AREF
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
СОКІРКО ОЛЕКСІЙ ГРИГОРОВИЧ
УДК 947.05 (477): 355
ОХОТНИЦЬКЕ ВІЙСЬКО
ЛІВОБЕРЕЖНОЇ ГЕТЬМАНЩИНИ
1669-1726 рр.
07.00.01 – Історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ – 2000
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі давньої та
нової історії України історичного факультету
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
Науковий керівник: доктор історичних наук, професор
КАТРЕНКО АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ,
завідувач кафедри давньої та нової історії
України історичного факультету Київського
національного університету імені Тараса Шевченка
Офіційні опоненти: доктор історичних наук,
Професор ПУТРО ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ,
завідувач кафедри гуманітарних і соціальних дисциплін
Державної Академії керівних кадрів культури й мистецтв
кандидат історичних наук
БРЕХУНЕНКО ВІКТОР АНАТОЛІЙОВИЧ,
вчений секретар Інституту української археографії
та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
Провідна установа: Інститут історії України НАН України,
відділ історії України середніх віків
Захист відбудеться 18 вересня 2000 р. о 14 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському
національному університеті імені Тараса Шевченка
(01033, м.Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).
З дисертацією можна ознайомитись у науковій
бібліотеці Київського національного університету
імені Тараса Шевченка (01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58).
Автореферат розіслано 17 серпня 2000 р.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
кандидат історичних наук, доцент БОЖКО О.І.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів (12 підрозділів), висновків (загальний обсяг тексту основної частини дисертації – 178 с.), списку використаних джерел та літератури (25 с., 314 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 203 с.
Вступ. Актуальність теми. Друга половина 17 – початок 18 ст. є найбільш динамічним періодом в історії Лівобережної Гетьманщини, її суспільних і державних інститутів, значне місце серед яких посідали збройні сили. Гетьманське військо виступало гарантом державного суверенітету, речником зовнішньої й внутрішньої політики, стрижневою основою військово-політичної системи. Традиційно в полі зору науковців перебували проблеми і сюжети, повязані з устроєм, організацією та воєнною історією українського козацтва, а такому структурному елементу тогочасних збройних сил, як наймане військо, - приділялося порівняно мало уваги.
За доби середньовіччя й раннього нового часу найманство розвинулося в найбільш поширену систему комплектування збройних сил в Європі. Володарі абсолютистських держав прагнули надати розрізненим найманим формуванням характер постійних регулярних армій, зробити їх основним інструментом військово-політичного впливу.
Вивчення еволюції найманої служби в Україні останньої чверті 17 – початку 18 ст. на прикладі Лівобережної Гетьманщини дозволяє розкрити особливості державного та військового будівництва зазначеного періоду, характер розвитку українського військового мистецтва. Розробка цієї теми тісно повязана із проблемами історії зовнішньополітичної діяльності гетьманату, місцем України у військово-політичному балансі сил Європи.
Обєктом дослідження є охотницьке (наймане) військо Лівобережної Гетьманщини та його основні структурно-функціональні складові.
Предметом дослідження є принципи й тенденції розвитку найманого війська як альтеративного типу збройних сил Лівобережної Гетьманщини останньої чверті 17 – першої чверті 18 ст.
Стан наукової розробки проблеми. Окремі відомості про найманців, їхню участь у політичному житті гетьманату в історіографії 18 ст. наявні в роботах П.Симоновського та О.Рігельмана для яких характерна переважно негативна оцінка охотницького війська, навіяна творами старшинської опозиції (літопис Самовидця), які виступали проти зміцнення гетьманської влади. Величко С. Літопис.- К., 1991.- Т.2.- С. 113, 146-147, 159, 216, 241; История Русов или Малой России.- М., 1846.- С. 179, 186, 207; Краткое описание о козацком малороссийском народе…- М., 1847.- С. 108, 129-130; Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки.- К., 1992.- С. 140-141, 156, 174-175; Рігельман О. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі.- К., 1994.- С. 389, 409, 535 та ін.
Велике значення для розширення фактографічної бази історії Гетьманщини періоду Руїни та ліквідації її автономії мала поява оглядових праць Д.Бантиш-Каменського та М.Маркевича, котрі щодо військової й політичної історії зберігали основні установки “лояльного малоросійства”. Бантыш-Каменский Д. История Малой России.- К.,1993.- 275,475; Маркевич Н. История Малороссии.- М.,1842.- Т.3.- С. 258-259, 282-295, 317-318.
Постійним сюжетом соціально-політичної історії України охотницьке військо стало в працях народницької історіографії, зокрема, М.Костомарова. Не приділяючи найманству спеціальної уваги, Костомаров встановив звязок між покозаченими масами й поповненням охотницьких полків. У процесі боротьби народу за справедливий громадський устрій, на думку представників народницької течії, наймані війська виступали жорстокими провідниками старшинсько-гетьманської політики, сприяли вкоріненню в суспільний побут Гетьманщини авторитаризму, сваволі. Антонович В. Прилуцкий полковой асаул Михайло Мовчан и его записная книга //Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори.- К., 1995.- С. 222-223; Костомаров Н. Руина.- М., 1995.- С. 162, 236-237; Левицкий О. Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине 17 века.- К., 1875.- Вып.1. - С. 2, 32, 76, 83.
Різноманітні сюжети, повязані з матеріальним становищем найманців, персоналіями охотницької старшини, відображено в документальних публікаціях і працях О.Лазаревського. Учений помилково вважав, що назви “компанійські”, “сердюцькі” й “охотницькі” прикладалися до всіх найманих полків, як синонімічні. До найманих військ також були віднесені повстанські загони правобережних “покозачених” й козацькі полки С.Палія. Лазаревский А. Для истории компанейских полков //Киевская старина (КС).- 1901.- №10.- С.10-12.; Лазаревский А. Описание старой Малороссии.- К., 1888.- Т.1.- С.57, 101, 254, 369, 371, 400, 405, 467; К., 1893.- Т.2.- С.259, 276-277; К.,1902.- Т.3.- С.12, 35-36, 236, 297-298.
Історія охотницького війська в генеалогічному аспекті відбилася в науковому доробку М.Стороженка та В.Модзалевського. Їхні оцінки найманства та його ролі у внутрішньополітичному житті Гетьманщини спиралися на критерії, вироблені в працях М.Костомарова. Лукомский В.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник.- К., 1993. - С. 29, 121, 128; Модзалевский В. К истории компанейских полков //Труды Черниговской губернской ученой архивной комиссии.- Чернигов,1915.- Вып.11. - С.180-182; Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник.- К., 1910.- Т.2. - С. 386-388; Т.3.- С.148-149; Стороженко Н. Охочекомонный полковник Илья Федорович Новицкий //КС.- 1885.- №7.- С. 431-457.
На початку 20 ст. охотницьке військо фігурує в працях учених, котрі працювали в галузевій історії – економіки, фінансів, права, державних інститутів та соціальних відносин. М.Слабченко вперше подав характеристику організації найманих полків, справедливо звернувши увагу на їх залежність від гетьманів. Щоправда, важко погодитись із його інтерпретацією процесу формування найманих військ, які вчений плутав із покозаченими “охотниками”, а також твердженням про те, що “компании были самостоятельным учреждением в [реестровых] полках”. Слабченко М.Е. Малорусский полк в административном отношении.- Одесса, 1909.- С. 109-114. Пізніше, спираючись на марксистську методологію, Слабченко розглядав охотницькі полки як атрибут панівних експлуататорських класів. Слабченко М.Е. Организация хозяйства Украины: от Хмельнищины до мировой войны.- Одесса, 1925.- Т.4.- С. 4-6.
У роботах В.Мякотіна, Л.Окиншевича, А.Яковліва заторкнуто тільки окремі аспекти соціального складу, управління й правового статусу найманого війська. Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини 17 – 18 вв.- К., 1930.- Ч2. - С. 196-197; Яковлів А. Українсько-московські договори у 17 – 18 віках //Український історичний журнал.- 1994.- №2/3.- С. 142. Важливою рисою української історіографії цього періоду є дещо скоригована оцінка найманства (як свого роду замінника ненадійного козацтва), повязана з впливом її державницького напряму. Крипякевич І. Серби в українськім війську. 1650-1660 рр. //Записки наукового товариства ім. Т.Шевченка.- Львів, 1920.- Т.129.- С. 81-82.
У вітчизняній історіографії радянського періоду дослідження державних інституцій Гетьманщини, в тому числі й військових, не належало до кола актуальних проблем. Грунтуючись на марксистській соціології, вчені фактично реанімували погляд на найманство як на знаряддя старшинської еліти в класовій боротьбі. Відтак наймані полки фігурували в дослідженнях, присвячених класовій боротьбі або “зрадницькій” діяльності І.Мазепи, і не могли стати предметом самостійних студій. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво на початку 18 ст. //250 років Полтавській битві.- К., 1959.- С. 108; Дядиченко В.А. До критики буржуазно-націоналістичних перекручень історії України періоду Північної війни //Там само.- С. 52; Дядиченко В.А. Компанійські полки //Радянська енциклопедія історії України.- К., 1970.- Т.2.- С. 432; Майборода С.П. Охотницькі полки //Там само.- К., 1971.- Т.3.- С. 304.
Разом із тим, упродовж 60-90 рр. 20 ст. вітчизняна історична наука накопичила значну кількість робіт, присвячених проблемам, дотичним історії охотницького війська. Так, питання суспільно-політичної історії Гетьманщини досліджували О.Гуржій, Л.Мельник, О.Путро, історії державності – В.Смолій, В.Степанков, податкову систему й військові повинності – В.Борисенко. Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині 17 ст.- К.,1986; Гуржий А.И. Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине в первой половине 18 в.- К.,1986; Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея 17-18 ст.- К.,1997 та ін. Участь охотницьких полків у придушенні соціальних заворушень і старшинських виступів зачіпалася К.Стецюк. Стецюк К.І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50 – 70-х роках 17 ст.- К., 1960. - С.349.
Зарубіжна українська історіографія середини – другої половини 20 ст. історії найманого війська спеціально не зачіпала, принагідно згадуючи про охотницькі полки в контексті боротьби за автономні права Гетьманщини. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і Москва. Постановка питання //Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріяли.- Нью-Йорк - Київ- Торонто,1995.- С. 134-135; Полонська-Василенко Н. Історія України.- К., 1992. - Т.2.- С. 165; Gajecky G. The Cossack administration of the Hetmanate.- Cambridge, Mass., 1978. - Vol.1. - P. 83, 104, 156, 280, 303, 350, 357; Vol.2. - P. 408, 434, 508, 521, 584, 658.
Вітчизняна військово-історична школа в період свого становлення розглядала найманство досить поверхово (Н.Король, І.Крипякевич, О.Шпилинський), а в радянській Україні ця тематика взагалі була визнана ідейно шкідливою. Король Н. Українське козацтво – родоначальник кінного війська Московії-Росії.- Нью-Йорк, 1963.- С. 38-40, 55-56, 58; Крипякевич І.П. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років 20 ст.).- Львів, 1992.- С.226-227; Шпилинський О. Армія в перспективі історії нації (минулого й майбутнього) //За державність. Матеріали до історії війська українського. - Каліш, 1930. - Зб.2. - С. 106-108. Як частина гетьманського війська першої половини 18 ст. охотницькі полки розглядалися О.Апанович. Основна увага дослідниці при цьому фокусувалася на “післяполтавському” періоді їх існування, коли під тиском імперського уряду й адміністративним занепадом гетьманської влади наймане військо втрачало своє значення. Ця тенденція, сприйнята букавльно, зумовила малоаргументований висновок про апріорно низькі бойові якості найманства як такого. Апанович О.М. Збройні сили України першої половини 18 ст.- К., 1969. - С. 94-98.
Російська військова історіографія не надавала ваги українським найманим військам, як, втім і козацьким. Голицын Г.С. Всеобщая военная история средних времен.- СПб.,1877.- Ч.3.- С.122-127; Чернов А.В. Вооруженные силы Русского государства в 15 - 17 вв. - М., 1954.- С.166-167 та ін.
Власне самe наймане військо стало предметом наукових студій порівняно недавно. Його розгорнуту характеристику подав В.Дядиченко, висвітливши структуру, організацію, комплектування, управління та забезпечення охотницьких полків у контексті суспільно-політичного життя Лівобережної України. Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця 17 – початку 18 ст.- К., 1959.- С. 441-453. Спеціально присвячені охотницькому війську розвідки В.Заруби, створені із залученням нових джерел, акцентували увагу на бойовій діяльності найманців. Заруба В.М. Охотницьке (наймане) військо на Лівобережній Україні в останній чверті 17 ст. //ЗНТШ.- Львів, 1993.- Т.225.- С. 232-257; Його ж. Охочекомонний полковник Ілля Новицький та його архів //Рукописна та книжкова спадщина України.- К., 1993.- Вип.1.- С. 21-38; Його ж. Походи російських та українських військ на Крим у 1687-1689 рр. //УІЖ.- 1992.- №9. - С. 75-96; Його ж. Украинское казацкое войско в борьбе с турецко-татарской агрессией (последняя четверть 17 в.).- Харьков, 1993.
Отже, огляд літератури, присвяченої охотницькому війську, засвідчує відсутність комплексних праць з його історії як структурної частини військово-політичної системи Гетьманщини, участі в зовнішньо- та внутрішньополітичних конфліктах, розвитку військового мистецтва. Нечисленні дослідники розглядали наймане військо як застигле, незмінюване явище, не співвідносячи його історію з тенденціями розвитку військової організації в Україні та сусідніх державах. Надмірне акцентування уваги на залежності найманства від соціальної політики старшинських “верхів” значною мірою викривило його реконструкцію й повністю підмінило собою вивчення сутнісного аспекту його існування – військового мистецтва.
Метою дисертації є комплексне дослідження зародження, розвитку й бойової діяльності охотницького війська в контексті військово-політичної системи Лівобережної Гетьманщини. У відповідності з поставленою метою в дисертації автор розвязує наступні завдання:
розкриття передумов і причин виникнення найманства в збройних силах гетьманату;
визначення обставин формування охотницького війська Лівобережної Гетьманщини;
реконструкція характерних особливостей організації, управління, комплектування, забезпечення та озброєння найманих компанійських та сердюцьких полків;
визначення основних напрямків й характеру еволюції охотницького війська в рамках військово-політичної системи Лівобережної Гетьманщини;
встановлення планів військового будівництва щодо найманих формувань українського й російського політичного керівництва;
зясування масштабів участі найманого війська в рамках військових конфліктів за участю збройних сил Лівобережної Гетьманщини й характерних рис його військового мистецтва;
розкриття результатів й наслідків розвитку й діяльності охотницького війська в контексті військово-політичної історії Східної Європи.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1669-1726 рр., тобто період від юридичного оформлення Глухівськими статтями існування охотницького війська до його реформування російським урядом, яке поклало край організаційній цілісності найманого війська.
Методологічною базою дослідження є принципи історизму й обєктивності.
Методами дослідження є проблемно-хронологічний, типологій, порівняльно-історичний, також використано низку військово-історичних методик.
Джерельну базу дисертації можна умовно поділити на рукописні матеріали архівних зібрань та масив опублікованих матеріалів.
Значна кількість неопублікованих джерел виявлена в зібраннях Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, які переховують російську й українську актову документацію останньої чверті 17 – першої третини 18 ст.: колекція О. Лазаревського (Ф.1), “Історичні матеріали” (Ф.2), колекція Київського університету (Ф.8). З них особливо слід виділити т.зв. “збірки Новицького” (Ф.2) – архів впливового політичного та військового діяча Гетьманщини компанійського полковника І. Новицького. Збірки переховують різноманітну за змістом кореспонденцію між Новицьким і гетьманами І.Самойловичем, І.Мазепою, козацькою старшиною, чинами охотницьких полків, що дає змогу прослідковувати практично всі сфери діяльності окремої найманої частини. За видами документи поділяються на листи, універсали, інструкції, цидули й чолобитні.
У Центральному державному історичному архіві України в м.Києві опрацьовано документи з фондів Генеральної військової канцелярії (Ф.51), першої Малоросійської колегії (Ф.53) та Київської губернської канцелярії (Ф.59), що охоплюють переважно період 18 ст.. У видовому й кількісному відношенні ці документи є вельми різноманітними й численними. Однак їхня інформативна цінність істотно звужується, охоплюючи небойову діяльність охотницького війська.
Значний обсяг опублікованих джерел, що стосуються взаємин Гетьманщини з Росією, планування військових кампаній, їх перебігу міститься в “Источниках малороссийской истории” Д.Бантиш-Каменського (1858) та корпусних виданнях російських археографічних установ: “Акты, относящиеся к истории Западной России” (т.5, 1855), “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России” (тт.7-9, 12-13, 1872-1885), “Акты, собранные и изданные Археографической экспедицией Императорской Академии наук” (т. 4, 1836), “Дополнения к актам историческим” (т.11, 1869).
З-поміж опублікованих джерел цінну інформацію про побут найманців містять актові книги ратуш Лівобережної України, приватне листування урядників різних рівнів, а також ділова документація установ Гетьманщини. Ділова документація Гетьманщини 18 ст.: Збірник документів.- К., 1993; Лохвицька ратушна книга другої половини 17ст.- К.,1986; Мотыженский архив. Акты Переяславского полка 17 – 18 вв.- К.,1890; Приватні листи 18 ст.- К.,1987; Стороженки. Фамильный архив.- К., 1908.- Т.6.
Значний інтерес становлять російські документи, що стосуються власне військового аспекту існування й діяльності найманства початку 18 ст. До фундаментальних публікацій джерел цього періоду слід віднести використані в дослідженні “Письма и бумаги императора Петра Великого” (тт. 1-11, 1887-1964), походні журнали царської канцелярії, бойову документацію військових зєднань. Походный журнал 1696 г.- СПб.,1853; Походный журнал 1706, 1707, 1708 и 1709 гг.- СПб., 1911.
З-поміж наративних джерел велике значення мають т.зв. “козацькі літописи”. Їхні свідчення перевірені зіставленням з іншими джерелами. Величко С.Літопис.- К.,1991.- Т.2; Літопис Самовидця.- К.,1971 та ін.
Важливе значення для розвязання завдань дисертації мали публікації епістолярної та мемуарної спадщини українських і російських військових і політичних діячів, твори іноземних дипломатів і воєначальників. Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича.- М.,1859.- Ч.1; Записки А.Желябужского с 1682 по 2 июля 1709 г. – Спб., 1840 та ін.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що автор, на основі раніше не введених до наукового обігу джерел, комплексно реконструює й досліджує існування охотницького війська в усіх його найбільш суттєвих проявах: військовому, політичному. Виникнення, розвиток і функціонування найманства розглянуто як окрему історичну проблему.
Практичне значення полягає в тому, що її положення й висновки можуть бути використані науковцями в подальшій розробці тем і проблем з військової, соціально-економічної та політичної історії пізньосередньовічної України. Матеріали дослідження можуть також стати в пригоді при написанні узагальнюючих і спеціальних праць з історії війн, військового мистецтва, державних інституцій, внутрішньої політики Гетьманщини і соціальної структури при підготовці підручників, навчальних посібників, базових і спеціальних курсів з означених вище тем.
Апробація результатів і основних положень дисертації здійснювалася у формі доповідей на ряді наукових конференцій: “Гетьман Іван Мазепа та його доба” (Київ, 1994), Гетьманських читаннях, присвячених 400-річчю від дня народження Богдана Хмельницького (Київ, 1995), “Богдан Хмельницький – видатний державний діяч, полководець, фундатор Української козацької держави” (Київ, 1995), VI Всеукраїнських історичних читаннях “Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку” (Черкаси, 1996), “Михайло Грушевський і сучасність: до 130-річчя від дня народження” (Київ, 1996), “Визвольна війна українського народу середини 17 ст.” (Київ, 1998). Основні результати дисертаційної роботи обговорювалися на засіданнях кафедри давньої та нової історії України історичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка й були оприлюднені в авторських публікаціях загальним обсягом 6,8 друк. арк.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У першому розділі “Охотницьке військо як складовий елемент військово-політичної системи Лівобережної Гетьманщини” зясовуються передумови появи найманства в Україні, обставини й хід виникнення охотницького війська в Лівобережній Гетьманщині; розглядається характер еволюції охотницького війська в контексті планів військового будівництва кінця 17 – початку 18 ст.
Утворення постійного війська у найрізноманітніших формах було суттєвим чинником процесу утворення централізованих держав Європи. 17 ст., як період формування в цьому регіоні абсолютистської моделі влади, показало, що найбільш універсальним підгрунтям для цього виявилися саме наймані війська. Відповідно до загальних тенденцій по уніфікації державних інститутів, абсолютні монархи прагнули надати розрізненим і тимчасовим найманим контингентам характер постійних регулярних армій.
До початку Визвольної війни середини 17 ст. за допомогою найманців здійснювалося комплектування частини збройних сил Речі Посполитої, до складу якої входила більшість українських земель. Поява постійного професійного війська в гетьманській Україні теж грунтувалася на використанні найманства. У військово-технічному та політичному відношеннях найманство мало виступити замінником нерегулярного козацького війська, яке в умовах війн другої половини 17 ст. і періоду Руїни втрачало свою боєздатність. Усунути недоліки козацького війська, шляхом створення військових частин з принципово іншою системою комплектування, управління та забезпечення намагалися Б.Хмельницький та І.Виговський.
Поліцентризм політичної влади й розчленованість українських територій на початку 60-х рр. 17 ст. прискорили розвиток найманства. Втягнуті в сфери впливу сусідніх великих держав, ліво- та правобережні гетьмани поступово нарощували кількість найманих частин і використовували їх у боротьбі як із зовнішніми, так і внутрішніми суперниками. Необхідними передумовами цього були міжнародне визнання поділу українських земель між Річчю Посполитою та Московською державою (Андрусівський договір 1667 р.) і значне посилення гетьманської влади, здатної покласти край Руїні. Лівобережні гетьмани, закріпивши за собою основні функції державного управління (адміністративна, фінансова, судова, військова влада), намагалися зробити свою владу спадковою й незалежною від старшинської аристократії.
В умовах зовнішньої нестабільності й відсутності чітко стратифікованих верств всередині суспільства, підтримка влади професійними збройними формуваннями, повністю залежними від неї й відокремленими від соціально-політичного життя країни мислилася гетьманами як найбільш ефективна й надійна.
Поворотним моментом у розвитку найманства на Лівобережжі виявився 1669 р., коли гетьман Д.Многогрішний, скориставшись ухвалою Глухівської ради, обєднав наймані (охотні) полки в окреме від козацького постійно існуюче військо. На відміну від Західної Європи, де появі регулярних армій передувала довготривала вольниця найманства, в Україні перехід до постійного і повністю контрольованого державою війська відбувся швидше.
Протягом останньої чверті 17 ст. козацька верхівка прагнула ліквідувати охотницьке військо, вбачаючи в ньому небезпеку абсолютизації гетьманської влади й зменшення власного впливу на політичне життя Війська Запорозького. Занепокоєння старшини пояснювалося також втручанням гетьманів до сфери приватного господарства державців, духовенства, поступовій ліквідації їх податкових пільг.
Правова легітимація охотницького війська призвела до його оформлення як виду збройних сил й визначила основні напрямки застосування у внутрішньо- та зовнішньополітичному житті Гетьманщини.
В гетьманських універсалах наймані полки згадуються як частина окремого цілісного вояцького організму – охотницького війська. Свідченням організаційної кристалізації найманого війська є закріплення його складових на вербальному рівні, входженням до військової лексики слова “сердюк” для позначення вояків найманих піхотних частин, а також усталеним вживанням попередньо існуючих назв “компанійці”(кінні найманці), “охотники”.
Важливим чинником, який визначав характер і масштаби розвитку охотницького війська в останній чверті 17 ст., було збереження повного контролю й керівництва ним в руках гетьманської влади. При цьому втручання царської влади в цю сферу носило номінальний характер, здебільшого конституюючи рішення, підготовлені гетьманським правлінням.
В структурному плані на середину 1670-х рр. велику питому вагу в найманому війську становили піхотні частини (з 7 найманих полків 5 були піхотними, а 2 - кінними). Це співвідношення, що відбивало якісне й кількісне збільшення ролі піхоти, озброєної вогнепальною зброєю, відповідало загальноєвропейським тенденціям в будівництві збройних сил і розвитку тактики.
Важливою сферою застосування охотницького війська, з огляду на його підпорядковане щодо гетьманської влади становище, була силова підтримка її внутрішньополітичного курсу в період стабілізації суспільно-політичного життя Лівобережної України. Як і раніше, ця підтримка мала багатовекторний характер (придушення антигетьманських виступів козацтва й старшини 1669-1670, 1687, 1692 рр.; боротьба за територіальну цілісність Війська Запорозького; контроль діяльності місцевих урядників; нагляд за запорожцями). Новим аспектом діяльності війська стала участь у боротьбі за територіальну цілісність козацької України, зокрема, в організованих І.Самойловичем походах на Правобережжя 1674-1676 рр.
Разом із тим, підтримання найманим військом внутрішнього спокою в гетьманській державі нерозривно перепліталося з обороною її зовнішньої безпеки. Показовим в цьому відношенні є використання компанійських полків для організації сторожової та прикордонної служби, коли найманці пильнували набіги татарських відділів, перешкоджали переселенню мешканців Гетьманщини на Правобережжя, незаконному перевезенню товарів тощо.
Утвердження ролі найманства саме як військової сили в умовах війн з Османською імперією було обєктивною реальністю, з якою мусили рахуватися як гетьманське правління, так і московські політики. Використання охотницьких полків для оборони кордонів Гетьманщини, а також у походах на Крим і Нижнє Подніпровя стало звичайною практикою й спиралося на вироблену упродовж кінця 60 - середини 70-х рр. 17 ст. систему забезпечення та комплектування охотницького війська як збройного формування постійного типу.
При підготовці другого Кримського походу, у листопаді 1688 р., російське посольство думного дворянина Ф.Шакловитого обговорювало з гетьманом І.Мазепою плани, згідно яких з метою посилення боєздатності збройних сил Гетьманщини, їх структура мала бути змінена на користь збільшення удільної ваги професійного найманого війська та відбірних частин станового козацького війська. З погляду військового будівництва та еволюції військово-політичної системи, задум Мазепи носив якісно новий характер, оскільки охотницьке військо розглядалося ним не тільки як складова збройних сил Гетьманщини, але й як один з альтернативних шляхів їх розвитку.
Кардинальні зміни у військово-політичній системі Лівобережної Гетьманщини, повязані з реформами Петра І, що вирішальним чином позначилися на розвитку охотницького війська, припали на початок 18 ст. З погляду російських військових, на відміну від слабко дисциплінованого й навченого козацького війська, наймані полки за рівнем боєздатності найближче стояли до регулярної армії на яку орієнтувалося військове будівництво Росії.
Попри чіткі тенденції по усуненню гетьманської влади від керівництва охотницьким військом, контроль з її боку над найманцями на початку 18 ст. зберігався, виступаючи як одна з легітимних підстав автономії охотницького війська в рамках українських збройних сил.
Аналіз змісту листування гетьмана Мазепи з Петром І восени 1707 р. дозволяє твердити, що царський уряд планував здійснити “перебор” реєстрових козаків і утворити в кожному полку з найбільш боєздатних окрему постійну “кумпанию” на грошовому жалуванні. Гетьманське правління вже не розглядало охотницьке військо як альтернативну модель розвитку українських збройних сил, вбачаючи в заміні козацького ополчення небезпечний прецедент підриву соціально-політичного устрою суспільства. Крім того, гетьман не мав можливості виступити ініціатором вдосконалення і нарощення боєздатності вже існуючого найманого війська, оскільки виробнича та фінансово-податкова структура економіки Гетьманщини, яка базувалася на некапіталістичних принципах, не могла в достатній мірі забезпечити покриття втират, необхідних для цього.
Під час повстання Мазепи восени 1708 р. більша частина найманого війська (7 полків з 10) підтримала його дії. Однак, на розстановку сил в найманому корпусі сильно вплинули перебої в постачанні, чим негайно скористалися російські влади задля привернення на свій бік якомога більшого числа компанійців і сердюків. В ході бойових дій охотні полки інтенсивно використовувалися обома конфліктуючими сторонами, що стало причиною важких втрат їхнього особового складу. На літо 1709 р. охотницьке військо було фізично майже знищене. Існування продовжили лише його рештки (4 полки), котрі під повним контролем російської адміністрації поступово втрачали військове значення.
Передумови реформування охотницьких полків, як небезпечної підтримки українських автономістів, постали після ліквідації інституту гетьманства і посилення в Гетьманщині позицій Малоросійської колегії. Протягом весни-літа 1723 р. президент колегії С.Вельямінов розробляв реформу охотницьких полків, яка мала на меті створити в Україні замість козацького ополчення регулярне наймане військо, утримуване за рахунок скарбу.
14 липня 1726 р. імператриця Катерина І підписала указ згідно якого військовим органам Сенату приписувалося з трьох компанійських полків утворити два й ліквідувати останній сердюцький полк. Редукція охотницьких полків засвідчила, що імперський уряд остаточно закріпив за собою управління найманцями, право визначати їх організацію, принципи комплектування, забезпечення та основні засади функціонування. Внаслідок скасування останнього сердюцького полку в збройних силах Гетьманщини як рід війська ліквідовувалася наймана піхота, а власне охотницьке військо, у складі якого залишалися тільки кінні частини, втрачало свою структурну цілісність. Таким чином, у військово-технічному й організаційному плані найманство втратило самостійність, а охотницьке військо як окрема формація гетьманського регіменту перестало існувати.
Гетьманщина втратила один з своїх найбільш дієвих військових інститутів – охотницьке військо. Компанійські полки, які продовжили існування після редукційної реформи, остаточно перетворилися на своєрідну придворну гетьманську гвардію. Ані за своєю кількістю, ані за рівнем бойової підготовки ці частини вже не могли грати скільки-небудь значної ролі на війні й впливати на розвиток військової справи. Компанійська служба, особливо з кінця 20-х рр. 18 ст. поступово втрачає ознаки найманої, перетворюючись на спадкову, повязану з певними становими привілеями, землеволодінням і статусом, наближеним до козацького. Компанійські полки, скорочені чисельно й виведені з-під прямого підпорядкування гетьманській владі, проіснували майже до самої ліквідації автономного устрою Гетьманщини й були 1775 р. переформовані на легкокінні полки російської армії.
У другому розділі “Принципи організації, управління та забезпечення охотницького війська” реконструюються й аналізуються наріжні засади комплектування, організації, управління, забезпечення, озброєння й тактики компанійських і сердюцьких полків.
Комплектування війська здійснювалося за рахунок “охотників” – добровольців з числа особисто вільного населення переважно українського походження, що не мало чіткої станової належності. Найманці-охотники несли свою службу на договірних засадах із гетьманським правлінням. У середині 70-х рр. 17 ст. зростанню чисельності найманих полків сприяли переходи в Гетьманщину правобережних формувань, які мали аналогічний характер комплектування й устрою. У перші роки свого існування охотницьке військо налічувало близько 4 тис. чоловік. Упродовж 70 – 80-х рр. 17 ст. його кількість сягнула 8 тис. чоловік.
Однак із усталенням соціальної стуктури й зміцненням міжстанових барєрів, приплив до війська добровольців з інших прошарків населення зменшився. На початку 18 ст. це призвело до звуження соціальної бази найманства й стагнації чисельності війська. Після відчутних втрат, яких зазнало військо в Північній війні й знищенні більшості полків, що підтримали повстання І.Мазепи, кількість охотних полків лишалася майже незмінною аж до реформи 1726 р.
Організаційно охотницьке військо мало структуру, подібну до реєстрово-козацької й поділялося на полки, сотні та курені. Номенклатура чинів полкової та сотенної старшини була розрахована на несення функцій виключно військового управління. Важливою рисою, яка забезпечувала певну відособленість від козацького війська, була практика призначення та підлеглості командирів найманих полків особисто гетьману.
Постійний характер служби обумовлював відірваність найманців від господарської діяльності й передбачав їх утримання скарбом. Забезпеченням війська повністю відало гетьманське правління, контролюючи в такий спосіб темпи його росту й порядок використання. Держава забезпечувала охотників грошовим жалуванням, одягом і зброєю, а також встановлювала порядок і обсяги їх харчування й квартирування, які покладалися на податне населення. Відділення найманого війська від господарського життя створювало умови для формування на його основі професійної регулярної армії. Разом із тим, кількісне збільшення найманих полків поставило економіку Гетьманщини з недосконалою організацією грошового господарства, податкової системи й відсутністю військового бюджету перед значними труднощами по їх справному утриманню. В організаційному плані система забезпечення не мала достатньої централізації. Виснажливі війни, фінансова слабкість гетьманського правління, втручання в його діяльність імперського уряду призвели до підриву традиційної системи забезпечення, а відтак і боєздатності, охотницького війська на початку 18 ст.
На відміну від реєстрового козацтва, найманці мали одноманітне вогнепальне озброєння, що значно посилювало їх бойовий потенціал. За технічними показниками це наближало охотницьке військо до європейських регулярних армій з притаманною для них уніфікацією вогнепальної зброї. На рівень бойової підготовки та професіоналізму найманців позитивний вплив справляв і той факт, що охотницькі частини були постійними, перебуваючи в повній готовності як у мирний, так і у воєнний час. Однак відсутність у війську полкової артилерії істотно знижувало його тактичну самостійність.
Складаючись із професійних, добре озброєних і організованих частин, охотницький корпус наприкінці 17 – на початку 18 ст. став найбільш мобільною частиною гетьманського війська, яка могла вирішувати самостійні завдання та діяти в складі основних сил.
Характерною особливістю бойового застосування охотницьких полків у наступальних боях було використання їх якостей для посилення різних ділянок бойового порядку. В першу чергу це стосувалося сердюцької піхоти – основної частини найманого війська, – котру виділяли у резерв. Її тактичні форми спиралися на застосування щільного мушкетного вогню під захистом рухомого табору з возів.
Компанійська кіннота прикривала перегрупування головних сил, контратакувала й переслідувала противника. Однак компанійці діяли також самостійно, застосовуючи оманливі маневри, засідки тощо.
Одним із основних способів застосування найманих полків було використання їх для організації бойового забезпечення (охорони на маршах і переправах, розвідки). Перебуваючи в складі авангардів і передових загонів, компанійці та сердюки мали випередити противника в захопленні важливих рубежів, скувати його сили, забезпечити розгортання й вступ до бою всієї армії.
Складовою частиною бойової діяльності найманих військ була охорона кордонів Гетьманщини від татарських набігів, яка спиралася на постійний характер їх служби, маневровість і організаційну злагодженість.
У третьому розділі “Бойова діяльність та військове мистецтво охотницького війська 1676-1723 рр.” аналізується участь охотницького війська в найбільших збройних конфліктах кінця 17 – першої чверті 18 ст., визначаються основні принципи його бойового застосування.
Війни 1676-1681 та 1686-1700 рр. з Туреччиною стали найдовшими збройними конфліктами, у яких довелося брати участь охотницькому війську. До них воно вступило вже повністю сформованою складовою збройних сил Гетьманщини з своєю специфічною організацією, озброєнням, тактикою й досвідом військової служби. Зокрема, компанійська кіннота успішно використовувалася для організації розвідки, попередження й охорони головних сил. Під час битв (Бужинської 1677 р., біля Стрельникової гори 1678 р.) вона разом із козацькою кіннотою завдавала головні удари, вела контратаки, переслідування, прикривала перегрупування основних сил. У притаманних східноєвропейському регіону боях за участю великих мас кінноти, компанійці часто діяли самостійно.
В умовах війн з турками й татарами кількісно й якісно зросла роль сердюцької піхоти – основної частини найманого війська. Її дії на полі бою (битва біля Стрельникової гори 1678 р., в Чорній долині 1689 р.) спиралися на поєднанні маневру та щільного мушкетного вогню під захистом возів. Подібний рухомий табір виступав як тактична база для розгортання загального наступу або контратак кінноти.
Принципи, закладені в найманому війську, як професійній збройній організації, певною мірою деформувалися характером військово-політичної системи Гетьманщини та зовнішніх впливів на неї. Українські збройні сили на 70% продовжували складатися з нерегулярного ополчення козацького стану, способи керування яким поширювалися й на найманців. Попри це, останні десятиліття 17 ст. стали періодом справжнього розквіту охотницького війська та його військового мистецтва.
Бойова діяльність охотницького війська у роки Північної війни розгорталася в умовах принципово відмінних від попередніх конфліктів. Найманцям довелося воювати з регулярною шведською армією, що вимагало більш високої вогневої й стройової підготовки, чіткого і злагодженого управління частинами в бою. Перші ж сутички зі шведами в 1700-1702 рр. (біля Пскова, при Ерествере) продемонстрували, що сердюцька піхота не підготовлена до активних наступальних дій поза укріпленим табором. Це надавало можливість противникові перехоплювати тактичну й оперативну ініціативу, навязувати більш зручний для себе хід бою. Попри те, що піхота складала в охотницькому війську більшість, її роль у польових боях поступово втрачалася. Після поразки під Кльоцьком (1706 р.) сердюків використовували при обороні міст.
Певних змін зазнали характер використання і тактика компанійців, які в складі головних сил виконували функції бойового забезпечення (бойова охорона на маршах і переправах, розвідка, звязок). Щоправда, в польових боях компанійці значно поступалися регулярній кінноті й не вели самостійних атак, уникаючи відкритих лобових зіткнень з важкою шведською кавалерією, обмежуючись сутичками з легкою волоською й польською кіннотами при фланкуванні, підїздах тощо.
Слід відзначити також негативний вплив на військо нестабільної системи комплектування й забезпечення найманих частин, дедалі частіші втручання російського уряду в їх управління й використання. Безпосереднім наслідком цих факторів був не тільки якісний, але й кількісний занепад охотницьких формувань в 1708-1710 рр.
Війна з Османською імперією 1711-1713 рр. засвідчила неухильне зменшення бойового потенціалу охотницького війська. Активна участь найманих полків у бойових діях прослідковується лише в 1710 – першій половині 1711 р. й фактично припиняється після серії поразок відділів Скоропадського на Правобережжі. Надалі охотницькі частини (переважно компанійські) використовуються для вирішення небойових задач, зокрема, несення форпостної й караульної служби. Ця практика використання найманих полків остаточно закріплюється у війні Росії з Персією 1722-1723 рр.
У висновках містяться підсумки дослідження й аналізу проблеми, основні з яких виносяться на захист:
передумови і причини виникнення найманства в збройних силах гетьманату полягали в зміцненні гетьманської влади, яка шукала силового опертя у відокремлених від соціально-політичного життя країни професійних військових формуваннях; в умовах нестабільної зовнішньополітичної ситуації Лівобережна Гетьманщина потребувала постійного професійного війська, здатного захистити її суверенітет;
поворотним моментом у розвитку найманства на Лівобережжі виявився 1669 р., коли гетьман Д.Многогрішний, скориставшись ухвалою Глухівської ради, обєднав розрізнені наймані частини в окреме від козацького постійно існуюче наймане військо;
військо комплектувалося з вільних (“охочих”) елементів і підпорядковувалося безпосередньо гетьману; структурно воно поділялося на кінні (компанійські) та піхотні (сердюцькі) полки, які забезпечувалися грошовим жалуванням зі скарбу й натурою (провіантом, фуражем) місцевим населенням в районах квартирування;
наприкінці 17 - на початку 18 ст. охотницьке військо сформувалося в самостійну складову збройних сил Гетьманщини, подальше зростання якої обмежувалося звуженням соціальної бази для найманства та нестабільністю економіки Гетьманщини;
нарощування чисельності й організаційне впорядкування охотницького війська було результатом цілеспрямованої політики гетьманського правління, яке з кінця 17 ст. розглядало його як альтернативу козацькому війську; з дальшим обмеженням автономних прав Гетьманщини на початку 18 ст. контроль над використанням та будівництвом війська перебирає на себе імперський уряд, який після
