ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

КУШНІР

ВІТАЛІЙ ВАЛЕРІЙОВИЧ

УДК 94(4+477)«1919/1934»+327.7+327.58

ЛІГА НАЦІЙ ТА УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ. 1919 - 1934 рр.

Спеціальність: 07.00.02. - всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів - 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі нової та новітньої історії Львівського

національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор

Швагуляк Михайло Миколайович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

завідувач кафедри нової та новітньої історії

Офіційні опоненти - доктор історичних наук, професор

Макар Юрій Іванович, Чернівецький державний університет

імені Юрія Федьковича,

завідувач кафедри історії нового та

новітнього часу

- кандидат історичних наук, доцент

Гетьманчук Микола Петрович,

Державний університет «Львівська

політехніка», завідувач кафедри

політології і соціології

Провідна установа - Інститут історії України НАН

України, відділ всесвітньої історії і

міжнародних відносин, м. Київ

Захист відбудеться 29 лютого 2000 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79602, м. Львів, вул. Університетська, 1)

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79605, м. Львів, вул. Драгоманова, 5)

Автореферат розіслано 26 січня 2000 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Сухий О.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Серед численних та різнопланових вимірів української проблеми у 20-х - на початку 30-х рр. не останнє місце займав міжнародний. Одним з найважливіших світових форумів, на яких знаходили відображення український національний рух та проблеми становища українського народу, була Ліга Націй. Стосунки українців з Лігою розвивалися як стосунки нації бездержавної, позбавленої можливості самостійно брати участь у її роботі. Іншою першорядною обставиною, що визначала ці стосунки, був поділ українських земель між чотирма державами, в яких національне життя українців складалося вельми по-різному. Разом з цим ідеологічні та політичні розбіжності робили український національний рух ще більш роз'єднаним, і це, у свою чергу, позначалося на відносинах українців з Лігою Націй.

Актуальність теми дослідження. Ліга Націй належала до числа важливих чинників, що впливали на міжнародне політичне життя у 20-х - на початку 30-х рр. Серед величезної кількості різноманітних справ, якими вона займалася, були і питання, пов'язані зі становищем українського народу, розвитком національного життя українців. Потрапляючи у сферу діяльності Ліги, останні неминуче ставали питаннями міжнародного політичного життя, набували міжнародної ваги. Без вивчення того прояву, який українське питання знаходило у діяльності Ліги Націй, наше уявлення про міжнародні обставини української проблеми було б неповним і неточним, а відтак заважало б їх правильному розумінню. Нерідко саме на форумі Ліги Націй та орієнтованих на неї міжнародних громадських організацій ці обставини виявляли себе найбільш виразно. Тому вивчення комплексу проблем, пов'язаних з відображенням українського питання у діяльності Ліги, дозволяє у першу чергу точніше і глибше зрозуміти його міжнародні виміри. Між тим відповідна проблематика у вітчизняній історіографії досліджена дуже слабо. Більшість її аспектів досі залишалася поза увагою істориків. Ця обставина, на наш погляд, надає обраній темі дисертаційної роботи безперечної наукової актуальності.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження у дисертаційній роботі є українські політичні партії, політичні та громадські організації, а також міжнародні установи - Ліга Націй та пов'язані з нею громадські організації. Предметом дослідженя є весь комплекс взаємин української суспільності з цими інституціями.

Методологічною основою дисертації стали принципи об'єктивності та історизму. Дисертант при розв'язанні дослідницьких завдань використав загальнонаукові та спеціальнонаукові методи дослідження, зокрема, аналіз, синтез, метод узагальнення і систематизації однотипних фактів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна тема є складовою частиною наукових досліджень та навчальних програм, над якими працює кафедра нової та новітньої історії Львівського національного університету імені Івана Франка.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють час від 1919 р. до кінця 1934 р. Їх вибір обумовлено наступними причинами.

1919 р. є роком створення Ліги Націй. Для даної роботи, однак, більше значення мало те, що саме у 1919 р. Польща, Румунія та Чехословаччина - країни, у межах території яких українці знаходилися у становищі національної меншини - підписали договори про захист прав меншин, гарантувати виконання яких повинна була Ліга Націй. Це поклало початок існуванню міжнародної системи захисту національних меншин, що спиралася на Лігу Націй і можливостями якої скористалися і українці.

1934 р. позначений кількома подіями, що докорінно змінили ті міжнародно-політичні обставини, в яких розвивалися взаємини українців з Лігою Націй. Ними стали, по-перше, вихід Польщі з системи захисту національних меншин, і, по-друге, вступ до Ліги СРСР. Незадовго перед цим, у жовтні 1933 р., про вихід з Ліги Націй оголосила Німеччина, що з певних політичних міркувань відігравала у Лізі роль головного захисника прав меншин. Разом узяті, ці події означали завершення певного періоду діяльності Ліги Націй; водночас вони спричинилися до того, що Ліга практично втратила для українців скільки-небудь відчутне політичне значення. Після 1934 р. сама Ліга Націй українськими справами більше не займалася. Зазначені обставини і дали можливість обрати цей рік за другу хронологічну цезуру дисертаційного дослідження.

Мета і завдання дослідження. Загальною метою дисертаційної роботи є дослідження причин та обставин звернення українських політичних організацій і окремих лідерів до Ліги Націй та пов'язаних з нею міжнародних інституцій, вивчення перебігу розгляду цих апеляцій, всебічний аналіз його результатів і наслідків.

Для досягнення вказаних цілей необхідно розв'язати такі дослідницькі завдання:

- проаналізувати міжнародно-правові та найважливіші міжнародно-політичні обставини, у яких розвивалися стосунки українців з Лігою Націй;

- з'ясувати мотиви, якими керувалися уряди ЗУНР та УНР, а згодом українські партії, громадські організації та окремі особи, звертаючись до Ліги;

- відтворити хід обговорення українських звернень та встановити, які чинники впливали на рішення Ліги Націй у тих чи інших українських справах;

- простежити, як апеляції до Женеви, перебіг та результати їх розгляду позначалися на ставленні української громадськості до Ліги Націй, оцінці нею можливостей та перспектив цієї організації;

- проаналізувати мотиви та політичне значення участі українців у міжнародних громадських організаціях, чия діяльність була орієнтована на Лігу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що у дисертації вперше у вітчизняній історіографії зроблено спробу дослідити важливий відтинок української політичної історії, що досі знаходив у працях істориків лише фрагментарне відображення. Зокрема, вперше відтворюється цілісна картина подій, пов'язаних із зверненнями до Ліги Націй урядів ЗУНР та УНР. Дослідження, на основі архівних матеріалів, діяльності українських товариств Ліги Націй дало змогу висвітлити питання, яке до останнього часу залишалося практично поза увагою істориків; тому запропоновані дисертантом висновки і оцінки мають новаторський характер. Досі у вітчизняній історіографії практично не було відображено участі українців у європейських конгресах національних меншин, її значення у контексті гострого польсько-німецького конфлікту на форумі Ліги Націй. Аналіз численних апеляцій до Ліги колишнього президента ЗУНР Є.Петрушевича дав можливість констатувати їх зв'язок з його політикою невизнання польської державності на західноукраїнських землях, намаганнями налаштувати проти цього європейську громадську думку. У дисертації також висвітлено спрямовану на Лігу Націй діяльність емігрантського уряду УНР. Деякі нові аспекти проблеми виявило і вивчення того відголосу, що мала на форумі Ліги так звана «пацифікація», проведена польськими властями у Галичині влітку 1930р.

Практичне значення одержаних результатів. Дисертаційне дослідження синтезує окремі аспекти з історії України, Польщі, міжнародних відносин 20-х - початку 30-х рр., зокрема, історії такої важливої міжнародної організації, як Ліга Націй. Тому основні її положення, а також зібраний фактичний матеріал, можуть бути використані при подальшому вивченні вітчизняної історії, у першу чергу міжнародних обставин української проблеми, а також для дослідження проблем історії міжнародних відносин новітнього часу. На наш погляд, дисертація допоможе дослідникам висвітлити деякі досі маловідомі сторінки історії Ліги Націй. Інша грань практичного значення одержаних результатів - можливість їх використання у педагогічній практиці, при читанні лекцій із зазначених вище історичних дисциплін та тем, проведенні семінарських занять зі студентами та аспірантами історичних факультетів та факультетів міжнародних відносин вузів.

Основні положення і результати дисертації було апробовано при обговоренні на засіданнях кафедри нової та новітньої історії Львівського національного університету імені Івана Франка, на наукових конференціях викладачів та аспірантів історичного факультету ЛНУ у лютому 1997 р. та у лютому 1998 р., в опублікованих статтях автора.

В основу структури дисертації покладено проблемно-хронологічний принцип. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Повний обсяг дисертації складає 202 сторінки. Список використаних джерел та літератури включає в себе 172 найменування та займає 11 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У «Вступі» дано обґрунтування актуальності теми і хронологічних рамок роботи, визначено методологічні засади, мету і завдання дослідження, його наукову новизну та практичне значення. Показано стан апробації основних результатів дисертації, подано перелік публікацій, в яких вони викладені.

У першому розділі «Історіографія та джерела» проаналізовано стан наукового опрацювання теми, а також дано загальну характеристику джерел до її вивчення. Огляд історіографії зроблено за тематичним та хронологічним принципами; при цьому окремо проаналізовано дослідження вітчизняних та закордонних істориків.

Українські дослідники поза межами СРСР проблемі відображення українського питання у діяльності Ліги Націй приділяли лише незначну увагу. Її окремі моменти згадуються у працях М.Лозинського, В.Мудрого, В.Мартинця Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. Нью-Йорк, 1970; Лозинський М. Уваги про українську державність. Відень, 1927; Мудрий В. Боротьба за огнище української культури в західних землях України. Львів, 1923; Мудрий В. Український університет у Львові. Нюрнберг, 1948; Мартинець В. Українське підпілля: Від УВО до ОУН. Вінніпег, 1949., що мають радше публіцистичний характер. Можна згадати також статтю В.Федоровича Федорович В. Україна і Ліґа Народів // Вісті комбатанта. 1988. № 5-6. С. 19-29., присвячену зверненню восени 1920 р. до Ліги Націй уряду УНР, яка по суті являє собою невелику довідку з цього питання.

Українська історіографія радянського часу проблемою відображення українського питання на форумі Ліги Націй практично не займалася. Тільки у монографії Ю.Ю. Сливки містяться відомості про звернення емігрантського уряду ЗУНР до Ліги Націй у 1920 - 1922 рр. Сливка Ю.Ю. Західна Україна у реакційній політиці польської та української буржуазії (1920 - 1939). -К., 1985. У роки незалежності, коли українська історична наука почала по-новому, спираючись на нові джерела, висвітлювати міжнародні аспекти української проблеми, увагу дослідників привернула і Ліга Націй. Слід назвати статтю Т.І. Шинкаренко Шинкаренко Т.І. Українське питання в Лізі Націй // Вісник КУМВ. 1997. Вип. 7. ч. 2. С. 27-31., присвячену переважно зверненням до Ліги Націй емігрантського уряду УНР, а також працю М.М. Швагуляка Швагуляк М.М. «Пацифікація». Польська репресивна акція у Галичині 1930 р. і українська суспільність. Львів, 1993., в якій уперше показано той відголос, який викликала на форумі Ліги Націй польська репресивна акція в Галичині 1930р. Беручи ж загалом, маємо підстави констатувати, що досі обрана дисертантом тема в українській історіографії знайшла лише фрагментарне висвітлення.

Окремі сюжети проблеми, що є предметом нашого зацікавлення, знайшли відображення у польській історіографії. Першим дослідженням такого типу стала робота Зофії Закс Zaks Z. Sprawa Galicji Wschodniej w Lidze Narodw (1920 - 1922) // Najnowsze dzieje Polski, 1914 - 1939. - t. 12. - 1967. - S. 127 - 153., в якій на основі документів польських архівів висвітлюється участь Ліги Націй в обговоренні проблеми міжнародно-правового статусу Східної Галичини у 1920 - 1923 рр. Міжнародні аспекти останньої, важливі для її розуміння, розглядаються в інших працях цієї дослідниці Zaks Z. Radziecka Rosja i Ukraina wobec sprawy pafstwowej przynalenoci Galicji Wschodniej , 1920 - 1923 // Z dziejw stosunkw polsko - radzieckich. - t. 6. - 1970. - S. 69 - 95; Zaks Z. Galicja Wschodnia w polskiej polityce zagranicznej, 1921 -1923 // Z dziejw stosunkw polsko - radzieckich.- t.7. - 1971. - S.1 - 36.. Їм притаманне прагнення до виваженого, об'єктивного аналізу фактів.

Цінні відомості щодо проблеми, яка розглядається у дисертації, знаходимо у працях М.Новак-Кєлбікової Nowak-Kiebikowa M. Polska-Wielka Brytania w dobie zabiegw o zbiorowe bezpieczestwo w Europie 1923 - 1937. - Warszawa, 1989 ; Nowak-Kiebikowa M. Polska-Wielka Brytania w latach 1918 - 1923. Ksztatowanie stosunkw politycznych. - Warszawa, 1976., присвячених польсько-британським стосункам міжвоєнного часу, розвиток яких помітно позначався на міжнародній активності галицької української громадськості. У 1998 р. вийшла друком монографія краківського дослідника А.Зємби Ziba A. Ukraicy w Kanadzie wobec Polakw i Polski ( 1914 - 1939 ). - Krakw, 1998., у якій на основі матеріалів архівів Канади показані зусилля української діаспори вплинути на канадський уряд та пов'язані з українськими справами заходи Оттави у Лізі Націй.

Велику увагу у польській історіографії приділено такій важливій у контексті завдань дисертаційного дослідження проблемі, як історія організації та функціонуваня міжнародної системи захисту прав національних меншин. Дослідники довоєнного часу, акцентуючи політичне значення цієї системи, звертають увагу, зокрема, на намагання певних сил використати її проти польської держави. Прикладом такого підходу є праці Б. Буффала, А.Брегмана, Т.Кательбаха, К.Керського, С.Кутшеби В.Свораковського, В. Залеського Bouffal B. Ochrona mniejszoci w prawie narodw. - Warszawa, 1928; Bregman A. Liga Narodw. Bilans dotychczasowej dziaalnoci. - Warszawa, 1931; Katelbach T. Niemcy wspczesne wobec zagadnie narodowociowych. - Warszawa, 1932; Kierski K. Ochrona mniejszoci w Polsce. - Pozna, 1933; Kutrzeba S. Mniejszoci w najnowszym prawie narodw. - Lww, 1925; Sworakowski W. Midzynarodowe zobowizania mniejszociowe Polski. - Warszawa, 1935; Zaleski W. Midzynarodowa ochrona mniejszoci. - Warszawa, 1933.. Чимало займалися проблемою захисту прав меншин і польські дослідники післявоєнного періоду. Тут окремо слід згадати спеціальний збірник, виданий у Познані в 1984 р. Rola mniejszoi niemieckiej w rozwoju stosunkw politycznyh w Europie 1918 - 1945. - Pozna, 1984. У статтях його авторів (А.Чубіньського, В.Бичковського, С.Потоцького та ін.) Czubiki A. Polityka mniejszociowa Niemiec w latach 1918 - 1945 // Rola mniejszoci.., s. 7 - 29; Byczkowski J. Z problematyky zaoe i relizacji polityki mniejszociowej Gustawa Strezemanna. - Ibid. - S. 283 - 289; Potocki S. Deutsche Stiftung - tajna agenda rzdu niemieckiego do spraw mniejszoci niemieckiej w okresie midzywojennym. - Ibid.- S. 277 - 282. висвітлюється роль німецьких меншин та проблеми меншин загалом у ревізіоністській стратегії Німеччини у другій половині 20-х на початку 30-х рр. Відображення проблеми захисту меншин у діяльності Ліги Націй, зв'язок між нею та головними міжнародними конфліктами міжвоєнної Європи є темою дослідницьких праць С.Сєрповського та В.Міховича Michowicz W. Polska wobec traktatu i procedury mniejszociowej w latach 1920 - 1934 //Zeszyty naukowe U. Nauki gumanistyczno - spoeczne. Seria I, zeszyt 15. - d, 1960. - S. 189 - 226; Michowicz W. Walka dyplomacji polskiej prszeciwko traktatowi mniejszociowemu w Lidze Narodw w roku 1934. - d, 1963; Sierpowski S. Polityka mniejszociowa Niemiec w Lidze Narodw // Rola mniejszoci... - S. 43 - 72.. Питання з історії участі Польщі у діяльності Ліги Націй висвітлено у роботах З.Цезажа, С.Мікоса, а також у загальних працях з історії Ліги Націй В.Бальцерака, С.Сєрповського Cezarz Z. Polska a Liga Narodw. Kwestie terytorialne w latach 1920 - 1925 (Studium prawno - polityczne ). - Wrocaw, 1993; Mikos S. Wolne miasto Gdask a Liga Narodw. - Gdask, 1979; Balcerak W. Dzieje Ligi Narodw. - Warszawa, 1969; Sierpowski S. Narodziny Ligi Narodw. Powstanie, organizacja i zasady dzialania. - Pozna, 1984.. Автори їх прагнуть до об'єктивного, науково обґрунтованого аналізу проблем. Їхня оцінка політичного значення для Польщі системи захисту національних меншин у загальному збігається з висновками довоєнних авторів; проте вона зазвичай позбавлена притаманної останнім надмірної політичної заангажованості. Разом з тим слід зауважити, що відголос, який мало у Лізі Націй українське питання, згадується у вказаних працях лише побіжно, а у деяких з них, як у монографії З.Цезажа, ця проблема залишилася поза увагою.

Чимало важливих для розуміння механізму діяльності Ліги Націй даних наводяться у працях колишніх високих посадових осіб секретаріату Ліги - Ф.Волтерса та П.Азкарате Walters F.P. A History of the League of Nations. - London, New-York, Oxford, 1969; Azkarate y Flores P. League of Nations and National Minorities. An Experiment.- Washington, 1945. Говорячи про англомовну історіографію, слід також згадати роботу канадського дослідника Р. Віча, що містить деякі відомості про мотиви виступу Канади у Лізі Націй з проблеми Східної Галичини у 1921 - 1922 рр. Veatch R. Canada and the League of Nations. - Toronto; Buffalo, 1975.

Історії європейських конгресів національних меншин, чия діяльність була зорієнтована на Лігу Націй і у яких брали участь і українці, присвячені статті німецької дослідниці Марії Ротбарт Ротбарт М. Эвальд Амменде и организация европейских конгрессов национальних меньшинств//Германия и Прибалтика. - Вып.5. - Рига,1978. - С.88-96; Rotbarth M. Imperialistyczne Niemcy a utworzenie Europejskiego Kongresu Mniejszoci Narodowych // Rola mniejszoci ... - S. 73 - 87.. Про конгреси йдеться також у згаданих вище працях К.Керського та Т.Кательбаха. Знайомство з ними дає можливість оцінити загальне міжнародно-політичне значення конгресів меншин, зрозуміти їх головні суперечності. Автори указують, зокрема, на зв'язок справи організації конгресів меншин з зовнішньою політикою Німеччини.

З наведеного у розділі стислого аналізу випливає, що проблема місця та ролі українського питання у діяльності Ліги Націй знайшла в історичній літературі лише фрагментарне відображення. Порівняно ширше вивчено процеси та явища, що становили той історико-політичний контекст, частиною якого була ця проблема.

Джерельну базу дисертаційного дослідження склали неопубліковані матеріали архівів Львова та Києва, спогади політичних та громадських діячів, українська і польська преса, інші періодичні видання міжвоєнного періоду, а також документальні публікації. Особливу цінність становлять матеріали, що зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву (ЦДІА) України у Львові. До них належать документи фондів № 319 (Центральне українське товариство «Союз українок», м. Львів), № 344 (Українське національно-демократичне об'єднання), № 355 (Західноукраїнське товариство Ліги Націй), № 359 (Назарук Осип), № 368 (Томашівський Степан), № 392 (Українська парламентська репрезентація в польському сеймі), № 581 (Колекція документів про діяльність урядів та армій УНР та ЗУНР).

Найбільший цілісний комплекс документів з проблеми дисертаційного дослідження зберігається у фонді Західноукраїнського товариства Ліги Націй. Це, зокрема, протоколи засідань його президії та Головної ради, різноманітне листування, проекти резолюцій, звіти зі зборів комісій та загальних зборів Міжнародної Унії товариств Ліги Націй. Документи фонду, разом з іншими джерелами, дозволяють відтворити цілісну картину діяльності товариства, визначити її політичну спрямованість, труднощі, з якими воно зустрічалося.

Серед документів, що зберігаються у фонді Степана Томашівського, найбільш цікавим під оглядом розв'язання завдань дисертації є листування фондоутворювача з відомими діячами ЗУНР - Є.Петрушевичем, його сином А.Петрушевичем, С.Витвицьким та К.Левицьким, а також його листи до деяких англійських дипломатичних урядовців.

Окремі відомості про звернення керівників ЗУНР до Ліги Націй знаходимо у матеріалах фонду Осипа Назарука.

У фонді Української парламентарної репрезентації (УПР) є відомості про апеляції українських парламентарів до Ліги Націй зі скаргами на політику польських властей у галузі освіти. Матеріали фонду Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) торкаються ставленя до Ліги проводу партії, його закордонних акцій, пов'язаних з цією організацією. Цікаві дані щодо міжнародного відлуння «пацифікації» містяться у документах фонду «Союзу українок».

Певний інтерес для дослідження проблеми становлять матеріали фондів Державного архіву Львівської області (ДАЛО) - фонду № 271 (Дирекція поліції у Львові) та № 1 (Львівське воєводське управління). Зокрема, серед документів львівської дирекції поліції є дані про організацію ЗУТЛН та окремих його діячів. У фонді львівського воєводського управління знаходимо докладні відомості про конгреси національних меншин та участь у них українців, про міжнародні події, пов'язані з «пацифікацією».

При роботі над дисертацією були також використані матеріали фонду № 4465 (Колекція окремих документальних матеріалів українських націоналістичних емігрантських установ, організацій і осіб) Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ), м. Київ. Їх вивчення дало можливість дослідити перший етап діяльності Українського товариства Ліги Націй. Загалом можна констатувати, що вивчені документи фондів ЦДІА України у Львові, ДАЛО та ЦДАВОВУ України містять чимало важливих відомостей з окремих аспектів проблематики дисертаційної роботи. Їх суттєво доповнюють такі джерела, як преса та інші періодичні видання.

Серед української періодики міжвоєнного часу дисертантом були використані такі видання, як львівські газети «Діло» та «Свобода», що у цілому відображали точку зору проводу УНДО, віденські «Український прапор» (офіційний орган Є.Петрушевича) та «Воля», львівські «Вперед», «Громадській вістник», «Український вістник», паризький щотижневик «Тризуб», що видавався емігрантами УНР (прибічниками Директорії), «Розбудова нації» (орган ОУН), поодинокі номери інших газет. Разом узяті, українські періодичні видання дають багатий фактичний матеріал, дозволяють відтворити широкий спектр позицій та поглядів на Лігу Націй різних українських політичних сил.

Іншу частину цієї групи джерел становить польська преса. При підготовці дисертаційного дослідження були використані краківські "Czas" та "Ilustrowany Kuryer Codzienny", варшавські "Gazeta Polska" та Gazeta Warszawska", деякі інші видання. Майже всі їх публікації об'єднує спільна антипатія, більша чи менша, до українського національного руху у Польщі. Однак вони містять чимало даних про перебіг подій у Лізі Націй, позицію великих держав, зокрема у справах, що зачіпали українські інтереси.

Доволі значний фактичний матеріал про життя українців у Польщі, у тому числі про закордонну діяльність українського політикуму, міститься у спеціальних періодичних виданнях - журналі "Sprawy Narodowoжciowe" та у конфіденційному, для певного кола державних урядовців, огляді "Sprawozdanie z zycia mniejszoжci narodowych", що видавався польським МВС. Автори їх ретельно стежили за життям української громади у Польщі, у тому числі за закордонними акціями українців, намагаючись об'єктивно і докладно відтворювати фактичний бік подій.

Окремою групою джерел є мемуарна література. Дисертантом були використані спогади таких українських політичних діячів, як І.Кедрин, Є.Онацький, М.Лозинський, А.Марголін Кедрин І. Життя. Події. Люди. Спомини і коментар. Нью-Йорк, 1976; Онацький Є. Українська дипломатична місія в Італії Прага, 1941; Лозинський М. Моє співробітництво з президентом Петрушевичем. Львів, 1925; Марголин А. Украина и политика Антанты. (Записки еврея и гражданина) - Берлин, 1921., збірник спогадів про Є.Коновальця Євген Коновалець та його доба. Мюнхен, 1974., мемуари польського прем'єра Ю.Новака, дипломата Е.Рачиньського, Д.Ллойд Джорджа, прем'єр-міністра Великої Британії у 1916-1922 рр, італійського посла у Варшаві Ф.Томассіні Nowak J. Wspomnienia z awy rzdowej. - Krakw, 1938; Raczyski E., Zeczykowski F. Od Genewy do Jaty. Rozmowy radiowe. - Lublin - Londyn, 1991; Raczyski E. W sojuszniczym Londynie Dziennik ambasadora E. Raczyskiego. 1939 - 1945. - Londyn, 1960; Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах. т. 1-2. Москва, 1957; Tomassini F. Odrodzenie Polski. - Warszawa, 1928.. Близькими до мемуарного жанру є праці О.Шульгина та Є. Онацького (останні являють собою збірку листів та щоденникових записів автора) Шульгин О. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. К., 1998; Онацький Є. У вічному місті. Записки українського журналіста. Рік 1930. Буенос-Айрес, 1954; Онацький Є. У вічному місті (-ІІ). Записки українського журналіста. Роки 1931-1932. Торонто, 1981.. Мемуари дозволяють суттєво доповнити картину подій, а інколи містять і «ексклюзивні» відомості, відсутні в інших джерелах.

Нарешті, висновки дисертації спираються на публікації відомих документів міжнародно-політичного життя Sprawy polskie na Konferencji Pokojowej w Paryzu w 1919 r. Dokumenty i materiay. t. 1-3. - Warszawa, 1965-1968; Survey of International Affairs 1920 - 1923. By Arnold J. Toynbee. - Oxford, 1927; Документы и материалы по истории польско-советских отношений. Т. 2. - Москва, 1964.. Окремо варто згадати нове документальне видання, присвячене Мілені Рудницькій Мілена Рудницька. Статті, листи, документи. Львів, Жовква, 1998., що в певні моменти грала важливу роль у стосунках української громадськості Галичини з Лігою Націй. Особливий інтерес являє опублікована у ньому частина листування Рудницької, що зберіглося в архіві Української вільной академії наук у США.

Беручи загалом, можна констатувати, що використані джерельні матеріали, а також праці вітчизняних та зарубіжних дослідників, дають можливість, не претендуючи, втім, на остаточність та цілковиту повноту оцінок та висновків, вирішити поставлені у дисертації основні дослідницькі завдання, провести різнобічний та ґрунтовний аналіз комплексу питань, що охоплюються її темою.

У другому розділі «Міжнародна система гарантій прав національних меншин» показано організацію міжнародної системи захисту прав меншин, що спиралася на Лігу Націй, визначено основні етапи її становлення, вплив на нього міжнародних суперечностей та конфліктів.

У розділі відзначається, що укладення серії договорів про захист прав меншин між головними державами Антанти та групою країн Східної Європи було для великих держав спробою створити інструмент мирного врегулювання конфліктів, які могли б являти загрозу стабільності та миру. Формування процедурного механізму здійснення договорів, від якого великою мірою залежали ефективність та справжній характер реалізації трактатів про права меншин, відбувалося під впливом групи пов'язаних ними держав - Польщі, Румунії, Чехословаччини, Югославії та Греції, серед яких провідні ролі грала Польща. Ці країни прагнули максимальною мірою зменшити можливість міжнародного втручання у свої стосунки з меншинами, намагалися блокувати дію трактатів. Після вступу у 1926 р. до Ліги Націй Німеччини остання виступила на її форумі у ролі головного «захисника» прав меншин. В основі позиції Берліна лежало намагання використати німецькі меншини у східноєвропейських країнах для поступової підготовки ревізії територіальних умов Версальського мирного договору. Польсько-німецьке протистояння у Лізі Націй, центром якого стала проблема прав національних меншин, знайшло відголос і в орієнтованих на Лігу міжнародних громадських організаціях - Унії товариств Ліги Націй та європейських конгресах національних меншин, в яких брали участь і українські представники. Водночас воно було важливою складовою того міжнародно-політичного тла, на якому розвивалися стосунки українців з Лігою Націй.

У третьому розділі «Справа державно-правового статусу українських земель на форумі Ліги Націй. 1920 - 1923 рр» висвітлюються взаємини українців з Лігою у 1920 - 1923 рр.

Очолюваний Є.Петрушевичем уряд ЗУНР у вигнанні свої головні надії покладав на Антанту. Його звернення до Ліги стали спробою знайти підтримку поза межами вузького кола великих держав, які, не визнаючи польського суверенітету у Східній Галичині, розв'язання питання її державно-правового статусу постійно відкладали на майбутнє. Завдяки зусиллям української діаспори обережні кроки на підтримку ЗУНР зробила у Лізі Націй Канада. Однак Ліга, відповідно до позиції великих держав, визнала себе некомпетентною вирішувати долю Галичини, залишивши це право за Радою послів Антанти. Головним політичним здобутком дипломатії Євгена Петрушевича у Лізі Націй стало те, що Ліга у своїх постановах у 1921 р. та у 1922 р. підтвердила, що Польща не має суверенних прав на Галичину.

З проханням про прийняття України звернувся до Ліги Націй емігрантський уряд УНР (Директорія), підтриманий колишнім гетьманом П.Скоропадським. Його спроба зазнала невдачі, яку в кінцевому рахунку обумовило те, що уряд Петлюри фактично не контролював територію, яку намагався представляти.

У розділі йдеться також про створення українських товариств Ліги Націй. Підкреслюється, що діяльність організованого у Відні на початку 1922 р. Західноукраїнського товариства Ліги Націй (ЗУТЛН) була складовою частиною всієї дипломатичної активності емігрантського уряду ЗУНР. Організація зуміла вступити до міжнародної Унії товариств Ліги Націй, трибуну якої використовувала для виступів на захист права українців Галичини на вільне національно-державне самовизначення. Після рішення Ради послів Антанти щодо східних кордонів Польщі (березень 1923 р.) ЗУТЛН втратило право представляти в Унії Галичину, і у липні 1924 р. змушене було остаточно залишити цю організацію. Для Українського товариства Ліги Націй, що на початках теж діяло у Відні, участь у роботі Унії мала у першу чергу пропагандистське значення. Разом з цим воно неодноразово надавало в Унії підтримку братам-галичанам з ЗУТЛН.

У четвертому розділі «Ліга Націй та українська громадськість у 1924 - 1930 рр.» ідеться про розвиток стосунків українців з Лігою у другій половині 20-х рр.

Після 1923 р. для українського населення у Польщі, Румунії та Чехословаччині правовою основою взаємин з Лігою Націй стали договори про захист національних меншин, що надавали йому можливість звертатися зі скаргами до її Ради. Проте до 1930 р. українці користувалися нею не дуже активно. У Польщі кілька разів апелювали до Ліги Українська парламентарна репрезентація, Українська народно-трудова партія, згодом її наступник - УНДО. Їхні провідники підкреслювали, що українці не вважають себе меншиною, оскільки на своїй етнографічній території є автохтонною більшістю. У цьому зв'язку для українців було принципово важливо, щоб апеляція до Ліги Націй на основі договорів про права меншин не сприймалася як принципова згода з польською державністю на західноукраїнських землях. Метою нечисленних звернень до Ліги Націй було задекларувати перед європейською громадськістю протест проти дій польських властей.

Натомість у 20-ті рр. справжню протестаційну кампанію розгорнув перед Лігою, перебуваючи на еміграції, Є.Петрушевич. Остання розрахована була переважно на пропагандистський ефект, на створення неприхильної до Польщі міжнародної громадської думки. Темою апеляцій колишнього лідера ЗУНР було також становище українців Закарпаття та Північної Буковини. Однак до 1931 р. жодне українське звернення не стало предметом обговорення Ради чи Асамблеї Ліги Націй. Максимальним успіхом могла бути певна неформальна рекомендація «комітету трьох»(спеціального органу Ради Ліги) уряду оскарженої країни.

Одним з напрямків, у яких розвивалися у цей період стосунки українців з Лігою Націй, була участь у європейських конгресах національних меншин. Офіційною програмною метою їх німецьких організаторів (останні діяли у співпраці з МЗС Німеччини) було повсюдне втілення в життя гасла національно-культурної автономії для меншин. Представники українців Галичини (а саме УНДО), що брали чинну участь у з'їздах меншин з 1928 р., зайняли на них чи не найрадикальнішу позицію, проголосивши, що прагнуть не до автономії, а до повної державної незалежності у єдиній українській державі. Участь у конгресах меншин була для УНДО засобом декларувати свої програмні завдання на міжнародному рівні, а також нав'язати закордонні політичні контакти.

До 1928 р. тривала діяльність ЗУТЛН. Позбавлена права брати участь у роботі Унії, організація намагалася, хоча і майже безрезультатно, використати її для виступів на захист прав українського населення Польщі за допомогою інших товариств Ліги Націй - східноукраїнського, каталонського, німецького з Чехословаччини та емігрантського російського. Спроби організувати українське товариство Ліги Націй у Львові виявилися невдалими через заборони польських властей.

З другої половини 20-х відновилися раніше практично перервані контакти з Лігою Націй еміграції УНР. Останні розвивалися у трьох основних напрямках - через участь у роботі Унії товариств Ліги Націй, у міжнародній Комісії інтелектуальної співпраці, що діяла під патронатом Ліги, а також у дорадчому комітеті з представників біженських організацій, що функціонував при Верховному комісарі Ліги Націй до справ біженців. Олександр Шульгин, міністр закордонних справ емігрантського уряду УНР, добивався, хоча і безуспішно, від Ліги визнання української національності у паспортах біженців, що отримували українці - емігранти з території колишньої Російської імперії. В Унії товариств Ліги Націй основну увагу українці приділяли становищу в Радянській Україні. Завдяки їх зусиллям Унія схвалила кілька резолюцій, спрямованих проти політики, що проводилася сталінським режимом в Україні та СРСР загалом.

У п'ятому розділі «Питання становища українських земель у діяльності Ліги Націй на початку 30-х рр.» увага зосереджена на подіях другої половини 1930 - 1934 рр.

Відзначається, що найсерйозніший виступ українців у Лізі Націй відбувся у 1931 - 1932 рр., і був спричинений т.зв. «пацифікацією» - репресивною акцією, проведеною польськими властями у Галичині у другій половині 1930 р. Звертаючись з петицією до Ради Ліги, (підтриманою англійськими парламентарями), провідники УНДО-УПР сподівалися, що вона визнає неправомірними дії польської адміністрації та поставить перед Польщею вимогу виконати її міжнародні зобов'язання щодо українців - у першу чергу обіцянку надати Галичині автономію, дану країнам Антанти у березні 1923 р. Протистояння у Женеві виявилося як ніколи напруженим. Однак Ліга Націй врешті-решт обмежилася помірним докором на адресу Варшави, підкресливши натомість провину українських націоналістів, що організували в Галичині кампанію саботажу. Кілька нових петицій, присвячених становищу українців у Польщі, у тому числі нова петиція англійських парламентарів, на розгляд Ради Ліги вже не потрапили.

Політика, що проводилася в Україні сталінським режимом, на початку 30-х рр. спричинилася до об'єднання українських зусиль на форумі Ліги. Першим приводом для спільних протестів став голодомор 1933 р. Завдяки старанням українців до Ліги Націй звернулася низка міжнародних організацій. Однак єдиною реакцією Ліги стало неофіційне закрите засідання її Ради, що визнала себе некомпетентною втручатися у внутрішні справи країни, що до неї не належить, і ухвалила звернутися з проханням про допомогу до організації Міжнародного Червоного Хреста. Та й останнє відбулося лише завдяки особистій наполегливості тодішнього голови Ради Ліги норвезького прем'єр-міністра Й.Мовінкеля, що діяв з міркувань гуманного характеру.

Іншим приводом для спільних дій українців у Лізі Націй став вступ до неї СРСР. Проти цього протестувала українська громадськість по всьому світу. Почасти ці протести вплинули на виступ проти прийняття СРСР у Лігу Націй деяких малих країн. Зокрема, представник Швейцарії Д.Мотта голосно протестував проти участі Москви у Лізі Націй, посилаючись серед іншого і на радянську політику щодо України, що суперечить ідеології і принципам Ліги. Але українці не в змозі були змінити остаточне рішення Ліги Націй, обумовлене міркуваннями великої європейської політики.

Одночасно з прийняттям до Ліги Націй Радянського Союзу було завдано серйозного удару по системі Ліги із захисту національних меншин. У вересні 1934 р. Варшава заявила про відмову визнавати право Ліги Націй наглядати за виконанням нею договорів про права національних меншин. Для українців з Польщі це робило звернення до Ліги практично беззмістовною справою. Втім, дії польської дипломатії були сприйняті українською громадськістю доволі спокійно. Увесь досвід попередніх апеляцій до Ліги Націй призвів до переконання у тому, що ця організація не в змозі скільки-небудь помітно вплинути на становище українського населення. УНДО навіть вбачало у діях Варшави позитивну сторону. Останні завдавали удару по авторитету Ліги Націй. Між тим Ліга, до якої завдяки ініціативі Франції вступив Радянський Союз і яку у жовтні 1933 р. залишила Німеччина, головний ревізіоніст і «протектор» меншин, все більшою мірою грала роль організації, що стоїть на дорозі спроб переглянути післявоєнний міждержавний порядок у Європі та світі. Тим часом провідники УНДО не приховували надій на те, що ревізія версальського ладу може змінити на краще становище українців.

Таким чином, 1934 р. став певним рубежем у розвитку стосунків українців з Лігою. Відтоді зв'язок з нею полягав для них практично лише в участі, з пропагандистською метою, у пов'язаних з нею міжнародних організаціях - галичан та українців з Румунії у конгресах національних меншин, еміграції УНР - у міжнародній Унії товариств Ліги Націй. Але Ліга втратила для українців скільки-небудь помітне політичне значення.

У «Висновках» узагальнено підсумки та результати дисертаційного дослідження, сформульовано основні положення, що виносяться на захист.

Українське питання на форумі Ліги Націй знайшло відображення у кількох головних вимірах - як питання міждержавних стосунків, яке ще не мало формально-правового розв'язання, як проблема української меншини у Польщі, Румунії та Чехословаччині, і, нарешті, як питання становища українців в СРСР.

Перший з