КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Маліневська Наталія Павлівна

УДК 801.4(091)(477)

ФОНЕТИЧНА СИСТЕМА

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ХУІІ – ПОЧАТКУ ХУІІІ СТ.

(ЗА ТЕКСТАМИ ПІСЕНЬ, ЗАПИСАНИХ ЛАТИНИЦЕЮ)

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КИЇВ – 2000

Дисертація є рукописом.

Роботу виконано на кафедрі історії української мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент

Передрієнко Віталій Аркадійович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра історії української мови

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор

Пещак Марія Михайлівна, Український мовно-інформаційний фонд НАН України, завідувач відділу лінгвістики

кандидат філологічних наук Лиса Галина Іванівна, старший науковий співробітник Інституту української мови НАН України

Провідна установа – кафедра загального та українського мовознавства Київського державного лінгвістичного університету

Захист відбудеться “_17_” листопада 2000 р. о _14_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (м. Київ, бульвар Шевченка, 14, к. 63).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розісланий “_16_” жовтня 2000 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент Л.І.Шахова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Темою дисертаційної роботи є фонетична система української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст., зокрема вокалізм та консонантизм, а також морфонологічні явища в системі іменної і дієслівної словозміни та словотвору. Висвітлення цієї теми передбачає врахування трьох її аспектів: а) доцільності виділення для дослідження періоду ХУІІ – початку ХУІІІ ст.; б) особливостей співвідношення з погляду дослідження таких важливих форм мовного існування, як мова писемно-літературна і діалектна (жива розмовна); в) характеру співвідношення між описом внутрішньої мовної структури та аналізом явищ функціонування мовних одиниць.

Доба ХУІІ – початку ХУІІІ ст. важлива для лінгвістичного дослідження тим, що, з одного боку, підсумовує тривалу епоху донаціонального мовного життя, а з другого, започатковує етап переходу до національної української літературної мови. Традиції доби Ренесансу змінювалися культурою Бароко, яка, розвиваючись за європейськими зразками, увібрала, проте, істотні риси української культурної спадщини, завдяки чому набула власного, неповторного обличчя. Демократична інтелігенція, що прийшла в культурне і мовне життя,– численні представники освіченого духівництва, міщан, козаків – сприяла закріпленню в літературі живого народного мовлення. У другій половині ХУІ – ХУІІІ ст. в Україні яскраво виявлялися процеси демократизації і націоналізації літературної мови, її жанрово-стильового розвитку, формування в ній народної основи, поступового переходу до національної доби.

За цих обставин у ХУІІ – ХУІІІ ст. цілком закономірно з’являється велика кількість рукописних збірників, у які їх укладачі заносили, як правило, не тільки духовні вірші, псальми, канти, а й писані живою народною мовою великодні та різдвяні орації, віршовані оповідання, сатирично-гумористичні вірші, байки та ін. Особливо популярними були народні пісні (ліричні, жартівливі, історичні, обрядові) і так звані світські, тобто пісні літературного походження, створені здебільшого невідомими авторами за зразками народних.

Отже, джерельна база дослідження – це тексти народних пісень та пісень літературного походження, стилізованих під народні; ця база репрезентує фольклорний тип мовлення. Він особливий тим, що в ньому своєрідно поєднуються і загальномовні норми, згодом закріплені в національній літературній мові, і діалектні елементи: мова усної поезії володіє певним ступенем наддіалектності й обробленості, який дозволяє відносити її до літературної мови, проте водночас значно більше залежить від живого мовлення, ніж вироблена і суворо регламентована літературна мова.

Нарешті, аналіз системи мови, хоч і має пріоритетне значення, проте неможливий без широкого залучення текстів: адже писемні тексти ХУІІ – початку ХУІІІ ст. – єдина задокументована форма староукраїнського мовлення, отже, з погляду діахронної лінгвістики – фактично єдине джерело для висновків і про саму мовну систему. Зрозуміло, що аналізу має підлягати і мовна система, у нашому випадку фонологічна і почасти морфонологічна, і особливості її відбиття в текстах тогочасної доби.

Актуальність дослідження випливає з того, що протягом тривалого часу увага мовознавців концентрувалася на аналізі текстів, які, на думку дослідників, більш-менш типово представляли характерні для певної доби жанри писемності, тоді як інші жанри залучалися меншою мірою. Зокрема, часто випадали з поля зору пам’ятки фольклорно-пісенні, пісні з рукописних збірок, шкільні вірші тощо. Звідси – звуження джерельної бази, яка не завжди задовольняла потреби дослідження живого народного і діалектного мовлення у їх взаємозв’язку з мовленням літературним.

З іншого боку, більшість досліджень, що стосуються проблем нормування української мови, становлення її фонетичної системи, зорієнтовані на тексти, писані кирилицею. Кириличний правопис, за своїм характером етимологічний, традиційний, часто не відбивав живомовних особливостей, приховував їх. Тексти ж на основі латиниці сьогодні досліджені меншою мірою.

До того ж, останнім часом спостерігається певне послаблення уваги істориків-лінгвістів до проблем історичної фонології української мови. Сказане стосується опису фонетики як окремих пам’яток, так і груп пам’яток за жанрами, періодами, територіями походження тощо.

Актуальність зазначеної теми підтверджується й оглядом історії її лінгвістичного вивчення. Ця історія започатковується працями О.О.Потебні (“О звуковых особенностях русских наречий”, 1865; “Заметки о малорусском наречии”, 1870; розгорнута рецензія на працю П.Г.Житецького “Очерк звуковой истории малорусского наречия”, 1878, та ін.) та П.Г.Житецького, який уперше подав цілісний нарис про історичну фонетику української мови (“Очерк звуковой истории малорусского наречия”, 1876), звернув окрему увагу на характеристику голосних і приголосних у розділах “Про голосні звуки” і “Про приголосні звуки”. У праці “Нарис літературної історії української мови в ХУІІ ст.” (1889) та в ряді інших П.Г.Житецький детально аналізує фонетичні особливості численних староукраїнських пам’яток ХУІ – ХУІІІ ст.; простежує взаємодію живої народної та книжно-писемної мов, нормування живої мови в цьому процесі; вивчає мову українського фольклору ХУІ – ХУІІІ ст. (народних дум, історичних пісень).

Проблеми, поставлені П.Г.Житецьким, далі розробляв і поглиблював А.Ю.Кримський (“Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася”, 1924; “Украинская грамматика”, 1907). Проблем фонетики староукраїнських пам’яток ХУІ – ХУІІІ ст. торкається І.І.Огієнко (“Українська літературна мова ХУІ ст. і український Крехівський Апостол 1560 року”, 1930; “Історія української літературної мови”, 1949, ряд інших монографій і статей). Цінними для дослідження історичної фонетики української мови є праці Л.А.Булаховського (“Історичний коментарій до української літературної мови”, з 1946 р. і далі; “Питання походження української мови”, 1956) та ін.

М.А.Жовтобрюхові належить систематичний аналіз історичної фонології, уміщений в академічному курсі “Історія української мови. Вступ. Фонетика” (1979) та в підручнику для вузів “Історична граматика української мови” (1980; попереднє видання – 1962 р.). Автор дослідив фонетику літопису Самійла Величка та інших пам’яток. Академічний курс містить ряд концептуальних засад, ґрунтуючись на яких, можна висвітлити особливості формування і розвитку української мови на різних історичних етапах, починаючи з явищ праслов’янського періоду, уточнити хронологічні межі найважливіших фонетичних процесів, зіставити функціонування живої мови з фактами її відбиття в писемних пам’ятках.

П.Д.Тимошенко глибоко проаналізував деякі морфонологічні явища (“Взаємозв’язки між фонетичними і морфологічними явищами в українській мові”, 1962), фонетичні особливості староукраїнських пам’яток ХУІ ст. (“Із спостережень над мовою описів українських замків 1552 р., 1971) та ін.

У монографії І.М.Керницького “Система словозміни в українській мові : На матеріалах пам’яток ХУІ ст.” (1967) з’ясовуються фонетико-морфологічні особливості живомовного походження, закріплені староукраїнською літературно-писемною мовою ХУІ ст.

Всебічний і повний огляд історичної фонології української мови міститься у працях Ю.Шевельова “Історична фонологія української мови” (1979) та “Передісторія праслов’янської мови : Історична фонологія спільнослов’янської мови” (1964).

Сьогодні проблеми історичної фонології української мови розробляють В.В.Німчук (на матеріалі староукраїнських граматичних і лексикологічних праць), Г.П.Півторак (у ряді монографій і статей досліджує, переважно на фонетичному матеріалі, проблему походження, формування та розвитку української мови), В.А.Передрієнко (простежує процеси взаємодії живої народної і книжно-писемної мов ХУІІІ ст., у тому числі й на фонетичному рівні, та вироблення фонетичних норм).

Розгляд проблеми нормування української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст. тісно пов’язаний з аналізом особливостей її діалектної диференціації. Дослідницьку увагу привертають не тільки явища, які стали нормативними, але й такі, що характеризували ті чи ті ареали діалектного поширення; ґрунтовний огляд відповідних проблем знаходимо в загальних курсах Ф.Т.Жилка (“Нариси з діалектології української мови”, 1966), С.П.Бевзенка (“Українська діалектологія”, 1980), діалектологічних працях О.І.Приступи, Я.В.Закревської, П.Ю.Гриценка та ін. З історико-діалектологічного погляду корисними виявляються факти та їх аналіз, що містяться в дослідженнях Л.Л.Гумецької (1952), С.П.Бевзенка (“Історична морфологія української мови”, 1960), Є.М.Марковського (1962), І.М.Керницького (1967), В.В.Німчука, Г.П.Півторака та ін.

У підсумку можна констатувати, що названі та інші дослідження з історичної фонології української мови створили добрий ґрунт для аналізу фонетики пам’яток певного жанру, певного історичного періоду тощо. Проте в них, по-перше, майже не охоплено джерельний матеріал, що зберігся в записах латинським алфавітом, по-друге, звернення до фольклорних текстів має епізодичний характер, по-третє, відчувається деякий брак фонологічних досліджень на певному конкретному історичному зрізі розвитку мовної системи. Наша робота і має на меті якоюсь мірою заповнити зазначені прогалини.

Метою дослідження є з’ясувати ступінь унормованості фонологічної системи української мови періоду ХУІІ – початку ХУШ ст. на основі аналізу свідчень пісенних текстів, записаних латиницею, простежити, по-перше, явища нормування вокалізму, консонантизму та морфонології, по-друге, характер відбиття цих явищ у текстах пісень, по-третє, особливості їх засвоєння новою літературною мовою.

Основні завдання дослідження:

1) проаналізувати системи вокалізму та консонантизму з погляду унормованості української мови ХУІІ – початку ХУШ ст., визначити в них риси, за якими простежуються закономірності нормування;

2) проаналізувати явища морфонології з погляду унормованості української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст., визначити основні типи морфонологічних чергувань, за якими простежуються закономірності нормування;

3) встановити співвідношення нормативних та діалектних рис у досліджених системах вокалізму, консонантизму та морфонології української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст., визначити відповідні кількісні показники у досліджуваних текстах;

4) виявити основні закономірності та описати найхарактерніші особливості відтворення фонологічної системи української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст. засобами латинської графіки. Під цим кутом зору розглянути зв’язки між українською і польською мовами та встановити особливості їх відбиття;

5) локалізувати досліджувані рукописні джерела ХУІІ – початку ХУІІІ ст. за їх мовними особливостями.

Новизна і теоретичне значення роботи випливають із того, що в науковий обіг уведено тексти, які дають змогу зафіксувати безпосередні вияви фонем, не приховані кириличною графікою, а отже, надійніше реконструювати відбиту у збірниках фонологічну систему. У свою чергу, ця реконструкція дозволяє точніше схарактеризувати фонологічну систему української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст. та встановити ступінь її відповідності нормованій українській літературній мові нової доби. На підставі аналізу говіркових особливостей, що фіксувалися в писемних пам’ятках, виникає можливість розв’язати проблему локалізації більшої частини наших джерел. Нарешті, виконана робота дає змогу уточнити деякі аспекти взаємодії між мовами українською і польською, а також доповнити певними теоретичними висновками той напрямок досліджень, який в історії мови пов’язується з морфонологічними чергуваннями.

Практичне значення: результати роботи можуть бути використані для глибшого теоретичного опрацювання проблем діахронної фонології української мови, для написання відповідних спецкурсів з історичної фонології української мови та в практиці вузівського викладання. Одержані результати дозволять реконструювати систему відтворення української фонетики засобами латинської графіки.

Основні методи дослідження. Для виконання поставлених завдань застосовуються порівняльно-історичний метод, прийом внутрішньої реконструкції, меншою мірою використано кількісні підрахунки. Розгляд значного обсягу діалектного матеріалу зумовлює застосування методів лінгвістичної географії.

На захист виносяться такі теоретичні положення:

1. Фонологічна система української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст. виступає вже сформованою. Основу цієї системи утворювали всі більш-менш типові риси живого народного мовлення. Визначальними були, як правило, риси загальномовні, історично перспективні, закріплені в національній українській літературній мові.

2. Характер діалектних рис, кількісні параметри їх співвідношення з загальномовними виразно засвідчують, що діалектні особливості не надавали мові аналізованих творів вузько діалектного, локального значення, а лише вказували на її певний зв’язок з тим чи іншим діалектом.

3. Одержані два попередні висновки підтверджуються аналізом не лише вокалізму мови пам’яток, а й аналізом консонантизму та морфонологічних особливостей. Деякі відмінності між названими напрямками дослідження мають не принциповий, а лише частковий характер.

4. Виразно помічається намагання авторів та укладачів рукописних збірок пристосувати латинську графіку до фонетичних особливостей української мови. Аналіз текстів, писаних латиницею, дає сучасному дослідникові змогу послідовніше з’ясувати проблему співвідношення загальномовного і діалектного компонентів української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст.

Матеріал для дослідження. Базою для дисертаційного дослідження стали 19 рукописних збірників ХУІІ – початку ХУІІІ ст.: 1) Гінтовта-Рудницького, 1702 – 1716 рр., 15 пісень; 2) Д.Дзвоновського, 1625 р., текст відомої пісні про козака й Кулину; 3) Залеського, ХУІІ ст., пісня “Висипався Хміль з міха”; 4) Я.Єрлича, ХУІІ ст., 4 пісні, присвячені подіям Хмельниччини 1648 р.; 5) Кондрацького, 1684 – 1693 рр., 5 пісень і 3 інші великі за обсягом твори українською мовою; 6) Курницької бібліотеки, кінця ХУІІ ст., 4 пісні; 7) Лавровського, 1621 – 1649 рр., дві жартівливі пісні; 8) Я.Міхаловського, 1660 р., три пісні українською мовою; 9) К.М’ясковського, 1612 р., одна українська пісня; 10) В.Перетца, 1650 – 1671 рр., дві пісні; 11) Рачинського, 1641 р., одна пісня; 12) Д.Рудницького, поч. ХУІІІ ст., дві українські пісні; 13) І.Франка, серед. ХУІІ ст., одна пісня з послідовно відбитими рисами української мови; 14) Збірник б-ки Чарторийських, к. ХУІІ ст., 68 українських пісень; 15) Ст.Шпрінґера, 1681 – 1689 рр., одна українська пісня; 16) А.Брюкнера, серед. ХУІІ ст., одна українська пісня; 17) Збірник “Nove piesni dworskie”, поч. ХVІІ ст., три пісенні тексти; 18) Збірник “Piеsni, taсce ? padwany...”, ІІ пол. ХVІІ ст., одна лірична пісня; 19) Зб-к “Piekna і wesola uciecha...”, к. ХVІІ ст., чотири пісні.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення та результати дослідження обговорювалися на Республіканській науково-практичній конференції, присвяченій 120-річчю від дня народження А.Ю.Кримського (Київ, 1992); на Всеукраїнській Міжвузівській науковій конференції “Творчість І.Котляревського в культурологічному контексті доби” (К., 1998); щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу філологічного факультету Кївського університету.

СТРУКТУРА І ЗМІСТ РОБОТИ

Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (175 найменувань) та списку умовних скорочень назв джерел і словників (23 найменування). Повний обсяг дисертаційного дослідження – 172 с.

У вступі обґрунтовано вибір теми, проаналізовано ступінь її дослідженості, визначено джерельну базу, мету, основні завдання, методи, структуру дослідження, показано наукову новизну і практичне значення, вказано на апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Система вокалізму української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст. (за текстами пісень, записаних латиницею)” висвітлено процес становлення найважливіших рис вокалізму української мови. Особливості нормування показано на матеріалі розвитку сукупності характерних рис, кожна з яких простежується, починаючи з найранішого періоду, у зіставленні з фактами літературно-писемної мови; це, зокрема: рефлекси h; перехід о, е > і; перехід е > о; інші фонетичні явища – вимова ненаголошених [е], [и]; перехід [о] в [а]; перехід [а] (з [e ]) в [е] та ін.

При розгляді рефлексів етимологічного h виявлено, що найбільшою частотністю вживання, де зафіксовано цей рефлекс, характеризуються лексеми питомого походження, що належать до найдавніших лексико-семантичних груп. У кореневих морфемах переважаючим рефлексом h є [і]; зокрема, він характерний для текстів західноукраїнського походження (збірника Кондрацького та ін.). Рефлекс [іе] переважає в текстах північноукраїнських (почасти його поширення могло підтримуватися і польським впливом); цей рефлекс виступає і на місці так званого нового h. Близька закономірність простежується на матеріалі використання [е] та [и] на місці h. Послідовне відбиття описаних закономірностей рефлексації h спостерігаємо в афіксальних морфемах та флексіях іменників, займенників, прикметників.

Рефлексація h в афіксальних морфемах іменних частин мови в цілому збігається з аналогічними процесами в коренях слів. Так, звук [і] як вияв етимологічного h переважає у формах:–

давального та місцевого відмінків одн. іменників І відміни з основами на -*в, звідки ця флексія поширилася на відповідні форми іменників з основами на -*jв і стала для них визначальною; –

родового одн. та наз.–знах. множ. іменників на -*jв;–

залишкових формах двоїни іменників І відміни;–

у флексії -ові давального відмінка одн. іменників твердої і м’якої груп ІІ відміни чол. роду;–

місцевого одн. іменників ІІ відміни серед. та чол. родів; –

в іменниках ІІІ відміни рефлекс [і] фіксується у формах род., дав. і місц. однини та наз. і знах. множини, проте не набуває визначального характеру.

Про перехід о, е > і свідчать випадки використання у на місці етимологічних голосних; цей рефлекс переважає: zunka, snup, postuy. Проте в коренях та суфіксальних морфемах зберігається о, зокрема в іменниках; напевне, тут можна говорити про книжну правописну традицію. Факти переходу о, е > і засвідчуються дуже рідко: po nim, miy.

У пам’ятках систематично відбивається процес переходу е > о після шиплячих. Найповніше він репрезентований збірниками в кореневих морфемах: czoіowika, pszona. У суфіксах фіксується дещо рідше, проте переважає в суфіксах -оньк-, -очк-, а також у флексіях прикметників та займенників. Після [ j] голосний е зберігається приблизно в половині зафіксованих випадків.

Про високий ступінь унормованості українського вокалізму свідчить послідовне відбиття вимови ненаголошених е та и, перехід о в а у випадках, що є нормативними для української літературної мови.

У цілому в системі вокалізму ХУІІ – початку ХУІІІ ст. були вже закріплені ті основні риси, які згодом стали нормативними і в новій літературній мові.

У другому розділі “Система консонантизму української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст. (за текстами пісень, записаних латиницею)” з’ясовано найважливіші явища, показові з погляду унормованості цієї системи в зазначений період. Для аналізу визначено риси, за якими простежуються закономірності нормування: функціонування звука [г]; диспалаталізація приголосних (шиплячих; губних; передньоязикових); асимілятивно-дисимілятивні процеси (асиміляція приголосних; асиміляція [j]; дисиміляція приголосних); протетичні приголосні; нескладові [ў] та [ х; асиміля Основним засобом передачі фарингального [h] є графема h : Hetmane, do nioho. Звук цей (а відповідно і графема) вживаються у всіх співаниках незалежно від позиції у слові чи сусідніх звуків, наприклад, в абсолютному кінці слова: burdiuh, prybieh, z noh. Проте фрикативність звука [h] передається на письмі і диграфом сh, причому не тільки в кінці складу перед приголосним чи в кінці слова, а й на початку та в середині слова, зокрема в позиціях перед голосними: snich, krasnocho, tucha. За нашими підрахунками, на масив тексту у 2000 слововживань (початок тексту зі збірника Чарторийських) припадає 230 випадків уживання h, 3 – ch і жодного – g. Отже, розглянуті нами тексти засвідчили абсолютну перевагу в них фарингального звука [h].

Процес диспалаталізації приголосних відбився як загальномовними, так і діалектними рисами. Так, у проаналізованих текстах послідовно закріпилася тверда вимова шиплячих як перед голосними заднього, так і перед голосними переднього ряду [е], [и], що стало майже в усіх названих випадках нормативним у новій українській літературній мові: noczowaі, choczesz, budesz, ne skazesz. Тексти співаників засвідчують, що на досліджуваний період закріпилася тверда вимова губних і передньоязикових приголосних, яка стала орфоепічною нормою і нової української літературної мови.

Послідовно дотриманим у наших джерелах є збереження дзвінкості приголосного в кінці слова незалежно від приголосного на початку наступного слова: zamu, czerez; випадки оглушення в цій позиції нечисленні: czeres, szczop, prybut. Отже, були сформованими та закріпленими основні орфоепічні норми, пов’язані з асимілятивними процесами. Сказане стосується і дисимілятивних змін.

Меншою кількістю прикладів у наших збірниках представлена протеза г: hetych, Horda, hohorody. До норм літературної мови в наших збірниках найближче стояли словоформи з протезою в; проте частина слів із цим протетичним приголосним, а також із г свідчить і про вияви діалектного мовлення.

Збірники дають велику кількість прикладів, що свідчать про вимову нескладових. Це в основному випадки, що ілюструють появу нескладового [w] на початку слова: vmywaіa, vchopyw, udaulusia; явища середини слова ілюструються словоформами: zautra; poustawali; diuczynonka; diuczyno; hoіouko z. Нескладовий [w] у дієсловах минулого часу (колишніх дієприкметниках) закріплений словоформами: baczyu; prychodyu; zbrodyu; byu та ін.

У третьому розділі “Морфонологічні особливості української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст. (за текстами пісень, записаних латиницею)” визначено основні типи морфонологічних чергувань, за якими простежуються закономірності нормування, з’ясовано морфонологічні чергування у парадигмах іменної та дієслівної словозміни (консонантні чергування; чергування голосних); морфонологічні явища словотвору. Розглянуті види морфонологічних чергувань дозволяють нам зробити певні узагальнення.

Дослідження з морфонології сучасної української мови базуються на значному обсязі фактичного матеріалу. Наша джерельна база представлена дещо меншою кількістю прикладів. Так, у сучасній українській мові нараховується 25 альтернаційних рядів, кілька з яких характеризуються парадигмою лише одного слова і мають дещо частковий характер. Рукописними збірниками зафіксовано всього 14 альтернаційних рядів, 12 із яких стали нормативними і 2 зумовлені діалектними особливостями. Проте типи чергувань, представлені нашими джерелами, є основними і відбивають специфіку морфонологічних явищ як староукраїнської, так і сучасної української мови. Сказане стосується, наприклад, чергувань /г/ ~ /з?/, /к/ ~ /ц?/, /х/ ~ /с?/ (w tuzie, w hreczci, na wodonci, w konowci); /т?/ ~ /т/ у формах родов., дав. та місц. відмінків однини іменників третьої відміни, основа яких закінчується на приголосний (molodosty, zіosty, w radosty, w ciіosty) та ін.

Чергування /е/ ~ /ш/ відбувається, як правило, у двох позиціях: а) у кореневих морфемах; б) у суфіксальних морфемах. Чергування у суфіксальних морфемах засвідчене значно більшою кількістю прикладів. Морфонологічно маркованою тут є парадигма відмінювання іменників чол. роду другої відміни: moіodec, dworec.

Один тип чергувань у сучасній українській літературній мові пов’язаний із метатезою; він характеризує парадигми лише чотирьох іменників чоловічого роду ІІ відміни, вихідний варіант основи яких є односкладовим і закінчується на /ц·__Т·__а·__в·швець, жнець, жрець, мрець. Тип чергування реалізується у змінах ве – ев, не – ен, ре – ер. Тексти рукописних збірників реалізують дві словоформи із чотирьох названих: szewcia, zкcy.

Морфонологічні чергування при словотворенні в іменних частинах мови представлені в рукописних збірниках змінами у прикметниках та іменниках: /к/ ~ /ц?/ – kozackoiu, kozacku; /г/ ~ /ж/ – zemczuznyi; /д/ ~ /ж/ – hozyie.

Творення форм вищого ступеня прикметників пов’язане з морфологічними чергуваннями із непродуктивними суфіксами -к-, -ок-, -ек- (horszeiе). Широко засвідчене позиційне чергування /с/ ~ /ш/, /з/ ~ /ж/, /г/ ~ /ж/ при творенні форм вищого ступеня порівняння за допомогою суфікса -ш- (tiaszszoho). Найпоширенішим типом морфонологічних змін у процесі словотворення імеників є тип альтернації, при якому один приголосний у кінці основи замінюється іншим. Як правило, це чергування на морфемному шві кореня (чи основи) й суфікса. Чисельно переважаючими є словоформи з морфонологічними чергуваннями в іменниках другої відміни: /к/ – /ч/ – kozaczonku, koіpaczonka; /г/ ~ /ж/ – worozonka, worozenkom, worozenki; /х/ ~ /ш/ – laszok, Laszenko; /ц?/ ~ /ч/ – poіuniczonki, wieczorniczenki, siuniczonki, czerniczonki. Загалом, альтернування кореневих і суфіксальних морфів у процесі словотворення – явище регулярне. У суфіксальних морфемах воно відповідає морфам певної структури, і тому є явищем передбачуваним.

Рукописні збірники ХVІІ ст. дають достатню кількість прикладів, що відбивають морфонологічні явища в системі дієслова. Маємо на увазі альтернації /б/ > /бл?/, /в/ > /вл?/, /п/ > /пл?/, які фіксуються в 1-й особі однини теперішнього та майбутнього часу перед [у]: lublu, kuplu, rozmowlu; чергування /з/ > /ж/, засвідчене в багатьох особових формах як однини, так і множини теперішнього і майбутнього часу дійсного способу кількох лексем: kazu, kazut. До цього ж типу відносимо чергування /к/ > /ч/: placzu, pіacze; /cк/ > /шч/: puskaty – wypuszczu; /с/ > /ш/: muszu та ін.

Отже, сукупність морфонологічних змін, що склалася на період ХVІІ ст. і відбита нашими джерелами, в основному стала набутком нової української літературної мови і визначає її нормативність; лише окремі риси є особливостями діалектного мовлення.

У висновках підкреслюється, що детальний аналіз, здійснений за кожною з названих рис у системах вокалізму, консонантизму та морфонологічних явищах, дав можливість констатувати:

1. Як засвідчує виконана дисертаційна робота, виділення періоду ХУІІ – початку ХУІІІ ст. в історії української мови виявилося плідним із погляду дослідження мови писемно-літературної і діалектної (живої розмовної) у їх взаємодії та з погляду співвідношення між описом внутрішньої мовної структури й аналізом явищ функціонування мовних одиниць. Увага до фольклорного типу мовлення, що його в даному випадку репрезентують тексти народних пісень та пісень літературного походження, стилізованих під народні, розширює джерельну базу дослідження. Аналіз текстів, записаних латиницею, дозволив глибше з’ясувати ступінь унормованості фонологічної системи української мови періоду ХУІІ – початку ХУШ ст., простежити явища нормування як за текстами пісень, так і в мовній системі в цілому.

2. Фонологічна система української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст. виступає вже сформованою. Основу цієї системи утворювали всі більш-менш типові риси живого народного мовлення. Визначальними були, як правило, риси загальномовні, історично перспективні, закріплені в національній українській літературній мові. Характер діалектних рис, кількісні параметри їх співвідношення з загальномовними виразно засвідчують, що діалектні особливості не надавали мові аналізованих творів вузько діалектного, локального значення, а лише вказували на її певний зв’язок з тим чи іншим діалектом.

3. Одержані два попередні висновки підтверджуються аналізом не лише вокалізму мови пам’яток, а й аналізом консонантизму та морфонологічних особливостей. Деякі відмінності мають не принциповий, а лише частковий характер.

4. Аналіз системи вокалізму з погляду унормованості української мови ХУІІ – початку ХУШ ст. дозволив визначити в ній риси, за якими простежуються закономірності нормування: рефлекси h; перехід о, е > і; перехід е > о; інші фонетичні явища – вимову ненаголошених [е], [и]; перехід [о] в [а]; перехід [а] (з [e ]) в [е].

У системі консонантизму – такі риси, як: функціонування звука [г]; диспалаталізація приголосних (шиплячих; губних; передньоязикових); асимілятивно-дисимілятивні процеси (асиміляція приголосних; асиміляція [j]; дисиміляція приголосних); протетичні приголосні; нескладові [ў] та [ (шиплячихУ галузі морфонології йдеться про морфонологічні чергування у парадигмах іменної і дієслівної словозміни (консонантні чергування; чергування голосних); морфонологічні явища словотвору та ін.

Аналіз перелічених явищ виразно вказує на те, що в галузі фонології реконструкція, здійснена на основі текстів, писаних латиницею, дозволяє схарактеризувати в цілому фонологічну систему української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст. як сформовану на живомовній основі та констатувати високий ступінь її відповідності нормованій українській літературній мові нової доби.

5. Виразно помічається намагання авторів та укладачів рукописних збірок пристосувати латинську графіку до фонетичних особливостей української мови. Аналіз текстів, писаних латиницею, дає сучасному дослідникові можливість послідовніше з’ясувати проблему співвідношення загальномовного і діалектного в українській мові ХУІІ – початку ХУІІІ ст.

6. Найхарактерніші говіркові особливості, які фіксувалися в писемних пам’ятках, надають можливість сучасному дослідникові локалізувати більшу частину джерел, проте не позбавляють їх мову статусу літературної.

Основні положення дисертації висвітлено в таких публікаціях:

1. Лексико-семантичні особливості української літературної пісенності ХУІІ ст. // Українське мовознавство.– 1990.– № 17.– С. 112 – 117.

2. Народні і світські пісні як джерело розвитку української літературної мови (на матеріалі рукописних збірників) // Українське мовознавство.– 1992.– № 19.– С. 132 – 141.

3. Про деякі стилістичні особливості віршів та пісень зі староукраїнських рукописних збірників ХУІІ століття // Вісник Київського університету.– 1997.– Вип. 5.– С. 42 – 46.

4. Живомовні фонетичні особливості у староукраїнських віршах другої половини ХУІІ ст., писаних латиницею // Творчість Ів. Котляревського в культурологічному контексті доби.– К., 1998.– С. 176 – 179.

5. У друкові – Діалектні особливості віршово-пісенних творів ХУІІ ст. (на матеріалі рукописних збірників).

Анотація

Маліневська Н.П. Фонетична система української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст. (за текстами пісень, записаних латиницею).– Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наукза спеціальністю 10.02.01 – українська мова.– Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2000.

У дисертації проаналізовано фонологічну систему української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст. Розглянуто явища вокалізму, консонантизму та морфонології в іменних частинах мови і дієсловах. Встановлено найважливіші фонологічні та морфонологічні риси, за якими простежено співвідношення загальномовних норм та діалектних варіантів, визначено ступінь нормованості фонологічної системи зазначеного періоду. Дисертацію виконано на основі вперше введених у науковий обіг рукописних збірників, у яких уміщено тексти пісень, записаних латинським алфавітом. Зокрема, звернуто увагу на особливості, які звичайно приховувалися за кириличним письмом. Проаналізований матеріал виразно засвідчує, що фонологічна система української мови ХУІІ – початку ХУІІІ ст. виступає сформованою, а діалектні особливості лише вказують на певний зв’язок текстів із тим чи іншим говором.

Ключові слова: варіант, вокалізм, діалект, консонантизм, латинський алфавіт, літературна мова, морфонологія, норма, рукопис, українська мова, фонологічна система, ХУІІ – початок ХУІІІ ст.

Annotation

Malinevska N.P. Phonetic system of the Ukrainian language of the XYIIth – the beginning of the XYIIIth century (by the texts of songs in latin script).– Manuscript. The dissertation is for obtaining scientific degree of a candidate of philological sciences in the field 10.02.01 – Ukrainian language.– Taras Shevchenko Kuiv national University.– Kyiv, 2000.

The aim of the given dissertation is to analyse and describe the phonological system of the Ukrainian language of the XYIIth – the beginning of the XYIIIth century. The vocalism, consonantism and morphonological phenomena are considered within nouns, adjectives, pronouns and verbs. Thus the most important phonological and morphonological features are ascertained. On the basis of both ones the correlation of the common language standard and the dialectal variants is observed, to define the standardisation degree of analysed phonological system of mentioned period. For the first time in such investigation there are used collected manuscripts of the songs writing by latin script. Owing to this graphic system the particular attention is focused on those phonetic peculiarities, that have not been exposed yet in Cyrillic texts. The analysis of viewed Ukrainian phonological system proves it to be well formed (regulated) one, while the dialectal features points out only the certain links of texts with some dialect.

The key terms are consonantism, dialect, latin script, literary language, manuscript, morphonology, norm, the phonological system, the XYIIth – the beginning of the XYIIIth century, Ukrainian language, variant, vocalism.

Аннотация

Малиневская Н.П. Фонетическая система украинского языка ХУІІ – начала ХУІІІ вв. (по текстам песен, записанных латинским алфавитом).– Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 – украинский язык.– Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2000.

В диссертации проанализирована фонологическая система украинского языка ХУІІ – начала ХУІІІ вв. Рассмотрены явления вокализма, консонантизма и морфонологии в именных частях речи и глаголах. Установлены важнейшие фонологические и морфонологические черты, по которым было прослежено соотношение общеязыковых норм и диалектных вариантов, определена степень нормированности фонологической системы указанного периода. Рассмотены морфемы, которые наиболее полно отражают анализируемые процессы. Определена тенденция фонетических субституций в староукраинских заимствованиях из польского языка. Описаны основные типы морфонологических чередований, их историческая обусловленность. Установлены закономерности воспроизведения фонологической системы украинского языка при помощи латинской графики. Диссертация выполнена на основе впервые введенных в научное обращение рукописных сборников, в которых помещены тексты песен, записанные латинским алфавитом. В частности, обращалось внимание на особенности, которые обычно были скрыты кириллическим письмом. Учет фиксации общеязыковых и диалектных особенностей помог локализировать большинство рукописных сборников. Проанализированный материал отчетливо свидетельствует, что фонологическая система украинского языка ХУІІ – начала ХУІІІ вв. выступает сформированной, а диалектные особенности лишь свидетельствуют об определенной связи текстов с тем или иным говором.

Ключевые слова: вариант, вокализм, диалект, история, консонантизм, латинский алфавит, литературный язык, морфонология, норма, рукопись, украинский язык, фонологическая система, ХУІІ – начало ХУІІІ вв.