КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ЖУРНАЛІСТИКИ

на правах рукопису

КВІТ Сергій Миронович

Індекс УДК 070 (09): 821.161.2 Донцов

ДМИТРО ДОНЦОВ І “ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВИЙ ВІСТНИК” (“ВІСТНИК”) НА ТЛІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ЖУРНАЛІСТИКИ 20-х-30-х РОКІВ. ІДЕОЛОГІЧНІ, ЕСТЕТИЧНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ПРИНЦИПИ

Спеціальність 10.01.08 — журналістика

філологічні науки, журналістика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ-2000

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі організації масово-інформаційної діяльності Інституту журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант — доктор філологічних наук, член-кор. НАН України Дончик Віталій Григорович, зав. відділом історії української літератури ХХ століття Інституту літератури НАН України.

Офіційні опоненти — доктор історичних наук, професор Дашкевич Ярослав Романович, директор Львівської філії Інституту української археографії та джерелознавства НАН України;

—

—

Провідна організація — Національний університет “Київський Політехнічний Інститут”.

Захист відбудеться 19 грудня 2000 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34 по захисту дисертацій за спеціальністю 10.01.08 при Київському Національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 03119, м.Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського Національного університету імені Тараса Шевченка (м.Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано 17 листопада 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук, професор В.Ф.Іванов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність обраної теми полягає, з одного боку, в її важливості для українського журналістикознавства та літературознавства, а з другого — з огляду на той факт, що в історії української журналістики вона досі систематично не розроблялася. Дещо краще стоїть справа в історії української політичної думки, історії української літератури та літературознавстві, де феномен “вістниківства” вже знайшов певне висвітлення. Загальна проблематика дисертаційного дослідження, яка виноситься на захист, — функціонування журналу “Літературно-Науковий Вістник” (1922-1932) і його безпосереднього продовження, журналу “Вістник” (1933-1939), під редагуванням Дмитра Донцова (1883-1973) та вплив цих видань на розвиток української суспільно-політичної думки, практичну політику, на динаміку інтелектуальних мод і тенденцій.

Редагований Дмитром Донцовим ЛНВ (“Вістник”) перебував на вістрі всіх ідеологічних та естетичних дискусій не лише в тогочасній Галичині та на еміграції, а й викликав пильний інтерес українських інтелектуалів Наддніпрянщини. Донцову вдалося організувати яскравий осередок письменників, критиків, літературознавців, політичних ідеологів та есеїстів, що увійшов в історію під назвою “празької школи” або “вістниківців”. Сюди зокрема зараховують Євгена Маланюка, Юрія Клена, О.Ольжича, Юрія Липу, Олену Телігу, Леоніда Мосендза, Наталю Лівицьку-Холодну, Олексу Стефановича, Михайла Мухина, Романа Бжеського та багатьох інших.

ЛНВ (“Вістник”) цікавий для нас величезним комунікативним резонансом, при порівняно невеликому тиражі, у міжвоєнній Галичині, також великою мірою на Волині, Буковині та на Закарпатті. Без перебільшення, це видання створило специфічну інтелектуальну і духовну атмосферу, в якій формувався український націоналістичний рух. Водночас Дмитро Донцов, у минулому відомий діяч української соціал-демократії, ставши головним редактором ЛНВ, повністю відійшов від організованого політичного життя і вже до самої смерті не був членом жодної політичної організації. У дисертаційному дослідженні докладно розглядається організація редакційно-видавничої справи, фінансування, робота з авторами, характеристика журналу та система розповсюдження, які свого часу були налагоджені Донцовим належним чином.

Актуальність обраної теми також пов’язана з методологічним значенням донцовської ідеологічної системи. У дисертаційному дослідженні з’ясовуються джерела світогляду Дмитра Донцова, еволюція його ідейних вподобань, вплив на інтелектуальне й суспільно-політичне життя та важливість, навіть нагальну необхідність застосування його ідеологічної доктрини для вирішення багатьох завдань, які стоять перед українською державою сьогодні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації узгоджується із загальним напрямком історико-журналістських, естетичних, соціологічних та політологічних досліджень, які провадяться Інститутом журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Зокрема Інститут журналістики, разом з Інститутом української археографії та джерелознавства НАНУ, готує до друку академічне видання п’ятитомника Дмитра Донцова.

Мета і задачі дослідження. Постать Дмитра Донцова має притягальну силу. Вона неординарна і контраверсійна. Досі його бурхливій діяльності даються протилежні оцінки, від некритичної апологетики до однозначного заперечення. З початком ХХI століття Донцов інтригує, захоплює, залишається недостатньо осмисленим і зрозумілим. Ця праця має на меті дати науково об_рунтовану оцінку Дмитрові Донцову — громадському діячеві, ідеологу, есеїсту, редактору, видавцю — на тлі його доби, від початку ХХ століття до другої світової війни. Повоєнна еміграційна творчість розглядається лише у стосунку до вістниківства. Задачі дослідження включають у себе комплексне висвітлення донцовського феномену, згідно з різними етапами ідеологічної еволюції, різноманітними зацікавленнями і творчими проявами натури, також включення постаті Донцова у романтичну європейську ідеологічну та філософсько-інтерпретаційну традицію.

Дмитро Донцов був ворогом статичності. Його приваблювали рух і динаміка. Його полемічний і пророчий дар, блискуча стилістика, іронічність, ерудиція і послідовність зрештою відіграли величезну роль у формуванні нормального українського мислення. Але за останні десятиліття в Україні та діаспорі багато що з донцовської спадщини було викривлено, втрачено і забуто. Дмитро Донцов був надзвичайно цікавою постаттю в історії української журналістики, літературознавства та суспільно-політичної думки. Про нього Євген Маланюк у “Книзі спостережень” сказав: “Часом аж страшно стає на саму думку: а що, якби отого “чорнявого студента” з Таврії забракло у нас на початку 20-х років ХХ століття?”1 Постать і писання Донцова викликали за його життя і викликають сьогодні багато суперечок, які точаться не так довкола його ідей, як довкола однозначної підтримки або однозначного заперечення на тлі повного незнання його теоретичної та публіцистичної спадщини. У наш час подібні чорно-білі підходи більше не можуть задовольняти нагальних вимог науки.

Таким чином, метою дисертаційної роботи є комплексне дослідження доктрини Дмитра Донцова в ідеологічній, політичній та естетичній площинах, насамперед в якості з’ясування центральної концепції такого важливого інтелектуального періодичного видання, яким був для своєї доби ЛНВ (“Вістник”), та виявлення її методологічного значення. До завдань цієї праці також відносимо представлення широкого інтелектуального і політичного контексту міжвоєнної доби, найбільш творчо продуктивної для Дмитра Донцова і всього вістниківського середовища.

Джерельна база. При написанні монографії були використані праці самого Дмитра Донцова (книжки та публікації в періодиці), спеціальні розвідки про нього, зокрема Степана Ленкавського, Михайла Сосновського, Володимира Яніва, Мирослава Прокопа, Ростислава Єндика, також сучасних авторів: Ярослава Дашкевича, Олега Багана, Богдана Харахаша, Юрія Вільчинського, Михайла Чугуєнка та ін.; велика допоміжна література. Джерельна база була істотно доповнена архівними матеріалами Центрального Державного Історичного Архіву у м.Києві, Центрального державного Архіву вищих органів влади, Центрального державного Архіву громадських об’єднань у м.Києві, Відділу рукописів Центральної Наукової Бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України. Було задіяно велику кількість фактологічного матеріалу з архіву “Вістника”, зібраного та опрацьованого у Варшаві Галиною Сварник. Окремі документи для зручності вміщені у додатках. Листування вістниківців публікувалося переважно в журналі “Українські проблеми”, редагованому автором дисертаційного дослідження. Там же систематично і послідовно висвітлювалися різноманітні питання, пов’язані з вістниківським середовищем та його лідером Дмитром Донцовим.

Стан досліджуваної теми. Досі видано лише два монографічні дослідження, присвячених діяльності й творчій спадщині Д.Донцова. Вони належать Ростиславові Єндику та Михайлові Сосновському. Однак величезна кількість написаного про Донцова, не виключаючи згаданих книжок, переважно має полемічний характер, а тому — значну політичну й ідеологічну заангажованість, що применшує їхню наукову вартість. Власне М.Сосновський перший спробував витлумачити постать Дмитра Донцова науково. Ця справа продовжена у наш час, однак праці таких авторів, як Майя Леськова, Володимир Кириленко, Михайло Чугуєнко та Роман Безсмертний, не виходили окремими виданнями. Вони присвячені різним аспектам багатогранної діяльності Дмитра Донцова.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційне дослідження являє собою цільний ідеологічний портрет головного редактора ЛНВ (“Вістника”), оскільки, на наш погляд, саме політична ідеологія українського націоналізму є рушійною силою його бурхливої діяльності. У свою чергу, вона пов’язана з неоромантичною естетикою, має романтичне філософське під_рунтя. Донцовську естетику ми також розглядаємо як частину світу його ідей, тому ідеологічний портрет виходить за межі аналізу власне політичних поглядів.

До наукової новизни дисертації зокрема відносимо системне обгрунтування автором необхідності вживання терміну “вістниківці” для назви інтелектуального кола, згуртованого біля журналу ЛНВ (“Вістник”), на противагу існуючому в літературознавчій та історико-журналістській науці визначенню “празька школа”. Автор доводить, що перший з них адекватно характеризує ідеологічну сутність цього кола, а другий був покликаний применшити чи навіть приховати значення ЛНВ (“Вістника”) та його головного редактора у його згуртуванні та ідеологічному оформленні.

У дисертації вперше зроблений грунтовний аналіз естетики Дмитра Донцова і вістниківців, яка спиралася на традиції середньовічної готики та українського Бароко; політична ідеологія представлена у вигляді самодостатнього феномену українського націоналізму, що водночас спирається на традиції європейського консерватизму; герменевтична система Донцова окреслюється в межах класичної європейської філософії як вільного міркування з метою здобуття істини (Платона — Мартіна Гайдеггера).

З огляду на теперішню суспільно-політичну ситуацію в Україні, донцовські ідеї не втрачають свого методологічного значення. Вони актуальні в контексті сучасної геополітики, внутрішньої політики, з погляду формування державної ідеології та українського інформаційного простору. Тому донцовська методологія представлена автором дисертації як комплексна герменевтична доктрина, що її можна практично застосовувати для осмислення різних політичних та естетичних явищ, пов’язаних з проблематикою сучасної України.

Сподіваємося, що праця приверне належну увагу до постаті Дмитра Донцова. У майбутньому це уможливить більш системне висвітлення його редакторської, есеїстичної, видавничої та громадсько-політичної діяльності, сприятиме розширенню обріїв українського журналістикознавства, практичному застосуванню його методології в сучасному літературознавстві, також у соціології та політології. Дисертаційне дослідження може бути використано для написання відповідних лекційних курсів для вищих учбових закладів по філологічних, філософських, історичних і політичних дисциплінах.

Методологічна основа дисертації грунтується передусім на фактологічному дослідженні першоджерел. Проте інтерпретація має не констатаційний, а науково-ідеологічний характер. Окреслюється коло проблем, що над ними працював Дмитро Донцов, з’ясовується, про що він говорив у своїх працях і, по можливості, — що хотів сказати. Тобто виявляються і застосовуються ті критично-філософські концепції, насамперед романтичної природи, які практично використовував Донцов. Ми виходимо з донцовських пріоритетів, оцінюємо їхнє значення й адекватність для доби, коли вони були поставлені на порядок денний, і — для наших часів. Наше ставлення до Дмитра Донцова прагне всебічного осмислення цієї постаті.

У дисертації діяльність Дмитра Донцова розглядається з погляду реального позитиву, звертається увага не тільки не суперечності й розбіжності, але також на взаємодоповнення існуючого тоді ідеологічного тла. Скажімо, можна розглядати Дмитра Донцова та В’ячеслава Липинського як особистих ворогів та ідеологічних противників, а можна навіть, до певної міри, як однодумців, як це зробив Володимир Янів: “Досить основно вже розпрацьоване питання окциденталізму України в нашій літературі під ідеологічно-політичним аспектом; вистачить пригадати імена, без вийнятку, ідеологів останніх десятиріч, з підкресленням, зокрема, пристрасних виступів Липинського і Донцова”.2 Адже своєрідне заповнення ідеологічних лакун було одним з головних завдань, що їх ставив перед собою Дмитро Донцов.

Дисертаційна робота має міждисциплінарний характер. Тут висвітлюється проблематика на перетині різних наук — історії й теорії української журналістики та літератури, також філософії, герменевтики, політології, джерелознавства, теорії масових комунікацій.

Практичне значення одержаних результатів має методологічний характер. У дисертаційному дослідженні розглядається сутність донцовської герменевтичної методології, а в останньому розділі також дається приклад її практичного застосування. Діяльність Дмитра Донцова позитивно відбилася на широті й глобальності українського національного мислення, одночасно заперечивши народницьку спрощеність та ліберальну маргінальність, скерувавши його в ракурс відповідальності за висловлене, так само, як і за зроблене. Автор “Націоналізму” (1926) справді вважав Слово зброєю. Можна провести відповідну аналогію з традиціями Тараса Шевченка, який на сторожі нації поставив Слово та Мартіна Гайдеггера, який вважав, що мова — дім буття і що мова мислить.3 Власне донцовську традицію можемо окреслити синтез свободи стилю і визначеності. Сьогодні, в умовах посилення різних спроб нівелювання і розмивання українського культурного контексту, вона набуває особливого значення — в якості теоретично-інтерпретаційного застосування в гуманітарних галузях та ідеологічно-прикладного в системі сучасного державного управління — з погляду концепції формування і послідовного відстоювання українських національних інтересів.

Апробація дослідження. Результати дисертаційної роботи були оприлюднені автором на наукових конференціях: “Ідейно-теоретична спадщина Дмитра Донцова і сучасність” (Запоріжжя, 1993); “Націоналізм: історія, сучасність, перспективи” (Київ, 1995); “Національні дискурси” (Львів, 1999); “Сучасна інформаційна політика” (Київ, 1999); “Між модернізмом і постмодернізмом: новітні досягнення в українському мистецтві, філософії, літературознавстві” (Урбана-Шампейн, США, 1999). Дисертація пройшла обговорення і рекомендована до захисту на двох кафедрах Інституту журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка: організації масово-інформаційної діяльності (2 березня 2000 р.) та історії літератури і журналістики (27 березня 2000 р.).

Структура роботи. В основі структури дисертаційного дослідження лежать два головних принципи: біографічно-хронологічний та ідеологічний. Після біографічного нарису досліджуються відновлення, функціонування протягом 1922-1939 років і закриття ЛНВ і “Вістника”, естетична та ідеологічна концепції Дмитра Донцова, його діяльність як редактора, ідеолога та есеїста, спроба ще одного відновлення журналу по війні на еміграції. В підсумку розглядається методологічне значення донцовської спадщини для культурного й політичного життя сучасної України. Структура дисертації включає в себе: вступ, сім розділів основної частини, висновки, список використаних джерел (534 найменування) і 2 додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ, Біографічний нарис. Формування світогляду Дмитра Донцова, розповідає про життєвий і творчий шлях Д.Донцова, що є важливим для обраної теми, адже головний редактор ЛНВ (“Вістника”) протягом життя зазнав значної еволюції світогляду й переконань: від атеїзму й соціалізму до націоналізму і засад воюючої Церкви. Розглянуті версії про походження роду Дмитра Донцова, його дитячі та студентські зацікавлення. Здобуваючи освіту в Петербурзькому, Віденському та Львівському університетах, він виявив себе здібним і наполегливим студентом, що цікавився українською та світовою історією, літературою, філософією. Донцов вільно спілкувався і писав німецькою, англійською, італійською, іспанською та французькою мовами.

З початку століття він був заангажований до українського національно-визвольного руху: належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів, Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, мав відношення до хліборобської партії, яка підтримувала гетьмана Павла Скоропадського. Після поразки визвольних змагань Дмитро Донцов виступив одним із засновників Партії Національної Роботи, яка проіснувала недовго, і від 1923 року формально не належав до жодної організації. Під його безпосереднім впливом виховуються провідники націоналістичного руху і сама Організація Українських Націоналістів.

У цьому розділі використана велика кількість архівних матеріалів і маловідомих в Україні джерел, які нам вдалося розшукати у Німеччині та США, спогади сучасників. Тут дається належна оцінка постаті Дмитра Донцова та наголошується її значення в історії української суспільно-політичної думки, для розвитку українського визвольного руху ХХ століття та організації українського інтелектуального життя.

Літературно-Науковий Вістник” (1922-1932) і “Вістник” (1933-1939) є другим розділом дисертації. Він має підрозділи: “Відновлення видання”, “Організація редакційно-видавничої роботи”, “Стосунки з польською владою і ставлення до Польщі. Закриття журналу”, “Значення ЛНВ (“Вістника”)”. Розгляд редакційно-видавничої діяльності Дмитра Донцова змушує нас визнати, що вона була оптимальною в існуючих тоді умовах. Головному редакторові вдалося, по-перше, зробити журнал основою добре організованого видавництва, що дозволяло також випустити в світ багато спорідненої літератури. По-друге, видавництво спиралося на згуртований колектив однодумців, куди входили як творчі, так і технічні співробітники. По-третє, вся література з донцовського видавництва, включно з ЛНВ (“Вістником”), виходила під безпосереднім редагуванням самого Дмитра Донцова, мала на собі знак його пристрасного стилю, була відповідно дібрана, ідеологічно загострена та, до певної міри, у цих же ідеологічних межах, інтелектуально поліфонічна. Тому, по-четверте, вся донцовська друкована продукція чітко орієнтувалася на власну аудиторію і, як наслідок, — мала величезний комунікативний резонанс.

В дисертаційному дослідженні розкривається принципове питання: “Чи був Донцов для поляків “своїм”, чи діяв узгоджено з польськими владними чинниками?” З’ясовується, що “своїх” не садять до концтаборів, що подібним закидам немає жодних документальних свідчень. Навпаки, документи підтверджують тезу про професійну незалежність ідеологічної та видавничої політики Дмитра Донцова. Тому припущення про будь-які контакти головного редактора ЛНВ(“Вістника”) з польською владою чи, тим більше, якісь симпатії до неї, є нічим не обгрунтованими інсинуаціями. Водночас, визначаючи стратегічне й геополітичне ставлення українців до Польщі, у “Підставах нашої політики” (1922) Дмитро Донцов виходить з міркувань максимально практичних та реалістичних. На його думку, засадниче протиставлення інтересів України та Польщі відійшло у минуле.

Об’єктивний аналіз ставлення Донцова до Польщі, а саме ствердження ним необхідності ведення міжнаціонального діалогу, майбутнього міждержавного зближення, руху в напрямку покращення культурно-політичних стосунків, свідчить про позитивний практицизм українського націоналізму у визначенні пріоритетних завдань та інтересів України. Дмитро Донцов потверджує важливу істину, до розуміння якої ми приходимо щойно після 1991 року: нація повинна жити майбутнім, а не ставати заручником минулого. Стратегію Донцов відокремлював від тактики. У межовому часі нація не тільки йде за власною традицією, але також повинна знайти в собі силу на витворення нових традицій. Посьогодні залишається актуальним це концептуальне геостратегічне переорієнтування України: разом з Європою проти Росії.

У роботі стверджується, що розуміння місця і значення ЛНВ (“Вістника”) для української суспільно-політичної та естетичної думки, для української духовності в наш час формується надзвичайно повільно, долаючи радянську політичну інерцію разом з експортованою до нас після проголошення незалежності ідеологією постмодернізму (тоталітарного лібералізму). На наш погляд, оцінки Галини Сварник цілком відповідають історичній правді: “Одинадцять річників “Літературно-Наукового Вістника” і шість з половиною річників “Вістника”, які вийшли за редакцією Донцова, зуміли прищепити свої ідеї досить широким колам суспільства, особливо на західноукраїнських землях, витворили літературну школу “вістниківців”, зуміли дати відповідь на вимоги міжвоєнної доби, вказували шлях, яким повинна йти нація, щоб досягти окресленої мети”.4

Розділ Вістниківці — третій. Він поділяється на підрозділи: “Що ховалося під назвою “празька школа” української літератури?”, “В колі однодумців”, “Вістниківська квадри_а”, “Стосунки з Донцовим”. У дисертаційному дослідженні термін “празька школа” української літератури тлумачиться нами як своєрідний евфемізм, покликаний применшити значення Дмитра Донцова в оформленні цього інтелектуального кола (чомусь “пражани”, а не “вістниківці”, “донцівці” чи “націоналісти”). Поет Леонід Лиман, який уже давно мешкає у США, дає інше пояснення виникнення цього терміну, причому для нього це не версія, а річ звичайно зрозуміла. Він каже, що так називали всю міжвоєнну “петлюрівську” еміграцію до Чехословаччини, яку підтримував Масарик.5 Можливо, саме ця інтерпретація є правдивою. Можливо навіть, що, зрештою закорінившись в українському літературознавстві, термін “празька школа” мав би право на існування. Так могло би бути, якщо б не мало місця певне ідеологічне “підкориговування” історії літератури. Тому в дисертації ми користуємося тільки визначенням “вістниківці”.

Докладно розглянуті й заперечені антивістниківські виступи Юрія Шереха-Шевельова. На думку автора дисертаційного дослідження, вони мають як особистісний, так і концептуальний характер. Багато в чому, пишучи на українську тематику, цей науковець волів залишатися поза межами української трагедії. Тому в нападках Юрія Шереха на вістниківство можна добачити також інші — ідеологічні — причини, поруч із звичайним особистісним протистоянням. Справа в тому, що націоналізм, як політичне втілення естетичного романтизму, завжди вимагає конкретних прикладів і вчинків. Неможливо вести мову про “чистий ідеалізм”, не посилаючись на героїчні вчинки його носіїв і послідовників. Скажімо, не могло б бути християнства без жертви Ісуса Христа. Юрій Шерех виходить з повного заперечення ідеалізму, притаманного таким мислителям ХХ століття, як Зігмунд Фройд та Жан-Поль Сартр. З такого погляду відстоювання романтичного стилю діяння і міркування вважається порожньою фразеологією.

Поетична назва “вістниківська квадрига” належить Юрієві Клену (справжнє прізвище — Освальд Бургхардт), який входив до літературного угруповання “неокласиків”, розгромленого радянською владою у 30-х роках. Йому 1931 року пощастило вирватися з Києва на історичну батьківщину (він був німцем). Після переїзду до Німеччини, за допомогою Дмитра Чижевського, він влаштувався викладачем української та російської літератур на Слов’янському семінарі Мюнстерського університету. Юрій Клен знайомиться з Дмитром Донцовим і стає одним з найпослідовніших вістниківців. “Вістниківська квадрига” була центром вістниківського середовища, ідеологічно найближчим до Дмитра Донцова. Клен спочатку зарахував до “квадриги” Євгена Маланюка, Олену Телігу, О.Ольжича та Леоніда Мосендза. Пізніше сюди також відносили самого Юрія Клена, Юрія Липу, Наталю ўеркен-Русову.

Вістниківці були колом однодумців, яких об’єднувала спільна ідеологічна платформа (український націоналізм) та практично — Дмитро Донцов із своїм ЛНВ (“Вістником”). Ці люди творили національну революцію власними руками. Всі вони мали спільне політичне прагнення, яке звалося незалежною батьківщиною, всі вони, так чи інакше, були співучасниками національної революції, перефразовуючи Маланюка, із стилетом і стилосом в руках. Багато хто з них, як О.Ольжич, Олена Теліга та Юрій Липа, загинули геройською смертю у другій світовій війні, перші двоє в боротьбі проти німецьких, Липа — проти російських окупантів. Життя вістниківців було органічним продовження їхньої творчості, що цілком укладається в романтичну концепцію літератури. Вони взяли на себе відповідальність за долю нації в межовій ситуації, в якій опинилася Україна після поразки визвольних змагань початку ХХ століття. Тому будь-які урочисті образні означення, на зразок “трагічні оптимісти” чи “лицарі духу”, відповідають дійсності. Дмитро Донцов був організатором, ідеологом і лідером цього кола літераторів. Літературна та есеїстична творчість вістниківців, що її можна узагальнити як неоромантизм, вписала в історію української літератури одну з найяскравіших сторінок.

Наступний, четвертий розділ дисертації має назву Естетичні засади. Його зміст розкривається у підрозділах “Європа і Просвіта”, “Націоналізм і готика. Українська есеїстика”, “Козацьке Бароко”, “Інтелектуалізм вістниківства”. Дискусія навколо “Європи” і “Просвіти” у 20-х роках ХХ століття точилася не так навколо двох певних естетичних доктрин, як навколо принципів, що в різних часах і умовах набували різного вияву і оформлення. Для бездержавної України це було також політичним протистоянням. У дисертації зауважується, що Дмитро Донцов приходить у літературознавство через ідеологію. Він став критиком і літературознавцем не так із самих зацікавлень літературою, як з потреби створити загальну картину українського духовного життя і впливати на нього.

Літературний процес уже традиційно був спільною трибуною для українських інтелектуалів, які в умовах бездержавності не могли знайти відповідного вираження в інших гуманітарних (і не тільки) галузях. Так само суто ідеологічною є естетична парадигма протиставлення “Європи і Просвіти”. Донцов дискутував у цих рамках, але тільки “з приводу”, оскільки його власна естетична концепція передбачала глибинну переконаність у правдивості власних ідеалів, інтуїтивне розуміння складних перипетій життя. Для Дмитра Донцова Європа є чимось набагато складнішим, ніж звичайним притиставленням “Просвіті”. Насемперед це спосіб мислення та інтерпретації життя. Цю дилему він розуміє радше як “Європа чи Росія?”, що у свою чергу вимагає відповідного позитивного насвітлення поняття Європи, яка для Донцова ідеологічно асоціюється з добою Середньовіччя.

У дисертації проводиться думка про те, Європа у розумінні Донцова — це відповідний погляд на життя, коли не існує нічого статичного і завмерлого, все сприймається у своєму розвитку й динаміці. Тому правильніше назвати літературознавчу публіцистику Дмитра Донцова есеїстикою, що належить до романтичної традиції герменевтики Фрідріха Шлейєрмахера (1768-1834) та Вільгельма Дільтея (1833-1911), які вважали інтерпретацію таким же мистецтвом, як і власне мистецька творчість. Комплексне вираження однієї системи поглядів на мистецтво передбачає наявність інших цільних систем, можливо, протилежних, але авторських, адресних і таких, за які несе відповідальність автор. Естетичний світ Донцова — це не лише набір певних позитивних тверджень. Він також окреслює всесвіт естетичної поліфонії різних точок зору. “Тоталітаризм” донцовської есеїстики полягає у вимозі романтичного, тобто матеріалістично незаангажованого погляду на розглядувану проблематику.

Традиції середньовічної _отики та українського Бароко осмислюються автором дисертації як своєрідні підвалини донцовського неоромантизму, що проектувався на політику у вигляді націоналістичної ідеології. Естетична система Дмитра Донцова будується на жорсткому протиставленні двох першопричин життя, Добра і Зла. Цим вона споріднена з християнством. Стати по боці Добра для того, щоб перемогти Зло — ось головне завдання інтелектуала, який розглядає життя і мистецтво як містерії, що в них він бере участь. Відповідно національні цінності відносяться до Добра, а все, що проти України, є Злом. Дмитро Донцов також не поділяв релігійного фаталізму, коли все повинно залежати від волі Господа. Одна справа Божий промисел, а зовсім інша — людське прагнення до його здійснення. Божа воля не може бути прикриттям і виправданням людської нікчемності.

ўотика виступає однією з головних підстав естетичної доктрини Дмитра Донцова. Своєю християнськістю вона конкретизує романтичну основу українського націоналізму, рівною мірою віддаляючи його від тоталітарних концепцій міжвоєнної доби та від ліберального постмодернізму, який ідеологічно сформувався після другої світової війни. ўотична природа донцовської концепції також є ознакою європейського походження (консерватизм і традиціоналізм) українського націоналізму, окреслюючи його міжнародне значення. ўотика має універсалістський характер, поєднуючи визначеність і людяність, стаючи одночасно грунтом для міжнаціонального діалогу й ідеологією відстоювання власних інтересів. Це естетика ієрархії, індивідуалізму і пристрасті на тлі вічності, що усвідомлюється як Бог.

Тоді як сучасна західноєвропейська людина формувалася за доби готики, з її розумінням ієрархії та правовою свідомістю, сучасна українська людина формувалася за індивідуалістичної доби Бароко, що історично співпала з козаччиною, часами найбільшого піднесення українського духу. Іншими словами, вважає автор дисертаційного дослідження, Бароко можемо вважати українською готикою. Хоч тут майже відсутня ідея ієрархії. Можна вести мову про специфічно український феномен, що має назву українського або козацького Бароко. Дмитро Донцов і вістниківці апелювали до готики й до української традиції. Таким чином, у нас є всі підстави ототожнити саме це розуміння традиції з козацьким Бароко, яке також увібрало в себе багато відмінних рис попередньої, князівської доби та залишило потужну спадщину на майбутнє. Хоч у Донцова практично нема мови про Бароко, він посилається на діячів героїчної козаччини, на Григорія Сковороду тощо. Особливого значення традиція набуває в книзі “Дух нашої давнини” (Прага, 1944).

Підсумовуючи барокові коріння донцовських ідей, слід звернути увагу на три основних чинники. По-перше, важливе значення мають теоцентризм, ідеалізм та ірраціоналізм українського Бароко, — всі вони по-новому виявляються у донцовській концепції у вигляді гармонії націоналістичного неоромантизму. По-друге, химерність і синтетизм Бароко лягли в основу герменевтики Донцова та його есеїстичного типу мислення. По-третє, всебічний, зокрема геополітичний, універсалізм Бароко створив традицію, на якій вістниківцями були здійснені різноманітні глобальні історіософські, культурологічні, геокультурні та геополітичні шукання. У ЛНВ і “Вістнику” українська суспільна думка перестає бути загумінковою.

Заперечення Дмитром Донцовим примату Розуму над Духом зовсім не означало відмежування від активного інтелектуального життя. Донцов дискутував і розставляв акценти. Його концепція була стрункою, “готичною”, такою, що у своєму ідеалізмі та ірраціоналізмі спиралася на українську барокову традицію. Разом з тим, головний редактор ЛНВ (“Вістника”) також перебував у центрі інтелектуальних шукань своєї доби. У Дмитра Донцова та інших вістниківців можна спостерегти широкий спектр інтелектуального пошуку — романтизм, інтуїтивізм, волюнтаризм, екзистенціалізм, модернізм, ідеологізм. Усі ці різноманітні напрямки об’єднані спільним знаменником ідеалізму та визначеності, головне в них — процес застосування, настанова пошуку, власне прагнення істини. Сутність вістниківської методології може бути висловлена міркуванням Платона: “Мудрість — безпередумовне знання; знання вічних речей; умоглядне знання причини існуючого. Філософія — постійна спрага знання буття; здатність споглядання істини, якою вона є; наполегливість душі, поєднана з правильним міркуванням”.6 Так і Дмитро Донцов, очевидно, розуміє і застосовує філософію як вільне міркування в процесі пошуку істини.

П’ятий розділ, Ідеологічне підгрунтя та організаційні принципи, включає в себе одинадцять підрозділів і є найбільш структурованим. Тут розглядаються такі аспекти: “Дискусія попередників”, “Ситуація в Європі”, “Конфлікт з Липинським. Націоналізм і монархізм”, “Ставлення до Росії”, “Критика драгоманівської спадщини. Ставлення до “лівих” політичних течій”, “Нація і націоналізм”, “Орденська концепція національного проводу”, “Націоналізм і церква”, “Полеміка з Леніним”, “Стосунки з єврейством”, “Нацизм, фашизм та український націоналізм”. Націоналістична доктрина Дмитра Донцова розглядається в дисертаційному дослідженні як певний етап органічного розвитку ідеології українського націоналізму, що був розпочатий його попередниками. Зміст і форма донцовських писань визначалися конкретною духовною і суспільно-політичною ситуацією на українських землях у 20-30-х роках ХХ століття. Тому Д.Донцова не можна протиставляти Миколі Міхновському чи навіть Юліанові Бачинському. Досліджується адекватність того, що сталося і відбулося, а не можливість створення того, що могло бути, але історично не здійснилося.

Між двома світовими війнами, у 20-30-х роках ХХ століття, в Європі виникла і зміцнилася своєрідна мода на тоталітаризм. Ніхто нікому не довіряв. На тлі загального виснаження війною, принижена Німеччина, передусім у прагненні реваншу, знайшла собі потужного спільника — СРСР, який у цей час готувався до глобальної війни. Разом з тим, формування націонал-соціалістської системи було націоналістичною реакцією на інтернаціоналістичний комунізм. Саме в цьому ракурсі до Адольфа Гітлера (1889-1945) ставилися США та держави Європи, ганебно-поблажливо реагуючи на його “витівки”, включно з розподілом Чехословаччини.

Авторитаризм і, тим більше, тоталітаризм не був у Донцова самоцінною вартістю. Головним джерелом тих ідей, що їх проголошував і пропагував головний редактор ЛНВ (“Вістника”) виступає потреба відстоювання українських національних інтересів і далі — створення УССД (Української Самостійної Соборної Держави). Цим пояснюється його зацікавлення тогочасними західноєвропейськими активістичними й елітаристськими концепціями, які були не лише модними, а й сучасними, актуальними та адекватними тогочасній політичній дійсності. Його доктрину слід розглядати не як закінчене вчення, а як інтелектуальне шукання, своєрідне щеплення на українському _рунті традиції європейського неспокою і здобування.

На формування політичного мислення Дмитра Донцова великий вплив мав ідеолог українського монархізму В’ячеслав Липинський (1882-1931). Донцову навіть закидали плагіат з творів останнього. Автор дисертаційного дослідження доводить безпідставність подібних тверджень. Якщо Липинський вважав, що українці повинні рухатися від створення держави до згуртування нації, Донцов стояв на протилежній точці зору: від нації до держави. Монархізм для Донцова — це певна зашореність, небажання бачити реального світу і жити в нім. Так чи інакше, це обмеження національної революційної творчості, яке, на його думку, мало бути усунене з українського політичного життя. Для того, щоб перемогти, українці повинні йти за своїми національними інстинктами, почуваннями і пристрастями. Революційний порив буде переможним, якщо він буде природним. Саме брак природності закидає Донцов українському монархізмові.

Неприйняття всього російського стало однією з наскрізних ідей, що пронизували творчість Дмитра Донцова. Засаднича — тактична, стратегічна, історична, культурна й геополітична ворожість Росії до України була і є настільки очевидною, що нерозуміння цього факту слід розглядати як величезне викривлення української суспільної свідомості під час тривалого життя в силовому полі імперії.

Автор дисертаційного дослідження підкреслює, що три “братські” зближення України з Росією: за часів Переяславської ради, після 1917 і 1939 років супроводжувалися масовими репресіями українців, нищенням української культури та різних національних інституцій. Дмитро Донцов став найбільшим і найпослідовнішим ворогом Російської імперії, який глибоко розумів її духовне життя, психологію та пропагандивні нюанси. За різнорідною ідеологічною машкарою він розпізнавав ті самі шовіністичні “вуха”. Так само, для СРСР-івського варіанту Російської імперії він знайшов найправдивіші оцінки, за що радянська пропагандивна система зробила Дмитра Донцова чи не найбільшим своїм “монстром”. Росія в його оцінках завжди поставала у своєму справжньому вигляді.

Дух національної провінційності, “провансальства” в Україні Дмитро Донцов пов’язує з ім’ям Михайла Драгоманова, діяльність якого трактує у розрізі певної політичної інфантильності. На думку Донцова, ця людина спричинилася до абсорбування українським політикумом найшкідливіших для себе традицій — соціалізму, атеїзму, релятивізму, некритичного сприйняття Заходу, упадання перед ідеологією, що її продукувала імперська російська культура. Донцов завжди мав надзвичайно реалістичне розуміння політики російського імперіалізму. Ще перебуваючи в українських соціалістичних організаціях, він зрозумів, що не можна одночасно бути марксистом і українським політиком. Принаймні це ще нікому не вдалося. На політичній арені національні інтереси завжди домінують над соціальними. Тим більше, в українських умовах. Навіть ті українські діячі, що мали велику особисту мужність, популярність і владу, як Михайло Грушевський, програли у політичному двобої більшовикам, озброєним виразною ідеологією. Отже єдино можливою альтернативою таким популярним тоді й згубним для України соціалістичним ідеям, на думку Дмитра Донцова, міг стати тільки націоналізм.

Погляди Дмитра Донцова на поняття нації мають центральне значення для вивчення його творчості. Однак він практично не дає дефінітивних визначень нації і націоналізму. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, має місце вдале поєднання змісту і форми понять. Ірраціональна сутність націоналізму висловлюється у вільній есеїстичній формі, якій є чужими будь-яка статичність та академізм. Націоналізм може стати основою такої політичної програми (чи програм), які будуть потрібні нації на певному відтинку часу. По-друге, екзистенціональне загострення націоналістичної доктрини Дмитра Донцова вимагає не тільки зрозуміння поняття, але також засвоєння його в якості способу думання та існування. По-третє, іронічність Донцова, співзвучна з його полемічним даром, не дозволяє конституювати такі важливі поняття як щось застигле і непорушне, бо рано чи пізно це може викликати справедливу іронію опонента. Нація і націоналізм завжди виступають у нього в системі певної конкретної аргументації.

По-четверте, ці динамічні поняття все ж мають певні іманентні риси, як-от расовість та інстинктивність, а тому — органічність дії і почування. Расовість обов’язково включає в себе етнічність, але не виключає персоналістичний вибір культурно-психологічної приналежності до українства. Тим самим Дмитро Донцов розширює розуміння політичної нації за межі населення певної території. По-п’яте у такому вигляді доктрина націоналізму могла з’явитися лише за умов історичної межової ситуації. Тому вона має вигляд романтичного активізму, спорідненого з відповідними європейськими традиціями. Співвідношення кінцевих критеріїв моральності й необхідності визначається врівноваженням життєвих потреб нації та засад християнства. Головна ознака націоналізму Дмитра Донцова — це ситуативна конкретика і практицизм, це дух боріння, який ніколи не згасає, поки жива нація, і який завжди знаходить адекватні своєму часові форми вияву.

Заперечуючи демократичний спосіб національної дії між двома світовими війнами, Дмитро Донцов розробляє орденську концепцію національного проводу, яка зрештою лягла в основу створення українського політичного ордену ОУН. Орденська концепція національного проводу була далекою від абстракції. Після початку другої світової війни всі українські партії припинили своє існування разом з польською державою та її законами. Тільки ОУН відстоювала українські національні інтереси в боротьбі проти різних окупантів. Без точок відліку, виставлених у ХХ столітті Організацією Українських Націоналістів, українська державотворча традиція була б перерваною.

Відомо, що Дмитро Донцов був апологетом воюючої Церкви. У скрутну хвилину українська Церква, окрім того, що була духовною інституцією, стала також прапором боротьби. Свідомість українського революціонера була патріотичною і, разом з тим — релігійною. Ці два поняття були пов’язані нерозривно. Вони створювали серед націоналістів атмосферу розуміння жорстокої національно-визвольної війни як святої справи. Відтак за Україну вони відповідають перед нащадками і перед Богом. Всі ці процеси ідеологічного формування українського суспільства були передбачені й керовані Дмитром Донцовим. Він веде мову не просто нову світову війну, але про нову релігійну війну.

Для Дмитра Донцова Володимир Ульянов (Ленін) протягом усьго життя і навіть після смерті залишався опонентом і конкурентом. Їхня дискусія розпочалася ще перед 1917 роком. Донцов був свідком перемоги, тріумфу і занепаду більшовизму. Він не дожив до його падіння і розпаду СРСР, проте передбачив ці події. Історією було доведено, що в протистоянні з Леніним переміг Донцов. Найголовніше, що в центрі протистояння і перемоги було українсько-російське протистояння в ідеологічному, культурно-цивілізаційному і навіть геополітичному аспектах. Український націоналізм проти російського імперіалізму.

Не зважаючи на безпрецедентний терор, внаслідок якого Україна втратила у ХХ столітті понад 50 мільйонів