КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

КОНСТАНТИНОВ ВІКТОР ЮРІЙОВИЧ

УДК 327.7

ПРОБЛЕМА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ В КОНТЕКСТІ РОЗШИРЕННЯ НАТО

(90-ті РОКИ)

23.00.04 – Політичні проблеми міжнародних систем і глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеню

кандидата політичних наук

Київ – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник : доктор історичних наук, професор

МАНЖОЛА Володимир Андрійович,

Радник Посольства України у Франції

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

КАМІНСЬКИЙ Євген Євменович,

зав.відділом Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

кандидат історичних наук, доцент,

КУЛІНІЧ Микола Андрійович,

заступник начальника 5-го територіального Управління МЗС

Провідна установа: Національний Інститут стратегічних досліджень, м. Київ

Захист дисертації відбудеться "_20_"__грудня____ 2000 року. о 14.00 год. на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: м. Київ, вул. Володимирська 58, к.10.

Автореферат розісланий "_20_"_листопада____ 2000 року.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Каменецький М.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Зміни, які зазнає регіональна система у Європі, вимагають більш уважного дослідження проблем регіональної стабільності та еволюції регіональної структури, що сприятиме ефективному пошуку шляхів збереження існуючої системи та запобігання конфліктів, що її руйнують. Елементи старої регіональної структури частково зникли, частково адаптувалися до нових умов існування. Ці глобальні процеси мали безпосередній вплив на Організацію Північноатлантичного договору, що являла собою один із ключових інститутів біполярної системи. Тому цілком природно, що завершення цього етапу історії викликало на початку 90-х років питання щодо майбутнього призначення НАТО, серед яких першим було питання про доцільність існування Альянсу як такого. Розширення НАТО реалізується як складний міжнародний процес, що поєднує внутрішню та зовнішню адаптацію Альянсу.

Процес адаптації НАТО тут розуміється ширше, ніж розробка та реалізація політики прийняття в Альянс держав Центральної та Східної Європи. Цей процес визначається в кількох вимірах: теоретично-концептуальному, що виявляється у дебатах із приводу реформування союзу; політичному, що поєднує зовнішньополітичні дії зацікавлених держав у процесі розширення; військово-силовому, що визначає адаптацію силового компоненту НАТО до нових завдань Альянсу; структурному, в якому розглядається архітектура партнерства, принципи взаємодії НАТО з іншими глобальними та регіональними міжнародними організаціями. Процес розширення розглядається як сукупність дій, спрямованих на внутрішню адаптацію Альянсу, визначення інтеграційного кола НАТО та становлення відносин із державами європейського регіону поза межами інтеграційного кола, перш за все, із Російською Федерацією (зовнішня адаптація). Під таким кутом зору процес розширення НАТО, в якому взаємодіють різні інтереси держав регіону, може визначатися як сукупність кооперативних та конфронтаційних спрямувань суб'єктів європейської регіональної структури, оскільки до процесу розширення НАТО безпосередньо залучені майже усі держави Європи.

Крім того, подібне визначення процесу розширення НАТО визначає поєднання конфронтаційних та кооперативних спрямувань у рамках єдиного міжнародного політичного процесу. Така ситуація є нетрадиційною для новітньої історії Європи, до того ж згадані особливості процесу дозволяють стверджувати, що він не лише ефективно впливає на еволюцію регіональної стабільності, але й визначає напрямок її для сучасної Європи. Нарешті, спроби визначення параметрів євроатлантичного регіону, що формально складається з країн-членів НАТО та країн-партнерів Альянсу, дозволяють пов'язати процес розширення НАТО з конкретною чітко визначеною регіональною структурою.

Високий рівень європейської регіональної стабільності відповідає національним інтересам України в зовнішній політиці, що доводить безперечний інтерес, який має дослідження проблем регіональної стабільності для зовнішньополітичної практики України. Крім того, Україна як суб'єкт відносин у євроатлантичному регіоні виступає і в процесі розширення НАТО активним чинником еволюції регіональної стабільності.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дисертаційне дослідження виконано в рамках комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Розбудова державності України" (номер держреєстрації 0196U015204), програми Інституту міжнародних відносин "Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови української держави" (номер держреєстрації 0197U003322).

Наукова проблема, яку вирішує автор, полягає у аналізі впливу, який процес розширення НАТО в 90-і роки спричиняє на стан та еволюцію європейської регіональної стабільності.

Автор виходить з ідеї про тісний зв'язок форми та рівня регіональної стабільності з організацією регіональної структури. Після десятиліть високого рівня стабільності в Європі відбуваються поширення нерегульованих конфліктів, що переходять у фазу збройного протистояння. Це свідчить про радикальні зміни, яких зазнає регіональна європейська структура. З іншого боку, силові центри в Європі залишаються гуртуючими елементами регіональної структури, а поза як НАТО є одним із провідних центрів сили, його вплив на регіональну структуру стає визначальним. Отже, предметом дослідження є євроатлантична регіональна структура відносин, сучасний стан та напрямок еволюції європейської регіональної стабільності.

Об'єктом дослідження є європейська регіональна система міжнародних відносин у період, що досліджується.

Хронологічні межі дисертаційного дослідження охоплюють 90-і роки, коли в європейській регіональній системі міжнародних відносин відбувалася зміна форми стабільності та перебудова регіональної структури. Нижня хронологічна межа – 1990 рік – визначається прийняттям Лондонської декларації НАТО, якою Альянс обрав як пріоритетний напрямок зовнішньої адаптації НАТО. Верхня межа - 1999 рік (операція НАТО в Косово та прийняття нових членів до Альянсу).

Метою дисертаційного дослідження є аналіз характеру, напрямків та закономірностей еволюції європейської регіональної стабільності у процесі розширення НАТО, визначення напрямку еволюції євроатлантичної регіональної структури.

Для досягнення мети дослідження передбачається вирішити такі конкретні завдання:

проаналізувати теоретичні погляди на проблему стабільності в міжнародних відносинах;

визначити взаємозв'язок стану регіональної стабільності з регіональною структурою;

дослідити залежність європейської регіональної стабільності від структури відносин у військово-політичній площині в процесі розширення НАТО;

визначити співвідношення європейської та євроатлантичної структур, дослідити еволюцію структури міждержавних відносин у євроатлантичному просторі;

проаналізувати взаємодію конфронтаційних та кооперативних спрямувань ключових елементів європейської регіональної структури у процесі розширення НАТО;

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є системний підхід, що дозволяє представити комплексне бачення еволюції регіональної стабільності як сукупності елементів регіональної структури, їх взаємозв'язків та загальних принципів організації. Зокрема, структурний аналіз застосований для визначення закономірностей розвитку євроатлантичної регіональної структури внаслідок реформування НАТО.

Автор використав емпірико-аналітичний та логічний методи дослідження для опрацювання закономірностей процесу формування завдань та напрямків розширення НАТО. Контент-аналіз використовувався в роботі з документами НАТО щодо формалізації відносин із країнами ЦСЄ.

Наукова новизна дисертаційного дослідження.

Удосконалено систематизацію сучасних теорій та концепцій стабільності, зокрема, регіональної стабільності в європейському регіоні, досліджено генезис поняття стабільності у міжнародних системах. Подальший розвиток у дослідженні отримало вивчення зв'язку між поняттями стабільності та безпеки.

Доведено існування залежності між процесом розширення НАТО та формуванням динамічної форми регіональної стабільності в Європі, зв'язок між розвитком структури відносин у євроатлантичному просторі та еволюцією європейської регіональної структури.

Проаналізовані та систематизовані інтереси України у досягненні стабільності та визначенні місця держави у європейській регіональній структурі, надані практичні рекомендації стосовно формування політики України щодо цього аспекту безпеки.

В дослідженні використовується широка джерельна база, значна кількість документів, зокрема, документи цивільних агенцій НАТО, регламенти стандартизації Північноатлантичної Ради, т.і., уперше вводяться в науковий обіг.

Практичне використання результатів дисертаційного дослідження зумовлюється його науковою новизною та актуальністю. Можна виділити такі аспекти використання результатів дослідження:

Науковий – при подальшому вивченні проблем регіональної стабільності та безпеки, а також у застосуванні теоретичних підходів до вивчення проблем військової та військово-політичної інтеграції.

Учбовий – у процесі підготовки та читання у вищих учбових закладах спецкурсів із проблем безпеки та регіоналістики. Результати дослідження та концептуальні матеріали дисертації були використані автором, зокрема, при підготовці курсів "Проблеми військово-політичної інтеграції", "Зовнішня політика Росії та країн СНД".

Прикладний – у діяльності зовнішньополітичних відомств України та науково-дослідних інститутів, при розробці практичних питань регіональної та глобальної безпеки, політичному прогнозуванні у європейській політиці, тощо.

Основні результати дисертаційного дослідження пройшли апробацію у виступах на міжнародних наукових конференціях, зокрема, під час круглого столу, організованого Атлантичною Радою України та ІМВ Київського університету "Майбутнє держав ЦСЄ у контексті розширення НАТО" (Київ, грудень 1997 року), конференції Центру Інформації НАТО та Євроатлантичного Центру Молдови "Розширення НАТО: стабільність та безпека у Південно-Східній Європі" (Кишинів, листопад 1999 року), обговорювались на засіданнях кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка. Основні положення дисертаційного дослідження знайшли відображення в трьох наукових статтях автора.

Структурно робота складається з вступу, трьох розділів та восьми підрозділів, висновків та списку використаних джерел (324 найменування українською, російською, англійською, французькою мовами). Загальний обсяг роботи - 200 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність дослідження, наукове значення роботи, визначаються мета та завдання, об'єкт, предмет дослідження, його хронологічні рамки, наукова новизна та практичне значення дисертації.

У першому розділі "Джерельно-документальна та концептуально-методологічна база дослідження" проаналізовано та систематизовано існуючі теоретичні погляди на визначення поняття стабільності в міжнародних системах, проблему регіональної стабільності, її співвідношення з регіональною структурою.

Автор констатує, що проблемі регіональної стабільності у Європі в наукових дослідженнях із міжнародних відносин завжди приділялася значна увага. Але переважна більшість таких досліджень розглядала стан конфронтаційної стабільності періоду "холодної війни". Це було зумовлено домінуванням у теоретичних дослідженнях періоду "холодної війни" концепції глобальної стратегічної стабільності, яка у європейському регіоні, як принципово важливому з військово-стратегічної точки зору, знаходила відображення у протистоянні США та СРСР. Наявність чіткої структуризації у протистоянні двох військових угрупувань призвела до зменшення ролі європейської структури як чинника у визначенні регіональної стабільності; відтак остання являла собою віддзеркалення глобальної біполярності. Високий ступінь регульованості, притаманний стану стратегічної стабільності, наявність чітких критеріїв співвідношення сил та жорстко обмеженого кола елементів, роль яких у стратегічному протистоянні не мала тенденції до еволюції, визначали статичний характер стабільності часів "холодної війни" на глобальному і, відповідно, європейському регіональному рівнях.

Підхід з позиції комплементарності відносин у Європі по відношенню до глобальної стабільності призвів до значного обмеження можливостей аналізу стабільності динамічної форми в європейському регіоні. В дослідженні розглядаються принципи визначення такої форми стабільності та можливості застосування теоретичних моделей для визначення сучасного стану стабільності в Європі.

При вивченні питань європейської регіональної стабільності, визначенні основних понять та категорій регіональної стабільності автор використовував роботи Б.Броді, Х.Булла, Р.Гілпіна, Р.Кохейна, Р.Купера, Дж.Ная, Н.Ренгера, Дж.Сингера, А.Уолстеттера, К.Уольтца, Ф.Хофмана, Т.Шеллінга.

Аналізуючи традиційний консервативний підхід до визначення стабільності в Європі автор розглядав, зокрема, роботи Г.Кісінджера, Н.Майерса, М.Манделбаума, У.Одома, Т.Соренсена. В цих дослідженнях розширення НАТО розглядається з позицій перерозподілу Європи внаслідок завершення "холодної війни", наводиться аналіз напрямків еволюції системи міжнародних відносин, що виходить з ідей збереження балансом сил та геополітичної рівноваги як визначальних чинників такого процесу, вивчаються перспективи розвитку існуючих та появи нових воєнних загроз у Європі.

Важливими, на думку автора, для вивчення динамічної форми регіональної стабільності, зв'язку між стабільністю та безпекою в сучасній Європі є дослідження А.Д.Богатурова, Дж.Геддіса, М.Йонг Жу, В.О.Косевцова, Р.Крокета, Л.Міллера, К.В.Плешакова, Є.А.Позднякова, Т.Уілборна.

Проблеми еволюції міжелементних зв'язків у військово-політичній та силовій площинах європейської регіональної структури становили особливий інтерес для автора в роботах європейських науковців Ф.Айкле, Ф.Бозо, П.Бонифас, В.Вайденфельд, Ш-Ф.Давід, К.Лаварье, М.Лефебр, К.Фрико-Шано, Й.Яннінг. Фактично саме дослідження єврорегіоністів вивчають динамічний тип стабільності, як такий, що найбільше відповідає сучасній структурі відносин у Європі. Консолідація європейського простору у вимірах економіки, політики та безпеки, що базується на інтеграції та інституціалізації, не виходить із балансу сил між державами, а, навпаки, підкреслює ті умови сьогодення у Європі, що вимагають від держав пошуку гарантій безпеки на шляху співробітництва.

У дисертаційному дослідженні використані документи та матеріали Північноатлантичного союзу, зокрема, саммітів НАТО, Ради НАТО, зустрічей міністрів закордонних справ та міністрів оборони, РПАС, РЄАП, програми "Партнерства заради миру"; документи НБСЄ/ОБСЄ, ООН, ЗЄС, ЄС; документи зовнішньої та оборонної політики держав-членів та партнерів НАТО.

Значну увагу автор приділив аналізу російської історіографії проблем дослідження, зокрема, роботам В.І.Батюка, Ю.П.Давидова, С.О.Караганова, А.А.Кокошина, В.П.Лукіна, С.М.Рогова, С.М.Самуйлова, Д.В.Трєніна, А.І.Уткіна. В їх дослідженнях розглядаються проблеми адаптації НАТО та її наслідків для європейської регіональної структури, відносини НАТО та Росії, шляхи та форми інституціалізації цих відносин.

Автор використовував праці українських науковців, що досліджують проблеми європейської безпеки у зв'язку з розширенням НАТО. Серед них особливу увагу автора пригорнули праці М.М.Білоусова, Є.Є.Камінського, М.А.Кулініча, В.А.Манжоли, Г.М.Перепилиці, О.В.Потєхіна, С.О.Шергіна.

У другому розділі - "Еволюція євроатлантичної регіональної структури в 90-і роки" - досліджується процес формування інститутів співпраці НАТО з країнами Центральної та Східної Європи в І-й половині 90-х років, реформування євроатлантичної регіональної структури у другій половині 90-х років.

Автор відзначає, що на рубежі 80-90-х років структура відносин в атлантичному регіоні зазнала суттєвих змін. Система північноатлантичного співробітництва із створенням інститутів співробітництва з країнами, що за формальними ознаками (членський статус в НАТО, належність до певної частини Європи, тощо) не входили до північноатлантичного регіону набула ознак відкритої системи. Це стало можливим завдяки перегляду основоположних засад Альянсу, а саме, домінуючого в період "холодної війни" призначення в якості інструменту колективної оборони. Військовий союз, яким перш за все був НАТО за часів біполярності, був консолідованим та відносно закритим об'єднанням. Це сприяло підвищенню ефективності Альянсу, але значно обмежувало вплив внутрішніх процесів в НАТО на регіональну систему міжнародних відносин.

На думку автора, саме внаслідок адаптації було підвищено роль НАТО в розвитку регіональної структури до рівня системообразуючого чинника. Модель взаємовідносин між членами Альянсу в умовах домінуючої зовнішньої загрози фактично відповідала принципам взаємодії елементів в умовах динамічної стабільності. З початком співпраці з країнами Сходу Європи було закладено підгрунтя для перетворення НАТО на загальноєвропейський інститут, відтак процеси адаптації Альянсу набували дедалі більшої важливості для визначення напрямку розвитку регіональної структури в Європі.

В середині 90-х років адаптація НАТО дійшла у своїй компоненті, спрямованій на зовні, до необхідності розширення кількості членів. Необхідність консолідувати нове поле поширення впливу євроатлантичного співробітництва відповідало логіці розвитку лідерської регіональної структури, що є традиційною для Північноатлантичного союзу. Поширення досить розгалуженої системи прав і обов'язків, що витікають із членського статусу, на країни ЦСЄ відповідають ще одній традиції організації європейської регіональної структури - її "променевому" характеру. Головним завданням такої адаптації є перетворення структури оборонного союзу на регіональну лідерську структуру.

Отже, автор вважає, що у другій половині 90-х років внаслідок цілеспрямованої діяльності НАТО з власної адаптації фактично сформувалася євроатлантична регіональна структура. З підписанням Основоположного акту між НАТО та Росією та Хартії Україна-НАТО взаємодії у євроатлантичній структурі з країнами, що не належать до інтеграційного кола НАТО, набули інституційного виміру. Декларований принцип відкритості НАТО для вступу будь яких демократичних держав Європи – хоча у якості обмежень може сприйматися як поняття демократій, так і згадка про те, що прийматися будуть держави, що можуть внести суттєвий вклад до посилення безпеки у Європі - фактично свідчить про намір географічно охопити майже всю Європу.

У третьому розділі - "Фактори еволюції європейської регіональної стабільності в процесі розширення НАТО" - досліджується вплив внутрішньої та зовнішньої адаптації Альянсу на стан та напрямок розвитку стабільності системи міжнародних відносин у Європі.

Визначається, що внутрішня адаптація НАТО протягом 90-х років не призвела до скорочення обсягу чи зниження інтенсивності заходів у принципово важливих сферах діяльності, спостерігалась активізація дій Альянсу, що свідчить про експансію НАТО. З іншого боку, й кількісне співвідношення кооперативних та конфронтаційних спрямувань членів Альянсу суттєво змінилося після завершення "холодної війни", особливо у другій половині 90-х років. Відтак євроатлантична регіональна структура ставала більш гомогенною.

Автор підкреслює, що хоча США як і раніше залишаються лідером в НАТО, однак після зникнення потужної зовнішньої загрози, якою був соціалістичний табір, вже не має консолідуючого потенціалу, яки міг би забезпечити нівелювання конфронтаційних спрямувань США і провідних європейських членів Альянсу. Отже, ці протиріччя, які посилюються останнім часом, свідчать про затвердження плюралістичної монополярності в євроатлантичному регіоні.

Відтак автор робить висновок, що відбувається "плюралізація" ролі лідера в євроатлантичній регіональній структурі. Позиція колективного лідера є консолідованою, коли мова йде про запобігання або відвернення зовнішніх загроз. Але не приховуються розбіжності у визначенні способів реагування та інтенсивності відповідних заходів у відповідь на такі загрози. В такому сенсі наслідком внутрішньої адаптації НАТО став остаточний вибір моделі відносин, що відповідає типу динамічної регіональної стабільності.

Аналіз розвитку відносин НАТО з Росією дозволяє автору зробити такі висновки. По-перше, Росія дедалі більше відчуває себе поза межами нової системи безпеки, і саме цей факт уже робить саме існування такої системи неможливим. По-друге, небезпека реваншу радикальних патріотичних сил, позиції яких нібито посилюються також через наближення НАТО до кордонів Росії становить більшу загрозу не для внутрішньополітичної ситуації у РФ, а для її сусідів, бо посилення загрози втратити зону виключного впливу може спровокувати Росію до активного тиску на держави "близького зарубіжжя" із метою відновлення контролю.

На думку автора, формалізація відносин НАТО з Росією відображає тенденцію подальшої консолідації елементів регіональної структури навколо одного силового центру - НАТО. Внаслідок чого генерація співпадаючих інтересів у процесі розширення для блокування потенційної конфліктності процесу відбувається переважно поза межами процесу розширення і відбувається у на двосторонньому напрямку. Таким чином, відбувається взаємне проникнення функцій європейської та євроатлантичної регіональних структур.

Досліджуючи наслідки косівської кризи для регіональної стабільності автор відзначає високу ступінь консолідованості дій країн-членів НАТО саме у військовій сфері. Дії НАТО проти СРЮ не загрожували існуванню регіональної європейської системи, відтак не виникала необхідність пошуку невійськових шляхів його вирішення. Нарешті, конфлікт показав, що створення євроатлантичної регіональної структури призвело до утворення регіональної периферії.

У дослідженні стверджується, що взаємодія членів НАТО та партнерів Альянсу на Сході передбачає так само перевагу здобутків від узгодження кооперативних спрямувань над протиріччями через конфронтаційні, але мотивація вибору такої моделі організації регіональної структури для держав ЦСЄ відрізняється від мотивації західноєвропейських членів НАТО. Для останніх суттєвими аргументами є історична традиція та високий ступінь взаємозалежності в інших, окрім військової, областях. Ступінь взаємозалежності держав ЦСЄ з давніми членами НАТО є порівняно незначною. Але для держав Центральної та Східної Європи поширення моделі динамічної стабільності відбувається у процесі розширення НАТО через певні форми нормативних зобов'язань. Приєднання до Альянсу визначено як мета зовнішньої політики більшістю країн регіону, і саме таким чином ці країни сподіваються вирішити проблеми безпеки, принаймні щодо зовнішніх загроз. Значна залежність політики держав від перспектив вступу до НАТО перетворює навіть декларативні за формою критерії вступу на обов'язкові де-факто.

Внаслідок такого реактивного сприйняття динамічної моделі стабільності в євроатлантичному регіоні держави ЦСЄ сприяють поширенню принципів організації регіональної структури на субрегіон ЦСЄ. Конструктивні відносини з сусідами витікають із раціональної оцінки співвідношення політичних здобутків і втрат у процесі узгодження кооперативних спрямувань. Зокрема, для України такий порядок, що склався внаслідок еволюції євроатлантичної регіональної структури, вже має позитивні практичні наслідки щодо забезпечення стабільності у стосунках з західними сусідами, наприклад, із Румунією.

У відповідності до мети та завдань дослідження автор робить такі висновки:

Регіональну стабільність слід розглядати як консолідований та узгоджений рух сукупності унікальних елементів регіональної підсистеми міжнародних відносин, який саморегулюється у напрямку, оптимальному з точки зору збереження системи. Безпека системи може вважатися напрямком розгортання стабільності.

Стан стабільності регіональної системи перебуває у безпосередній залежності від типу організації регіональної структури. На тлі об'єктивного процесу еволюції європейської стабільності від статичної до динамічної форми суб'єктивним внеском регіональних акторів стало забезпечення відповідної регіональної структури. Вимоги до подібної структури виходили з одночасної проекції на неї зв'язків динамічної стабільності, здатності попереджати широкомасштабний конфлікт, а також компенсувати виникаючі обмежені порушення стабільності субрегіональних підсистем.

Еволюція структури військово-політичних відносин у регіоні, що втілюється в процесі адаптації НАТО, є визначальним чинником еволюції європейської регіональної стабільності. Регіональні відносини в цій сфері є найбільш структурованими, саме на цьому рівні відбувається вирішення "деструктивних" конфліктів, що загрожують існуванню системи.

НАТО продовжує виступати силовим центром у європейському регіоні. Отже, в площині військово-політичних відносин у європейському регіоні зберігається лідерський тип структури, в якій основне стабілізуюче навантаження покладається на вертикальні ієрархічні зв'язки. У процесі розширення Альянсу просліджується тенденція до максимальної формалізації відносин між елементами регіональної структури. Не зменшується у цій структурі цінність мобілізаційного контролю за регіональним простором для лідера. Проявом такого контролю на сучасному етапі є, зокрема, залучення членів НАТО та партнерів Альянсу до миротворчих операцій під егідою НАТО.

Важливість вступу до Альянсу як засобу гарантування національної безпеки для держав ЦСЄ надає умовам вступу, розробленим Альянсом, забов'язувального характеру. Сучасна євроатлантична структура обумовлює вибір країн ЦСЄ на посилення кооперативних спрямувань попри існуючі конфронтаційні, що відповідає моделі динамічної стабільності. Внаслідок такого реактивного сприйняття динамічної моделі стабільності в євроатлантичному регіоні держави ЦСЄ сприяють поширенню принципів організації регіональної структури на субрегіон ЦСЄ.

Регіональну стабільність як мету зовнішньої політики України слід визначити як середовище, в якому держави - не лідери можуть реалізовувати власні національні інтереси без загрози власному існуванню та без необхідності відволікати значні ресурси на військові потреби. Для моделі еволюції стабільності за рахунок розширення структур субрегіональних комплексів можна спрямовувати зовнішньополітичну діяльність держави на посилення адаптивної складової таких субрегіональних комплексів, коли інтегрування їх структур до регіональної структури призведе до підвищення значення такої держави у співвідношенні елементів регіональної структури. Тобто, для держави, що не є лідером, включення мети збереження власної національної безпеки до комплексу завдань регіональної стабільності вимагає ініціативи такої держави у згуртуванні низки "фонових" держав - сусідів у регіоні - на основі розробки консолідованих інтересів в усіх сферах відносин.

Реалізація національних інтересів України у Європі в галузі безпеки, спираючись на взаємозв'язок безпеки та стабільності, може здійснюватися і за рахунок послідовного виявлення та розвитку потенційно комплементарних з елементами регіональної структури груп інтересів. В контексті розширення НАТО цей підхід можна реалізовувати, виявляючи принципові інтереси лідерських груп євроатлантичної структури, що формуються навколо основних чинників процесу розширення Альянсу, та коригуючи відповідним чином реактивні дії України. Саме відповідність принципу динамічної форми регіональної стабільності може допомогти визначити статус України як необхідного елемента регіональної структури, і, таким чином, об'єктивізувати національні інтереси держави у галузі безпеки в загальноєвропейському контексті. Метою зовнішньої політики України має стати генерування кооперативних імпульсів до провідних держав НАТО для поглиблення взаємозалежності з ними.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДОСЛІДЖЕННЯ:

1. Константинов В.Ю. Дебати щодо шляхів розширення НАТО: концептуальний аспект.// Вісник Київського ун-ту. Міжнародні відносини. - К., 1999. - Вип.11. - с.14-18.

2. Константинов В.Ю. Розширення НАТО у контексті розбудови загальноєвропейської системи безпеки та геополітичного майбутнього РФ. // Вісник Київського ун-ту. Міжнародні відносини. - К., 1999. - Вип.12. - с.14-17

3. Константинов В.Ю. Співпраця НАТО з ООН у миротворчій діяльності в 90-х роках. // Вісник Київського ун-ту. Міжнародні відносини. - К., 1999. - Вип.13. - с.38-41.

АНОТАЦІЇ

Константинов В.Ю. Проблема європейської регіональної стабільності в контексті розширення НАТО (90-і роки). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук із спеціальності 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, Київ, 2000.

Дисертацію присвячено дослідженню змін у європейській регіональній стабільності, спричинених процесом реформування НАТО. В дисертації розглянуто питання реформування євроатлантичного простору, формалізації відносин НАТО з країнами ЦСЄ, Росією, Україною та наслідки цих процесів для структури регіональних відносин. Проведено аналіз міжелементних зв'язків в умовах переходу від статичної до динамічної форми регіональної стабільності.

Ключові слова: стабільність, регіональна система, структура, НАТО, розширення.

Константинов В.Ю. Проблема европейской региональной стабильности в контексте расширения НАТО (90-е годы). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.04 - политические проблемы международных систем и глобального развития. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Институт международных отношений, Киев, 2000.

Диссертация посвящена исследованию изменений европейской региональной стабильности происходящих в следствии реформирования НАТО. В диссертации рассмотрены вопросы реформирования евроатлантического пространства, формализации отношений НАТО со странами ЦВЕ, Россией, Украиной и последствия этих процессов для структуры региональных отношений. Проведен анализ межэлементных связей в условиях перехода от статической к динамической форме региональной стабильности.

Ключевые слова: стабильность, региональная система, структура, НАТО, расширение.

Konstantinov V. NATO enlargement implications for european regional stability (1990's). - Manuscript.

Thesis to Ph.D. in Politics, specialization 23.00.04. - Political Problems of International Systems and Global Development. - Taras Shevchenko National University, Institute of International Relations, Kyiv, 2000.

Dissertation is devoted to the studies of shifts in European regional stability due to NATO reforming. Dissertation deals with the issues of restructuring of the euroatlantic space, establishing of cooperation institutions between NАТО and CEE countries, Russia, Ukraine and consequences of those processes for the structure of regional relations. Also the analysis of inter-state interactions in transition of regional stability from static to dynamic form is presented.

In dissertation dynamic stability approach is implemented to the whole NATO enlargement process. Both internal and external panes of NATO adaptation have been analyzed to show the nature of contemporary relation structure in euroatlantic space.

Regional stability is considered as consolidated and co-ordinated motion of elements of the regional subsystem of international relations, which is self-regulated in direction, optimal for system safety. A stability of regional system abides in immediate dependence on organization of regional structure. On plant-louse of the objective evolution of european stability from static to dynamic form by the subjective dues of regional actors stood ensuring of corresponding regional structure.

Evolution of structure of military-political relations in region while NATO adaptation is by attributive evolution factor of european regional stability. The inter-state military-political relations in Europe are most strict so the settlement of potentially destructive threats to existence of whole system takes place on this level.

Regional stability as keen for Ukrainian policy could be defined as the environment, in which second-leg-states could bring their national interests to effect without threat to own existence and without necessity to distract the considerable resources on military needs. So realization of Ukrainian national interests in Europe in safety domain could be successful by exposure and development of interests potentially complimentary with those by core elements of regional structure. As for NATO expansion this approach can be brought to life due to close cooperation with leading countries of Alliance.

Key words: stability, regional system, structure, NATO, enlargement.