІРИНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 821.161.2-2.09 “19”(092 О.Грушевський)

ОЛЕКСАНДР ГРУШЕВСЬКИЙ — ЛІТЕРАТУРНИЙ

КРИТИК ТА ІСТОРИК ЛІТЕРАТУРИ

10.01.01 — українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ЛЬВІВ — 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник: кандидат філологічних наук

Гнатюк Михайло Іванович

доцент кафедри української літератури

імені академіка Михайла Возняка

Львівського національного

університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук

Куца Ольга Павлівна

професор кафедри теорії літератури та

компаративістики Тернопільського державного

педагогічного університету

імені Володимира Гнатюка

кандидат філологічних наук

Вознюк Геннадій Леонідович

доцент, завідувач кафедри української мови

Державного університету “Львівська політехніка”

Провідна установа: Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України, відділ української літератури ХХ століття, м. Київ

Захист відбудеться “31” жовтня 2000 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.06 з філологічних наук при Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий “29” вересня 2000 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Терлак З.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Олександр Грушевський — відомий у свій час історик, літературознавець, культурний і громадський діяч, один з фундаторів українського відродження, учасник визвольних змагань початку ХХ ст., який поставив собі в житті єдину мету і був їй безмежно відданий — служіння своєму народові на ниві науки.

Актуальність дослідження. Історія українського літературознавства і досі вражає великими білими плямами. Чи не найбільша з них — історія літератури та літературної критики першої чверті ХХ ст. До початку 90-х років на дослідження цієї теми було накладено негласне табу, бо літературознавці окресленого періоду не послуговувалися марксистсько-ленінською методологією і зіграли першорядну роль у національно-визвольних змаганнях.

На сьогодні маємо наукові праці, присвячені багатьом видатним постатям в історії українського літературознавства кінця ХІХ — початку ХХ ст. — О.Огоновському, І.Франкові, С.Єфремову, М.Євшану, М.Грушевському, Л.Білецькому, М.Вознякові. Однак, поза увагою дослідників залишається діяльність багатьох інших, менш відомих українських істориків літератури та літературних критиків, які внесли значний вклад у розвиток українського літературознавства, мали вплив на літературний процес свого часу. Серед несправедливо забутих дослідників історії українського літературознавства і Олександр Грушевський (1877 — 1943?)

В українському літературознавстві радянського періоду не тільки не знаходилось належного місця для поцінування літературознавчої праці та публіцистичних виступів О.Грушевського, більше того — без найменшого ознайомлення з науковим доробком, часто — з огляду лише на родинні зв’язки з М.Грушевським, вся його спадщина кваліфікувалась як “буржуазно-націоналістична” і ворожа, а тому шкідлива і не варта дослідження. Про О.Грушевського рідко писали навіть у тих академічних виданнях, що претендували на найвищу наукову оцінку — як правило, лише констатувалось існування в українській культурі початку ХХ ст. такої постаті, але навіть і тоді знаходимо або негативну, або зневажливу оцінку його діяльності. Так було і в колективних працях, і в монографічних дослідженнях, і в примітках. І це не зважаючи на те, що наукова спадщина (тільки опублікована, та, яку нам вдалось знайти, оскільки окремих видань праць дослідника було вкрай мало) складає понад 100 статей, опублікованих у найавторитетніших літературних та наукових виданнях його часу — “Літературно-науковий вісник”, “Записки НТШ”, “Україна”, “Записки Українського наукового товариства в Києві”, “Украинская жизнь”, “Основа”, “Шлях”, “Громадська думка”, “Відродження” та багато інших. Понад 10 праць видано окремими книгами у Києві та Петербурзі. Однак, нема не лише жодного спеціального дослідження, присвяченого аналізу чи хоча б опису літературознавчої спадщини О.Грушевського, його вкладу в українську науку, його місця в історії української культури, нема навіть покажчика його праць — це доводить актуальність нашого дослідження.

Мета і завдання дослідження. Метою цієї дисертаційної роботи є цілісне дослідження літературознавчої спадщини О.Грушевського та його місця в історії українського літературознавства. Для її досягнення ставимо такі завдання:—

зібрати, систематизувати й описати літературно-критичну та історико-літературну спадщину О.Грушевського, а також його публіцистику;—

простежити й відтворити основні етапи життя та наукової діяльності;—

визначити роль та місце О.Грушевського в українському літературно-критичному процесі та тогочасній культурній ситуації;—

встановити спорідненість з попередньою українською літературно-критичною традицією та особливостями літературного процесу 10 — 20-х років ХХ ст. в Україні; з’ясувати характер штучно перерваного у кінці 20-х — на початку 30-х років літературного розвитку; —

показати вплив суспільно-політичних, історичних, наукових чинників та обставин життя на літературознавчу діяльність дослідника.

Об’єктом дослідження є літературознавчі, літературно-критичні, зрідка — публіцистичні праці О.Грушевського, вміщені у київській, львівській, петербурзькій та московській періодиці, а також окремі видання його літературознавчих статей та публіцистики. Близько половини досліджуваного матеріалу складають рукописні праці, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у Києві, у рукописних фондах Інституту літератури імені Т.Шевченка НАН України: літературознавчі статті, нотатки, конспекти лекцій, доповідей, рефератів, листи, матеріали для майбутніх праць, гранки статей, які так і не були опубліковані через складнощі українського суспільного життя початку ХХ ст., а також обставини особистого життя автора.

Предмет наукового дослідження:—

ідейно-естетичні критерії, які виражають громадянську позицію критика і його літературну програму; —

метод О.Грушевського — літературного критика та історика літератури (підхід до художнього твору і загальний напрям його аналізу; принципи і критерії аналізу, оцінки і трактування твору, а також співвідношення тексту з дійсністю або відсутність цього співвідношення як такого);—

поєднання критичних оцінок з публіцистикою, співвідношення публіцистичності із літературним аналізом;—

жанрово-тематична різноманітність літературознавчої спадщини О.Грушевського як вияв конкретних завдань критика, особливостей осмислення окремих творів письменника, літературного процесу загалом.

Наукову новизну визначає комплексний характер дослідження історико- літературної та літературно-критичної спадщини О.Грушевського у контексті українського літературознавства початку ХХ ст.

Теоретична основа і методологічна база дослідження. Без грунтовного, неупередженого дослідження різних концепцій літературної критики неможливо простежити динаміку розвитку її тенденцій і шкіл, з’ясувати низку питань, зокрема: роль літературознавства в утвердженні української культури на початку ХХ ст.; вплив ідеологічного тиску на професійну критичну діяльність; можливість укладення чіткої системи літературно-критичних жанрів, які функціонують у конкретних суспільно-історичних умовах; становлення літературної критики як історії взаємодії і зміни ідей та критеріїв оцінки літературних явищ. У своїх пошуках і обгрунтуваннях можливих відповідей на ці питання ми спиралися на концепції літературної критики та її суспільного функціонування українських дослідників: І.Франка, С.Єфремова, Л.Білецького, Р.Гром’яка, В.Брюховецького, Ю.Бурляя, А.Животка, І.Дорошенка, М.Наєнка, М.Ільницького, М.Гнатюка, В.Будного, П.Федченка, І.Кошелівця; російських (О.Бурсова, А.Бочарова, Б.Єгорова та ін.); польських (З.Мітосек); англо-американських (Р.Веллека, А.Ворена). При цьому використовувалися загальнонаукові методи — контекст-аналітичний, статистичний і традиційні літературознавчі (проблемно-тематичний, філологічно-описовий, історико-порівняльний, біобібліографічний). Здобуті з їх допомогою результати піддавалися інтерпретаційному осмисленню.

Практичне значення одержаних результатів: матеріали можна використати у вузівських курсах історії українського літературознавства, також для створення цілісного портрета О.Грушевського як дослідника з широким діапазоном наукових зацікавлень, можуть доповнити системне дослідження вкладу всього роду Грушевських в українську культуру.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка. Наукові пріоритети кафедри включають дослідження теоретичних проблем українського літературознавства і літературної критики початку ХХ ст.

Апробація результатів дисертації проводилась у публікаціях у наукових збірниках, журналах і на наукових конференціях:

1.

Дисертація складається зі “Вступу”, трьох розділів (Розділ І: “Олександр Грушевський у контексті українського суспільного і культурного життя початку ХХ ст.”; Розділ ІІ: “Особливості літературно-критичного методу Олександра Грушевського”; Розділ ІІІ: “Олександр Грушевський — історик літератури”), “Висновків” та списку використаних джерел (335 позицій). Робота викладена на 213 сторінках (з них 186 — основного тексту).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обгрунтовано актуальність теми дослідження, її наукову новизну, сформульовано мету і завдання роботи, вказано на зв’язок дисертації з науковими програмами, планами кафедри, подано рекомендації щодо практичного застосування одержаних результатів.

О.Грушевському довелось жити і працювати у складний період у житті народу, який на зламі століть виборював собі державність. Особистість молодого науковця формувалась під впливом цілої низки історичних обставин, що загартували на все життя його національну самосвідомість, виховали абсолютну впевненість у великому майбутньому свого народу, вселили переконаність у тому, що плідний розвиток національної культури можливий лише в умовах державності української нації. У першому розділі “Олександр Грушевський у контексті українського суспільного і культурного життя початку ХХ ст.” ми з’ясовуємо обставини життя і діяльності дослідника, які мали безпосередній вплив на формування його особистості і суспільні переконання, а також зумовили загальне спрямування літературознавчої діяльності.

О.Грушевський перебував у колі наукової та мистецької еліти свого часу. М.Грушевський залучив його до співпраці у Львівському НТШ та Українському науковому товаристві у Києві, до видання “Записок НТШ” та “України”. Після закінчення університету в Києві О.Грушевський вдосконалював свої знання у музеях та бібліотеках Австрії, Німеччини, Росії, писав магістерську дисертацію, у різні роки викладав у Новоросійському (Одеському), Московському, Петербурзькому та Київському університетах (історію України та історію української літератури). Один маловідомий факт — саме О.Грушевський був першим професором, який наважився в умовах царської Росії вести лекції українською мовою (за таку зухвалість йому було оголошено сувору догану із забороною читати у південних університетах імперії).

О.Грушевський зарекомендував себе як дослідник з широким колом наукових зацікавлень (література, історія, фольклор, етнографія, соціальна географія та ін.). З часом вдосконалювалась манера його аналітичного письма, методика літературознавчого аналізу, відшліфовувалась мова. На його розвідки звертали увагу в наукових колах, з’явились перші відгуки та рецензії.

Революційні події 1917 р. кидають О.Грушевського у вир політичної (став членом Центральної Ради, що йому назавжди запам’ятали більшовики) та науково-педагогічної діяльності: взяв безпосередню участь в організації Українського Народного університету, читав курс історії нового українського письменства, викладав у новоствореній Українській педагогічній академії, із заснуванням у 1918 р. Української академії наук став членом-директором історико-філологічного відділення відділення (брав участь у засіданнях відділу на рівних правах з академіками), очолював його під час відсутності М.Грушевського.

Процес одержавлення науки і мистецтва, тісно пов’язаний з тоталітаризацією суспільства, зачепив родину Грушевських у першу чергу. У 1937 р. О.Грушевського репресували. Після п’ятирічного заслання у Казахстані додому він більше не повернувся.

О.Грушевського було реабілітовано щойно у 1989 р., але, на жаль, справжньої реабілітації так і не сталось. Праці О.Грушевського, його ім’я, життя, наукові здобутки залишаються і досі невідомими навіть фахівцям. Невідомим залишаються точна дата смерті та місце поховання.

Особливості критично-публіцистичного реагування О.Грушевського тісно зв’язані з його громадянською позицією. Вчений одним із перших вивчав історію становлення української науки (основні етапи, портрети діячів, аналіз їх вкладу у цей процес, накреслення подальших перспектив — проблема, яка до того часу в Україні майже не опрацьовувалась). Постійно привертали увагу дослідника питання національної самосвідомості українців, він наголошував на обов’язку молодої української інтелігенції перед наступними поколіннями утверджувати українську мову у всіх сферах суспільної діяльності. Жанрова структура цих виступів різноманітна: проблемні статті, полемічні, статті-спогади, хроніки, некрологи.

О.Грушевський багато працював у архівах і мав можливість досліджувати цікаві матеріали, які ніде не друкувались, епістолярну спадщину культурних діячів ХІХ ст., сам був свідком бурхливого розвитку української національної науки на початку ХХ ст., брав діяльну участь у цьому процесі — окрім педагогічної та наукової діяльності, проводив активну організаційну роботу, особисто займався структурною розбудовою Українського університету, відстоював його права і перспективи у періодиці (згадати, хоча б, його пристрасні полемічні виступи проти ідеї об’єднання Українського університету та університету Св. Володимира), всіми можливими методами боровся за утвердження і подальший розвиток вітчизняної науки, поповнення її новими національно свідомими і високоосвіченими кадрами. Ця його діяльність знайшла своє обгрунтування у численних публіцистичних статтях та полемічних виступах на сторінках тогочасної періодики.

Знаходимо у спадщині вченого багато грунтовних розвідок з історії перших наукових інституцій на Україні, громадської та наукової діяльності їх членів (Кирило-Мефодіївське братство, Український гурток у Петербурзі, Українське наукове товариство у Києві та ін.). За його працями можна вивчати історію становлення української науки від виходу перших етнографічних збірників і до створення ВУАН. Особливу увагу звертав дослідник на проблему національної самосвідомості у середовищі української наукової інтелігенції, саме крізь призму цієї проблеми він різнобічно аналізує діяльність М.Максимовича, О.Бодянського, М.Гоголя, М.Костомарова. О.Грушевський зробив цінний вклад у дослідження діяльності Кирило-Мефодіївського братства: ідейна платформа, культурно-громадська та літературна діяльність членів. Наукову спадщину М.Костомарова, П.Куліша, інших членів братства дослідник розглядає як реакцію української інтелігенції на обставини суспільного життя.

Дослідник намагається охопити в своїх наукових і публіцистичних розвідках якнайширше коло питань, не йде вузькою стежиною у дослідженні певного суспільного чи культурного явища в історії України, а подає на розгляд читача всі дотичні теми, все те, що так чи інакше сприятиме повному висвітленню запропонованої проблеми.

Поціновуючи вклад тієї чи іншої особистості у розбудову української науки, О.Грушевський цілісно розглядає діяльність вчених — і політичну, і культурно-громадську, і творчу (літературну), і наукову (особливо — літературознавчу). Такі дослідження часом нагадують не наукові розвідки, а радше белетризовані портрети культурних діячів на тлі їх епохи. У статтях такого плану автор розповідає про особисті вподобання, суспільні погляди, аналізує багатогранний доробок науковців, водночас, не претендує на повноту і вичерпність свого дослідження, накреслює напрями нових наукових пошуків. Досліджуючи діяльність культурних діячів середини ХІХ ст. на ниві української науки та освіти, О.Грушевський апелював до своїх сучасників, адже умови суспільного життя початку ХХ ст. були набагато сприятливішими, ніж у середині ХІХ-го.

Найбільше уваги приділив дослідник діяльності Українського наукового товариства у Києві та НТШ у Львові. Здебільшого це статті-хроніки про історію заснування товариства, огляд наукових видань за певний період, аналіз основних здобутків діяльності.

Досить емоційні та запальні статті виходять з-під публіцистичного пера О.Грушевського періоду заснування і перших місяців діяльності Українського народного університету в Києві. Дозволимо собі навести цитату зі статті цього дослідника — пристрасний заклик до науковців не піддаватись на провокації з боку шовіністськи настроєних вчених: “Не будемо слухати солодких сірен, які так приємно на всі ноти співають, що наука не знає національности. Так, дійсно, наука не знає національности, але наука Флоринських, Кулаковських, Голубєвих знала національність, підпирала свою великоросійську і нищила заробки української науки. Ми, українська інтелігенція, не мали своїх наукових видань, і чверть віка посилали свої наукові статті до львівських часописів якраз завдяки тим, які тепер на всі голоси співають, що для науки нема національних ріжниць” Грушевський О. Український народний університет // Шлях. — 1918. — Ч. 2. — С. 56..

О.Грушевський вітав засади українського народництва ХІХ ст. Учений був твердо переконаний, що не лише окремі одиниці з народу, а й вся маса народна може бути піднята до вищого рівня освіти, може брати активну участь у вирішенні суспільних проблем; він гаряче обстоював думку, що культурно-просвітня праця серед народу — це обов’язок інтелігенції, а “занедбаннє сього обов’язку інтелігенцією — се провина, гріх і перед суспільністю, якої інтелігенція є лише привілєгована складова частина, і перед власним сумліннєм” Там само..

Глибокі знання світового суспільного розвитку дозволили О.Грушевському виробити свої погляди на українське суспільне життя через синтез знань історії світової культури. Учений застерігав від надужить у двох напрямах — не треба дивитись на народ з романтичним захопленням його побутом, звичаями, творчістю, слід підняти світоглядний рівень народу до розуміння своєї ролі для рідної землі, але в жодному разі не слід штучно впроваджувати в життя народу загальноєвропейську культуру. Вчений вважав дуже цікавим отой синтез нових ідей з давніми традиційними поглядами, його світоглядні переконання ми схильні назвати неонародницькими.

У контексті своєї публіцистики О.Грушевський постає перед нами як справжній патріот, який усе своє життя прикладав максимум зусиль для пропагування і плекання української науки, її плідного розвитку на національному грунті.

У другому розділі “Особливості літературно-критичного методу О.Грушевського” автор намагається встановити у спадщині О.Грушевського міру об’єктивного й суб’єктивного, описового й оцінного, а на основі цього — методику його літературно-критичних студій.

Українське літературознавство початку ХХ ст. відзначається різноманітністю методів аналізу літературних явищ: спостерігаємо органічне поєднання ідеологічних (історичних) та філологічних принципів прочитання літературного процесу (наприклад, у працях С.Єфремова, М.Возняка, М.Грушевського), не завжди завершені і до кінця методологічно витримані спроби трактувати й аналізувати український літературний процес з огляду на зміну літературних епох і напрямів (Б.Лепкий), також заявила про себе модерна критика в особі М.Євшана, М.Сріблянського та ін. Ми погоджуємось з думкою Р.Гром’яка, що “малопродуктивними є спроби сконструювати особливий критичний метод (метод літературної критики)” Гром’як Р. Специфіка літературної критики. Її сучасний статус // Наукові записки. Серія: Літературознавство. Випуск 1. / За ред. Р.Т.Гром’яка. — Тернопіль: Авель, 1997. — С. 50., оскільки такі спроби приречені на певний схематизм і штучність. Будь-який історичний період розвитку української літературної критики має свої геополітичні, ідейно-естетичні та соціально-психологічні виміри, які визначають художній рівень і проблемний спектр літератури. Тож для кращого розуміння спадщини О.Грушевського ми зважали на цілу низку явищ суспільного і культурного життя його часу, які визначали роль і завдання літературного критика і дали підстави говорити про тенденцію до синтезу критики, літературознавства, публіцистики і соціології, посилення суб’єктивного начала в літературній критиці, зростання уваги до особистості письменника.

Зважаючи на еволюцію його літературних зацікавлень та методологічних підходів, можемо виділити три періоди цієї діяльності: перший — 1905 — 1916 рр.; другий — 1917 — 1919 рр.; третій — 1924 — 1928 рр. Відразу зазначимо — поділ цей умовний, але є підстави для виокремлення саме трьох періодів, обмежених саме такими хронологічними рамками. О.Грушевський займався дослідженням літератури дуже нерівномірно. Для порівняння наведемо деякі цифри: у період 1905 — 1916 рр. він опублікував близько 40 літературознавчих праць (це, зауважимо, за 12 років); 1917 — 1919 рр. — понад 50 праць такого ж спрямування; 1924 — 1928 рр. — 10 публікацій (за 5 років) — як бачимо, різниця в активності літературознавчої діяльності упродовж виділених нами періодів просто вражає. О.Грушевський не залишив нам праць автобіографічного характеру, а також не обмовився у своїх дослідженнях про особливості власної літературознавчої діяльності, тож наші зауваження базувались на відомостях про його життя у той чи інший період, а також з огляду на суспільно-політичні обставини того часу.

Естетичний смак та літературні вподобання дослідника значною мірою сформував його старший брат. О.Грушевський також дотримувався мовно-літературної, філологічної концепції нації: народ — це його мова, відродження нації неможливе без відродження літератури. Виходячи з цього, він підкреслює, що окремі твори художньої літератури (І.Котляревського, Т.Шевченка) зробили для самоусвідомлення і становлення української нації набагато більше, ніж пусті балачки про любов до народу та його творчості багатьох освічених людей того часу. Ось чому, аналізуючи художню творчість того чи іншого письменника, О.Грушевський завжди наголошує на значенні народності цієї творчості, її зв’язку з життям українського суспільства у певний історичний момент його розвитку. Літературознавець звертав увагу на те, що замилування народною творчістю не повинне приводити митців до белетристичної обробки етнографічного матеріалу з повним занедбанням вимог художньої творчості.

У своїх літературознавчих дослідженнях О.Грушевський постійно доводив історичну детермінованість української літератури. На його думку, наше літературознавство завжди було соціально і політично заангажованим: ішлося про те, щоб допомогти нації та українській мові відстояти саме право на існування. Розглядаючи художні твори у нерозривному зв’язку з суспільно-політичними та мистецькими проблемами часу їх написання, а також з біографією письменника, еволюцією його суспільних та естетичних поглядів, О.Грушевський використовував окремі засади соціологічного методу в літературознавстві, однак не абсолютизував їх, зважав на особистість митця, його психологію, схильність підпадати впливам життя.

Одним з критеріїв істинності відтворення життя вважав глибину проникнення письменника у внутрішній світ людини, рельєфність і тонкість психологічного малюнка. Поступово дослідник пов’язує у нерозривну єдність такі поняття, як соціальна і психологічна правда. Він послідовно стверджує правомірність думки про певну відносність ізольованого аналізу за соціологічними та естетичними критеріями певного літературного явища.

У своїх літературознавчих зацікавленнях О.Грушевський формувався також під впливом естетичних пошуків культурно-історичної школи, представники якої ставили перед собою завдання збирати та узагальнювати фактичний матеріал, а розвиток літератури пов’язували з громадським і культурним життям певної історичної епохи. Як він пише, “...коли вже зазначено загальний вплив історії на психологію народу, на характер його споминів, то треба зробити ще крок далі і вияснити цей вплив в окремих випадках...” Грушевський О. З сучасної української літератури. Начерки і характеристики. — К.: Друкарня Першої Київ. друк. спілки, 1918. — С. 89..

Можемо відзначити вплив на методику аналізу художнього твору у працях О.Грушевського естопсихологічного методу, що приводить дослідника до цілісної оцінки розчленованого при аналізі твору: літературний критик через естетичний аналіз виявляє, що виражає твір і якими засобами автор впливає на естетичні почуття читача; через психологічний аналіз досліджує індивідуальні риси авторської особистості, вираженням яких є твір; через соціологічний — розгляд художнього твору як вияв таких самих рис і особливостей у читачів (до речі, в архіві О.Грушевського, серед його робочих записів знаходимо витяги з книги зачинателя естопсихологічного методу — Е.Еннекена “Наукова критика (естопсихологія)”). За переконанням О.Грушевського, взаємопроникнення соціологічного та естетичного критеріїв оцінки художнього твору повинно бути тісним, саме це є запорукою мистецької та суспільної вартості твору.

Таким чином, назвати О.Грушевського представником якогось одного методу літературно-критичного аналізу не можна. Як вчений з глибокими знаннями у царині філології, О.Грушевський дотримувався власної методологічної системи, яка грунтувалась на вдалому поєднанні соціологічного та естопсихологічного методів, а також здобутків культурно-історичної школи.

Уважно проаналізувавши підходи О.Грушевського до трактування літературних явищ, помічаємо ще одну характерну рису — його літературно-критичні праці найчастіше видаються своєрідними виступами читацького реагування, і це наближає їх до вчення школи рецептивної естетики, яке набуло популярності щойно у 70-х роках ХХ ст. у працях В.Ізера і Г.Р.Яусса. Звичайно, ця школа має належним чином розроблене теоретичне підгрунтя на рівні сучасного наукового знання, і ми не можемо беззастережно стверджувати про використання ідей та методів дослідження, але окреслення аналогічної проблематики й аналіз літературних явищ з точки зору сприймаючої читацької свідомості, безперечно, у літературно-критичній спадщині О.Грушевського простежується. Наприклад, у його висловлюваннях про необхідність “солідарности письменника і публіки в поглядах на літературну діяльність та завдання тогочасної літератури. Письменник [мова йде про Марка Вовчка. — І.К.] брав теми відповідні настрою тих часів і розробляв їх, знов таки, відповідно розумінню тодішньої читаючої публіки” Грушевський О. З сучасної української літератури. Начерки і характеристики. — К.: Друкарня Першої Київ. друк. спілки, 1918. — С. 195.. О.Грушевський бачив у літературній праці скерованість на читача та його запити, високо цінував цю скерованість і закликав митців до такої “солідарності” з публікою.

У спадщині О.Грушевського не знаходимо праць теоретичного спрямування, у його літературно-критичних дослідженнях практично нема посилань на здобутки тогочасної теорії літератури (чим відзначаються, наприклад, праці І.Франка). Саме тому літературознавча спадщина О.Грушевського, на нашу думку, не має такої наукової глибини та виваженості, як праці деяких його сучасників — того ж І.Франка, М.Грушевського, С.Єфремова. Часто у його дослідженнях відчувається брак аналітизму та проблемності викладених думок і спостережень, хоча виступи О.Грушевського у царині літературної критики були доволі оригінальними і їх помічали сучасники. Дослідник не ставив своєю метою теоретичне обгрунтування власних позицій у науці про літературу, а працював, у першу чергу, для популяризації української літератури серед найширших кіл громадськості, у його літературно-критичних виступах відчутна просвітньо-дидактична функція, і дослідник не ставив перед собою завдання бути реформатором тогочасної літературної критики, а дотримувався правил та законів своїх авторитетних попередників.

Окремі елементи зауважених нами шкіл і методів дослідження у літературознавчій спадщині О.Грушевського ми простежили на конкретних прикладах, оскільки для кожного з виділених періодів літературно-критичної діяльності вченого характерне своє бачення літературного процесу і, відповідно, свої засоби літературно-критичного аналізу.

1905 — 1916 рр. — період становлення, роки учнівства, які засвідчили появу в українській науці про літературу фахового, освіченого, перспективного дослідника. Вже перші літературно-критичні спроби звертали на себе увагу широтою охопленого матеріалу, проблемністю висловлених думок, вмінням дослідити авторську лабораторію і зазирнути у глибини психології творчості. З-під пера О.Грушевського упродовж цього періоду з’являються цікаві рецензії, огляди, проблемні статті, літературні портрети. З кожним новим виступом вдосконалюється стиль викладу, науковий інструментарій, обгрунтованість основних положень. І якщо помітною хибою перших праць було надмірне використання цитат, то вже у 1910-х роках суттєво збільшується вага аналітизму в його судженнях; що ж до сюжетних перипетій, докладний коментар яких і надалі залишається характерною ознакою досліджень О.Грушевського, то цього вимагало основне завдання, яке ставив перед собою цей критик — популяризація української літератури серед найширших кіл громадськості.

Соціологізм перших літературно-критичних спроб дослідника не мав нічого спільного з вульгарними соціологічними спрощеннями, у світлі яких література розглядалась у безпосередньому відношенні до економічної та матеріальної структури суспільства. Ми говоримо про соціологізм у широкому розумінні, теоретичну основу якого обгрунтував М.Грушевський, твердячи, що “такий метод пересуває центр ваги історично-літературного розсліду з філологічно-естетичного грунту на грунт історичний, або соціологічний” Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. / Упоряд. В.В. Яременко; Авт. передм. П.П. Кононенко. — К.: Либідь, 1993. — Т. 1. — С. 53..

Свої спостереження О.Грушевський-літературний критик висловлює не на матеріалі одного твору, а у контексті всієї літературної спадщини, не забуваючи зазначити — що вже використовувалось, а що є новаторським і для автора, і для української літератури загалом. Літературний критик не лише характеризує зміни у творчій манері того чи іншого письменника, але й окреслює певні зародки цих змін у попередній творчості, утверджуючи думку про поступове збагачення і вдосконалення письменницької лабораторії та авторського інструментарію, розширення сфер зображення у художній літературі від явищ об’єктивної дійсності до явищ внутрішнього життя індивідуальної людської особистості.

Різнопланових письменників з цілком різними поглядами на завдання художньої літератури дослідник розглядає передусім як синів свого народу, шукає оту міцну національну основу їх літературної творчості, намагається спрямувати їх творчий геній на подальше якісне оновлення вітчизняного письменства.

Другий період літературно-критичної діяльності — 1917—1919 рр. — характеризується особливою активністю дослідника: з’являється дуже багато рецензій, анотацій, а також оглядові статті та літературні портрети. Не можемо відзначити кардинальні зміни у методиці літературно-критичного дослідження, але деякі нові риси все ж помічаємо — якщо раніше він здебільшого звертався до прозової творчості українських письменників, то тепер його приваблюють і поетичні збірки. Друга особливість цього періоду — О.Грушевський дуже часто бере за предмет дослідження твори на історичну тематику, причому — різних літературних родів (проза, поезія, драма); окрім художніх творів, присвячених українській історії, його увагу привертають нові видання фольклорних записів, а також книги для вузького кола спеціалістів — істориків і суспільствознавців. Він був надто добрим фахівцем з історії України, щоб пропустити повз увагу окремі авторські помилки і недопрацювання. Тут літературний критик аналізував твір у двох планах: історичної достовірності та художньої вартості. Він справедливо вважав, що література у всі часи потребує художнього опрацювання історії українського народу, відтворення його ментальності та національної неповторності, але тільки у високовартісних, майстерно написаних творах, де оте національне подається гідно, гордо, з повагою.

Поряд з відзначенням естетичної вартості явищ літератури, у працях дослідника переважає все-таки соціологічна інтерпретація літературної творчості українських письменників. Критик виокремлює і характеризує провідні ідеї творів, передумови їх виникнення, і лише після цього — мистецькі засоби втілення цих ідей у конкретних художніх образах.

У третій період — 1924-1928 рр. — О.Грушевський працював здебільшого у сфері історії літератури та публіцистики, з-під його пера вийшло кілька рецензій, але вони були присвячені виданням з соціальної та політичної історії України. І.Франко у праці “Слово про критику” цілком слушно звертав увагу на незаперечний факт: “…критика ніколи не була керманичем для літературної творчості, а завсігди шкутильгала за нею, обчислювала готові вже здобутки, пояснювала їх ..., розжовувала для публіки, популяризувала для широкого загалу” Франко І. Слово про критику // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К.: Наук. думка, 1981. — Т. 30. — С. 214.. Саме таким критиком і був О.Грушевський — “розжовував для публіки”, “популяризував для для широкого загалу”. Виходячи з цього він і будував свої статті та розвідки, добирав власний інструментарій літературно-критичного аналізу, не став сліпо наслідувати якусь одну методику аналізу, а виробив власний метод, поєднавши окремі положення культурно-історичної школи, філологічного, соціологічного, біографічного та естопсихологічного методів.

Палкий прихильник дотримання кращих традицій українського письменства, О.Грушевський радо вітав новаторські тенденції, але за однієї умови — у майстерно виконаних, високохудожніх творах. Одним з перших цей літературний критик помітив риси імпресіонізму в творах В.Стефаника, М.Коцюбинського, В.Винниченка, а також символізм у творах Лесі Українки та Ольги Кобилянської.

Дослідник не боявся ставити дражливі проблеми чи виступати з гострими рецензіями. Часом йому бракувало категоричності у судженнях, можливо, це викликане страхом образити автора, вбити чи навіть притупити у ньому бажання працювати у сфері українського мистецтва слова. З другого боку, він жодного разу не опустився до фальшування авторської думки, підтягування твору під власні літературознавчі переконання, до неповаги або злостивого іронізування.

Починаючи з 20-х років ХХ ст., обставини суспільного і особистого життя О.Грушевського спричинилися до того, що досить молодий і повний сил дослідник перестав займатися літературною критикою, віддався вповні дослідженню історії України, а згодом і зовсім змушений був обмежитись викладацькою роботою.

Третій розділ “Олександр Грушевський — історик літератури” доповнює портрет літературознавця. Історико-літературна спадщина О.Грушевського невелика, порівняно з літературно-критичною, проте літературознавець широтою охопленого матеріалу (від давньої літератури до модерної), різноманітністю дослідницького інструментарію та колом поставлених проблем утвердився в українському літературознавстві початку ХХ ст. як фаховий та авторитетний історик літератури з власним баченням основних законів розвитку літературного процесу, його особливостей в умовах українського суспільного життя.

В історико-літературних розвідках дослідник дотримувався концепції історії української літератури М.Грушевського (у першу чергу), а також теоретичних засад культурно-історичної школи, порівняльно-історичного, філологічного та окремих положень соціологічного методу, ми зауважили елементи сучасної школи рецептивної естетики.

О.Грушевський почав свою наукову діяльність з дослідження історії української етнографії, називаючи її “початковою частиною історії літератури” Грушевский А. Из истории украинской этнографии. Этнографические темы в украинской литературе. — СПб.: бмв, 1910. — С. 14.. Учений проаналізував практично всі збірники етнографічних матеріалів, які побачили світ упродовж ХІХ ст.: М.Цертелєва, М.Максимовича, І.Срезневського, О.Бодянського та ін., не лише відтворив процес становлення української етнографії як окремої галузі наукового знання, а й оцінив вартість тієї чи іншої наукової розвідки, зважаючи на час і умови, в яких вона була створена, а також на ступінь дослідженості теми на час її виходу.

Перу О.Грушевського належить досить багато літературознавчих досліджень спадщини М.Костомарова (понад 10). Дослідник відзначає характерну особливість його художньої творчості — зацікавлення історією та заняття літературною творчістю йдуть паралельно (автор досліджував певний період української історії, а згодом писав художній твір на тему українського життя цього періоду. Етнографія у цьому випадку давала можливість збагатити часом бідний арсенал історичних даних).

О.Грушевський ніколи не дозволяв собі (судячи з його літературознавчої спадщини) виносити однозначні суворі присуди про відсутність мистецької вартості творів того чи іншого автора. Дослідник дотримувався думки, що кожний художній твір несе на собі відбиток творчої душі митця, а тому має свою мистецьку цінність і місце у літературному процесі своєї доби. Завдання літературознавця — побачити цю мистецьку вартість і донести її до читача.

Серед праць літературознавця є понад 20 спеціальних досліджень, присвячених творчості П.Куліша. О.Грушевський радить шукати корінь усіх майбутніх хитань у тому, що він надто захоплювався матеріалом, часом не міг відділити істину від омани, був надто поспішним у висновках, та ще й виголошував ці висновки з пієтетом пророка. Подає дослідник і власне бачення стосунків П.Куліша і Т.Шевченка, з сумом констатуючи, що “ворожнеча закрила давнє щире приятелюваннє двох письменників, і часто, пригадуючи відносини Куліша до Шевченка, згадують лише сю остатню ганебну ворожнечу та сліпе злістне обкидуваннє грязюкою покійного Кобзаря” Грушевський О. Шевченко і Куліш // Шевченківський збірник. — СПб.: Друкарня Бр. І. та В. Линників, 1914. — Т. І. — С. 17., і зовсім забувається, що був час, коли вони були щирими товаришами, багато спілкувались, ділились творчими планами, працювали в одному напрямі, разом шукали кращої долі для свого народу, а про це слід пам’ятати, наголошує О.Грушевський.

Першим вкладом О.Грушевського у шевченкознавство був “Шевченківський збірник”, виданий. у Петербурзі до 100-річчя з дня народження Кобзаря. У вказаному збірнику О.Грушевський вмістив три власні розвідки — “Шевченко і Куліш”, “Три літа” і “В киргизських степах”. Чи не першим в історії шевченкознавства О.Грушевський досліджує педагогічні ідеї Кобзаря, обираючи об’єктом аналізу його “Буквар”, “Щоденник”, висловлені з цього приводу думки у поетичних творах. Окрім побіжних згадок у літературознавчих працях, цій проблемі присвячено навіть окрему статтю — “Педагогічні ідеї Шевченка” Грушевський О. Педагогічні ідеї Т.Шевченка // Шлях. — 1918. — Ч. ІІІ. — С. 42 — 47..

У праці “Шевченковська література за останні роки. Матеріали і замітки” Грушевський О. Шевченковська література за останні роки. Матеріали і замітки // Україна. — 1917. — Кн. 1 — 2. — С. 116 — 127.

, яка згодом була видана окремою книгою, О.Грушевський зробив спробу узагальнити всі шевченкознавчі праці, що були опубліковані до 100-літнього ювілею поета, а також кількома роками пізніше. Підсумком шевченкознавчих напрацювань О.Грушевського стала його праця “Життя і творчість Т.Г.Шевченка” (1918), яка становить собою докладну біографію Т.Шевченка, написану в художньо-публіцистичному стилі, з літературознавчим аналізом творів. Фактично, це було перше монографічне дослідження життєвого і творчого шляху Т.Шевченка такого обсягу після видання О.Кониського.

Гідний внесок зробив О.Грушевський і у розвиток наукового франкознавства: здійснив поділ прози поета на тематичні цикли, охарактеризував художні особливості цих циклів, відзначив глибину психологізму у творах письменника, знайшов у художній та літературознавчій спадщині Івана Франка багато співзвучного власним думкам і переконанням (Франкові тези про тісний зв’язок літератури і суспільного буття, життя автора і художнього світу його героїв).

Дослідник не обмежувався аналізом нової української літератури — в його історико-літературній спадщині останнього періоду знаходимо цікаві дослідження, присвячені давній українській літературі. Провідною думкою цих праць є утвердження бурхливого розвитку української літератури ще за кілька століть до виходу “Енеїди” І.Котляревського. Об’єктом дослідження виступають полемічні твори З.Копистенського, П.Скарги, І.Потія, Клірика Острозького, І.Вишенського, “Історія Русів”.

Окрім великої кількості літературознавчих досліджень про творчість окремих українських письменників, О.Грушевський залишив книгу історико-літературних нарисів “З сучасної української літератури. Начерки і характеристики”, у якій виклав власне бачення історії становлення нової української літератури, відзначив вплив суспільного життя, еволюцію проблематики