Орлевич Ірина Василівна

Діяльність Львівського Ставропігійського Інституту (кінець XVIII – 60-і рр. ХІХ ст.)

Спеціальність 07. 00. 01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі нової історії України Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України

Науковий керівник Стеблій Феодосій Іванович
кандидат історичних наук,
завідувач відділу Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України.

Офіційні опоненти: Гелей Степан Дмитрович
доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії і політології Львівської комерційної академії;

Мудрий Мар'ян Михайлович
кандидат історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України
Львівського національного університету ім. І.Франка.

Провідна установа : Інститут історії України НАН України, відділ історії України ХІХ _ початку ХХ ст.

Захист відбудеться 12 грудня 2000 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (79026, Львів,
вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.

Автореферат розісланий 10 листопада 2000 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Стеблій Ф.І.

Актуальність проблеми. Перехід Галичини наприкінці XVIII ст. під владу Габсбурзької монархії започаткував в історії галицьких українців період відчутної трансформації національного життя, модернізації національної свідомості і формування політичної та інституційної структури суспільства. Помітна роль у цих процесах наприкінці XVIII – у 60-х рр. ХІХ ст. належала Львівському Ставропігійському інститутові, який виник у 1788 р. внаслідок реорганізованого австрійською владою Братства. Діячі Ставропігійського інституту охоче підкреслювали, що їх установа спирається на традицію Львівського Успенського братства, яке протягом століть було одним із впливових осередків українського національного руху, виражало та захищало національні інтереси, акумулювало сили інтелігенції для культурної, освітньої та наукової праці, а на певних етапах виступало чи не єдиним репрезентантом української спільноти в Галичині. Австрійська влада, будучи змушена певною мірою враховувати український чинник у внутрішньодержавній політиці, а також завдяки авторитету Ставропігії, не ліквідувала її, як більшість церковних братств, натомість визнала за нею право на існування і надала її членам статус представників та захисників місцевого українського населення (“греко-католицької нації”). Період від кінця XVIII до 60-х рр. ХІХ ст. характеризувався значним обсягом культурно-освітньої та зростанням суспільно-політичної активності Ставропігії як єдиної (до 1848 р.) світської інституції галицьких українців. У цей час Ставропігія утримувала єдину в місті українську друкарню, школу для українських дітей, здійснювала патронат над Успенською церквою. Ставропігійський інститут навіть набув певного впливу на вирішення актуальних політичних питань. У революції 1848-49 рр. Ставропігія відіграла помітну роль у формуванні української політичної еліти, її члени у значному числі увійшли до першої легальної політичної організації українців Галичини – Головної Руської Ради, заходами Інституту було налагоджене видання першої української газети “Зорі Галицької”. Вивчення діяльності Львівського Ставропігійського інституту в досліджуваний період у контексті суспільно-політичного, релігійного та культурного розвитку галицьких українців належить до назрілих потреб сучасної історіографії, оскільки дозволяє повніше відтворити етапи розвитку та особливості українського національного руху в Галичині наприкінці ХVІІІ – у 60-х рр. ХІХ ст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною планової теми відділу нової історії України Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України “Національний рух на західноукраїнських землях у XIX ст.”

Об’єкт дослідження – Ставропігійський інститут у контексті національно-культурних і політичних реалій Галичини кінця ХVІІІ – 60-х рр. ХІХ ст.; предмет – юридичні засади діяльності Ставропігії та еволюція її правового статусу у відповідності до австрійського законодавства, фінансово-господарська діяльність Інституту та його культурна праця, зокрема в релігійній, видавничій та освітній сферах, роль у духовному і політичному житті українців Галичини.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період з кінця 80-х рр. ХVІІІ ст. до 60-х рр. ХІХ ст. Наприкінці 80-х рр. ХVІІІ ст. в руслі релігійних реформ у Габсбурзькій монархії Ставропігія у Львові зазнала важливих змін, які істотно вплинули на засади і напрями її діяльності, Внаслідок ідейних та організаційних трансформацій в українському національному русі кінця 50-60-их рр. ХІХ ст., формування народовської та русофільської течій, Ставропігійський інститут втратив свою колишню монополію на репрезентацію галицького українства й поступився значною частиною своїх впливів новим національно-культурним та політичним осередкам, що й започаткувало наступний етап його історії.

Мета і завдання дослідження: відтворити діяльність Ставропігійського Інституту у Львові наприкінці ХVІІІ – у 60-х рр. ХІХ ст., визначити основні її напрями, загальнокультурний та суспільно-політичний контекст, роль у національному русі та релігійному житті галицьких українців. Реалізація цієї мети передбачала з’ясування наступних питань: –

правовий статус Ставропігійського інституту внаслідок його реорганізації австрійським урядом та його еволюція аж до офіційного затвердження статуту в 1860-х рр.; –

внутрішня структура Ставропігії та її зміна відповідно до нових умов, функціонування структурних підрозділів, соціальний статус членів;–

формування матеріальної бази Інституту та заходи щодо зміцнення його фінансового стану;–

видавнича діяльність Ставропігії, відповідність її друкованої продукції вимогам часу, потребі задоволення зростаючих запитів українців;–

спроби інституції відстояти свій вплив на ієрархію Української греко-католицької церкви та її реальна роль у релігійному житті галицьких українців;–

діяльність Ставропігії в освітній сфері;–

місце Ставропігійського інституту у національному відродженні галицьких українців кінця XVIII – 60-х рр. ХІХ ст.

Наукова новизна дисертації. Відтворено цілісну картину діяльності Ставропігійського інституту наприкінці ХVІІІ – у 60-х рр. ХІХ ст. Встановлено, що Ставропігія об’єднувала у своїх лавах представників української інтелектуальної еліти: вихідців із давніх шляхетських родин, чиновництва, науково-культурних і промислових кіл, користувалася значним моральним авторитетом у галицької суспільності, зберегла й розвинула успадковану від колишнього Ставропігійського братства традицію організованого громадсько-культурного й релігійного життя львівського міщанства, підготувала ґрунт для його участі в українському національному відродженні, впливала на політизацію цього руху й на процеси становлення українських суспільно-політичних течій, їх ідейну еволюцію.

Робота ґрунтується на принципах об’єктивності та історизму, при розв’язанні дослідницьких завдань використано, головним чином, генетичний, порівняльний і системно-структурний методи.

Практичне значення роботи. Основні положення дисертації можуть бути використаними для підготовки узагальнюючих праць, підручників і науково-методичних посібників з історії українського національного руху та громадсько-політичних інституцій у період Габсбурзької монархії, культурно-освітнього та релігійного життя, у викладацькій роботі.

Апробація результатів дисертаційної роботи відбулася на засіданнях відділу нової історії України Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, на загальноукраїнських та міжнародних наукових конференціях, зокрема “Успенське братство і його роль в українському національно-культурному відродженні” (Львів, 1996), VІІ, VІІІ, ІХ та Х Міжнародних круглих столах “Історія релігій в Україні” (Львів, 1997, 1998, 1999, 2000), Всеукраїнському теоретичному семінарі “Українська національна ідея: реалії і перспективи розвитку” (Львів, 1999), конференції “Український вибір: історичний аспект проблеми” (Черкаси, 1999), ІV Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999), Шашкевичівських читання (Івано-Франківськ, 1996, Трускавець, 2000), VІ Семінарі творчої молоді – 2000 (Ірпінь, 2000).

Структура роботи. Дослідження складається із вступу, основної частини (п’яти розділів), висновків, списку використаних джерел та літератури, який налічує 424 найменувань, двох таблиць, шести додатків. Обсяг дисертаційного дослідження становить 183 ст., окрім 5ст. вступу, 8 ст. висновків, 29 ст. перелік використаних джерел і літератури, 7ст. додатки.

У першому розділі проаналізовано історіографію досліджуваного питання та джерельну базу роботи. В українській історіографії немає синтетичної праці, яка б відтворювала цілісну картину історії Ставропігійського інституту у Львові наприкінці ХVІІІ – у 60-х рр. ХІХ ст. Автори, що принагідно торкалися цієї тематики, обмежувалися загальними міркуваннями або ж зачіпали лише окремі аспекти.

Найбільш інтенсивно історію Ставропігійського інституту досліджуваного періоду вивчали його сучасники, зокрема, пов’язані з ним діячі, які згодом перейшли на русофільські позиції. Для представників цього напряму характерний розгляд підавстрійського періоду в контексті загальної історії Ставропігії та підкреслення правонаступництва Інституту щодо Братства, акцентування на перевагах австрійського правління порівняно з польським, визнання факту, що попри втрату Ставропігійським інститутом у підавстрійський період низки важливих колишніх прав, він зберіг за собою роль важливого осередку національного руху. Такий підхід властивий для робіт Д. Зубрицького, Я. Головацького, А. Петрушевича, Б. Дідицького, І. Шараневича, Д. Вінцковського та ін.

Важливим моментом у вивченні історії Ставропігії її ж діячами були ювілейні збірники. У другій половині 1880-х рр. з ініціативи І. Шараневича ухвалено систематично видавати матеріали з історії Ставропігії. У 1886 р. заходами Інституту опубліковано перше таке ювілейне видання. До 300-річного ювілею Ставропігії збірник за редакцією Б. Дідицького видало Товариство імені М.Качковського. Для цих збірників характерні окреслені вище концепції їх упорядників. Подальші частини ювілейного видання повинні були виходити щорічно окремими томами. Однак цей задум не вдалося реалізувати. Лише у 90-х рр. ХІХ ст. вийшли у світ декілька збірників матеріалів. Новий імпульс вивченню історії Ставропігії дало відзначення її 350-ти річного ювілею, у зв’язку з яким її діячі ухвалили відновити видання матеріалів з архіву Інституту. Упорядником ювілейного видання став А. Копистянський, у ньому передусім уміщено документи з історії Ставропігії ХVІІІ ст. У другій половині 1930-х рр. цю роботу продовжив галицький історик русофільського спрямування В. Ваврик. В ювілейному випуску “Временника Ставропигийского института” він умістив свої дослідження з історії Ставропігії австрійського періоду і багатий документальний матеріал, зокрема списки всіх діячів Ставропігії за 350 років її існування та їх короткі біографії. В. Ваврик позитивно оцінив реформи Йосифа ІІ, значення яких, на його думку, полягало насамперед у зменшенні впливу духовенства на життя Інституту і закріпленні в ньому культурно-просвітницького спрямування. До цього збірника увійшли також статті інших авторів, зокрема М.Онишкевича про Ставропігійську бурсу та А.Генсьорського про видавничу діяльність Ставропігії.

Окремою сторінкою у вивченні Ставропігії є роботи істориків москвофільського напряму. С.Бендасюк, автор узагальнюючої праці про видавничу діяльність Ставропігійської друкарні, вбачав причини занепаду видавничого процесу першої половини ХІХ ст. у відмежуванні Галичини від Росії, а здобуття популярності часописом “Зоря Галицька” він пов’язував із використанням у її публікаціях “общерусского литературного языка”. Ф. Свистун, який вважав Ставропігійський інститут осередком формування руської інтелігенції, критикував його керівництво за відсутність достатньої “русской” свідомості, стверджував, що саме це призвело Інститут до занепаду.

Українські історики народовецького напряму приділяли значно меншу увагу вивченню Ставропігії і розглядали її передусім крізь призму національного відродження галицьких українців. О. Барвінський відстоював думку, що розквіт Ставропігії та її зростаючий вплив на суспільно-політичні процеси у 1840-х рр. був пов’язаний із загальним піднесенням українського національного руху. І. Левицький в узагальнюючій праці про культурний розвиток галицьких українців під австрійським пануванням зауважив, що тоді Інститут не відігравав такої “видатної” ролі, як за польських часів, хоча й об’єднував найбільш знаменитих українців століття, і, що не менш важливо, був на той час єдиною інституцією, яка мала українську друкарню.

Представники радикального крила українського національного руху зосереджували увагу на національних та соціальних аспектах діяльності Ставропігії. М. Драгоманов розкритикував діяльність усіх інституцій Галичини першої половини ХІХ ст., у тому числі й Ставропігію, за відхід від демократичних принципів, що виявилось у концентрації влади в руках декількох осіб. І. Франко у праці “Стара Русь” пояснив занепад “Зорі Галицької” відсутністю у її видавців чіткої програми, а також зміною у 1854 р. під натиском А. Ґолуховського складу редакції у полонофільському напрямі, що не відповідало інтересам української суспільності.

Дослідження істориків української національної орієнтації пожвавилися у міжвоєнний період, особливо після 1921 р., коли управління Ставропігійським інститутом перейшло до їх рук. Під редакцією К.Студинського вийшов збірник статей, присвячених різним питанням діяльності Ставропігії. У збірнику, зокрема, вміщено розвідку М.Тершаковця про взаємини Ставропігійського інституту з Д. Зубрицьким; І. Брика – про боротьбу проукраїнської та русофільської течії навколо видання “Зорі Галицької” та ін. М. Возняк в узагальнюючій праці про відродження українського національного руху в підавстрійській Галичині вказав на високий моральний авторитет Ставропігійського інституту серед українців Львова, однак зазначив, що Інституту не вдалося досягнути такого рівня та ролі, яку він відігравав у ХVІ – XVІІ ст. Автор стисло відтворив історію реорганізації Братства в Інститут та втрату численних його прав. Аналізуючи стан видавничої справи в Галичині, А. Андрохович, розкритикував Ставропігію за її претензії на виключний привілей друку з огляду на фінансові негаразди установи і неспроможність забезпечити зростаючі потреби краю у виданні літератури українською мовою. В.Гнатюк трактував Ставропігію як одну з найбагатших інституцій Галичини, однак підкреслив, що її діяльність була дуже незначною, позаяк управа зосередилась у руках москвофілів. На його думку, реорганізація Ставропігії австрійською владою надала цій установі гуманітарно-просвітнього характеру. Врешті В. Щурат характеризував Ставропігійський інститут як установу, що підтримувала історичні традиції російських царів – опікунів Ставропігійського братства, у якій панували антипапські настрої.

Таким чином, історики національно-демократичного спрямування акцентували увагу на русофільській орієнтації Ставропігійського інституту як основній причині, що перешкоджала йому відігравати провідну роль у суспільно-політичному житті галицьких українців ХІХ ст. Вони не виокремлювали австрофільську орієнтацію діячів Ставропігії першої половини ХІХ ст. Назагал дослідження українських істориків з окресленої проблеми протягом ХІХ – першої половини ХХ ст. не позбавлені суб’єктивізму та чітко виражених ідеологічних симпатій, передусім у ділянці двоподілу українського національного руху в Галичині на русофільський та український напрями.

Українська радянська історіографія розвивалася за умов цензурних заборон, що суттєво обмежувало її можливості у виборі тем та їх трактуванні. Радянські дослідники зосереджували увагу передусім на соціальному складі Ставропігії. Г. Гербільський назвав її осередком світського “рутенства”, який очолювали українські шляхтичі, урядовці, представники шляхетсько-буржуазної інтелігенції. Він стверджував, що Інститут став репрезентантом верхівки українців в урядових колах, своєрідним придатком австрійських державних органів у Галичині. Г. Гербільський також першим чітко вказав на австрофільську орієнтацію діячів Ставропігії у першій половині ХІХ ст. та відзначив неправомірність трактування Ставропігії як москвофільської організації, що випливало з некритичного перенесення на неї поглядів Д. Зубрицького. Характерним для української повоєнної історіографії є також чітке розмежування “братського” та “інститутського” періодів в історії Ставропігії. Автор найбільш ґрунтовного в українській історіографії 1960-х років дослідження з історії братського руху Я. Ісаєвич трактує Ставропігійський інститут як цілком новий заклад, що відрізнявся від колишнього Братства структурою та напрямом діяльності. На думку Я. Ісаєвича, Інститут обмежувався веденням справ друкарні, бурси та церкви і не відігравав визначної ролі в національно-політичному русі галицьких українців. Ця ж думка простежується в дослідженні Ф. Стеблія та М. Кріля, які характеризують Ставропігійський Інститут як замкнуту організацію, що відмежувалася від суспільно-культурного життя.

Активізація досліджень із вітчизняної історії, пов’язана з політичними змінами останнього десятиліття, не оминула й проблематики Ставропігійського інституту. Свідченням зростаючого інтересу до історії Ставропігії в сучасній українській історіографії став збірник статей “Успенське братство і його роль в українському національному відродженні”. Досліджуваного періоду стосуються вміщені в ньому статті В. Вуйцика про ведення реставраційних робіт в Успенській церкві, Н. Рибчинської про видавничу діяльність Ставропігійського інституту, О. Киричук про заходи Ставропігії щодо реставрації Успенської церкви.

За кордоном Львівська Ставропігія привертала увагу передусім російських та польских дослідників. Російські літературознавці А. Пипін та В.Спасович роль Ставропігійського інституту в українському національному русі вбачали в тому, що в 1788 р. він залишався єдиним закладом, який офіційно заявляв про руську народність та мав вплив на формування української літератури в Галичині. Польські історики цікавилися історією Ставропігійського інституту ще з ХІХ ст. Їх тогочасні роботи не позбавлені певної тенденційності, зумовленої напругою в українсько-польських стосунках. Так І. Дзєдушицький виходив із тези про те, що австрійський уряд створив (“винайшов”)галицьких українців на противагу полякам і, зокрема, використав з цією метою Ставропігію. Він звинувачував діячів Ставропігії у браку національної свідомості, підкреслював, що вона складалася майже винятково із цісарських службовців, які не терпіли польської мови, однак не володіли й українською. У сучасній польській історіографії проблематика Ставропігійського інституту не користується популярністю. Можна відзначити лише епізодичні згадки про Ставропігію в роботах, присвячених українському національному руху (Я. Козік) та галицькому шкільництву (І. Рьоскау-Ридель).

Отже, у дотеперішній історіографії характеристика ролі і місця Ставропігії в суспільно-політичному житті галицьких українців досліджуваного періоду є лише фрагментарною і входить до узагальнюючих праць з історії Галичини та братського руху. Висвітлення різних аспектів діяльності Інституту кінця ХVІІІ – 60-х рр. ХІХст., що спирається на багатий джерельний матеріал, повинно заповнити цю суттєву прогалину.

Джерельну базу роботи склали архівні документи, передусім 129-го фонду (Львівський Ставропігійський інститут у Львові) Центрального державного історичного архіву України в м. Львові. Тематично вони поділяються на декілька груп, що стосуються різних сфер діяльності Інституту: урядові та цісарські розпорядження, матеріали про фінансово-майнову діяльність Інституту, функціонування друкарні, книгарні та бурси, опіку над церквою. Цінним джерелом є підготовані до друку (ймовірно, Д. Зубрицьким) протоколи засідань Ради старійшин Ставропігії з 1774 до 1848 рр. Частина матеріалів Ставропігії після її ліквідації в 1939 р. потрапила у Львівський історичний музей. Це насамперед документи, що регулювали взаємини між Інститутом та вчителями бурси, списки інститутських будинків і проекти нових будівель. Важливим джерелом для вивчення особового складу Ставропігії є “Album czyli ksiкg? wpisuj№cych siк przyiкtych do Instytutu Stauropigialnego czі№nkow”, ?о міститься у фондах історичного музею, та зібрані І. Шараневичем списки членів Львівської Ставропігії від часу її заснування (Відділ рукописів бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України, ф. І. Шараневича). Інформацію з історії Ставропігії містить також часопис “Зоря Галицька”, що видавався заходами Інституту, та “Временник Ставропигийского института” (виходив із 1864 р.).

У роботі використано особисті фонди окремих діячів Інституту – Д. Зубрицького, Я. Головацького, А. Петрушевича, І. Шараневича, істориків, що досліджували різні аспекти Ставропігії, – В. Щурата, М. Возняка (Відділ рукописів бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України); листування Д. Зубрицького з відомими діячами слов’янського відродження та російським істориком М.Погодіним, кореспонденцію О. Бодянського, В. Ганки, В. Мацієвського, Л. Блеве, І. Раковського, М. Рігельмана, В. Копітара, Я. Коллара, М. Костомарова, П. Шафарика, Я. Головацького.

Для висвітлення питань участі Ставропігійського інституту в суспільно-політичних та культурних процесах, було опрацьовано документи товариства “Галицько-руська матиця”, Головної Руської Ради, Народного дому, Греко-католицького митрополичого ординаріату та констисторії (відповідно ф. 148, 180, 130, 408 та 201 ЦДІА України у м. Львові). Історичне тло досліджуваних подій допомогли відтворити часописи “Галичанин”, “Діло”, “Слово”, “Календарь общества Качковского”, “Зоря” “Dziennik Narodowy” тощо.

Використана джерельна база є цікавою і різноманітною за змістом та значною за обсягом, відкриває можливості досліджень та переосмислення ряду усталених в історіографії традицій і стереотипів.

У другому розділі “Правовий статус Ставропігійського інституту” простежується процес реорганізації Ставропігії відповідно до норм австрійського державного законодавства, з’ясовуються внутрішня структура цієї установи, формування особового складу і керівних органів, організація її роботи.

Після включення Галичини до складу Австрії 1772 р. Львівське Успенське братство опинилося в новій правовій системі, а відтак постало перед необхідністю чітко визначити своє місце в ній. Реорганізація Ставропігії розпочалася в контексті релігійних реформ австрійських правителів, що мала на меті обмежити роль католицької церкви в усіх сферах життя держави. Згідно з рескриптом цісаря Йосифа II від 1787 р. Успенське братство, як й усі інші церковні братства австрійської держави, підлягало ліквідації. Однак, діячі Ставропігії зуміли відстояти перед владою право на існування своєї установи, посилаючись на її вагомі заслуги в історії українського народу та переваги над іншими братствами, які підносили Ставропігію до рангу закладу національного значення для українців (йшлося передусім про володіння фондами для українських церковних шкіл, школою для українських дітей, утримування на той час єдиної української друкарні та патронат над Львівською Успенською церквою). Рескрипт Йосифа ІІ від 7 жовтня 1788 р. теоретично підтвердив колишні права Братства, членам Ставропігії був наданий статус настоятелів (батьків) греко-католицької нації, що свідчило про визнання з боку австрійської влади факту окремішності галицьких українців. 9 січня 1790 р. урядовим розпорядженням за Ставропігією було закріплено назву “Інститут”.

Однак ці документи до кінця не регламентували засад діяльності Ставропігії як щодо взаємовідносин із владою, так і стосовно внутрішньої організації. На практиці внаслідок розтягнених у часі заходів австрійської влади функції Ставропігії поступово звужувалися. До 50-х рр. ХІХ ст. Ставропігія перебувала у підпорядкуванні місцевого уряду, а фактично кожна сфера діяльності Інституту потрапила в чітку залежність від австрійського законодавства. Оскільки останнє слово у вирішенні важливих питань залишалося за владними колами, демократичні та самоврядні засади Ставропігії поступово згорталися. Ці тенденції непокоїли діячів Ставропігії, які надсилали численні петиції до уряду, головно домагаючись розширення своїх прав.

Тяганина навколо правового статусу Ставропігійського інституту тривала близько 70-ти років. Чітке його визначення відповідно до вимог австрійського законодавства ускладнювала різноманітна та багатостороння діяльність Ставропігії. Участь у вирішенні цього питання брали різні державні установи – шкільна інспекція, державна бухгалтерія, фіскальне управління, греко-католицька митрополича консисторія тощо. Впродовж усього досліджуваного періоду було видано чимало державних розпоряджень щодо Ставропігії, які регулювали та уточнювали правові норми її діяльності. Врешті на початку 1860-х рр. Інститут отримав статус церковного об’єднання, а його протектором став Галицький греко-католицький митрополит. На практиці це не вплинуло на діяльність Ставропігії, оскільки церковна влада в Австрії була підпорядкована світській.

Завдання, які ставив перед собою Ставропігійський інститут, надавали йому рис релігійної та культурно-просвітницької установи. Вимоги до кандидатів у члени Ставропігії (приналежність до греко-католицького обряду, української національності та посідання вагомого місця в суспільній ієрархії), перетворювали її на замкнуту, елітарну українську інституцію, яка об’єднувала відомих представників науки, культури, промислових кіл, чиновництва. Маючи на меті піднесення морального рівня українців Львова, члени Інституту мусили бути зразком доброчинності і моральності. Давня слава Братства сприяла високому авторитету Ставропігії серед тогочасної української інтеліґенції, членство в Інституті слугувало своєрідною ознакою національної свідомості.

Питання визначення чисельного складу та прийняття нових вирішували самі члени Інституту. Кількість членів Ставропігійського інституту протягом досліджуваного періоду не перевищувала 50. Найбільше склад Інституту поповнився у перші роки після його реорганізації, у 1829 р., коли в Галичині почала складатись атмосфера романтичного піднесення та зацікавлення своїм історичним минулим, та з 1846 по 1849 рр. – напередодні і під час “весни народів”.

Найвищим органом Ставропігії були загальні збори. На них обговорювали і вирішували питання, що істотно впливали на діяльність та фінансово-господарське становище Інституту – вибір голови (сеньйора) і Ради правління, планування нових, або припинення різних заходів, перевірка щорічних звітних положень, зміни в Раді правління, прийняття нових і виключення членів, їх покарання, надання стипендій тощо. До обов’язків Ради належало як внутрішнє регулювання діяльності Інституту, так і презентація його у зовнішніх зносинах. До складу Ради, крім сеньйора, що її очолював, та його заступника віце-сеньйора, входили керівники відділів, які відповідали за певні ділянки роботи Інституту – настоятелі (або префекти) церкви, школи, друкарні, книгарні, майна тощо. Свої функції члени Ставропігії виконували безкоштовно, а на потреби Інституту складали щомісячні внески. Склад Ради старійшин затверджувався у Галицькому губернаторстві та Окружному старостві, губернаторство видавало розпорядження і щодо проведення засідань Ради старійшин. У першій половині XIХ ст. важелі керівництва Інститутом зміщувалися в бік сеньйора, що всіляко заохочувалося австрійською владою. Про згортання демократичних традицій Ставропігії свідчить і той факт, що керівні посади у ній надовго зосереджувалися в одних руках. Це створювало певне підґрунтя для посадових зловживань, яким, щоправда, діячі Ставропігії неодноразово намагалися запобігти.

Члени Ставропігійського інституту всіляко намагалися зберігати давні братські звичаї, які символізували в їх уяві самостійність та широкі права Інституту. Вони проголосили себе спадкоємцями Братства, перейняли його атрибутику, процедуру прийняття нових членів, текст присяги тощо. В основу проекту статуту 1848 р., а згодом й статуту, прийнятому у 60-х рр. ХІХ ст., було покладено саме братські традиції. Проте наслідування братських традицій за нових умов виглядало не завжди доречним і подекуди лише підкреслювало консерватизм установи. На практиці внутрішня організація Ставропігійського інституту суттєво відрізнялася від колишнього Братства, а збереження давніх традицій носило лише формальний характер.

У третьому розділі “Фінансово-господарська діяльність” розкрито функціонування Ставропігії як суб’єкта економічних відносин, проаналізовано джерела її прибутків та основні статті витрат, зроблено спробу встановити реальний фінансовий стан цієї інституції.

Ставропігійський інститут успадкував майно братства і зберіг за собою право функціонування як самостійної економічної одиниці. Однак насправді правове поле Австрії виключало можливість його повної фінансової незалежності. Цісарський рескрипт 1790 р. про реорганізацію Братства в Інститут юридично встановлював контроль держави над фінансами та майном Ставропігії. Суттєво обмежувало фінансово-економічну самостійність Інституту також і те, що австрійська влада зарахувала його до розряду фундацій, тобто колективних податкоплатників. Відтак Ставропігійський інститут міг здійснювати фінансові операції лише з дозволу місцевої влади. У певному сенсі тут був присутній позитивний момент: контроль з боку держави запобігав фінансовим зловживанням керівників Ставропігії, а виявлені факти порушень можна було винести на загальний осуд.

Наприкінці ХVІІІ – у 60-х рр. ХІХ ст. у господарській сфері Інститут діяв як комерційне підприємство, яке володіло нерухомим та рухомим майном, численними фондами, церквою, школою, друкарнею, літографією (з 1846 р.), книжковим магазином, виступало дебітором і кредитором. Доходи Ставропігійського інституту в досліджуваний період формувалися з наступних джерел: 1) відсотки від капіталу “основного фонду” і добровільні пожертви; 2) чинш з оренди нерухомості; 3) прибутки з друкарні та продажу книжок; 4) доходи з богослужіння в Успенський церкві; 5) відсотки від позик; 6) платня за навчання деяких учнів.

Видатки Інституту включали наступні статті: 1) будівництво і реставрація нерухомого майна; 2) забезпечення церковних потреб (платня священикам, дякам, купівля церковного інвентаря); 3) утримання школи (проживання і харчування учнів); 4) видатки на роботу друкарні та книгарні (оплата праці робітників, ремонт і оновлення інвентаря); 5) витрати на управління (канцелярський матеріал, освітлення, опалення тощо). Пріоритет у витраті коштів члени Ставропігії надавали догляду за церквою та будинками, при цьому приносячи в жертву інші галузі діяльності, як, наприклад, утримання школи та забезпечення в ній належного рівня освіти. Ставропігійський інститут також вкладав кошти у ті сфери, які приносили йому найбільші прибутки – видавництво, будова нових помешкань тощо. Останнє значно сприяло зростанню основного фонду й нерухомості, яка перебувала у власності установи.

Центральне місце у веденні фінансово-майнових справ Інституту належало управителеві майна, хоч у другій чверті XIX ст. його функції були суттєво обмежені на користь сеньйора. Безпосередні грошові операції виконував касир, вони реєструвалися в рахунковій книзі. Для контролю за фінансовими справами Інституту створювалися ревізійні комісії, що мали запобігати зловживанням з боку посадових осіб Ставропігії. Однак уповні усунути їх все ж не вдалося.

Свідченням фінансової нестабільності Інституту впродовж досліджуваного періоду є різке коливання його доходної частини. Аби уникнути фінансової кризи, Ставропігія часто користувалася позиками як приватних осіб так і держави, а в окремих випадках вдавалася й до продажу свого майна. Однак є підстави припустити, що декларовані проблеми у фінансовій сфері не завжди відображали реальний стан Інституту, який в уяві сучасників належав до найбагатших українських установ у Галичині. Ймовірно, що керівникам Інституту було вигідно замовчувати суми реальних доходів, аби сплачувати менші податки державі. На жаль, не збереглися неофіційні фінансові документи, які, якщо й існували, то напевно знищувались сучасниками. Тому це припущення підтверджене лише окремими непрямими свідченнями діячів Ставропігії.

У четвертому розділі “Релігійно-культурницька робота” аналізується діяльність Ставропігії в релігійній, видавничій та освітній сферах.

Рескриптом від 7 жовтня 1788 р. австрійська влада підтвердила право Ставропігії здійснювати патронат над Успенською церквою. Однак більшість давніх братських звичаїв, які передбачали чималий вплив цієї установи на вище духовенство, були ліквідовані (право голосу Ставропігії при виборі єпископа звелося до дорадчого, презентація настоятеля Успенської церкви обмежувалася вирішальним голосом Консисторії тощо). Незважаючи на це, Ставропігійський інститут ретельно виконував свої матеріальні зобов’язання перед Успенською церквою, дбав про її зовнішній вигляд і спрямовував значні кошти на проведення реставраційних робіт. Успенська церква користувалася значним авторитетом серед української інтелігенції краю, а члени Інституту зуміли вберегти своїх священиків від характерної для інших церков спроб латинізації Найяскравішою постаттю серед тогочасних настоятелів Успенського храму був о. І. Горбачевський, завдяки заходам якого Ставропігія відновила деякі обрядові традиції. Ставропігійський інститут також відмовився від давнього братського звичаю, який забороняв священикам бути членами цієї інституції. Священики І. Горбачевський, І. Гушалевич, Я. Головацький, І. Пісецький та А.Петрушевич належали до активних діячів Ставропігії досліджуваного періоду.

Члени Ставропігії не хотіли миритися з втратою свого найважливішого успадкованого від Братства привілею – незалежності від місцевої церковної ієрархії. Вперте виборювання цього права при одночасному утримуванні греко-католицької церкви та проголошенні себе захисниками відповідного обряду свідчило про певний консерватизм інституції, нерозуміння її діячами реалій часу. Адже, з одного боку, надання подібного привілею суперечило державному устрою, а з іншого – підпорядкування греко-католицькому духовенству, яке в цей час виступало рушійною силою українського руху, могло виявитися корисним як для самої Ставропігії, так і для національного руху в цілому.

Одним із пріоритетних напрямів діяльності Ставропігії в досліджуваний період традиційно ,була видавнича справа. Наприкінці XVIIІ – на початку XIX ст. друкарня Львівської Ставропігії залишалась єдиною в Галичині (й другою в Австрії поруч із друкарнею Екгарта в Чернівцях), що мала кириличний шрифт, а отже – й можливість видавати книги церковно-слов’янською та українською мовами. Наявність цієї друкарні була однією з причин, які спонукали австрійський уряд погодитися на існування Ставропігійського інституту. Проте, зважаючи на закони про вільну конкуренцію, Ставропігія не отримала виняткового права на видавництво українських книг, яким користувалася до того часу. Вперте намагання членів Інституту відстоювати це право можна розглядати як чергове свідчення його консервативного характеру, відданості духу середньовічного корпоративізму. Позиція діячів Ставропігії у цьому питанні негативно позначилася на спробах української інтеліґенції заснувати нову друкарню.

Необхідність працювати в умовах вільної конкуренції, неспроможність членів Ставропігії сприйняти нові віяння часу і діяти згідно вимог, які вони диктували, а також фінансова криза Ставропігії, зношення друкарського обладнання призвели на зламі ХVІІІ-ХІХ ст. до занепаду видавничої справи. Спробу подолати кризовий стан у видавничій сфері здійснив префект друкарні о. І. Горбачевський (кінець ХVІІІ – перше десятиріччя ХІХ ст.), однак вона не принесла бажаного результату, оскільки скеровувалася головно на видання книг релігійного характеру та відстоювання права особливого привілею друку. Радикальні реформи у видавничій справі Ставропігії були пов’язані з діяльністю Д. Зубрицького, який обіймав посаду префекта друкарні у 1830-х рр. Він надав роботі Ставропігійській друкарні комерційного характеру, орієнтованого на потреби існуючого книжкового ринку. У цей час поряд із релігійною почала видаватися світська література (підручники, словники, літературні твори тощо). У 40–50-х рр. ХІХ ст. Ставропігійський інститут здійснив чергове технічне оновлення своєї видавничої бази. Цій справі чимало прислужився префект друкарні М. Юристовський, завдяки заходам якого у 1846 р. було також засновано літографічну майстерню.

Проте ці позитивні зрушення у видавничій праці Ставропігійського інституту все ж виявилися дещо запізнілими. Попри те, що Інститут відіграв визначну роль у заснуванні першого часопису українською мовою “Зорі Галицької” та видав певний обсяг літератури політично-освітнього характеру, його видавнича діяльність поступово і все більше віддалялася від національно-культурних запитів галицьких українців.

Наприкінці ХVІІІ ст. славетна у минулому львівська братська школа еволюціонувала до статусу початкової. Після реорганізації “Братства” в “Інститут” вона набула релігійного характеру і використовувалася для навчання українських дітей церковно-слов’янської та української мов, релігійного обряду і співу. За своєю дидактичною структурою Ставропігійська школа прирівнювалася до тривіальної школи, хоча й не мала відповідного статусу. У системі австрійського шкільництва вона відігравала лише допоміжну роль, а її випускники мусили ще відвідувати державні навчальні заклади. Учнями школи були здебільшого діти з бідних священицьких та селянських родин. Значення школи для українського суспільства полягало в тому, що до 1848 р. вона залишалася єдиним навчальним закладом, де викладалася українська мова.

У п’ятому розділі “Місце Ставропігії в національно-політичному русі галицьких українців” з’ясовується роль Ставропігійського інституту в українському національному відродженні першої половини ХІХ ст., внесок його діячів у ці процеси, а також на прикладі творчого шляху історика Д. Зубрицького простежується суперечливість світогляду тогочасної української галицької інтелігенції, еволюція її національно-політичних орієнтацій.

Незважаючи на значний авторитет серед української галицької суспільності, Ставропігійський інститут протягом досліджуваного періоду все ж не став провідником національного руху, поступившись цією роллю священицькій верстві та діячам “Руської трійці”. З одного боку, це пояснювалося значним обмеженням прав Інституту в кожній зі сфер діяльності – видавництві, освіті, церковному житті тощо. Іншою вагомою причиною був консерватизм мислення його діячів, що перешкоджав їм об’єктивно відчувати реалії часу й адекватно реаґувати на суспільні зміни. Слабкість культурно-освітньої ролі Ставропігійського інституту стала особливо відчутною на тлі потрясінь епохи наполеонівських війн, коли поширення філософських ідей просвітництва та романтизму спричинило глибинні суспільно-політичні зрушення, пробудило в європейських народів сильний сплеск національної свідомості.

З часу заснування і до “весни народів” включно члени Ставропігійського інституту відверто демонстрували австрійський лоялізм, сподіваючись на допомогу Австрії у боротьбі за свої національні права. Офіційна австрофільська позиція Ставропігії унеможливлювала будь-які радикальні дії з її боку та скеровувала діяльність установи у чітко визначеному руслі – повній відповідності з австрійським законодавством. Члени Ставропігії в основній своїй масі були державними службовцями. Намагання посісти впливові посади в державній ієрархії зумовлювало втрату ними окремих рис національної ідентичності. Це, зокрема, простежується на прикладі використання польської, латинської та німецької мов навіть у внутрішньому діловодстві Ставропігії. Шляхетське походження багатьох її діячів (Д. Зубрицького, В. Єльського, Г. Мановарди) віддаляло їх від розуміння народних проблем у тому сенсі, в якому їх розуміли нижче духовенство та інтелігенція.

Важливу роль у процесах українського національного відродження першої половини ХІХ ст. відігравала наукова діяльність членів Ставропігійського інституту, зокрема Д. Зубрицького, І. Гушалевича, Т. Леонтовича. Найбільш яскравою постаттю Інституту у той час був Денис Зубрицький. Саме прихід Д. Зубрицького до Ставропігії, знайомство з багатим архівом цієї установи визначили його формування як самобутнього історика України. Щоправда, у своїх національних поглядах Д.Зубрицький, як і чимало інших українських інтелігентів того часу, послідовно пройшов еволюцію від полонофільства – через українську орієнтацію – до русофільства. Русофільські погляди Д. Зубрицького нерідко давали підстави для узагальненої та назагал невиправданої оцінки Ставропігійського інституту як москвофільської установи. Однак важко заперечити факт, що історичні дослідження Д. Зубрицького, як і інших українських науковців, пов’язаних із Ставропігією, пробуджували в галицьких українців інтерес до свого минулого, сприяли утвердженню “руської” (відмінної від польської) національної самосвідомості. У роботі “Границя між руським і польским народами в Галичині” (1848) Д. Зубрицький науково обґрунтував західну етнічну межу української території та визначив кордони ймовірної української провінції, утворення якої домагалася українська громадськість. Як один із найбільш освічених діячів свого часу історик мав вплив на молодше покоління української інтеліґенції, зокрема представників “Руської Трійці”.

Найвищим виявом громадсько-політичної активності Ставропігійського інституту впродовж досліджуваного періоду (та й загалом усього подальшого існування) стала участь у революційних подіях 1848–1849 рр. Члени Інституту були чисельно представлені у першій політичній організації галицьких українців – Головній Руській Раді (третина засновників Головної Руської Ради – 22 з 66 належала до Ставропігії). Ініціатива та підготовча робота Ставропігійського інституту уможливили видання першого часопису українською мовою – “Зорі Галицької”, яка публікувалася у Ставропігійській друкарні. Близько 15 діячів Інституту взяли активну участь в роботі першого з’їзду діячів науки і культури (“Соборі руських учених”), який відіграв важливу роль у консолідації української інтелігенції. Член Ставропігії І. Борисикевич увійшов до складу української делегації, яка брала участь в роботі слов’янського з’їзду в Празі у червні 1848 р., і вперше з високої трибуни декларував національні домагання українського народу. Діячі Ставропігії були причетними до заснування Галицько-руської матиці й увійшли до складу її правління.

Короткочасний спалах громадсько-політичної активності діячів Ставропігії у контексті “весни народів” виявився ситуативним і не знайшов