ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В.Н. КАРАЗІНА

КРУК ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

УДК 069 (091) (477) “195/198”

РОЗВИТОК МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ

(КІНЕЦЬ 1950-х – 1980-ті рр.)

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків - 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі регіональних проблем історії України

Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник – кандидат історичних наук,

Данилюк Юрій Зіновійович,

Інститут історії України НАН України,

провідний науковий співробітник.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Епштейн Аркадій Ісакович ,

Харківський державний аерокосмічний

університет “ХАІ” ім. М.Є. Жуковського,

професор кафедри політології;

кандидат історичних наук, доцент

Посохов Сергій Іванович,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна,

декан історичного факультету.

Провідна установа – Донецький державний університет,

кафедра історії України, Міністерство освіти

і науки України, м. Донецьк.

Захист відбудеться “3” листопада 2000 року о 16.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10. Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, майдан Свободи 4, ауд. IV-65.

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, майдан Свободи 4.

Автореферат розісланий “2” жовтня 2000 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Є.П. Пугач

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Активний і послідовний процес національного і культурного відродження України зумовлює необхідність залучення і осмислення безцінного духовного потенціалу набутого минулими поколіннями. У цьому контексті особливу увагу привертає діяльність музейних закладів, які навіть у складних і суперечливих умовах функціонування тоталітарної системи зуміли зберегти і донести до нащадків унікальні пам’ятки історії та культури, яскраво демонстрували непересічність і самобутність українського народу, стали важливим засобом піднесення його національної свідомості.

У складних і суперечливих умовах сучасного розвитку молодої української державності особливого значення набуває досягнення злагоди і консолідації у суспільстві, об’єднання його на засадах патріотизму, духовності, загальнонаціональних цінностей. Важливим чинником формування національної самосвідомості, історичної пам’яті, почуття національної гордості нашого народу було і залишається українське музейництво. У наш час, коли роль музеїв неухильно зростає, музеєзнавство розглядається як важлива складова розвитку науки і культури.

Повнішому і ефективному використанню величезного потенціалу вітчизняного музейництва сприяє збереження і детальне вивчення кращих здобутків попереднього періоду, ретельне дослідження етапів становлення і розвитку музейної справи.

Досить актуальною є необхідність відзначення славних імен вітчизняних музеєзнавців, державних і громадських діячів, аматорів, ентузіастів своєї справи, які в складних і непростих умовах тоталітарної системи ініціювали відкриття нових музейних експозицій, проводили велику науково-дослідну і пошукову роботу, перетворювали музейні заклади в осередки української духовності і культури. Тому з’ясування основних напрямків розвитку українського музейництва в кінці 1950-х — 1980-х рр., внесок у його становлення інтелігенції, краєзнавців, заходів вищого політичного та державного керівництва СРСР та УРСР в згаданій сфері мають важливе наукове значення. У своєму кінцевому результаті воно сприятиме розробці й реалізації нової музейної політики України, розширить можливості використання історико-культурної спадщини в духовному житті суспільства.

Об’єктом дослідження є українське музейництво в його найрізноманітніших формах і проявах, що пройшло в кінці 1950-х – 1980-х рр. важливий етап свого розвитку, виробило характерні для цього часу методи роботи., створило необхідні умови для розвитку музейної справи в умовах культурного і духовного відродження України.

Предметом дослідження є головні, найважливіші процеси, що відбувалися в сфері музейництва у кінці 1950-х-1980-х рр., діяльність вищих органів державної влади, наукової та творчої інтелігенції, краєзнавчого активу по формуванню мережі державних та громадських музеїв, їх матеріально-технічному забезпеченню, експозиційна, науково-дослідна, фондова, масова робота музейних закладів.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з кінця 1950-х рр. і зумовлюються необхідністю дослідження тих процесів, які виникли і отримали свій розвиток на тлі рішень ХХ з’їзду КПРС, нетривалого періоду десталінізації країни. Верхня межа дисертаційної праці обмежується кінцем 1980-х рр., коли українське музейництво вийшло на інший, якісно новий рівень, отримало більш широкі можливості впливу на духовне життя суспільства.

Територіальні рамки дослідження охоплюють Україну в межах колишнього СРСР кінця 1950-х-1980-х рр.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності з Державною програмою підготовки науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”, обумовленої постановами Президії Верховної Ради (№2256-ХІІ від 6 квітня 1992 р.) та Кабінету Міністрів (№530 від 11 вересня 1992 р.), міжвідомчої програми “Краєзнавство” а також науково-дослідної тематики відділу регіональних проблем історії України НАН України, що здійснювалась у 1992-2000 рр.

Мета і завдання дослідження – проаналізувати головні тенденції розвитку музейної справи кінця 1950-х-1980-х рр., державну політику у сфері музейництва, з’ясувати її основні напрямки, форми, методи та конкретні практичні результати, розкрити внесок у формування музейного фонду України інтелігенції, широкого краєзнавчого активу, осмислити та узагальнити відповідний історичний досвід як основу для розробки сучасної музейної політики України.

Реалізація зазначеної мети зумовила постановку таких завдань: виявити і систематизувати законодавчі та нормативні акти, пов’язані з питаннями розвитку музейної галузі, організацією та діяльністю музейних закладів; показати шляхи формування мережі державних і громадських музеїв; розкрити форми і методи експозиційної, науково-дослідної, фондової та масової роботи музейних закладів; дослідити участь в становленні музейництва наукових установ, громадських організацій, творчих спілок; дати оцінку громадському музейному рухові, його як позитивним, так і негативним сторонам; сформулювати пропозиції щодо використання кращих надбань музейництва кінця 1950-х — 1980-х рр. для удосконалення сучасної музейної роботи.

Наукова новизна дисертації визначається постановкою проблеми, яка до цього часу не була об’єктом спеціального вивчення і висвітлення. Автором вперше здійснено комплексну спробу аналізу процесу розвитку музейної справи в Україні кінця 1950-х – 1980-х рр., з’ясування його позитивних та негативних тенденцій. Виявлені і вперше введені у науковий обіг архівні документи і матеріали дають можливість:

- по-новому оцінити роль державних інституцій та громадських організацій в розвитку музейництва;

- дати загальну характеристику наявній музейній мережі, показати основні напрямки, форми і методи науково-дослідної, фондової, експозиційної, масової роботи музейних закладів;

- глибше розкрити роль музеїв у процесі формування національної самосвідомості, історичної пам’яті нашого народу;

- внести конкретні пропозиції щодо використання досвіду музеєзнавства кінця 1950-х — 1980-х рр. у розбудові сучасної музейної справи.

Практичне значення дисертації визначається тим, що її матеріали, положення і висновки можуть бути використані в процесі підготовки узагальнюючих праць з історії української культури, української інтелігенції, історії України в цілому. Результати дослідження можуть стати складовою частиною підручників, посібників, нормативних і спеціальних курсів в інститутах підвищення кваліфікації працівників культури, у вузівській підготовці спеціалістів музейної справи. Зазначене дослідження дозволяє поглибити загальну концепцію вітчизняної історії кінця 1950-х — 1980-х рр., допомагає краще зрозуміти загальні тенденції розвитку музейної справи в Україні, визначити найбільш перспективні шляхи її розвитку на майбутнє.

Апробація роботи. Дисертація обговорена і рекомендована на засіданні відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України. Основні положення і висновки дисертаційної роботи викладені в доповіді на ІХ Всеукраїнській краєзнавчій конференції (м. Дніпропетровськ, 1999), пленумах Всеукраїнської спілки краєзнавців, висвітлені в п’яти публікаціях у фахових збірниках.

Структура дисертації випливає з мети та завдання дослідження. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що налічує 314 найменувань. Загальний обсяг дисертації — 159 сторінок, з урахуванням списку використаних джерел — 180 сторінок. Дисертація містить 3 таблиці.

Основний зміст дисертації.

У вступі обґрунтовано важливість та актуальність проблеми, визначено мету і конкретні завдання наукової роботи, її хронологічні межі, з’ясовано предмет і об’єкт дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення наукової розробки даної теми, подано інформацію про її апробацію.

У першому розділі “Огляд літератури та використаних джерел” проаналізовано стан наукової розробки теми та джерельну базу дослідження.

Як показує аналіз літератури, незважаючи на свою актуальність, досліджувана тема не знайшла свого належного висвітлення в українській історіографії. Так, не надавалося необхідної уваги вивченню проблем музейництва у 1960-х роках. Переважна більшість дослідників розглядала цю тему як другорядну, яка не заслуговує на спеціальне вивчення. Окремі наукові збірники та статті, видані в цей час, можна розглядати як обережні спроби підходу до предмету дослідження1 . У 1970-х — 1980-х рр. загальна картина змінюється на краще. З’являються серйозні монографічні дослідження, статті, оригінальні дисертаційні праці. За своїм змістом і спрямуванням літературу, видану в 1970-х — 1980-х рр., можна класифікувати таким чином: теорія музейної справи; історія українського музейництва; досвід і проблеми діяльності окремих державних музеїв; принципи становлення громадського музейного руху.

У досліджуваний період реальні спроби розібратися в питаннях теорії та методики музейної справи зробили Г. Мезенцева, С. Куделко, Л. Морозов, З. Величко, А. Закс, колективи науково-дослідних інститутів, провідних радянських музеїв та ін2.

У другій половині 1950-х — 1980-х рр. в українській історіографії з’являються роботи присвячені історії музейництва СРСР в цілому і в Україні зокрема. Вони пов’язані з іменами Г. Мезенцевої, М. Бондаря, Л. Славіна, О. Мойсеєва та ін3 . На жаль, досліджувані в них процеси зображувалися лише в позитивному плані. Так, вищезазначені дослідники ігнорували такі складні і суперечливі питання як надмірна ідеологізація музейної роботи, жорсткий контроль з боку партійних органів, ствердження концепції соціального музею, що перетворювало останні на осередки пропаганди соціалістичного способу життя тощо.

1980-ті – початок 1990-х рр. ознаменувався публікацією цілого ряду праць в яких питання музейництва розглядаються в контексті розвитку історичного краєзнавства та пам’яткознавства.

________________________

1 З досвіду роботи музеїв УРСР. – К.: Держполітвидав, 1961. – Вип. 2. – 147с.; Нове у музеях України. – К., 1963. – 53с.

2 Мезенцева Г.Г. Музеєзнавство. – К.: Вища школа, 1980. – 120 с.; Куделко С., Морозов Л. В мире исторических вещей: К проблеме преподавания курса “Музеевединие” в университете // Советский музей. – 1987 - №2.- С. 38 – 39; Величко З. Фонди музеїв. Яка їх фондовіддача ? // Жовтень.-1986. – № 3. – С.68-69; Закс А.Б. Подготовка музейной экспозиции // Труды Государственного исторического музея. – 1980.- Вып. 52. – С.60-82; Изучение музейных предметов современного периода в исторических и историко-революционных музеях: Науч. – метод. рекомендации Центрального музея революции СССР. – М., 1978. – 72 с.; Актуальные проблемы фондовой работы музеев: Научная обработка музейных предметов: Труды НИИ культуры. – М., 1981. - № 99. –144 с.

3 Бондар М.М., Мезенцева Г.Г., Славін Л.М. Нариси музейної справи.- К.: Вид-во Київського ун-ту, 1959. - 191 с.; Моисеев А.М. Краеведческие музеи за 50 лет // История СССР. – 1962.- №6. –С.188-209.

Серед них роботи П. Т. Тронька, В.А. Войналовича, Ю. З. Данилюка, С. З. Заремби та ін4.

На жаль, зазначені автори, торкаючись загальних питань дослідження рідного краю, розглядають проблеми музейництва побіжно.

У з’ясуванні досвіду і проблем українського музейництва важливе значення мають праці присвячені діяльності окремих музеїв, путівники по їх експозиціях5.

Винятково цікавим у 1960-х — 1980-х рр. став досвід організації та функціонування етнографічних експозицій під відкритим небом, який знайшов своє відображення у працях А. Данилюка, В. Войни, К. Петренка та ін6.

____________________

4Тронько П.Т. Летопись дружбы и братства. – К.: Наукова думка, 1981 – 127 с.; Тронько П.Т., Войналович В.А. Увічнена історія України. – К.: Наукова думка, 1992 – 176 с.; Тронько П.Т. Історико-культурні цінності і сучасність. – К.: Рідний край, 1988. – 187 с.; Тронько П.Т. Краєзнавство у відродженні сучасність. – К.: Рідний край, 1988. – 187 с.; Тронько П.Т. Краєзнавство у відродженні духовності та культури. – К.: Рідний край, 1994. – 107 с.; Войналович В.А., Данилюк Ю.З. Досвід і проблеми охорони пам’яток історії та культури в 60– 80-х роках // Охорона, використання та пропаганда пам’яток історії та культури в Українській РСР.- К.: Інститут історії АН УРСР.- 1989. – ч. ІV - с. 4-99; Данилюк Ю.З. Розвиток громадських ініціатив по збереженню історико-культурної спадщини в 60–80-х роках // Охорона, використання та пропагада пам’яток історії та культури в Українській РСР.- К.: Інститут історії АН УРСР. – 1989. – ч. ІV – с. 100–153; Історичне краєзнавство в Українській РСР. – К.: Наукова думка, 1989 – 240 с.; Заремба С.З. Українське пам’яткознавство. Історія, теорія, сучасність.–К.: Логос, 1995. – 447 с.

5 Высоцкий В. И., Радзиховская Л. И. Ворошиловградский краеведческий музей: Путеводитель. – Донецк: Донбас, 1980. – 71с.; Козак М., Еремчук І. Три музеї села Тиманівки: Путівник. – Одеса: Маяк, 1987 – 88 с.; Донецкий областной краеведческий музей – Донецк: Облполиграфиздат, 1984. – 11 с.; Самшаров Л.П. Луцкий историко-архитектурный заповедник // Строительство и архитектура. – 1970 – № 7.- С. 33–36; Дніпропетровський художній музей російського і Українського мистецтва. Зб. статей.– К.: Мистецтво, 1966.–80 с.; Ганіна О.Д., Мурашов Ю.І. Київський музей історичних коштовностей. – К.: Мистецтво, 1974. – 196 с.

6Данилюк А. Скансен у селі // Пям’ятники України.- 1986.- №2 - С.42-43; Война В. Музей под открытым небом // Наука и религия.- 1977.- № 6.- С.29-35; Петренко К. Село на нашій Україні // Соціалістична культура. — 1979. — №9. — С.16.

Однак основна увага в них звертається на характеристику експозицій, залишаючи поза увагою питання науково-дослідницької, фондової, масової роботи унікальних у своєму значенні закладів.

Помітним явищем у суспільному і культурному житті України став громадський рух за створення музеїв і музейних кімнат. Завдяки йому в досліджуваний період було розгорнуто тисячі цікавих за своїм змістом експозицій, залучено до дослідження історії рідного краю чисельний актив ентузіастів. Позитивно оцінюючи праці М. Ожицької, А. Василенка, М. Нестерця, І. Буланого, І. Явтушенка, О. Григоренко, П. Панченко та ін7, не можна не помітити в них ідеалізації жорсткого партійного контролю за ініціативами самодіяльних музейників, введення в цю демократичну за своїм характером справу невиправданих планових засад, заорганізованості та заідеологізованості патріотичних кроків дослідників рідного краю.

Таким чином можна стверджувати, що незважаючи на чисельність і тематичну різноманітність опублікованої літератури, запропонована тема розроблена ще недостатньо і заслуговує окремого ґрунтовного дослідження.

Для осмислення зазначеної проблеми дисертантом залучалося широке коло джерел. Зокрема, документальний фонд ЦК Компартії України (Ф1) Центрального державного архіву громадських об’єднань України дає необхідне уявлення про діяльність партійних, радянських органів в галузі музейництва, яскраво і переконливо демонструє їх спробу повністю підпорядковувати собі цю важливу сферу культурного будівництва. На основі рішень політбюро, секретаріату та оргбюро ЦК КПУ, внутрішніх документів відділів пропаганди і агітації, науки та культури можна простежити механізм відкриття окремих музеїв, отримати загальну характеристику їх науково-дослідної, експозиційної фондової та масової роботи. Окрему групу матеріалів фонду складають листи та скарги музейних працівників, матеріали перевірок тощо. Призначені для службового користування, вони висвітлюють труднощі і недоліки, які супроводжували роботу музейних закладів, стояли суттєвою перешкодою на шляху їх нормального функціонування.

Винятково важливими для дослідження проблеми стали фонди Центрального державного
________________________

7 Ожицкая М.И., Василенко А.С. Могучий арсенал воспитания молодежи.- К.: Вища школа, 1984.- 167 с.; Нестерець М. Виникнення і діяльність сільських громадських музеїв, музейних кімнат // Архіви України.- 1971.- № 5.- с. 16-20; Буланый И. Т., Явтушенко И. Г. Народные сокровищницы: О деятельности народных музеев Украинской ССР.- К.: Мистецтво, 1984.- 188 с.; Буланий І. Т. Явтушенко І. Г. Громадські музеї України: Історія, досвід, проблеми.- К.: Мистецтво, 1979.- 197 с.; Григоренко О., Панченко П. Голос минулого і сьогодення: (Робота сільських історичних музеїв республіки) // Соціалістична культура.- 1982.- № 7 С.24

архіву вищих органів держаної влади та управління України (ЦДАВО України). Так, фонд Ради Міністрів УРСР (Ф.2) зберігає чимало свідчень щодо фінансування музейних закладів, проведення міжнародних, всесоюзних і республіканських музейних виставок, придбання і обміну експонатів тощо.

Цінні статистичні матеріали, звіти обласних управлінь культури, окремих музеїв містить у собі фонд Міністерства культури України (Ф.5116). Разом з тим його використання потребує критичних підходів, оскільки ряд виявлених там матеріалів хибував неточностями і помилками.

Певну картину участі громадськості в реалізації музейних програм дає фонд Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК) (Ф4760). Водночас з незрозумілих для нас причин документальні масиви цієї авторитетної громадської організації мають чимало прогалин, пов’язаних з відсутністю стенограм пленумів УТОПІК, протоколів засідання президії Товариства, ряду організаційно-розпорядчих документів.

Розширити загальне уявлення щодо місця і ролі творчої інтелігенції в становленні і розвитку музейництва вдалося на основі фондів Спілки письменників України (Ф590) та Спілки художників України (Ф581) Центрального державного архіву – музею літератури та мистецтва України. У процесі опрацювання зазначених матеріалів автором використано і введено в науковий обіг чимало листів, звернень ряду видатних діячів української культури, в яких піднімалися актуальні питання організації та функціонування державних та громадських музеїв.

Цілком очевидно, що надати загальну характеристику історії українського музейництва було б неможливо без дослідження документальних масивів центральних державних архівів Російської Федерації, які в силу зрозумілих причин отримали на зберігання матеріали вищих органів державної влади та державного управління СРСР. Наприклад, фонд Центрального Комітету Компартії України (Ф17) Російського державного архіву соціально-політичної історії розкриває механізм погодження ряду важливих питань музейництва між ЦК Компартії України і ЦК КПРС, висвітлює як загальносоюзні тенденції в цій справі, так і характерні особливості, притаманні для України. Аналогічні підходи застосовувались автором і в процесі опрацювання фонду Міністерства культури СРСР (Ф. 2329) Центрального державного архіву літератури та мистецтва Російської Федерації. Причому наявні в ньому документи (протоколи колегії, листування з Міністерством культури УРСР, творчими спілкам та ін.) засвідчили, що деякі негативні тенденції (скорочення мережі музеїв ,істотне зменшення їх фінансування, порушення вимог зберігання експонатів тощо) нерідко набували в Україні значно більшого поширення, ніж в інших республіках СРСР.

Проаналізувати діяльність місцевих владних структур, музеїв дають можливість фонди обласних державних архівів України. Всього у процесі роботи використано близько 3000 справ 30 фондів 23 архівів.

У своїй сукупності видана література, архівні джерела дають можливість для реалізації поставленою дисертацією мети і завдання.

У другому розділі “Формування мережі державних музеїв та основні напрямки їх діяльності” розглянуто шляхи розвитку мережі державних музеїв протягом кінця 1950-х —
1980-х рр., роль творчої інтелігенції в розвитку музейної справи.

Відмічено, що відновлення музейної мережі в Українській РСР починається зразу після звільнення її території від німецько–фашистських загарбників. Якщо у 1943 році поновили свою діяльність 11 музеїв, то в січні 1945 року в республіці вже працювало 97 музеїв, з яких 19 -республіканського і 78 обласного значення.

Однак, в кінці 50-х — на початку 60-х років у сфері культури в цілому, і музейництві зокрема, спостерігаються негативні тенденції. Реальні скорочення асигнувань на культуру, нігілістичне ставлення до неї виходило безпосередньо від перших посадових осіб країни, керівників Комуністичної партії та радянської держави. Зокрема, після виступу першого секретаря ЦК КПРС М.С. Хрущова на січневому (1961р.) пленумі ЦК КПРС, в якому різко критикувалися будь - які витрати, спрямовані на розвиток музейних закладів, в CРCР починається кампанія по скороченню мережі державних музеїв. В ході її тільки в Україні було звільнено близько 400 музейних працівників, 10 державних музеїв було переведено на громадські засади. Після проведеної перебудови в республіці налічувалося 89 державних музеїв з філіалами.

Різке скорочення штатів музейних закладів, відлучення від роботи цілого ряду досвідчених працівників змушували органи державного управління, зокрема Міністерство культури УРСР, шукати реальний вихід в ситуації, яка склалася. Один з них полягав в залученні до роботи в музеях представників громадськості. З цією метою 18 грудня 1962 р. Міністерство культури УРСР своїм наказом затвердило “Примірне положення громадського інспектора по музеях і охорони пам’ятників культури”. Іншим шляхом залучення любителів та знавців історії до музейної роботи стало створення музейних масових відділів на громадських засадах, які на 1965 р. були створені у 64-х музеях. Вони спиралися на самовіддану безкорисливу працю близько 2-х тисяч ентузіастів.

Активно підтримуючи експозиційну, пошукову, масову роботу державних музеїв, творча інтелігенція настійно ставила питання поновлення їх мережі. Так під її тиском Міністерство культури України в 1964 р. неодноразово зверталося до Ради Міністрів республіки з пропозицією відновити роботу 10 державних музеїв і 2-х філіалів.

На кінець 60-х років музейна мережа України була розширена до 132 історичних, краєзнавчих, літературно – меморіальних, художніх та інших музейних закладів.

Особливо активно розвиток музейної мережі відбувається у 1970-х — 1980-х рр. Здійснюються заходи щодо вдосконалення роботи існуючих музеїв, активно відкриваються нові. На основі аналізу документальних матеріалів вищого політичного керівництва і уряду республіки 1960-х — 1980х рр. автором виявлено близько 30 рішень ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР, у яких в різних площинах ставилися питання організації та діяльності музейних закладів.

Таким чином, на кінець 1980-х років завдяки зусиллям громадськості і при підтримці владних структур в республіці склалася розгалужена мережа музеїв, яка налічувала 391 заклад. За своїм профілем вони розподілялися таким чином: краєзнавчі – 70; історико-краєзнавчі – 114; художні – 67; літературно–меморіальні та літературні – 48; меморіальні – 23.

На кінець 1980-х років в їх фондах зберігалося близько 6 млн. пам’яток історії та культури.

Одну з провідних ролей у становленні і розвитку українського музейництва кінця 1950-х — 1980-х рр. відіграли творчі спілки, громадські організації, які не просто ініціювали створення нових державних музеїв, а й надавали практичну допомогу в організації їх роботи, доборі експонатів, популяризували музейні колекції серед населення. Завдяки їх зусиллям вдалося зберегти численні унікальні пам’ятки, які розкривають основні етапи історії української літератури, мистецтва, маловідомі сторінки життя та діяльності видатних діячів вітчизняної культури.

Важливе місце займали питання музейництва в діяльності Спілки письменників України. Йшлося, перш за все, про музеї, які мають загальнонаціональне значення. Так завдяки ініціативі Спілки письменників були відкриті Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва та Державний музей літератури України у Києві. Велику увагу приділяло керівництво СПУ відкриттю музейних експозицій по увічненню життя та діяльності Л. Українки, М. Лисенка, І. Карпенка-Карого. М. Садовського, М. Заньковецької, М. Вовчок, І. Нечуя - Левицького, О.Маковея, М. Шашкевича та ін. Виняткове зацікавлення творчої інтелігенції викликали державні програми по створенню музейних експозицій, присвячених національним геніям українського народу. Т.Г. Шевченку та І.Я.Франку. Завдяки активній позиції Спілки письменників були відкриті музеї українських письменників, які ввійшли в літературу в радянський час: М.Рильському, А.Головку, А.Малишку, Г.Тютюннику та ін.

Реальний вклад внесла громадськість України у створення музеїв відомих українських живописців та скульпторів.

Порушуючи питання про розширення мережі літературно – меморіальних, та меморіальних музеїв, творчі спілки, громадські організації активно ставали на захист пам’яток, пов’язаних з іменами діячів української культури. Завдяки зусиллям громадськості і, в першу чергу, творчої інтелігенції, було врятовано садибу І.П. Котляревського у Полтаві, будинок В.Г. Короленка в Житомирі та ін. Чернігівські краєзнавці активно виступали на захист будинків Д.А. Лизогуба та лікарів Полторацьких, унікального комплексу в с. Сокиринці, Антонієвих печер у Чернігові.

Цілком очевидно, що завдяки зусиллям творчих спілок, громадських організацій, втручанню окремих діячів науки і культури, мережа меморіальних та літературно–меморіальних, художніх музеїв поповнювалась новими культурно-освітніми закладами. Станом на 1 грудня 1989 р. вона налічувала 138 таких музеїв.

У третьому розділі “Організація і функціонування історико – культурних заповідників та етнографічних комплексів як один з напрямків музейної роботи” проаналізовано комплексні заходи по відтворенню музеєфікації Києво–Печерського культурного заповідника, процес створення державних заповідників та етнографічних експозицій, їх місце і роль в розвитку музейної справи.

Сама ідея створення державних заповідників, вироблення спеціальних форм і методів збереження історично – культурних пам’яток виникла і знайшла своє поширення вже в 20–ті роки ХХ ст. Одним з перших, постановою ВУЦВК і РНК від 29 вересня 1926 р., було створено історично – культурний заповідник “Києво–Печерська лавра”. На жаль, тяжких руйнувань було завдано Києво–Печерській лаврі в роки війни. Незважаючи на рішення вищого політичного керівництва, уряду республіки ремонтно–реставраційні роботи у заповіднику протягом 50-х рр. невиправдано затягувались. Основною причиною була відсутність необхідних коштів. Постановою ЦК КПУ і Ради Міністрів України від 13 березня 1963 р. “Про заповідник Києво–Печерська лавра” ставились завдання не лише ремонту і реставрації, а його подальшого використання. Нею схвалювалась пропозиція Міністерства культури України про об’єднання всіх історичних, архітектурних пам’ятників, будинків, розташованих на території Києво–Печерської лаври в єдиний комплекс і створення на його базі Києво–Печерського державного історико-культурного заповідника Міністерства культури УРСР.

Починаючи з середини 60-х років, перед заповідником стояло нелегке завдання. По-перше, необхідно було продовжувати ремонтно – реставраційні роботи окремих пам’яток, по-друге, вести експозиційну і масову роботу. Одним з перших у 1964 р. в будинку колишніх митрополичих покоїв розташувався Український музей народного декоративного мистецтва. У 1969 р. в Ковнірівському корпусі Лаври відкрився для відвідувачів музей історичних коштовностей України. Крім того, на території Києво–Печерського заповідника протягом 60-х – 70-х рр. функціонували музеї книги і книгодрукування, театрального, музичного і кіномистецтва, історична бібліотека.

Виконання постанови Ради Міністрів України від 2 лютого 1977 р. “Про додаткові заходи в подальшому поліпшені роботи Києво–Печерського державного історико–культурного заповідника” дещо активізувало реставраційні роботи, дозволило завершити відбудову окремих найцінніших об’єктів, піднести рівень експозиційної, фондової, науково – дослідної, масової роботи. Разом з тим, у 80-х рр. перед заповідником продовжували стояти гострі проблеми.

У досліджуваний період організація і діяльність історико – культурних та архітектурно – історичних заповідників залишалися одним з пріоритетних завдань у сфері музейництва. Належна увага у цьому плані приділялася державному архітектурно – історичному заповіднику “Софійський музей”. Отримавши свій юридичний статус у 1934 р., у післявоєнний час заповідник завжди знаходився під пильним контролем державних структур і громадськості. Протягом
60 – 80-х рр. режим збереження і експлуатації пам’ятника багатьма комісіями було визнано цілком слушним і раціональним.

Відчутні зрушення у досліджуваний період відбувалися у розвиткові Чернігівського та Новгород – Сіверського архітектурно – історичних заповідників.

Друга половина 70 – 80-х рр. ознаменувалася створенням заповідників на базі комплексів пам’яток історичних міст України. Протягом цього часу історико – культурні заповідники були створені у містах Львові, Кам’янець – Подільському, Переяслав – Хмельницькому, Острозі, Луцьку та ін. У1987 р. державним історико – культурним заповідником було оголошено комплекс пам’яток історичного центру м. Києва.

Якщо вказана вище група заповідників створювалася на базі комплексів пам’яток різних часів та епох, то друга — тематично розкривала певні сторінки в історії українського народу. Одним з таких є історико–культурний заповідник на острові Велика Хортиця, з організацією якого пов’язано чимало драматичних подій . У першій половині 60-х років на тлі політичної "відлиги" в середовищі інтелігенції широко обговорювалося питання щодо створення унікального за своїм змістом, архітектурним оформленням заповідника, який би висвітлював етапи формування українського козацтва, його життя, ратні подвиги в боротьбі з іноземними загарбниками. У виробленні концепції заповідника брали активну участь Академія наук УРСР, творчі спілки, окремі відомі діячі науки та культури.

Проект в своєму кінцевому результаті передбачав спорудження цілого ряду монументів, етнографічної зони музею. У кінці 60-х - на початку 70-х рр. робота по спорудженню заповідника вступила в свою активну фазу. Однак, зміна ідеологічного керівництва республіки, всі пов’язані з цим акції, практично звели нанівець зусилля тисяч ентузіастів. Приблизно аналогічною була доля іншого заповідника, який планувалось створити на базі пам’яток Чигирина, Суботова та Холодного Яру.

Окрему групу в мережі заповідників складають історико – археологічні, серед яких у досліджуваний період найбільшого розвитку набули державні історико-археологічні заповідники давньогрецьких міст Ольвії та Херсонесу.

Ще одну групу становлять заповідники утворені на базі меморіальних об’єктів, пов’язаних з іменами видатних діячів культури. Провідне місце серед них посідав Канівський музей-заповідник Т.Г.Шевченка.

Таким чином у досліджуваний період в республіці діяв 21 державний заповідник, який об’єднував найбільш цінні комплекси пам’яток;

Характерною рисою музейництва кінця 1950-х — 1980-х рр. стала організація і функціонування етнографічних комплексів, які збирали, експонували та популяризували унікальні зразки народної архітектури, побуту, унікальні витвори традиційних промислів. З пропозицією створити такі музеї в кінці 1950-х – на початку 1960-х рр.. виступало багато представників української інтелігенції, занепокоєних долею національної культурної спадщини.

Одним з перших зрушив кригу відомий український музейник М.І. Сікорський, який 1964 р. започаткував створення музею просто неба у м. Переяслав – Хмельницькому. Після ретельної пошукової і науково-дослідної роботи вже за перше десятиріччя свого існування етнографічний музей налічував 140 об’єктів. Починання музейників і краєзнавців Переяслав–Хмельницького знайшло підтримку уряду України, який 20 лютого 1967 року прийняв постанову “Про стан і заходи по дальшому поліпшенню охорони та збереження пам’ятників архітектури, мистецтва, археології та історії Української РСР”. Одночасно з цим, він визнав за доцільне утворити музеї під відкритим небом у містах Києві, Львові та Ужгороді.

Необхідно відзначити, що рішення про створення республіканського музею народної архітектури і побуту проходило досить нелегко, внаслідок протидії з боку консервативних кіл партійно - державного апарату. Врешті-решт ідея створення музею знайшла підтримку першого секретаря ЦК Компартії України П.Ю.Шелеста. За його участю політбюро ЦК КПУ 4 лютого 1969 г. ухвалило постанову “Про створення в м. Києві Державного музею народної архітектури і побуту УРСР”. З 1971 р. будівництво музею було передано Українському товариству охорони пам’яток історії та культури, яке мало позабюджетні кошти, спиралося на творчий потенціал свого активу як в центрі, так і на місцях.

Керівництву УТОПІК вдалося залучити до роботи по створенню музею провідних фахівців з різних галузей знань. Завдяки зусиллям Товариства, працівників музею народної архітектури і побуту, вже в перші роки існування музею вдалося зібрати унікальні експонати, які репрезентували народну культуру всіх регіонів України. На кінець 80-х рр. у музеї на площі 150 га. було зосереджено близько 300 споруд - пам’ятників української народної архітектури ХVІ – ХХ ст. Лише в 1976 р. (відкриття музею) – 1985 рр. з ними ознайомилися близько 1.5 млн. вітчизняних і зарубіжних туристів.

У 1972 р. відкрив свою експозицію Львівський музей народної архітектури і побуту, який розмістився на площі 60 га. і налічував 74 пам’ятники народної архітектури. З 1970 року аналогічний музей функціонує в Ужгороді.

Заслуговують на увагу ініціативи з організації етнографічних експозицій в містах і селах республіки традиційно відомих своїми народними промислами. Далеко за межами України був відомий музей народного мистецтва Гуцульщини в Коломиї. У жовтні 1980 р. Міністерство культури України розглянуло питання про створення у селі Петриківка Дніпропетровської обл. етнографічної експозиції, присвяченої петриківському розпису.

Протягом тривалого часу ряд відомих діячів науки і культури ставили перед вищими органами державної влади питання про створення музею гончарства в с. Опішні Зіньків-
ського р-ну Полтавської обл. Рішенням Міністерства культури України у 1986 р. тут було створено відділ Полтавського обласного краєзнавчого музею.

У четвертому розділі “Становлення і розвиток громадського музейного руху” досліджено головні напрямки розвитку громадського музейництва, проаналізовано його досягнення і прорахунки.

У кінці 1950-х на початку 1960-х рр. введена в ідеологічний обіг теза про те, що в ході просування до комунізму громадські норми в усіх сферах життя будуть зростати, своєрідно вплинула на громадське музейництво, дала новий поштовх для його подальшого розвитку. Зі сторінок центральних газет та журналів всюди пропагувався досвід депо “Москва – Сортувальна”, де у 1957 р. було створено музей “Великого почину” .

Певні реальні успіхи спостерігались в даному напрямку і в Україні. Так, на квітень 1960 р. в республіці було створено близько 260 музеїв та музейних кімнат.

Доцільно відзначити різноманітність тематики створених у кінці 1950-х- на початку
1960-х рр. громадських музеїв. Зокрема, серед них вирізнялися музей шахти ім. Артема Дзержинського р-ну Донецької обл., який налічував більше 200 оригінальних експонатів, музеї шахти “Кочегарка” у Горлівці, Донецького металургійного заводу, меморіальні експозиції, присвячені І. Франку, О.Кобилянській, Лесі Українці, М. Черемшині, Л. Мартовичу та ін.

Динаміку розвитку громадського музейництва засвідчує той факт, що на кінець 1961 р. в республіці вже діяло 325 самодіяльних музеїв і музейних кімнат. Високі здобутки тут демонстрували Львівська, Запорізька, Одеська, Миколаївська, Черкаська, Чернігівська, Київська та інші області.

Винятковий інтерес до створення самодіяльних музеїв і музейних кімнат виявили дослідники рідного краю Полтавської області. Велику допомогу полтавським краєзнавцям надавали місцеві владні структури, які предметно цікавилися нагромадженим в області досвідом громадського музейництва. Вжиті заходи давали свої конкретні результати. На 1967 р. на Полтавщині діяло більше 400 історико-краєзнавчих і 5 літературно-меморіальних музеїв та музейних кімнат.

Ініціатива полтавських краєзнавців по створенню громадських музеїв і музейних кімнат була підтримана в інших областях України. У 1975 р. на обліку у Міністерстві культури перебувало 2539 громадських музеїв. З них 2322 – історико-краєзнавчого профілю, 106 – літературно-меморіальні. Найбільша кількість музеїв функціонувала у Полтавській – 548, Донецькій – 133, Хмельницькій – 116, Житомирській – 112 та Чернігівській – 105 областях. У громадських музеях на цей же період зберігалося і експонувалося 1 млн. 645 тис. експонатів, з яких 603814 оригінальні, взяті на облік державними музеями.

Позитивним фактором у розвитку громадського музейництва стала підготовка багатотомної “Історії міст і сіл України”. По-перше, створення музейних експозицій проходило паралельно з діяльністю районних комісій по написанню нарисів і довідок до багатотомника, що дозволяло піднести як рівень самої експозиції, так і рукописів. По-друге, непересічне значення для розгортання громадського музейництва мав той унікальний інформаційно - довідковий апарат, який склався в процесі написання літопису населених пунктів України.

У процесі написання історії міст і сіл налагоджувались тісні контакти ініціативних груп з науковими колективами Академії наук України, провідними навчальними закладами.

Плідне співробітництво єднало громадських музейників з творчими спілками України, які розглядали музеї як важливий засіб популяризації історичних знань, художньої культури.

Предметом особливої зацікавленості СПУ у досліджуваний період стало створення експозицій на честь видатних діячів української літератури. Зокрема, в 1968 р. СПУ в силу своїх можливостей надала краєзнавцям допомогу у створенні музею відомого українського поета - байкаря Л. Глібова в селі Чорний Острів Хмельницької обл. Без конкретної участі письменників було б неможливим створення меморіального музею В.Сосюри в Лисичанську та ін.

Питанням громадського музейництва, зокрема створенню художніх музеїв, приділяла увагу Спілка художників України. У 1970 р. вона виступила з ініціативою – здійснювати комплектацію шкільних музеїв творами образотворчого мистецтва. Передбачалось також надання методичної допомоги школам у створенні музеїв образотворчого мистецтва (інструктаж по підготовці експозиції та умовах музейного збереження художніх творів, підготовки матеріалів для екскурсій та консультацій, тощо).

Активна робота громадськості, допомога владних структур дала позитивні результати. На 1 січня 1986 р. в республіці діяло 7898 громадських музеїв, з їх експозиціями ознайомилося понад 13 млн. чоловік.

У той же час, було б неправильно зображувати громадський рух за створення музеїв у кінці 1950-х — 1980-х рр. лише з позитивного боку. Як і кожне явище, яке визріло в надрах тоталітарної системи, він мав свої негативні сторони. Наприклад, не можна не помітити його виняткову заідеологізованість і політичну заангажованість. Так, більше третини з усіх музеїв і музейних кімнат складали експозиції присвячені В.І.Леніну, виконані на тиражованих матеріалах. Не пішло на користь громадському музейництву і жорстке планування цієї творчої за своїм характером діяльності. Так, прагнучи за будь - яку ціну виконати встановлені плани, обласні організації і установи нерідко вдавалися до приписок, звітували про навіть ще не розпочату роботу. У ряді громадських музеїв у досліджуваний період мали місце випадки незадовільної організації обліку й зберігання експонатів. У цей період поряд з цікавими, змістовними експозиціями перебували і ті, які навіть з великою натяжкою не можна назвати музейними закладами. Нерідко відбувалося так, що створені колективом ентузіастів громадські музеї надалі зупинялися у своєму розвитку, втрачали інтерес до пошукової і культурно-просвітницької роботи. Все це давало підстави знаходити в громадському музейництві елементи формалізму, відходу