Львівський національний університет

імені Івана Франка

Раданович Наталія Миколаївна

Удк 340.12(447) + УДК 342.7(477)

національна імплементація міжнародних договорів
щодо прав людини: загальнотеоретичне дослідження
(на матеріалах впровадження КонвенцІї про захист
прав і основних свобод людини)

Спеціальність 12.00.01. – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Львів – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії та теорії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник: | доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України

Рабінович Петро Мойсейович – професор кафедри історії та теорії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти: | доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України, Заслужений юрист України

Козюбра Микола Іванович – Суддя Конституційного Суду України

кандидат юридичних наук, доцент

Оборотов Юрій Миколайович – завідувач кафедри теорії держави і права Одеської національної юридичної академії

Провідна установа: | Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м.Харків

Захист відбудеться “ 22” вересня 2000 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.051.03. у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою 79002, м.Львів, вул. Січових Стрільців, 14 (зал засідань юридичного факультету, Г-409).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79002, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий “20” серпня 2000 року.

Вчений секретар

голова спеціалізованої вченої ради В.М.Коссак

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Проблема прав людини сьогодні набула надзвичайної гостроти. І якщо раніше відносини у сфері реалізації, охорони і захисту прав людини регулювалися переважно внутрішньодержавним правом, то зараз вони стали повноцінним об’єктом “опіки” права міжнарод-ного. Це неминуче пов’язано із інтенсифікацією й ускладненням контактів між відповідними нормами міжнародного і національного права. Тому кожна держава повинна створити ефективні юридичні механізми опосередкування таких контактів, а відповідно і реалізації взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань щодо прав людини.

В умовах виходу України на міжнародну арену як самостійної держави і укладення нею великої кількості міжнародних договорів, зокрема з питань прав людини, усі проблеми, пов’язані із впровадженням таких договорів в українську державно-юридичну практику, набувають особливої ваги. Певна правова база для цього в Україні вже створена. Це насамперед ст.9 Конституції України, Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, Закон України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 року, Закон України “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 року. Проте вміщені у цих актах правоположення в силу їх загального характеру, як видається, не можуть повною мірою забезпечити втілення усіх норм ратифікованих Україною міжнародних договорів щодо прав людини в її юридичну практику. Тому існує потреба у більш детальній регламентації процедури виконання державою зобов’язань, які випливають саме з таких міжнародних договорів, оскільки ці договори відзначаються неабиякою специфікою. Ця потреба стала особливо нагальною щодо “запуску” механізму імплементації в Україні Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі – Конвенція), котру Верховна Рада України ратифікувала 17 липня 1997 року. Як відомо, приписи Конвенції відзначаються високим рівнем абстрактності, насиченістю оціночними поняттями. Тому її “оснащено” численними прецедентами, що сформувалися в ході застосування норм цього акта Європейським судом з прав людини (далі – Суд). І це не може не накладати відбиток на процес її імплементації у будь-якій державі-члені Ради Європи.

Проблема імплементації міжнародних договорів традиційно досліджу-валася в науці міжнародного права. З означеної тематики відомі праці таких юристів-міжнародників, як О.Анісімов, М.Антонович, І.Бліщенко, Е.Бредлі, М.Буроменський, В.Буткевич, А.Гавердовський, В.Гаврилов, Л.Гусейнов, В.Денисов, М.Дженіс, А.Дмитрієв, В.Євінтов, О.Зайчук, Н.Захарова, Г.Ігнатенко, В.Карташкін, Р.Кей, В.Кофман, І.Лукашук, Р.Махефаман, С.Марочкін, Д.Мердок, Н.Миронов, Р.Мюллерсон, А.Норгаарда, О.Прагнюк, В.Семенов, А.Стремоухов, А.Талалаєв, Г.Тункін, М.Черкес, С.Черниченко, М.Ентін та інших. Однак у цих працях здебільшого відображались проблеми міжнародно-правової, а не внутрішньоправової імплементації. Імплемен-таційних проблем торкалися і деякі представники галузевих юридичних наук, а саме: Ю.Грошевий, В.Дрьомін, І.Клепицький, В.Ковальський, В.Коссак, А.Мавлонов, А.Мацко, А.Мєзяєв, В.Тацій, Н.Цись, Л.Чубарєв, чиї судження, висновки, як правило, не претендували на загальнотеоретичний статус. Що ж до загальнотеоретичних аспектів реалізації державами міжнародно-правових зобов’язань з прав людини в їх внутрішній діяльності, то можна зустріти лише поодинокі спроби досліджень окремих з таких аспектів у роботах С.Зівса, П.Недбайла, В.Опришка, П.Рабіновича, Ю.Тихомірова, C.Федика та інших. Проте комплексного загально-теоретичного дослідження саме національної імплементації міжнародних договорів про права людини ще немає. Між тим необхідність такого дослідження для загальної теорії права й держави зумовлюється принаймні двома обставинами: по-перше, наявністю двох рівнів імплементації – міжнародного та національного; а по-друге, існуванням загальних особливостей і закономірностей такої імплементації зазначеного виду міжнародних договорів. Тому імплементація міжнародних договорів про права людини на другому рівні (зокрема її загальні особливості, методологічні засади здійснення, способи, механізм) має бути предметом досліджень якраз загальної теорії права і держави.

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планових наукових досліджень кафедри історії та теорії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка з проблеми “Закономірності формування правової держави і захисту прав людини”. Воно також відповідає основним напрямкам роботи Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України, співробітником якої (на громадських засадах) є здобувач.

Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є виявлення загальних особливостей національної імплементації міжнародно-правових договорів з питань прав людини. Досягнення цієї мети вимагає вирішення наступних завдань:–

поповнення й удосконалення поняттєво-термінологічного апарата здійснення та дослідження національно-імплементаційної діяльності;–

визначення загальних теоретико-методологічних засад національної імплементації міжнародних договорів щодо прав людини;–

встановлення і характеристика елементів механізму національної імплементації міжнародних договорів щодо прав людини, зокрема Конвенції, у правову систему України;–

з’ясування загальних закономірностей процесу встановлення і забезпечення відповідності національного законодавства та юридичної практики держави вимогам міжнародних стандартів з прав людини (зокрема нормам Конвенції);–

розробка рекомендацій для правотворчих, правоінтерпретаційних та правозастосувальних органів держави стосовно реалізації ними норм Конвенції (в їх інтерпретації Судом).

Об’єктом дослідження є імплементаційна діяльність держав щодо міжнародних договорів про права людини (зокрема щодо Конвенції).

Предметом дослідження є загальні особливості національно-імплементаційної державної діяльності стосовно норм міжнародних договорів, присвячених правам людини.

Методологічні основи дослідження. Філософсько-методологічним підгрунтям даного дослідження є принцип соціально-діалектичного детермінізму у пізнанні явищ суспільного життя, у тому числі явищ державно-правових. У процесі дослідження застосовувалась низка загально-наукових методів: порівняльний, історичний, системний, логічний. З-поміж спеціальних юридичних методів дослідження використовуються такі, як тлумачення, “співвимірювання” юридичної сили правових актів.

Джерела дослідження. При написанні дисертації було використано відповідні міжнародно-правові акти і документи, чинне національне законодавство України та деяких зарубіжних держав, правозастосувальну та правотлумачну практику імплементаційного характеру (зокрема рішення Суду), спеціальну наукову літературу (філософську, теоретико-юридичну, галузево-юридичну та міжнародно-правову).

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що вона є вперше здійсненим з позицій загальної теорії права і держави комплексним монографічним дослідженням загальних особливостей національної імплементації міжнародних договорів про права людини (зокрема Конвенції). Елементи наукової новизни притаманні, як видається, наступним положенням дисертації, що виносяться на захист:–

дефініція поняття національної імплементації норм міжнародного права;–

визначення поняття національної імплементації міжнародних договорів щодо прав людини;–

встановлення особливостей національної імплементації міжнародних договорів щодо прав людини, зумовлюваних специфічними власти-востями даних договорів;–

визначення і характеристика поняття взаємодії міжнародного і національного права як методологічної основи національної імплементації міжнародних договорів про права людини;–

дефініція поняття приведення юридичної практики держави у відповідність із міжнародними договорами щодо прав людини; –

встановлення етапів, стадій, засобів, методу та юридичних наслідків вирішення питання про відповідність норм національного права положенням Конвенції;–

положення про поняття, передумови, характерні риси, відліковий момент та стадії національної імплементаційної правотворчості;–

визначення поняття та характеристика властивостей і видів національного імплементаційного правотлумачення;–

встановлення основних напрямків впливу рішень Суду на національну імплементацію Конвенції, а також характеристика відповідних імплементаційних можливостей таких рішень;–

встановлення деяких причин неналежного виконання державами – членами Ради Європи своїх зобов’язань згідно Конвенції та формулювання рекомендацій щодо усунення таких причин.

Формулювання наведених положень є особистим внеском здобувача у дослідження означеної проблеми.

Практичне значення одержаних результатів. У науково-дослідній діяльності значущість останніх полягає в тому, що деякі із сформульованих у дисертації положень – навіть якщо вони є дискусійними – стимулюватимуть подальшу наукову розробку проблем імплементації міжнародних договорів щодо прав людини у національний правопорядок.

Значення даного дослідження для правотворчої діяльності вбачається у тому, що його висновки щодо забезпечення відповідності норм національного права нормам згадуваних договорів (зокрема Конвенції) зможуть посприяти удосконаленню імплементаційного законодавчого процесу.

У правоінтерпретаційній діяльності висновки і рекомендації дисертації щодо тлумачення положень Конвенції можуть бути використані для поліпшення її реалізації в Україні.

Нарешті, у навчальному процесі положення дисертації можуть знайти застосування при викладанні курсів “Загальна теорія права і держави”, “Права людини”, “Міжнародне право”, а також при підготовці відповідних розділів підручників і навчальних посібників. Деякі дисертаційні матеріали вже використовувалися здобувачем при проведенні семінарських занять з окремих тем курсу загальної теорії права та держави на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка та на юридичному факультеті коледжу “Західноукраїнський колегіум” (м.Львів).

Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертації були використані для підготовки:–

проекту Програми Міністерства юстиції України “Імплементація міжнародно-правових актів Ради Європи в юридичну практику України” (довідка Центру правової реформи і законопроектних робіт Міністерства юстиції України від 28 лютого 1998 року);–

доповідей та повідомлень здобувача на регіональних наукових конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”, що проходили у Львівському державному (національному) університеті імені Івана Франка у 1996, 1997 та 2000 роках; на міжнародній науковій конференції “Європейська конвенція з прав людини та судова реформа в Україні” (6-7 березня 1997року, м.Трускавець); регіональному семінарі “Міжнародні та національні судові засоби імплементації в Україні Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року” (24-25 березня 1999 року, м.Львів); науково-практичному семінарі “Судовий захист прав людини і громадянина: міжнародний та національний аспекти” (26-27 січня 2000 року, м.Львів).

Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри історії та теорії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка.

Основні положення дисертації відображено в одинадцяти наукових працях (п'ять із них було опубліковано у фахових виданнях).

Структура дисертації зумовлюється логікою дослідження обраної теми. Насамперед з’ясовуються особливості та методологічні засади національної імплементації міжнародних договорів про права людини. Після цього визначаються проблеми національної імплементаційної правотвор-чості, які виникають в ході реалізації таких договорів (насамперед Конвенції), та пропонуються шляхи їх подолання. Остання частина роботи присвячена імплементаційному національному тлумаченню та застосуванню Конвенції у внутрішній правовій системі держави.

Дисертація (обсягом 175 с.) складається із вступу, трьох розділів, розподілених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел.

Зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються предмет та об’єкт, мета і завдання дослідження, характеризуються його методологічна, теоретична та джерельна бази, формулюються основні положення, що виносяться на захист, розкривається наукова новизна, науково-практичне значення роботи, висвітлено стан апробації результатів дослідження.

У Розділі I – “Загальнотеоретична характеристика національної імплементації міжнародних договорів про права людини (поняттєво-термінологічний апарат, особливості та методологічні засади)” досліджуються особливості національного рівня імплементації міжнародних договорів про права людини (у зв’язку з чим можна констатувати розширення змісту самого поняття національної імплементації норм міжнародного права), визначаються основні елементи національного імплементаційного механізму щодо розглядуваних договорів. Крім того, оскільки національна імплементація будь-яких міжнародних договорів залежить від обраної державою концепції співвідношення міжнародного і національного права, то, відповідно, аналізується така “залежність”, причому із врахуванням того, що імплементуються саме міжнародні договори про права людини. Це дозволяє визначити і методологічну основу досліджуваної імплементації.

Зокрема особливості національної імплементації міжнародних договорів про права людини зумовлюються специфічними властивостями даної категорії договорів. У зв’язку з цим встановлено, що здатність міжнародних договорів про права людини поширювати свою дію не тільки на держави, а й на фізичних осіб безпосередньо зумовлює мету та обсяг їх національної імплементації. Так, мета національної імплементації міжнародних договорів про права людини, полягає, як видається, у забезпеченні можливості використання норм таких договорів окремими громадянами (а у деяких випадках – й їхніми об’єднаннями). Таким чином, перша особливість національної імплементації розглядуваної групи міжнародних договорів полягає у забезпеченні громадян держави юридичними засобами використання норм таких договорів.

Обсяг національної імплементації означеної групи договорів визначається тим, що цей процес здійснюється шляхом не лише правотворчої, а й правозастосувальної та правоінтерпретаційної діяльності держави, оскільки ефективність захисту прав людини значною мірою залежить від діяльності судових органів. Тому опосередковування національної імплементації розглядуваних договорів усіма видами юридичної діяльності держави можна розглядати як другу особливість такої імплементації.

Звернення положень міжнародних договорів про права людини до фізичних осіб надає імплементаційного значення й акту офіційного опублікування цих договорів. Це пов’язано з тим, що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, інакше вони є нечинними (ст.57 Конституції України). В деяких державах (наприклад, у Болгарії, Іспанії, Франції) на території держави можуть застосовуватися тільки належним чином опубліковані міжнародні договори. Отож, видається логічним, що міжнародні договори про права людини повинні бути оприлюднені в офіційному порядку, інакше їх національна імплементація затримуватиметься. Гадаємо, що саме таким чином можна було б вирішити колізії, котрі виникають між приписами міжнародного і національного права з питань прав людини стосовно набуття чинності міжнародним договором. Звідси випливає, що необхідність офіційного опублікування імплементованого міжнародного договору про права людини є третьою особливістю національної імплементації цього договору.

Наступною характерною рисою міжнародних договорів про права людини є їх насиченість оціночними поняттями, високий рівень абстрактності їх приписів. Цим зумовлюються певні імплементаційні можливості актів міжнародних правозастосувальних органів. Так, наприклад, в ході застосування Конвенції Судом вже склалася відповідна прецедентна практика, котра дозволяє глибше вникнути у зміст норм Конвенції, а подекуди й розвиває цей зміст. Для держав-учасниць Конвенції знання та використання таких прецедентів при застосуванні норм останньої є необхідною запорукою виконання міжнародно-правових зобов’язань, що з неї випливають. Звідси, рішення Суду наділяються певними можливостями щодо національної імплементації Конвенції. Отже, четверта особливість національної імплементації міжнародних договорів щодо прав людини – це вплив на неї актів міжнародних правозастосувальних органів.

Певна специфіка міжнародних договорів з прав людини простежується також і стосовно строків, а також порядку припинення їх чинності. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що національна імплементаційна діяльність, яка нерідко супроводжується розв’язанням колізій національно-правових норм з нормами міжнародно-правовими, здійснюється незалежно від ряду загальних положень (юридичних формул), як-от: “наступний закон відміняє попередній”, “спеціальний закон відміняє загальний”, – адже в протилежному випадку можна було б припинити в односторонньому порядку дію міжнародного договору про права людини, а це є неприпустимим. Наведене дає можливість констатувати п’яту особливість національної імплементації розглядуваних договорів – її непідпоряд-ковуваність деяким принципам вирішення колізій між юридичними актами.

Ще однією властивістю розглядуваної групи договорів є наявність міжнародних механізмів, що здійснюють контроль за впровадженням у життя міжнародних зобов’язань, узятих на себе державами згідно цих договорів. У такий спосіб держава – учасниця міжнародного договору про права людини вживає заходів для запобігання порушенням цих прав. І одним із таких заходів є приведення юридичної практики держави у відповідність із її договірними зобов’язаннями, що, у свою чергу, стає складовою процесу національної імплементації розглядуваної групи договорів. У цьому полягає шоста особливість досліджуваної імплементації.

Проаналізовані особливості національної імплементації міжнародних договорів про права людини вказують на необхідність розширення змісту поняття національної імплементації норм міжнародного права, під якою пропонуємо розуміти процес юридичного опосередковування реалізації норм міжнародного права на території держави, здійснюваний шляхом не тільки правотворчої та організаційно-виконавчої, але й правозастосувальної та правотлумачної діяльності державних органів.

Наведене дозволяє також запропонувати дефініцію поняття національної імплементації міжнародних договорів про права людини. Як видається, такою є діяльність державних органів із втілення в юридичну практику норм таких договорів, здійснювана з метою забезпечення громадян юридичними засо-бами використання цих норм.

З-поміж усіх міжнародних договорів щодо прав людини Конвенція посідає особливе місце. Її значущість пояснюється тим, що цей договір закріплює надзвичайно ефективну міжнародно-правову процедуру із захисту прав людини, учасниками якої можуть виступати як держави, так і окремі громадяни. Норми цього акта розкривають зміст основних прав і свобод людини, окреслюють певні межі діяльності держави, застерігаючи її органи від невиправданого втручання у сферу реалізації цих прав, визначають основні засади, на яких повинні будуватись взаємовідносини громадянина та державної влади. Завдяки цьому Конвенція стає справді-таки надзвичайно плідним полем для наукових розвідок та серйозних досліджень. Крім того, необхідність вирішення конкретних практичних проблем, пов’язаних із її ратифікацією Україною, а відповідно і включенням Конвенції до складу національного законодавства цієї держави, дає підстави аналізувати національну імплементацію міжнародних договорів щодо прав людини саме на її прикладі.

Зважаючи на схарактеризовані вище особливості національної імплементації міжнародних договорів про права людини, у тому числі й Конвенції, до юридичних засобів їх забезпечення можна віднести засоби правотворчі (імплементаційна правотворчість) та правотлумачні (імплемента-ційне правотлумачення).

Національна імплементаційна правотворчість, зумовлювана зазначеними договорами, може бути визначена як діяльність компетентних державних органів із санкціонування, а також встановлення, зміни чи скасування правових норм, здійснювана з метою належного виконання відповідного міжнародно-правового зобов’язання, котре випливає із чинних для держави міжнародних договорів про права людини.

Така діяльність має місце:

а) при створенні нового джерела внутрішнього права шляхом санкціонування норм іншої – міжнародної – правової системи;

б) для забезпечення, у разі потреби, дії норм “новоствореного” джерела права;

в) при приведенні (обов’язковому чи необов’язковому) національного законодавства у відповідність із міжнародним договором, зокрема з Конвенцією.

Під національним імплементаційним тлумаченням норм міжнародних договорів про права людини пропонуємо розуміти діяльність уповноважених державних органів із з’ясування та офіційного роз’яснення смислу (змісту) таких норм з метою належного їх застосування і реалізації, а також для забезпечення відповідності цим нормам усієї юридичної практики держави.

Особливості міжнародних договорів про права людини зумовлюють не лише їх особливий статус у системі міжнародних договорів загалом, а й відрізнють їх від інших джерел права тієї чи іншої держави, зокрема від інших нормативно-правових договорів, якщо міжнародні договори включаються державою до складу її законодавства. Виходячи з цього, можна сказати, що національна правотворчість і національне правотлумачення, які задіюються для національної імплементації даних договорів, матимуть певну специфіку порівняно із аналогічними видами державної діяльності, здійснюваними в інших ситуаціях.

Методологічна засада національної імплементації міжнародних договорів про права людини визначатиметься обраним варіантом співвідношення норм міжнародного і національного права. Відповідно проаналізовано залежність такої імплементації від офіційного визнання кожної з основних концепцій співвідношення міжнародного і національного права: монізму (у двох його різновидах) та дуалізму.

Оскільки права людини є об’єктом “опіки” не тільки національного, а й міжнародного права, створюється спільна сфера міжнародного та національного правового регулювання. Тому саме взаємодія норм міжнародного і національного права видається найбільш прийнятною методологічною основою національної імплементації міжнародних договорів про права людини.

Під взаємодією міжнародного права із внутрішнім пропонуємо розуміти такий спосіб побудови взаємовідносин двох правових систем, який конституює процес їх взаємного впливу, в результаті якого забезпечується правове регулювання спільної для міжнародного і національного права сфери суспільних відносин.

Вплив міжнародного права на національне часто пов’язаний із приведенням останнього у відповідність із міжнародними договорами. Проте аби забезпечити належну дію такого принципу міжнародного права, як рacta sunt servanda, потрібно узгодити із міжнародним договором не тільки законодавство, але й будь-яку іншу юридичну діяльність держави (наприклад, так тлумачити національне законодавство, щоб воно не “йшло у розріз” із міжнародно-правовим зобов’язанням). Звідси, приведення юридичної практики держави у відповідність із міжнародно-правовим договором – це правотворча, а також правотлумачна, правозастосувальна і правореалізаційна діяльність держави, здійснювана на виконання норм міжнародного договору або під його впливом задля усунення або запобігання суперечностям (невідповідностям) між національно-юридичними явищами і цими нормами.

Серед характерних рис взаємодії міжнародного і національного права як методологічної бази досліджуваної імплементації можна виділити: а) можливість як прямої специфічної дії деяких норм міжнародного договору (самовиконуваних), так і непрямої дії норм (несамовиконуваних), яка розпочинається лише після видання відповідного імплементуючого акта, а також б) погодження “конфліктів” між згаданими правовими системами шляхом визначення юридичної сили норм міжнародного права у національній правовій системі держави.

При дослідженні статусу міжнародних договорів у державі, зокрема тих, які стосуються прав людини, визначенні їх юридичної сили на основі конституційної практики держав встановлено, що конституційне формулювання про входження міжнародних договорів до складу саме національного законодавства, а не правової системи дозволяє, як видається, точніше визначити статус міжнародного договору, а відповідно і розширити зміст поняття “національне законодавство”, причому таким чином, аби розуміти під ним систему усіх джерел права даної держави. Таке розуміння системи законодавства дає змогу порівнювати юридичну силу відповідних норм міжнародних договорів і норм національного права як джерел однієї правової системи.

Розділ II – “Національна імплементаційна правотворчість” присвячено дослідженню правотворчих засобів механізму національної імплементації міжнародних договорів про права людини.

Задля того щоб встановити, на якому етапі виникає необхідність у національній імплементаційній правотворчості, тобто визначити момент її відліку, потрібно виділити, так би мовити, “точки стикування” приписів міжнародного і національного права. Такі точки неодмінно виникатимуть при врегулюванні спільної для цих приписів сфери суспільних відносин. У зв’язку з цим зроблено спробу аналізу – на прикладі України – окремих етапів міжнародної правотворчості та її переходу в правотворчість національну. Це пов’язано із поділом міжнародних договорів на новостворювані та ті, що вже існують і відкриті для приєднання до них (тобто чинні міжнародні договори). Відповідно встановлено певні особливості міжнародної і національної правотворчості держави щодо кожного із зазначених видів угод.

В результаті дослідження процесу “стикування” міжнародно-правових і національно-правових приписів виявлено наступні специфічні риси національної правотворчості:

1) можливість створення нового джерела національного права шляхом санкціонування дії норм іншої – міжнародної – правової системи;

2) забезпечення, у разі потреби, дії норм санкціонованого джерела права. При цьому така правотворчість: а) зумовлюється укладеним міжнародним договором, а тому є похідною від його положень; б) не може виходити за межі змісту міжнародного договору і повинна відповідати певним вимогам тлумачення норм міжнародного права; в) передбачає “процедуризацію” застосування міжнародно-правових норм, тобто встановлення порядку їхнього впровадження (імплементації); г) часто-густо пов’язана з переглядом національного законодавства, із приведенням його у відповідність до міжнародного договору (така правотворчість буде мати місце й у зв’язку з виконанням положень міжнародного договору, який хоча і не став частиною національного законодавства, однак має добросовісно виконуватися державою).

Сказане дозволяє зробити висновок про існування специфічного різновиду національної правотворчості, а саме: імплементаційної правотворчості.

При аналізі особливостей національної імплементаційної правотворчості варто врахувати те, що серед міжнародних договорів вирізняють ті, що стають частиною національного законодавства, і ті, що не набувають такого статусу. Дане дослідження обмежено аналізом розглядуваної правотворчості лише щодо першого виду договорів, оскільки саме до них належать міжнародні договори щодо прав людини (у тому числі і Конвенція).

Будучи інструментом, котрий входить до механізму національної імплементації, імплементаційна правотворчість характеризується своєрідними передумовами, стадіями, суб’єктами, способами здійснення.

Передумовою національної імплементаційної правотворчості слугує, як видається, конституційне закріплення положення про входження міжнародних договорів до складу національного законодавства. У зв’язку з цим висловлення державою згоди на обов’язковість для неї міжнародного договору можна розглядати як першу стадію національної імплементаційної правотворчості. Така згода може виражатися різними способами, передбаченими Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 року. В Україні, згідно Закону “Про міжнародні договори”, така згода може надаватися у формі ратифікації або ж приєднання до міжнародного договору. Дана позиція законодавця дає підставу піддавати критиці згаданий закон як такий, що обмежує сферу дії Конституції (а отже, не відповідає їй) і суперечить Віденській конвенції.

На цій стадії також вирішується питання про характер дії міжнародного договору про права людини (це зумовлюється специфікою приписів міжнародних договорів про права людини).

Специфіка прямої дії норм міжнародних договорів про права людини полягає у тому, що: а) така дія “санкціонується” у кожному конкретному випадку шляхом висловлення державою згоди на обов’язковість для неї конкретного договору, б) їй передує волевиявлення національного суб’єкта права, який і приймає рішення про самовиконуваність норми міжнародного договору, в) ця дія проявляється в рамках національного правопорядку, а не поза ним.

Процес встановлення самовиконуваності міжнародного договору має свої критерії, своїх ініціаторів, суб’єктів, свої юридичні форми.

Відтак, серед критеріїв самовиконуваності міжнародних договорів слід вбачати змістовний (в тому числі термінологічний) та процедурний.

Ініціаторів же встановлення самовиконуваності міжнародного договору потрібно відрізняти від тих суб’єктів, котрі приймають рішення про його самовиконуваність (чи несамовиконуваність). Коло останніх є дещо вужчим, і щоб їх встановити, потрібно врахувати різницю між органами, які ініціюють укладення міжнародних договорів, прогнозують наслідки такого укладення (наприклад, міністерство закордонних справ), та органами, котрі дають згоду на обов’язковість договору (як правило, це законодавець).

Рішення про визнання договору несамовиконуваним буде, очевидно, аналогічним рішенню про необхідність розробки проекту якогось закону. Крім того, воно може міститися і в законі про ратифікацію чи про приєднання до міжнародного договору або ж у звичайному (поточному) законі.

Другою стадією національної імплементаційної правотворчості є офіційне опублікування міжнародного договору про права людини. Ця стадія зумовлюється обов’язковістю офіційного оприлюднення таких договорів. На даній стадії національна імплементаційна правотворчість може бути припинена, якщо договір є самовиконуваним. У протилежному випадку цей процес продовжуватиметься, хоча його подальші стадії вже майже не відрізнятимуться від стадій звичайної національної правотворчості.

Оскільки способи національної імплементації міжнародних договорів, наведені в науковій літературі, безпосередньо пов’язані із правотворчою діяльністю держави, виникає потреба у визначенні їх прийнятності для досліджуваної імплементації. З огляду на те, що в основу такої імплементації покладено взаємодію міжнародного права із національним, а остання передбачає як пряму, так і опосередковану дію норм міжнародного договору, найбільш ефективним способом, який відповідатиме означеній взаємодії, буде автоматична інкорпорація (її здійснила й Україна), в результаті якої міжнародні договори вводяться до складу національного законодавства і яка передбачає можливість вчинення імплементаційних дій щодо несамовиконуваних норм міжнародного договору.

Проте імплементаційна національна правотворчість може “задіюватися" і з приводу встановлення та забезпечення відповідності національного законодавства та іншої юридичної практики держави міжнародним договорам, в тому числі і Конвенції, якщо констатується їх невідповідність останнім. Така невідповідність може бути виявлена як у процесі правотворчості держави, так і в ході правозастосувальної діяльності, до того ж може випливати із рішення Суду щодо даної держави та із змісту статті 33 Конвенції, яка встановлює, що будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке, на її думку, порушення положень Конвенції та протоколів до неї іншою Високою Договірною Стороною. І, як свідчать підготовчі матеріали до Конвенції, таке порушення виникає із простого факту існування закону, який вводить, приписує чи дозволяє заходи, несумісні із гарантованими Конвенцією правами і свободами. Тому, щоб усунути колізії міжнародного права і національного, виконати належним чином рішення Суду і запобігти таким порушенням Конвенції в подальшому, необхідно привести національне законодавство та іншу юридичну практику держави у відповідність із положеннями Конвенції.

Така діяльність має певні етапи, стадії, метод та способи.

Перший етап вбачається у розв’язанні питання щодо відповідності національного законодавства положенням Конвенції. В результаті цієї діяльності може бути встановлено наступне:

1) існує суперечність між нормами національного права і Конвенції;

2) має місце несуперечність норм національного права положенням Конвенції, яка помічається у тих випадках, коли: а) у національному праві є прогалина, тобто законодавчо не врегульовано ті суспільні відносини, котрі потрапляють у сферу дії Конвенції ( така прогалина, отже, зумовлена дією Конвенції у внутрішньому правопорядку держави); б) конвенційна норма вміщує оціночне поняття, а відповідна норма національного права – неоціночне (формально визначене) поняття; в) конвенційна норма вміщує неоціночне поняття, а норма національного права – оціночне поняття; г) конвенційна норма відсилає до національного закону. Це – лише деякі можливі різновиди такої несуперечності національного законодавства і Конвенції, які водночас ще не свідчать і про їх повну, беззаперечну відповідність;

3) існує відповідність норм національного права нормам Конвенції. При цьому можна констатувати певні різновиди такої відповідності залежно від: а) логічного обсягу норм національного нормативно-правового акта, який порівнюється із Конвенцією (за цим критерієм пропонуємо розрізняти загальну і часткову відповідність); б) рівня абстрактності порівнюваних приписів (тут можна виокремити первинну відповідність – різновидом останньої є, так би мовити, абсолютна (тотожна) відповідність, та похідну відповідність).

Встановлено, що вирішення питання щодо відповідності норм національного права положенням Конвенції має свій метод – порівняльно-тлумачний та свої стадії.

У разі, якщо висновок із зазначеного питання буде негативним, виникає потреба у розробці заходів по досягненню потрібної відповідності. І саме тоді починається другий етап приведення норм національного права у відповідність із вимогами Конвенції. На цьому етапі, якщо має місце суперечність (очевидна невідповідність) або ж несуперечність (можлива невідповідність) норм національного права вимогам Конвенції внаслідок існування прогалини в національному праві, задіюється національна імплементаційна правотворчість: приймається, доповнюється, змінюється або скасовується національний нормативно-правовий акт. Отже, насамперед така правотворчість забезпечує приведення національного законодавства у відповідність із нормами міжнародних договорів щодо прав людини і Конвенції зокрема.

У Розділі ІІІ – “Вплив рішень Європейського суду з прав людини на національну імплементацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини” аналізується така особливість національної імплементації міжнародних договорів про права людини (зокрема Конвенції), як вплив на неї актів міжнародних правозастосувальних органів, а саме – актів Суду.

Для держав-учасниць Конвенції знання і використання прецедентів Суду, що сформувалися при застосуванні її норм, є необхідною запорукою непорушення міжнародно-правових зобов’язань, котрі з цього акта випливають. На думку Р.Рісдаля, колишнього голови Суду, конкретні судові рішення формально обов’язкові тільки для тих держав, що виступають як відповідачі у конкретних справах. Однак інші країни фактично керуються ними при оцінці відповідності внутрішнього правового порядку вимогам Конвенції. У ряді випадків ці рішення спонукали держави, які не були стороною у певній справі, удосконалити своє законодавство і правозастосувальну практику. Крім того, у трактуванні Суду, Конвенція – це є не застиглий раз і назавжди документ, а живий договір, який розвивається і підлягає тлумаченню у світлі тих умов, що склалися на даний час. Отже, як зазначалося, не тільки у правотворчій, але й у правозастосувальній діяльності держави можуть використовуватися рішення Суду. Тому, щоб належно застосувати норму Конвенції правозастосувальним органам треба бути ознайомленими з цими рішеннями. Не виключена й ситуація, коли національні правозастосувальні органи звертатимуться за роз’ясненням норм Конвенції до компетентних органів держави. Останні ж, тлумачачи Конвенцію, у свою чергу мусять враховувати правила тлумачення міжнародних договорів, встановлені у міжнародному праві, і, отже, теж зважати на рішення Суду.

У зв’язку з цим у дисертації зроблено спробу: а) виявити можливі напрямки впливу рішень Суду на національну імплементацію Конвенції; б) з’ясувати роль, яку виконуватимуть рішення Суду в процесі національної імплементації Конвенції, тобто визначити імплементаційні можливості рішень Суду; в)виділити ті види діяльності держави, а також ті правові форми, які опосередковуватимуть рух рішень Суду у напрямку їх входження до складу національної правової системи.

Перший імплементаційний напрямок зумовлено обов’язковим виконанням рішення Суду державою, щодо якої це рішення було ухвалено.

Другий імплементаційний напрямок пов’язаний із можливим повторним розглядом (переглядом) справи, включаючи поновлення провадження у тих випадках, коли Суд визнав факт порушення Конвенції, особливо ж, коли потерпіла сторона зазнає і надалі значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту, а також й у тих випадках, коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті або внаслідок суттєвих процедурних помилок чи недоліків, котрі ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.У такий спосіб можна простежити вплив на національну імплементацію Конвенції не тільки рішення Суду, а й актів Комітету Міністрів Ради Європи, зокрема його Рекомендацій, на підставі яких здійснюватиметься перегляд справи в національних органах.

Третій імплементаційний напрямок впливу рішень Суду на досліджувану імплементацію – приведення національного законодавства у відповідність із Конвенцією – дозволяє уникнути ситуації порушення Конвенції.

Окрім імплементаційної національної правотворчості, про яку йшлося вище, ще одним засобом приведення норм національного права у відповідність із вимогами Конвенції слугує національне імплементаційне правотлумачення, яке має місце при несуперечності (можливій невідповідності) між такими нормами і вимогами Конвенції.

Залежно від ролі в імплементаційному процесі, імплементаційне національне правотлумачення розподіляється на такі види: а) статичне (“констатуюче”) і б) динамічне (або, так би мовити, перетворювальне) .

Четвертий імплементаційний напрямок пов’язаний із застосуванням норм Конвенції національними правозастосувальними органами, зокрема, судами.

П’ятим імплементаційним напрямком є тлумачення Конвенції національними суб’єктами права.

Шостий імплементаційний напрямок пов’язаний із діяльністю органу конституційної юрисдикції, зокрема Конституційного Суду України. Так, п. 2 і 4 ст. 13 Закону України “Про Конституційний Суд України” передбачають повноваження цього органу на визначення відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або ж тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, а також його повноваження щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Ефективність здійснення таких повноважень залежатиме певною мірою від урахування Конституційним Судом відповідних актів міжнародних правозастосувальних органів, зокрема рішень Суду.

Сьомий імплементаційний напрямок стосується впливу рішень Суду на правосвідомість представників органів держави, окремих громадян.

Відповідно до усіх зазначених напрямків з’ясовано, що імплементаційні можливості рішень Суду полягають у тому, що останні є:–

прикладом “зважування” інтересів особи та інтересів демократич-ного суспільства;–

додатковим критерієм відповідності норм національного законодавства нормам Конвенції;–

можливим зразком тлумачення і застосування норм Конвенції (який може використовуватися, окрім того, і при тлумаченні норм національного законодавства);–

одним із чинників впливу на правосвідомість посадових осіб держави та громадян.

Встановлено, що причинами неналежного виконання або невиконання державою її зобов’язань за договором про права людини є, зокрема, а) відсутність відповідності національного законодавства Конвенції; б) таке тлумачення і застосування національного законодавства органами держави, яке порушує цей акт; в) порушення національного законодавства (якщо воно відповідає Конвенції), а відповідно і порушення самої Конвенції; г) існування такої системи юридичних інстанцій і процедур, котра не забезпечує належну реалізацію гарантованих Конвенцією прав людини.

Закінчується розділ дослідженням загальних особливостей національного імплементаційного правотлумачення. До них віднесено наступні:–

предметом такого тлумачення є: а) норми іншої – міжнародної – правової системи, які хоча й увійшли до складу національного законодавства, проте продовжують зберігати зв’язок із міжнародною правовою системою, а тому їх тлумачення не може здійснюватися без урахування міжнародних вимог щодо тлумачення міжнародно-правових актів, б) норми міжнародних договорів про права людини, що презюмує вплив на їх тлумачення і актів міжнародних правозастосувальних органів;–

таке тлумачення має місце тоді, коли потрібно правильно застосувати міжнародний договір про права людини (зокрема Конвенцію) або ж встановити та забезпечити відповідність йому національного законодавства (це свідчить про те, що дане тлумачення може і передувати імплементацій-ній правотворчості, оскільки якщо буде встановлено, що такому договору не відповідають норми національного права, останні треба буде змінювати).

Специфіка імплементаційного національного тлумачення саме Конвенції проявляється, зокрема, й у його наступних різновидах. В одних випадках інтерпретація, тлумачення Конвенції Судом просто “переноситься” як певний зразок, правило розуміння до національної правової системи: тоді має місце, якщо можна так висловитися, “запозичене” тлумачення. В інших же випадках саме рішення Суду також потребує тлумачення-роз’яснення у національному праві; тут ми матимемо справу із “тлумаченням