Харківський національний університет

імені В. Н. Каразіна

РАДЧЕНКО ОЛЬГА ІВАНІВНА

УДК 811.161.2:001.4

Мовна норма і варіантність

в українській науковій термінології

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків - 2000

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі української мови Харківського національного

університету імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник кандидат філологічних наук,

доцент кафедри української мови

Харківського національного

університету імені В.Н. Каразіна

Боярова Людмила Георгіївна

Офіційні опоненти доктор філологічних наук,

професор кафедри української мови

Харківського державного педагогічного

університету імені Г.С. Сковороди

Дорошенко Сергій Іванович;

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри українознавства

Харківської державної академії

технології та організації харчування

Покровська Ольга Анатоліївна

Провідна установа Запорізький державний університет,

кафедра української мови,

Міністерство освіти і науки України,

м. Запоріжжя

Захист відбудеться 25 жовтня 2000 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64. 051. 07 у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна за адресою : 61077, Харків, пл. Свободи, 4, ауд. ІІ - 37

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (61077, Харків, пл. Свободи, 4)

Автореферат розісланий “23” вересня 2000 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, професор І.В. Муромцев

1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У зв’язку з набуттям українською мовою державного статусу виникла потреба розбудови власне української термінології, що пов’язано з оновленням термінологічної мовної норми та її кодифікації. Нормативний аспект вивчення термінології звичайно пов’язують із мовною правильністю утворення, вживання, вимови та написання термінів. Без цього не можна забезпечити загальну повноцінність ні окремого терміна, ні всієї терміносистеми. Важливою для нормалізації термінології є теорія варіантності терміна.

У дисертації досліджується проблема мовної норми і варіантності на матеріалі української наукової термінології. Вітчизняні та зарубіжні мовознавці мають певні здобутки в осмисленні цієї проблеми. Різні її аспекти розглядалися у працях, присвячених загальним питанням норми і варіантності (В.Виноградов, К.Горбачевич, В.Іцкович, М.Пилинський), нормі саме в термінології (В.Даниленко, Т.Кияк, Л.Скворцов) і варіантності в термінології (К.Авербух, В.Молодець, Т.Пристайко). Більш вивченими в науковій літературі є залежність норми від мовної системи, критерії нормативності мовної одиниці, типологія варіантів слова. Але залишаються малодослідженими взаємозв’язки мовної норми і варіантності в термінології, структурні типи термінів-варіантів, причини їхнього виникнення та особливості функціонування. Незважаючи на великий обсяг лексикографічної продукції в сучасній Україні, немає й досі робіт, які б узагальнили досвід термінографів щодо розроблення зазначених одиниць у словниках. Актуальність теми дисертації зумовлена відсутністю у вітчизняному мовознавстві монографічних досліджень названих питань. Поглиблене вивчення термінів-варіантів необхідне для подальшої нормалізації української наукової термінології, а також для якіснішої кодифікації термінологічної мовної норми.

Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дисертація відповідає загальній науковій проблемі кафедри української мови Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна “Аналіз системи рівнів української мови ХVII – ХХ століть”.

Метою дисертаційної роботи є виявлення особливостей взаємозв’язку мовної норми і варіантності в українській науковій термінології. У роботі ставляться такі завдання:

1.

2.

3.

а) простежити співіснування та конкуренцію цих одиниць у словниках різних періодів;

б) з’ясувати особливості кодифікації окремих видів термінів-варіантів.

Проаналізувати ступінь адекватності кодифікації таких варіантних одиниць сучасній мовній нормі в термінології у словниках 90-х років ХХ століття.

2

Об’єктом вивчення є терміни-варіанти, зафіксовані в словниках 20-х – 90-х років ХХ століття. Визначення відповідності цих одиниць мовній нормі в термінології становить предмет дослідження. Аналізові піддано переважно термінологічні словники різних галузей науки, проте залучалися й інші види лексикографічних праць, бо термінологічна лексика унормовується не тільки у спеціальних термінологічних, але й у загальних двомовних, тлумачних, орфографічних та інших словниках. Більш докладно в роботі розглянуто словники 90-х років, адже саме вони пов’язані з виробленням мовної норми в українській термінології на сучасному етапі. Створена картотека термінів-варіантів нараховує понад 1500 варіантних одиниць. До термінів-варіантів належать: 1) різноманітні модифікації в межах тотожності слова (ейфорія, евфорія); 2) видозміни спільнокореневих одиниць (еліпсоїдальний, еліпсоїдний); 3) різні види синтаксичної варіантності (максимальна зливова витрата води, максимальна зливова витрата). Оскільки джерельною базою дисертаційного дослідження є словники, у ньому розглядаються тільки два перші типи варіантів, адже вони існують як у сфері функціонування, так і у сфері фіксації. Синтаксичні ж варіанти залежать від контексту і наявні насамперед у сфері функціонування (фаховій літературі, професійному мовленні). Крім того, вони менш цікаві з погляду мовної норми, бо їхня необхідність у термінології є загальновизнаною (наприклад, одиниць із пропущеними малоінформативними елементами). Правомірність же існування першого і другого типів варіантів у сучасних терміносистемах, відповідність їх нормам сучасної української літературної мови залишається на сьогодні гостро дискусійним питанням і потребує диференційованого підходу до кожного конкретного випадку.

Методи дослідження. У дослідженні термінів-варіантів застосовано переважно описовий метод, який дає змогу узагальнити і класифікувати мовні факти. Певною мірою залучено статистичний метод. Використовується і порівняльний метод, бо проблема висвітлюється як у синхронічному, так і в діахронічному аспектах, зокрема простежується взаємодія норми і варіантності на різних етапах розвитку вітчизняної термінології у ХХ ст.: протягом “золотого десятиліття” (20-х – середини 30-х років), часів певного послаблення роботи в галузі термінології (друга половина 30-х – 80-ті роки), а також періоду відродження та розбудови українських терміносистем (90-ті роки). Варіанти аналізуються з урахуванням ретроспективи і перспективи термінологічної одиниці.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше взаємозв’язки мовної норми і варіантності в українській термінології стали предметом спеціального дослідження у вітчизняному термінознавстві. До існуючих у термінознавстві критеріїв нормативності термінологічної одиниці додано критерій функціональної доцільності терміна. У роботі

3

запропоновано визначення термінів-варіантів, наявних у сфері фіксації, та умови їхньої ідентифікації, подано класифікацію термінів-варіантів, зафіксованих у лексикографічних працях 20-х – 90-х років ХХ століття. Багатоаспектно розглянуто проблему словникової кодифікації термінів-варіантів.

Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в доповненні й уточненні лінгвістичної характеристики таких понять, як “терміни-варіанти”, “мовна норма в термінології”, “словникова кодифікація”. Основні положення дисертації можна використати для подальшого розроблення теорії норми і варіантності в українській науковій термінології.

Практичне значення роботи – у виробленні нормативних рекомендацій щодо варіантних одиниць в українській термінології, бо це є дуже важливим саме зараз, коли впорядковуються вітчизняні терміносистеми. Одержані результати можуть прислужитися в лексикографічній роботі для опрацювання термінів-варіантів. Матеріали дисертації можна застосувати у спецкурсах і спецсемінарах, присвячених проблемам культури мови, а також у курсі термінознавства.

У дисертації використано основні положення статті, написаної у співавторстві з Л.Бояровою. Особистим внеском автора дисертації є визначення причин варіантності термінів у сучасних українських терміносистемах. Крім того, показано специфіку застосування однієї з вимог до терміна – евфонічності – у вітчизняній науковій термінології.

Апробація роботи. Результати дисертаційної роботи доповідалися на науково-методичних семінарах кафедри української мови Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, наукових конференціях: “Українська духовна культура в системі національної освіти” (Харків, 1995 рік), 2-ій Всеукраїнській науковій конференції “Українська термінологія і сучасність” (Київ, 1997 рік), 5-ій Міжнародній конференції “Современные проблемы лексикографии” (Харків, 1999 рік), а також на засіданні секції “Актуальні проблеми сучасної філології” наукової конференції “Міф і міфопоетика у традиційних та сучасних формах культурно-мовної свідомості” (Харків, 1999 рік). За матеріалами дисертації опубліковано 10 наукових праць, у тому числі 6 статей ( одна з них у співавторстві) і 4 тез.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, бібліографії (240 найменувань), списку використаних джерел (86 назв) і покажчика термінів-варіантів (365 позицій). Повний обсяг роботи становить 203 сторінки, текстова частина – 158 сторінок.

4

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, подаються загальні засади дослідження, формулюються мета та завдання дисертаційної роботи. У цій частині також вказано на наукову новизну дисертації, теоретичне і практичне значення.

Науковий підхід до нормалізації термінолексики передбачає розроблення загальнотеоретичних положень, пов’язаних із такими питаннями: особливості термінів (порівняно із загальнолітературними словами), місце термінології в структурі сучасної української мови, сутність мовної норми в термінології. Перший розділ “Мовна норма в термінології” присвячено теоретичним засадам дослідження: розглядаються спільні та відмінні риси між терміном і загальнолітературним словом, визначення мовної норми сучасними мовознавцями, особливості мовної норми в термінології, критерії нормативності мовної одиниці в загальнолітературній мові і в термінологїї.

У мовознавстві нараховується більше десяти вимог, які ставлять учені до терміна, і майже кожен термінолог підкреслює необхідність його нормативності. А.Крижанівська, В.Лейчик, Д.Лотте, Л.Симоненко, О.Реформатський розглядають мовну нормативність терміна як один із найважливіших критеріїв оцінювання цих одиниць. Щоправда, існує й такий погляд, що терміни підлягають особливому нормуванню, основою якого є не літературна, а виробнича правильність (Н.Васильєва, Н.Подольська, А.Суперанська). В українському термінознавстві терміни розглядаються, з одного боку, як елементи загальнолітературного словникового складу, з другого – як одиниці самостійної функціональної мови – мови науки. Тому для вітчизняного термінознавства актуальною є думка, що нормативність термінів – це подвійне явище, оскільки термін має відповідати і нормам літературної мови, і термінологічним вимогам. На сьогодні зміст поняття “мовна норма в термінології” чітко не визначений як у вітчизняній, так і в зарубіжній мовознавчій науці. У широкому розумінні мовною нормою в термінології вважають правильність утворення і вживання термінів. Термінологія будь-якої науки формується на ґрунті національної літературної мови – мови нормованої і впорядкованої. Це зумовлює те, що мовна норма в термінології має набагато більше спільних рис із загальнолітературною нормою, ніж специфічних. У дисертації літературна мовна норма розуміється як реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі мови і становить єдину можливість або кращий варіант для конкретного випадку, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку. Кожна зміна нормативних правил у загальнолітературній мові обов’язково стосується і термінології. Терміни так само, як і інші слова, вимовляються за загальнолітературними нормами орфоепії. Цим нормам підпорядковуються і питомі терміни, і

5

запозичені з інших мов. Усі терміни розподіляються за типами словозмін, притаманними літературній мові. Запозичення входять до існуючих у мові словозмінних парадигм відповідно до правил граматичної адаптації. Незважаючи на певну специфічність термінів порівняно зі звичайними загальнолітературними словами, перші мають відповідати всім нормам літературної мови. Інша річ, що можна говорити про особливості мовної норми в термінології, які виявляються переважно в термінологічному словотворенні, тоді як орфографічні, орфоепічні, акцентуаційні та граматичні норми є загальнолітературними.

Важливим аспектом проблеми мовної норми в термінології є розроблення критеріїв цієї норми, тобто ознак, за допомогою яких визначається нормативність чи ненормативність термінологічних одиниць. У дисертації розглядаються особливості застосування основних загальномовних критеріїв нормативності (системного, статистичного та критерію зразка) у термінології. Для української термінології критерії значною мірою пов’язані з умовами, в яких вона розвивалася й розвивається, наприклад, із мовною політикою суспільства. Так, у радянський період панівними були статистичний критерій та критерій відповідності системі російської мови (хоча останній офіційно не висувався). У 20-х – середині 30-х років ХХ століття та в останнє десятиліття основним є критерій відповідності термінологічної одиниці системним можливостям української мови. Застосовуючи його на сучасному етапі розвитку вітчизняної термінології, вдалося позбутися в українських терміносистемах багатьох чужомовних непродуктивних моделей, замість скалькованих термінологічних одиниць запровадити до активного вжитку напівзабуті питомі терміни або засобами рідної мови створити нові термінологічні одиниці (наприклад, замість одиниць алгебраїчний, довіритель рекомендовано вживати алгебричний, довірник). Саме для оцінювання термінолексики в реферованій роботі запропоновано ще один критерій нормативності – критерій функціональної доцільності термінологічної одиниці, відповідність якому є необхідною умовою для точного називання наукового поняття, хоча цей критерій може дещо суперечити системному. Так, іноді не варто відмовлятися від усталеного терміна-кальки, якщо той виконує в мові певну смислорозрізнювальну функцію і не дублює національний термін (наприклад, поставка), бо у вітчизняній термінології відсутній рівноцінний за понятійним обсягом питомий термін (мовна одиниця постачання називає інше поняття). Критерії нормативності є необхідними для розв’язання завдань нормалізації українських терміносистем.

Якщо в термінології одна одиниця плану змісту має кілька одиниць плану вираження, виникає проблема мовної норми і варіантності. У другому розділі “Варіантність у термінології” з’ясовується сутність варіантності термінів (зокрема розмежовується варіантність і синонімія), пропонується класифікація термінів-варіантів, наявних у лексикографічних працях 20-х – 90-х років ХХ століття, та аналізується кожна з груп цієї класифікації.

6

У сучасному мовознавстві встановлено, що варіантність – обов'язкова властивість літературної мови. Ця думка є слушною і для української термінології, у якій не завжди одне наукове поняття співвідноситься з однією мовною одиницею. Часто в термінознавстві всі види розбіжностей планів вираження при збігові планів змісту термінів називають синонімією (І.Кочан, Г.Мацюк, О.Нечитайло, Т.Панько). Деякі дослідники, навпаки, називають варіантами і різнокореневі дублети, і формальні модифікації в межах тотожності того самого слова, і термінологічні одиниці, що репрезентують близькі, але не тотожні сигніфікати того ж денотата ( Т. Пристайко, К. Авербух). Різні погляди залежать від аспекту дослідження варіантних одиниць, від різних підходів до вивчення цього явища.

У дисертації варіантами терміна вважаються одиниці, у знаковій формі яких використовується той самий мовний матеріал, але дещо видозмінений (столітник, столішник; вісмут, бісмут; алгоритм, алгорифм; сервітутний, сервітутовий). Такі варіанти доцільно відмежовувати від синонімів, а це не завжди послідовно робиться в науковій літературі. Термінами-синонімами в реферованій роботі називаються переважно різнокореневі термінологічні одиниці, синонімія розглядається як семантичне явище, а варіантність – як структурне. У плані вираження між синонімами здебільшого немає нічого спільного, а варіанти виникають унаслідок видозміни тієї самої мовної форми терміна (наприклад, синоніми дисперсія та розсіювання і варіанти неоцератод та неоцератодус). Терміни-синоніми можна вважати варіантами хіба що з семантичного погляду (та й то не завжди). "Абсолютність" синонімів часто є умовною хоча б тому, що вони можуть мати розбіжності у сполучуваності з іншими словами (наприклад: структурна і прикладна лінгвістика, а не мовознавство), чого не спостерігається у варіантів (крім випадків чергування “у – в”, “і – й”). Синоніми, на відміну від варіантів, здатні виконувати в наукових текстах функцію заміщення та уточнення (наприклад, синонімічні пари, які складаються з іншомовного терміна та питомого: асиміляція, уподібнення; аквілегія, водозбір), а отже, не завжди відіграють деструктивну роль. Але важко уявити функціонування в одному науковому джерелі, скажімо, варіантів шизофренія і схізофренія.

У дослідженні пропонується виділяти варіанти терміна на підставі таких ознак: 1) збіг сигніфікатів термінологічних одиниць; 2) збіг денотатів (якщо вони є); 3) спільна коренева частина знакової форми цих одиниць; 4) подібність морфолого-словотворчої структури; 5) відсутність додаткового інформативного навантаження у термінів-варіантів. Комплексне застосування цих умов ідентифікації термінів-варіантів допоможе розрізнити варіанти і синоніми в термінології, що іноді буває проблематичним. Відповідно подається таке визначення: терміни-варіанти – це тотожні за значенням спільнокореневі термінологічні одиниці, що розрізнюються деякими розбіжностями знакової форми в межах того самого номінанта: місцем наголосу,

7

фонемами, афіксами або їхнім поєднанням. Наприклад: мерономія, мерономія; макрокефалія, макроцефалія; терарій, тераріум.

Вивчення варіантності в термінології передбачає поділ термінів-варіантів за формальними ознаками. Хоча в українському і зарубіжному термінознавстві й існує кілька класифікацій термінологічних варіантів, вони не відзначаються вичерпністю, а загальноприйнятої класифікації таких одиниць узагалі немає. Це зумовлено насамперед різним розумінням поняття "варіанти терміна" як у вітчизняному, так і в зарубіжному мовознавстві. Оскільки в дисертації варіювання термінів розглядається як модифікація знакової форми терміна в межах тотожності того самого номінанта, то пропонується класифікувати ці варіанти залежно від формального елемента, який відрізняє їх. Серед термінів-варіантів, наявних в аналізованих словниках 20-х – 90-х років XX століття, виявлено акцентні, фонематичні, морфологічні, словотворчі та комбіновані варіанти.

Акцентні варіанти виникають унаслідок нейтралізації наголосу як щодо значення термінів, так і щодо розрізнення їхніх форм (мезоболія, мезоболія; договір, договір; зародковий, зародковий). Вони є наслідком еволюційних процесів у системі наголосу і загалом породжуються тими ж причинами, що й зміни в наголошенні загальновживаних слів. Поява варіантних наголосів викликана переважно дією граматичної аналогії, тенденцією до врівноваження наголосу окремих груп слів, а також недостатньою засвоєністю термінів іншомовного походження. Серед акцентних варіантів питомих термінів виділяються такі основні групи: префіксальні безсуфіксні іменники чоловічого роду (приріст, приріст), префіксальні іменники жіночого роду з суфіксом -к- (наважка, наважка), іменники жіночого роду з суфіксом -ин- (речовина, речовина), прикметникові термінологічні назви з суфіксами -ов- (надглотковий, надглотковий), -н- (водовимісний, водовимісний), -ян- (пароповітряний, пароповітряний). Серед акцентних варіантів запозичених термінів найбільшу групу становлять одиниці, які виникли внаслідок взаємодії грецької і латинської акцентологічних моделей (агнатія, агнатія). На сучасному етапі розвитку мови скорочення кількості акцентних варіантів термінів відбувається набагато повільніше, ніж, наприклад, фонематичних. Це можна пояснити, по-перше, тим, що в українській літературній мові варіантність норми в акцентології надзвичайно розвинена, по-друге – функціонуванням наголосу в усному мовленні, яке важче проконтролювати нормалізаторам. Існування великої кількості нормативних акцентних варіантів у термінології підтримується самою системою української мови.

Фонематичне варіювання торкається тих фонем, які зберігають фізіолого-акустичні ознаки, що мають дистинктивне зна-чення, але втрачають фонологічне протиставлення (аглікон, аглюкон; гексаметр, гекзаметр; кардіалгія, кардіальгія). Втрата цих нормальних функцій фонем визначається тут не позиційними, а історичними закономірностями розвитку звукового ладу

8

української мови і характером фонетичної адаптації запозичених слів. Фонематичні варіанти термінів досить численні й різноманітні. Серед внутрішньосистемних чинників їхнього виникнення можна виділити тенденції до милозвучності (іудаїзм, юдаїзм; іон, йон), до врівноваження вокалізму та консонантизму в мовленнєвому потоці (угнутість, вгнутість; ржавіння, іржавіння). Екстралінгвістичними чинниками є інтерференція мов, мовна політика суспільства (двопородний, двопорідний; гешування, хешування; хемія, хімія). У роботі подаються такі основні групи фонематичних варіантів: одиниці, які різняться голосною фонемою (склерома, склерема), твердістю – м’якістю фонем (алкалоїд, алькалоїд), глухістю – дзвінкістю фонем (ентопаразити, ендопаразити), кількістю фонем (амбістома, амблістома); виникають унаслідок протетизації або епентетизації (іпотечний, гіпотечний); рунтуються на чергуванні звуків (імовірність, ймовірність). Фонематична варіантність, на відміну від акцентної, не має регулярного підтримування в системі сучасної української мови, бо позиційно не зумовлена субституція фонем – небажане явище з погляду зручності розпізнання слова.

Виникнення морфологічних термінів-варіантів також пов'язано зі зміною звукової оболонки слова, але тих його частин, що мають не лексичне, а граматичне значення (дискет, дискета; кандидомікоз, кандидомікоза). Серед морфологічних термінів-варіантів, зафіксованих саме в лексикографічних працях, основну групу складають так звані родові варіанти, тобто варіантні одиниці, варіювання в закінченні яких спричиняє зміни у формі граматичного роду. Родові терміни-варіанти в сучасних українських терміносистемах трапляються, головним чином, серед запозичених термінів, бо в період їхнього засвоєння українською мовою відбувається коливання форм роду. Ще з давніх часів чимало наукових термінів того самого кореня мали різний граматичний рід: у Східній Україні здебільшого на зразок російської мови (синтез, туберкульоз, анілін), а в Галичині – переважно на зразок польської (синтеза, туберкульоза, аніліна). Деякі сучасні словники наводять тільки форми жіночого роду (ідіома, парафраза), інші – чоловічого (алофон, аломорф),а часом ще й сьогодні пропонуються як нормативні обидва варіанти (оферт, оферта; банкнот, банкнота). Випадки морфологичної варіантності серед питомих термінів є поодинокими (невиплат, невиплата). На сьогодні важко сказати, яка родова форма закріпиться як нормативна.

Різниця між словотворчими термінами-варіантами частково торкається морфемної структури терміна (неоцератод, неоцератодус; амперметр, амперометр; дендритичний, дендритний; сповільнювач, уповільнювач (нейтронів)). Питання про ці одиниці (їх називають словотворчими, морфологічними чи дериваційними варіантами або синонімами) і в українському, і в зарубіжному мовознавстві залишається дискусійним. Одні вчені розуміють їх як варіанти (О.Ахманова, М.Карп’юк, А.Крижанівська, В.Семиряк, Л.Симоненко, В.Чабаненко), інші –

9

виводять за межі варіювання (К.Горбачевич, О.Іваннікова, Ф.Філін). У термінології спільнокореневі одиниці, ідентичні за денотатом і сигніфікатом, з синонімічними афіксами або відмінні наявністю-відсутністю певного афікса, доцільно вважати варіантами того самого терміна. Ці одиниці відповідають умовам ідентифікації термінів-варіантів, які наводилися вище. Але такі варіанти треба піддавати ретельному аналізові, бо саме в термінології виразною є тенденція до спеціалізації афіксів, тобто за кожним із них часто закріплюється інше значення (спиртний, спиртовий; барбарисні, барбарисові). Причинами виникнення словотворчих варіантів є зміна продуктивності паралельних дериваційних форм (коваріаціальний, коваріаційний), десемантизація афіксів, унаслідок чого вони втрачають своє первісне значення (ундинка, ундина; хрящик, хрящ), пристосування іншомовних термінів до системи української мови (парезис, парез; інгресус, інгрес). Серед словотворчих варіантів термінів виділяються одиниці грецького і латинського походження з кінцевими структурними елементами і без них (стробіл, стробіліс), варіанти з подвійною словотвірною мотивацією (грудина, груднина), одиниці з матеріально вираженим та нульовим афіксом (зонтикоцвітні, зонтикоцвіті), варіанти з синонімічними афіксами (міжщелепний, міжщелеповий) та деякі інші групи. Саме в словотвірному оформленні термінів особливо активно йдуть пошуки української ідентичності.

Іноді явище варіантності проектується на різні рівні мови одночасно, і в цих випадках виникають комбіновані варіанти. В українській термінології ми виділяємо такі групи зазначених одиниць: акцентно-морфологічні (гіпофіз, гіпофіза), акцентно-словотворчі (стержневий, стержньовий), фонематично-морфологічні (іхтіоз, іхтійоза), акцентно-фонематичні (алфавіт, алфавіт, альфабет), фонематично-словотворчі (безвідний, безводий).

Спостереження доводять, що варіювання термінів продовжується певний період, після чого продуктивний варіант здебільшого витісняє свого конкурента (наприклад, замість варіантів апартхейд, апартеїд; металічний, металевий; синусоїдальний, синусоїдний залишилися у сучасних словниках одиниці апартеїд, металевий, синусоїдний). Іноді варіанти співіснують як нормативні певний період (магніт, магнет; циркумфлексний, циркумфлексовий), а з часом деякі розходяться у значеннях, набуваючи статусу окремих термінів (акселерація (психол; медичн.), акцелерація (технічн.)). Варіантність – небажане явище, яке, створюючи певну надлишковість мовних елементів, суперечить уніфікації термінології, дестабілізує мовну норму. Переважна більшість дослідників розглядає варіанти в термінології як свідчення її невпорядкованості та недосконалості. Якщо в загальнолітературній мові варіантність переважно є показником її стилістичного багатства, то в термінології це небажане явище. Варіантні термінологічні одиниці ускладнюють оволодіння та користування термінологією, бо не містять ніякої нової інформації. Крім того, вони порушують чіткість терміносистем, створюють загрозу нерозпізнання окремих

10

термінів та варіантних форм терміна (порівняймо: алкени й алкани – різні терміни, а демередж і демуредж – фонематичні варіанти того самого терміна). Але на ранніх етапах формування терміносистем терміни-варіанти є навіть корисними, бо надлишковість форми допомагає обрати більш раціональний спосіб вираження наукового поняття.

Складність взаємозв’язків мовної норми і варіантності в термінології відбивається в лексикографічній практиці. У третьому розділі дисертації “Словникова кодифікація термінів-варіантів” розглядається розроблення зазначених одиниць у лексикографічних працях, аналізується відповідність словникової кодифікації мовній нормі в термінології, простежується співіснування та конкуренція термінів-варіантів у словниках 20-х – 90-х років ХХ століття. Сучасна українська термінографія не має єдиної системи опису термінів-варіантів. Існують чотири різні способи подання цих одиниць у словниках: терміни-варіанти об’єднують сполучником “і”, комами, подають у дужках або взагалі в різних словникових статтях. У роботі пропонується наводити варіанти в одній статті за алфавітом (і тоді рекомендований варіант виділяти графічно, про що зазначати в передмові) або першим подавати рекомендований.

Лексикографічний принцип нормативності загальновизнаний, а лексикографію вважають кодифікацією на рівні слова. Кодифікація розглядається як усвідомлена і зафіксована норма. Позитивними рисами кодифікації є те, що вона дозволяє замінити інтуїтивні уявлення про норму знаннями про неї, сприяє стабільності термінологічної мовної норми, а негативними – відставання кодифікації від норми. Неадекватність кодифікації мовній нормі можна пояснити кількома причинами. По-перше, швидкість змінювання норм у термінології випереджає укладання словників. По-друге, автори термінографічних праць іноді мають досить суб'єктивні погляди на мовну норму, кодифікуючи одиниці, які об'єктивно не відповідають системі української мови, або новотвори, що не пройшли апробацію в терміносистемах. Кодифікація мовної норми в термінології має спиратися на внутрішні закономірності й тенденції розвитку мови.

Словник безпосередньо пов’язаний із виробленням мовної норми в кожну епоху. Вітчизняна термінографія пройшла кілька етапів, на яких позначилися зміни в поглядах на нормування української термінології. Так, у 20-х – середині 30-х років ХХ століття більшість термінографів дбала, про встановлення української ідентичності термінів, їхню відповідність системним можливостям рідної мови. Мовознавці заперечували використання в українській мові (і в українській термінології також) віддієслівних іменників з суфіксом -к-, активних дієприкметників на -чий, іменників із суфіксом -щик- тощо. Термінографічні видання цього періоду містили обмежену кількість варіантів, скалькованих з російської мови. Одним із концептуальних положень термінологічної теорії зазначеного періоду було те, що іншомовні

11

терміни мали засвоюватися безпосередньо з мови-продуцента, без прямого впливу будь-якої мови-посередника, на що вказували Т.Садовський, І.Шелудько. Як відомо, українська термінологія тих років була ще не уніфікованою, з численними варіантами (словникові статті часом містили 3 варіантні одиниці, наприклад: аритметика, арифметика, арихметика). Досить поширеними у цей час були фонематичні варіанти питомих і запозичених термінів (кров, крів; голінка, голянка; кряж, криж; адіабата, адіябата; хлор, хльор), а також морфологічні варіанти запозичених термінів (емаль, емаля; бензин, бензина). Терміни-варіанти в словниках цього періоду не розглядалися як недолік терміносистем, а вважалися одним із способів їхнього унормування. Звичайно, не з усіма настановами мовознавців цих років можна погодитися, проте безперечно позитивним є те, що термінологи цього періоду намагалися створити національну термінологію, спираючись насамперед на систему української мови, і відповідно кодифікували системно зумовлені одиниці. Багато питань, які порушуються в українському термінознавстві сьогодні, беруть свій початок ще з термінографічної практики 20-х – середини 30-х років, тому теоретичний і практичний доробок лексикографів цього періоду дуже цінний і має прислужитися сучасним ученим.

У другій половині 30-х років лексикографічна робота в Україні уповільнилася: друкувалися лише “термінологічні бюлетені” – списки українських відповідників до найпоширеніших російських термінів. Якщо вступні частини словників 20-х – початку 30-х років часом містили теоретичні настанови до розв'язання конкретних термінологічних проблем, то вступи бюлетенів були спрямовані проти “хибних методологічних засад буржуазних націоналістів” і “націоналістичних перекручень” в українській термінології. Багато словників знищили, нові з’являлися рідко. Із них було усунено велику кількість термінів, створених за питомими моделями, і залучено кальки з російської мови. Переважна більшість іншомовних запозичень потрапляла тепер до української термінології через цю мову.

З кінця 30-х років починається послідовна русифікація української термінології, а активна термінографічна робота в Україні припиняється майже на чверть століття. Наприкінці 50-х років спостерігається певне пожвавлення словникарства, і з часом з’являється багато словників з різних галузей знання. Лексикографічні праці другої половини 50-х – 80-х років (у дисертації вони аналізуються за десятиліттями) мають багато спільних рис, зокрема кодифікацію термінологічних одиниць, які суперечили системним можливостям української мови. В українському радянському термінознавстві вважалося, що активне залучання до українських терміносистем віддієслівних іменників на позначення процесів дії з суфіксом -к-, моделей російських прикметникових назв з суфіксом -очн- тощо є виправданим, бо такі тенденції нібито закладені в українській літературній мові, а з 50-х років вони активізувалися. Така штучна “активізація” цих процесів розхитувала

12

системні межі української мови, саме ж поняття “система української мови” ставало все більш розпливчастим. У словниках другої половини 50-х – 80-х років часто як єдино можливі подаються терміни, що з’явилися під впливом російської мови (арочний, сиворотка, випуклий), хоча в українській термінології вже тоді існували мовні одиниці, які відповідали системі нашої мови (арковий, сироватка, опуклий).

Лексикографічні праці зазначеного періоду не мають принципових розбіжностей щодо якісного складу термінів-варіантів. Досить розвиненою є акцентна варіантність. Найбільше таких варіантів серед прикметникових термінологічних назв (коропові, коропові; кнопковий кнопковий (запобіжник); бездовідний, бездовідний), префіксальних іменників чоловічого роду (розплід, розплід), а також серед іменників з суфіксом –ин- (свидина, свидина). З 70-х років у словниках з’являється значна кількість варіантів запозичених термінів: насамперед фонематичних (оксиморон, оксюморон; пунсон, пуансон; анклав, енклав) і словотворчих (мікрокосмос, мікрокосм; алюмінотермія, алюмотермія; палеантропи, палеоантропи; гліцерофосфати, гліцеринофосфати). Розгалужена варіантність пояснюється недостатньою засвоєністю іншомовних термінів українською мовою. Менше засвідчується морфологічних варіантів (авіз, авізо; аневризм, аневризма; спазм, спазма). Зрідка трапляються в словниках цього періоду комбіновані варіанти (карієс, каріоз). У 80-х роках діє досить виразна тенденція до зменшення кількості фонематичних, словотворчих і морфологічних варіантів запозичених термінів (наприклад, із варіантів дистилят, дестилят; троостит, тростит; міокардій, міокард залишилися відповідно дистилят, троостит, міокард). Але скорочення варіантів відбувається не завжди послідовно, до того ж подання деяких термінологічних одиниць як рекомендованих почасти необрунтоване.

Інтенсивний розвиток вітчизняної термінології в 90-х роках зумовив оновлення мовної норми в цій підсистемі загальнолітературної мови і спричинив появу багатьох термінологічних та інших словників. У них дещо зменшилася кількість варіантів термінів завдяки частковому усуненню кальок з російської мови, а також деяких морфологічних і словотворчих варіантів. Серед акцентних варіантів залишилися ті ж основні групи, які наводилися і в словниках попередніх років: терміни іншомовного походження на -ія, питомі терміни – префіксальні іменники і прикметникові термінологічні назви. Але в лексикографічних працях збільшилися кількість і види фонематичних варіантів запозичених термінів. Цьому сприяло переосмислення шляхів фонетичної адаптації іншомовних слів, пов'язане з посиленням уваги до термінологічних мовних норм 20-х – 30-х років XX ст., а також із прагненням позбутися невластивих українській мові запозичень. Тому в деяких сучасних словниках з’явилися варіанти, яких не було в термінографічних працях попередніх десятиліть (хльор, йон, анйон, ортографія, автоліза), та

13

усунулися одиниці, які вважалися нормативними протягом довгого часу (хлор, іон, аніон, орфографія, аутоліз). Помічено, що термінографи західних регіонів України більш активно кодифікують варіантні одиниці, яких уникали в термінологічних словниках після 30-х років. На сьогодні в українському термінознавстві існують різні концепції термінотворення (від традиційного калькування з російської мови до реставрації штучних витворів 20-х – 30-х років), що стимулює розвиток варіантності в термінології. Найбільше дискусій виникає з приводу фонематичних варіантів запозичених термінів. У кодифікації таких одиниць виділяються три основні тенденції: орієнтація на мовні норми 20-х – початку 30-х років, на російську термінологію і поєднання наведених двох тенденцій.

Проаналізований у третьому розділі матеріал дає підстави твердити, що кодифікація термінологічної мовної норми на різних етапах розвитку вітчизняної термінології й термінографії засвідчує зміни в теоретичному осмисленні норм, а також свідомий вплив суспільства на розвиток цієї норми. У процесі нормалізації термінології постає проблема відповідності термінів системним можливостям української мови, остаточно розв'язати яку досі не вдалося. У дисертаційній роботі висловлюються міркування про перспективи розвитку варіантності в українській науковій термінології. Зокрема прогнозується подальше усунення варіантних одиниць, які не відповідають системі української мови, а також розвиток системно зумовлених акцентних і фонематичних варіантів.

У висновках узагальнюються основні спостереження, зроблені під час вивчення взаємозв’язку мовної норми і варіантності в українській науковій термінології. Підтверджено, що термін може існувати у вигляді сукупності варіантів (так само, як і звичайне слово в загальнолітературній мові). Терміни підпорядковуються і термінологічним вимогам, і законам мови в цілому, тому в термінології поєднуються і протистоять одне одному стабільність, що є властивістю будь-якої знакової системи, і варіювання, притаманне лексиці загальнолітературної мови. За основу мовної норми в термінології треба брати норму загальнолітературної мови з урахуванням тих особливостей слововживання і словотворення, які більш властиві термінам і тому можуть бути розцінені як професійні варіанти норм загальнолітературної мови. У межах термінологічної мовної норми знаходиться все те, що збігається з нормою в загальнолітературній мові, а також те, що свідомо введено до термінології для вираження спеціального значення. Вона має набагато більше спільних рис із загальнолітературною нормою, ніж специфічних. Особливості мовної норми в термінології виявляються у термінотворенні та в застосуванні критеріїв нормативності мовної одиниці в цій галузі.

Варіантність, зазначається у роботі, є властивою рисою української наукової термінології. У лексикографічних працях 20-х – 90-х років ХХ століття містяться всі види варіантності

14

термінів: фонематичні, акцентні, морфологічні, словотворчі та комбіновані. Серед питомих термінів найбільше зустрічається акцентних і словотворчих варіантів. А серед запозичених – фонематичних. Меншу групу складають морфологічні та комбіновані варіанти. На сучасному етапі розвитку української термінографії дещо зменшилася кількість варіантних одиниць за рахунок усунення кальок з російської мови, а також деяких морфологічних і словотворчих варіантів, але водночас більше з’явилося фонематичних варіантів запозичених термінів.

Серед причин, що породжують виникнення варіантності в термінології, можна назвати загальні для всіх варіантів (наприклад, умови білінгвізму, відновлення і встановлення термінологами української ідентичності термінів, вплив територіальних діалектів) і специфічні для окремих видів варіантів (зміна продуктивності словотворчих типів, дія граматичної аналогії, тенденція до полегшення артикуляції, до вирівнювання наголосу в окремих групах термінів тощо). Саме в українській термінології багато вживаних варіантів з’явилося під впливом російської мови. Певною мірою стимулює варіантність і нечіткість окремих правил сучасного “Українського правопису”, що дає змогу термінографам вільно тлумачити деякі поняття (зокрема поняття “усталена традиція” щодо правопису іншомовних слів).

На різних етапах розвитку вітчизняної термінографії спостерігаються особливості кодифікації термінів-варіантів. Автори словників 20-х – середини 30-х років дбали про відповідність термінів системним можливостям української мови. У термінології 50-х – 80-х років мало місце викривлення кодифікованого і некодифікованого шарів термінолексики: з одного боку, в словниках закріплювалися варіанти, що не відповідали системі української мови, з другого – не кодифікувалися системно зумовлені одиниці. Проте всупереч загальній тенденції кодифікування термінологічних одиниць у цей період автори деяких словників фіксували саме ті варіанти, які відповідали системі української мови. У 90-х роках панівною є тенденція кодифікувати терміни, що відповідають системним можливостям нашої мови. У дисертації доведено, що словникова кодифікація з багатьох причин не завжди буває адекватною мовній нормі. Вона результативна тільки тоді, коли спирається на внутрішні закономірності й тенденції розвитку мови та глибоко обґрунтована мовознавчою наукою.

Перспективна норма в термінології може бути встановлена тільки внаслідок функціонально-динамічного вивчення її варіантів, причин їхнього виникнення та умов взаємодії. Дисертаційне дослідження є певним внеском у розвиток теорії й удосконалення практики мовної нормалізації.

15

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. Радченко О. Про акцентні варіанти термінів // Українська термінологія і сучасність: Зб. наук. праць. – К., 1998. – С. 167 - 170.

2. Радченко О. Про критерії норми в загальнолітературній мові і в термінології // Вісник Харківського університету: Міф і міфопоетика у традиційних та сучасних формах культурно-мовної свідомості. – № 448. – Х., 1999. – С. 382 - 389.

3. Радченко О. Терміни-варіанти в термінологічних словниках 90-х років ХХ століття // Вісник Харківського університету: Серія “Філологія”. – № 473.– Х., 2000. –
С. 170 - 174.

4. Боярова Л., Радченко О. До проблеми варіантності у сучасній українській термінології // Vocаbulum et vocabularium: Сб. науч. трудов по лексикографии.– Вып. 4.– Х.: ХЛО, 1997. – С. 55 - 57.

5. Радченко О. Лексикографічне розроблення українських термінів-варіантів
(60-ті – 90-ті роки ХХ століття) // Вестник Международного славянского университета. Серия “Филология ”. – № 4. – Х.: ХЛО, 1999. – С. 74 - 77.

6. Радченко О. Фонематичні варіанти термінів // Матеріали 2-ої Всеукр. наук. конф. “Українська термінологія і сучасність”. – К., 1997. – С. 168 - 171.

7. Радченко О. Мовна норма і сучасна термінографічна практика // Тези
4-ої Міжнар. наук. конф. “Проблеми української науково-технічної
термінології”, – Львів, 1996. – С. 16.

8. Радченко О. Норма і варіантність українського слововживання в період національного відродження // Тези доп. та повідомл. наук. конф. “Українська духовна культура в системі національної освіти”. – Х., 1995. – С. 28 - 29.

9. Радченко О. Про варіантність у термінології // Тези доп. Всеукр. наук. конф. “Українська термінологія і сучасність”. – К., 1996. – С. 82.

10. Радченко О. Про терміни-варіанти // Тези доп. 5-ої Міжнар. наук. конф. “Проблеми української термінології”, – Львів, 1998. – С. 70 - 71.

АНОТАЦІЇ

Радченко О.І. Мовна норма і варіантність в українській науковій термінології. – Рукопис.

16

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02..01 – українська мова. –