КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МОРОЗ Людмила Володимирівна

УДК 830 (100) – 94

ОБ’ЄКТИВНЕ І СУБ’ЄКТИВНЕ У ЖАНРІ

ЛІТЕРАТУРНОЇ БІОГРАФІЇ

10.01.06 – Теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ - 2000

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у Рівненському державному гуманітарному університеті Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук,

провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України Ігнатенко Микола Андрійович

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук

Костенко Наталія Василівна, професор кафедри теорії літератури і компаративістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

кандидат філологічних наук Пахарева Тетяна Анатоліївна, доцент кафедри російської і зарубіжних літератур Національ-ного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова

Провідна установа – Тернопільський державний педагогічний університет
ім. Володимира Гнатюка

Захист відбудеться 27 березня 2001 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 01.01.28 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ – 17, бул. Шевченка, 14, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського національного університету ім. Тараса Шевченка за адресою: 01030, м. Київ – 30, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано _23_ _лютого_ __2001__ р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук,

професор Л.Ф.Дунаєвська

Актуальність теми. Біографічна проза, як один із найдавніших літературних жанрів, у теоретичному плані осмислена недостатньо. Наразі суттєвою (а на переконання дисертанта, то і фундаментальною) прогалиною є неувага дослідників до співвідношення об’єктивного й суб’єктивного начал у жанрі біографії. Попри появу в українському літературознавстві значної кількості праць з біографістики проблема об’єктивного й суб’єктивного в біографічних творах, за якою, по суті, стоять суб’єкт і об’єкт історії, ще й досі не знайшла грунтовного висвітлення. (Тут і далі слід мати на увазі, що біографістика – це сукупність знань, добутих в результаті дослідження жанру біографії або науковий напрям, що займається його вивченням; біографіст – дослідник написаного в жанрі біографії; біографіка – літературна творчість у жанрі біографії).

Крім того, у центрі уваги сучасної теорії літератури не перестає перебувати проблема жанровості словесного мистецтва другої половини ХХ-го ст. Ніаколи в історії світової літератури його жанри такою мірою не втрачали своєї класичної окресленості, не розмивали між собою кордонів, як тепер, і ніколи жанри, роди і види літератури не перепліталися між собою у такому різноманітті комбінацій, як це сьогодні, і ніколи художня діяльність людини не знала такої дивовижної навзаємної гібридизації різновидів мистецтва, як у вік техногенної революції у світовідчутті і світоосяганні людини, у вік її інтелектуальної поліфонії. В такому калейдоскопі мінливості, звісно, не може не звідувати разючих трансформацій і жанр літературної біографії.

Тож актуальність даного дослідження виправдовується й актуальністю зміни погляду на біографіку та біографістику як на явища маргінальні в сучасному літературному процесі, – і жанр художньої біографії, і розділ літературознавчої науки про нього (біографістика) об’єктивно невіддільні від стрижневих компонентів художнього життя нашої інтелектуалізованої сучасності на тій незаперечній підставі, що сам жанр художнього життєпису являє собою найдавніший різновид інтелектуальної прози, ба більше, є її одним з основних першовитоків.

Предметом дослідження стало суб’єктивно-об’єктивне начало зарубіжної та вітчизняної біографіки, наукове зацікавлення яким

Новизна роботи органічно випливає з її актуальності теми. Неможливо з належною доказовістю простежити одвічну перейнятість біографії філософсько-інтелектуальним началом, не з’ясувавши його генези, його мінливості, залежно від того, у якій добі воно, успадковуючись історично, зазнає метаморфоз, еволюціонує разом з усією художньою свідомістю.

Мета й головні завдання дослідження:

простежити і теоретично осмислити родові ознаки наративу в жанрі біографіки;

з’ясувати загальні закономірності в історичному розвитку біографічної прози;

проаналізувати співвідношення об’єктивного та суб’єктивного – історичної правди та художнього домислу – у творах літературної біографії;

розкрити жанрову специфіку традиційної та сучасної літературної біографіки.

Методологічним підгрунтям дослідження є принцип історизму, історична поетика й історична герменевтика, які немислимі без творчої співдії з усіма іншими галузями гуманітарного знання. Тим-то в дисертації, крім суто літературного матеріалу, використано необхідні ідеї та висновки мистецтво-знавства, філософії, загальної історії, а почасти й психології, етнології, етнографії, антропології, релігієзнавства, біології.

Теоретичну новизну дисертації становлять її оригінальні висновки та положення, а саме:

з’ясування генези суб’єктно-об’єктних зв’язків у жанрі біографії та їхньої історичної модифікації в ньому – найперша передумова розкриття його онтологічної суті;

біографічна проза є різновидом прози інтелектуальної (“жанром у жанрі”);

біографіці “писаній” передував період біографіки “неписаної” (основні моделі першої сформувалися у надрах другої – у героїчному епосі, в космогонічних та антропогонічних міфах).

чільний функціональний смисл класичної (традиційної) біографіки, як правило, визначається її евдемонізмом;

фундаментальну розбіжність між класичним (традиційним) і модерним типами біографічного жанру зумовлює занепад у сучасній культурі евдемонії як його споконвічного моделюючого начала;

біографіка з огляду на її актуалізацію в літературній практиці має поліжанровий характер – являє собою “жанрове дерево”, від якого відгалу-жуються, в своїй основі теж біографічні, інші численні жанри: автобіографія, мемуар, сповідь, щоденник, дорожні нотатки, епістола або лист, “сімейна хроніка” тощо.

Зазвичай дослідники жанру біографії обмежуються вивченням біографій “писаних”, таких, що з’явилися за історичної культурної пам’яті. Проте є цілковитий резон вести мову і про жанр біографії “неписаної”, доісторичної, архаїчної, саме тієї біографії, яка сама жанрово й не усвідомлювала себе біографією, але у якій і слід добачати усе архетипне для біографій пізніших, створених людиною вповні окультурненою.

У даному дисертаційному дослідженні вперше звернуто увагу на архаїчну міфосвідомість як на джерело біографічних топосів. Адже немає жодного архаїчного міфу, неперейнятого біографізмом. У доісторичних сказаннях, про що б не розповідалося, наратив будується за біографічною моделлю, у якій ключовим є топос “походження” (“хто від кого походить”, “звідки щось узялося”). Правда, завжди треба розуміти, що архаїчний біографізм, народжуючись й обертаючись у своєму міфосвідомісному середовищі, має, мовою Гегеля, природу “абсолютно всезагальну”. Тут ідеться не тільки про біографію “абсолютно всезагальних” персон (богів, героїв, титанів тощо), але й про “біографії” речей, явищ, оскільки в архаїчній свідомості (аніматичній, анімістичній, тотемістичній) “живим”, “одушевленим” було геть усе у природі і “відтворювало” у міфах (через посередництво людської свідомості, в якій суб’єкт і об’єкт пізнання не розокремлювались) свій власний “життєвий шлях”, свою “особисту долю”, своє “походження”, свою “генеалогію”. У космогонічних й антропогонічних міфах знаходимо у різних народів відповідно різні “біографії” Всесвіту та людини як істоти. Епос змальовує життя героїв за суто біографічною рубрикацією: родовід – народження – виховання – особисті чесноти – вчинки або подвиги – слава – кончина.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали, положення і висновки дисертації можуть бути використані при подальших дослідженнях жанрової специфіки біографічної прози (в біографістиці), при написанні біографічних творів (у біографіці), підготовці вузівських спецкурсів з теорії літератури, історії вітчизняної та світової літератур, у роботі вчителів загальноосвітніх шкіл.

Апробація дисертації здійснювалася під час обговорення на кафедрі теорії літератури та славістики Рівненського державного гуманітарного університету,
у повідомленнях та виступах на звітних наукових конференціях викладачів Рівненського педінституту 1994-1997 рр., міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях у Луцьку (1994 р., 1997 р., 1998 р.), Львові, Запоріжжі, Дрогобичі, Кременці, Черкасах (1998 р.). За її темою опубліковано п’ять основних статтей у наукових виданнях, що відповідають вимогам ВАК України, та сім статтей і тез наукових доповідей в інших літературознавчих збірниках.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям студій пов’язаний з комплексом літературознавчих досліджень, які проводяться на кафедрі теорії літератури та славістики Рівненського державного гуманітарного університету за темою: “Проблеми розвитку жанрів сучасної літературної документалістики”.

Структура. Праця (загальним обсягом – 177 с.) складається зі Вступу, трьох розділів (“Філософія суб’єкта і об’єкта історії – засадничий принцип біографістики”, “Суб’єктно-об’єктні зв’язки в жанрі біографії”, “Жанр літературної біографії як художня система”) та Висновків. У списку використаних джерел – 268 найменувань.

У розгорнутому Вступі до дисертації (3-29 стор.), окрім найзагальнішої її характеристики, особливу увагу звернуто на необхідності бачення літературної біографіки в якості різновиду інтелектуального прозописання. Т.Манн назвав
ХХ-те ст. віком інтенсивної інтелектуалізації художньої прози, цим самим підкреслюючи її самобутність, “модерність” у порівнянні з прозописанням минулого. “У нас жадібно читають, – мовив він іще в 1924 році. – І в книгах шукають не розвагу і не забуття, а істину і духовну зброю. Для широкої публіки “белетристика” у вузькому смислі слова явно відступає на задній план перед критично-філософською літературою, перед інтелектуальною есеїстикою. Точніше кажучи, здійснилось те злиття критичної і поетичної сяфери, яке розпочали ще наші романтики і могутньо стимулювала філософська лірика Ніцше; процес цей стирає кордони між наукою та мистецтвом, вливає живу, пульсуючу кров в абстрактну думку, одухотворює пластичний образ і створює той тип книги, який, коли не помиляюсь, зайняв тепер чільне становище і може бути названий “інтелектуальним романом”. До цього типу відносяться такі твори, як “Дорожній щоденник філософа” графа Германа Кейзерлінга, пречудова книга Ернста Бертрама “Ніцше” і монументальний “Гете”, створений Гундольфом, пророком Стефана гГеорге. До нього безумовно можна зарахувати і шпенглерівський “Занепад Європи” завдяки вже таким його властивостям, як блиск літературного викладу й інтуїтивно-рапсодичний стиль культурно-історичних характеристик, причому, щодо сенсаційності успіху, то ця книга перевершує всі інші...”

У наведеному теоретико-літературному спостереженні варто виділити принаймні дві обставини, що акцентовано промовляють на користь якнайвищого авторитету біографічного жанру в історії літератури останнього століття. По-перше, серед найвидатніших творів інтелектуальної прози Т.Манн називає ті, що написані в жанрі біографії (у цьому ж колі розташовано навіть жанр “дорожнього щоденника”), і, по-друге, він шукає і знаходить аналоги, які рівні у своїх інтелектуальних спромогах біографії, на теренах філософії та культурології.

Одначе і “жанр дорожнього щоденника”, і “жанр щоденника” (нотаток) взагалі, і “жанр мемуара”, і “жанр сповіді” – то різновиди жанру автобіографії (біографії з наративом від першої особи). Все оце “біографічне поріддярозгалуження” (не лишетільки власне-біографія та парабіографія, тобто “перевдягання” в біографічну оповідь) становить осердя величезного масиву прози ХХ-го ст., і саме через нього в основному й спрацьовує, так би мовити, “механізм інтелектуалізації” новітнього художнього мислення. нНайбільший “інтелектуальний роман” ХХ-го ст. “Доктор Фаустус” Т.Манна, та й той, за визнанням його творця, написано саме так, що “автор прибирає личину біографа”., – інакше кажучи, пише парабіографію. Парабіографічну й воднораз інтелектуалістську манеру Т.Манн опізнає також (навіть якось по-доброму жалкуючи, що ще хтось є такий in sui generis маститий, як він) у “біографічному письмі” Германа Гессе. Із думок самого Т.Манна, вочевидь, наймаститішого представника інтелектуальної прози ХХ-го ст., випливає, що інтелектуалізація літератури у ХХ-му ст. іде пліч-о-пліч з її, так би мовити, “біографізацією”. Фактично вся новітня художня прозова практика не оминає парабіографічної ()розігруваної “під біографію”) або ще частіше параавто-біографічної (розігрування “під автобіографію”) оповіді. У того ж таки Т.Манна усе найвидатніше, що він створив, написане у ключі парабіографії або параавтобіографії.

У першому розділі “Філософія суб’єкта і об’єкта історії – засадничий принцип біографістики” (с. 30-95) автор дисертації прагне якнайдокладніше розкрити заявлене ним у її вступній частині теоретичне положення про зародження біографічної наративної моделі в архаїчній свідомості, а отже, в доісторичній “неписаній” (дописемній) словесності.

О.М.Веселовський у своїй знаменитій праці “Три глави з історичної поетики”, епохальній для європейського літературознавства (в якій з врахуванням досягнень у галузях антропології, етнографії та архаїчної – дописемної – історії розвідано первісне зародження поезії та її найдавнішу диференціацію) доходить переконливого висновку, що без практичного сповідування фундаментального гасла історичної поетики й історичної герменевтики “Ad fontes!” (“До джерел!”) будь-яке явище мистецтва та літератури, на якому б етапі ми його не застали, по щирості не спілкуватиметься з нами. Бо достеменно не знатимемо, котрому моментові еволюції свого жанру воно відповідає. “Учення про форми є учення про перетворення”, метаморфози; учення ж про перетворення, метаморфози родів, видів і жанрів літератури з усіма їм супутніми художніми засобами є історична поетика. У свою чергу внутрішня природа кожного роду, виду, жанру літератури зможе розкритися тільки тоді, коли відомі їхні архаїчні концепти, їхня діахронічна динаміка.

Назагал історична поетика – свідомо чи несвідомо – конкретизує наукову й культурологічну методологію Гете та висунуту в першій половині ХІІІ-го ст. великим італійським мислителем Дж.Віко “концепцію філології”, власне кажучи, концепцію історичної герменевтики в якості всеосяжного гуманітарного знання, основним предметом якого є “всесвіт народів”. Дж.Віко і його філологія (історична герменевтика) заявляють, що ми спроможні пізнати по-справжньому тільки суб’єктивне – тільки створене нами самими. Вселюдську ж історію або “всесвіт народів” (на противагу до об’єктивного “всесвіту природи”, створеного Богом) люди якраз створили самі, то, отже, вона по-справжньому і доступна їхньому розумінню. У щонайстародавніших формах людського мислення ми опізнаємо провіденційні передумови подальшого розвитку людської культури, прагнемо розшукати свої біографічні “першоначала всередині модифікації нашого власного духу” (Гете сказав би фактично те ж саме: “метаморфози нашого духу”). Еріх Ауербах, один із найбільших філологів ХХ-го ст., зазначає, що Дж.Віко подає найпершу вдалу спробу показати, чим має бути “історичне розуміння” чи ж “історична герменевтика” у практичному застосуванні до всіх ділянок діяльності людини упродовж її існування.

На глибоке переконання Гете, і в природі, і в культурі діє відкритий ним самим і використовуваний ним самим як ученим та митцем метод, за яким творить також природащо: “Я був цілком переконаний, що всі органічні істоти переймає один загальний тип, що вивищується завдяки своєму метаморфозу, дозволяє себе добре виявити у всіх своїх частинах на тих чи тих проміжних стаджіях і мусить бути визнаним також там, коли він скромно приховується на найвищий стадії людства”. Цей “один загальний тип” Гете називає прафеноменом. Відтак свій метод, який безсумнівно заслуговує на назву методу відтворення становлення речей (відтворення їхньої “біографії”!), Гете формулює наступним чином: “Спершу знайти феномени в їхньому первісному етапі і вже потім простежувати їх у своєму найрізноманітнішому розповсюдженні і застосуванні”. За “методом відтворення становлення особистості” Гете описав своє інтелектуальне становлення в автобіографічному романі “Поезія і правда” і в значною мірою автобіографічній дилогії про Вільгельма Мейстера.

Для Гете модус окресленого способу пояснення – всезагальний, він чинний для оприявлення істини людським розумом і в науковій, і художній сферах, а правдива біографія теж не повинна би випадати з цієї всезагальної рами. Бо ж “основне завдання біографії в тому і полягає, щоб зобразити людину в її співвідношенні з часом, показати, якою мірою час був їй ворожий, як під впливом часу склалися її погляди на світ та на людей і яким чином, будучи художником, поетом, письменником, вона зуміла усе це знову відтворити для зовнішнього світу. Але для цього потрібне щось майже неможливе, а саме, щоб індивідуум знав себе і свою добу, себе – поскільки він за всіх обставин лишався все тим же, свою
добу – поскільки час підхоплює за собою кожного, хоче він того чи ні, визначаючи й виоформлюючи його; так що людина, народись вона на десять років раніше або пізніше, буде цілком іншою в тому, що стосується її власного розвитку і її впливу на зовнішній світ”. З теорій Дж.Віко, Гете й О.М.Веселовського випливає, що форми епосу, лірики і драми потенційно існували (як ніби на зразок платонівської ідеї або насінини, якій слід прорости й розростися в майбутньому) в архаїчній континуальній (нечленованій, недискретній) свідомості, перш ніж вони заявили про себе роздільно й з усією очевидністю. Тобто, в цій свідомості може йтися про міфомислення взагалі, але не про мислення художнє і нехудожнє розокремлено. Через те передусім необхідно пам’ятати, продуктом якої історичної форми свідомості є двідповідний художній феномен, у тому числі й жанр біографії. Адже, перенесений в іншу історичну форму свідомості, він, навіть цілковито зберігши усі свої формальні та структурні особливості, буде феноменом уже модифікованим, бо в кінцевому підсумку, перейшовши крізь непритаманне йому ціннісне “решето”, являтиме породження іншої історичної свідомості іншої взаємодії іншого об’єкта й суб’єкта. У новочасній ситуації суб’єктом історії є окрема особа в конкретно-історичному соціумі, а об’єкт її становлять соціальне й природне мсередовище, в якому живе особа, усі соціальні мікроструктури й макроструктури, вклю-чаючи державу. В доісторичній – архаїчній – ситуації суб’єкт і об’єкт історії, існування індивідуальне й колективне, в соціумі і природі свідомісно не розрізняються, отже, вони континуальні.

Однак форма художнього явища (його конкретна й унікальна жанровість) має стійку властивість, зовнішньо міняючись, усе-таки постійно зберігати свою субстанційну форманту, а відтак і свій завжденний номен (єдину у своєму роді назву) й переходити від епохи до епохи саме у цій, а не іншій один раз номінально зафіксованій категоріальності: те, що це саме епос, а не казка; те, що це саме казка, а не епос; те, що це саме оповідання, а не пісня; те, що це саме пісня, а не оповідання; те, що це саме біографія, а не драма, і т.д., і т.ін. Проте наразі однієї лише незмінної номінальності не вистачить для неухильного

збереження родової ознаки жанру – принципово вирішальний ресурс мусить надійти від чітко окресленої породжувальної функціональності жанру, яка перегукується із тим, що Сократ у своєму методі евристики називає майстерністю “повивальної бабки” – “допомагати думці, яка міститься у свідомості людини, з’являтися на світ”, але з’являтися, певна річ, у строго принагідній формі: якщо це епос, то в нього породжувальна функція великої за обсягом й універсально значущої оповіді (і не інакше); якщо це ліричний вірш, то в нього породжувальна функція короткого інтимного віршового саморозкриття особи (і тільки так); якщо це біографія, то в її сюжетно-композиційному обрамленні мусить народжуватись і точитися оповідь про чийсь життєвий шлях. Простіше кажучи, у жанровій формі закодовано типову форму розгортання змісту оповіді. В біології це називається фенотипом, постійним зберіганням зовнішніх родових ознак, які надиктовуються генним кодом – властивістю організмів з покоління в покоління отримувати свої самобутні родові ознаки: люди репродукують тільки людей, тварини тільки тварин, рослини тільки рослин. У фенотипі, у типовій зовнішній формі, оприявлюється родова сутність.

А що форма жанру (фенотип змісту) ненастанно рухається у часі і просторі (з одного свідомісного довкілля в інше – від однієї доби до іншої і від одного народу до іншого), то, згідно із законом відповідності форми змістові і навпаки, жанр необхідно узгоджує своє породжувальне функціональне призначення – репродукувати незмінність змістового “фенотипу”. Але зміст у свою чергу теж пристосовується до мінливого свідомісного середовища, і в результаті форма жанру видозмінюється слідом за змістом – однак не за мертвою його схемою (оскільки події в усіх часів і народів зазвичай схематично схожі), а за життям події в самобутньому свідомісному середовищі: у всезагальному міфі даної епохи. Відтак форма жанру видозмінюється, припасовуючись до різноманітних нових змістових феноменів, і може давати нові деривати, нові дочірні форми, але в межах первинної всезагальної материнської форми. Міфологічний жанр архаїчного колективного епосу в контексті античного і середньовічного типів міфосвідомості в якості дочірніх форм дав у зв’язку із соціальною диференціацією особи (до цього в архаїці вона становила цілозлитність із колективом) суб’єктивні різновиди епосу – міфологізовані античний і середньовічний романи, а перемістившись у новоєвропейське свідомісне середовище, епос оброджується новоєвропейською мсуб’єективною епопеєю – романом. Гете: “Роман – це суб’єктивна епопея, в якій автор здобуває право показувати світ у свій спосіб. Виникає тільки проблема, чи має він такий спосіб. Усе інше приходить само собою”. Так само й жанр біографії розгалужується на гіллясте дерево, у котрого стовбуром виявиться жанр власне-біографії, з якої відбрунькувалися (знову ж таки у зв’язку з вищезгаданою диференціацією) жанри автобіографії, мемуару, щоденника, епістоли (листа), сповіді, дорожніх нотаток тощо. Зрозуміло, що не однаковоим – при незмінності своєї онтологічної суті, свого родового функціонального призначення – “вічно зеленів”пребував на усіх часових розтанях і сам “стовбур” (власне-біографія).

За Шеллінгом, красу надиктовує не зовнішня суб’єктивна форма, а щось більш високе, вічно об’єктивне – сутність, всезагальне. Сказано про те, що краса йде не від форми до змісту, а від змісту до форми, і що зміст той має живитися чимось всезагальним, на думку Гете, субстанційним (“прафеноменальним”), але не в тому значенні, щоб переповідалися однаковісінькі сюжети. Надійного коментаря пошукаймо у Гете, який загальне, побачене в частковому, означає ідеєю: “Що таке ідея? Те, що завжди відкривається у явищі і до того ж виступає законом будь-якого явища”. Звично вважати, що міфологія у мистецтві та літературі засвідчує своє буття введеними у них міфологічними сюжетами. Це “показушний”, зовнішньо-формальний бік справи. Субстанційною ознакою мистецтва та літератури – від їхніх історичних початків аж до ХХ-го ст., до появи “модерної” духовної культури, з якої всезагальна ідейність потроху випаровується, – є те, що його красу створює (подумки повертаємось до Шеллінга, Гете і Гегеля) “не зовнішня форма, а щось більш високе – сутність, загальне” (Шеллінг), ідея (Гете і Гегель). Вона, будучи вічною об’єктивністю, побаченою у частковому, виступає у вигляді сконденсованих міфометафор, за дотепним висловом Дж.Віко, “маленьких міфів”. Саме вони дають правдиву відповідь на запитання, заради якої найвищої (“всезагально значущої”, а отже, й об’єктивної) мети існують окремі художні твори і вся художня культура в цілому.

Доісторичну первозданну “дику” культуру споріднює з цивілізованою історичною добою якраз ідея у Гетевій подачі або ж, власне, “маленькі міфи”, всезагальні для даного етносу взірці у вигляді цілозлитної єдності Добра – Краси – Істини, які одне від одного в континуальній архаїчній свідомості не відділялися, синтизуючись у міфологемі Порядок (Гармонія), котру вочевиднювали своєю поведінкою позитивні персонажі в міфосюжетах, міфобіографіях. Як на Дж. Віко, то це були “universali fantastici”, “фантазійні універсалії” – абсолютні персоніфіковані взірці, які вимагають неухильного ізоморфізму із собою і в символічному ритуалі, і в повсякчасному практичному житті – без них-бо не може обійтися людина у своєму прагненні са-мозахисту від соціального і космічного Хаосу. У світлі беззастережної імперативності міфу йдеться про те, що особа, узгоджуючи свій триб життя з універсаліями, добивається у ньому Порядку-Гармонії. В біографізмі (образі прожитого життя) міфопоетичних персонажів – богів, героїв, титанів – провідний мотив діяльності полягає в досягненні повсюдного ладу й гаразду (Добра-Краси-Істини): боги з безмежного Хаосу, що тоне в непроглядному мороці, створюють космос, впорядкований, гармонійний; герої ж аналогічні діла чинять серед людей – не допускають Хаосу в людському соціумі (“мезокосмосі”). У цих своїх ролях вони і виступають персоніфікаціями калокагатії – цілозлитної єдності Добра-Краси-Істини.

Тим-то “теоретичної моралі”, відокремленої від персоніфікованих абсолютних взірців (богів і героїв), в архаїчному мезокосмосі нема, як і немає в неї моралі своєї власної, “внутрішньої”, через брак свого власного внутрішнього світу, своєї власної суб’єктивності. Її заміняє біографізм у міфологічному сюжеті, в якому дійство

одномоментно було і процесом, і тілом процесу в матеріальному образі його творця (персонажу). Тобто моральні абстракції, моральні поняття чеснот чи нечеснот у вигляді самостійних категорій, віддільно від їхніх божественних і напівбожественних носіїв, не уявлялись. Людині дано було тільки споглядати їхні “абсолютно правильні” вчинки в їх міфобіографіях та робити висновки, як треба і самому поводитись задля дотримання Порядку-Гармонії у її, людському, мікросвіті. Об’єктивне і суб’єктивне в “дописемній” доісторичній “міфобіографії” цілозлитні.

Другий розділ “Суб’єктно-об’єктні зв’язки в жанрі біографії” (с. 96-132) заторкує проблему індивідуального і загального, героїки та евдемонізму при зображенні провідних персонажів у “писемних” життєписах уже історичного періоду.“

Започаткував моральну філософію Сократ”, який перший в історії європейської думки зайнявся теорією загальнолюдської моралі. Одначе від архаїчного міфомислення Сократ, у чиєму вченні головним змістом “є пізнання добра як абсолютного і притому передусім у відношенні до вчинків”, збереглося успадковане від архаїчної міфопоетики розуміння нерозокремленості Добра- Краси-Істини: розуміння, що Добро завжди є прекрасне, бо сприяє життю; Краса ж Добра випливає з того, що воно, оприявлюючись у мудрому облаштуванні життя, випромінює верховну істину, а Краса не є краса, якщо її онтологічно не супроводжують благо і знання істини. Ця точка зору й укоренилася в античному моральному філософуванні під назвою калокагатії у якості стрижневого духовного й інтелектуального начала істинної, а отже, і прекрасної людини.

Сократівську калокагатію в дії (або ж евдемонію) характеризують три її найприкметніші ознаки. З першої промовляє вимога всезагального визнання обов’язковості правди й істини. Далі Сократ виділяє необхідність набуття кожною людиною належної суми знань, адже знання, будучи продуктом розуму, вправі також бути вирішальним критерієм не лише в будь-якому виді діяльності, а й у моральній

сфері. Знати, звідки чекати користі, не зашкоджуючи справедливості, це те ж саме, що чесно служити Добру, Красі та власній безпеці. У третьому своєму пункті сократівська калокагатія фактично збігається зі сковородинською концепцією “сродственного труда” і гласить, що щастя кожної людини полягає у вільному і безперешкодному вдосконаленні й використанні притаманних їй здібностей (пор. в Арістотеля: “...для щастя ж головне – такі діяльності, що суголосні чеснотам”). Тим-то щастя і мудре вправляння природних задатків розумної істоти одне одного варті й становлять одне і те ж саме.

Звісно, потрактування щастя у Сократа явно завужене, пізніше Арістотель у своїй “Нікомаховій етиці”, яку він відкриває “Книгою першою”, повністю присвяченою евдемонії, “теорії людського щастя”, окреслить його набагато задовільніше. Але цілком достатньо й того, що є, аби назвати Сократа теоретичним творцем калокагатійного евдемонізму, не забуваючи при тому, що Арістотель його геніальний співавтор.

Запропоноване автором дисертації з’ясування ролі сократівсько-арістотелівського евдемонізму в багатовіковій історії жанру літературної біографії являє собою цілком новий кут зору на ниві його теоретичного осмислення.

Від самісінького початку “писаної” європейської біографіки її структуротворчим центром стала сократівсько-арістотелівська концепція евдемонізму – учення, що, на відміну від епікурейсько-гедоністичної евдемонії, прислужувалося до безпомильного усвідомлення мудрого способу життя вкупі з правильним розумінням сенсу життя. Евдемонія, закодовуючи в собі витлумачення й обгрунтування санкціонованої метафізичними силами моралі, згідно з якою наслідування верховним – “божественним” – взірцяям Добра-Краси-Істини вважається найвищим виявом щастя і найдовершенішою методою людського життя, знайшла собі форму для найадекватнішого втілення якраз у жанрі біографії, що на живих, невигаданих прикладах унаочнював, як треба або не треба жити. Відтак евдемонія (сократівсько-арістотелівського штибу) стала внутрішньою формою жанру біографії, її, так би мовити, постійною субстан-ційною суттю, на всі майбутні епохи, на всі майже дві з половиною тисячі років (аж до початку ХХ-го ст.), коли із жанру класичної біографії вона фактично емігрувала в небуття, звільнивши місце в літературі для біографії “модерної”. Останню обставину, на наш погляд, якраз варто бачити серед найбільш визначальних при проведенні різниці між “старою” і “модерною” біографіями.

Щоправда, в кожну окрему епоху європейської цивілізації евдемонія персоніфікувалася в канонічних, латентно прихованих у біографічних текстах, ідеальних типажах, присутність яких опізнається там по загальній ідейно-моральній наснаженості біографій. Так, за аналізом давньогрецьких і давньоримських життєписів, виконаних дійсними, історично-реальними авторами (Ксенофонтом, Плутархом, Діогеном Лаертським, Проклом, Светонієм, Тацітом тощо) вгадується ще й їхній абсолютний автор, зверхавтор, Метаавтор – античний Філософ-мудрець, якого – в натуральній його об’ємності – ми бачимо в живому образі Сократа або Мудреця в геніальних “Тускуланських бесідах” Ціцерона. Тим часом у християнському Середньовіччі тодішні жанри біографії (“житіє” і “сповідь”) духовно окормлював аутентичною середньовічною (але й спорідненою із сократівсько-арістотелівською) евдемонією інший їхній Метаавтор – Ісус Христос. Звісна річ, біографією “номер один”, біографією-унікумом і воднораз світочем для усіх майбутніх біографій у Середньовіччі був життєопис Ісуса Христа в євангеліях Нового Заповіту. Наразі особливо показовим є “Житіє святого Антонія” з-під пера Афанасія Олександрійського, що зробилося модулем для всіх подальших “житій” у християнському і навіть мусульманському світі. “Сповідь” Августина Блаженного вперше у світовій літературі подає етап за етапом становлення людської душі і водночас найперші довершені зразки європейської психологічної літературної автобіографії та глибоко психологічної літературної автобіографії, глибоко психологічного педагогічного роману. Тоді як антична біографіка зосереджує свою увагу головно на вершині слави свого героя, на його “акме”, середньовічна автобіографія, слідом за Августином Блаженним (“Історія моїх бідувань” П.Абеляра, “Нове життя” Данте), й “житійна” біографіка (з її агіографічним шедевром “Золота легенда”, “Житієм Карла Великого” Ейнгардта, циклом “житій” або “vidas” поетів-трубадурів) щиро й деталізовано описують поступ своїх провідних дійових осіб від “першого зойку” при народженні до “останнього зітхання” на смертному одрі. Давньоруське “Житіє святого Феодосія”, в порівнянні зі своїми західноєвропейськими аналогами, надає перевагу приматові суб’єктивного над об’єктивним – Серця над Розумом, особливість, яка у художньому мисленні східного слов’янства надалі тільки посилювалась.

У європейській біографіці на рубежі між Середньовіччям та Ренесансом, з явним ухилом у бік об’єктивного, постають “Автобіографія” та “Сповідь” Петрарки, який “ніби щойно прокинувся: він в усе жадібливо вдивляється і насолоджується спогляданням; мов ніхто до нього, він розрізняє уже індивідуальності буття, чіткі контури явищ, і ці контури тішать його своєю самобутністю і своєю різьбленістю, й образ кожної речі, що відбивається у ньому самому, відтак стає для нього новою річчю й, отже, новим джерелом насолоди, тому що, знову ж таки, як ніхто досі, він майже на дотик відчуває в собі присутність кожного свого почуття, кожної думки”. Одне слово, якщо в античному біографічному образі перевага віддається його зовнішній пластиці, то Петрарка запрактиковує гармонійне поєднання пластики з інтроспекцією, цим самим відкриваючи ренесансно-новоєвропейську традицію і в біографіці, і в художній прозі взагалі (у Х – ХІ-их ст. в післясередньовічній любовній ліриці, драмі та прозі вона яскраво вочевиднилась у так званому петраркізмі). Петрарчин новий принцип біографічної особи остаточно утверджується у “Життєписах найславетніших живописців, скульпторів і зодчих” Дж. Вазарі: античний екстравертний досвід Плутарха і ранньоренесансне новаторство Петрарки, що не знехтувало середньовічною інтровертністю, сходяться тут, даючи нову якість, без жодного взаємовідчуження.

У Ренесансі роль Метаавтора переймає обмирщена боголюдина, світський відповідник боголюдини містичної – гуманіст, в особистих творчих спромогах надлюдина, яка у своїй всебічній інтелектуальній могутності прагне урівнятися із всесиллям неба (“Життя Данте” Боккаччо, “Життєписи” Дж. Вазарі), “митець адже народжує речі божественні”. Проте антична калокагатійна евдемонія не зникає із новоєвропейської біографіки, оскільки продовжує існувати у структурі особи й культури християнського типу. У творах видатного англійського життєписця І.Вальтона евдемонія як метаавторське начало в жанрі літературної біографії несе на собі печать художньої манери барокко, оприявлюючись в образах-емблемах квієтичної Доброчесності. Траплялося, коли це метаавторське начало і зовсім оголювалося, як наприклад, у численних німецьких автобіографіях ХІІІ-го ст., надиктованих модним серед тодішніх німців пієтизмом.

У третьому розділі “Жанр літературної біографії як художня система”
(с.133-171) з’ясовуються фундаментальні фактори, завдяки котрим жанрове “біографічне дерево” (тобто власне-біографія з різноманіттям інших жанрів, що дочірньо відгалужуються від неї: автобіографією, мемуаром, сповіддю, щоденником, листом, дорожніми нотатками, “сімейною хронікою” тощо) стає гомогенною і воднораз самобутньою цілісною художньою системою.

Прикметно, що в Новому часі, вже з перших його століть (вочевидь, у зв’язку з появою особи-індивідуаліста, підкреслено зацикленого на самому собі та на своїх приватних інтересах), у Західній Європі спостерігається повеневий розлив жанру автобіографії (з його різновидами, зокрема, спогадами та приватними дорожніми нотатками), який, усупереч попереднім епохам, кількісно бере гору над біографією. За подібного перевиробництва жанру, само собою зрозуміло, не все й варте називатися літературною автобіографією. Тим-то в біографістиці виникає нагальна необхідність ціннісної класифікації автобіографій і вироблення критерію щодо визначення їхньої літературно-мистецької цінності. На нашу думку, їх доцільно розподілити на дві групи: рефлективну і нерефлективну. До першої, рефлективної, відійдуть ті біографії, які в августинівській традиції не займаються номенклатурним переліком подій з особистого й навколишнього життя, а пишуть історію власної душі. В другій групі, нерефлективній, опиняться усі ті, що виявляться зайвими у першій, після чого без жодного застереження вони виправдано випадуть з поля зору літературознавства. Певна річ, вони ж не втратять ваги для історіографії чи навіть і для історика літератури в якості суто інформативного матеріалу. Свою чудову драму “Гетц фон Берліхінген” Гете створив, спираючись на вкрай

нерефлективну, зате багату на усілякого роду факти, автобіографію барона Гетца фон Берліхінгена (ХІ ст.). Рефлективних автобіографій хай менше, ніж нерефлективних, з’явилося теж чимало між раннім Ренесансом і кінцем
ХІІІ-го ст., починаючи від “Сповіді” Петрарки і кінчаючи “Сповіддю” Руссо, серед них і непересічні: Декарта, Б.Челліні, Кардана, іспанської містички Терезії Авільської, великого англійського релігійного діяча Д.Буньяна, Дж.Віко. У ХІІ-му ст. розквітнув (у буквальному розумінні буйним цвітом) на розхват популярний різновид рефлективної новочасної автобіографії – мемуар.

У добу Просвітництва пізнавальний герой літературних біографій та їхній Метаавтор ідентифікуються з панівною тоді філософією історичної цінності особи (у Франції, наприклад, “Життя Карла ХІІ, короля Швеції” й “Мазепа” Вольтера, в Англії – “Достопам’ятства з життя Джонсона” Д.Босвелла). Просвітницький ідеал, що під стать озброєній знанням людині і жорстко спрямований на досягнення високих цілей, застимулював розвиток новочасної дидактичної (педагогічної) романістики, яка на переднє місце висуває всебічний розвиток особи з одночасним вихованням порядності в ній. Ту дидактичну прозу, в якій автор тією або іншою мірою портретизує самого себе, подаючи взірець правильного будування життя людини від її малолітства, Т.Манн назвав “Вільгельм-мейстеріадою”, бо патріарше місце в ряду своїх аналогів посідав педагогічний роман (Bildungsroman) Гете “Роки навчання Вільгельма Мейстера” з численними автобіографічними алюзіями. “Bildungsroman”, який у Західній Європі другої половини ХІІІ-го ст. набув достоту енергійного ходіння ще до “Вільгельма Мейстера” Гете, має до розмови про благородний евдемонізм найбезпо-середніший стосунок: “Bildungsroman”, у найлаконічнішому і найточнішому його визначенні, – це роман про евдемонію, про настановлення молодої людини на правильну і чесну стезю до щастя. “Bildungsroman” – інтелектуальний роман, який, мов і класична біографія, своєю жанровістю субстанційно завдячує ідеї евдемонізму, котра там і тут знаходить своє найприродніше й найочевидніше втілення та самовиявлення.

Проте ознаки просвітницької раціоналістичної духовності накладалися не лише на біографії й особисті автобіографії, в яких ішлося про сучасників або про людей недалекого минулого, а й на змалювання образів найвіддаленіших епох.
Із цієї точки зору за класичний прототип можна прийняти філософсько-белетристичну оповідь Гегеля “Життя Ісуса Христа”, в якій (хоч-не-хоч, а такий висновок є всі підстави виводити) божественно безкорисливий, абсолютно саможертовний Син Людський нібито й справді проповідує своє “нове вчення” задля спасіння людства взагалі – у будь-якому часі і в будь-якому місці планети. В кінцевому ж підсумку вочевиднюється, що в Ісуса Христа “перевдягається” сам автор оповіді (Гегель) і що в моральній мові його рясніють звороти Вісімнадцятого століття, а просвіщає цей “Христос” зіпсуте промисловою цивілізацією людство на теренах новочасної Західної Європи. Аутентичне біблійне божество апелювало до “усієї людини” – з її душею, серцем, розумом; гегелівське ж, просвітницьке – до практичного розуму “новоєвропеййців”, та й тільки. Тобто, як не парадоксально, а гегелівський Ісус, будучи латентним вольтер’янцем (самим Гегелем, “перевдягненим” у Христа), побиває істинного Ісуса – започатковує
або ж, вірніше сказати, засвідчує перші симптоми занепаду багатовікового моністичного евдемонізму. За бездоганний приклад “перевдягання” автора у свого біографічного героя править і роман Карлейля “Sartor Resartus”, де під личиною Тейфельсдрока він розповідає сам про себе і вкладає в його уста свої високі філософські істини. Від кінця ХІІІ-го – початку ХІХ-го ст. дедалі частішають прецеденти “перевдягання” авторів біографії у свого біографічного героя, що під прикриттям високої біографізованої особи уможливлювало