Львівський національний університет імені Івана Франка

ПЕТРУХІНА ЛЮДМИЛА ЕДУАРДІВНА

УДК 821.0 “18/.19”

ОБРАЗИ ПРИРОДИ

ЯК СТАНИ ЕКЗИСТЕНЦІЇ У ПОЕЗІЇ

(теоретичний аспект)

10.01.06 – теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Львів – 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі слов’янської філології Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, професор

Моторний Володимир Андрійович,

професор кафедри слов’янської філології

Львівського національного університету

імені Івана Франка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Волкова Тетяна Сергіївна,

професор кафедри теорії літератури

та порівняльного літературознавства

Тернопільського державного педагогічного

університету імені Володимира Гнатюка

кандидат філологічних наук, доцент

Піхманець Роман Володимирович,

доцент кафедри української літератури

Прикарпатського університету

ім. Василя Стефаника

Провідна установа – Одеський національний університет

ім. І.І.Мечнікова, кафедра теорії і методики

викладання літератури

Міністерства освіти і науки України, м.Одеса

Захист відбудеться “20” грудня 2000 р. о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої ради К 35.051.13 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м.Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (м.Львів, вул.Драго-манова, 5).

Автореферат розісланий “18” листопада 2000 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент В.М.Івашків

Natura artis magistra

Загальна характеристика роботи

Духовні пошуки, бажання зрозуміти глибинний зміст процесів, що відбуваються у навколишньому світі, намагання знайти їхні відповідники у власному світогляді, пояснити настрої та почуття змушували літераторів усіх часів звертатись до категорії природи як одного з основних світоглядних і екзистенціальних понять. Саме у природі, а також у стосунках між нею та людиною митець міг знайти вираз і втілення найрізноманітніших почуттів та психологічних станів.

У мистецькому творі матеріал природи стає новою реальністю – художнім фактом. Важливішим є не те, що зображує митець, але як він це робить. І.Франко з цього приводу писав: “Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси” Франко І. Із секретів поетичної творчості // Зібрання творів: У 50 т. – К.:Наукова думка, 1981. – Т. 31. – С. 118..

Усвідомлюючи надзвичайну важливість цієї тези для дослідження літератури взагалі та аналізу окремих творів, вважаємо, що у вивченні поетичних образів, тем, мотивів стрижнем цього процесу мають бути саме положення теорії літератури. Власне поетика, її “постійні смисли” – художність та її форма, творчі принципи, цілісність та системність, майстерність письменника є визначальною для розуміння процесу творчості Клочек Г.То що ж таке поетика? // Поетика / Відп. ред. В.С.Брюховецький. – К.:Наукова думка, 1992. – С. 11.. Адже тільки підхід до літературного твору з позицій поетики як “частини теорії літератури, що досліджує втілення естетичного світогляду письменника у творі” Качуровський І. Поетика // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. – Paris – New York: Молоде житття. – Т.6, 1970. – С.2148.

, дозволить відповісти на питання “як?”, “яким чином чи способом?” митець перетворює матеріал природи у художній факт, як образи навколишнього світу стають засобами розкриття переживань, думок, настроїв, психічних станів автора чи його героїв.

У літературу, зокрема і поезію, природа увійшла широким спектром образів, моделей, тем, мотивів, деталей. Серед багатства матеріалу довкілля у поезії здавна займають чільне місце образи саду, пустелі, дороги. Очевидно, що їхній популярності сприяли глибинний архетипний зміст, смислове навантаження (широке розповсюдження у фольклорі, використання у християнській символіці), а також гнучкість та еластичність, що дозволяли надавати цим топосам нових значень і збагачувати їх. Окрім того, кожен з них є певним оформленим характерним і стійким елементом світобачення та світовідчуття: сад виступає у свідомості людини як організований простір, який має певні межі і, безперечно, несе позитивно налаштований емоційний та психологічний заряд; пустеля – простір відкритий, хаотичний, дикий, здебільшого з негативним налаштуванням; дорога – на противагу першим двом статичним є динамічним образом, який виступає як начало, що організовує, упорядковує простір і може служити акумулятором найрізноманітніших значень. На нашу думку, такі різні за первісними значеннями образи саду, пустелі, дороги у своїй триєдності можуть становити схему світобудови, визначаючи її найбільш узагальнені просторові категорії (закритий простір, відкритий простір, рух у просторі) і втілювати найрізноманітніші емоційні та психологічні стани.

Багатогранно й колоритно ці образи експлікуються передусім у романтичній та модерністській поезії, де вони найбільш ємно виступають відповідниками і замінниками емоційно-психологічних станів.

Актуальність дослідження полягає саме у підході до розгляду цих вимовних архетипних образів природи (сад, пустеля, дорога) та їх поетичного вираження як станів екзистенції з позицій теорії літератури та урахуванням історико-соціальних та духовно-естетичних передумов, за яких ці образи створювались.

У літературознавстві незалежної України актуальними стали здебільшого проблеми реабілітації репресованих письменників, повернення читацькому загалу забутих та заборонених творів, заповнення “білих плям” у царині нашого літературного слова. На перших порах облогом були залишені проблеми теоретичного характеру, до яких останнім часом в Україні почали звертатися все більше дослідників, усвідомлюючи надзвичайну важливість такого підходу для розвитку філологічної науки. Теоретичний аспект даного дисертаційного дослідження покликаний певною мірою заповнити прогалину, що існує у полі сучасної науки про літературу, яка, на жаль, не часто звертається до проблем макро– і мікропоетики, пов’язаних з вивченням окремих тем і образів. Адже саме осягнення універсальних закономірностей художнього процесу на обшарах історичної, теоретичної і практичної поетики, з’ясування питань поетичної цілості літературних епох і національних літератур дозволяє визначити способи реалізації у художній структурі певного твору світообразу поета, його світовідчуття і мислення.

Зв’язок роботи з програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі слов’янської філології Львівського національного університету імені Івана Франка, узгоджена з планами, тематикою та загальним профілем її наукових досліджень. Вона пов’язана і з теоретичним профілем зацікавлень дисертантки, а також з її спеціальністю як полоністки.

За матеріал дослідження обираються поетичні твори українських та польських літераторів ХІХ – початку ХХ століття. З української літератури для аналізу були обрані твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, поезії “молодомузівців”, а також Олександра Олеся, Миколи Вороного, Агатангела Кримського та інших. Предметом уваги стали також твори польських поетів епохи романтизму Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, представників літератури “Молодої Польщі” – Казімєжа Пшерви-Тетмаєра, Леопольда Стаффа, Яна Каспровича, Тадеуша Мічинського, Станіслава Кораба Бжозовського та інших.

Предметом дослідження є поетика, тобто процес творення за допомогою художніх засобів образів саду, пустелі, дороги, їх експлікація і функціональність у тканині поетичного твору та відповідність цих моделей природи до станів людської екзистенції.

Mета і завдання дослідження. Дисертаційне дослідження має на меті з’ясувати, як матеріал природи, тобто багатство її образів, комплекс моделей та елементів, що можуть втілюватись у художні образи і виступати темами або мотивами, інспірувати, надихати на створенння нових образів, надавати їм симолічного характеру тощо, перетворюється за допомогою формального матеріалу поезії (художніх засобів, поетичної семантики та поетичного синтаксису) на предметний матеріал поетичного слова – мистецький факт – і стає у поетичному творі явищем духовності, виразником стану екзистенції, і як у цьому контексті створюються та функціонують конкретні моделі натури сад, пустеля, дорога.

У площині теоретичного аналізу конкретних поетичних творів зазначена мета вимагає вирішення принаймні кількох важливих принципових завдань:

1.

2. Показати з точки зору теоретичної поетики, як матеріал природи трансформується у поетичні образи, перетворюється у мистецький факт, стає темою твору, збагачує його символами.

3. Виявити, за яких умов моделі й образи природи можуть виступати формантами загальних психологічних станів епохи і характеризувати особисті переживання та настрої поетів.

4.

5.

Запропонована робота не претендує на вичерпний і остаточний аналіз означеної проблеми, оскільки саме поле дослідження і поставлені питання можуть вирішуватись з багатьох точок зору, за різними підходами. У роботі акцентовано найтиповіші і найоригінальніші способи застосування у поезії матеріалу природи.

Методологічна основа дисертації. Методи дослідження зумовлені поставленим завданням, специфікою матеріалу та станом теоретичного осмислення проблеми. Дисертант послуговувався сукупністю таких методів, як теоретичний, психологічний, порівняльно-історичний, історико-літературний, комплексно-системний із конкретним текстуальним аналізом. Методологічною основою дисертації стали наукові праці з теорії літератури, теоретичні дослідження з питань поетики, присвячені окремим проблемам української та польської літератури ХІХ – початку ХХ століть роботи Г.Башеляра, О.Білецького, Л.Будагової, Р.Веллека, К.Вики, Г.Га-чева, М. Гловінського, Г.Грабовича, І.Денисюка, В.Жирмунського, М.Зуб-рицької, М.Ільницького, І.Качуровського, Г.Клочека, Н.Копистянської Д.Лихачова, Ю.Лотмана, М.Півінської, М.Подрази-Квятковської, О.По-теб-ні, Р.Пши-биль-ського, Я.-М.Римкевича, О.Рисака, М.Рудницького, Б.Рубчака, І.Сви-риди, С.Скварчинської, А.Ткаченка, Ф.Уільрайта, О.Уоррена, І.Франка, Н.Фрая, М.Яніон та ін.

Наукова новизна роботи визначається постановкою проблеми у двох ракурсах:

·

-

-

·

Для конкретного текстуального аналізу були обрані твори, які дотепер не інтерпретувалися у зазначеному плані. У текст дисертації введені нові поняття – матеріал та модель природи. Пропонуються для ширшого користування такі визначення, як гностичний пейзаж, ментальний пейзаж, “пейзаж душі”, символ-ключ. Усе це покликане деталізувати парадигму вказаної проблеми.

Теоретичне і практичне значення роботи. Запропонований нетрадиційний підхід до поетичного матеріалу доповнить літературознавчі студії новими інтерпретаціями, сприятиме пошукові оригінальних методик та концепцій. У розрізі зазначеної проблеми перспективним та доцільним видається використання окреслених теоретичних постулатів для порівняльного аналізу поетичних масивів інших періодів чи інших літератур. За темою дисертації розроблений спецкурс з теорії літератури, який читається студентам ІV курсу слов’янського відділення Львівського національного університету імені Івана Франка, проводиться керівництво курсовими та дипломними роботами із проблематики даного дослідження.

Апробація результатів дослідження. За темою дисертації прочитані доповіді на: 1. V–му Міжнародному славістичному колоквіумі, Львів, 18–19 травня 1996 року. 2. Міжнародній конференції до 70–тих роковин смерті Яна Каспровича, Ольштин (Польща), 17–19 жовтня 1997 року. 3. Науково–теоретичній конференції “Україно–польські зв’язки ХІХ–ХХ століть”, Тернопіль, 23 січня 1997 року. 4. VI-му Міжнародному славістичному колоквіумі, Львів, 14–15 травня 1997 року. 5. Наукових читаннях на пошану Теофіля Комаринця, Львів, 17–18 квітня, 1997 року. 6. Міжнародній славістичній конференції “Великі теми в літературах”, Вроцлавський університет (Польща), 22–23 листопада 1997 року. 7. Міжнародній науковій конференції пам’яті професора Костянтина Трофимовича, Львів, 1–3 квітня 1998 року. 8. VІІ-му Міжнародному сорабістичному семінарі, Львів, 14–15 жовтня 1997 року. 9. VII-му Міжнародному славістичному колоквіумі, Львів, 21–23 травня 1998 року. 10. VIII-му Міжнародному славістичному колоквіумі, Львів, 20–22 травня 1999 року. 11. VIII-му Міжнародному сорабістичному семінарі, Львів, 19–21 жовтня 1999 року. 12. Міжнародній конференції до 100-річчя В.Борковського, Львів, 25–27 січня 2000 року. 13. ІХ-му Міжнародному славістичному колоквіумі, 23–24 травня 2000 року.

Структура роботи. Згідно з проблематикою дослідження, конкретними завданнями й структурою висвітлення матеріалу дисертація складається зі Вступу, двох розділів та Висновків і викладена на 194 сторінках (з них 174 сторінки основного тексту). Список використаної літератури містить 240 позицій.

Основний зміст дисертації

У Вступі обрунтовано актуальність, мету й завдання дослідження, з’ясовано наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи.

РОЗДІЛ І. Світ природи крізь призму поетики. Взаємовідносини світів поезії і природи давні і різнопланові. Особливий авторський емоційний підхід до образів довкілля притаманний поезії романтизму та модернізму – літературних епох з панівним духовним началом, у яких зображення природи було не лише тлом дії персонажів чи композиційним фактором, а й виразником психологічних станів. Для побудови власних концепцій світобачення і світосприйняття, вираження естетичних та духовних почуттів ці епохи найбільш повно використали матеріал природи, під яким розуміємо багатство її образів і комплекс моделей, елементів, що можуть втілюватись у художні образи, виступати темами або мотивами, інспірувати, надихати на створенння нових образів, надавати останнім символічного характеру тощо. З уваги на узагальнений характер поняття “образ”, використовуємо термін “модель природи”. Пропонуємо його визначення: модель природи – це сформований у свідомості реципієнта усталений фрагмент навколишнього світу, який у залежності від поетичного вираження набуває певного семантичного навантаження.

Окреслюємо також дві найбільш характерні риси кожної моделі:

·

· здатність до наповнення в залежності від часового, ментального, національного, авторського контексту та його узгодження або неузгодження з глибокими, захованими у підтекст моделі структурами міфічного коду.

1.1. Взаємовідносини поезії і природи. Слова Олександра Потебні про те, що мистецтво є не безпосереднім відображенням природи в душі, а певною видозміною цього відображення Потебня О. Естетика і поетика слова. – К.: Мистецтво, 1985. – С.51., розкривають суть поставленої проблеми: кожний образ природи, кожний її елемент – від монументального краєвиду до найменшої рослинки як деталі – у ході акту творення підлягає процесу трансформації через розум і почуття митця, пропуску через його естетичні критерії та духовні переживання.

У поезії прийомами такого вирішення є відповідні художні засоби, тому завдання вивчення мистецької сутності поетичного слова полягає в їх описі, вивченні і систематизації. Виходимо з того, що вибір поетичних тем, їх опрацювання, лексика, поетичний синтаксис, ритміка підкоряються у кожну епоху й у конкретного поета певному загальному формотворчому принципу або художньому закону. Зважаючи на це, вирішуємо наше завдання у двох площинах:

·

· визначаємо пріоритетність використання художніх засобів цих епох в опрацюванні матеріалу природи у артефакт, виявляємо закономірність та підстави їх вживання; визначаємо особливості стильової (романтичної та модерністської) експлікації, національного (на українському та польському рунті) і авторського відтворення вимовних і полісемантичних моделей світу природи – саду, пустелі, дороги.

1.2.

природа | природа

людина | людина

Багатоступеневий каталог природи романтиків представляємо так:

·

· види цих пейзажів, найбільш характерні для них ознаки – передусім дикі, незвичні краєвиди та їхні елементи. У “словник природи” Будагова Л.Природа как словарь чувств. (Об одной из функций природі в поэзии) // Натура и культура. Славянский мир. – М.: ЦЕСЛАВ, 1997. – С.100. романтиків увійшли такі топоси, як “буря на морі”, взагалі буря і вітер, “сходження на гору”, “засніжені вершини”, “вид у провалля”, “мандрівка горами (лісом, пустелею)”, “одиноке дерево”, “руїни”, “нічний ліс (парк, море)”, “місячна ніч”, взагалі ніч, “східний пейзаж (незвична рослинність)”, “дикий степ” та інші. Знаменно, що ці образи-ключі виступають практично в усіх європейських романтичних літературах;

· типова для романтизму конструкція пейзажу: “я бачу це тут і зараз”;

· специфіка лексики поетів-романтиків (конкретизація “словника природи”, широке використання “слів-ключів”);

· спектр мовних та стилістичних художніх прийомів (індивфідуалізація епітета, поширення репертуару метафор).

Через яскраві й промовисті образи природи романтична поезія зуміла проникнути у внутрішній світ героя, виразити його непокірний, пристрасний дух, емоційний характер. Не в останню чергу тісним взаємовідносинам поезії і природи сприяла романтична образність, свобода композиції літературного твору, індивідуальність автора-романтика.

Найбільш узагальнену формулу романтизму визначаємо як:

Романтизм = Незвичайна особистість + Незвичайні обставини.

1.3. Природа очима модерністів. Підрунтям нового світобачення модернізму як заперечення реалізму, а скоріше – міметичних засобів творення, у певній мірі були найкращі традиції романтиків, які модерністи творчо розвивали. Новим словом у взаємостосунках мистецтва та навколишнього світу на межі століть стало досить вільне поводження поетичного слова з матеріалом природи. Література цікавилась не стільки світом натури самим у собі, скільки людиною у ньому, індивідуальними переживаннями особистості в естетичному, соціальному та історичному ракурсах. Природа працювала на розкриття психології героїв та авторів. При цьому вона стала органічним субстратом психологічного боку літературної творчості. К.Вика вважав пріоритетними для модернізму такі світоглядні категорії, як “душа” і “краєвид” Wyka K. Modernizm polski. – Krakуw: WL, 1968. – S.221.. Саме тому для “хворих” і знуджених світом модерністських душ природа була “терапевтичною вартістю” Podraza-Kwiatkowska M. Symbol i symbolika w poezji Mіodej Polski.– Krakуw: Universitas, 1994. – S.254.. З бруківки вулиць і площ, з п’янкої атмосфери кав’ярень модерністів тягнуло в “горди духу” (Б.Лепкий) та на “польові стежки” (Л.Стафф).

Взаємовідносини модерністської поезії з природою уявляються як накладання, поєднання і разом з тим відштовхування двох кіл, які крутяться і пересуваються в одній площині:

Модернізм по-своєму використав, експлікував та артикулював типи і види вербальних пейзажів та елементів природи у поетичному слові.

Особливу увагу приділяємо терміну гностичний пейзаж Boniecki E. Struktura “Nagiej duszy”. Studium o Stanisіawie Przybyszewskim. – Warszawa:IBL, 1993. – S.13–33., пейзажам, створеним на засадах асоціативного монтажу, ланцюга асоціацій та потоку свідомості, символам–ключам, суестивності і синестезійності поезії межі століть як найбільш характерним для неї явищам. Типовою для модернізму вважаємо таку конструкцію пейзажу: “це відбувається десь і колись”. Модернізм віддає перевагу крайнім точкам суб’єктивізації або об’єктивізації: “світ–тільки–для–мене” або “світ–ні–для–мене–ні–для–нікого”.

Аналіз взаємовідносин романтичної і модерністської поезії та натури дозволяє зробити припущення, що природа найбільш узагальнено функціонує у поетичних образах у вигляді формул: natura naturata i natura naturans.

1.4. Natura naturata i natura naturans у поетичному слові. З двох великих площин співвідносин поезії і природи – natura naturata (відповідник довкілля, натурального оточення людини, природа – взірець) і natura naturans (еквівалент творчої сутності, світ природи, який твориться митцем, і є джерелом натхнення), безперечно, і романтичному, і модерністському поетичному слову є ближчою друга. Поезія виявляє увагу передусім до природи як джерела натхнення, як до креативно-творчого матеріалу, здатного передати найтонші прояви душі. Тим самим визначається чи не основний момент у взаємовідносинах мистецтва і природи – у поезїї, живописі, музиці природа як образ, модель, мотив, символ, елемент та інше не існує самостійно, не є самовартістю. Це – передусім духовний здобуток митця, який він втілює у своїх творах і переказує людству.

Творення нової художньої реальності відбувається на основі взаємодії матеріалів формального (комплекс чуттєвих збудників, що використо-вується як знаки для передачі певних значень чи змістів; для поезії – образність, символічність, тропи, стилістичні фігури тощо) та предметного – “духовні значення твору” Gуrski K. Rozwaїania teoretyczne. Literatura. Muzyka. Teatr. – Lublin:KUL, 1984. – S.115. і зумовлюється такими факторами:

·

· необхідність синтетичного відображення дійсності, намагання впорядкувати її, так зване “духовне підкорення світу” Там само. – С.101.;

·

· залежність від історичних та національних факторів.

У свій час В. Жирмунський писав, що аналіз художнього твору з точки зору теорії літератури тільки тоді буде повним, коли до кола вивчення увійдуть і поетичні теми, так званий зміст, що розглядається як художньо дієвий факт Жирмунский В. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. – Ленинград: Наука, 1977. – С.103.

. На жаль, до сьогоднішнього дня теоретики літератури (вітчизняні і зарубіжні) здебільшого залишають поза своєю увагою вивчення і дослідження поетичних тем (образів, моделей, топосів). Сподіваємось, що дана робота певною мірою заповнить цю прогалину у теоретичних літературознавчих студіях.

Саме з цих теоретичних позицій простежуємо, яким чином творяться, функціонують, змінюються у поезії романтизму та модернізму моделі саду, пустелі і дороги як виразники станів людської екзистенції.

РОЗДІЛ 2. Сад, пустеля, дорога – моделі психологічних станів

2.1. “

2.1.1. Експлікація моделі саду в літературі романтизму. На тлі історичної розвідки відзначаємо особливість функціонування образу саду у романтичній літературі. Спокій і внутрішня рівновага цього топосу не в усьому відповідала оголеним струнам душ романтиків. Їм імпонували дикі, пройняті настроєм несамовитості, буремні пейзажі. Тим важливішим є внесок Т.Шевченка у романтичну літературу: саме його образ “Садок вишневий коло хати...” спричинився до сформування в українській літературі, свідомості та ментальності нашого народу теми саду та ідеї села як чогось святого, вартісного, моральностійкого, корисного.

2.1.2. Сад у поезії кінця ХІХ – початку ХХ століття. Серед модерністських втілень топосу сад, який використовується для вираження і передачі най-різно-манітніших психологічних і емоційних станів, естетичних критеріїв, світоглядних категорій, виділяємо такі: сад як медіатор між світом земним і світом небесним (цикл про сади зі збірки “cieїki polne” (“Польові стежки”) Л. Стаффа); сад як міфологема святого місця (вірші Т.Шевченка, Лесі Українки, Б.Лепкого); сад як топос душі поета (“Л.” (“Поставлю хату і кімнату, / Садок-райочок насаджу...”) Т.Шевченка; “Елегія про перстень пісні” І.-Б.Антонича; “Великий бачу тихий сад” Б.Лепкого); сад містичний, казковий і екзотичний (“В саду восени” О.Олеся; “Sad w ksiкїycu” (“Сад у місячному сяйві”) Л.Стаффа; “Uњmiechowi mojej siostry” (“Посмішці моєї сестри) В.Роліча-Лідера; вірші П.Карманського, А.Кримського); сад як символ еротичності (“Ogrуd miіoњci” (“Сад кохання”) Л. Стаффа). Експлікація моделі саду у модерністській літературі засвідчує полісемантичний характер цього образу, поетика модернізму “руйнує реалістичну “природність” і відкриває можливості естетично-словесного проекціоналізму та іронії”, “варіативність нової смислової реальності, яка має суб’єктивне значення” Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. – Львів: Центр гуманітарних досліджень Львівського державного університету ім. І.Франка, 1997. – С. 119.. Створювання якісно нових душевних станів, у ході якого вибудовується нова естетична реальність, відбувається шляхом суестії, таку ж функцію вдало виконує асоціативний ряд чи ланцюг. Техніка вільного зіставлення образів, так званий “потік свідомості”, є чи не однією з найбільш визначальних рис естетики fin de siиcle, притаманних і прозі, і поезії, вільно розвинутих у малярстві, що виразно відмежовує мистецтво модернізму від реалізму. Продуктивно функціонують у поезії модернізму і при творенні образів саду також численні тропи, передусім порівняння і метафори, які відзначаються синестезійним і символотворчим характером. Здебільшого між конотатом і денотатом цих художніх образів існує складний зв’язок, що прочитується тільки у контексті конкретного твору і не надається до широкого користування навіть у поетичній мові (цикл “Садів” Л.Стаффа; “Великий бачу тихий сад” Б.Лепкого). У загальному схема використання і функціонування саду в модерністській поезії може виглядати так: |

Сад вартість у собі

Святе місце | Топос або еквівалент душі

Сфера трансцендентності | Настрій, стан душі

2.2. “Він жив один в своїй пустелі...”. Образи пустелі і пустки у поезії

Згідно із загальною культурною, міфологічною та релігійною традицією символіка пустелі має амбівалентний зміст: з одного боку, вона означає певну територію (уявну чи дійсну), що має ознаки пустки, є місцем вигнання, спокуси диявольськими силами, блукання перед вибором дороги до Бога або обітованої землі, місцем схрону від сил зла; з іншого – це невизначений, конкретно неокреслений первісний топос, місце спілкувань з Богом, філософських та містичних роздумів, видінь, особливих божих благ, яке не обов’язково має асоціюватись з земним пейзажем Керлот Х.-У. Словарь символов. – Москва:RTFL-book, 1994. – С.426–427; Igliсski G. miaіoњж Erosa i њwiкtoњж Krzyїa. – Olsztyn:WSP, 1995. – S. 90; Podraza-Kwiatkowska M. Pustka–otchіaс–peіnia // Somnambulicy–dekadenci–herosi. Studia i eseje o literaturze Mіodej Polski. – Krakуw–Wrocіaw:WL, 1985. – S.38.. Функціональність міфологеми пустелі у поезії визначається згідно з її полісемією. Поетичне слово представляє пустелю-пустку:

1.

2. як уявний, неокреслений простір, модель світу ірреального, духовного, яка виступає у ролі модифікації “внутрішнього пейзажу”;

3. як межеву ситуацію між світом матеріальним і сферою трансцен-дентальності, що засвідчує плинність і невизначеність кордонів між реальністю і уявою.

2.2.1. Конотації пустелі у літературі. Образ степу як корелят образу пустелі з притаманними останньому філософськими, екзистенціальними, емоційними значеннями забутого Богом місця, топосу profanum виступає у багатьох творах польської романтичної літератури: “Марія” А.Мальчевсь-кого, “Беньовський”, “Рунько”, “Українська думка” Ю.Словацького тощо. У просторовому сприйнятті уявлення про пустелю як про прахаос з його “ще незактуалізованим потенціалом” Fabianowski A. Filozofia stepu w “Marii” // Antoniemu Malczewskiemu w 170 rocznicк pierwszej edycji “Marii”: Materiaіy sesji naukowej. – Biaіystok: Filia UW, 1997. – S. 287–295. поетична експлікація зближує з образами акватичного простору – океану чи моря (“Кримські сонети” А.Міцкевича, “Відгуки” Лесі Українки). Як модель світу духовного, що відображає найтонші почуття і екзистенційні стани, виступає образ пустелі у поемі Івана Франка “Мойсей”. Автор майстерно використовує прийоми синестезії для зображення цього вимовного і багатозначного образу.

2.2.2. У “безмежних пустках” модернізму. Просторова композиція пустелі (пустки) часто з’являється у літературі модернізму і виступає акумулятором загальних настроїв та особистих почуттів митців цієї епохи. Цей образ втілюється у таких модерністських експлікаціях:

1.

2. Акумулює, інтенсифікує і переказує реципієнтові емоційно-психол-огічні настрої, характерні для епохи: тугу, скорботу, душевний біль, тобто почуття, які “існують у владі реальності й одночасно є формою протесту проти неї, підкреслюють незмикання з дійсністю” Федоров Ф. Романтический художественный мир:Пространство и время. – Рига:Зинтае, 1988 – С.90.

(цикл “Осінь” Б.Лепкого; “Deszcz jesienny” (“Осінній дощ”) Л.Стаффа; “Як полки кістяків”, “Агасфер” П.Карманського);

3. Є виразником однієї з психологічних домінант модерністського світовідчуття – самотності в усіх її проявах і видах (численні вірші К.Тетмаєра, П.Карманського);

Модель семантичного поля пустелі-пустки знаходить своє ізоморфне вираження передусім в:

·

· символічних абстраговано-неконкретизованих втіленнях безодні, провалля, безмежності тощо;

· образах закритого простору, які у контексті твору набувають значень пустки: підземелля, печери, гроти. Здебільшого вони виступають топосами душ поетів.

Основними формантами творення образів пустелі-пустки вважаємо: “інвазію прикметників” Stala M. Metafora w liryce Mіodej Polski: Metamorfozy widzenia poetyckiego. – Warszawa: PWN, 1988. – S.240. та символотворчий характер модерністскої метафори, що поширює значення символу на цілий твір Podraza-Kwiatkowska M. Symbol i symbolika w poezji Mіodej Polski. – Krakуw: Universitas, 1994. – S. 216.: численні вірші К.Тетмаєра, Л.Стаффа, П.Карманського, Б.Лепкого.

Для модерністського поетичного слова характерним також є розгортання топосу пустелі-пустки по вертикалі, що може виглядати так:

Сфера небесна – sacrum конструктивний

Cфера землі – profanum

Cфера підземна – sacrum деструктивний

2.3. “Польові стежки” і “тернисті шляхи” поезії. У міфоепічній і релігійній моделях світу путь (шлях, дорога, стежка тощо) має амбівалентне вираження: перш за все конкретного шляху, що з’єднує дві зафіксовані точки простору і при цьому є організуючим началом останнього, та алегоричного надобразу, який образ цього конкретного шляху переносить у сферу духовну Мифы народов мира: Энциклопедия в двух томах // под ред. С.Токарева. – М.:Советская Энциклопедия, 1988. – Т. ІІ. – С.352; Forstner D. wiat symboliki chrzeњcijaсskiej. – Warszawa: PAX, 1990. – S.86.

. У літературі тема дороги знаходить своє вираження у різновекторних проявах і артикуляціях, які поєднуються спільним знаменником, а саме – символом просування чи то в емпіричному, чи в гіпотетичному просторі.

2.3.1. Романтичні мандрівники і вигнанці. Одну з основних рис романтичного світосприйняття і світобачення можна визначити як втечу: втечу від буденності, від загалу, від загальноприйнятих норм, від сьогодення у минуле, у потойбічні світи тощо. Між ліричним героєм і ситуацією, в якій він був, знаходиться чи потрапить у майбутньому, часто лежить тема шляху. У романтичному поетичному слові модель дороги реалізується також у духовному плані – у вигляді шляху до духовної досконалості та вищих ідеалів. Теоретичні положення ілюструємо прикладами з романтичної літератури: лицарська дорога – з “Марії” А.Мальчевського, шлях вигнання – з “Катерини” Т.Шевченка.

2.3.2. “Вічний мандрівник у безмежних пустках” – шляхами модерністської поезії. Поетичне слово межі століть експлікує образ дороги у таких значеннях: дорога як життєвий шлях, дорога у самоті, дорога з примусу, шлях як творче призначення поета. Для поезії тієї доби є властивими узагальнені антитези, підняті до рангу філософських понять: спокій – рух; замкнений топос – відкритий топос; матеріальне начало (тілесне, кінцеве) – духовне (безкінечне). Відсутність точно виражених вихідних пунктів, делімітизація простору, організація і характеристика процесу руху створюють у поезії модернізму особливий символ дороги як “вектора безмежності” (“Знемігся я життям...”, “Агасфер” П.Кармансь-кого; “Wieczny wкdrowiec...” (“Вічний мандрівник”) К.Тетмаєра). Стильовою прикметою модерністської поезії є також підвищена увага до образів мандрівників, об’єднаних спільним семантичним знаменником, який виражає загальні відчуття епохи: самотність, тугу, песимізм. Це прочани, сліпці, жебраки, волоцюги, невизначені аморфні постаті, алегорично-персоніфіковані стани душі, що є провідниками поетів: мука, нудьга, сум тощо і уособлюють так званий “комплекс Харона” Bachelard G. Wyobraџnia poetycka. – Warszawa:PIW, 1975. – S.150., тобто постійне бажання бути поряд з кимось (“Ой люлі, люлі химерний смутку...”, “Як побачиш сліпця...” П.Карманського; “lepiec spкtany” (“Сліпець у путах”) Л.Стаффа; “Id№ bікkitne, ciche zamyњlone” (“Ідуть блакитні, тихі, задумані”) К.Тетмаєра).

Визначаємо основні функції образів дороги і руху у поетичному слові:

1.

2. Вираження індивідуальних емоційно-психологічних станів поета та ліричних героїв (характер дороги, її оточення, конкретні образи мандрівників);

3. Маркування рис ментальної орієнтованості світобачення (у польській поезії – творення переважно абстрактних, аморфних образів; в українській – здебільшого їх конкретизація);

4. Сигналізування загальних та особистісних комплексів епохи (провідник, alter ego автора).

Відмінність використання образів руху у поезії романтизму та модернізму виступає на рівні творення ментально-орієнтованої та національно-забарвленої картини світу, і кожний з авторів ставить на цій картині свій неповторний автограф.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляється в аналізі поетичної експлікації образів природи.

Зазначається: 1. Проведене дослідження доводить, що поетичні теми й образи мають увійти в коло зацікавлень теорії літератури, їх варто розглядати перш за все з позицій теоретичної та практичної поетики. Це дозволить показати загальні закономірності творення літературно-мистецького факту, продемонструвати особливості кожної національної літератури, заглянути у “творчу лабораторію” окремого поета. 2. Образи саду, пустелі, дороги у своїй триєдності становлять схему світобудови, акумулюючи її найбільш узагальнені просторові категорії: закритий простір, відкритий простір і рух у просторі. Окрім того, посередництвом художніх засобів, образності поетичної мови вони можуть виступати носіями різноманітних психологічних станів поетів чи ліричних героїв, навіювати певні настрої, уводити читача у внутрішній світ автора, допомагати реципієнтові розібратися у власній душі, своїх настроях і емоціях. Полісемантичність і поліфункціональність цих образів (сад, пустеля, дорога) в експлікації поетичного слова при збереженні їхніх смислових стрижнів та одночасному зміщенні прямих акцентів, переході один в одного, ліквідації чітких кордонів між ними (сад – ліс; пустеля – дорога) найкращим чином показують, що вони є найбільш ємним і виправданим засобом вираження станів екзистенції.

Основні положення дисертації викладено у публікаціях:

1. Петрухіна Л. Інтерпретація творчості Ю.Словацького у живописі кінця ХІХ – початку ХХ ст. (До питання порівняльної типології символу у літературі та образотворчому мистецтві) // Матеріали Третіх наукових читань Фонду ім. Дмитра Шелеста у Львові. – Львів: Аріадна, 1995. – С. 30–33.

2.

3.

4. Petruchina L. Twуrczoњж Juliusza Sіowackiego a sztuki plastyczne (W sprawie “wzajemnego oњwietlania siк sztuk” // Poetyka przemiany czіowieka i њwiata w twуrczoњci Juliusza Sіowackiego. – Olsztyn: Wyїsza Szkoіa Pedagogiczna, 1997. – S. 177–186.

5. Петрухіна Л. Функціональність образів руху в українській та польській модерністській поезії // Матеріали міжнародної славістичної конференції, присвяченої пам’яті К.К. Трофимовича. – Львів: Літопис, 1998. – Т.ІІ. – С. 202–207.

6.

7.

8. Петрухіна Л. Natura naturans i natura naturata у модерністському поетичному слові // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Випуск 28. – Львів:ЛНУ, 2000. – С. 385–389.

9. Петрухіна Л. Село як ідея у серболужицькій та українській поезії // Питання сорабістики. – Львів, 2000. – С. 115–120.

10. Петрухіна Л. Транспозиції образів “душа–природа” у модерністській ліриці. – Проблеми слов’янознавства. – № 51. – Львів, 2000. – С. 306–309.

11. Петрухіна Л. “Homo duplex” у модерністському краєвиді. – Сучасний погляд на літературу. Науковий збірник. – Київ, 2000. – С.171–180.

АНОТАЦІЯ

Петрухіна Л.Е. Образи природи як стани екзистенції у поезії (теоретичний аспект). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.06 – теорія літератури. – Львівський національний університет імені Івана Франка. Львів, 2000.

У роботі з позицій теоретичної і практичної поетики розглядається функціонування образів природи у поезії. Подається класифікація типів і видів пейзажів, систематизується вживання тропів та стилістичних фігур, визначаються характерні тенденції та закономірності відтворення світу природи у романтичних та модерністських поетичних творах. Прослідковуються стильові стереотипи та відмінності щодо використання образів природи