МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКА АКАДЕМІЯ МИСТЕЦТВ

СЕМЧИШИН-ГУЗНЕР

Олеся Ігорівна

УДК 7.036 (477.8) (09)

ХУДОЖНЄ ЖИТТЯ В ГАЛИЧИНІ

КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

( Особливості мистецького процесу )

17.00.05 – образотворче мистецтво

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата мистецтвознавства

Львів -2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Львівській академії мистецтв

Науковий керівник доктор мистецтвознавства, професор

кафедри історії та теорії мистецтва

Львівської академії мистецтв

Стельмащук Галина Григорівна

Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства,

старший науковий співробітник,

завідувач відділу народного мистецтва

Інституту народознавства НАН України

Станкевич Михайло Євстахійович

кандидат мистецтвознавства, директор

Національного музею у Львові

Откович Василь Петрович

Провідна установа Інститут мистецтвознавства,

фолькльористики та етнології

ім. М.Т.Рильського НАН України,

м.Київ

Захист відбудеться “ 2 “листопада 2000 р. о “ 14 “ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.103.01 у Львівській академії мистецтв за адресою: 79011, Львів, вул.Кубійовича, 38.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівської академії

мистецтв ( м.Львів, вул.Кубійовича, 38 )

Автореферат розісланий “30“ вересня 2000 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат мистецтвознавства ГОЛОД І.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

З погляду чисто емпіричного дослідження художнього життя має провадитися вже прокладеним у мистецтвознавчій науці шляхом. Коло висвітлюваних питань, що складають художнє життя, традиційно усталилося. Передовсім це саме мистецтво ( мистецькі твори ) і його взаємозв’язки з глядачем; різні види виставкової діяльності, організаційні форми художнього життя, включаючи побут, серед яких слід розрізняти форми актуальної діяльності, якими найчастіше виявляються товариства, групи, об'’днання і які створюються для розв’язання злободенних, гострих питань, і організаційні форми тривалого функціонування якими є музеї, галереї, бібліотеки і т.інш.; художня критика та її вплив на творчість художників і творчий процес та зворотній процес впливу художньої творчості на пресу, що прагне відобразити тенденції розвитку мистецтва. Ці основні питання обростають безліччю конкретних реалій, які залежать від багатьох чинників мистецького і позамистецького характеру, що втягуються в художній процес, перебувають у живих зв’язках, котрі то посилюються то раптом загасають, щоб з часом знову і з новою силою заявити про себе і витягти на світ нову проблему. Здавалося б, щодо художнього життя Галичини, яка перебувала в складі Австро-Угорської імперії з підпорядкуванням польським впливам і становила периферію європейського мистецького процесу, загальномистецькі проблеми мають полегшену віддалену дотичність. Та насправді діялося навпаки. Загальномистецькі проблеми не тільки не зникали, а навпаки посилювалися, драматизувалися, вочевидь вказуючи на ті супутні й болісні, які накопичувалися віддавна і вимагали невідкладного рішення, після чого тільки й можна було доступитися до власне мистецтва і його актуальних завдань. Власне це змушує дослідника вступати часом в суміжні царини історико-культурних досліджень, що на їх пограниччі з мистецтвознавчою наукою яскраво висвітлилися грані художнього життя на зламі століть і у світлі різноманітних суспільно-політичних подій постали вивершеними мистецькі досягнення.

Культурна сфера Галичини, і мистецьке життя як її складова, в останні десятиліття ХІХ –початку ХХст. акумулювали в собі складне переплетеття соціологічних, естетичних та ідеологічних проблем. Зрушення відбувались і в свідомості митців, і вибір ними естетичної, а разом з нею й ідейної концепції залежав від тих обставин, в яких опинявся художник. Існує ще одна проблема у порушеній темі дисертації. Висвітлення художнього життя в Галичині було б однобічним, якщо розглядати виключно українські організації та творчість лише українських митців. Спокон віків у Львові зосереджувались представники інших народів, які в сукупності створювали неповторну галицьку культуру. В цьому й полягає одна з особливостей мистецької атмосфери краю, що була актуальною під кінець ХІХ – на початку ХХ ст.

Та важливим є факт, і його не можна не врахувати, що через історичні обставини польські й українські художники Галичини в певних моментах свідомо розділялись. Швидше те відмежування йшло від українців, які прагнули засвідчити існування саме українського мистецтва й розвинути національну ідею, опротестовуючи трактування українців у Галичині як етнографічної відміни польської нації.

Актуальність дослідження художнього життя в Галичині полягає у тому, що цій темі досі не було присвячено спеціального дослідження, хоч окремі праці українських й іноземних вчених висвітлюють подібні проблеми (П.М.Жолтовський. Художнє життя на Україні в ХVI – XVIII ст. –К.: Наукова думка, 1983, Стернин Г.Ю. Художественная жизнь России 1900-1910-х годов.-М.: Искусство,1988, Пивненко А.С. Художественная жизнь города Харькова второй половины ХІХ – начала ХХ века ( до 1917 г.): Автореф.дисертации канд.иск. наук: 17.00.04.-М., 1990, Нога О. Малярство українського авангарду 1905-1918 роки.-Львів: Українські технології, 1999-2000 ).

І згадані праці, і результати нашого дослідження щодо мистецтва періоду кінця ХІХ-початку ХХст., запевняють нас у тому, що саме в контексті загальних історичних, культурних, мистецьких процесів цілком доречно розглядати окремі явища і проблеми.

Художнє життя Галичини вивчали в окремих аспектах українські й іноземні автори. Віддаючи належне значному фактологічному матеріалу, яким ми живимося, кожен з цих авторів розглядає культурологічні процеси в Галичині, виходячи з національних державницьких інтересів. У своїй праці ми систематизували погляди різних авторів, притримуючись засад історизму і фактологічного підкріплення власних думок, прагнучи відтворити якомога об’єктивніше взаємопов’язані між собою загальнокультурний та мистецький процеси в краї.

Прослідковується зв’язок досліджуваної епохи і сучасності. Культурні та мистецькі процеси досліджуваного періоду можуть бути орієнтиром критеріїв оцінки сучасних явищ: нереалізована, у найвищій меті, національна ідея початку століття та її трансформація в українську культуру та образотворче мистецтво в умовах власної державності.

З відомих причин навіть до вивчення історії того часу приступили лиш недавно, завдяки існуванню власної держави. Є можливість сьогодні розкрити проблеми української літератури й виявити імена її творців, з’являються глибокоаналітичні праці музикознавців й театральних критиків. Вийшло друком ряд досліджень суспільно-політичного плану. Образотворче ж мистецтво, як і сфера його формування залишаються надалі не висвітленими. Хоча науковий інтерес до мистецтва того періоду все більше зростає. Нові дослідження спонукають до висвітлення особливостей мистецького процесу того часу і, зокрема, малярства, його образності й стилевого спрямування, проблематики та розкриття її в різних жанрах.

Існує необхідність відображення зв’язку мистецтва і суспільної думки, який на рубежі ХІХ-ХХ ст. проявився особливо гостро. У другій половині минулого століття в художньому житті Галичини були закладені ті підвалини, які зумовили специфіку українського мистецтва в Галичині до 1939 року і проявлялися впродовж усього ХХ століття.

Мета роботи – прослідкувати виділення мистецького процесу із загального живого плину громадсько-політичного і культурного життя, виявлення тих явищ і подій, що привели до становлення українського національного мистецтва в художньому житті багатонаціонального Львова кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Важливою складовою частиною роботи стало дослідження діяльності і творчості українських митців, які власне й визначили художні особливості мистецького процесу, його результативність і досягнення, перетворили його на своєрідний духовний центр, що позитивно вплинув на розвиток національного мистецтва на західноукраїнських теренах та на підйом української культури в цілому.

Комплексний характер мети зумовив цілий ряд завдань, розв’язанню яких присвячено окремі розділи роботи, зокрема основними з них є:

- визначити актуальність, важливість дослідження художнього життя Львова кінця ХІХ- початку ХХ ст. в контексті формування нової концепції національного українського мистецтва;

- проаналізувати та систематизувати літературні джерела, встановивши на їх основі ключові етапи історіографії;

- виявити характерні риси мистецького процесу Львова в контексті суспільно-культурного життя кінця ХІХ - початку ХХ ст.;

- з’ясувати роль творчої особистості у художньому житті Галичини на прикладі творчості окремих митців;

- опрацювати теоретичну спадщину художників, проаналізувати її і визначити основну концепцію;

- виявити ідейну та естетичну основу консолідації художніх сил краю, проаналізувати виставкову діяльність мистецьких об’єднань: Товариство для розвою руської штуки ( далі – ТРРШ ), Товариство прихильників української літератури, науки і штуки ( далі -ТПУЛНШ, Towarzystwo Przyjaciуі Sztuk Piкknych ( д?лі – ТPSP), Zwi№zek Artystуw Polskich ( д?лі – ZAP) та виступи місцевої критики;

- проаналізувати структуру професійної художньої освіти в краї;

- прослідкувати розвиток музейної справи у Львові та роль музеїв у художньому житті міста;

- визначити роль меценатства у культурно-мистецькому русі Галичини початку ХХ ст.

Основним предметом дослідження стали процеси формування художньої культури Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Основним об’єктом дослідження обрано твори ряду видатних західноукраїнських митців кінця ХІХ - початку ХХ ст., зокрема І.Труша, О.Кульчицької, О.Новаківського, М.Сосенка та їх теоретичні праці.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період останнього десятиліття ХІХ - початку ХХ ст. (до 1918 р.) В окремих випадках зроблено вихід за хронологічні межі, обумовлений початками того процесу, що набрав ваги наприкінці століття і який важко зрозуміти, не розглянувши його витоків у попередніх роках. Творчість багатьох митців, як і роки життя належать водночас до кількох історичних періодів. Деякі з них пропагували ідеї романтичного світогляду у галицькому мистецтві ще на початку ХХ ст., інші з’явились у художньому середовищі західної України на зламі століть, були активними його учасниками, але розвинули свої мистецькі переконання у 40-х та в 50-х рр. ХХ ст.

Хоча змінювались художні напрямки, точніше збагачувалась їх формотворча мова, основи, закладені у художній культурі зламу століть, виражені у творчості зазначених митців, мали вплив на подальший розвиток мистецтва західноукраїнських земель.

Територіальні межі дослідження визначені історичною територією України – Галичиною, яка в хронології дисертації входила до складу Австро-Угорщини (1868-1918 рр.) як адміністративна цілість “Королівство Галичини і Льодомерії”, поряд великої частини Краківського та Сандомирського воєводств. Щодо сучасної мапи України – територіальний ареал дослідження можна окреслити приблизно Львівською, Тернопільською, Івано-Франківською областями України. Тогочасну Західну Галичину із зосередженим у Кракові мистецьким життям оминути при аналізі культури краю не можливо, оскільки Краківська Академія Мистецтв (далі – КАМ ) давала освіту й митцям, що працювали у Львові. Все ж краківське і львівське мистецькі середовища мали, помимо взаємовпливів, відмінні як громадсько-політичні так і художньо-естетичні орієнтири.

Позаяк на початку ХХ століття, офіційно так і не було поділено Галицький край на Східну і Західну Галичину, то в темі праці вказано загальну історичну назву території, в розумінні Східної її частини.

Наукова новизна дослідження полягає у комплексному розгляді усіх чинників, що складали особливість художнього життя та мистецького процесу в Галичині наприкінці ХІХ - початку ХХ століття; у виявленні внутрішніх і зовнішніх факторів, що формували митця-громадянина, який, шукаючи основ для національного професійного мистецтва в своїй творчості, випереджає час й закладає підвалини художньої культури України ХХ століття.

Особистий внесок дисертантки полягає в тому, що в науковий обіг введено нові архівні матеріали, джерела, епістолярну спадщину художників. Вперше в мистецтвознавчій науці розглядається національна ідея як формотворчий чинник українського мистецтва Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Дослідження творчої спадщини майстрів пензля зламу століть передбачає практичне значення, що проявляється при аналізі мистецьких напрямків сучасної доби та виявлення витоків художніх інтерпретацій сьогоденності. Висновки роботи приводять до встановлення ролі західноукраїнського малярства як дійового чинника, що зміцнює зв’язки українського та європейського мистецтва. Цей аспект мистецтвознавчого поцінуваня художньої спадщини підносить на нову висоту творчість І.Труша, О.Кульчицької, М.Сосенка, О.Новаківського і серед перебігу бурхливих продій того часу дозволяє побачити подвиг цілого покоління митців, які наповнили новими творами українську картинну галерею та одночасно й вписали українське малярство у європейський мистецький контекст.

Цей видатний факт мав далекосяжне значення і назавжди залишається визначною віхою в історії мистецтва. Матеріали дисертації можуть бути використані в курсі лекцій з історії українського мистецтва кінця ХІХ - початку ХХ ст. у спеціалізованих вузах.

Методологічною основою дослідження є комплексний підхід до аналізу культурно-мистецьких явищ у значному хронологічному і теоретичному аспектах. Вибір методики базувався і на потребі використання не лише мистецтвознавчих, але, за можливістю, й інших суміжних гуманітарних наук, що дає підстави зазначити також міждисциплінарний характер наукової методології роботи.

Апробація результатів дисертації здійснювалася на науковій конференції, присвяченій 120-річниці від дня народження Олени Кульчицької (НМЛ, Львів, 1997 р.), науковій конференції кафедри історії та теорії мистецтв (ЛАМ,Львів, 1997 р.), ХХХVII науково-творчій конференції професорсько-викладацького складу ЛАМ (ЛАМ, Львів, 1998 р.), ХХХVIII науково-творчій конференції професорсько-викладацького складу ЛАМ (ЛАМ, Львів, 1999 р.), у телепередачі “Мальовид” Львівського телебачення (Львів, 1997).

Автор опублікувала сім статей, у яких висвітлено головні положення дисертації.

Структура роботи. Дисертація ( 182 сторінки тексту) складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку літератури (317 позицій), додатку, а також альбому ілюстрацій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі вказуються підстави для розробки теми, обгрунтовується її актуальність, визначається мета і завдання, предмет та об’єкт дослідження, а також конкретизуються хронологічні та територіальні межі, формулюється наукова новизна та практичне значення роботи, подається інформація про апробацію головних результатів дисертації.

У першому розділі “ Історіографія, джерела та методика дослідження” проведено критичний аналіз літератури з досліджуваної теми, систематизовано наявний матеріал, визначено джерельну базу роботи, викладено загальну методику та основні методи дослідження.

Опрацьовані літературні джерела можна умовно укласти в чотири етапи:

1) Перші відомості про художнє життя в Галичині отримуємо з газет та журналів кінця ХІХ-початку ХХст.:, а саме: “Зорі” (1881), “Ділі” (з 1898), “Неділі” (1911-1912), “ЛНВ” (з 1898), календарях “Просвіти”, “Артистичному віснику”(1905), “Ілюстрованій Україні”(1913), “Шляхах”, “Sіowo polskie”(з 1899), „Tygodniku ilustrowanomu”, „Zycie i sztuka”(1904). Теми нашого дослідження стосуються теоретичні праці К.Устияновича (1888,1891), Ю.Панькевича ( 1891,1899), І.Труша (з 1898), де проявляються риси фахової критичної оцінки мистецьких явищ, висвітлюються теоретичні художні проблеми. Ряд публікацій присвячено проблемі релігійного малярства краю й розробленню нових шляхів розвитку новітнього сакрального мистецтва ( К.Устиянович, Ю.Панькевич ( з 1888), А.Шептицький, В.Гребеняк, О.Іванчук (1913)). Поряд з розвідками українських критиків з’являються праці польських дослідників, які висвітлюють художній процес в Галичині, виходячи з власних спостережень та роблячи наголос на польських організаціях і творчості окремих митців (K.Badecki (1932), Ј.Charewiczowa (1936), A.Czolowski (1929), K.Gуrski (1907), T.Rutowski (1908), J.Boіoz-Antoniewicz (1904)). Цінну інформацію щодо розкриття окремих аспектів теми містять архівні документи Центрального державного історичного архіву у Львові, Художньо-меморіального музею О.Кульчицької, Національного музею у Львові, Львівської наукової бібліотеки ім.В.Стефаника, статути товариств та музеїв, каталоги виставок.

2) Перша світова війна і наступні події різко зруйнували художній процес і вивчення художнього життя у краї. З 1920-тих рр. все ж виходили публікації довідкового характеру та загальнокультурні праці, де відводилось місце й галицькому мистецькому процесу початку ХХст. У повоєнні роки, мов би надулужуючи втрачене, запрацювала у Галичині мистецтвознавча думка. Проблем, що постали перед українським мистецтвом на західноукраїнських землях, творчості живописців та їхніх пошуків торкалися у дослідженнях М.Голубець (1917-18, 1922, 1926), І.Свєнціцький(1927), А.Шептицький (1913), М.Вороний(1926), В.Хмурий (1930-31). Загальний огляд культурного розвитку Львова досліджуваного періоду зустрічаємо у численних польськомовних виданнях з історії міста, що виходили друком від кінця минулого віку: F.Pappe (1894, 1924), S.Rossowski (1925), W Terlecki. (1928), E.Zypowska (1920). У 40-х рр. проблеми українського національного мистецтва набувають наукового обгрунтування у дискусії між критиками І.Свєнціцьким, Л.Федорович-Малицькою, М.Драганом та Р.Турином ( 1942-1943).

3) За радянського часу виходили лише кон’юнктурні видання ( публікації Я.Нановського - 1957, 1962, 1963, 1967, 1986; А. В’юника - 1963, 1969; Г.Островського – 1964; І.Сеніва - 1955,1961. Єдиною працею, що претендувала на фундаментальне наукове видання, стала 6-ти томна “Історія українського мистецтва” ( 1970), але і в ній спрощені або спотворені мистецтвознавчі оцінки. Цінними щодо розкриття теми є праці польських науковців: SAP (1970), Materialy do dziejow Academii sztuk piкknych w Krakowie (1969).

4) Із змінами у політиці уряду СРСР під кінець 1980-х рр. стало можливим дослідження мистецького процесу в Галичині як окремого явища, що впродовж багатьох років розглядалось на маргінесі. Та все ж у дослідженнях українського мистецтва окресленого періоду західноукраїнському мистецтву приділялося мало уваги: Б.Лобановський, П.Говдя (1989), А.Жаборюк (1990). Досліджувалася жанрова специфіка, зокрема портрета у працях В.Рубан (1986). Окремі форми вияву художнього життя у Галичині вивчали Т.Максисько (1971), О.Купчинський (1994), О.Ріпко (1995,1996). Дотичними до нашого дослідження є праці О.Ноги ( 1993, 1999, 2000) та В.Овсійчука (1998).

Комплексної наукової розробки поставленої у дисертації проблеми досі нема. Відсутнє всебічне дослідження чинників, що впливали на формування мистецького процесу краю.

Джерельною базою дослідження стали літературні та архівні матеріали останнього десятиліття ХІХ – початку ХХ ст. ( до 1918 року ), а також збірки творів образотворчого мистецтва цього ж періоду Національного Музею у Львові ( далі –НМЛ). У процесі роботи було залучено окремі твори із збірок Львівської картинної галереї та Музею релігії у Львові.

Методика роботи включає принципи історизму, системності, класифікації та культурної інтеграції. Комплексний характер дослідження зумовив застосування відповідних теоретичних та практичних методів для вирішення конкретних завдань дисертації. А саме: історичний метод відбору фактів, порівняльно-історичний метод при їх оцінці, метод мистецького та художнього аналізу, узагальнення, абстрагування, метод системного аналізу, а також фотофіксація й науковий опис спостережуваного.

У загальному теоретичному осмисленні проблем, порушених у дисертації, автор опиралася на концептуальні дослідження провідних українських та зарубіжних вчених М.Голубця, І.Свєнціцького, В.Хмурого, Я.Нановського, В.Овсійчука, І.Сеніва, О.Федорука, В.Рубан, О.Ріпко, О.Ноги, Я.Болоз-Антонієвича, С.Стопчака. та інш.

Розділ другий “СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ ГАЛИЧИНИ І КУЛЬТУРНІ ЗДВИГИ 1890-1918 рр.” присвячений виявленню особливостей культурно-мистецького життя Львова в контексті суспільно-політичних подій на західноукраїнських землях у кінці ХІХ та у першому десятилітті ХХ століття поділено на два підрозділи.

У підрозділі першому розглядається відносно короткий період в житті Галичини, що був особливо напружений передчуттям неминучих суспільних подій і здвигів. Виходили на світло денне, актуалізувалися давно тамовані і стримувані зовнішньою силою внутрішні протиріччя галицького суспільства.

В усій Австро-Угорській імперії другої половини ХІХ ст. особливо загострилися національні суперечності. Одним із наболілих питань на ниві міжнаціональних стосунків став спір польсько-український на східних теренах коронного краю, до розв’язання якого австрійський уряд, приступив лише у 90-х рр. ХІХст., уклавши польсько-українську угоду (1890-1894). І хоч угода була насправді далека від вирішення складних проблем все ж мала деякі позитивні наслідки. І найважливішим стало офіційне визнання етнічної спорідненості Галичини з Наддніпрянщиною та українську національну окремішність. Чи не найважливішим наслідком такої вимушено толерантної політики цісарського уряду було те, що українці Галичини відчули небезнадійність боротьби за свої економічні і політичні права. В містах і селах набув сили вічевий рух, що відображав боротьбу за землю, за виборчі права та інші свободи. Історичні обставини склалися саме так, що і українці, і поляки в краї мали подібні завдання. Східна Галичина для поляків бачилася центром збору колишніх земель Речі Посполитої, а для українців –П’ємонтом України, з якого повинен вийти поштовх до воз’єднання історичних українських земель. Міжнаціональні змагання за місця у сеймі і у парламенті супроводжувалися не менш затятою боротьбою за культуру, яка зосередилась у Львові. Кожна з націй відстоювала своє право на існування і в культурній політиці. Почали створюватися національні наукові, освітні, мистецькі організації, що ставили за мету формування української культури на теренах Галичини. У культурному житті Галичиниі останнього десятиліття ХІХ-початку ХХ ст. характерними стали масові заходи з приводу відзначання ювілеїв видатних людей, історичних річниць та подій, що перетворювалися на справжні національні свята. Вони були ретельно організовані і демонстрували готовність до боротьби за національну незалежність. Все це збагатило художнє життя краю, впливало на мистецький процес, надавало йому національного змісту. Поступові програмно впроваджувані задуми наукових, освітніх, мистецьких об’єднань знаходили свою реалізацію у формуванні архівних, літературних, мистецьких збірок, у заснуванні Товариств та Музеїв, їхній діяльності у вигляді виставок, реставраційній, систематизаційній праці, у влаштовуваних наукових відчитах, у зрушеннях у галузі освіти, у культивуванні важливих для кожного з народів подій з історії та культури. На твердий грунт народної традиції став увесь культурний процес. Можна стверджувати, що ще до початку Першої світової війни у Галичині укріпились й зрівняли культурні сили два могутні народи.

У другому підрозділі розглядаються стилі і течії в малярстві західноукраїнських земель. На зламі століть у мистецтві Східної Галичини поєднуються кілька художніх напрямів та стилів. Реалістична тенденція, що під схил минулого століття в західноєвропейському мистецтві себе вже віджила, все ще продовжує панувати у мистецтві краю. Та все ж принесені з художніх центрів Західної Європи новітні тенденції відходили від створення в картинах ілюзій дійсності, від основних засад реалізму, таких як простір, світло, тривимірність. Першим кроком до оновленого мистецтва став імпресіонізм, що використовувався художниками Львова тільки на певному етапі творчості й накладався на реалістичну традицію, зумовлюючи цим специфічний характер нового напряму. У дисертації обгрунтовується правомірність виділення імпресіонізму в малярстві Львова як окремого художнього напряму. Боротьба за нову, антиілюзіоністичну естетику, за оновлений синтез мистецтв була одночасно боротьбою за національний стиль. Ідеологія такого стилю проникала в думки й творчий процес найбільш обдарованих митців Львова й поширювалась поступово, долаючи опір несприйняття, а через їхні твори – до широких верст населення. Мистецькі явища зламу століть мають багато визначень: неоромантизм, що культивував історичне та побутово-етнографічне малярство, сецесія – з прагненням до універсальності та синтезу, пошук нового національного стилю, який у кожного митця власний і неповторний. Усі перечислені явища об’єднує проміжний результат, якого досягнулося спільною, а водночас індивідуальною працею – значно зменшилось провалля між рівнем розвитку західноєвропейського мистецтва та мистецтва Галичини. Неоромантичне мистецтво та початки українського національного стилю – явища породжені традиційною культурою та політичними умовами, тобто, це власне слово народу в світовій оповіді про мистецтво нового століття. Українські художники виступають могутньою силою, стають певними мистецької народної традиції, свідомими її спадковості й того, що її мовою можна висловити пошуки сьогодення.

Розділ третій “ ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ І ФОРМУВАННЯ НОВОГО УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА ТА МИСТЕЦЬКОГО ПРОЦЕСУ” поділено на чотири підрозділи, кожний з яких присвячений аналізу креативної спадщини провідних українських художників початку століття І.Труша, О.Кульчицької, М.Сосенка, О.Новаківського в руслі західноєвропейських та загальноукраїнських тенденцій часу. Визначено їх стилістичне, тематичне, та ідейне спрямування, що дозволяє висловити думку про побудову національного українського стилю не лише як ідеологічного, але й як естетичного явища. Український стиль на основі аналізу творчості згаданих митців мав сучасну форму та глибокопатріотичний зміст. Підтвердженням такого висновку можуть слугуватий й численні епістолярні матеріали, зібрані автором у додатку А. Ми не претендували на вичерпність розгляду творчості згаданих митців, на всебічний грунтовний аналіз творів, а лиш намагалися пунктирно подати такі визначні особистості без яких не має змісту говорити про художнє життя. Тільки творча особистість та твори мистецтва будують мистецький процес і уможливлюють розгляд його різних форм вияву.

Розділ четвертий “ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ХУДОЖНЬО - МИСТЕЦЬКОГО ЖИТТЯ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ ФАХОВОЇ КРИТИКИ”- складається з трьох підрозділів, в яких досліджуються мистецькі об’єднання Галичини та зародження художньої критики, висвітлюється стан художньої освіти в краї, розглядається питання формування колекцій образотворчого мистецтва, визначається роль музейництва у мистецькому житті Львова та місце меценатства у процесі формування провідних музеїв краю.

У першому підрозділі прослідковується основа консолідації художніх сил краю та зв’язок цих об’єднань з громадськістю через популяризаторську, зокрема, виставкову діяльність. Аналізуються художні виставки ТРРШ, ТПУЛНШ, ТРSP, ZAP та відгуки на них художньої критики Текст поділено на два підпункти, що допомагають встановити як протяжність, так і специфіку ідейних та естетичних змін, які відбувались в художньому житті Львова ( 1881 – 1919 рр.). У першому підпунктіі вивчається організаційна та виставкова діяльність мистецьких сил краю 1881-1905 рр.. встановлюється зв’язок мистецтва з суспільними проблемами часу, визначається національні та естетичні орієнтири художніх об’єднань. Від 1866 р. єдиним мистецьким угрупуванням у Львові було ТPSP, яке розгорнуло активну виставкову діяльність. Товариство зосередило у своїх лавах творчі сили усього краю, в регулярно влаштовуваних виставках ( згодом, Весняний та Осінній Салон) брали участь художники різних національностей. У 1880-х рр.митці свідомо відчувають зростаючу свою залежність від суспільства в цілому, реалізацією чого стала Господарсько-промислова виставка 1881 р. у Коломиї, де як окрема група виступили українські художники. Великий відсоток митців-самоуків, низький рівень творів не применшують того факту, що згадана виставка - перший крок до усвідомлення художниками своєї національної приналежності та вибір разом з тим естетичної концепції, який проявився у історичній та жанровій тематиці полотен. Наступною сходинкою стало створення ТРРШ, яке зосередило живописців, різьбярів та золотарів, що прагнули до піднесення рівня українського церковного малярства. Організовувані ним почергові виставки (1898, 1900, 1903 рр.) свідчать про якісний розвиток українського мистецтва та водночас про проблеми розвитку в межах такого товариства. Аналізується кожна виставка зокрема, паралельно розглядається резонанс їх у суспільстві та появу перших спроб художньо-мистецького аналізу. Виставки ТРРШ не залишалась поза увагою місцевої критики. Розгорнулася дискусія між невідомими авторами -аматорами на сторінках газет „Руслана” , „Галичанина”, „Буковини” та І.Трушем й Ю.Панькевичем у „Ділі”, які давали фахову оцінку експонованим творам. Якщо на першій виставці експонувались релігійні твори, то вже на другій з’являються історичні полотна, портрети, пейзажі. Старше поколіня художників відстоювало реалістичне й романтичне мистецтво, надаючи перевагу історичній та побутовій тематиці творів. У творчості нового покоління помітні риси пошуку нової форми художньої виразності та звернення до жанру пейзажу та портрету. Та початковий склад членів ТРРШ не давав можливостей розвитку світського мистецтва й Товариство поступово перетворилось на ремісничу організацію, яка займалась виключно оформлення церков Галичини.

Майже одночасно з утворення ТРРШ, 1899р. у Львові засновується ZAP, що об’єднало архітекторів, різьбярів та живописців й розгорнуло активну діяльність на початку ХХст. (1902-1904 рр.). ZAP був покликаний вибороти польському мистецтву та її представникам належне становище в краї. На виставках ZAP експонувались твори й українських художників, зокрема, Т.Копистинського ( 1903 р.) та І.Труша ( 1904 р.).

З новоствореним ТПУЛНШ (1904 р.з.) та його виставковою діяльністю пов’язується нова віха українського мистецтва Галичини, що хронологічно розпочинає другий підпункт. Виставка 1905 р. насамперед, об’єднала вперше художників східної та західної України, що стало виявом загальної активізації мистецького життя, виходом із провінційної замкненості, духовного єднання нації. Вона стала показовою щодо творчого сприймання українськими митцями новітніх формалістичних пошуків. Виставка показала і ту важливу мистецьку течію, в якій народна традиція поєдналася з новими потребами через ужиткові предмети і дала нове сучасне життя ужитковому та декоративному мистецтву. Поруч з галичанами: М.Сосенком, І.Трушем, А.Манастирським, М.Бойчуком,, Ю.Панькевичем виставляли свої твори художники з Великої україни М.Жук, Ф.Красицький, І.Бурачок, І.Макушенко, В.Масляніков. Подібні згуртовані виставки відбулись 1911 і 1913 рр. у Києві, де представниками від галичан були сестри Кульчицькі. Мистецтвознавча критика, зосереджена надалі в особах І.Труша, Ю.Панькевича отримує, хоча й короткотермінову, змогу популяризувати українське мистецтво та знайомити громадськость в краї із здобутками світової культури на сторінках “Артистичного вісника” (1905 р.), високу оцінку діяльності якого дав І.Франко.

Початок століття характеризується формуванням сітки короткочасних і не масових угруповань, які порушують проблеми форми і техніки у малярстві: “Молода Муза” (1905 р.з), група експресіоністів ( 1912 р.з.), Koіo literacko-artystyczne. Р?зкол у TPSP виявився у появі т.зв. групи шести та групи Третера. Українське мистецтво чимраз виразніше виступає згуртованою національною силою, долучається до актуальних проблем загальноєвропейського і світового мистецького процесу. У художньому житті міста активізується мистецький рух, влаштовуються персональні та тематичні виставки ( О.Кульчицької ( TPSP, 1909 р.), І.Труша ( TPSP, 1899, 1900-ті рр.) ), М.Івасюка ( Народний Дім, 1912 р.). Відкриття НМЛ сприяло зосередженню найкращих здобутків українського малярства у його колекціях.

Підсумовує розглянутий період ретроспективна виставка “Сучасного малярства Галицької україни” ( 1919 р.) у залах НМЛ, що була розділена на дві частини: на досвітках сучасного малярства ( від ХVIII до др.пол.ХІХст.) та сучасне малярство ( від 90-х рр.ХІХст . й до 1919 р.).

Болючим питанням художнього життя Львова стала проблема художньої освіти, стан якої висвітлюється у другому підрозділі. Починаючи з середини минулого століття з часом все гостріше відчувалася потреба фахової підготовки художників. Прослідковано ступеневість навчання у згаданій галузі: 1) Початкову освіту здобували в гуманітарних та загальних гімназіях Львова, Дрогобича, Станіславова, де часто викладали добрі фахівці, здебільшого українці – Т.Копистинський, Я.Струхманчук, О.Кульчицька. Лише перед Першою світовою війною Краєвою Шкільною Радою було введено в початкові класи обов’язкове вивчення мистецьких дисциплін. 2) Грунтовніші знання здобували у приватних майстернях відомих львівських митців, переважно поляків: загальна школа малярства і різьби М.Герасимовича (1888р.з.), приватна студія С.Батовського та Р.Братковського (1903-1905), але на загал українці не мали змоги оплачувати навчання. Кращі умови для практичних студій з’явились при відкритті Л.Підгорецьким приватної Вільної Академії ( діяла до 1924 р.). Українська ж мистецька школа в Галичині сформувалась дещо пізніше, 1923 р. при майстерні О.Новаківського, хоча її початки припадають на 1913-1914 рр. 3) Потреба у вищому художньому навчальному закладі відчувалася ще в 70-х рр. ХVІІІст. І тільки у 1877 р. згідно дозволу Міністерства освіти монархії у Львові відкрито “Загальнопромистлову школу рисунків і малювання”, що частково заповнила прогалину в сфері мистецької освіти. 4) Однак академічного закладу у краї так і не було, тому задля продовження навчання їхали за межі краю. Галицькі українські художники навчаються у провідних центрах художньої культури: КАМ, Мюнхенська Академія Мистецтв, Парижі, Відні і стають безпосередніми учасниками західноєвропейського мистецького процесу.

Третій підрозділ присвячений музейній справі та меценатству в Галичині. Вивчення різноманітних матеріалів дозволило прослідкувати розвиток музейнитства та визначити зміни, які відбувались у цій галузі. Музейний рух 70-х рр. ХІХ ст. пов’язаний з добою самоврядування міста. Після затяжних організаційних справ відкрилися музеї на початку ХХ ст: Серед них Galerja Narodowa (1905 р.), збірка якої сформувалася дарами М.Тоепфера та родини Пшибиславських, закупівлею містом творів світового мистецтва з колекції Я.Яковича та художньої колекції В.Лозинського. Лише 1904 р. в окреме приміщення перейшов Міський Промисловий Музей, створений з ініціативи та дарунками графа В.Дідушицького (1874 р.з.). На базі реєстру, укладеного 1890р.та додаткових поповнень, створено Історичний музей міста Львова. Програма Muzeum Narodowego im.Krуla Jana III мала загальнопольський характер, хоча у збірку входили твори не лише польських, але й українських, вірменських, єврейських художників. Осередками зберігання питомо української культури дііючими на поч.ХХст. були Музеї при НТШ, Ставропігійському інституті та Народному Домі. Окремої інституції, яка б займалася безпосередньо українським мистецтвом, мала розроблену програму діяльності щодо описів збірки, укладання каталогів, реставрації пам’яток не було аж до 1905 р. Тільки завдяки ініціативі та зусиллям митрополита А.Шептицького було засновано Церковний музей, а згодом перетворений у Національний, відкритий для відвідувачів 1913 р. Польські музеї у Галичині будувалися на державно-громадській основі та формували свої колекції завдяки дарам представників вельможних родин..Українські ж музеї існували завдяки підтримці меценатів та невсипущій турботі Андрея .Шептицького. Проведене дослідження дозволяє зробити висновок, що меценатство Митрополита мало програмний характер, і було спрямоване на піднесення української культури, мистецтва та всієї духовної сфери. Із митрополичої казни цілеспрямовано виділялися кошти на стипендії та допомогу українським митцям; на підтримку культуросвітніх товариств і шкіл; на заснування базових інституцій для подальшого розвитку культури ( НМЛ); на закупівлю та збереженя пам’яток національної культури і мистецтва. Багато важила і особиста постійна увага митрополита, і його безпосередня участь в багатьох справах, і його благословення.

ВИСНОВКИ

Комплексний підхід до аналізу культурно-мистецьких явищ дозволив всебічно розкрити поставлену у дисертації проблему й опираючись на числений фактологічний та іконографічний матеріал доводити визначальність національної ідеї у художньому житті Галичини зокрема і всієї України в цілому. Народи Австро-Угорської імперії наприкінці ХІХ ст. стали на шлях виборювання своїх національних, соціальних і політичних прав та права на самостійне існування. В усіх сферах суспільного життя посилився рух за національну культуру. Змінювався уклад художнього життя в краї. Формувався мистецький рух, що набирав організаційних рис. Цехова форма організації відходила у минуле. Прагнення митців працювати задля піднесення професійного рівня самого мистецтва виливалось у дискусіях на шпальтах періодики. Створювались національні Товариства художників із чіткою програмою та розробленим Статутом. Художнє життя Львова збагачується діяльністю TPSP, ZAP, ТРРШ, ТПУЛНШ, а на початку століття ще й окремими групами художників, які пропагували новітні малярські форми передачі образу. Важливим проявом активізації художнього життя були мистецькі виставки, зародження та формування мистецької критики. Значну роль відігравали й засновані на початку століття музеї, які виникали не спонтанно, а як наукові інституції, що проводили систематизаційну, виставкову та популяризаторську діяльність, залишаючись водночас скарбницями національних надбань. Невід’ємною частиною мистецького процесу було меценатство. Українське мистецтво в Галичині підтримувалось зусиллями митрополита А.Шептицького. На зламі століть формується нове покоління художників, виховане у провідних мистецьких закладах та приватних студіях Європи: КАМ, Паризькій Національній школі мистецтв, Віденській художньо-промисловій школі. Цей час висунув цілу плеяду видатних митців. В українське мистецтво назавжди увійшли імена І.Труша, О.Кульчицької, М.Сосенка, О.Новаківського, які стали врівень з найкращими здобутками західноєвропейського мистецтва. Реалізм минулого століття у художній сфері краю отримав логічне продовження у вигляді імпресіонізму, співіснував з сецесією, ховався на національними стилістичними пошуками доби, оживав у експресіоністичних полотнах, зберігаючи схильність до поетизації образів, віддаючи шану романтизму. Різні стилістичні спрямуваня доби переплітались навіть у творчості одного художника, демонструючи загальний процес професійної еволюції та постійного пошуку виразу сучасності. Значно важливішим моментом стало розуміння художниками призначення мистецтва, відмінне від західноєвропейської тенденції “чистого мистецтва”. Вони вбачали мистецтво лише у нерозривному зв’язку з життям народу, підносили його суспільну місію. У вирі протилежних художніх течій, вони зверталися до непорушних традицій національного мистецтва, вирішуючи їх сучасно й професійно. О.Кульчицька пропагувала життєвість орнаментального багатства українського народного мистецтва, активно впроваджувала народну орнаметику в оформлення книги, в станкову графіку, відроджувала ужиткове мистецтво, давала творчу оцінку сучасним подіям. М.Сосенко в низці церковних розписів експериментував з плетінковими орнаментами давніх галицьких рукописів, монументалізував орнаментальні мотиви, вносив композиційні та живописні іконописні прийоми у світське малярство, зокрема, портрет. І.Труш, залишався тонким ліриком, який часом ховався від громадських бур і нерозуміння за “психологічними портретами натури", виконував суспільну місію, творячи галерею портретів видатних сучасників. О.Новаківський – силою своїх картин виражав невичерпну енергію народного духа, супроти якої були безсилі навіть шовіністично настроєні критики.

Пошуки національного стилю накладаються у мистецтві Галичини на поширення стилістики сецесії. Майже кожен з художників підупадав під її вплив, намагаючись працювати в усіх жанрах та видах мистецтва, одночасно закладаючи підвалини українського стилю. Тенденції до опирання на досвід минулого та здобутки сучасності спрямовувались у майбутнє, забезпечуючи тяглість національної культури.

На зламі століть започаткувались майже усі проблеми, якими живе українське мистецтво по-сьогодні. Здійснюючи власні відкриття людських вартостей через колір і світло західноукраїнські художники засвідчили своїми творами професійну зрілість та національну самобутність.

Список публікацій за темою дисертації

1.Семчишин О. Олена Кульчицька// Вісник ЛАМ.- 1997.-Вип.8.-С.142-150.

2.Семчишин О. Олена Кульчицька, як дослідник народного мистецтва //Щовипадник. –Львів.- 1994.- №12.-С.17-21.

3.Історичні картини М.Івасюка на тлі суспільно-політичних подій в Галичині кінця ХІХ - початку ХХ століть // Вісник ЛАМ.-1998.-Вип.9.-С.121-127.

4.Печенюк Т., Семчишин О. До питання розвитку художнього текстилю Галичини першої половини ХХ століття // Художній текстиль. Львівська школа.-Львів.-1998.-С.12-17.

5.Семчишин О. Декоративно-ужиткове мистецтво сестер Кульчицьких // Народне мистецтво.-К.-1999. - №3-4. -С.58-60.

6.Семчишин О.Штрих до творчого портрета Олени Кульчицької // Народознавчі зошити.-Львів. -2000. - №5. -С.794-797.

7.Семчишин-Гузнер О. Культурне життя в Галичині на початку ХХ століття (Художній аспект ) // Вісник ЛАМ.- 1999.-Вип.10.-С.212-219.

Семчишин-Гузнер О.І. Художнє життя в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Особливості мистецького процесу). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.05 – образотворче мистецтво.-Львівська академія