НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
Лісничук Олесь Володимирович
УДК.301.18:301.188.2.000.32.
Групи інтересів у багатоскладовому суспільстві.
Політологічний аналіз
Спеціальність 23. 00. 02 – Політичні інститути та процеси
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук
Київ - 2000
Дисертацією є рукопис.
Роботу виконано у відділі етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України
Науковий керівник – доктор історичних наук, професор
Нагорна Лариса Панасівна,
головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень.
Офіційні опоненти – доктор політичних наук, професор
Головатий Микола Федорович,
віце-президент Міжрегіональної академії управління персоналом
кандидат політичних наук
Клинченко Олег Володимирович,
перший секретар управління політичного аналізу та планування МЗС України
Провідна організація – Київський національний університет
ім. Тараса Шевченка,кафедра політології, м. Київ
Захист відбудеться “3” жовтня 2000 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, к.202.
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (м. Київ, вул. Кутузова, 8).
Автореферат розіслано “2 ” вересня 2000 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради ЛЕВЕНЕЦЬ Ю.А.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Під впливом масштабних трансформаційних процесів, що відбулися після проголошення державної незалежності, українське суспільство набуло нових структурних контурів. Помітне місце серед провідних напрямків новітньої самоорганізації українського соціуму належить процесам фрагментування суспільного простору, виникнення нових ідентичностей, статусів, ролей і/або актуалізація тих, що раніше були вторинними, поглиблення конфліктного розмежування між ними. На перетині суспільних кордонів різних типів відбувається інституціоналізація сегментів - суспільних утворень із вираженими тенденціями до самодостатності. Подібні утворення складають формотворчу основу феномена багатоскладового (сегментарного) суспільства.
Емпіричне виявлення ознак суспільної фрагментації диктує необхідність вивчення засобами політичної науки її впливу на політичний процес та ідентифікаційний простір. Задоволення запитів управлінської практики, оптимізація регіональної, етнонаціональної, культурної, соціальної, молодіжної політики неможливі без врахування фактору сегментації соціуму.
Модель багатоскладового суспільства, що залучається для вивчення особливостей політичних виявів поліморфності українського соціуму, розроблена і тривалий час застосовується в світовій політології. На наш погляд, саме ця модель здатна артикулювати в певну цілісність різноманітні вияви неоднорідності українського суспільства та ті уявлення про них, які вже значною мірою дістали відображення в політологічній літературі. При цьому аналіз політичного процесу в Україні через призму теорії багатоскладовості дає можливості виявлення не тільки структурних особливостей соціуму, але й специфіки політичного процесу, ступеня його відповідності суспільним інтересам і характеру його протікання. Зрозуміло, що концепція багатоскладовості є лише одним із можливих варіантів узагальнення структурних особливостей українського соціуму в посткомуністичний період.
Сутнісною прикметою реального політичного процесу в незалежній Україні став його вузькокорпоративний характер. Система політичного представництва, що склалася об’єктивно, сприяє реалізації інтересів обмеженого кола суспільних груп, а політичні інституції, які в ідеалі повинні виконувати роль представників інтересів широкого загалу суспільних груп (передусім політичні партії), функціонально не спроможні виконувати такі ролі. Найбільш діяльний вплив на процес прийняття рішень справляють непартійні політичні актори, а сам інститут політичних партій опинився залежним від них. В порівняльній політології сили, що мають вплив на політичний процес, але при цьому не відповідають характеристикам політичних партій, категоризовані як “групи інтересів”. На думку автора, відпрацьовані при дослідженні феномена груп інтересів методологічні підходи мають високий верифікативний потенціал для аналізу політичного процесу в Україні, для пояснення діяльності як найбільш впливових на сьогодні політичних акторів, так і тих, що можуть претендувати на таку роль в майбутньому.
Як суб'єкт української політики групи інтересів у функціональному наближенні до досвіду західних демократій - явище порівняно нове. Ще зовсім недавно це поняття, як і його видові підпоняття - “клан”, “маргінальна група”, “група впливу” тощо - не фігурували серед визнаних наукою категорій. Офіційне радянське суспільствознавство цієї категорії не використовувало, а в політичній практиці вагоме значення мали лише інтереси вузькокорпоративних номенклатурних груп. Нині взаємозв’язок ієрархії інтересів і соціальної структури суспільства, а також вплив груп інтересів на політикотворення привертає все більшу увагу політологів та представників суміжних галузей соціогуманітарного знання. Втім, і по сьогодні у вітчизняному дискурсі поняття “група інтересів” залишається розмитим і неконкретним. В одних випадках його вживають у надто вузькому значенні, маючи на увазі майже виключно групи тіньового впливу. В інших воно практично ототожнюється із феноменом суспільної групи, або ж лише з легальними громадськими організаціями, об’єднаннями.
Введення процесів фрагментизації в Україні у контекст глобальної трансформаційної динаміки, застосування методів компаративної політології до дослідження перехідних періодів у посткомуністичних суспільствах дає ключ до розуміння загроз, що можуть виникати на грунті партикуляризму та групового егоїзму. Водночас воно відкриває шлях до суттєвого оновлення і уточнення категоріально-понятійного апарату вітчизняної політології та інших суміжних наук.
Стан наукої розробки проблеми.
Вивчення багатоскладовості як суспільного феномена ще не стало предметом спеціального аналізу вітчизняних політологів. Тим часом у західній політології відповідна дослідницька традиція існує вже півстоліття. Модель багатоскладового суспільства як синтетична конструкція, створена на основі комплексних теоретичних узагальнень суспільної неоднорідності, була розроблена в західній політичній науці для характеристик перехідних, з високим ризиком для стабільності, суспільств. Авторство поняття “багатоскладове суспільство” (plural society) належить англійському досліднику колоніальної політики в Азії Дж. Фернівалу, який ввів його в науковий обіг в кінці 40-х років ХХ століття. Надалі проблематику багатоскладового суспільства збагачували і розвивали в своїх дослідженнях Р. Джексон, Г. Екштейн, Л. Купер, А. Лейпхарт, В. Лорвін, Е. Нордлінгер та ін. При цьому проблематика суспільної неоднорідності артикулювалась також у концептах сутнісно споріднених з теорією багатоскладового суспільства – “вертикальна мозаїка” (vertical mosaic), “культурний плюралізм” (cultural pluralism), “розділене суспільство” (divided society). В роботах цих дослідників було глибоко досліджено основні параметри багатоскладовості, проаналізовано головні різновиди сегментарних суперечностей, запропоновано механізми мінімізації конфліктності, здатної виникати на цьому грунті.
Серед теоретиків груп інтересів особливу цінність становлять дослідження А. Бентлі, А. Джордана, Г. Джордана, М. Олсона, Р. Солсбері, Д. Трумена, Ф. Хайека та інших. Для окреслення категорії “групи інтересів” чимало можуть дати напрацювання в галузі теорії інтересів, здійснені українськими вченими В. Куценком, В. Сіренком, С. Рябовим, В. Трипольським.
Уявлення про нове структурування українського соціуму та зміни в ідентифікаційному просторі дають праці вітчизняних вчених М. Головатого, В. Євтуха, Г. Касьянова, О. Клинченка, В. Кулика, Ю. Левенця, О. Майбороди, Л. Нагорної, М. Рябчука, М. Панчука, Ю. Римаренка, Л. Шкляра, М. Шульги, а також зарубіжних Е. Вільсона, Г. Грабовича, Дж. Мейса, О. Мотиля, С. Хантінгтона, І. Яворського та інших.
Українська багатоскладовість у порівнянні із відомими вже зразками має багато специфічних рис, які визначаються системними ознаками посткомуністичного розвитку. Проблеми останнього плідно досліджуються в роботах О. Дергачова, Д. Видріна, О. Гараня, В. Кременя, І. Кураса, В. Матвієнка, М. Михальченка, А. Пойченка, В. Полохала, Ф. Рудича, В. Якушика. Компенсаторні механізми групової ідентичності та процеси локалізації політичних і економічних інтересів місцевих еліт у посткомуністичному контексті грунтовно досліджуються зарубіжними вченими М. Афанасьевим, О. Здравомисловим, О. Зудіним, Б. Капустіним, В. Макаренком, Р. Саквою, С. Перегудовим, М. Чешковим, Л. Шевцовою.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження виконаний в рамках планової теми “Проблеми інтеграції в полікультурному суспільстві”, що розробляється у відділі етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.
Мета дослідження полягає в тому, щоб, використовуючи теоретичний та методологічний арсенал досліджень політичних проблем в гетерогенних суспільствах та на основі вивчення вітчизняних суспільно-політичних реалій здійснити аналіз політичного процесу в Україні через призму представництва і реалізації групових інтересів в контексті наявних тенденцій сегментації суспільства.
Реалізація мети дослідження вимагала вирішення таких конкретних дослідницьких завдань:
·
виявлення факторів, що випливають з неоднорідності українського соціуму і можливостей їх впливу на базову складову суспільної самоорганізації - царину політики;
·
аналіз діяльності реальних та потенційних групових акторів української політики;
·
формування загальної моделі функціонування політично впливових груп, їх місця і ролі в об'єктивній складовій процесів представництва інтересів та прийняття рішень;
·
визначення можливостей демократичних форм узгодження і реалізації інтересів різноманітних сегментів українського соціуму;
·
аналіз ризиків для політичної і суспільної стабільності, що випливають із взаємозіткнення інтересів суспільних сегментів;
·
вироблення пропозицій щодо врахування сегментованості українського суспільства при прийнятті політичних рішень.
Важливим побічним завданням автор вважав відпрацювання чіткого понятійного апарату дослідження. У вітчизняному політологічному дискурсі досі переважає теоретична мова, основні елементи якої були розроблені в іншому цивилізаційному контексті і тому в своїй більшості виявляються неточними при аналізі посткомуністичної реальності. Ускладнює ситуацію активна експлуатація політологічних термінів у публіцістиці, де вони часто позбавляються наукового змісту. Не відмовляючись повністю від використання термінології, що стала загальновизнаною, дисертант пропонує власне термінологічне позначення ряду явищ у посткомуністичних умовах.
Об'єктом дослідження є різнопланові учасники вітчизняного політичного процесу, які типологічно відповідають концепту груп інтересів і які формують головні контури структури інтересів в українському суспільстві та нові групові ідентичності на їх основі.
Предметом дослідження в дисертації є політична діяльність, процес представництва і реалізації групових інтересів у контексті наявних в соціумі факторів багатоскладовості.
Методологія дослідження грунтується на принципах системності структурно-функціонального аналізу та синергії складних систем. Широко використовувались загальнонаукові методи – аналізу, синтезу, типології, верифікації, а також спеціальні методи порівняльної політології – порівняння, сегментації, бінарного аналізу, вивчення окремого випадку. Враховуючи складну структуру предмета та об’єкта дослідження, багатоманітність виявів багатоскладовості та групової політичної активності в сучасній Україні, а також обмежені регламентовані обсяги кандидатського дисертаційного дослідження, особлива увага надавалась вивченню і висвітленню окремих конкретних репрезентативних випадків, які б могли відображати загальні стандарти політичної діяльності певного типу суспільних суб’єктів та загальносуспільні тенденції на субрівнях. В практиці порівняльного аналізу значна роль відводилась моделюванню ідеал-типових аналітичних конструкцій (моделі багатоскладового суспільства, суспільного сегмента як структурної основи багатоскладовості, групи інтересів як політичного суб’єкта тощо), які використовувались як верифікаційне тло для вивчення реальної суспільної і політичної практики.
Наукова новизна одержаних результатів зумовлюється вибором об’єкта та предмета дослідження, які ще є по суті “науковою цілиною” у вітчизняній політології, застосуванням для інтерпретації українських проблем методологічних підходів, що здобули визнання в зарубіжній політичній науці і які в контексті визначеної проблематики раніше не застосовувалися. В дисертації вперше в українській політології сформовано авторську модель політичної діяльності основних груп за інтересами, актуальних для самоорганізаційних процесів в царині політичних відносин.
На захист автором виносяться такі основні положення:
·
в пострадянських країнах головними лініями, які визначають загальні контури фрагментованості, є присутність русофонського культурного та прокомуністичного ідеологічного сегментів, які в більшості випадків накладаються один на одний;
·
в українському суспільстві до названих ліній розмежування доєднуються також регіональні та етнічні (кримські татари).
·
політичні реалії в пострадянських соціумах, в яких присутні виразні ознаки багатоскладовості, визначаються встановленим тут режимом т.зв. “делегованої демократії”, при якому інтереси базових суспільних суб’єктів не беруться до уваги;
·
головними суб'єктами політичного процесу в Україні виступають групи інтересів, які активно практикують непублічні методи впливу на прийняття владних рішень. При цьому організований вплив суспільних груп, що пов'язані із базовими структурними ознаками соціуму, незначний і неадекватний їх потенціалу;
·
українська політика повною мірою не виконує своїх функціональних завдань, які б відповідали потребам самоорганізації соціуму: самоорганізація розгортається в напрямку становлення багатоскладовості, а політичний процес концентрується навколо вузькокорпоративних номенклатурних груп впливу;
·
стратегічні розлами в українському соціумі пролягають на рівні відмінностей між регіональними сегментами, які не відповідають встановленій системі адміністративно-територіального поділу (в політологічних вимірах поняття “регіон” не тотожне поняттю “адміністративна область”);
·
карта регіональних сегментів України не покриває всю територію держави: поміж в цілому сформованими регіональними утвореннями знаходяться маргінальні, перехідні зони, які не мають власної регіональної специфіки і не можуть бути віднесеними до вже сформованих в цілому;
·
відносна стабільність політичних та суспільних процесів в Україні в значній мірі підтримується за рахунок маргінальних зон в регіонально-сегментарній структурі, наявності базового конфлікту між владою та суспільством, який покриває решту конфліктних ліній, а також формування своєрідного “тіньового” соціального простору, механізми якого компенсують відсутність і/або невідповідність офіційних регуляторів. Рівень та тривалість стабільності, досягнутої таким шляхом, не є прогнозованими і регульованими;
·
в українській політиці поки що малопомітною і малоефективною є присутність надсегментних орієнтацій - державних та національних інтересів, єдиної національної ідентичності тощо;
·
уникнути негативних сценаріїв, убезпечити стабільність суспільно-політичних процесів уявляється можливим через розширення представницької бази політичного режиму, пошук консенсусних технологій політикотворення.
Апробація результатів дисертації. Окремі положення і проміжні результати висловлювались автором і обговорювались під час роботи наукових конференцій “Демократія і державність в Україні” (Київ, 1997), “Проблеми полікультурності у плюралістичних суспільствах” (Київ, 1997), “Політична культура демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні” (Київ, 1998), “Індивідуум і суспільство у новій і новітній історії” (Київ, 1998), “Україна: державотворчі процеси новітнього часу” (Полтава, 1999), у доповідях на засіданнях відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, а також при підготовці аналітичних доповідей для моніторингової програми Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України.
Для вирішення завдань і досягнення цілей дослідження було сформовано джерельну базу, в якій можна виокремити три головних компоненти:
теоретичний – розробки українських та закордонних політологів і суспільствознавців, присвячені розробці проблем багатоскладовості, участі груп інтересів у політичному процесі, особливостям посткомуністичного політичного і суспільного розвитку;
інформаційний – комплекс відомостей про окремі факти політичного життя в Україні та все розмаїття їх первинних інтерепретацій, який формувався на основі ресурсів вітчизняних і зарубіжних засобів масової інформації, розробок дослідницьких центрів, публічних заяв політичних акторів, поточних експертних оцінок, результатів соціологічних опитувань та виборів у органи влади різного рівня, правової документації, статистичних даних тощо;
аналітичний, що складається із досліджень особливостей політичного процесу в незалежній Україні. Головну увагу було привернуто до робіт, які стосувались різних аспектів гетерогенної структури українського соціуму, процесів групової політизації в ньому, функціонуванню системи представництва групових інтересів у політичному процесі.
Формування інформаційного компоненту джерельної бази мало свої особливості, обумовлені тим, що значна частина політичних акторів, які є найбільш впливовими політично, віддають перевагу позапублічним механізмам реалізації інтересів. Достовірно відстежити емпіричні подробиці в цьому випадку практично неможливо, але можна досягнути наукової оцінки цих політичних факторів за результатами їх діяльності, за інформацією “на виході” (Д. Істон). Ця проблема знайшла розв’язання під час вирішення завдання по формуванню загальної моделі функціонування впливових груп. Для підтвердження подібної моделі залучалась переважно та інформація, яка поширювалась публічно. Інформація непублічного використання застосовулась автором для перевірки і уточнення політологічної моделі діяльності вітчизняних груп інтересів.
Практичне значення одержаних результатів. Результати проведеного дослідження можуть використовуватись при розробці окремих аспектів внутрішньої політики держави, у законодавчій практиці, а також в сфері наукового консультування учасників політичного процесу в Україні. Наукові розробки автора також можуть залучатись до підготовки концептуальних праць, підручників, навчальних посібників та спецкурсів з політичних наук.
Структура дисертації зумовлена характером проблематики, постановкою мети та завдань дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку цитованих джерел та літератури. Обсяг дисертації 200 сторінок, у тому числі список використаної літератури та джерел на 14 сторінках.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ
У вступі обгрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано його мету та завдання, визначено його теоретико-методологічну основу і джерельну базу, сформульовано авторське бачення наукової новизни та практичного значення дисертаційного дослідження, а також містяться дані про структуру, обсяги та апробацію одержаних результатів.
У першому розділі “Інтереси у багатоскладовому суспільстві: порівняльні підходи” визначаються базові категорії, головні теоретичні орієнтири та методологічні засади дослідження.
У першому параграфі “Групи інтересів як політичний суб’єкт” основну увагу автора привертає етимологія, феноменологія та функціональні особливості категорії групи інтересів. Значну увагу приділено описанню феномена інтересу, стислому огляду історії становлення інтересу як аналітичної категорії в європейській інтелектуальній традиції, характеристиці основних підходів до тлумачення структури інтересів та їх типологізації. Автор погоджується із постулатом про обумовленість інтересів соціальним становищем їх суб’єктів, але полемізує із жорсткою “прив’язкою” останніх до системи розподілу матеріальних благ. Суспільне становище суб’єкта, яке впливає на характер і зміст його інтересів, є сукупністю його багатопланових позицій в розподілі благ матеріальних, соціальних, культурних, символічних, духовних, інформаційних та інших.
Системну цільність та уникнення деструктивних конфліктів між різними категоріями інтересів та їх носіями забезпечує система політичного представництва, яка артикулює, агрегує політизовані інтереси, інформує про них владні центри, забезпечує легітимацію політичної системи та режиму. Групи інтересів виступають одним із елементів системи політичного представництва.
Чималу увагу приділено огляду основних концепцій груп інтересів: теорії соціального порядку і конфлікту (Д. Трумен), теорії непередбачуваних наслідків (М. Олсон), теорії обміну (Р. Солсбері), а також поглядів Р. Дарендорфа на проблеми групової мобілізації. При використанні теоретичних розробок зазначених авторів для інтерпретації суспільних і політичних реалій в Україні враховувалось, що названі теоретичні побудови виникли як узагальнення досвіду євроатлантичного метакультурного ареалу, в якому групи інтересів тривалий період розвиваються як інститут громадянського суспільства, з його тенденціями до зростання свободи і, в тому числі, свободи самовиявлення громадян. В посткомуністичному світі такий досвід поки-що відсутній. На сучасному етапі розвитку українського суспільства групи інтересів відіграють роль однієї із провідних форм самоорганізації соціуму і одночасно виступають провідними політичними акторами.
У другому параграфі “Теорія багатоскладовості і тенденції сегментації в посткомуністичних суспільствах” доводиться придатність теоретичної моделі багатоскладового (плюрального) суспільства для аналізу політичного потенціалу структурно поліморфного українського соціуму. При цьому висловлюється авторське бачення процесу самоорганізації українського суспільства в новій якості - як суспільства в незалежній державі. На думку автора, цей процес ще триває і не набув остаточних, закріплених форм. Послуговуючись мовою синергетичної теорії, стадіальний рівень самоорганізації українського соціуму на сьогодні відповідає фазі біфуркації і є максимально чутливим до різнопланових впливів, в першу чергу політичних.
Складність феномена багатоскладового суспільства обумовила труднощі з його чітким дефініюванням, для компенсування чого було подано розгорнутий опис ідеал-типової моделі багатоскладового суспільства. При цьому враховувалось авторське бачення структурної композиції, функціональних особливостей феномена та його актуальності як об'єкта політологічного дослідження.
Багатоскладовість передбачає наявність в одному суспільстві двох і більше сегментних макроутворень. Сегментарність у політичному сенсі означає, що політичні суперечності в основному збігаються з лініями соціального чи етнічного поділу суспільства, його“внутрішніми кордонами”. Сегменти проявляють себе у такий спосіб, що їх специфічні інтереси здатні концентруватись і конкурувати із загальносуспільними. Така конкурентність може досягати рівня, коли загальносуспільна єдність перетворюється на номінальну. Р. Джексон недалекий від істини, коли зауважує, що багатоскладове суспільство “зовсім і не є суспільством, це радше ... перемежування недержавних суспільних структур, зібрання сусідніх, замкнутих спільностей” Jackson R. Plural Society and New States: A Conceptual Analуsis. - Berkley, 1974. – P.8. . Єдине, що об’єднує ці спільності - це вимушене проживання в територіальних межах однієї держави, яка виступає первинною, формальною причиною, що символізує ідеал суспільної єдності. Одночасно держава виступає лакмусовим фоном для виявлення окремих суспільних фрагментів. Держава як інституційована форма співжиття суспільства задає географічні, правові, соціокультурні його кордони. Зовнішні державні кордони надають населенню, що ними охоплюється, первинних ознак єдності.
Лібералізація (перш за все політична) радянського тоталітарного режиму, а згодом розпад СРСР і виникнення на його теренах нових незалежних держав супроводжувалось вивільненням і\або актуалізацією раніше рецесованих або вторинних групових ідентичностей, серед яких чільного політичного впливу набули етнічні, культурні, регіональні тощо. Ці процеси стали підгрунтям стійких тенденцій структурування як багатоскладових нових суспільств у нових державах. Компаративний аналіз соціумів, що виникли на основі колишніх радянських республік, дав підстави для висновку про формування у більшості з них сегментних утворень на основі впливів російської культури та інерції лівих ідеологічних орієнтацій, етнічних, релігійних та інших групових ідентитетів. Подібні протосегменти пов’язані між собою і здатні виступати провідним фактором структурування суспільної багатоскладовості та її відображення у політичних вимірах.
Особлива роль характеру політичного режиму в регулюванні суспільних процесів у багатоскладовому соціумі привернула дослідницьку увагу до проблеми сучасних режимних форм та їх впливів на політичне визначення суспільних фрагментів. Для інтерпретації політичних режимів у пострадянських країнах, в яких наявні фактори багатоскладовості, було застосовано концепт делегативної демократії – режиму, в якому наявність формальних демократичних процедур доповнюється високим ступенем відчуження народу від влади в міжелекторальні періоди. Висловлено припущення, що саме відчутні прояви подібного політичного режиму, які мають місце в сьогоднішній українській політиці, здійснюють помітний вплив на політичну актуалізацію факторів фрагментації соціуму в бік відволікання уваги, тимчасового тактичного ігнорування і недопущения останніх до впливу на реальне політикотворення.
Таким чином відбувається консервування та практичне ігнорування в межах домінуючих режимних форм наявних факторів багатоскладовості за рахунок звуження простору публічної політики і заповнення останньої іншими дискурсами, серед яких значне місце займають імітовані. Докладніше ці гіпотези та їх емпіричне забезпечення розглядаються в наступних розділах.
У другому розділі “Групові ідентичності в контексті суспільної фрагментації: політичний вимір” аналізуються особливості фрагментації в українському суспільстві та її політичні потенціали, дається характеристика діяльності груп за інтересами, що виникають на підставах спільності групової ідентичності.
У першому параграфі “Кристалізація інтересів ідентифікаційному полі” з огляду на предметні особливості тематики дослідження обгрунтовується структура його об’єкта: в роботі аналізуються два типи групових утворень, наявних в сьогоднішній Україні. Перший - тісно пов'язаний із проблемами ідентичності і її обслуговування. Насамперед це групи латентного політичного рівня: етнічні спільноти, мовні групи, регіональні соціальні утворення, культурні сегменти. Другий тип – групи, утворені за клієнт-патрональним принципом, зорієнтовані на спільні колективні дії для отримання політичної ренти. До цієї категорії належать т.зв. політичні чи номенклатурні “клани”, різноманітні вітчизняні лобі (передусім галузеві та регіональні), політичні “холдинги” та олігархічні об’єднання. Перший тип груп безпосередньо пов’язаний з багатоскладовою структурою українського соціуму, а другий – з особливостями повсякденної політичної практики. Вивчення діяльності цих груп, що мають першочерговий масштабний вплив на центри прийняття рішень, дає змогу створити адекватне уявлення про головних реальних та потенційних учасників політичного процесу.
Значна увага в розділі приділяється полеміці з інтерпретацією геторогенності українського соціуму як наслідку цивілізаційного розламу (С. Хантінгтон). Автор розглядає відмінності між західними і східними територіями країни не як цивілізаційний розлам, а як наслідок домінування впливів різних цивілізаційних комплексів, а терени України в цілому як простір інтенсивної міжцивілізаційної комунікації, яка відображається в культурному, політичному, соціально-економічному та інших вимірах.
У другому параграфі “Основні напрями сегментації в українському суспільстві та їх політична суб’єктивація”, спираючись на дані соціологічних опитувань, системні наукові дослідження проблем української етно-, регіональної та культурполітики, особливостей політичної культури, геополітичної та економічної ситуації, історії формування територій сучасної держави, автор визначає два головних фактори багатоскладовості, які на сьогодні опинилися в латентній зоні політичного повсякдення, але в перспективі здатні кардинально видозмінити контури політичних відносин.
Перший фактор структурування багатоскладовості виник і розвивається на основі феномена російської присутності в Україні. Під останньою ми розуміємо глибинний системний вплив на українське суспільство з боку сусідньої держави, колишнього імперського ядра – Російської Федерації та російськозорієнтованої культурної спільноти в Україні, а також політичних сил, що з ними співпрацюють (в першу чергу політичних організацій лівої частини політичного спектру). Контрагентом цього сегменту виступає той, що структурується на протилежному полюсі суспільного простору і підтримує протилежні інтереси та цінності - українокультурна спільнота. Кордони між полярними формами не мають чітко окресленої конфігурації, оскільки їх заповнює досить численна спільнота, яка має амбівалентні культурні та політичні орієнтації і в різних ситуаціях може підтримувати позиції або тієї або іншої із вищеназваних головних. При цьому ця спільнота поступово обирає все більш самостійні суспільно-політичні ролі. Кордони цієї спільноти в основному окреслюються через накладання кордонів етнічної української спільноти на кордони російськокультурних та російськомовних орієнтацій. Наявність таких трьох макроспільнот свідчить про високий рівень гетерогенності соціуму, яка дається взнаки кожного разу під час акцій загальної публічної мобілізації на кшталт виборів.
Другим важливим фактором багатоскладовості в Україні виступає регіональний партикуляризм, визрівання і посилення регіональних ідентичностей, формування на їх базі регіональних спільнот із власними стійкими інтересами, часто відмінними від загальносуспільних. Ці процеси активно підтримуються місцевими номенклатурними групами, які використовують регіональні відмінності як владний ресурс у відносинах із державним центром.
Важливу роль у регіоналізації України відіграє збереження адміністративно-територіального поділу радянської доби та його головних функцій як основи просторової організації в новій державі. Ця обставина обумовлює особливу структуротворчу роль адміністративних регіонів – областей, в яких “відносини підкореності сильніші від відносин сусідства, горизонтальних зв’язків і багато в чому визначають останні”Каганский В. Дезинтеграция государства и стратегия негосударственных структур: пространственный аспект // Библиотека в кармане (Сборник электронных текстов). – Вып.7. – CD.2). Саме адміністративні області в сучасному політичному дискурсі отожнюються з регіонами, але при цьому на задній план відходить культурна регіоналізація як просторове вираження відмінностей між окремими спільнотами.
Регіональна культурполітична карта України відрізняється від політико-адміністративної. Крім регіонів, які піддаються чіткому практичному та аналітичному виокремленню, вона також включає перехідні, пограничні території, які в дисертації розглядаються за функціонально ознакою як маргінальні. Саме наявність останніх часто спрацьовує як амортизатор суспільних конфліктів. Крім того, до факторів, що здатні в даних умовах деякою мірою вгамовувати гостроту невідповідностей між різними суспільними групами, стримувати конфлікти на латентних рівнях, можна віднести також наявність базового функціонального конфлікту, який в цілому відповідає контурам опозиції “влада-народ”. Не можна не брати до уваги і значний вплив на суспільно-політичні процеси тіньових явищ, які все більш помітно структуруються у самостійну суспільну реальність і, будучи одним із напрямів самоорганізації соціуму, компенсують недоліки офіційних інститутів регулювання.
Окремо досліджується політична активність кримськотатарської етнічності як найбільш характерний вияв структурування груп за інтересами на основі етнічної ідентифікації.
У третому розділі “Групова політика тиску на владні структури: особливості генези та сучасні конфігурації” досліджується політична активність груп, які за своїми вихідними даними і за сутністю зорієнтовані на боротьбу за максимально вигідні позиції в розподілі суспільних ресурсів.
У першому параграфі “Пострадянські реалії і формування вітчизняних груп впливу” прослідковуються загальні тенденції становлення та аналізуються сучасні системні прикмети діяльності т зв. груп-шукачів ренти (rent-seeking). Інтереси груп цього типу сфокусовані на перерозподілі наявних суспільних (передусім матеріальних) ресурсів. По суті їх діяльність можна охарактеризувати як політико-адміністративне лихварство, оскільки її метою є отримання приватногрупових прибутків без участі у відтворенні та оновленні ресурсів. Успішними такі стратегії стають головним чином у разі підтримки позицій їх носіїв інституціями, які покликані легітимно здійснювати контроль за використанням ресурсів соціуму - в структурах державної влади, в її адміністративно-управлінському апараті.
Rent-seeking стратегії не є особливим ноу - хау посткомуністичної політики, але саме в умовах останньої вони набули пріоритетного значення для абсолютної більшості учасників політичного процесу. Головною особливістю для пострадянських, і українських зокрема, груп-рантьє стала визначальна роль статусу в системі розподілу ресурсів, яка обумовлюється тяглістю традицій адміністративного ринку – “багатомірно ієрархізованої синкретичної системи (де економічні і політичні компоненти не можна відділити навіть аналітично), в якій соціальні статуси і споживацькі блага конвертуються один в одного за певними почасти неписаними правилами” Кордонский С. Административные рынки в СССР и России // Библиотека в кармане (Сборник электронных текстов). – Вып.7. – CD.2.
Далі подається поетапна характеристика процесу становлення системи адміністративного ринку в радянський період, визначаються його основні суб’єкти, механізми дії, сутнісні параметри. Саме в умовах радянського адміністративного ринку сформувалися головні типи “груп тиску”, які на сьогодні є найбільш впливовими в Україні: галузеві та регіональні лобістські конгломерати. Зазначається, що на період розпаду СРСР ними в умовах адміністративного ринку практично повністю здыйснена “приватизація адміністративно-командної системи” Medvedev S. Post - Soviet Developments: A Regional Interpretation. A Methodical Review // Post - Soviet Puzzles: Mapping the Political Economy of Former Soviet Unionю - Baden - Baden, 1995. - Vol.2. - 1995. – Р.9.; в такий спосіб вони забезпечили собі максимально зручні позиції для переведення суспільних ресурсів у приватну власність. Офіційна, легальна приватизація та монетизація відносин торгу стали основними прикметами перетворень на адміністративному ринку в пострадянській Україні, але при цьому сама система адміністративного обміну збереглася. Адміністративний ринок на сьогодні вже не є абсолютно домінуючою формою розподілу ресурсів: він співіснує з іншими - як із новими, пов’язаними з елементами вільних ринкових відносин, так і з тими, що в нову добу набули самостійного значення – тіньова економіка, корупція, віртуальна економіка.
Автор розглядає феномен тіньової економіки як тісно споріднений явищу адміністративного ринку. Наголошується на багатоманітності і масштабності проявів тіньової економічної діяльності, а також її впливах на інші сфери суспільного буття. Висловлюється твердження про синтезування в сучасній Україні своєрідної самостійної тіньової реальності, пов’язаної із системним впливом позаофіційних, публічно не визнаних тіньових важелів впливу в економіці, в політиці, в культурі і мові, в правовому та морально-етичному регулюванні. Ці явища в значній мірі компенсують через спорадичну самоорганізацію невідповідності державного управління суспільними процесами.
Явище корупції автор розглядає у вузькому розумінні - як один із методів бюрократичного торгу і в широкому – як системотворчий імператив представництва групових та та індивідуальних інтересів, важливий елемент структурування життєвого світу суспільних суб’єктів у посткомуністичній Україні.
Значна увага надається проблемі внутрішньої організації груп пошуку ренти. Дисертант приходить до висновку, що найбільш поширеним і функціонально оптимальним механізмом групової мобілізації в таких групах є клієнтелізм, персональний або статусний (входження в групу та кооперація з патроном в першу чергу “за посадою” – місцем в ієрархічній адміністративній підструктурі, на базі якої оформлюється група та її колективний статус). На практиці персональна та статусна клієнт-патрональна залежність переважно взаємодоповнюються або співпадають. Автор аналізує ряд клієнтелознавчих підходів, зокрема ті, які стосуються вивчення проблем клієнт-патрональних відносин в СРСР та в пострадянських умовах. Звертається увага на масштабність явища за межами владних відносин та його негативний вплив на перспективи становлення громадянського суспільства в Україні. Інтерпретація внутрішньої структури груп-рантьє через призму клієнт-патрональних відносин має важливе методологічне значення для з’ясування феномена політичних рантьє.
У другому параграфі “Регіональні та галузеві групи впливу в Україні” аналізуються практичні аспекти функціонування названих груп.
Особливості регіональних груп впливу - т.зв. “регіональних кланів” вивчались на основі бінарного аналізу двох політично найвпливовіших зразків: дніпропетровської та донецької регіональних груп.
Крім регіональних, помітне місце в структурі представництва групових інтересів уже традиційно займають галузеві лобістські угруповання. Поряд з класичними галузевими групами в роки трансформацій і під їх впливом виникають і посилюють свої політичні потенціали групові утворення, що постають навколо відносно нових сфер економічної активності: банківські, приватнопідприємницькі та ін. Все більш помітною стає політична роль групових конгломератів, сформованих навколо окремих осіб, що займають впливові посади в бюрократичному апараті або мають інші ефективні статуси.
У висновках підсумовуються результати проведеного дослідження, висловлюються прогнози та авторське бачення шляхів оптимізації моделі політичного представництва інтересів в контексті демократичного розвитку України.
Проведене дослідження дозволило визначити українське суспільство як багатоскладове. При цьому українська багатоскладовість відзначається певною своєрідністю у порівнянні із раніше відомими зразками. До того ж вертикальна сегментація є лише одним із напрямків самоорганізації українського соціуму в нових умовах. Загрози стабільності, що з неї випливають, не є на сьогодні первинними, але за певних обставин можуть стрімко актуалізуватись або ж, доповнюючи інші загрози, стати критичною масою деструкції.
Дослідження українського варіанту багатоскладовості привело автора до висновку, що пропоновані західною політичною думкою механізми мінімалізації загроз, що виникають на цьому грунті (співгромадська демократія, “картелі еліт” із правами взаємного вето тощо) навряд чи можуть бути придатними в українських умовах. Нерозвинутість інститутів громадянського суспільства, а також значні відмінності цінностей, інтересів і орієнтацій роблять досягнення суспільного консенсусу надто проблематичним. Оскільки розбіжності на грунті різних ідентичностей та інтересів поки що не ставлять під загрозу суспільну стабільність, держава має виховувати толерантне ставлення до них і розглядати плюралістичність під кутом зору утвердження демократичних цінностей. Водночас автор звертає увагу на те, що існуюча модель політичного представництва, яка орієнтується на мажоритарні механізми прийняття рішень, обтяжена різноманітними факторами викривлення суспільних інтересів (тіньова політика, корупція в адміністративному апараті, передвиборчі маніпуляції громадською думкою, віртуалізація публічного політичного простору). Вже сама по собі вона формує рецидив “втечі” від багатоскладовості, відсторонення від проблем, нею породжених. Автор дотримується думки, що “приспана” багатоскладовість - феномен малопрогнозований. Висловлюється побоювання, що в умовах забезпеченого демократичного представництва суспільних інтересів, поєднаного із економічним піднесенням, фактор багатоскладовості може викликати інтенсивну реструктуризацію суспільної реальності, а, можливо, й справжній вибух дезінтеграційних процесів, які зупинити буде значно важче, ніж завбачливо нейтралізувати їх деструктивний потенціал сьогодні.
Нейтралізація можливих загроз, викликаних багатоскладовою структурою соціуму, бачиться в послідовній і успішній реалізації стратегії реформ, зокрема в тих напрямках, які могли б оптимізувати систему політичного представництва суспільних інтересів:
·
створення умов для розширення простору громадянського суспільства;
·
сприяння зростанню ролі політичних партій у політичному процесі і формуванню відповідного ідеологічного дискурсу як форми агрегування і артикуляції суспільних інтересів;
·
забезпечення ефективної діяльності ЗМІ;
·
удосконалення судової системи як важливого механізму суспільного контролю та каналу комунікації між владою і соціумом;
·
реформування адміністративного апарату;
·
оптимізація регіональної політики, взаємовідносин між адміністративними регіонами та державним центром;
·
посилення ролі місцевого самоврядування.
Всі ці напрямки перетворень безпосередньо корелюються з соціоекономічним реформуванням – утвердженням приватної власності та посиленням її впливу на індивідуалізацію суспільного життя; із етнонаціональними перетвореннями – формуванням основ самовизначення на рівні нації, із реформами в політичній сфері: вдосконаленням механізмів регуляції відносин по лінії “влада-суспільство”, врахуванням сегментарності на всіх рівнях політичної практики.
Основні положення та висновки дисертаційного дослідження викладені в таких публікаціях автора:
1.
Сучасне українське суспільство у контексті концепції багатоскладовості // Наукові записки. Збірник. Сер “політологія і етнологія”. - К.:ІНВіП.- Вип.1 - С.104 – 113.
2.
“Кланова демократія” в Україні: привид чи реальність? // Розбудова держави. – 1997. - №11. – С.43-47.
3.
Групи інтересів в етнополітичному процесі: спроба інтерпретації // Наукові записки. Збірник. Сер “політологія і етнологія”– К.:ІПіЕНД, 1998. – Вип.6. – С.41- 51.
4.
Українське суспільство і проблеми посткомуністичної багатоскладовості // Наукові записки. Збірник. Сер “політологія і етнологія” - К.:ІПіЕНД, 1999. – Вип.9.– С.239 – 243.
5.
Метаморфози публічної політики в умовах делегативної демократії // Політична культура демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні (Матеріали-науково-практичної конференції)- К., 1998. - С. 100 – 102.
6.
Interest Groups in Ukraine’s Political System and Their Role in Realization of the European Option. - Monitoring Foreign and Security Policy of Ukraine: Center for Peace, Conversiоn and Foreign Policy of Ukraine .- Occasional Report №26. - 2000.
7.
Peculiarities of Lobbing External Economic Interests in the Metal Mining Complex of Ukraine. - Monitoring Foreign and Security Policy of Ukraine: Center for Peace, Conversiоn and Foreign Policy of Ukraine .- Occasional Report №29. - 2000.
АНОТАЦІЯ
Лісничук О.В. Групи інтересів у багатоскладовому суспільстві. Політологічний аналіз. - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Інститут політичних і етнонаціональних відносин НАН України.
Дисертацію присвячено вивченню політичної діяльності груп за інтересами в контексті структурних та функціональних особливостей сучасного українського суспільства на основі використання моделі багатоскладового суспільства. Розглядаються процеси сегментації суспільного простору, а також тенденції до накладання і політизації внутрішніх кордонів соціуму. Вивчаються типи груп за інтересами, які формують основи системи політичного представництва в умовах багатоскладового суспільства. Проаналізовано можливості оптимізації системи політичного представництва з урахуванням виявлених структурних особливостей соціуму.
Ключові слова: багатоскладове (сегментарне) суспільство, суспільний сегмент, група інтересів, політичне представництво, адміністративний ринок, регіоналізм, клієнтелізм.
ANOTTATION
Lisnychook O. W. Interest Groups in the Plural Society.
