ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ПАНЧЕНКО Світлана Анатоліївна

УДК 883 М – 3.091 “ХІХ – ХХ”

ТВОРЧІСТЬ Д.МАРКОВИЧА У КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Запоріжжя – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури й журналістики Запорізького державного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: | доктор філологічних наук, професор

Турган Ольга Дмитрівна,

завідувач кафедри теорії літератури й журналістики,

декан філологічного факультету

Запорізького державного університету

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор

Задорожна Людмила Михайлівна,

завідувач кафедри української літератури та шевченкознавства

Київського національного університету

ім. Т.Г.Шевченка.

кандидат філологічних наук, доцент

Гуменна Віра Юріївна,

доцент кафедри української літератури

Херсонського державного педагогічного університету

Провідна установа | Дніпропетровський державний університет,

кафедра української літератури

Захист відбудеться 15 вересня 2000 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К17.051.02 при Запорізькому державному університеті (69060, м.Запоріжжя, вул. Жуковського 66, корпус 2, філологічний факультет, аудиторія 230).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Запорізького державного університету (69060, м.Запоріжжя, вул. Жуковського 66, корпус 2).

Автореферат розіслано 12 серпня 2000 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент Т.В.Хом’як

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми

В українському літературознавстві останніх років дедалі настійливіше проявляються тенденції до очищення творчості замовчуваних авторів від фальсифікаційних інтерпретацій, повернення їх художньої спадщини на терени рідної літератури.

Через ідеологічне свавілля доби літературний процес досліджуваної епохи подавався схематично й викривлено; творчість багатьох письменників або вилучалася з літературного обігу, або згадувалася лише принагідно; у науковий вжиток не були введені численні явища і факти.

Щоб всебічно збагнути об’єктивний стан літературного життя цього періоду, передати його динаміку, інтенсивність пошуків нових мистецьких форм, стильове і жанрове розмаїття, необхідно оцінити творчий внесок у духовну скарбницю багатьох тих, хто свою, хай скромну, але чесну працю, поклав на розбудову вітчизняної культури. Саме до них належить Дмитро Васильович Маркович, український письменник, громадський діяч.

Віднесений свого часу до рангу “другорядних” і неактуальних, Д.Маркович був недооцінений літературознавчою критикою, а за своєю світоглядною настановою вписаний до поміркованих “ліберально-буржуазних” письменників. На сьогодні постала нагальна потреба повернути ім’я цього непересічного автора у науковий і культурний обіг, дати нову інтерпретацію його художньої спадщини з сучасних позицій літературознавства.

Тема, обрана для дослідження, є актуальною і являє значний науковий інтерес як у плані розгляду багатогранної діяльності Д.Марковича, так і у плані з’ясування її місця в громадському житті та літературному процесі кінця ХІХ -початку ХХ століття.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертація виконана відповідно до теми “Поетика художнього твору”, над якою працює кафедра теорії літератури й журналістики Запорізького державного університету.

Мета і завдання дослідження

Мета дослідження полягає в глибокому літературному прочитанні творчого доробку Д.Марковича в його повному обсязі на широкому тлі літературно-художнього процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Для досягнення мети необхідно розв’язати ряд завдань:

-

-

-

-

-

Наукову-методологічну основу дослідження складають літературно-критичні розвідки І.Франка С.Єфремова, Б.Грінченка, О.Дорошкевича, С.Волоха, О.Грушевського, Т.Черкаського, М.Кушніра, а також праці з проблем розвитку української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття сучасних літературознавців Ф.Білецького, Л.Гаєвської, Т.Гундорової, І.Денисюка, Н.Калениченко, Ю.Кузнєцова, А.Погрібного, В.Фащенка, Н.Шумило та ін.

Методи дослідження

Відповідно до завдань дослідження, в різних його частинах застосовано метод історико-біографічного опису, елементи історико-генетичного, типологічного методів наукового вивчення літературних явищ.

Наукова новизна одержаних результатів

У роботі систематизовано та узагальнено літературно-критичний матеріал, умотивовано ті чи інші оцінки художнього набутку Д.Марковича.

Відзначено, що творча спадщина митця найґрунтовніше осмислювалася в аспекті проблемно-тематичному. За поодинокими випадками не порушувалися проблеми еволюції світогляду Д.Марковича та його стильової манери.

Наукова новизна дослідження полягає у спробі синтетичного, монографічного узагальнення літературної спадщини визнаного, однак, маловідомого до останнього часу українського письменника – Д.Марковича; введенні у науковий і культурний обіг явищ і фактів, що становлять собою цінний матеріал для розуміння витоків та еволюції літературно-естетичних поглядів письменника та певних тенденцій художнього мислення епохи; вивченні особливостей поетики жанру і стилю творчого доробку митця в їх контекстуальному прочитанні; з’ясуванні ролі і місця творчості Д.Марковича в українському літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Практичне значення одержаних результатів

Результати дослідження сприятимуть усуненню прогалин у відтворенні історико-національного літературного процесу, введенню одного з поновлюваних імен у коло українських письменників кінця ХІХ - початку ХХ ст. Вони можуть бути використані у процесі викладання вузівського курсу історії української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст., у спецкурсах і спецсемінарах, при написанні курсових і дипломних робіт, а також у шкільній практиці – під час читання оглядових лекцій на уроках української літератури, у роботі факультативів і т.ін. Наукові результати дослідження можуть скласти основу літературного портрета Дмитра Марковича.

Особистий внесок здобувача

Здійснені ще за життя Д.Марковича наукові розвідки мали в основному характер вступних статей, ювілейних присвят, рецензій і т.ін., самий характер і обсяг яких не дозволяв вичерпно і різнобічно висвітлити прикмети художнього світу митця.

У дисертації вперше здійснено спробу проаналізувати жанрові різновиди малої прози письменника, визначити стильову домінанту його новелістики, дослідити традиції і новаторство, характер конфлікту драми “Не зрозуміли” у контексті української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Деяку кількість фактів творчої біографії та громадської діяльності Д.Марковича довелося відшукати у ході дослідження на сторінках тогочасних альманахів, інших періодичних видань, у рукописних фондах.

Апробація результатів дисертації

Розділи і вся дисертація обговорювалися на засіданнях кафедри теорії літератури й журналістики Запорізького державного університету.

Основні положення дисертації апробувалися на наукових конференціях викладачів і студентів Запорізького державного університету (1993-2000), науковій конференції Херсонського педагогічного інституту,присвяченій 145-ій річниці від дня народження Д.Марковича (1993), на міжнародній науковій конференції “Наукова спадщина М.С.Державіна і розвиток слов’янознавства” (Запоріжжя, 1995), міжнародній науковій конференції “Література й історія” (Запоріжжя, 1996, 1997).

Результати дослідження опубліковані в 7 статтях, 2 тезах доповідей на конференції.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та бібліографії. Обсяг роботи - 160 сторінок. Кількість використаних джерел – 193 (на 13 сторінках).

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, основні завдання, предмет, джерела та методи дослідження, його наукову новизну і практичну цінність, подано інформацію про апробацію та публікації результатів дослідження.

Розділ І. Стан дослідження обраної теми.

Творчий доробок та громадська діяльність Д.Марковича не полишає сумнівів у значимості заслуг письменника перед рідним народом та його культурою. Вони високо були оцінені ще за життя Д.Марковича його видатними сучасниками.

Перший критичний відгук з’явився у журналі “Киевская старина” (1899 р.), підписаний криптонімом Н.С., де рецензент, аналізуючи ранні твори письменника, відзначає, що всі оповідання Д. Марковича справляють дуже прихильне враження і автору вдається реалістично зобразити сільське життя та подати “кілька типових фігур”.

Прихильно відгукується про оповідання письменника, видані в альманасі “Степ” (1886), І.Франко у “Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890р.”. Своє слово про творчість Д.Марковича сказав й інший видатний його сучасник Б.Грінченко у статті “Кілька доповнень до статті І.Франка про українську літературу” (йдеться про доповнення до синтетичної оглядової праці І.Франка “З остатніх десятиліть ХІХ ст.” – П.С.)

Серед дослідників кінця ХІХ – початку ХХ століття, що присвятили свої статті творчості Д.Марковича, варто назвати С.Волоха, О.Грушевського, М.Кушніра, В.Черепина, А. Якубовську та ін.

Детально зупиняється на характеристиці творчості Д.Марковича С.Єфремов у широко відомій “Історії українського письменства”, зазначаючи, що любов до людини, яка пронизує твори письменника, є принципом світовідчуття самого автора.

Згадав Д.Марковича в підручнику “Історія української літератури” і відомий дослідник О.Дорошкевич. Аналізуючи творчий доробок письменника, літературознавець відводить йому проміжне місце між старою і новою літературними школами на межі століть. Більше того, робить сміливе припущення про те, чи не зазнали Марковичевого впливу майстри нового соціально-психологічного напряму в літературі.

Найменш дослідженою залишилася літературна спадщина Д.Марковича в т.з. пожовтневий період. У час панування вульгарно-соціологічної критики і деформації нашого суспільства в умовах культу особи творчість письменника майже не вивчалася.

У 20-х – 30-х роках заслуговують на увагу лише передмова А.Якубовської до невеликої збірки оповідань письменника, що побачила світ 1927 р. у видавництві “Сяйво”, та стаття Т.Черкаського “Дмитро Маркович” (1929).

Після виходу у світ збірника творів Д.Марковича з передмовою Т.Черкаського спадщина цього самобутнього письменника довгі роки замовчувалася. Лише у восьмитомній “Історії української літератури” у другій книзі четвертого тому “Література 70-90-х років ХІХ ст.” у розділі “Східноукраїнські прозаїки”, написаному дослідницею Н.Калениченко, поряд з аналізом спадщини Т.Зіньківського, В.Леонтовича, В.Потапенка характеризується творчий доробок Д.Марковича. Н.Калениченко визначає тематику творів письменника як переважно селянську, з’ясовує ідейно-естетичну сутність їх проблематики, особливості стилю, наголошуючи, що оповідання Марковича написані в епічно-розповідній манері з особливою увагою до психології персонажів. Та разом з тим дослідниця пише, що в них звучать мотиви “всепрощення” і “абстрактного гуманізму”, відчутна схильність до зображення народу як безвольної пасивної юрби. Така оцінка, на нашу думку, є надто категоричною й суперечливою.

Як правило, досліджуючи твори письменників-народників, історики літератури цього періоду не завважували їх звертань до загальнолюдських понять і цінностей.

Дещо пізніше у книзі “Соціально активна особистість в українській демократичній літературі” Н.Калениченко відносить Д.Марковича до “ліберально-буржуазних письменників” (М.Школиченко, М.Левицький, белетристи “Киевской старины” та ін.), провідна ідея творів яких – проголошення класового миру. На сьогодні сприймаються як однобокі, морально застарілі спроби критиків розглядати окремі твори письменника з позицій “надкласового гуманізму” тільки на тій підставі, що їх герої не стоять на ґрунті класової боротьби.

О.Засенко у передмові до перевиданих за останні 60 років творів Д.Марковича вперше порушив питання новаторства прози письменника, вказавши на їх жанрову своєрідність, особливості поетики.

Ім’я Д.Марковича останнім часом згадується у контексті розвитку українського літературного процесу дослідниками Ф.Білецьким, Л.Гаєвською, Т.Гундоровою, І.Денисюком, Н.Шумило та ін.

Узагальнюючи досвід літературознавців та підтверджуючи їх слушні думки стосовно творчого доробку Д.Марковича, доходимо висновку про необхідність продовження досліджень та наукового переосмислення деяких аспектів аналізу художньої спадщини письменника з позицій сучасного літературознавства.

Розділ ІІ. Д.Маркович на тлі своєї доби (громадська та літературна діяльність). Органічно вписана в український літературний процес кінця ХІХ – початку ХХ ст. творчість Д.Марковича тривала понад сорок років, на які припали складні й драматичні події суспільно-політичного життя. Питання ідейно-естетичної визначеності поглядів письменника тісно пов’язане з еволюцією його життєвого та творчого шляху, а також із загальним розвитком і станом тогочасної громадської думки, рівня її зрілості.

Витоки духовного і морального формування особистості письменника і громадянина Д.Марковича вбачаємо в атмосфері родинного виховання та тісного спілкування з такими визначними діячами української культури, як О.Кониський та О.Маркович.

Студіювання фольклору, вивчення традицій і звичаїв рідного народу, юридична практика у різних місцях півдня України, що давала можливість глибше пізнати злиденне і безправне життя простолюду, сприяли утвердженню письменника на позиціях народництва, його прагненню “жити для рідного краю, для людей”.

Це зіграло важливу роль і в творчій переорієнтації Д.Марковича. Переклавши українською мовою свої твори, писані російською, далі вже творив тільки рідною мовою, подаючи такі зразки прози, які дали йому право на “неабияке місце в рідній літературі” (С.Волох).

Еволюція світогляду Д.Марковича була тісно пов’язана із загальним розвитком громадської думки. Сподівання народовольців на швидкий вибух селянської революції не справдилися і не дали сподіваних результатів. Криза революційного народництва спричинила до пошуків нових шляхів суспільної діяльності серед передових українських діячів. Вони репрезентували пізнє народництво, вбачаючи перспективу суспільства в еволюційному шляху розвитку. А.Якубовська, аналізуючи формування суспільної думки останніх двох десятиліть ХІХ віку, дає характеристику неонародництву і обґрунтовує думку про належність до цього напряму Д.Марковича.

На початку 80-х років письменник переїздить до Херсона, одержавши посаду товариша прокурора. Тут же він спілкується із визначними громадськими діячами, представниками неонародництва Т.Василевським, Б.Грінченком, М.Левитським, С.Русовою, О.Русовим та ін. Разом з ними Д.Маркович прагнув до впровадження практичних заходів для поліпшення життя простолюду. Він стояв біля витоків організації кооперативного руху в Україні, опікувався хліборобськими спілками, брав участь у створенні кооперативного банку у Вінниці, там же працював у кредитовому товаристві.

З надіями на реальні перспективи соціального і національного визволення рідного народу зустрів письменник повалення самодержавного ладу в Росії. Він щиро радів, що його книжки перевидаються і користуються неабияким попитом у читачів. Датований 17 серпня 1917 року “Лист до читача” митець вмістив замість передмови у другій книзі оповідань, що вийшла з друку у видавництві “Дзвін” 1919 року. Цей лист звернений до нового читача, у ньому Д.Маркович сповнений надії, що “молоде сильне життя моєї безліч коханої України й мене (автора – С.П.) змолодить, і дасть сили написати сучасне, прекрасне, радісне…”. Маркович Д. По степах та хуторах: Оповідання.Драма. Спогади. – К.: Дніпро, 1991. – С.455.

На схилі віку, підсумовуючи свою участь в українській літературі, Д.Маркович сам про себе, як на сповіді, сказав: “Я ніколи не забував про свій народ, жив з ним, навчався в його і, що міг і як міг, передавав суспільству в своїх маленьких оповіданнях” Там само. – С. 512..

У часи, коли Україна виборювала свою державність, письменник обіймав високі судові посади в урядах гетьмана Скоропадського та Центральної Ради. Це було виявом глибокої довіри і шани до визначного українського письменника, громадського діяча Д.Марковича, життя якого стало зразком слугування рідному народові.

Розділ ІІІ. Своєрідність характерологічного ряду малої прози Д.Марковича у типологічному контексті новелістики кінця ХІХ – початку ХХ ст. Дмитро Маркович збагатив художню характерологію української новелістики кінця ХІХ – початку ХХ століття яскравими образами, які спроможні осмислити зміст свого життєдіяння, є носіями моральних категорій альтруїзму, всепрощення, свободи волевиявлення.

Світ героїв Д.Марковича досить багатогранний і різноманітний. Найбільш широко письменник розгортає характерологію звичайних, простих людей, селян, чабанів, які живуть своїм непомітним, буденним життям. Митцеві вдається майстерно вибрати невеликий, але часто переломний момент з їхнього буття, концентруючи увагу на нових, прихованих особливостях характеру, що не проступають на поверхню у повсякденному житті.

З-посеред селянського типажу прозирають особистості, що вирізняються із загалу, заходячи у конфлікт із навколишнім середовищем, а почасти і з самим собою, не знайшовши застосування своїм духовним потребам (“Іван з Буджака”, “Омелько Каторжний”, ”Невдалиця”). Соціальна детермінація характерів розкривається не скільки через поведінку героїв і ставлення до інших, як через сферу морально-етичну, через внутрішній конфлікт.

У творах Д.Марковича, як і у Т.Бордуляка, С.Васильченка, Л.Пахаревського, М.Левицького, Л.Яновської та інших новелістів, звучить ідея великого земного покликання людини, а заразом і ствердження природного права на щастя. У площині “природа – людина - суспільство” яскраво простежується невідповідність духовних запитів особистості, її природного начала з детермінованим суспільними обставинами світом (“Невдалиця” Д.Марковича, “Перерваний страйк” Т.Бордуляка, “У панів” С.Васильченка, “Івась” Л.Яновської та ін.).

Герої Д.Марковича – люди зі складною душевною організацією, невичерпним внутрішнім світом. Це стосується і образів злочинців, людей найнижчого суспільного прошарку, які займають осібне місце у характерологічному ряду новелістичного доробку митця.

У процесі художнього проникнення у сферу особистісного світу людей, упосліджених суспільством, Д.Маркович намагається дошукатися онтологічних першопричин трагічного знецінення людської особистості. Письменник створив цілий ряд характерних образів злочинців, людей, що переступили межу християнських норм моралі, які піддаються художній типізації в цілому спектрі малої прози означуваного періоду (“Іван з Буджака”, “На Вовчому хуторі”, “Він присягав”, “Омелько Каторжний” Д.Марковича, “Новина”, “Злодій” В.Стефаника, “Хлопська комісія” І.Франка, “Без хліба” Б.Грінченка, “Неробочий Грицько Кривий” М.Грушевського та ін.). Лейтмотивом цих творів є заперечення несправедливості існуючого світу з його нестерпними умовами існування, які спотворюють природні духовні цінності, морально калічать людину. Д.Маркович вибудовує свій характерологічний ряд образів цього типу згідно з власною світоглядною концепцією. Навіть у душах злочинців, людей морально занепалих, затолочених на дно суспільного життя. автор намагається відшукати “іскри людяності, добра і любові”. Цією глибокою вірою в людину, в її “світле” природне начало Д.Маркович засвідчив своєрідне новаторство у творенні образу-характеру українською новелістикою кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Створені митцем колоритні, реалістично виразні образи глитаїв, лихварів, сільських урядовців поповнили низку типологічних образів української малої прози на межі століть у складний час капіталізації українського села (“Шматок”, “Бразіліяни”, “Він присягав”, “Бунт” Д.Марковича, “Самі собі”, “Хто кого” Грицька Григоренка, “Навернений скупець”, “Милосердний пес” Є.Ярошинської, “Галилеївський війт” Т.Бордуляка та ін.).

Перебуваючи на неонародницьких засадах, Д.Маркович реально оцінював і чітко уявляв соціальну і політичну неоднорідність української інтелігенції в складні і тривожні роки на зламі століть. Проблеми готовності інтелігента- народника служити загалові, його складні і болісні шукання шляхів самовираження, почасти відступництва від ідеалів народництва знайшли своє широке висвітлення у Б.Грінченка (“Брат на брата”, “Байда”), Н.Кобринської (“Судія”), Олени Пчілки (“За правдою”), Н.Романович-Ткаченко (“На балконі”), Л.Пахаревського (“Тоді, як акації цвіли”, “Ліжко під дверима”, “Тихеньке життя”), М.Коцюбинського (“Для загального добра”, “В дорозі”, “Сміх”) та багатьох інших письменників-новелістів.

Відповідаючи слушним запитам часу, Д.Маркович теж створив декілька самобутніх образів інтелігентів-народників. Моделювання цього типу особистості проходить у письменника через осмислення його героями свого місця в боротьбі за ідеали прогресу. У створенні такого образу накреслюється певна еволюція – від інтелігента з ясним світоглядом і баченням мети свого життя (“Весна”), особистості, що пройшла важкий шлях подолання роздвоєності, шлях через спокуту до віднайденої душевної рівноваги і гармонії (“На свят-вечір”).

Поданий у типологічному контексті української новелістики кінця ХІХ – початку ХХ століття характерологічний ряд малої прози Д.Марковича засвідчив про порушення митцем проблем, пов’язаних з особистістю, з її індивідуальним і суспільним буттям, з порухами душі і глибинними засадами характеру. Автор виявляє своєрідний погляд на співвідношення людської особистості і суспільства (“Невдалиця”, “Сюрприз”, “Бразіліяни” та ін.), місце людини під сонцем, цінність і знецінення її життя (“Шматок”, “У найми”, “Два платочки”), пошук і розкриття джерел злочинництва, зла у людських стосунках (“Іван з Буджака”, “На Вовчому хуторі”, “Він присягав”, “Омелько Каторжний”). Асимілюючи проблеми загальнолюдського значення, Д.Маркович підходив до їх розв’язання з гуманістичних засад, що єднало його творче мислення з кращими традиціями як української, так і світової літератури.

Розділ ІV. Особливості поетики жанру і стилю художньої спадщини Д.Марковича. У розділі охарактеризовано жанрові різновиди малої прози, стильову домінанту новелістики письменника, а також традиції і новаторство, характер конфлікту драми “Не зрозуміли”.

Творча спадщина Д.Марковича порівняно невелика, але в своїх кращих зразках, безперечно, вагома і цікава. Найбільш успішно митець зреалізував себе як прозаїк. Домінуючим видом його доробку стала мала проза, представлена широким розмаїттям жанрових структурних різновидів – оповіданням, новелою
(акції, настрою, лірико-психологічною, сатиричною), зразками фраґментарної прози (малюнок, образок, нарис).

Одним із основних джерел розбудови системи жанрів у Д.Марковича є естетичний ідеал автора, індивідуальне мистецьке чуття, своєрідна стильова манера зображення людини і світу.

Д.Маркович, як і інші письменники кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Т.Бордуляк, М.Левицький, Л.Пахаревський, Л.Яновська, Є.Ярошинська та ін.), значно розширили жанрові обрії оповідання. Закроєні на буденному матеріалі так звані “дрібні” оповідання не претендують на масштабність зображення, але становлять собою глибокопсихологічні дослідження фраґментів людського життя (“Два платочки”, “Омелько Каторжний” та ін.).

Д.Маркович по-новаторському підходить до використання традиційної описової епічної структури у жанрі оповідання. Досить часто воно втрачає сповільнений, поступовий хід подій, порушуючи однолінійну спрямованість події і характеру. В авторський текст органічно вклинюється невласне пряма мова, що передає, а точніше, відображає міркування героїв (“Два платочки” та інші). Своєрідний сплав різних оповідних форм (розповідь “всезнаючого автора”, мовлення від першої особи та невласне пряма мова), який ми спостерігаємо в оповіданнях письменника, є важливою рисою, що надає творам особливої лірико-психологічної забарвленості.

Прозовий доробок Д.Марковича виявив надзвичайну рухливість меж жанрових форм, інтенсивний процес їх модифікації, взаємопроникнення деяких особливостей.

Жанрове мислення письменника зазнає певної еволюції, коли він береться за створення ряду новел та зразків фраґментарної прози (“Іван з Буджака”, “Шматок”, “У найми”, “Бунт” ), що свідчить про настійливі пошуки автором нових викладових форм, прагнення відійти від традиційної манери побутописання. Так маємо вичленувані, досить оригінальні за своєю структурою автобіографічно-мемуарні цикли “Спогади однієї людини”, “З давно минулого”. Нариси цих циклів майстерно поєднали сповідальні епізоди зі звітом про спілкування з людьми, враження від них, спостереження. За цим помічаємо тенденцію до жанрово-родового синтезу, який сприяє збагаченню форм.

До найдовершеніших зразків прози Д.Марковича належать фраґментарні - образки: (“У найми”, “Шматок”, “На Вовчому хуторі”), малюнки (“Бунт”), нариси (“Мій сон”, Мої гріхи”). Вони відзначаються послабленою фабульністю, просторовою обмеженістю, композиційним принципом монтажу, підтекстовим ліризмом.

Відтворення руху характеру, зміни настрою чи стану людини, мотивування вчинків, одним словом, заглиблення у її внутрішній світ - усе це визначає засоби психологічної типізації образів. Один із найуживаніших типів психоаналізу, яким користується Д.Маркович, ґрунтується на відтворенні результатів психічних процесів фіксації руху, погляду, жесту, міміки, тобто на розкритті внутрішніх переживань через прояв психіки ззовні (“видима мова душі”). Під пером автора ці засоби набувають своєрідних рис.

Зображення внутрішнього світу героя через його внутрішні психічні процеси (“внутрішнє через внутрішнє”) – новаторська художня форма психологізму, в осягненні якої письменник мав досить вагомі успіхи. Майстерно вживані Д.Марковичем внутрішні монологи, внутрішнє діалогізоване мовлення, засоби провіщення “потоку свідомості” (пульсація думки, вияв підсвідомих процесів) свідчать про оновлення стильової манери митця, яка органічно вписувалася в новаторські здобутки представників нової психологічної школи в українській новелістиці кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Одним із важливих засобів драматизму у творах Д.Марковича є різні види діалогу, в якому послаблене інформативне начало і посилене виражальне.

Важливим стилетворчим чинником митця є засоби ліризації прози. Ліризм новел відбиває специфіку його мислення, манеру виповідати думки, виражати авторську свідомість відповідно до її характерного ладу та перебігу творчо-психологічних процесів.

Різноманітні форми вияву та функції має авторська оцінна позиція, найчастіше виявлена у ліричних відступах, монологах-роздумах, ремарках діалогу, репліках-поясненнях і т.ін.

Ідейно-емоційний тон багатьох новел (“У найми”, “Шматок”, “Іван з Буджака”, “На свят-вечір” та ін.) складає торжество природних сил. Автор не встановлює певної аналогії між станом людини і природи. Її тонізуюча дія найчастіше виявляється в умовах психоемоційного резонансу.

У формуванні стилістичної тональності пейзажних описів значну роль відіграє поетична тропіка з посиленою зображально-виражально-оцінною функцією.

Майстром словесного пейзажу, коли не попередником, то в усякому разі, “рівноправним” сучасником Т.Бордуляка, С.Васильченка, М.Коцюбинського, виявив себе Д.Маркович у прекрасних, колористичних описах причорноморського степу, Сивашу, природних стихій (завірюхи, вітру, дощу). Під його пером вони набувають антропоморфних ознак. Автор умів із своєрідною майстерністю передати пейзаж рівночасно в багатьох вимірах: динаміці, пластиці, кольорі, що надавало їм рис стильової манери імпресіонізму. Симптоматично, що у своїй художній практиці митець на декілька років випереджав модерністські пошуки “молодої генерації”.

Ліричну інтонацію прози Д.Марковича створює поєднання описів внутрішнього світу героїв зі схвильованим “словом” автора, взаємопереплетіння епічного і ліричного начал. Суб’єктивна оцінна позиція автора відчувається і в назві деяких творів, і у доборі епіграфів, у ремарках діалогу, ліричних відступах, філософських роздумах, що настроюють читача на сприйняття твору і свідчать про наявність у стильовій манері автора рис романтизму.

Вміле оперування художньою деталлю, використання фольклорних елементів у тканині твору теж слугує письменникові засобом ліризації прози. Кожен твір у доробку митця має свою тональність, свою особливу стильову атмосферу.

Отже, структурно-композиційний і викладово-стильовий діапазон малої прози письменника, показова тенденція до “індивідуалізації” багатьох творів через жанровизначення, лірико-психологічна домінанта, що спонукає згадати ефект “магічної лампи”, зауважений І.Я.Франком, – усе це дає підстави розглядати творчий доробок Д.Марковича як органічну складову частину широкого процесу модернізації художньої свідомості в українській літературі на рубежі століть.

Наявність у літературній спадщині митця єдиного драматичного твору свідчить про його настійливі пошуки оновлення власної творчості. Драма “Не зрозуміли” стала своєрідним внеском автора в розроблювані нові тематичні пласти української драматургії кінця ХІХ ст.

Показ нового героя – інтелігента, що прагне служити рідному народові, практичною діяльністю полегшити долю селян, лежить в основі драми “Не зрозуміли”, що ставить її в один типологічний ряд з п’єсами І.Франка (“Учитель”), М.Старицького (“Розбите серце”), М.Кропивницького (“Конон Блискавиченко”, “Олеся”), І.Карпенка-Карого (“Понад Дніпром”), Б.Грінченка (“Нахмарило”, “На громадській роботі”) та ін.

Поряд із традиційним конфліктом у соціальній сфері Д.Маркович вдається до зображення глибокої внутрішньої конфліктності головних персонажів п’єси, залучаючи засоби психологізму (діалоги та внутрішні монологи у формі само- або взаємохарактеристики, сповіді, роздуму та ін.).

Саме ця наявність різнопланових конфліктів, що розгалужують основний сюжет, взаємопереплітаються і сходяться в один вузол у фіналі п’єси, є новітньою рисою української драматургії кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Показово, що художнє мислення митця у пошуках естетичного ідеалу епохи сягнуло до осмислення його у загальнолюдському розумінні. Проблеми втраченої віри особистості, розтоптаних ілюзій, пошуку сенсу свого існування, гармонії та дисгармонії у людських взаєминах на тлі складної суперечливої доби стали наріжним каменем ідейно-художньої природи конфліктів драми “Не зрозуміли”.

Отже, мистецька спадщина письменника позначена індивідуальною характерністю, майстерністю художніх прийомів, стильових ознак і є невід’ємною складовою частиною перехідної, непересічної літературно-художньої доби кінця ХІХ – початку ХХ ст.

У висновках узагальнено результати дослідження.

Активні ідейно-художні пошуки української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття виявилися притаманними не тільки для визначних майстрів слова І.Франка, Лесі Українки, О.Кобилянської, М.Коцюбинського, В.Стефаника, С.Васильченка, а й для тих письменників вужчого діапазону (Т.Бордуляк, Грицько Григоренко, М.Левицький, Л.Яновська, Є.Ярошинська та ін.), чия творчість збагатила українське письменство хоч і скромними, проте цілком самобутніми художніми відкриттями, новаторськими осягненнями.

Гідним і водночас своєрідним представником у цій шерезі постав і Дмитро Маркович. Уже ранні твори несли на собі відбиток демократичного світогляду митця, що поступово формувався під впливом родинної атмосфери, народного оточення, спілкування з визначними людьми того часу. Вони засвідчили, що у літературу прийшов письменник зі своєю темою, який, як ніхто інший у цей період, так художньо переконливо змалював життя чабанів, підпасичів, простого знедоленого люду південної степової України.

Поступово утверджуючись на позиціях неонародництва, сповідуючи власне естетичне кредо служіння рідному народові, Д.Маркович не відступав від нього упродовж всього свого, сповненого тривог і болінь, життя. Митець ніколи не стояв осторонь складних і драматичних суспільно-політичних подій в Україні на рубежі століть, поєднуючи письменницьку працю з активною громадською діяльністю. Довгий час Д.Маркович працював слідчим, товаришем прокурора у різних місцях півдня України, у Молдавії, Польщі. Він стояв біля витоків організації кооперативного руху на Поділлі, Волині, зрештою, обіймав високі юридичні посади в урядах Центральної Ради та гетьмана Скоропадського. Саме останній аспект відіграв вирішальну роль у вилученні радянською владою творчого набутку письменника з літературного обігу.

Уже зазначалося, що розквіт мистецького таланту письменника збігається з інтенсифікацією українського літературного процесу, де послідовно розширювались обрії бачення людини в літературі, уявлення про неї як про цілісну і завершену особистість.

Риси духовного світу цих героїв органічно взаємопов’язані із загальнолюдськими властивостями, від чого вони набувають великої сили узагальнення. Визначальна суть цього типу конкретизована саме в самобутніх народних характерах (“Два платочки”, “Іван з Буджака”, “Омелько Каторжний”, “Невдалиця”). Життєву основу людського характеру в цих творах становлять начала добра, людяності.

Досить самобутнім є створений Д.Марковичем типологічний ряд образів злочинців. Не ідеалізуючи цей тип персонажів і не знімаючи з них провини за вкоєні злочини, письменник намагається зазирнути в їх душі, показати той психологічний злам, що спричиняє раптове пробудження людяного. Автор глибоко вірить в людину – крізь смуток, темінь, зло, відчай в його творах завжди просочується добре начало, воно домінує у характерах зображуваних героїв, вияскравлюючи своєрідність світосприймання самого автора.

Вдумливо обсервуючи дійсність, Д.Маркович звертається до змалювання різних типів антигероїв, з’явлених капіталізацією українського села, лихварів, євреїв-здирників (“Він присягав”, “Невдалиця”), які діють і мислять згідно з власницькою хижацькою психологією, а також яскравих представників судово-бюрократичного апарату (“Два платочки”, “Омелько Каторжний”, “Іван з Буджака” та інші).

Поступовий відхід від селянської тематики засвідчує пошуки письменником нових шляхів освоєння суперечливої дійсності. У його художньому доробку з’являються образи інтелігентів-народників, що відповідало слушним запитам часу – пошукам українською літературою нового героя (“Весна”, “На свят-вечір”, “Мої гріхи”, “Мій сон” та ін.).

Витворюючи характерологічний ряд малої прози, Д.Маркович збагатив і поповнив художню типологію української новелістики кінця ХІХ – початку ХХ століття, своєрідно і чітко вписуючись у сучасну йому літературну добу з її прагненням до художньої виразності, з її болісним шуканням морального самовизначення людської особистості.

Художньо-естетична оцінка жанрової природи малої прози письменника дає підстави зробити висновок, що вона поповнила українську новелістику практично у всьому генологічному спектрі – від “дрібних”, “буденних” оповідань (“Два платочки”) та відкритої форми прози (“Весна”, “Бразіліяни”), до новел акції, лірико-психологічних, сатиричних (“Іван з Буджака”, “Невдалиця”, “Він присягав”, “Сюрприз” та ін.) та зразків фраґментарної прози: образків (“У найми”, “Шматок”, “На Вовчому хуторі”), малюнків (“Бунт”), нарисів та спогадів (“Мій сон”, “Мої гріхи”, “З давно минулого” та ін.).

Розробляючи нові тематичні пласти, Д.Маркович створив ряд блискучих сатиричних оповідань та новел (“Бунт”, “Сюрприз”, “Він присягав”). У стильовому відношенні вони тяжіють до нової соціально-психологічної манери сатиричного зображення дійсності (трагедійне забарвлення комічної тканини твору, іронія, сарказм, шаржовані портретні характеристики і т.д.).

Новелістика Д.Марковича відзначається вдалою побудовою, економністю вислову, напруженим темпом оповіді, а зразки фраґментарної прози - послабленою фабульністю, асоціативністю, просторовою обмеженістю. Детальний аналіз малої прози митця показує, що вона постає звільненою від етнографічної та соціально-побутової описовості (в чому його безпідставно звинувачувала вульгаризована літературознавча критика), але не від описового інгредієнта загалом. Це свідчить про те, що новаторські елементи прози письменника глибоко імпліковано в загалом традиційну реалістичну манеру літератури. Та й естетичні, і світоглядні принципи Д.Марковича не дозволяли йому далеко відходити в своїх новаторських осягненнях від добротної літературної традиції.

Жанрово-стильові пошуки Д.Марковича збігаються з основними тенденціями часу – поглибленням психологізму і посиленням ліризації малої прози. Твори митця повні драматизму, трагічних зіткнень, бурхливих душевних зрушень, що вимагало різноманітних засобів і прийомів відображення цих процесів.

У індивідуальному стилі психологізму творів письменника доволі відчутна реалістична традиція ХІХ століття передачі внутрішнього через зовнішні вияви (портретні характеристики, рухи, дії, жести, репліки, діалоги і т.ін.). “Видима мова душі” для вираження почуттів людини під пером автора набуває своєрідних рис. Еволюцію стильової манери Д.Марковича засвідчило звернення до нового виду психологізму, що відрізнявся від попередньої традиції. У ряді творів (“На свят-вечір”, “Мій сон”, “Невдалиця” та ін.) автор зосереджує увагу не скільки на подієвому сюжеті, як на внутрішніх конфліктах і переживаннях душевного світу персонажів, їх реакції на зовнішній світ, переданих через внутрішні монологи, пульсацію думки, сповідальні та медитативні елементи.

Майстерність Д.Марковича повною мірою виявилася у широті психологічного діапазону, умінні глибоко проникати у внутрішній світ своїх героїв, розкривати багатющу гаму людських настроїв і почуттів. Поетика художнього психологізму, манера психологічного аналізу позначена в автора історичною та індивідуальною характерністю.

Одним із найголовніших засобів ліризації прози є пейзаж. Природа степового півдня України входить у внутрішній світ героїв багатьох творів письменника (“Шматок”, “У найми”, “Іван з Буджака” та ін.) як уособлення могутності життя, його чарівності і принадності. Поряд із використанням традиційних функцій пейзажу досить часто він перетворюється на засіб розкриття внутрішнього світу персонажів і органічно вплітається в емоційно-художню структуру новел. У багатьох з них пейзаж створений за закономи імпресіоністичної манери письма.

Поглибленням психологізму, драматизму, посиленням настроєвості, суґестії своїх творів, тенденцією до урізноманітнення функціонального використання тропів Д.Маркович близько підходить до художньої манери “нової школи” в літературі рубежу століть.

Звернення до драматургії (написання п’єси “Не зрозуміли”) засвідчило прагнення Д.Марковича до розширення тематичних і жанрових меж творчості і водночас про етичні пошуки самого автора в епоху трагічних суперечностей між ідеалом і дійсністю, втіленням яких став головний герой драми Олександр Богун. Поряд із зовнішнім конфліктом, закоріненим у соціальній сфері, письменник прагне перевести його у внутрішній план, досліджуючи складні душевні зрушення головних персонажів, що є однією з характерних рис новітньої української драматургії кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Здобутки Д.Марковича ніяк не можуть бути залишеними поза увагою, його художня спадщина служить і в наш час новим поколінням живим невичерпним джерелом енергії, праці, любові.

В його особі маємо талановитого письменника з оригінальним творчим почерком, що увібрав у свою мистецьку палітру як риси реалізму, так і романтизму та імпресіонізму. Своєрідно вписуючись у контекст українського літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття, творчий доробок Д.Марковича, формування його індивідуальної стильової манери є неспростовним аргументом на користь поступального еволюційного розвитку літератури цієї доби від неонародництва до модернізму і відповідних йому течій.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях:

1.

// Слово і час. – 2000. - №2.-С.40-42.

2.

3.

4.

// Придніпровський науковий вісник / Філологія та педагогіка. – 1998. - № 9 (76). – С. 19-25.

5.

// Придніпровський науковий вісник / Філологія. – 1998. - №61 (128). – С.16-21.

6.

7.

8.

9.

Панченко С.А. Творчість Д.Марковича у контексті розвитку українського літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01- українська література. – Запорізький державний університет, Запоріжжя, 2000.

У дисертації досліджується творчий доробок маловідомого до сьогоднішнього часу українського письменника Д.Марковича. Автор аналізує витоки формування літературно-естетичних поглядів письменника, своєрідність характерологічного ряду малої прози в широкому типологічному контексті української новелістики кінця ХІХ – початку ХХ століття, особливості поетики жанру і стилю художньої спадщини митця.

Творчість Д.Марковича увібрала в себе досвід попередньої літературної традиції та новітні риси художнього мислення перехідної літературної доби кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Матеріали дослідження можуть бути використані для повного, всебічного аналізу літературного процесу на межі століть, у читанні лекційних курсів, проведенні спецсемінарів, написанні дипломних, курсових робіт.

Ключові слова: контекст, характерологічний ряд, жанрові різновиди, стильова домінанта, характер конфлікту, драматизм.

Панченко С.А. Творчество Д. Марковича в контексте развития украинского литературного процесса конца ХІХ - начала ХХ столетия. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени